о. Теодозій Лежогубський

(Продовження)

Чотири стовпи Церкви

— А при тому в апостольських часах уважали стовпами Церкви чотирьох апостолів, як це слідує із листів св. Йоана Золотоустого, а то: Якова, Петра, Йоана і Павла.

— Так, — відповів о. Петро, — цілком природньо. Не думайте, що відносини св. Петра до інших апостолів були відразу такі, як нині є відносини Глави Церкви до єпископів. Не треба при тому забувати, що всі апостоли були товаришами долі й недолі. Жива пам’ять про Спасителя, що тількищо вознісся на небо, пам’ять про Його науку про покору і любов зрівнювала більші взаємні відносини, без огляду на явне і безсумнівне першенство св. Петра. Тим то і витворилися ці чотири стовпи Церкви. Петро як Глава Церкви, Яків як свояк Ісуса Христа, якого навіть вороги Церкви почитали за його праведність, Йоан як найулюбленіший учень Ісуса Христа і опікун Пречистої Діви Марії, а Павло як «ізбраний сосуд», апостол, що найбільше потрудився для Христа.

— А чому ж св. Павло в письмі до галатів ставить на першім місці св. Якова, потім Петра, а відтак Йоана? — питав далі хворий.

Це цілком зрозуміле, — відповів о. Петро. — Св. Павло розказує, що апостоли, коли довідалися, що Ісус Христос покликав св. Павла на апостола, подали йому руку до спільної праці, а то: Які в, Петро і Йоан, значить св. Павло не вичислює трьох апостолів по достоїнству, а після часу. Найпершим подав йому руку до спільної праці св. Яків, потім св. Петро, а відтак св. Йоан. Згадує про них в тому порядку, в якому вони його привітали як апостола. Це могло бути навіть не одного дня.

— Добре. Це розумію, — сказав хворий. — Але чому в першому листі до коринтян св. Павло ставить св. Петра аж на третьому місці, коли каже: «Я Павлів, я Аполлосів, я Кифин (Петрів), я Христовий»?

— І це має свою, дуже важливу, причину, — відповів о. Петро. — Св. Павло починає від себе, мов би від найгіршого — знак правдивої покори — відтак говорить про Аполлоса, а потім про Петра. Після Петра говорить вже тільки про Христа, чим і зазначує, що понад Петра вже нема нікого, хіба сам Ісус Христос. Починає він від найнижчого, а кінчає найвищим і тому ставить ім’я св. Петра перед іменем самого Ісуса Христа. При чому св. Павло був чоловіком дуже бистрим. Він знав, що його лист дістанеться і в руки поган, тож не хотів ставити на першому місці Глави Церкви, щоб не зрадити перед поганами, хто ним є і цим способом не звернути проти нього найбільшої ненависти.

Почувши таку відповідь, хворий мовчав, роздумуючи над усім, , що почув нині з уст о. Петра.

Сонце почало заходити, і в хатині заліг вечірній присмерк. Час було хворому спочивати. Тому о. Петро перервав свою розмову, обіцяючи знову зайти, як буде мати хвилину вільного часу.

Хворий щиро попрощався з о. Петром і залишився зі своїми думками. А дивні вони були! Чув, що під молотом правди хитається будинок дотеперішньої його віри, бачив, мов би промінь, що злегка продирався до його душі та розганяв пітьму.

V.

Святий Петро перший Папа Римський

На другий день по тому зайшов знову о. Петро до хворого. Тим разом не мав він наміру залишитися довше, бо мав вечірню, але хворий сам нав’язав бесіду до вчорашньої розмови. Він сказав:

 Вчорашньою розмовою Ви дійсно переконали мене, що Божественний Спаситель поставив св. Петра Главою Церкви. Але звідки Папа Римський має бути Главою Церкви, цього я не можу зрозуміти. Без сумніву, старшою Церквою є Церква єрусалимська, і коли хто має бути Главою Церкви, то повинен ним бути єпископ єрусалимський.

На це сказав о. Петро:

— Я вчора не мав часу докінчити розмови, бо і так вона протяглася задовго, але коли хочете, я дуже радо розкажу Вам це нині, бо маю ще кілька вільних хвилин, заки задзвонять на вечірню. Ось послухайте.

Чому в Римі, а не в Єрусалимі осів Глава Церкви?

— Єрусалим був справді містом, де творив, терпів і помер Спаситель. З Єрусалимом в’яжуться найкращі спомини, до нього лине серце кожного правовірного християнина. І ми, католики, більше може, ніж інші християни, спішимо до гробу Спасителя. Ось недавно кілька соток українців, під проводом свого улюбленого Митрополита Андрея їздило поклонитися святим місцям. Ми не маловажимо Єрусалиму, ми уважаємо його найсвятішим місцем на землі, колискою цілого християнства.

Та що з того? Попри те все ми пам’ятаємо також і те, що сказав про Єрусалим наш Спаситель: «Єрусалиме, Єрусалиме, избивый пророки и каменіємъ побивай посланныя къ тебҍ; колькраты вросхотҍхъ собрати чада твоя, якоже собираетъ кокошъ пшеницы своя подъ крылъ, и не восхотҍсте? Се оставляется вам домъ вашъ пустъ» (Мат. XXIII, 37-38).

