За часів Київської Русі Руська Церква уявляла собою архиєпископську Церкву, що мала деякі ранньохристиянські риси. Архиєпископство передбачало певну національну незалежність Церкви. Юридична підпорядкованість Церкви Руси Церкві іншої держави місця, скоріше за все, не мала. Про це ніяких документальних свідчень не збереглося. А ось, наприклад, у актах католицької Конґреґації Пропаганди Віри від 17 червня 1715 p., зокрема, записано: «Руська Нація (мова йде, безсумнівно, про українську — О.Б.) є дуже консервативна і заздро боронить своїх давніх прав, з якими ступила до єдности з Римом, тому радить папі дозволити цій Нації дальше заховувати свої права і привілеї» (1, ст. 35-36). Та й інші церковні матеріяли переконують нас. що митрополити Руси самостійно управляли своєю Церквою, як і патріярхи Сходу, і такий устрій нашої Церкви був визначеним практично, тобто самостійність мала місце de-facto.
Але Руській (пізніше Українській) Церкві з невідомих причин не вдалося отримати автокефалії, de-jure. Очевидно, цим (а також тим, що в ті часи ця проблема, можливо, мала інший зміст) пояснюється той факт, що в ранній період історії Української Церкви не вимальовується навіть ідея Київського Патріярхату як така. Хоч практично Церква досягла такого стану, що вона могла ось-ось з’явитися. Але цього не сталося.
Наступний період історії України, зв’язаний з поступовою втратою нею державної та духовної незалежности, привів до стану всеохоплюючого занепаду Українську Православну Церкву, у якому вона перебувала до кінця XVI ст. При цьому не було ніяких передумов до виникнення ідеї навіть автокефалії, не те, що незалежного Українського патріярхату. Більш того, легалізація цієї ідеї в історичних умовах того часу могла стати навіть шкідливою, загрожуючи взагалі існуванню Української Православної Церкви як такої. Пошуки виходу з кризи, як відомо, привели частину української духовної та політичної еліти до ідеї унії з Римом. Це було реалізовано в 1596 p., але в силу низки причин, тільки розкололо єдину до цього Українську Церкву, що ще більше погіршило її становище.
У той же час саме нещастя, спричинені розколом, спонукали українську православну еліту звернутися до нових, прогресивних ідей. Вона, скоріш за все, ще не усвідомила до кінця головного, а саме, що в умовах, що склалися, вирішення церковних проблем лежало не стільки в площині духовній, скільки політичній. Але є певні підстави твердити, що українська еліта кінця XVI — початку XVII ст. поступово, підступно, без зайвого галасу, але вперто формувала всі необхідні економічні, політичні, військові структури, необхідні для досягнення державної назалежности еволюційним шляхом. І без засад духовних тут було не обійтись. Більш того, як на нашу думку, духовні засади української державносте нового часу активно формувалися навіть раніше, ніж політичні. Й це ще велике питання: чий внесок у справу державотворення був вагомішим?
Ця велика справа у цей час була нерозривно зв’язана з діяльністю такої видатної особистості в українській історії, як митрополит Київський Петро Могила. Бо поява ідеї Київського Патріярхату, без сумніву, пов’язана з тією великою акцією екуменізму на тлі українського православ’я, що її проводив П. Могила. Ця справа з самого початку в розумінні П. Могили виходила за чисто конфесійні рамки, стосувалася існування й виживання всього українського народу.
Перші свої зусилля П. Могила спрямував на покращення стану українського православ’я. Більш того, він абсолютно вірно визначив стратегічний напрям своєї діяльносте: максимальне розширення впливів українського православ’я у Східній Европі. Й дійсно — досить скоро Україна почала випромінювати своїми церковними й культурними досягненнями на весь православний світ (2, ст. 65). Цим був досягнений такий рівень розвитку, за яким невідворотньо слід було очікувати появи претенсій. Як тільки в суспільстві з’являється здорова національна еліта, вона обов’язково має висунути претенсії. І це – нормально. Це є виявом повноцінності. Й такі претенсії в українській еліті з’явилися. А саме тому, що ця еліта була національною, ми їх простежуємо в обох національних таборах — і православному, і греко-католицькому. І митрополит П. Могила, і греко-католицький митрополит Й. Рутський зійшлися на тому, що потрібно шукати вихід з того небезпечного становища, коли «Русь нищить Русь» (3, ст. 15; 4, ст. 26).
