Свіжий номер

«Тайно образующе». Молитви візантійської Літургії як містагогія

Час ставати сильнішими

Стати автором

Олег Турій

Олег Турій: «Якщо Европа хоче представляти щось европейське, вона не може зігнорувати Україною»

Львівські науковці — повноправні учасники європейського проекту

Нещодавно в Берліні відбулася зустріч учасників Міжнародного дослідження, яке охоплює країни Центральної та Східної Европи і стосується вивчення стану Церков і релігійного життя у тих країнах, які були під тоталітарними режимами. Цей проект перед­бачає порівнання цих періодів в країнах колишнього соціялістичного табору, дослідження як державна атеїстична пропаганда вплинула на населення та віруючих зокрема, і як відбувається відродження церковного життя у цих країнах зараз. Проект ініційований організацією «Пасторальний форум», центром якої є Віденський університет. В роботі цієї конференції брали участь науковці з Інституту Історії Церкви: його директор доктор Борис Гудзяк та заступник директора, кандидат історичних наук Олег Турій. Пан Турій люб’язно погодився відповісти на кілька запитань нашого кореспондента.

Розкажіть, будь ласка, трохи більше про це міжнародне дослідження. Навіщо воно проводиться?

Ініціятором дослідження є професор пасторального богослов’я з Віденського університету Пауль Цулєнер, який є досить знаним богословом в німецькомовному світі й до думки якого прислухається Церква. Він є керівником цього проекту, а до команди дослідників входять науковці з різних країн: Польщі, Угорщини, Румунії, Чехії, Словаччини, Німеччини. Вперше в цьому дослідженні бере участь і повноцінна група науковців з України, базована на Інституті Історії Церкви. Весь проект поділений на п’ятнадцять тем: Церква і національний рух. Церква і екуменізм, Держава, суспільство і Церква, Церква і харитативна діяльність тощо. Дослідження триватимуть два роки. Тобто, за цей короткий період потрібно зробити хоч щось, бо до цього часу у державах колишнього соцтабору взагалі не було подібних наукових напрацювань. Проектом передбачено три рівні дослідження: історичний (що було в минулому), соціологічний (що відбувається зараз) і богословський, який має дати відповідь на питання перспективи: що ж мають робити Церкви, враховуючи той досвід і мучеництво, і, разом з тим, той вплив державного атеїзму на них, якими їм йти в наступне тисячоліття?

Вся християнська Церква зараз мусить якось по-богословськи осмислити те, що сталося, чому Господь допустив, щоб Церква на цих землях перенесла такі терпіння. Якщо це все сталося, то не просто так собі. Це має якусь вищу причину. І ми мусимо усі разом це зрозуміти. Цим питанням особливо цікавляться люди на Заході. Вони багато чого втратили з християнських вартостей життя, не будучи переслідуваними і гнаними. Й тому кажуть: «У вас є щось таке, чого ми не маємо». Тому цей обмін не є одностороннім, Захід чогось потребує від нас і мусимо цим поділитися. Якщо ми справді вважаємо Церкву єдиним тілом Христовим, і якась частинка того тіла має особливий досвід, він має стати досвідом всієї християнської спільноти.

У Берліні відбувалася друга зустріч учасників цього великого проекту й вона була присвячена обговоренню перших двох тем: «Єпископи і духовенство. Управління і провід Церкви» та «Церква і мас-медія».

Чому вже на початку обговорення досліджуваних тем мова зайшла про мас-медія? Перша тема, про ієрархію, доволі внутрішня, вузько церковна, друга ж — надто обширна.

За таким принципом теми компонуватимуться і надалі. Одна висвітлює внутрішню сторону церковного життя, інша характеризує якісь певні риси заангажованости Церкви в суспільному житті. Церква і мас-медія — це те, з чим ми стикаємося майже щодня. Мас-медія формують образ Церкви, й тому вона мусить навчитися рухатися в тому медіяльному середовищі, яке існує, яке створене без неї. Тут вона починає з нуля, бо колишні медіяльні структури Церкви були зруйновані тоталітарними режимами. Це — з одного боку. З іншого — суспільство потребує сьогодні голосу Церкви з тих чи інших проблем.

Які виступи найбільше запам’ятаються учасникам цієї конференції?

Може, це самовихваляння, але найбільш вражаючими були наші виступи У світі про нашу Церкву, тобто про УГКЦ, знають мало. Тим паче на рівні наукового осмислення. Науковці з інших країн були вражені тим, наскільки ситуація в ті часи в Україні була подібною на європейську і, разом з тим, як вона відрізнялася тією брутальністю, абсолютною беззахисністю віруючої людини під тією пресією тоталітарної машини. Постає зворотня сторона цієї медалі: якою має бути сила духу, віра тих людей, які вистояли під цією пресією?

Ми вперше нормально висвітили ієрархічну тяглість Церкви по роках, включно зі свяченнями, адже ніхто так грунтовно, як наш Інститут, не досліджує внутрішнього життя Церкви. Ми це робимо на основі тих джерел, які збирає інститут — усних спогадів людей. Інших джерел підпільна Церква не могла залишити.

Що дала ця зустріч молодому українському науковцю, який ризикнув орати цілину, досліджуючи церковну історію?

Підтвердження того, що Україна, хоче вона цього чи ні, належить до Европи. І науковці України мусять займати те місце в європейській науковій думці, яке їм відведене. Якщо Европа хоче представляти щось, що є європейським, вона не може зігнорувати Україною, яка є частиною її історії, культури, традиції. Це всі відчувають і розуміють. Іншим є питання наскільки ми самі спроможні представити те, що маємо: свої надбання, свої скарби й навіть проблеми. Коли все це ставимо в контекст порівняльний, багато чого стає зрозумілим. Власні проблеми не виглядають такими страшними чи такими унікальними й ти перестаєш корчити з себе великого мученика, бо розумієш, що становище того ж словацького священика не було легшим, хоч він був легальним. Така форма співпраці багато додає і з професійної точки зору: показує, що ми можемо працювати на рівні з усіма, а інколи можемо й дещо показати іншим.

А що залишимо для себе? Яка користь від цього дослідження тут, в Україні?

Цей проєкт якраз важливий тому, що він представляє два аспекти: міжнародний (ознайомлення європейської і світової громадськости з нашою проблематикою) і внутрішній: піднімає рівень досліджень в конкретних країнах. Всі наукові праці будуть видані німецькою, англійською і національною мовою. Організатори дослідження якраз пішли важчим шляхом — підтримання осередків, які є в середині кожної з цих країн. Усе, що ми будемо робити в рамках цього проекту, служитиме розбудові науки тут. До того ж, матимемо матеріяли з інших країн. Для науковця можливість порівнювати — це колосальна річ. А для нашого інституту це важлива підтримка в його науковому й фінансовому становищі.

Надія Пастернак, Львів

Ювілей Інституту Історії Церкви

Борис Гудзяк — доктор філософії Гарвардського університету. З 1992 року директор Інституту історії Церкви у Львові. Докторська дисертація: «Криза і реформа: Київська митрополія, Царгородський патріярхат і генеза Берестейської унії». Автор статтей, рецензій та матеріялів із загальної Церковної історії.

У 1992 році було засновано Інститут історії Церкви, директором якого став Борис Гудзяк. Ця установа зовсім нового типу, нічого подібного до недавна в Україні ще не було. Виникнення цієї інституції було потребою часу. Впродовж останніх 50 років історією релігії, історією Української Греко-Католицької Церкви на рідних землях ніхто не займався. Працівники новоствореного наукового закладу поставили перед собою мету заповнити оцю прогалину в дослідженні історії нашої Церкви взагалі, а періоду підпілля зокрема, вивчити історичну спадщину релігійного життя в Україні в контексті Вселенського християнства. Ці дослідження ляжуть в основу науково обгрунтованої історіографії УГКЦ.

За час свого існування співробітники Інституту розшукали чимало священиків, котрі в роки переслідувань підпільно виконували душпастирські обов’язки. Крім цього, працівники Інституту записали спогади мирян, котрі впродовж усіх років, залишалися вірні вірі батьків, та свідчення представників інших Церков України, котрі були свідками підпільної діяльности представників УГКЦ. Крім цього, мета Інституту — сприяння дослідам і видання наукової педагогічної літератури з української церковної історії. У своїй праці Інститут дотримується екуменічних принципів і застосовує критичний підхід і сучасну наукову методологію.

Проект Інституту дослідження «живої» (усної) історії підпілля УГКЦ є важливим методологічним вкладом у розвитку української історичної науки. Впродовж 5 років свого існування Інститут історії Церкви провів 22 міжнародних симпозіюми за участю близько 100 провідних науковців з 20 країн світу. Крім цього, до 50-ої річниці з дня смерти митрополита Андрея Шептицького відбулася наукова конференція у листопаді 1994 року у Києві й Львові. Конференцією «Історична доля Греко-Католицьких Церков центрально-східної Европи після Другої світової війни» Інститут науково відзначив сумне 50-ліття ліквідації Української Греко-Католицької Церкви. Особливе значення серед багатьох його наукових заходів відводилося дворічній програмі «Берестейських читань», які включали 18 міжнародних одноденних конференцій у Львові, Києві, Івано-Франківську, Луцьку, Дніпропетровську, Ужгороді, Харкові, Перемишлі та видання 6 томів друкованих матеріялів, які висвітлюють історичне тло і наслідки Берестейської унії 1596 року. Аналітичний підхід читань при розгляді основних історичних течій дає змогу долати наукові та конфесійно-полемічні стереотипи.

Свою працю Інститут розпочав у приміщеннях манастиря отців-студитів. — У своїй діяльності інститут, — сказав його директор д-р Борис Гудзяк, — старається поєднати правдиву науковість з актуальністю у своїх дослідницьких проектах, через конференції, в своїх виданнях. Ціль Інституту — плекати бачення історичних подій, які дуже часто мають контроверсійний характер, але не мусять, обов’язково, сприйматися через конфесійну призму. З другого боку, ми всі свідомі, що церковне життя є в центрі українського історичного досвіду. Різні духовні питання, проблеми — глибоко хвилюючі й важливі для сьогоднішнього суспільства. Тому у своїх пріоритетах Інститут поставив саме такі питання, які є важливими для Української Церкви, для українського народу на порозі третього тисячоліття: проект усної історії, дослідження Берестейської унії, міжконфесійні питання останніх століть. Сьогодні для Інституту надзвичайно цікавим, інтелектуальним, і надзвичайно відповідальним духовним завданням — дослідити історію підпільної нашої Церкви.