— Хоч як може по нутру кожного християнина було б, щоб Єрусалим, де збулася велика кривава жертва Нового Завіту, став серцем цілої Христової Церкви, щоб там, а не деінде, осів Глава Церкви, але що ж? Божа воля була інша. Єрусалим виконав своє завдання. Він був престольним містом старозавітньої Церкви та не вмів цінити свого достоїнства, не вмів встоятися на тому престижеві, на якому поставив його Бог. Він повбивав не лише пророків, але наложив руки на самого Спасителя, і його мусіла досягнути Божа кара. На ньому мусіли сповнитися слова пророка Даниіла: «И во святилищи мерзость запустьнія будетъ, и даже до скончанія времене, скончаніе дастся на опустіте» (Дан. IX, 37). Не минуло кількадесять літ, а з гарного Єрусалима, з будівель, якими одушевлялися апостоли, не осталося каменя на камені. В 70-му році по Христі римський імператор Тит зруйнував Єрусалим. Та мало того. В якихось 65 років пізніше другий раз зруйновано Єрусалим, а місце, де він стояв, заорано так, що з давнього Єрусалиму не залишилося і сліду. На його місці збудовано нове місто, що називалося Елія Капітоліна. До четвертого століття не було навіть назви Єрусалима. Аж за часів цісаря Константина віджила давня назва Єрусалима. Проте Ісус Христос, який провістив цілковиту руїну Єрусалиму, не міг хотіти, щоб в Єрусалимі, який на протязі 200 років майже не існував, був осідком Глави Церкви.

А проте, гляньте і на нинішній Єрусалим. В якому пониженні він нині. Поганин турок панує над ним. Турок держить в своїх руках ключі від найдорожчих пам’яток християнства. Без його дозволу не можна навіть відправляти Богослуження. А скільки там християн? Ледве кільканадцять тисяч. Страшна кара Божа сповнилася: «Домъ єго пустъ».

Тож куди мав звернутися св. Петро, де мав заложити свій престіл? В Єрусалимі цього зробити не міг, але щоб зазначити, що Єрусалим все залишиться найдорожчою пам’яткою для кожного християнина, пристав на те, щоб в Єрусалимі залишився єпископом той апостол, що був найближчий Спасителеві, Його свояк, апостол Яков, якого навіть вороги назвали Праведником.

Ще якийсь час, майже три з половиною роки, залишався св. Петро в Єрусалимі, проповідуючи Христову віру та відвідуючи християнські громади в Палестині, а відтак переїхав до Антиохії, де після переслідування зібрався найбільший гурт християн.

— Та не довше, як сім років перебував св. Петро в Антиохії. Антиохія не видавалася зовсім, щоб в ній осів Глава Церкви. Місто, положене далеко від моря, серед недоступних пустель Азії, не могло бути тим, до котрого мали прибігати всі християни.

— А чому ж не вибрав св. Петро Царгороду?

— Чому не вибрав Царгороду, питаєте, — сказав о. Петро. — Не вибрав попросту тому, що Царгороду тоді ще зовсім не було. Була лише невеличка осада, що називалася Візантія. А втім погляньте на нинішній Царгород. І над ним панує бусурман, а царгородському патріярхові навіть не вільно мешкати в місті, лише на поганому передмісті Фанаріот. Християн в Царгороді називають турки псами та згірдними прізвищами «джаврів». Царгородських патріярхів вибирає бусурманський султан, а коли вони йому не до вподоби, то скидає їх, не питаючись про це нікого.

А як в тому пониженні живуть нинішні «фанаріотські» царгородські патріярхи, як заходяться вони, щоб мати ласку у султана! Не лише невірним султанам, але навіть його візирам кланяються до землі, а нераз і в руки їх цілують. Аж жаль бере, як згадаю про ті часи, коли то на цілий світ світилася блиском царгородська Церква. А тепер бачиться її в такому пониженні, що мимоволі знову пригадуються слова пророка Даниіла про «мерзость запустьнія»!

Призначення Риму

— Ведений св. Духом, мусів св. Петро удатися там, де йому назначив місце сам Бог.

Старозавітня жидівська святиня, що була праобразом Христової Церкви, була так збудована, що вхід до неї був зі сходу сонця, а найсвятіша її частина лежала на захід. Кожний правовірний жид, коли молився, звертав свої очі на захід, до «Святая Святих»!

І на захід звернув свої очі св. Петро. А там на заході пишалось місто, що було престольним містом цілої римської держави, яка обіймала тодішній світ.

