Вдячній пам’яті свого пароха у сторіччя його уродин
О. Василь Кулинич народився у селянській сім’ї 19 березня 1893 р. в Кам’янці-Лісовій на присілку Милява, повіт Рава Руська, область Львівська, як найстарший син у родині Семена Кулинича й Анастасії Луцан. Молодші від нього це брати і сестри Іван, Варвара, Степан, Анна, Микола і Марія. Його стрийко Іван мав синів: Григорія, Івана і Олексія.
Прізвище Кулинич походить від жіночого імени Акилина, по-народньому Кулина. На Полтавщині було село Кулиничі. їх рід скоро розрісся, бо видно, що родилися хлопці. Відтак переселились у Галичину і по ній розсипались. Їх прізвище видніє в Підгаєччині, Товмаччині, Львівщині, Жовківщині, Дрогобиччині, Равщині і Ліщині.
Малий Василько зачав ходити до школи у Кам’янці-Пирятині, сусідньому присілку коло Міляви. 1904 року продовжував науку в Головній Українській Академічній Гімназії у Львові. Іспит зрілости склав 1912 р. Мав знаменитий голос (альт) із непересічно чудовою краскою і був визначним співаком в учнівському хорі, вчився грати на скрипці. У вищих клясах співав на богослуженнях у Святоюрському Архикатедральному Хорі, зразу в баритонах, опісля в басах. Сягав до низького Ц. Голос був мецохарактерний, тобто середній щодо твердости.
Зараз по матурі вступив на богословські студії у Львові.
1914 р. ціла Україна торжественно обходила соті роковини народження свого генія Тараса Шевченка. Голова Львівського хору «Боян» звернувся до о. ректора Духовної Семінарії д-ра Йосифа Боцяна, що його згодом висвятив у поїздці Митрополит Андрей Шептицький на Луцького єпископа, щоб позволив вісьмом питомцям співати в «Бояні» — для його скріплення на концерті. О. ректор погодився. Між цими питомцями був п. Василь Кулинич.
1914 р. прийшла Перша світова війна. П. В. Кулинич перервав студії. Перебував дома. Як росіяни відступали, брали зі собою молодих мужчин, щоб Австрія не забрала їх до війська. Між ними знайшовся і В. Кулинич. Опинився він у Київщині. Перехворів тифом, відморозив руки і ноги.
1920 р. була вже можливість вернутись домів. Він з’явився перед урядовцем, щоб дістати відпустку. Вимова зраджувала високу культуру, а таким не давали ще відпусток. Коли В. Кулинич очистив собі ніс примітивним способом, урядовець вмить підписав відпустку.
По шістьох змарнованих роках, 1920 р. Василь Кулинич з’явився в Духовній Семінарії в Перемишлі для докінчення богословських студій. Тут довелось йому впродовж двох років диригувати хором питомців. Цей хор в цьому часі 1921-1925 pp. переживав свій золотий період. Деякі перші тенори мали високе Ц. Усі баси мали низьке Ц.
Василь Кулинич одружився 31 травня 1933 р. в Скваряві з Дарією Утриско, дочкою о. Володимира Утриска, пароха Скваряви, Жовківського декана, що відзначався глибокою побожністю.
Подружжя панства Кулиничів поблагословив Господь сімома дітьми. Подаю їх дати народження: Віра — 1924, Мирослав — 1925, Борис — 1927, Володимира — 1929, Лідія — 1931, Ірина — 1933, Олександер — 1935.
1923 р. Василь Кулинич був висвяченим єп. ісповідником Йосафатом Коциловським, ЧСВВ, на священика в Перемишльськім Катедральнім Соборі св. Івана Хрестителя. О. Василій — ідейна людина — абстинент від нікотини — альколголь пив лише у великі торжества — став душпастирем.
Першою його посадою від 1923 р. було сотрудництво в Угнові, де був парохом о. Олександер Ґовда. О. Кулинич обслуговував у заступстві парафію Піддубці. 1927 р. став перенесений на завідателя Скваряви по тесті о. Володимирові Утриску. 1928 р. стає о. Василій парохом Кам’янки-Нової. Тут приходилось йому боротись з комуною. На Великдень 1932 р. комуністи повалили усі фігури у селі. В часі проповіді в церкві о. парох промовив: «Що ви хочете від Ісуса Христа, що повалили Його фігури? Він був пролетарем. Коли б це попало на мене, буржуя, (це була одна з найбідніших парафій у єпархії), то я не дивувавбися». У протидіянні рухові комуністів о. В. Кулинич старався якнайліпше поставити душпастирство. На храмовий празник св. Теодосія Печерського 16 травня 1932 p., який тоді випав у Неділю Мироносиць, о. Кулинич запросив о. крил. Теодора Банаха, о.о. Григорія і Стефана Кулиничів. Перед відправою приїхав о. Лев Соломон, настоятель рідної парафії Кулиничів — Кам’янки-Лісової, колишній їх парох. Він привіз дияконські стихарі, які на цілий Рава-Руський деканат були тільки у кількох парафіях. Він запропонував, щоб о.о. Кулиничі, будучи добрими співаками, всі три стали до відправи. Вони так і зробили. Пресвітером служителем був о. Григорій. Дияконували о. Василій і о. Стефан. Така родинна літургічна обсада будуюче поділала на учасників. Проповідь виголосив о. крил. Михайло Дороцький, Рава-Руський декан, парох княжого Потелича, знаменитий проповідник.