З перших років своєї діяльности Інститут намагається використати національні традиції й світові досягнення, поєднати кращі традиції української історичної науки часів Грушевського та досягнення сучасної світової науки в галузі методики дослідження. Директор Інституту Борис Гудзяк — член Української секції міжнародної комісії порівняльних досліджень історії Церков. Його участь у наукових конференціях, які організовує ця комісія, гарантія того, що провідні спеціялісти світу будуть поінформовані й про Україну, і про Українську Греко-Католицьку Церкву, і про досягнення українських вчених.

Працюючи над проектом усної історії, — продовжив розповідь заступник директора Олег Турій, — Інститут нав’язав контакти з подібними інституціями країн центрально-східної Европи на базі проекту міжнародного дослідження порівняльного аналізу Церков періоду панування тоталітарних режимів. Цей проект, ініціований Австрійським Пасторальним Форумом, дав змогу поставити історію підпільного життя Церкви в Україні у контексті того, що відбувалося в усій Европі в післявоєнні часи. Крім цього, в рамках міжнародної співпраці Інститут нав’язав плідні наукові взаємини з Папським Орієнтальним Інститутом, Інститутом Східно-християнських Наук ім. Андрея Шептицького в Оттаві, Центром Історичних Досліджень ім. Петра Яцика, Українським Науковим Інститутом Гарвардського Університету, Інститутом Патрології та Історії Східних Церков Віденського Університету. Інститут Історії Церкви спричинився до утворення української секції міжнародної комісії порівняльних досліджень історії Церков. В плянах Інституту — створити свою філію у Києві. Крім проведення різних наукових конференцій та симпозіюмів, Інститут займається й видавничою діяльністю. Збірник статтей «Ковчег», який вийшов друком у 1993 році — спільний проект Інституту Історії Церкви та Інституту Історичних Досліджень Львів­ського Державного Університету ім. Івана Франка. У цьому виданні у кількох статтях була представлена історія УГКЦ. У перспективі такий науковий збірник має й далі виходити у світ. В ньому плянується друкувати не лише переклади з інших мов, але поміщати оригінальні статті, рецензії, дискусії. Це має бути фаховий орган для обміну думок науковців, котрі займаються українською церковною історією.

Нещодавно побачила світ наукова праця о. Ярослава Москалика «Концепція Церкви митрополита Андрея Шептицького». До 1998 року мають вийти друком 6 збірників Берестейських читань. Крім цього, у видавничих плянах Інституту монографія канадського політолога Богдана Бацюрківа «Українська Греко-Католицька Церква і радянська держава (1939-1950)», книга сестри Софії Сеник «Історія Церкви в Україні», нарис видатного сучасного візантиніста й тюрколога Ігоря Шевченка «Україна між Сходом і Заходом» та ряд інших видань.

Спершу замість вступу — дещо з історії польсько-німецьких міжцерковних стосунків. Можна навіть не нагадувати, якими кривдами і болями була обтяжена пам’ять обох народів про воєнний і повоєнний період їхнього сусідства. Для поляків слово «німець» асоціювалося з жахами війни і відкритими ранами концтаборів. Для німців слово «поляк» асоціювалося з утраченими територіями і насильним вигнанням із них німецького населення. Каяття Євангелістської Церкви перед західноєвропейськими і північноамериканськими представниками екуменічного руху в жовтні 1945 року, відкрило перед нею шлях до спілкування із Заходом — але не зі Сходом, зокрема не з Польщею. В той час про таке порозуміння ще не могло бути й мови.

Перший серйозний прорив стався рівно через 20 років, у жовтні 1965 року, коли в Німеччині було оприлюднено так званий Східний Меморандум Євангелістської Церкви Німеччини, що мав повну назву «Становище втікачів і ставлення німецького народу до своїх східних сусідів». Заслугою Східного Меморандуму вважається те, що він був спрямований до вигнанців та німецької громадської думки і засвідчив, що вихід із глухої ворожнечі можна знайти не шляхом вказування на свої права і кривди, а тільки через взаємне прощення і започатковане на цьому взаємне примирення.

Майже через місяць — під кінець Другого Ватиканського Собору — польські єпископи Римо-Католицької Церкви спрямували листа до своїх німецьких братів по вірі. Саме там були сказані сьогодні знамениті слова «прощаємо і просимо пробачення», у відповідь на які німецькі єпископи з вдячністю прийняли цю пропозицію і просили Бога, «щоб ніколи більше злий дух ненависті не розчепив наших рук».

Зрозуміло, що ненависть не припиняється одразу ж після опублікування письмових деклярацій, якими б гарними вони не були. В обох країнах були невдоволені, які говорили про зраду інтересів; в обох народах розпочався тривалий процес запеклих дискусій і повільного переосмислення своєї позиції. Але дух миру і злагоди діяв невпинно й врешті виявився сильнішим. Сьогодні християнам обох країн під силу значно вагоміші справи, ніж просто написання деклярацій, але величезне значення отих перших звернень сьогодні визнається усіма.

Закінчення другого тисячоліття і входження Польщі до Европейського Союзу поставили перед обома партнерами іншу проблему. Якщо рани взаємних непорозумінь на західних кордонах Польщі можна вважати залікованими, то що чекає Польщу, а разом із нею і Европейський Союз, на сході? Які тенденції характерні для християнського життя у цьому величезному регіоні? Чи могли б Церкви на сході започаткувати таке ж примирення, на яке зважилися свого часу німецькі та польські Церкви?

Таким, власне, і був початок конференції у Варшаві, що відбувалася 17-21 червня ц.р. і, в роботі якої взяли участь делегації Польської Православної Церкви, Російської Православної Церкви з Бєларусі, Української Православної Церкви (у нас завжди додають «Московського патріярхату», щоб відрізнити від патріярхату Київського) та Української Греко-Католицької Церкви — всього близько 50 осіб. В переговорах взяли участь також організатори зустрічі, представники Польської Екуменічної Ради та Євангелістської Церкви Німеччини. До складу делегації УПЦ входили Єпископ (тепер уже Архиєпископ) Львівський і Дрогобицький Августин Маркевич, архимандрит Митрофан та о. Василій Заев із Києва, миряни Інна Карсім і Станіслав Речинський з Києва та Сергій Маслов зі Львова. До складу делегації УГКЦ входили Єпископ-Помічник глави УГКЦ Любомир Гузар, о. д-р Іван Дацько, миряни Олег Турій зі Львова та автор цих рядків, який і виступив із головною доповіддю від України на тему «Поширення європейських інститутів на Схід: історичні обтяження».

Уже сам вираз «історичні обтяження» свідчить про те, що в доповіді, а також під час «подіюму України» (тобто Круглого столу з участю чотирьох дискутантів з України) мова йшла про непрості сторінки української історії: Львівський псевдособор 1946 року і феномен унії, проблему української православної автокефалії та її канонічного визнання, перспективи загальноукраїнського церковного примирення, роль трьох Римів в історії та майбутній долі України. Не зважаючи на очевидну різницю в позиціях представників УПЦ і УГКЦ, запеклої суперечки, на щастя, не відбулося. І на пленарних засіданнях, і під час роботи по групах усі сторони виявили толерантність і готовність іти на компроміси, тобто, говорячи відкрито про свою позицію, все ж не наступати надмірно на болючі «мозолі».

Українські делегати не вирізнялися особливим оптимізмом, коли мова заходила про порозуміння між нашими Церквами. Владика Любомир Гузар навіть так і сказав, що Україна сьогодні ще до цього не готова. А Станіслав Речинський говорив про те, що до цивілізованих форм роботи не готова й держава, і навів один приклад з історії недавнього походу шахтарів на Київ. Коли стало відомо, що шахтарі виявляють бажання прийти до Києво-Печерської Лаври на молитву, з Держкомітету у справах релігій у Лавру надійшов дзвінок: «Приймати не смійте!».

Звичайно ж. розмова на конференції йшла не тільки про Україну. Не зважаючи на те, що «подіюм Бєларусі» пройшов доволі мляво, загалом делегати з цієї країни були підібрані досить вдало. На наше здивування, були там навіть представники національно-демократичної опозиції, які принаймні вільно говорили білоруською мовою і не боялися говорити про національні інтереси своєї країни. До речі, білоруси згадували, що на початку 1990-их років була надія, що Білоруська Греко-Католицька Церква стане загальнонаціональною Церквою країни. Але згодом ці сподівання з різних причин не справдилися, і сьогодні інтерес до греко-католицизму в Бєларусі впав. Про автокефалію ж Православної Церкви в Бєларусі поки що говорити не доводиться. В кулюарах деякі білоруси з гіркотою жартували, що дочекаються визнання автокефалії в Україні й тоді виборюватимуть свою з допомогою Києва.

Під час «подіюму Польщі» мова йшла здебільшого про становище православних і про­тестантів у цій країні (нагадаю, що організаторами конференції були німецькі протестанти і православно-протестантська Польська екуменічна рада). Треба сказати, що організаторів зустрічі неприємно вразило те, що польські римо-католики фактично проігнорували цю конференцію (на противагу їм, українські греко-католики-василіяни не тільки взяли активну участь у роботі конференції, а й забезпечили ранішній греко-католицький молебень для учасників конференції чудовим манастирським співом семінаристів). З польських виступів запам’ятався детальний опис генези і нинішнього стану польських старокатоликів, які не визнаються папою, а також враження про дуже популярне в Польщі християнське радіо «Марія». На думку учасників, це радіо займає дещо консервативну позицію. Воно активно підтримувало кандидатуру Леха Валенси на президентських виборах, подаючи свою позицію як офіційну підтримку Католицької Церкви. Крім того, це радіо загалом неприхильно ставиться до входження Польщі в Европейський Союз.