Туди звернув свої кроки бідний рибак з-над Галилейського озера. Страх переймав його, коли туди йшов. Що він там вдіє? Хто його там слухати буде? Там римські писарі, що величали себе богами, там горді патриції, що кожного, хто не був патрицієм, уважали не людиною, там поганські філософи дійшли до того, що існування богів уважали байкою, там поганські жреці сміялися один з другого, як бачили, що приносять жертви богам, в яких не вірили. Та непоборима сила Божа казала св. Петрові йти у те гніздо розпусти та гріха, щоб дати незбитий доказ сили Христової науки, яка джерело гріха перетворила в джерело Божої ласки. Містом тим був Рим.

Чи св. Петро був у Римі?

— Як то?— спитав хворий. — Хіба ж св. Петро був у Римі? Прецінь у св. Письмі нема про це ніякої згадки.

— І що ж з того, що в св. Письмі нема про це згадки?— відповів о. Петро. — Хіба ж св. Письмо містить в собі все, цілу Христову науку? В св. Письмі не згадується нічого про святкування неділі, а проте всі християни від початку святкують її. Багато учив Ісус Христос та апостоли, чого нема в св. Письмі, багато діялося речей, про які не згадують святі книги, бо Христос не дав апостолам наказу списувати Його науку, а тільки «йти в світ і учити всі народи».

А була ще і важна причина не згадувати про те, що св. Петро удався до Риму. Він був Главою Церкви, і вороги Христа в першій мірі звертали свою ненависть проти нього. Чи ж було порадним зраджувати письмом, де він перебував, де заложив свій престіл? Чи тоді не звернулася б ціла ненависть проти Глави Христової Церкви? Тому то і місце перебування св. Петра було вкрите тайною, щоб не нараджувати його на неминучу погубу.

— А в Вавилоні не був св. Петро? — перервав хворий. — Він же свого першого листа до християн написав з Вавилона, бо каже в ньому, що Церква, зібрана в Вавилоні, посилає християнам в Палестині свій привіт.

— Ні, брате, — відповів о. Петро. — У Вавилоні ніколи не був св. Петро, бо не мав там що робити. Вавилон був в тому часі майже пустелею. Те, що св. Петро в своєму першому листі згадує про Церкву у Вавилоні, стверджує якраз те, що я сказав. Сам св. Петро не хотів зраджувати свого місця перебування, бо знав, яка велика відповідальність лежить на ньому, як Главі Церкви, хоч радо був би поніс і мученицьку смерть за свого Учителя. Але хотів, щоб християни знали про те, що він в Римі, і тому назвав римську Церкву вавилонською, бо християни називали Рим Вавилоном, тому що Рим справді був подібний до Вавилона своїм зіпсуттям та розпустою. Сам св. Йоан називає Рим Вавилоном, і християни знали про те. Та не знали про те погани. І св. Петро, повідомляючи християн, де він перебуває, не зрадив цього перед поганами.

Св. Петро — перший єпископ Риму

— Там, в Римі, за свідоцтвами найдавніших істориків і навіть ворогів Церкви, заснував св. Петро єпископську катедру і був там 25 років єпископом, а разом і першим Главою Церкви.

Сучасний св. Петрові жидівський історик Фільон виразно пише, що св. Петро був у Римі. Так само пише стародавній історик Евсевій: «Петро в Римі всенародно проповідував Боже слово». Св. Тарасій, царгородський патріярх, в своєму листі до папи Адріяна II пише: «Божественний апостол Петро, якого престіл Ви (Адріян II) займаєте». Св. Йоан Дамаскин називає св. Петра першим єпископом Риму. А прецінь і російська Церква називає св. Дамаскина святим і співає при Богослуженнях його чудові пісні.

В Четьї Мінеї, якої і ви в російській Церкві уживаєте при Богослуженнях, під днем 29 червня читаємо, що св. Петро перед смертю хотів залишити Рим (на прохання християн, що тривожилися дуже за життя Глави Церкви), де якраз лютилося страшне переслідування християн за цісаря Нерона, але сам Спаситель явився йому на дорозі. Св. Петро запитав Спасителя: «Господи, камо грядеши?» (Господи, куди йдеш?). На,те відповів йому Христос: «Йду до Риму, щоб датися розп’ята другий раз». Ці слова були причиною, що св. Петро вернувся до Риму, щоб пролити свою кров за Христа. Це і сталося 29 червня, коли то св. Петро, розп’ятий на хресті, віддав Богу душу. На тому місці, де явився Ісус Христос св. Петрові, стоїть донині церква, що називається «Камо грядеши».

В Четьї Мінеї на день 4 січня читаємо, що св. Лін був єпископом в Римі по смерті св. Петра, а на день 29 червня, що сам св. Петро висвятив його на єпископа. Так само читаємо також, що святі Петро і Павло понесли мученицьку смерть того самого дня, 29 червня 67 р. по Христі.

Хто ж каже правду?