Філософію об’єднання православних і греко-католиків розробив М. Смотрицький. Саме в руслі його концепції «єдности Руси з Руссю» й була ним висунута й обгрунтована ідея створення окремого унійного українсько-білоруського патріярхату — Київського, незалежного від Константинопольського Патріярхату і папи Римського. Цікаво, що ще у XIX ст. російський історик М. Коялович вірно підмітив вагомість у цій акції політичного фактору (див. докладніше: 2, ст. 124). Це тільки підкреслює той факт, що у ті часи духовна і політична еліта України думала однаково. І саме це робило справу втілення в життя ідеї Київського патріярхату реальною. Ініціятори її зійшлися на тому, як свідчать «Акти Западной России», т. IV, що «українському патріярхові ні від кого не треба буде брати благословення», а також, що саме греко-католики запропонували створити Патріярхат «на зразок того з Москви». Православні мали звернутися до папи у справі номінації першого патріярха, з пропозицією, що наступників будуть у майбутньому обирати українські собори, а санкція папи буде тільки формальною (2, ст. 124). Кандидатом на посаду Київського Патріярха розглядався П. Могила. Це були серьйозні підстави майбутньої духовної незалежности України, що, безперечно, не могло не насторожити як Москву, так і Константинополь, Рим і Варшаву. А що саме греко-католики запропонували ідею Київського патріярхату, дивним не видається. Вони мали у цьому напрямі певний історичний досвід: папи не раз в історії піднімали питання щодо піднесення Руської Церкви до рівня Руського патріярхату (І, с. 68-70). І хоча в римській Церкві в поняття «патріярхат» вкладається дещо інший зміст, ніж у Церкві православній, і досягти статусу патріярхату у католиків набагато легше, все ж ідея була новою, цікавою, перспективною. І умови складалися такі, що гріх було ними не скористатися. А від кого можна було б той незалежний патріярхат одержати, то чи не все одно? Головне — одержати. Тим більше, що М. Смотрицький аргументовано доводив, що Київський патріярхат мав слугувати на користь суспільно-політичному і культурному розвитку слов’янських народів і повинен був відкрити двері для західної культури на слов’янські землі (5, с. 39-40). Але це, напевно, було лише одною стороною справи. Остання ж нам видається набагато ширшою й серьознішою. Нажаль, більшість творів М. Смотрицького насьогодні не є доступними. А там, можливо, ми могли б знайти відповідь на питання: коли і де були закладені духовні підвалини майбутньої політики Б. Хмельницького щодо держав Південно-Східної Европи по створенню там союзу держав під егідою України (такої собі своєрідної, ми б сказали, «Малої Антанти XVII ст.») і започаткування з допомогою деяких його чинників в українській державі своєї, української династії. Це був найперспективніший з усіх зовнішньополітичних напрямів діяльносте Б. Хмельницького (і, очевидно, саме тому придушений ледве не в зародку). Вплив Київського патріярхату — єдиного і для православних і для греко-католиків — міг би бути тут визначальним. Бо не все в історії вирішують військовики й політики. Доробок духовенства тут теж немалий.
Митрополит П. Могила робить декілька спроб втілити в життя ідею Київського патріярхату — у 1628 p., 1636-1638 pp., 1645-1647 pp. Але це не вдалося з цілого ряду причин, з яких головними були: 1. негативна позиція Риму щодо Київського патріярхату (відомо, що у свій час греко-католицький Патріярх Й. Сліпий дорікав Римові за короткозорість у цьому важливому питанні) і 2. неспокій у внутрішньому житті Української Православної Церкви. Але, на нашу думку, саме усунення другої причини могло б зняти першу. Адже факти свідчать промовисто, що така могутня духовна імперія, як Ватикан, почала якраз у цей час вже, так би мовити, «крутити» з українцями. Історичний же досвід свідчить: якщо якась імперія починала «крутити» з якимсь із своїх народів, то слід очікувати, що вона йому ось-ось щось все-таки дасть. І головним було — витримати паузу, не зірвати процес, тиснути, спокійно й виважено, але тиснути, зберігаючи, обов’язково, одностайність. Претенсії були висунуті. Далі пішла гра нервів. І справа могла бути вирішеною позитивно тільки якщо не витримає більш сильніша сторона (Рим), і як тільки вона хоч трішки здригнеться, слід було хапатися і додавлювати, проголошуючи повну незалежність. Якнайповнісіньку. І назавжди. Поки сильні світу цього оговтаються, пересваряться, буде вже пізно.
Але якраз не вийшло з одностайністю. То козаки зривають Київський (1628 р.) Церковний Собор, то влаштовується суд над М. Смотрицьким за його повний перехід на унію і необачні нетактовні вислови щодо православ’я, то колишній митрополит І. Копинський, маючи особисту образу на П. Могилу ширить фальшиві чутки про П. Могилу, серед яких головним було те, що той начебто «від папи одержав благословлення в патріярхи після присяги королеві, панам і арцибіскупам» (2, ст. 139) тощо. Гіршого зайво було очікувати. Ясно, що П. Могила аж ніяк не міг бути таким примітивним, щоб його можна було так легко притягати на такі принижуючі умови патріяршества, але «джин з пляшки» був випущений. Найгірше, що своїм же, українцем.