Поділилися своїми думками й німецькі учасники конференції. Вони говорили більше про макротенденції в християнській Европі. Чи є Церкви в Европі елементами миру? Відповідь була невтішною: ні, вони є скоріше джерелом напруженості. Одна з причин цього, на думку німців, полягає в тому, що Церкви орієнтуються скоріше на ідеалістичні моделі, ніж на реалії. Говорилося також про те, що економічна й політична мотивація приєднання до Европейського Союзу може не тільки об’єднувати, а й роз’єднувати. І ще одна важлива ремарка. В Німеччині увага суспільства до церковних ініціятив є значно більшою, якщо різні Церкви виступають спільно. Що ж, очевидно, такою ж була б ситуація і у нас, якби наші Церкви були готові до спільної праці. Готові не тільки тим, щоб зійтися разом, а й тим, щоб не ставити одне одного в незручне становище, не намагатися виграти за рахунок інтересів іншої сторони.

Загалом, конференція у Варшаві запам’яталася добрим рівнем організації і прихильною атмосферою серед її учасників. Це вже не перша зустріч делегацій чотирьох європейських країн (гостювали вони і у Львові). Можна також з певністю сказати, що такі контакти продовжаться і в майбутньому.

Мирослав Маринович, Дрогобич

З приводу і про «Берестейські читання»

Може на перший погляд видавитись, що в останньому часі в журналі забагато пишеться про події чотиристарічної давнини, себто про Берестейську Унію, але переконано вірю, що так воно є, а що треба ще і ще писати про ці події. Чим більше запізнаюсь з подіями того часу, тим більше відчуваю потребу про це писати. Слід звернути увагу, що про цю небуденну подію, якої відзначаємо ювілей, мало й майже нічого не говориться у наших церквах, а про світську пресу не приходиться згадувати, бо для неї ці проблеми є поза межами їх зацікавлення. А все ж таки, чотириста років, це в історичній перспективі не короткий промежуток часу, який сам по собі заслуговує на окрему відвагу.

Всі ми згідні з незаперечним фактом, що чотириста років тому Київська Церква поділилася на з’єдинених, себто тих, що поєднались з Вселенською Христовою Церквою, прийнявши верховенство папи і нез’єдинених, себто тих, що відмовились від верховенства папи, бо ж тільки і про те, йшлося. Незаперечним фактом є, що владики, які прийняли унію з Римом не зреклися і не відмовились своїх східних обрядів і традицій, що не тільки підтверджують самі артикули, але саме відкрите і практиковане релігійно-церковне життя. І з приводу чотиристаріччя Берестейської Унії все й все виринає питання, яке безперебійно повторяє український православний світ, що це була «зрада», що це була «інтрига» єзуїтів і Польщі і, що це робилось з матеріяльних і особистих мотивів. Іншими словами, відмовляється ініціяторам і тим, що здійснювали цей історичний акт, щирого і глибокого переконання, що це була найкраща альтернатива. Чомусь при цьому зовсім не згадується про Третю Особу Божу, якою є Святий Дух, який у Христовій Церкві має містерійну силу, яку тяжко схопити, окреслити і показати. На одну хвилину подумаймо над цим, чи в даній ситуації поєднання Київської Церкви з Римською Церквою не є виявом Святого Духа! Чи може твір створений «інтригами», «зрадою» і т.д. вдержатись при житті, не тільки вдержатись, але рости й розвиватись чотириста років? Напевно без Божої допомоги, це не могло стати дійсністю! Але ж при тому треба взяти до уваги, що той твір, яким є Берестейська Унія, не диспонував ні мілітарними силами, ні матеріяльними багатствами, а навпаки, ті мілітарні сили, якою на той час була козаччина, а багатства знаходились у руках української шляхти, зокрема видатного, в тому часі, князя Острозького, активно діяли проти уніятської Церкви її владик і вірних. Польська римо-католицька Церква, яка сподівалась що з’єдинена українська Церква стане римо-католицькою, не тільки не допомагала її, але була ворожо наставлена і діяла проти неї. Рим від початку по сьогодні піддержував повністю нашу Церкву. Як це сталось, що Українська Католицька Церква вдержалась? Це не рік, не два, не десять, але сотні років. Знищували її не тільки вороги, але й свої, а її остоєю був Триєдиний Господь, Святий Дух, який давав силу, сильну віру видержати й дочекатись того світлого воскресіння Української Католицької Церкви.

З приводу чотиристаріччя Берестейської Унії можна б тріюмфувати, чого не зроблено й добре, але обмежено до гідного й величавого відзначення цієї унікальної події в історії нашої Церкви, що сталося у липні ц.р. в центрі Вселенської Церкви в Римі, але це не все, бо провід УКЦеркви поставив собі за ціль, ще й ще раз проаналізувати, продискутувати події того часу, щоб ще сильніше себе та вірних утвердити, і сказати, що є правдою, що с півправдою, а що брехнею. Власне, в такому аспекті слід розглядати «Берестейські читання». Як виглядає, що це чотиристаріччя не відноситься до українського православного світа. Для них, мабуть, це питання, вирішене і залишаються на заложених, старих стереотипах, на зразок козацької Церкви, «зради» і єзуїтсько-польської «інтриги».

Варто також поставити питання, чи подія, що сталась 1596 p., себто прийняття Берестейської Унії, була трагедією для українського народу й Київської Церкви? Без сумніву кожний розкол одного тіла релігійно-церковної одиниці, чи суспільного життя на дві ворогуючі між собою частини є трагічним. Автор цих рядків в одній із своїх статтей був поставив наголос на тому, що це була трагічна подія і, як таку не варто особливо святкувати, а радше, відзначити без тріюмфалізму. Вдумуючись над подіями того часу, над ситуацією українського народу, який втрачав свою провідну верству, а Київська Церква була тереном матеріяльних полювань, занепадала, Константинополь зі своїми патріярхами, що були контрольованими іслямським світом — Туреччиною, не був спроможний допомогти духовно й інтелектуально Київській Церкві і, вкінці, продав Київську Митрополію Москві. В цьому, безпосередньо, переконався бездоганний полєміст і оборонець православ’я Мелетій Смотрицький, який згодом сам прийняв унію з Римом, приєднавшись до з’єдиненої Української Католицької Церкви. Отже, акт прийняття київськими владиками унії з римо-католицькою Церквою слід назвати Божим Провидінням.

Добре знаємо долю нашої Української Православної Церкви, чи як вона в той час називалась нез’єдинена Церква, яка мала повну піддержку козаччини. Що вона дала для українського народу? На висоті цієї Церкви стояв Митрополит Петро Могила, але скоро після його смерти Українську Православну Церкву, ні більше, ні менше проковтнула Москва, яка силою стала третім християнським центром. Чи можна було чогось доброго сподіватись зі сторони Москви для українського народу, яка дивилась на український нарід, як на «молодшого брата». Не без причини резистував проти московського православного центру Митрополит Василь Липківський, який воскресив Українську Автокефальну Православну Церкву. Отже, відкритим залишається питання, що дала православна Москва для українського православ’я, яка проковтнула Київську Церкву? В той же час Українська Католицька Церква в єдності з Римо-католицькою Церквою зберегла свою релігійну й національну ідентичність. З цього погляду Берестейську Унію слід уважати Божим Провидінням, а водночас вона була здійснена в євангельському дусі, щоб усі були одно — до чого так наполегливо змагає вселенська Католицька Церква на чолі з Папою Іваном-Павлом II.

Також слід все мати на увазі, що два сусіди України, Польща й Росія, сильно впливали на розвиток Київської Церкви та дуже часто подавали й стверджували факти в їх візії і перспективі, які, на жаль, не віддзеркалювали дійсних фактів. Знаємо, як тяжко нам приходилось їх спростовувати й не все успішно. Сьогодні після довгого, довгого часу Україна стала вільною, незалежною і соборною державою і маємо можливість аналізувати, досліджувати й визначати історичні події нашого національного й релігійно-церковного життя. Такою нагодою виявилось чотиристаріччя Берестейської Унії. Українська Католицька Церква виявила бажання з приводу такого ювілею не тільки святочно відзначити Берестейську Унію, але також ще й ще раз проаналізувати факти того акту під різними аспектами, взявши до уваги всі доступні джерела, що є пов’язані з Берестейською Унією.

Під тим оглядом слід привітати Інститут Історії Церкви Львівської Богословської Академії, який із нагоди чотиристаріччя Берестейської Унії влаштував унікальні «Берестейські читання», якими широко відкрив, продискутувавши історичні документи, як формувалась і завершувалась Берестейська Унія в 1596 році. Перші читання відбулись у Львові, Івано-Франківську й Києві, які тривали від першого до шостого жовтня 1994 р. Другі читання відбулись у Львові, Дніпропетровську і Києві і, які тривали від першого до шостого лютого 1995 р.

До участи були запрошені знавці й спеціялісти релігійно-церковної проблематики, зокрема того періоду часу, не тільки українці, але також чужинці. Головні доповідачі мали сорок хвилин для виголошення доповіді, після цього визначеним дискутантам прислуговувало по 10 хвилин. Тут слід завважити, що дискутанти одержували написані доповіді наперід так, що вони мали час приготовитись і простудіювати основні думки й, на їх основі, опрацювати свої завваження чи висунути свої відмінні аргументи. Така практика елемінувала від зайвого й непотрібного дискусійного пустомельства. Також учасники «Берестейських читань» мали можливість ставити питання чи висловити кілька думок. Після цього доповідачеві прислуговувало право на відповідь.

Ініціяторам, організаторам і реалізаторам «Берестейських читань» належить висловити особливе признання за добре продуманий і вдало переведений в життя плян. З певністю можна сказати, що це була більше, як спроба, щоб, вкінці, покінчити з шкідливими стереотипами, які утворились навколо Берестейської Унії. Безсумніву, що сучасні й майбутні дослідники та історики не зможуть обійтись без Берестейських читань, які є надруковані в двох окремих збірниках. Ці два збірники охоплюють всі виголошені доповіді, рецензії, запитання, дискусії і головних прелегентів їх заключні думки. Добре, що виголошені доповіді, рецензії, дискусії і відповіді надруковано, бо тепер має нагоду з тими матеріялами запізнатись ширше коло осіб, зацікавлених цією проблематикою. Перший збірник з’явився під назвою «Історичний контекст, укладення Берестейської Унії і перше поунійне покоління», 1995 р. заходами Інституту Історії Церкви Львівської Богословської Академії. Другий збірник з’явився під назвою: «Держава, суспільство і Церква в Україні у XVI столітті», заходами того ж самого Інституту. Редактором обох збірників с молодий і талановитий знавець цієї проблематики, д-р Борис Ґудзяк, який є одночасно директором Інституту Історії Церкви при Богословській Академії у Львові, а його співредактором є Олег Турій. Упорядники видань добре справились зі своїх завдань. Це є унікальні й цінні видання. Як вже вище було підкреслено, майбутні дослідники не зможуть їх поминути.