— Багато місць із листів найдавніших Отців Церкви міг би я навести, які одноголосно стверджують, що св. Петро був у Римі і там поніс мученицьку смерть. Та не хочу цього робити, бо здається, що вистачає й того, що я досі сказав. Я навмисно не наводив слів св. Отців західньої Церкви, щоб Ви не думали, що так вчать тільки вони. Я головно покликувався на ті богослужбові книги, які й досі уживаються і в російській Церкві. Ви самі в своїх церковних книгах величаєте св. Петра першим єпископом Риму та Главою Церкви. Це є доказ, що ті, що писали ті книги, а писали їх грецькі Отці, все признавали св. Петра своїм найвищим Пастирем, першим єпископом Риму і Главою Церкви. Та не хочуть цього признати нинішні греки, не хоче признати цього і російська Церква. Хто ж говорить правду? Чи старі ваші книги, якими ви так дорожите, чи новомодні ваші церковні вчителі? Хто покинув правду? Чи католицька Церква, яка вірить так само, як учать ваші книги, чи грецька та російська, які учать зовсім іншого? Здається, на це немає потреби відповіді. Правда ясна, мов сонце.

Далі буде

Продовження з попереднього числа

ПРОСИМО ЗВЕРНУТИ УВАГУ

У січневому числі за 1990 р. журнала «Патріярхат», у праці о. Т. Лежогубського, що друкується на продовження, через необережність було повторено вже перед тим надрукований матеріял, який починається на 31 сторінці, у другій колонці, першого абзацу згори. Речення починається словами: «Як Христос укріпляв своїх учнів… аж до кінця розділу, що кінчається на 32 сторінці. І там же починається розділ під назвою: «Навернення Мелетія Смотрицького», що є також повторенням. Вибачаємось за таку незручність.

Редакція

— Блаженний Теофілякт пише: «Господь дає Петрові велику нагороду за те, що він визнав Його Сином Божим; обіцяє на ньому збудувати свою Церкву». Цей Теофілякт був єпископом болгарським і жив в тому самому часі, що Керулярій, який відірвався від правдивої Церкви Христової. Наведені слова св. Теофілякта дають найкращий доказ, що інші східні єпископи, які жили в той самий час, що і Керулярій, вірили, що Христос поставив св. Петра підвалиною своєї Церкви, чого не хотів признати Керулярій і задля чого відірвався від католицької Церкви.

— Та не тільки Отці Церкви, але навіть найбільші її вороги вірили в те, що Христос св. Петра зробив підвалиною, Головою Своєї Церкви. Такий найзавзятіший ворог папів, як Фірміліян кесарійський, виразно каже: «На Петрі положені основи (підвалини) Церкви».

— Не хочу наводити більше висловів св. Отців, а загляну разом з Вами до цієї книги, що я її приніс, з якої в російській Церкві відправляється щоденно Богослуження.

Що кажуть богослужебні книги греко-російської Церкви?

В Мінеї, на день 16 січня, коли то і російська Церква обходить свято «Поклоненіє честним веригам (оковам) святого і всехвального Петра», читаємо ось такі слова про св. Петра: «Нині Петро, підвалина Церкви, камінь віри, показує нам свої чесні ланцюги».

«Ти (св. Петре) утвердив Христові закони і проступників научив справедливости як зверхний начальник апостолів, як кріпкий фундамент догм (правд віри)».

«Вихвалім найвищого і першого апостола… великого Петра».

«О, наставнику апостолів, блаженніший Петре!»

«Ти ланцюги носив, держачи перший престіл між апостолами».

А загляньмо ще на день 29 і 30 червня, коли Церква обходить свято Верховних апостолів Петра і Павла. Там читаємо: «Петре, підвалино апостолів, скало Церкви Христової, початку християн, паси славно вівці свого стада, заховай свої ягнята від хитрих вовків, спаси своє стадо від напасти злих».

«Достойно заспіваймо в честь верховного начальника апостолів».

«Тебе, св. Петре, Предвічний назначив начальником своєї Церкви».

«Ти, Петре, був першим єпископом Риму… підвалиною Церкви, якої не переможуть пекельні ворота».

— У вступі на день 30 червня називається св. Петро Пастирем, що тримає владу над усіми апостолами, вождем апостолів, учителем апостолів, джерелом правдивої віри, а в стихирі «кійми похвальними вінци» величає Церкву св. Петра «Апостолов Первоначальника».

— Чи вистачать Вам оці місця із ваших богослужебних книг? Хто їх там помістив? Ті, що їх складали: грецькі Отці Церкви.

— Чи може тепер совісний чоловік заперечити, що давня грецька Церква вірила, що Христос поставив св. Петра Головою Церкви? А теперішня, грецька Церква, та й ваша, українська, що прийняли ці книги від давньої, грецької Церкви, з часів перед Керулярієм, чи вірять, що Ісус Христос установив св. Петра Головою Церкви? Не хочуть, хоча в честь його, як Голови Церкви, похвальні пісні співають. Чи ж проте ваша віра є вірою давньої грецької Церкви? Всякий мусить сказати, що теперішня грецька Церква, російська та інші, що з нею держать, покинули давню, правдиву віру Христову.

Хворий взяв у руки Мінею, став перекидати сторінки та ще раз відчитував наведені вище слова, мов би не хотів вірити своїм власним очам. Відтак поглянув на перший аркуш книги та прочитав, що це справді книга, яка вживається в російській Церкві і яку видруковано в Києві в році 1811.