Результатом усього цього було те, що вже Сейм 1637 p., на якому намічено було обговорити питання щодо умов, за якими мала бути досягнута єдність греко-католиків і православних, був зірваний саме «через розходження послів у справі патріярхату (2, ст. 139). Головною причиною цього було те, що Конгрегація Пропаганди Віри дала негативну відповідь на справу патріярхату, мотивуючи це тим, що Рим не бажає у даний час сваритися з Константинополем, бо, використовуючи його слабість, буде намагатися там посилити свої впливи. Те, що Ватикан, час від часу, демонстрував подиву гідну вузколобість, було відомо, але, щоб у такій мірі… І у Константинополі, як і слід було очікувати, ніяких впливів не посилив, і українців відштовхнув, і полякам (враховуючи подальші історичні події, яких вже недовго залишалося очікувати) зробив погану послугу, і сам нічого не здобув. Від усього цього виграє у недалекому майбутньому тільки Москва. Так була похована ідея незалежного українського — Київського — патріярхату. І причини були ті ж самі, що й при загибелі всіх держав, що їх творив український народ на своїй землі: концентрований наступ сусідів і внутрішня зрада. Це ще раз підкреслює, що справа духовної незалежности є такою ж важливою, як і справа незалежности державної, й нерозривно з нею пов’язана.
Таким чином, слід вважати, що у часи П. Могили релігійна боротьба не була чинником повністю деструктивним. Обидва українські табори діяли в атмосфері максимальної напруги сил, змушені були вдосконалюватися, мобілізовуючи власний інтелектуальний потенціял, залучаючи світський тощо. Для подолання цієї напруги у них не було іншого виходу, як тільки об’єднатися. І єдиним варіянтом тут могло бути поєднання обох українських Церков на засадах створення Київського патріярхату, єдиного для православних і греко-католиків. Статус і перспектива його передбачали такий розвиток: 1) Київський Патріярхат залежний від папи; 2) Церква українського народу під одним патріярхом має внутрішню самоуправу: 3) Патріярхат при опорі на військову силу козацтва мав би в умовах польської конференції сприяти відбудові української держави (6, ст. 12). Підкреслимо, що один з видатних ідеологів національно-церковного відродження України митрополит В. Липківський трактував церковну боротьбу на чолі з митрополитом П. Могилою як підготовку великого всенародного повстання на чолі з Б. Хмельницьким, що закінчилася визволенням України від Польщі й заснуванням незалежної Української Церкви (7, ст. 7). Безперечно, духовні засади незалежности П. Могили були визначені. І яким би шляхом Україна не пішла до незалежности державної — еволюційним (аристократичним) чи революційним (демократичним), Київський Першоієрарх, безсумнівно, відіграв би в цьому вирішальну ролю.
Всі ці пляни були смертельно небезпечні для Москви, і саме там ретельно працювали над створенням груп своїх прихильників з метою розбити пляни поєднання обох українських таборів. І це Москві вдалося, як і вдалося припинити навіть всякі розмови на тему Київського Патріярхату серед українців (6, ст. 12). Остаточний край цим плянам поклала раптова смерть 50-річного Петра Могили. І така смерть Митрополита у сенсі всього вищезазначеного не видається нам випадковою.
Але доробок Великого Митрополита був таким значним, що нехай і у неповній мірі, але спрацював і після його смерти. Адже, всі дослідники Визвольної війни 1648-1657 pp. підкреслюють кардинальну зміну політичних претенсій Б. Хмельницького щодо Польщі, саме після його зустрічей у січні 1649 р. з київським духовенством та інтелігенцією. Незаперечним є факт, що саме у Києві, з цього неординарного, але простого козацького полководця, постав великий державний діяч, рівність з яким визнавав навіть «залізний диктатор» О. Кромвель. А це, погодимося, не будь-що.
ЛІТЕРАТУРА
- І. Нагаєвський, Патріярхати: їх початок і значення в Церкві та Український Патріярхат, 1976.
- А. Жуковський, Петро Могила як культурний діяч. Християнство у контексті історії культури України, К., 1997.
- П. Яроцький, Петро Могила і проблеми примирення «Русі з Руссю». Українське релігієзнавство, 1996, ч. 2.
- П. Яроцький, Петро Могила і проблеми унії. Петро Могила: богослов, церковний і культурний діяч, К., Дніпро, 1996.
- Л. Шахматова, Другий волинський період життя у творчості Мелетія Смотрицького: думки і справи на ниві українського екуменізму. Християнство у контексті історії культури України, К., 1997.
- М. Чубатий, Історія Християнства на Русі-Україні, Нью-Йорк, 1965, т. II.
- В. Липківський, Проповіді на неділі й свята. Слово Христове до українського народу, США, 1988.