Це значить, що «Берестейськими читаннями», особливо відзначено й утверджено 400-річчя єдности Київської Церкви з вселенською Римо-католицькою Церквою. В них є відмічені документи того часу. Слухач «Берестейських читань» мав нагоду їх безпосередньо слухати, а тепер читачі мають нагоду запізнатись із цими цінними матеріялами, що з’явились у двох збірниках. Мають нагоду запізнатись з цілою низкою документів, думками «за і проти» й виробити собі свою власну думку про ті події.

Щоб читачі журнала Патріярхат мали, хоч приблизну, уяву про «Берестейські читання» назвемо хоч деякі імена, що виступали з доповідями, чи виголошували свої рецензії, чи корреферати. Головою, який керував першим «Берестейським читанням» був д-р Олег Купчинський. Дискутантами були д-р Ярослав Ісаєвич і д-р Франк Сисин. Владика Любомир Гузар своїм виступом під назвою: «У пошуках гармонії» відкрив «Берестейські читання», яким надав певного тверезого, розважного та глибоко-дослідного тону.

Вітторіо Пері, італієць, професор, визначний учений і спеціяліст грецьких рукописів, говорив на тему: «Берестейська Унія у римському баченні». Доповідач висунув думку — чи Берестейська Унія була союзом двох Церков? Доповідач твердить, що таким союзом була Фльорентійська Унія, але не Берестейська, хоч вона цього бажала.

Михайло Дмитрієв з Московського державного університету, говорив на тему: «Концепції унії в церковних і державних колах Речі Посполитої кінця XVI ст.». Над висуненими думками й твердженнями М. Дмитрієва відбулась широка дискусія, в якій відмічувались деякі помилкові твердження.

Борис Ґудзяк, директор Інституту Історії Церкви, говорив на тему: «Київська ієрархія, Берестейські Синоди і укладення Берестейської Унії» і подав широку картину подій, які привели до єдности з Римом. Софія Сеник з Папського Орієнтального Інституту в Римі доповідала на тему: «Два митрополити — Потій і Рутський», подавши їх особливі життєві сильветки. Поруч багатьох справ у дискусії звернено увагу на факт, що в доповіді не було згадки, який вплив мала Москва, чи московська Церква на Берестейську Унію. Ф. Сисин сказав, що «часто повторюється в популярній літературі, трактувати Берестейську унію, як реакцію на створення Московської патріярхії. Але ця теза не має жадного підтвердження в джерелах, які є досить обширні». Б. Ґудзяк до деякої міри погоджується з твердженням Ф. Сисина, додаючи: «Зв’язок безперечно був, але — непрямий». М. Дмитрієв до цього додав, що цей зв’язок був таки і прямий. Він нагадав, що поїздка Іпатія Потія до Москви мала відбутись за ініціятивою і як передумова приступлення до унії з Римом, князя Острозького, який, до речі, весь час тримав Москву в свойому полі зору. М. Дмитрієв також пригадав, що для Острозького перепоною до унії була Москва, яка на це не давала свого благословення. У московських архівах є лист Острозького з 1604 р. до московського патріярха, який засвідчує, що князь просив допомоги від патріярха та царського уряду для боротьби проти унії. До цього можна б ще згадати, що Львівське братство також зверталось до Москви про допомогу. З того випливає, що історики не познайомилися з усіма дійсними джерелами та документами.

Під час других «Берестейських читань» головою був д-р Борис Ґудзяк. Першу доповідь виголосив Сергій Плохій, Інститут української Архиології Національної Академії Наук України, Київ, який говорив на тему: «Священне право постання: Берестейська унія і релігійна легітимація Хмельниччини». Це особливо цікава тема, яка чомусь промовчувалась. Автор пише: «Не випадково, що Хмельницький дістав благословення на війну з Польщею не від місцевої, київської ієрархії, а від єрусалимського патріярха та грецьких митрополитів». Автор стверджує, що: «Гетьманська адміністрація уповні перебрала від шляхетського й міщанського руху першої третини XVII ст. погляд на унію не як на окрему Церкву чи релігійний рух, а як королівську інтригу, спрямовану на порушення «давніх прав» «релігії грецької» та «народу руського». Той же сам автор трохи дальше пише: «Сьогодні, практично, не відомі випадки забиття козаками уніятів, в той же час жертви католиків та юдеїв нараховувалися тисячами». С. Плохій у своїй аналізі не доглянув, що ці католики, про які він згадує і були уніятами. Авторові в дискусії відповідає В. Ульяновський, який пригадав, що «…Хмельницький поповнив число своїх вимог до королівської влади абсолютно конкретним і досить старим бажанням православної ієрархії про знесення унії». Дискусія над доповіддю С. Плохія була розторощуюча.

Черговою доповіддю була о. Ґергарда Подскальського, чину єзуїтів, Саарбрюкен — Німеччина, говорив на тему: «Берестейська Унія з перспективи вселенського (царгородського) патріярхату в XVII столітті». Доповідь о. Подскальського виявилась виваженою, річевою й об’єктивною. Доповідач подав багато цікавого джерельного матеріялу, що було підтверджено в дискусійних виступах.

Тереза Хинчевська-Геннель, науковий працівник Інституту історії Польської Академії Наук у Варшаві говорила на тему: «Берестейська Унія в XVII столітті з польської точки зору». Доповідачка розгорнула широку картину польських джерел до справ Берестейської Унії. Було питання, чи правдою є, що сама Берестейська Унія була першою сходинкою до повної латинізації нашої Церкви. Відповідаючи на це питання, вона сказала, що є у польських архівах листи від папи до нунція, щоб не перетягати уніятів до латинської Церкви. То, про яку ж латинізацію могла бути мова. З доповіді виразно випливало, що Берестейська Унія не була ні інтригою єзуїтів, ні польської держави. Тут було висвітлено позицію видатного польського єзуїтського діяча Скарги та його розуміння унії, але на таку унію ніхто не голосився. Його зразок залишився тільки зразком. Над доповіддю відбулась жвава дискусія.

Останню доповідь виголосила Тетяна Опаріна. що є доцентом катедри світової культури Новосибірського державного педагогічного університету, на тему: «Сприйняття унії в Росії XVII століття. Доповідачка накреслила проблему унії, як поняття єдности католицтва й православ’я, яка в російській літературі сприймається не однозначно. Вона згадала справу Фльорентійської унії і розмови папського легата Антоніо Поссевіно з царем Іваном IV. Ця розмова мала дуже негативні наслідки для Росії. В Росії унію розглядалось як спробу поляків запровадити католицизм у Московщині, хоч це твердження не спиралось на фактах.

У дискусіях брали участь, крім вже деяких згаданих осіб і названих доповідачів, ще такі особи: Михайло Петрович, С. Яковенко, Роман Шуст, о. Василь Говрега, Н. Кочан, Я. Заборовський, В. Ульяновський, О. Кошик, Н. Яковенко, М. Кошик, Мирослав Лабунька, Ярослав Дашкевич, Т. Опаріна, Ігор Мицько, о. Ю. Мицик, Г. Виноградов, Євген Сверстюк, Олег Турій, Богдан Якимович та інші.

В загальному належить відмітити, що в збірниках є поданий багатющий матеріял, який неможливо в одній статті ні схопити, ні представити. Все це, що тут сказано не є навіть натяками до широко і глибинно представленої проблеми. Можна з певністю сказати, що цими двома збірниками «Берестейських читань» унікально відзначено 400-річчя Берестейської Унії. Організатори й реалізатори можуть бути з цього горді.

«Церква в епоху постправди». Дискусія

о. Олег Гірник, ліц. релігійних наук, старший викладач кафедри богослов’я УКУ

Після численних постÍв чи пÓстів (я навмисне використовую цю гру слів: піст – як практика аскетична і пост – у Facebook), тобто після постмодернізму, посттоталітаризму, постколоніалізму, нарешті, постгуманізму ми прийшли до постправди. Хочу поставити питання, якого вже у доповідях дещо торкнулися: чи на ситуацію перенасиченості «постами» не можна подивитися з позитивної точки зору як на одну з можливостей, коли втомлене людство перенасититься ґаджетами та всім інформаційним простором і нарешті зверне увагу на Того, хто є Шлях, Істина і Життя, цілковито зосередиться на особі Ісуса Христа?

Нещодавно мені довелося чути згадку про всім відомого отця Василя Поточняка. Багато хто знав його особисто, багато хто був близько до нього в його особистій трагедії. Отець Василь довший час працював з нашими заробітчанами, особливо в Італії. Я особисто його не знав, але чув про нього особливу історію. Він знав, що помре, і агонія його тривала досить довго – якщо не помиляюся, приблизно три роки. Цей час дав йому можливість підійти до своєї ситуації дуже продумано, серйозно, побогословськи. Попри важкий стан попри відчуття, що життя його полишає, в повідомленнях отець писав, що має відчуття зцілення, що йому краще, що він ось-ось стане на ноги і все буде добре…

Історик, який коли-небудь досліджуватиме життя отця Поточняка, читатиме його мемуари, захоче видати якусь книгу про нього, скаже, що, мабуть, отець обманював, казав неправду, бо відчував, що втрачає сили, помирає, але запевняв, що почувається щораз краще. Проте якщо ми подивимося на цю історичну правду з точки зору правди богослов’я, виникне інша ситуація: він казав правду, адже знав, що наближається до моменту, який у християнстві називається воскресінням. Складається цікава ситуація! Навмисно на цьому наголошую, бо в нашій Церкві є одна проблема: ми багато займалися і займаємося (і треба це робити) студіями історії, минулого, але інша важлива сторона богослов’я перебуває в дещо занедбаному стані. Звісно, богослов’я, як кажуть, з пальця не висмоктане, ми не повинні його придумувати, бо його «треба» придумувати. Воно виростає з духовного досвіду.