Думки хворого

І чудні думки приходили хворому на думку. Як це може бути, думав він, щоб наші учителі затаювали це перед нами? Та ж тут цілком ясно стоїть написано. Ми самі признаємо св. Петра першим видимим Головою Церкви, це ж ясно стоїть в наших богослужебних книгах. А ці книги старі-престарі, вони не є вигадкою католиків, а дорогою спадщиною по наших дідах-прадідах. Значить наші предки вірили, що Ісус Христос установив св. Петра Головою Церкви. А чому ж ми нині не хочемо цього признати? Ми інакше віримо, як вірили св. Отці грецької Церкви, значить, ми покинули правду, а католики держать її.

Так думав хворий, та сказати цього не мав відваги.

Отець Петро відложив Мінею набік і став дальше говорити.

Симон-Петро

— Не думайте, брате, що Спаситель тільки в одному місці висказав, що св. Петра поставить видимим Головою Церкви. Ви знаєте, що св. Петро, заки ще Христос покликав його на апостола, називався Симон. Коли брат Петра, Андрей, привів його перший раз до Ісуса, то Ісус сказав: «Ти є Симон, син Йони. Відтепер будеш називатися Петро» (по-гебрейському Кифа). Що значить оця переміна імени? В давнині, коли комусь змінювано ім’я, то це означало, що призначується його до якогось дуже важного уряду. Так, приміром, цар Навуходоносор змінив ім’я пророкові Даниїлові на Балтазар, бо призначив його на князя, а фараон Йосифові на Псонтомфаних, бо призначив його на свого намісника. І Ісус Христос змінив Симонові ім’я на Петро тому, що вже заздалегідь призначив його до важного уряду, на Голову Церкви, свого намісника.

Петро серед апостолів

— Інші апостоли вже тоді догадувалися, що Христос св. Петрові задумує віддати якусь важну службу, важнішу, ніж усім іншим, бо ні одному не змінив імени, тільки св. Петрові. І проте не дивувало їх зовсім, коли Христос заплатив чудесним способом податок тільки за себе і св. Петра, хоч міг це так само зробити і за інших апостолів, які рівнож були бідні, а, може, ще й бідніші, ніж. св. Петро.

— Не дивувало їх також зовсім, що Христос брав св. Петра на свідка усіх важніших подій.

Відречення св. Петра

— Так, це правда, — перервав хворий, — але прецінь св. Петро вирікся Ісуса Христа, і то три рази, заки когут заспівав два рази.

— Добре, що ви мені це нагадали, — продовжував о. Петро.

— Скажіть мені: чи Христос знав, що св. Петро відречеться його?

— Так! Без сумніву, бо Христос був Богом та і наперед передбачив це, — відповів хворий.

— А прецінь, хоч Христос знав, що св. Петро відречеться його, то все таки сказав до нього, що він буде підвалиною-головою Церкви, — говорив дальше о. Петро. — Христос знав, що Петро виречеться Його, але знав також і те, що знайдуться такі, що, покликуючись на відречення Петра, будуть виступати проти Петра, як Голови Церкви, і тому в останніх хвилинах свого життя, при останній вечері звернувся до Петра із словами: «Симоне, Симоне, се сатана просить васъ, дабы се ял, яко пшеницу. Азъ же молихъ ся о тебе, да не оскудеетъ вера твоя и ты некогда обращся, утверди братію твою».

— Цими словами сказав Христос: «Симоне! Оце злий дух просить, щоб міг вас сіяти, мов пшеницю (значить, спокушувати вас до злого, розривати вашу єдність, захитувати вас в вірі), але я молився за тебе, щоби твоя віра ніколи не змаліла, а ти як навернешся (значить, коли по відреченню розкаєшся) утверджуй навіть своїх братів-апостолів». Виразно каже Христос: «Ти відречешся мене, але це відречення не відбере тобі власти, яку я пообіцяв дати тобі, бо твоя віра буде непохитна (ніколи не змаліє) так, що мусітимеш навіть інших братів утверджувати в ній».

Тому то і св. Йоан Золотоустий каже: «Бог тому дозволив упасти верховному апостолові (як пізніше і деяким його наслідникам, папам римським), щоб зробити його покірним і побудити його до більшої любови, бо кому більше відпускається, той і більше любить».

— Блаженний Теофілякт, роздумуючи над тим, говорить: «Цим дав Спаситель до пізнання, що це утвердження в вірі відноситься не лише до св. Петра і апостолів, але і до всіх їх наслідників, що будуть до кінця світа».

Сповнення великої обітниці

— Обітницю поставити св. Петра Головою Церкви сповнив Ісус Христос по своїм воскресенні, коли над Галилейським озером, по чудесній ловлі риби, в часі обіду з апостолами звернувся до св. Петра зі словами: «Симоне Іонинъ, любиши ли мя паче сихъ?». На це відповів Петро: Ей Господи, Тывеси, яко люблю Тя». Тоді сказав Христос: «Паси агнци моя». І то не раз, а три рази питав Христос св. Петра, чи любить він Його більше, ніж інші апостоли. А коли св. Петро за кожним разом потверджував це, Христос сказав до нього: «Паси мої вівці, паси мої ягнята».