Злобна рука підпалила восени 1933 р. стодолу, в якій згорів увесь цілорічний урожай. На щастя, дуже коротко перед підпалом встиг о. Василій забезпечитись у «Дністрі». Взяв асекурацію і справив собі хутро, на яке без неї не міг здобутись. Взимку він взував шкіряні чоботи, а по них снігівці, що їх зробив швець в Угнові, де були добрі шевці. Ці снігівці були з фільцу, внизу обшиті шкірою. Під епітрахиль отець вкладав нарукавник, в якому огрівав свої відморожені руки. Так забезпечував своє здоров’я. Любив займатися пасікою.
В Кам’янці-Новій мав о. Кулинич доброго іспитованого дяка. Ним був Павло Мельник, що походив із села Тенетиська — у Равщині. Будучи у війську, грав у оркестрі на баритоні. Мав доброго меццохарактерного тенора і був добрим диригентом. Як диригував на богослуженнях, то ніколи не вживав камертону, бо камертоном був священик. Пригадую, що раз, коли наближалось Алилуя, яке співали Вербицького в Б-дур, Мельник, бачучи, що Б-дур не дуже то буде годитись з попередніми піснями, подав тон в Д-дур, інтуїцією відчуваючи, що добре піде, дійсно, добре пішло.
В Кам’янці-Новій не хотів о. Кулинич закладати читальні «Просвіти», бо знав, що її опанували б комуністи.
11 грудня 1939 р. померла дружина о. Василя Кулинича паніматка Дарія. Отець зістав вдівцем з сімома дітьми в роках 15-4. Не заламався, ревно душпастирював і дбайливо виховував дітей. Бувало, взимку позапалював у печах і йшов у церкву служити.
Коли в 1941 р. відступали більшовики, наступило на нього двох парафіян: Стефан Лупій і ще один зі зброєю на полях Середиха між присілками Березиною і Левочками і хотіли його вбити. Співучасник схаменувся і відмовив Стефана. кажучи: «Стефане, уважай на діти».
1937 р. о. Кулинич став іменований містодеканом Рава-Руського деканату.
1939 р. настала Друга світова війна. Весною 1941 р. вивезено о. декана крил. Михайла Дороцького у Сибір. Деканом Рава-Руського деканату заіменувала Перемишльська Консисторія о. Василя Кулинича.
20 липня 1945 р. він був арештований і сидів у Львові на Лонцького. В грудні судила трійка, без свідків (тільки на письмі), дали статтю 54 («зрада батьківщини», «співпраця з німцями»). Слідчий ще перед судом сказав: «Не хочеш підписатися на православне — не надо. За релігію ми не будем судить, дадім так, что запомніш нас» (слідчий Сидоров). Дали 10 років тюрми і 5 років позбавлення волі. Відправили в табір спочатку в м. Котлас, Архангельської области (як довго там був — не знати), потім був у м. Большой Устсог, Вологодської области, до кінця. Працював на різних роботах: кочегаром у бані, різчиком хліба, продавав у кіоску спочатку в огородній бригаді — садили капусту і що росло більше. Сидів з одним римо-католицьким священиком з Литви або Латвії. О. Кулинич згадував про одного селянина Козака з Волині. Повернувся до Жовкви 31 грудня 1954 р. Тут не прописували, і в грудні 1956 р. казали вибратись до 24 годин із Західньої України. Спочатку був у Львові у брата Миколи, який познайомив його з начальником наркому з Гребенова, Сколівського району, поїхав там, пожив трохи, але там не прописали. Поїхав у Миколаївську область до знайомих. Відтак подався у Запорізьку область у Великий Токмак і жив у Петра і Дмитра Артемишинів — свояків. З серпня 1958 р. переїхав у Ярмолинку Хмельницької области. Тут жив у дочки Лідії. Мав зв’язок із священиком Коломийцем і одним латинського обряду. 1960 р. приїхав до Жовкви і з допомогою знайомого жида М. Шульги прописався в Жовкві. Жив при вул. Срібній 11, останні роки в дочки Лідії при вул. Гайновського 16. Мав зв’язки з різними священиками: Миколою Кушпітом, Володимиром Коломийцем, Юрієм Янтухом, М. Чернегою, Розумійком, Гоцівом, Бреньом. О. декан Кулинич поховав о. Дениса Гриневецького, пароха Туринки, Великомостенського деканату, Жовківського району, всупереч усім, крім покійного. Підготовляв підпільно до священства о. Юрія, який підпільно висвятився і вже як ієромонах о. Володимир, ЧСВВ, живе у манастирі в Жовкві. О. Кулинич був підпільним душпастирем, виконував усі душпастирські дійства. Нераз викликали, грозили, востаннє, 8 квітня 1980 р. О. декан мав зв’язок з о. митр. Василем Гриником, головним заступником Примаса Стефана Вишинського, дійсним пастирем українців-католиків у Польщі, своїм однокурсовим другом з богословських студій у Перемишлі. Діставав від нього календар і листи. Одного листа кинув доручитель між ярину у городі, якого знайшов адресат щойно по місяці. О. декан Василь Кулинич помер 26 січня 1981 р. в Жовкві і там його поховали о.о. Юрій Янтух і Володимир, ЧСВВ.