Наведу приклад ще одного посту у Facebook нашого відомого сучасного філософа Андрія Баумайстера. Нещодавно він написав, що коли ми втомимося від інформаційного непотребу, від усіх технологій, нам залишиться одна річ – самотність і тиша, а разом із самотністю і тишею приходить потужний досвід Бога. Це сказав філософ, не богослов! Це свідчить про те, що формується певний клімат, і тому чи можемо ми на ситуацію, яка на перший погляд виглядає розпачливо та безнадійно, як постправда, подивитися в світлі правди Христової та богословської?

о. Юрій Блажиєвський, головний редактор журналу «Скинія», духівник товариства студентів-католиків «Обнова»

Ситуація суспільства, яку ми називаємо постправдою, в принципі, народжується з мішанини, змішання, розпорошеності суспільства, як про це сказав отець Мирослав Татарин. Ситуація будь-якого «пост» можлива лише після того, як багато елементів перемішані, лише в контексті хаосу, безладу. Ми можемо говорити про ситуації «пост» якоїсь ясної, чіткої, попередньої ситуації. До цього питання можна підходити в різний спосіб, але варто пам’ятати, що змішати легше, ніж розділити. Етичне питання, на якому наголошував пан Мирослав Маринович, ускладнюється тим, що ми живемо не тільки в ситуації постправди, а й постетики. Це так само вибиває нам землю з-під ніг. Тоді треба починати шукати спільну базу, щоби пробувати розплутати цей клубок хоч би почасти, хоч би знайти підхід до цього розплутування.

Хочу також нав’язати до слів владики Ігоря Ісіченка про методи риторики на рівні емоцій, про спосіб представлення себе РПЦ і намагання підмінити собою цілість. Це також підставова філософська помилка, past pro toto, підміни цілості часткою. Це дуже добре працює, бо потім не бачиш, де помилився, і замести сліди так само дуже легко.

Молоде покоління сьогодні стежить за серіалом «Картковий будинок», багато хто із захопленням та недовірою спостерігає за тим, як можна чіткий і злагоджений механізм підім’яти під себе. В серіалі простежується проста думка: якщо ти не можеш перемогти чесно, етично, якщо не можеш виграти в даній системі правил, то мусиш зруйнувати цей картковий будинок, створити хаос і на хвилі цього хаосу встановити свої правила. Ця аналогія допомагає мені відчитувати ситуацію з Росією. У книзі Алена Безансона «Свята Русь» є ключ до розкриття «таємничої російської душі», пояснення того, чому в Росії можливе співіснування двох правд – є правда і є істина, одне земне, друге небесне. За правдою стоїть певний фактаж, натомість істина належить до категорії ідей і має набагато більший авторитет. Тією істиною завжди можна прикритися і сказати, що така Божа воля… Така «істина» також може претендувати на звання постправди. Це приклад змішання порядку, приклад ламання правил.

Я не маю рецепта, як це розплутати, але мій хід думок такий, що якщо ми не можемо спиратися на об’єктивні норми, якщо ми не можемо спиратися на об’єктивну базу, тому що вона вже не є спільною для нас усіх, учасників дискусії. А так є насправді, бо це не так, що зараз трішки інакше, ніж 20 чи 50 років тому, зараз зовсім інакше, аніж протягом цілої історії, бо завжди в людині була прив’язаність до того, що існує якась об’єктивна норма (як її відчитували – то вже інше питання). Але зараз ми прийшли до того, що об’єктивна норма зникає як така, її органічно не сприймає сьогоднішнє суспільство, відходячи в суб’єктивізм. Ми не можемо домовитися, порозумітися, бо нам бракує спільної площини, нема спільної точки відліку для всіх учасників дискусії. Якщо кожен буде на своїй точці відліку, то навіть якщо вживатимуться однакові терміни, ситуація ставатиме ще більш заплутаною. Отож, питання: які критерії ми могли б вибрати, щоби починати шукати шляхи розділення того, що є змішане, розплутувати клубок. Звідки починати шукати? Це як зі скотчем: якщо не зазначити, де його кінець, то важко за третім чи навіть десятим разом його розмотати. Напевне до об’єктивних чинників відкликуватись дуже важко, оскільки такі категорії, як правда, краса, моральність, впали, як той картковий будинок, і тому можна оцінити ситуацію тверезо, можна констатувати, але це не принесе розв’язку. Де шукати розв’язок, як не в об’єктивних нормах?

Можливо, варто звернутися до трохи іншого поля, можливо, варто звернути увагу на цінності? Це гарне слово, яке може містити в собі різні речі, але всі ж згідні з тим, що свої пріоритети вони встановлюють згідно з внутрішніми цінностями. Це вже якась спільна площина. Цінність як така не є знецінена, все інше – знецінене, перепрошую за тавтологію, цінність ще має цінність. Тому якщо нам вдасться спільно розмовляти на площині цінностей, можливо, ми дійдемо до того, що будемо деякі цінності визнавати спільними, і це вже дасть нам базу, щоби йти далі. Шукаючи відповіді на те, де поза об’єктивною нормою можна знайти точку старту, щоби колись дійти до фінішу, дивлячись на сучасне суспільство, на цей «картковий будинок», я починаю думати про те, що ще має сенс для більшості суспільства: кожен із нас хотів би мати свої цінності, кожен їх так чи інакше вибудовує. Отже, можливо, питання ускладнюється і одночасно полегшується тим, що тут ми можемо знайти спільну площину.

Олег Турій, к. і. н. , проректор із зовнішніх зв’язків УКУ, завідувач кафедри церковної історії УКУ та директор Інституту історії Церкви УКУ

Сьогодні ми маємо дуже багато різних слів із префіксом пост-: постмодернізм, постправда, постсекуляризм тощо. Загалом все зводиться до того, що те, що було раніше, тепер вже не має значення, є щось інше, але те «інше» ми ще не можемо окреслити.

Історикові деколи дивно спостерігати, що ми робимо вигляд, ніби справді стоїмо перед якоюсь невідомістю, перед якимось хаосом. З одного боку, до деякої міри так і є, а з другого боку, є речі, які дуже подібні, які добре відомі з історії, які можна знайти ще в античній Греції. Візьму дуже конкретну історичну ситуацію. Якщо ми говоримо про постмодернізм, якщо ми говоримо про світ після кінця історії (тут маємо на увазі Тойнбі, Фукуяму і так далі), то мусимо розуміти, що справді закінчилася якась епоха і що ця епоха була пов’язана з двома світовими війнами та спробами подолати наслідки цих воєн у Європі й Північній Америці одним способом. У іншій частині Європи чекали розвалу тоталітаризму, тоді ця вся історія закінчиться, бо будуть вирішені ті проблеми, на які знайдені рецепти в одному місці, треба їх просто транспортувати в інше місце. Що ми маємо натомість? Натомість ми маємо дуже цікаву ситуацію: втративши Бога, Захід, так би мовити, фрагментувався і зараз займається пошуками тих різних «пост». Що ми маємо на Сході (хоча не тільки на Сході)? Маємо відродження риторики, відродження моделей мислення, які не лише характерні для періоду перед Другою світовою війною, а радше для кінця ХІХ століття. Тобто ціла геополітика, новий націоналізм, замішаний на популізмі та лідерських якостях, тощо. Все це дуже яскраво видно не лише на прикладі Росії, виразно бачимо це й на прикладі Трампа і наших найближчих західних сусідів – Угорщини та Польщі. Якщо почитати, які аргументи наводять люди, які є політичними лідерами, то мені як історику вони дуже багато що нагадують з кінця ХІХ століття, що потім призвело до двох воєн, особливо до Другої світової. Тому насправді історія може дуже допомогти. Я не прихильник механічного порівняння і тої тези, що історія повторюється. Історія не повторюється – повторюються певні моделі поведінки, повторюються чесноти, помилки людей, які виходять із суто людських якостей. Тож у цьому випадку я не драматизував би той надмірний релятивізм, фрагментаризм, тому що ми бачимо, що попри наші дискусії є люди, які чітко знають, що роблять, які чітко здобувають те, чого хочуть, і мають дуже чіткі орієнтири. Навпаки, мені здається, що всі ці розмови про відсутність, про постправди і так далі є добрим ґрунтом, щоби посіяти тотальну зневіру, бо нібито хтось за замовчуванням знає відповіді на питання або принаймні на нього можна покластися, бо з ним не пропадеш. Це риторика, спосіб ангажування і мобілізації мас. Нам тільки здається, що у Facebook всі рівні, що кожен може здобути прихильників, але це маргінальні явища. Насправді, коли включаються механізми страху або вищості, гордості за щось вигадане чи наявне, спрацьовують рефлекси. У деяких випадках те, що називаємо здоровим глуздом, перемагає.

Згадаймо, якою була риторика під час одної і другої революцій, скільки нас «годували» різними речами. Але якось той український народ (як історик я сам інколи дивуюся, як це стається) не ведеться на риторику!

Не треба драматизувати. Певні речі тільки мобілізують тих людей, які можуть думати інакше, змушують працювати тих, які вважали, що все вже вирішене.

Те, що ми сьогодні називаємо постправдою, воно не лише є реакцією чи продовженням певної внутрішньої динаміки розвитку західної цивілізації (як ми її розуміємо) або чиєїсь злої волі. Я найменше хотів би, щоб думали, що всім керує Путін і що він запускає всі механізми (бо дуже часто є така спокуса). Мені здається, що те, що ми сьогодні маємо, і те, що хочуть називати постправдою, є реакцією на ту надмірну політкоректність, яка існувала на Заході. Ця політкоректність була результатом того, про що говорив пан Мирослав Маринович: був певний modus vivendi, був укладений «пакт про ненапад», що є речі, про які ми не дискутуємо, бо вони привели нас в минулому до чогось дуже жахливого. Це було виправдане до того моменту, поки не стало фальшиве, поки за цими політкоректними висловлюваннями не почала проглядатися явна неправда, явна брехня, що люди радше імітували, а не відстоювали те, що було насправді. І це причина зневіри на Заході в тій системі, яка існувала. Це головна причина, чому обирають трампів, качинських, орбанів: бо ці люди ріжуть правду в очі, вони нібито знають відповіді, знають, хто є ворогом, хочуть знову повернутися до якоїсь слави чи території. Це повернення є, воно досить відчутне, і якщо ми подивимось на глибинний рівень, то ці тенденції проглядаються, їх можна відчитати.