— Для чого би Христос питав, чи св. Петро любить Його більше, ніж інші апостоли, коли б не хотів його зробити чимсь «більшим» від інших апостолів?

— Св. Йоан Золотоустий зовсім справедливо каже, що тому, що св. Петро був вибраний з-поміж апостолів, був устами учнів, першим, верховним в їх зборі.

— Чим же ж робить Христос св. Петра? Пастирем цілого свого стада, усіх овець і ягнят, цілої своєї Церкви, бо свою Церкву називав Христос стадом.

— В нашому Святому Письмі, себто в тому, якого уживаємо ми, русини греко-католики, якого уживає і російська Церква, є сказано: «Паси мои овци, паси мои ягнята», між тим як в грецькому, в якому і було написане Євангеліє св. Йоана, де містяться оці слова, є поставлене слово, яке значить не лише «паси», але «паси з властю». Значить, не лише паси, тобто годуй їх наукою, але і ряди ними.

— Чому Христос робить різницю між «ягнятами» і «вівцями»? Чи це випадково? Ні! В словах Спасителя нема нічого випадкового! Христос навмисне робить це. Вівці родять ягнята, а ягнята є їх дітьми. Апостоли проповідували Боже слово, навертали поган і робили їх Божими дітьми; проте були духовними родичами вірних, а вірні їх духовними дітьми. Тож Христос, називаючи свою Церкву стадом, каже до св. Петра: Будь пастирем не лише для «ягнят», себто духових дітей, яких породить проповідь апостолів, значить вірних, але і для «овець», тобто для тих, що є їх духовими родичами, значить апостолів. Робить проте Христос св. Петра верховним Пастирем не лише для вірних, але і для самих апостолів.

— Три рази питає Христос св. Петра, чи він Його любить, і три рази віддає Йому найвищу владу, щоб зазначити незвичайну вагу цього уряду. Чи ж не зовсім ясно, що цими словами поставив Христос св. Петра найвищим начальником Церкви, тобто її Головою?

— Тому то в богослужебних книгах, які уживаються і в російській Церкві, називається св. Петро «Предсідателем апостолів», а Димитрій Ростовський, якого признає російська Церква святим, каже: «Петре! Тебе жде начальство, ти будеш піднесений на степень зверхника, тобі вручиться пасення овець».

— Ілия Митлятин, якого так високо почитає російська Церква, в науці на четверту неділю великого посту, ось що каже: «Коли Христос сказав Петрові «Паси мої вівці, паси мої ягнята», то дав йому (як свідчить св. Йоан Золотоустий) першу апостольську власть і честь».

Дня 16 січня співає Церква: «Изъ глубины прелести ловя, Петре, человҍки, яко рыбы привелъ eси избравшему тебе отъ рыбареи истинно въ верховного всҍх Апостоловъ». Загляньте до Мінеї, з якої відправляється Богослуження в російській Церкві, і знайдете ці слова.

Як вірили Святі Отці перших сімох вселенських соборів?

— І так вірили апостоли, так вірили перші християни, така була віра Христової Церкви від самого її початку! Святі Отці Церкви, зібрані на Першому вселенському соборі в Нікеї, відтак на Третьому в Ефезі, називають св. Петра виразно «великим начальником апостолів». На Четвер­тому вселенскому соборі в Халькедоні називається св. Петро «каменем і утвердженням Церкви та основою православної віри». Сьомий вселенський собор в Нікеї називає св. Петра «князем Церкви і апостолів».

— Я навмисне згадую тільки про ці собори, бо перших сім вселенських соборів признає і грецька, і російська Церква, а науку, висловлену на них, уважає наукою Божою.

— Чому ж російська Церква, яка голосить перед цілим світом, що вона непохитно держиться науки перших сімох вселенських соборів, не хоче триматися її, коли ця наука признає св. Петра начальником апостолів, Головою Христової Церкви? Чому затикає собі вуха на голосний голос грецьких Отців Церкви, які говорять до неї оцими якраз соборами? Чому?

— Ось я вам скажу, чому. Вірні російської Церкви не знають нічого про те, що грецькі Отці Церкви та й перші собори, на яких дві третини було грецьких Отців, завжди признавали св. Петра першим Главою Церкви. Ті ж начальники російської та грецької Церкви, які знають про те, мовчать, бо бояться, що коли про те сказали б народові, то він готовий покинути їх Церкву і приступити до тої, котра так учить, як учили найдавніші вселенські собори та грецькі Отці Церкви, а вони самі лишилися б начальниками без вірних. А тою Церквою, що учить так само, як учили Отці перших семи соборів, є Церква католицька.

Чи апостоли признавали св. Петра Главою Церкви?