Хочу трішки посперечатися з Мирославом Мариновичем щодо його думки, що ідея «русского міра» не є великою в сенсі того, що не має амбіційних завдань, що не пропонує чогось позитивного, як це робив комунізм, пропонуючи «світле майбутнє». Так як я відчитую в різних матеріалах, «русскій мір» – це не просто території, це ціла цивілізація, яка навіть має певний космічний вимір. Так це формулюється адептами Єлени Волкової і тих, що все це поширюють. Ідеологи цієї системи вважають, що мають відповідь, що їм не треба її шукати, що вона закорінена в парадигмі «Святої Русі» за замовчуванням. Всі проблеми, які вони бачать, – на Заході. Це навіть видно з Гаванської декларації: маса проблем, але всі вони – на Заході, а в Росії будують церкви, віра розквітає та зміцнюється. Я був учасником різних екуменічних дискусій, і переважно представники відомого відділу, при якому існує Московський Патріархат, запевняють, що допоможуть нам розв’язати наші проблеми. Чому? Бо вони за визначенням мають правильні відповіді. Як на мене, зараз просто складніше стало розпізнавати правду і неправду. «Імперія зла» не зникла із розпадом Радянського Союзу. Зло залишається, просто набуває інших форм. Питання в нас – чи ми здатні його розпізнавати, не зважаючи на всі етикетки, які на нього можна наклеїти?

о. Юрій Блажиєвський

Всі ми підсвідомо згодні з тим, що вже доведене на рівні інтелектуальному, філософським методом, що спосіб пізнання не полягає на вірі, а на розрізненні. Те, що ми говорили раніше – про змішання і вихід із нього, розділення знову на чисті складові, розрізнення – також не є розділенням, це дві різні категорії. Мені сподобалась думка пана Мирослава Мариновича про те, що поліконфесійність в Україні не раз породжує таке запитання: якщо у всіх такі різні погляди на Христа, то котрий з тих Христів справжній? Це дещо нагадує питання про те, хто справжніший – Дід Мороз, Миколай чи Санта Клаус? В подібних запитаннях ми можемо потонути. Якщо вони будуть суто теоретичними, суто інтелектуальними, це переростатиме в академічну дискусію, яка щораз далі віддалятиметься від реальності, в якій ми живемо, і на тому все те закінчиться, не буде жодного розв’язку, тому що ми занадто віддалимося від теми нашої розмови.

Кажуть, риба гниє з голови. У випадку людини трохи інакше – вона починає псуватися з серця. Десь щось мусить статися на такому рівні, коли вже добре, поправне розумування не спрацьовує для того, щоби відкрити її, або принаймні відчути таку потребу. Думаю, треба повертатися до того, чого вчить Церква, – що людина є певною єдністю. Ми маємо таку тенденцію оминати духовну складову питання, не тільки етичну, не тільки інтелектуальну, не тільки моральну сторону питання про правду, адже правда є одним із основних способів опису Бога. Це лунало сьогодні кілька разів у виступах, але я просто хотів ще раз наголосити і повернутись до цього, бо мені здається це важливим. Коли лунають запитання, що далі, як іти далі, треба пригадати просту річ про те, де є та проповідь Христа, повернення до Христа. Християнство – це не лише суто філософська система, не лише якийсь інтелектуальний твір, це й можливість пізнати правду до певного ступеня, а далі йде ставання перед таємницею і входження в цю таємницю, і цією таємницею є Бог, про якого далі ми можемо лише оповідати. Зрозуміти Його ми можемо лише до певного моменту. Мені дуже імпонують слова Клайва Стейплза Льюїса про те, що світ дуже любить оповіді. Ми це знаємо, і в журналістиці існує таке поняття, як story telling, світ це любить. Власне Льюїс каже про те, що християнство має такий «козир у рукаві», який боїться використовувати. Але не варто боятися його використовувати, адже оповідь про Христа – найкраща оповідь у світі. Оповідь про Христа, який, будучи Правдою, переростає нас у цьому розумінні, не побоявся до нас знизитись, не побоявся подати нам руку, щоби попровадити нас далі, де наших сил до зрозуміння, до розплутування тих клубків вже немає, щоби впровадити нас у тайну, тримаючи біля себе. Мені здається, що цей аспект духовний, це припинення гниття серця, це момент зважання на цю найпрекраснішу історію, яку ми маємо і яка йде далі, аніж ми можемо піти лише розумом, це також важливий момент дискусії.

Олег Турій

Ми багато говоримо про слова, пробуємо знайти дефініції слів «правда», «постправда», сперечаємося, чи так, чи сяк. Але я хочу тут кілька речей констатувати, може, вони будуть трохи єретичні, не філософські, навіть не дуже історичні, проте мені хочеться ними поділитися. Богослови завжди кажуть, що правда не є щось, правда є Хтось. Це «Хтось» я поширюю не лише на Господа Бога, творця історії, Істину в абсолютній інстанції. Для мене та правда є й тими конкретними людьми, які слугують для мене прикладом, які свідчать про певні істини чи про ту велику Істину через якісь конкретні істини. Приклади можуть бути дуже різні, але я візьму один, безпосередньо пов’язаний із тим, чим я зараз займаюся в рамках програми відзначення ювілею 125-ліття з дня народження Йосифа Сліпого.

Одна молоденька дівчина в Запоріжжі після того, як послухала про Блаженнішого Сліпого, прочитала його Заповіт, вивчила його життя тощо, сказала: «Це справжній герой! Ми сперечаємося про те, які люди мають бути нашими героями – ті чи ті, а тут – правдивий приклад. Чому? Бо він нічого для себе особисто не хотів і нічого для себе особисто не здобув. Все, що міг мати, здавалось би, втратив, а все, що мав, віддав іншим». Це малесенький приклад, який показує, що в час, коли ми дискутуємо про слова та їх значення, дуже важливими стають вчинки, дуже важливим стає конкретне свідчення і приклад. Через це ми можемо розпізнавати, пізнавати, через таких людей ми можемо щось довідуватися.

Звісно, Йосиф Сліпий – це велет, світоч Церкви, єрарх, освічений, але поруч є інші приклади. Для мене таким прикладом є моя бабця, яка не вміла читати-писати. Але вона належала до тих небагатьох людей, які мали глибоке внутрішнє відчуття віри, не просто відчуття – вони жили у вірі. Мені здається, що найбільша небезпека в тому, що цей зв’язок втрачається. Я багато спілкуюся з німцями, і ті мої німецькі колеги питають: «Як це так, що у вас є віруючі люди, коли стільки років був атеїзм? ». Не можуть зрозуміти, як одне з другим могло співіснувати. Я завжди пробую пояснити, що комуністи мали справу з віруючими людьми, яких змушували говорити неправду, хоча самі правду знали. Більша проблема зараз із нами, тому що люди можуть імітувати віру, гарно говорити про віру, розказувати, як це має бути, а насправді можуть бути глибоко невіруючими особами. Якось я їхав у потязі з одним священиком. Ми з ним дуже довго говорили, дискутували, він нарікав на життя, на Господа Бога. Я намагався його переконати, що насправді Бог добрий, що любить його. В якийсь момент він спересердя сказав таку фразу: «Вам добре, бо ви вірите! ». Навіть у семінаріях на Заході зараз не до кінця впевнені у тому, що всі ті, що там навчаються, є великою мірою віруючими людьми. У нашому пострадянському суспільстві, саме на цьому етапі, сьогодні, ми теж не можемо мати цілковитої певності, що в нас інша ситуація. Я хочу показати проблему, яка з’являється з часом певної трансформації, яка для мене є питанням живого зв’язку і прикладу. Якщо цей зв’язок перервати на два-три покоління, він може зникнути. Це серйозна проблема.

Дякую Богові, що ставив мене між людей, які давали приклад того, хто така правдива людина, справжня, вірогідна. Десь, я думаю, тут є відповідь на питання про постправду. Період постправди – це період або популізму і масових маніпуляцій, або дуже глибокого автентизму. Реакцією на фрагментований популізм буде пошук автентизму і автентичності.

о. д-р Мирослав Татарин

Правда є Христос, і кожен із нас, не лише богослови, зобов’язаний не тільки про це говорити, але й відчути у собі. Це значить плекати автентичне духовне життя, бо це єдина відповідь на все те, про що ми говоримо. Вважаю, що якщо зосередитися на словах «постправда», «постмодернізм» і всіх інших «пост», то можна почати блукати. Ці феномени, які ми переживаємо до певної міри, є феноменами, котрі люди слова переживають постійно. Людина завжди бореться з цим питанням – бути чи не бути автентичною? Бо більш комфортно не бути автентичною, більш комфортно шукати іншої правди. У США, де політики і медіа постійно говорять про небезпеку зовнішнього тероризму, фактом є те, що там значно більше людей померло від внутрішнього тероризму, ніж від якогось зовнішнього ворога. Але чому так? Бо вигідніше винних шукати десь далеко. Легше сказати, що причина того, чому Путін має такий успіх в Америці, у тому, що спершу засіялося зерно постмодернізму. Зерно постмодернізму – це брак правдивості, автентичності в суспільстві.

Іронія – сьогодні в Америці ті, що були сильними антикомуністами, підтримують Путіна, приймають його правду. На мою думку (я можу помилятися), це до якоїсь міри є тому, що їхня версія християнства дуже звужена, специфічна, виходить із американської реальності ХІХ століття, і вони не готові до самокритики, вони не питають про свою автентичність.

Ми ніколи не повинні почуватися комфортно в своїй вірі, оскільки Той, кого ми шукаємо, завжди більший, кращий, правдивіший, аніж те, що ми саме тепер розуміємо. Ми повинні завжди вимагати від себе більш щирого пізнання Того, хто є Правда.

Пізнати Христа, пізнати факт, що Христос є Правда, вимагає також, щоб ми збагнули, що перш ніж промовити до інших людей, до нехристиян, до секулярного світу, значить прийняти факт, що іноді ми не повинні говорити тим словом, що ми знайшли Христа, а радше звернути увагу на пізнання внутрішніх цінностей, трансцендентних вартостей, бо в кожній людині є бажання віднайти щось більшого. Чому? Тому що в нас є те Боже уподібнення, тому що в нас є образ і подоба Бога. Часом нам треба знову говорити трошки інакше, щоб люди нас почули. В нашому колі це не потрібне, а коли йдемо в світ – потрібне.