— Оці слова, якими Христос поставив св. Петра Главою Церкви, були для апостолів зовсім ясні і зрозумілі. Вони зразу признали св. Петра своїм верховним начальником, а сам св. Петро був рівнож свідомий свого високого уряду. Він по вознесенню Ісуса Христа поводиться не так, як інші апостоли, а так, що з його поведінки видно, що він має владу над усіми. Св. Петро скликає збір із 120 вірних і робить внесок, щоб на місце Юди вибрати дванадцятого апостола.

Коли св. Дух в день Зелених Свят зійшов на апостолів, св. Петро перший виступає з проповіддю. А коли зібрані товпи народу, чуючи кожний свою рідну мову, почали насміхатися з апостолів і казати, що вони п’яні, то в обороні апостолів, як дійсно личить верховному начальникові, виступає не хто інший, а св. Петро. Обстає, як справжній начальник, бо каже: «Ні, вони не п’яні».

Петро перший творить чудо в ім’я Ісуса Христа, коли оздоровлює чоловіка, кульгавого від народження. Він перед жидівською радою відповідає за апостолів, він зноситься з жидівським начальством як дійсний зверхник тих, що вірили в Христа.

Св. Петро перший приймає поганина, сотника Корнила, до Христової Церкви. Річ нечувана, яка здивувала не лише тодішніх християн, але навіть самих апостолів. Та ніхто не мав права заборонити йому цього, бо всі знали, що він від Христа одержав найвищу власть в Церкві і що він «зв’яже на землі» то так, як би зв’язав Бог на небі.

А оця обставина, що ангел, який явився Корнилові, каже йому послати до Йопії по св. Петра, а не до Єрусалиму, де був св. апостол Яков, хоч з Кесарії, де мешкав Корнило, до Єрусалиму ближча дорога, — чи вона не є знаменна? Ангел каже послати по св. Петра, бо Петро був Главою Церкви, бо він має зробити початок приймання поган до Христової Церкви.

Коли треба було рішити питання, чи старозавітні обряди зобов’язують християн, що навернулися з поганства, збирається собор апостолів в Єрусалимі, а на соборі проводить св. Петро.

Св. Петро, як читаємо в Діяннях апостольських, об’єднує усі християнські громади, що по словам св. Йоана Золотоустого було знаком його всесвітнього начальства, так що навіть св. Павло, «ізбраний сосуд», уважає своїм обов’язком удатися до св. Петра, щоб віддати йому честь, як верховному своєму начальникові.

Коли Ірод ув’язнив св. Петра, тоді ціла Церква молиться за ним, а Бог звільняє його з в’язниці чудесним способом, через ангела.

Помимо того, що св. Петро, по Божій волі, був опісля єпископом міста Риму, він все таки приїздить до Єрусалиму, дає накази, а своє перше апостольське письмо не пише до одної громади, а до всіх християн, як верховний начальник цілої Церкви.

Яку велику пошану і честь мав св. Петро у інших апостолів, видно хоч би з того, що про його брата Андрея говорять св. евангелисти: «Брат Симона Петра», зазначуючи цим, що це не абияка честь бути братом св. Петра. В тропарі, який співається в честь св. Андрея, читаємо: «Яко апостоловъ первозванный и верховного сущій братъ», а в тропарі св. євенгелиста Марка: «Верховного апостола ученикъ, бывъ». Ось бачите, яка то честь бути братом або хоч би учнем св. Петра.

Коли св. евангелисти вичислюють апостолів, то на першому місці ставлять ім’я св. Петра, хоч першим апостолом, якого покликав Ісус Христос, був св. Андрій Первозванний. Не ставлять на першому місці також св. Якова, хоч цей був свояком Ісуса Христа, ані св. Йоана, хоч цей був найулюбленішим учнем Христа. Часто, пишучи про апостолів, згадують св. евангелисти тільки ім’я св. Петра, а про інших додають «і прочі» або кажуть: «Петро з одинадцятьма». Але імени св. Петра ніколи не опускають, бо він був перший між усіми, він був заступником Христа, видимим Главою Його Церкви.

Петро — новозавітній вождь

— Християни перших віків уважали св. Петра вождем новозавітнього народу Божого, як Мойсея вождем вибраного народу старозавітнього, і тому в катакомбах, де хоронено християнських померлих, можна побачити образ, на якому зображений Мойсей, як добуває воду зі скали, а під ним напис: «Петро» для зазначення, що св. Петро є скалою, з якої б’є струя живої води.

На старовинних образах св. апостолів тільки одного св. Петра малюють із сяйвом довкола голови, так само, як Ісуса Христа.

Оце все найкраще свідчить, за кого мали св. Петра інші апостоли та евангелисти, за кого мали його і християни перших віків.

(Далі буде)

 

(Продовження з грудня 1989 р.)

— Одне тільки Богослуження до Серця Ісуса Христа є в нашім обряді нове. Але пригадайте собі те, що я Вам сказав кілька днів тому, що обряд мусить розвиватися, бо інакше стане він одежиною, яка перестане зовсім гріти. Та чи ж кожний християнин не молиться до Ісуса Христа, в Серці якого горить така гаряча любов до людей, що Він сам себе віддав на страшну муку на хресті? Чи ж воно зле молитися до того серця, яке так любить людей? Інакше думати і говорити може хіба чоловік, якого серце не відповідає зовсім любов’ю на любов Серця Ісуса Христа.