З’явилось перше число збірника «Ковчег»

Заходами Інституту історичних досліджень Львівського Державного Університету ім. Івана Франка та Інституту Історії Церкви з’явилось перше число збірника статтей з церковної тематики під назвою «Ковчег». Редакторами збірника є молоді науковці: Ярослав Грицак і Борис Ґудзяк. Тому, що статті були написані на інших мовах, то їх перекладом займалась Галина Киван. Літературною редакцією займавсь Ігор Гринда. Упорядниками були: Ліліяна Гентош, Тарас Романюк і Олег Турій. Спонзорами видання є інж. Дам’ян, Аріяна, Петро Кордуби та Марія Кордуба-Райковська, які це здійснили у пам’ять батьків о. Петра-Омеляна Кордуби і Софії Кордуби з Калинських, які загинули на засланні у Сибірі. Варто підкреслити, що названі спонзори зробили велике і благородне діло.

На зміст збірника «Ковчег», який начисляє 190 сторінок, склалось п’ять статтей з релігійно-церковної тематики та редакційної статті, показника імен і короткої помітки про авторів. Без найменшого сумніву, це не просто зібрані статті, але підібрані статті з певною цілеспрямованістю, які дають виразний образ кінця ХVI і ХVIІ ст. нашої Української Католицької Церкви. Відомо ж, що наша УКЦерква наближається до чотиристалітнього ювілею Берестейської Унії, що сповниться у наступному 1996 році. Збірник «Ковчег», який з’явився у Львові в 1993 p., є тією дуже актуальною ластівкою, що сповіщає ювілейну дату.

Це справді особлива нагода подивитись на історичні події Київської Церкви з перспективи 400 років. Як редактори у вступній статті написали, що з борту корабля можна краще глянути на пройдене плесо і побачити виразні обрії нашої Церкви та її вплив на розвиток нашого суспільно-національного життя. Редактори підкреслюють, що цим збірником започатковують періодичну появу матеріялів статтей на історичні теми Української Церкви. Треба сказати, що ця нива в Україні стояла довгі, довгі роки не опрацьовувана і тим самим є занедбаною. Появою «Ковчега» зроблено добрий почин, який належить тільки привітати, побажати редакторам витривалости, терпеливости, наснаги до безперебійної та успішної праці. Звичайно на цьому місці можна б поставити крапку. Все відмічено, названо і висловлено найкращі побажання. Але з цього читач не одержав би навіть уявної картини, чим є перше число збірника «Ковчег». Тому дозволимо собі хоч побіжно сказати чи назвати й обговорити кожну з поміщених статтей, бо справді їх тематика й рівень на це заслуговують.

Збірник «Ковчег» відкривається статтею молодого науковця доктора філософії Гарвардського Університету, який є директором Інституту Історії Церкви у Львові Бориса Ґудзяка на тему «Історія відокремлення: Київська Митрополія, Царгородський Патріярхат і генеза Берестейської Унії».

Тема особливо на часі, бо стоїмо на порозі відзначення 400-річчя Берестейської Унії. Автор статті розгорнув широке полотно подій того часу на церковному горизонті, що стали причиною до Берестейської Унії. До речі, унія силою самих обставин стала зворотним пунктом в історії Київської Церкви. Автор статті зробив добру спробу, безпристрасно, аналітично розглянув у всій ширині й глибині факти, що спричинили Берестейську Унію. На підставі аналізи цих фактів можна відповісти, чи справді унія була конечною і чи справді вона була трагедією для Київської Церкви. Чи трагедія Київської Церкви не сталась до Берестейської Унії, бо здається, вона, себто Київська Церква, не мала іншої альтернативи. Ні, автор статті не дає відповіді на ці питання, але такі питання випливають мимоволі на тлі розвиненої, в історичній площині, ситуації Київської Церкви.

Звичайно, до аналізи Берестейської Унії не можна підходити тільки з історичних подій, що в той час відбувались в Україні, належить дивитись ширше, що в той час і дещо раніше перед тим діялось у Царгородському Патріярхаті, як формувались церковні питання на півночі в Москві і, що в той же самий час відбувалось на заході, а зокрема у нашого сусіда Польщі. Звичайно, автор Б. Ґудзяк так і розглядає ці питання.

Він накреслив середньовічне тло на церковному полі, підкреслив важливе питання, а саме упадок Царгороду, який під окупацією ісляму не був спроможний самостійно діяти і розвивати незалежну церковну політику. Відмітив, що успішна спроба Фльорентійської Унії не дала сподіваних наслідків. Москва вже у той час виразно виявила свої, не для поєднання, але сепаратні пляни. На жаль, після Фльорентійської Унії падіння Візантійської імперії (1453 р.) утворився зовсім інший, непередбачений розклад сил.

В тій ситуації Царгородська Церква перестала бути маяком для православного сходу. Внутрішня боротьба за чолові місця в Церкві, вислугування і підкупство в окупантів-турків не скріплювали Царгородського Патріярхату. Все це й багато іншого, як наводить автор у своїй статті, не залишалось без впливу на Київську Церкву. В той же самий час Москва дуже добре слідкувала за подіями, що відбувались у православній Церкві у Царгороді. До речі, царгородські патріярхи часто мінялись. Ось для прикладу, як подає автор, Кирило Лукаріс був патріярхом 6 разів, а ті, що його замінювали, мінялись по три і більше разів. Все це підривало авторитет Церкви.

Автор згадує патріярха Єремію, який хоч володів певними атрибутами, але не міг вивести патріярхату з його критичного становища. Той же Єремія улітку 1588 р. прибув до Москви, щоб тут одержати деякі пільги, але його пляни не так легко були здійснені, бо Москва задержала його під арештом шість місяців, аж поки він не сповнив волі Москви, призначивши одного з місцевих єпископів своїм екзархом з правами наглядати за всіма ієрархами з митрополитом включно. Друге його потягнення, яке внесло певний фермент, коли патріярх Єремія, поминаючи церковний уклад, надав права братствам контролювати поведінку ієрархів і духовенства.

Як тільки патріярх Єремія покинув Україну, єпископ Гедеон Балабан зразу натякнув римо-католицькому архиєпископові Львова Дмитрові Соліковському, що готовий визнати примат папи, щоб тільки звільнитись від патріярхів. Після того на одному з синодів, що відбувались кожного року, єпископи Балабан і Терлецький з єп. Леонтієм Пінським Пелчинським та єп. Холмським Діонізієм Збируським підписали деклярацію про готовість до унії, яку було вручено польському королеві, на яку через два роки прийшла відповідь. Цей факт говорить, яке зацікавлення було по римо-католицькій, а точніше польській стороні.

Мабуть, найкраще подати текст листа, який підписали владики: Патій, Терлецький, Копистенський, Балабан і Збируський, що був спрямований до короля Зигмунда III, що в ньому оскаржувалось східніх патрярхів:

«Перш за все: побачили ми, єпископи, у старших наших їх милостях патріярхах великі недоладності і недбалість у ставленні до Церков Божих і до священного закону та поневолення їх самих, і як з чотирьох патріярхів стало вісім (раніше ніколи не бувало їх так багато, тільки чотири) і яке вони у столицях своїх життя ведуть, і як один під одним підкопуються, і як столиці соборні Церкви Божої занедбали; коли ж приїжджають до нас, не проводять жодних диспутів з іновірцями, ні не дають пояснень до писання Божого, навіть якщо хтось і просить, не хочуть їх давати, дбаючи тільки про свою користь більше, ніж про спасіння, і, нахапавши скарбів, скільки можливо, один одного там, у землі поганській, купують і тільки цим заповнюють своє життя (не згадуючи про інші їхні неподобства). Саме через це ми, не бажаючи далі перебувати в такій непорядності та під таким їхнім пастирством, одностайно погодившись, але під умовою, якщо його королівська милість господар наш християнський і помазанець Божий зволить захотіти під одним пастирством хвалу Божу поширити і нас до таких свобід разом з нашими єпископами і церквами, з манастирями і всім духовенством так, як і їх милості духовні римські, заучити і зберігати,— хочемо з допомогою Божою приступити до об’єднання віри і того пастиря одного, головного, якому самим нашим Спасителем це довірено, найсвятішого папу римського, нашим пастирем признати; тільки просимо, аби господар, його милість, нас з єпископами нашими привілеєм його королівської милости запевнити, і ті артикули, нижче описані, затвердити та закріпити на вічні часи зволив».

Тут тільки зроблено натяки на факти і події, що мали місце 400 років тому. На жаль, ці факти і події дуже часто в нас подавались як пів правди, а також у площині сантиментів і ресантиментів до самих прикметників «православний», «католик», поминаючи при цьому основну суть Церкви — спасіння. Автор статті Б. Ґудзяк подав багатий історичний матеріял, який дає сучасному читачеві нагоду подивитись на ці події відкритими очима і зробити свої особисті заключення.

Українська Церква в ХVIІ столітті

На цю тему у збірнику є стаття сестри Софії Сеник, ЧСВВ, яка є професором, доктором слов’янської церковної історії Папського Орієнтального Інституту в Римі, а також є автором багатьох статтей на англійській мові з історії Церкви. Ми вже з попередньої статті Б. Ґудзяка знаємо, які фактично були мотиви, може не всі були названі, що привели до Берестейської Унії, а сестра Софія Сеник наводить факти, які подавались, як причини вже після Берестейської Унії, що привели до неї, а вони були протилежні від правди. З статті Ґудзяка знаємо, що ідея унії Руської Церкви з Римом виринула не в Римі і не при дворі польського короля чи серед єзуїтів, як твердять деякі дослідники. Ця ідея вперше належить київським владикам, яка виринула на тлі нездорової ситуації, що утворилась у царгородському патріярхаті.

Варто мати на увазі незаперечний факт, що Берестейську Унію підготовили київські владики. Вони це робили з власної ініціятиви і дійшли до соборного рішення, що стверджує на основі документів автор статті С. Сеник. Лист, що був доручений Іпатієм Потієм і Кирилом Терлецьким папі, підписали всі владики. Поділ, що стався у Київській Митрополії після Унії, не був ніким передбачений і, до речі, його сприймали, як тимчасове і переходове явище. Обидві сторони, себто уніяти і неуніяти, вірили, що Київську Митрополію треба залишити непорушною. На жаль, дійсність виявилась іншою.

С. Сеник робить окремий наголос на ролю братств. Факт, що Патріярх Єремія наділив братства великими правами, чим поставив у незручне положення українську ієрархію. До речі, це можна також зарахувати однією з причин унії. В той час владики діяли самітно, не інформуючи про те мирян.

Перші десятиріччя після Берестейської Унії проходили під кутом, хто продовжує віковічну традицію Руської Церкви? Також як одна, так і друга сторони намагались переконати владу, щоб тільки їх визнавала. Цю ситуацію влада прекрасно розігравала.

Авторка статті назвала митрополитів та їх діяльність після Берестейської Унії: Іпатія Потія, Йосифа-Вельямина Рутського, який перевів реформу чернецтва. В статті наголошено, що прилучення вірних до унії залежало від пастирських зусиль кожного єпископа. Згодом ситуація ускладнилась, коли у 1629 році Єрусалимський Патріярх Теофан ІІІ, повертаючись з Москви, таємно висвятив сім православних єпископів з митрополитом на чолі для всіх єпархій, де вже були уніятські єпископи. Таким митрополитом був висвячений Йов Борецький. Це дуже ускладнило ситуацію. Треба було вести боротьбу за місця.

В тому часі висувались такі імена, як Йосафат Кунцевич і Мелетій Смотрицький. Йосафат Куцевич, який не посідав високої богословської освіти, але своїми неперевершеними проповідями та прикладним життям полонив слухачів, які приєднувались до унії. Заговірники і противники Йосафата сподівались, що убивством Йосафата Кунцевича буде покладений край уніятству. Дійсність виявилась іншою, бо ж самі убивники, які признались до злочинів, були засуджені і після засуду всі приєднались до уніятів за винятком одного. (Цього факту Софія Сеник не згадує), Мелетія Смотрицького, який був бездоганним полемістом і оборонцем православ’я, якого вважають духовним надхненником убивства Кунцевича, перейшов до уніятської Церкви і залишив відомий твір «Тренос».

Окрему увагу присвячено періодові діяльности Митрополита Петра Могили, який зайняв визначне і провідне місце у православній Церкві. В історичному процесі С. Сеник згадує повстання Хмельницького, яке поставило собі за ціль боротись не за національні права, але за православну віру. Переяслав Хмельницького допоміг Москві взяти повністю у свої обійми Українську Православну Церкву. Авторка розгорнула широке поле тих подій і джерельно показала, як Москва перфідно проковтнула Київську Церкву і в той самий час вогнем і мечем знищувала уніятську Церкву. Як бачимо, унія, яка поставала й оформилась у Київській Митрополії, з неї не залишилось майже нічого. У цьому нищівному процесі відограла чималу ролю козаччина.

На жаль, наша історія, а чи точніше історики, не дали в тому відношенні правдивих фактів. Це також одна з білих плям. Також наша історія не дала відповіді, чому українське православ’я у трьох єпархіях: Львівській, Перемишльській і Луцькій, яке мало повну піддержку козацтва і задержалось найдовше, бо аж до 1700 року і в кінці перейшло на сторону уніятської Церкви? С. Сеник відмічує, що владики згаданих єпархій побачили, що зробила Москва з Київською Митрополією, і вона почала простягати руки по їх єпархії та їм наказувати, що їм робити, вирішили стати по стороні унії з Римом. Крім цього, авторка розглянула питання внутрішнього життя поодиноких єпархій: пастирські проблеми, рівень духовенства, релігійну літературу того часу і чернече життя. Стаття дбайливо опрацьована і сперта на джерельних матеріялах. Греко-католицька Церква і національне відродження у Галичині 1772-1918 pp.

На цю тему у збірнику є стаття Івана-Павла Химки, який є професором історії в Альбертському Університеті — Канада, автор багатьох праць з історії України. Автор розглянув повищі питання у різних аспектах, підкреслюючи, що вплив Австро-угорської монархії на розвиток уніятської Церкви був значний. Відмітив, що слово «уніят» мало значення католик нижчого рангу, тоді коли греко-католик мало майже те саме значення, що і римо-католик. Тому що поляки, а зокрема польська шляхта, це дуже використовувала Марія-Тереса, щоб з одної сторони навести порядок у монархії, а з другої приборкати польську шляхту, жертвою якої все ставала уніятська Церква, у липні 1774 р. видала декрет, що забороняв уживання назви «уніят», замінивши його терміном «греко-католик». Цісар Йосиф II доклав заходів, щоб покращати економічний стан парафіяльного духовенства. Габсбурґи пішли далі і відкрили навчальні заклади, греко-католицькі семінарії.

З дбайливо опрацьваної статті Химки виразно випливає, як багато Габсбурґи допомогли українському народові не тільки на церковному і освітньому полі, але й в українському національно-політичному житті. Коли порівняти ці ж самі сфери життя українського народу, що перебував у той же час під російською займанщиною, то побачимо, які є діаметральні протилежності. Росія всіма засобами нівелювала все культурне, релігійне і національне життя України до російського. Подавляюча більшість росіян сприймала, і дальше ще сприймає, із здивуванням, що Україна є якась окрема незалежна нація, вона ж є тільки «югом» Росії. Для них Україна — це одна з провінцій Росії. Так вони були і є дальше виховувані. Відмінно відбувались події у другій частині українських земель, що перебували під Австрією. Тут не раз можна було почути такі твердження, що «Україна» — це вигадка Австрії, а згодом це перекинули на Німеччину. Навіть у такому сенсі писав талановитий письменник Солженіцин.

Можна сказати, що всі три статті творять своєрідну тематичну цілість і дають багатий матеріял для розгляду й аналізи подій часу Берестейської Унії і після неї.

Митрополит Андрей Шептицький

Автором цієї статті є поляк, професор історії на Варшавському Університеті, автор багатьох статтей на українсько-польські теми д-р Ришард Тожецький. Слід підкреслити, що Р. Тожецький є одним з небагатьох поляків, який дивиться на українсько-польські відносини відкритими очима й аналізує їх об’єктивно. В такому дусі і такому тоні є написана названа стаття. Первісно ця стаття з’явилась польською мовою в журналі «Знак» за 1988 р. Це не є дослівний переклад польської статті, бо сам автор доповнив її у цих місцях, де тодішня цензура залишила свої сліди.

Автор статті подав широку і загально охопну картину життя і творчости Слуги Божого Мирополита Андрея Шептицького. Автор категорично опрокидає старі заяложені, нічим не доведені ендецькі твердження про те, що, мовляв, Митрополит Андрей Шептицький був зрадником польського народу. Знаємо, що навіть такий авторитет польської Церкви, як Примас Польщі кардинал Степан Вишинський мав подібні до ендеків погляди, бо на основі цього двічі припинив беатифікаційний процес Слуги Божого Андрея, про що пише у своїй праці «Подорож ілюзій» Курт Левін.

Нам не відомий факт, який згадує у своїй статті Тожецький, що Митрополит перед смертю «закликав УПА до припинення боротьби». Також згадує, що у похоронах Андрея Шептицького «… взяли участь віруючі всіх конфесій Галичини, представники радянської влади» (стор. 118). До речі, навколо участи в похоронах Слуги Божого Андрея ходять різні версії. Пишуть, що сам Н. Хрущов брав участь, що був від Сталіна вінок і т.д. На жаль, ніхто не подає джерела, на основі чого це спирається. Трохи дивно, що на це не звернули уваги редактори. Знаємо, що св. п. Патріярх Йосиф заперечив участь у похоронах офіційних чинників — Хрущова чи вінок від Сталіна. Властиво, що є правдою? Сьогодні в Україні можна вияснити цю справу. В цілому стаття Тожецького багато інформативна і написана об’єктивно та всесторонньо.

Українська Греко-католицька Церква в катакомбах (1946-1989)

Це кінцева стаття у збірнику, автором якої є професор політичних наук Карлтонського Університету в Оттаві — Канада — д-р Богдан Боцюрків.

Автор статті є одним з небагатьох дослідників Церкви в Україні періоду після Другої світової війни. Автор дбайливо слідкував і точно реєстрував усі події катакомбної УКЦеркви в Радянському Союзі. Стаття Боцюркова є вислідом довголітньої, дбайливої і відданої праці, нотуючи факти УКЦеркви.

На вступі автор підкреслює, що сталінські репресії проти Греко-католицької Церкви також поширились на території, заселені українцями в Польщі і тодішній Чехо-Словаччині. Автор висунув цікаву думку, а саме: «Парадоксально, але кампанія «воз’єднання» не зустріла серйозного спротиву підпільного українського руху опору. Спротив розпочався аж після Львівського «собору». В серпні 1946 р. націоналістичне підпілля видало ультиматум до «возз’єднаного» духовенства з вимогою прилюдно зректися свого «відступництва».

В статті трапилась неточність, на яку належить звернути увагу. На сторінці 136 є написано: «… 23 грудня 1963 р. папа Павло VІ проголосив висланого з СРСР митрополита Йосифа Сліпого верховним архиєпископом львівським для українців…». Неточність є в самому вислові «проголосив», бо це має посмак особистого визначення чи вивищення, а треба було сказати «привернув» або «визнав» титул Верховного архиєпископства, який в минулому мала Києво-Галицька Митрополія. До речі, коли Блаженніший Митрополит приїхав з заслання до Риму, він попросив відповідні ватиканські чинники, щоб вони переглянули історичні документи і чи часом Києво-Галицькій Митрополії не прислуговує право на титул «верховного архиєпископства». Стверджено, що такий титул Києво-Галицька Митрополія мала, і на основі цього було привернено титул для Києво-Галицької Митрополії «верховне архиєпископство» і тим самим кожночасний владика, що посідає Києво-Галицький престіл, автоматично має цей титул. Отже, це не було особисте вивищення, але привернення інституційного титулу. Звертаємо на це увагу, бо серед багатьох це питання трактують, як особистий привілей для св. п. Патріярха Йосифа. Стаття Б. Боцюркова дає багатий і добре опрацьований матеріял нашої Церкви з повоєнного періоду.

Можна б мати завваження щодо правопису збірника, який є зрусифікований, але це питання мовників. Редакторам Збірника «Ковчег» ґратулюємо за проведену працю і бажаємо дальших успіхів.

Микола Галів