— На кінець скажу Вам, що наш митрополит є таким гарячим любителем усякої старовини, що він радо повідновлював би і найдавніші грецькі обряди, з яких і сліду нема вже нині, ні в грецькій, ні в російській Церкві, коли б ті обряди відповідали духові часу і могли причинитися до піднесення побожности серед християн. Може в цілій грецькій та російській Церкві нема ні одного єпископа, який би з такою пошаною та любов’ю відносився до старовинних грецьких обрядів, як митрополит Андрей!

На цьому закінчив о. Петро свою розмову з хворим і, попрощавшися з ним сердечно, відійшов.

Хворий лишився сам із своїми думками. А мусіли вони бути дуже поважні, бо довгий час по відході о. Петра лежав він нерухомо, як чоловік, що роздумує над дуже важною справою.

ІV.

Святий Петро, видимий Голова Церкви

В суботу увечері ввійшов о. Петро до кімнати хворого з великою книгою під пахвою. Хворий читав книжку, але, побачивши о. Петра, відложив її набік і, усміхаючися, простягнув до нього руку. Отець Петро глянув на заголовок книжки. Була це «Історія Унії», видана з нагоди 30-літнього ювілею Берестейської Унії. Хворий слідкував за поглядом о. Петра і, вичитавши в його очах мов би питання, сам відповів:

— Оцю книжку дав мені Ваш син. Я прохав його про якусь історичну книжку, а він приніс мені цю книжку. З неї я довідався багато, чого не знав досі, хоч і учився історії Церкви.

— А що за книгу Ви принесли, отче? — запитав поспішно хворий, мов би оцим питанням хотів звести розмову на щось інше.

— Це Мінея, — відповів о. Петро.

— Мінея? Чи така сама, як її уживають у нас при Богослуженні? — питав хворий.

— Так! — відповів о. Петро. — Не тільки що така сама, але навіть видана у вас, в Києві. З такої Мінеї відправляється Богослуження в російській Церкві. Я її приніс спеціяльно, щоб Вам показати, що таки у ваших богослужбових книгах є чимало такої науки, якої держиться католицька Церква і якої не хоче признати російська, хоч і відправляє з них Богослуження. Та заки вкажу Вам оці місця в Мінеї, мушу перед тим дещо розповісти.

Одною з найважніших різниць між наукою католицької Церкви і наукою Церкви грецької та російської є те, що католицька Церква признає Римського Папу своїм видимим Головою, а ваша Церква цього признавати не хоче. Тому то я хочу про це Вам розповісти. Та заки розкажу, мушу наперед розповісти про верховного апостола св. Петра та про те, як то Ісус Христос поставив його видимим Головою своєї Церкви.

Спаситель обіцяє поставити св. Петра видимим Головою Церкви

— Св. Євангелист Матей в ХVI главі свого Євангелія розказує ось таке: Одного разу прийшов Ісус із своїми учнями в сторони міста Кесарії Филипової. Йдучи дорогою, запитав своїх учнів: «За кого мають мене люди?». Учні стали відповідати. «Одні, — казали, — мають Тебе за Йоана Хрестителя, другі за Ілію, інші за Єремію або за якогось пророка». «А за кого ж маєте мене ви?» — спитав дальше Ісус Христос. Тоді Симон — Петро відповів: «Ти еси Христос, Син Бога живого». На це сказав Ісус: «Блажен еси Симоне варъ (сину) Іона, яко плоть і кров, не яви тебъ, но Отець мой, иже на небесъх. И азъ же тебъ глаголю, яко Ты еси Петръ и на семъ камени созижду Церковъ мою и врата адова не одолъеют ей. И дамъ тебъ клъчи царства небесного, и еже аще свяжеши на земли, будеть связано на небесъх, и вже аще разреъшиши на земли, будеть разръшено на небесъх».

— Кожному, хто з увагою прочитає оці слова Спасителя, мусить прийти на гадку, що Христос хотів ними св. Петрові пообіцяти щось, чого не приобіцяв іншим апостолам. Ісус Христос казав: «Ти є Петро і на сім камені збудую мою Церкву». Ім’я Петро є утворене з грецького слова і значить тільки, що камінь, скала. Проте і значення тих слів Ісуса Христа є: Ти є каменем (скалою), і на сім камені я збудую мою Церкву.

— Чим же ж має бути Петро? Не чим іншим, як каменем, себто фундаментом, підвалиною, на якій Христос хотів збудувати свою Церкву. Фундамент є найважливішою частиною будинку, бо на ньому стоїть будинок і в ньому ціла його сила і тривкість. Церква Христова є збором (товариством) усіх, що визнають науку Ісуса Христа, а Петро має, по словам Спасителя, бути найважливішою її частиною, на якій вона стоїть. Чим же має бути Петро в Церкві Христа? В будинку найважливішою частиною є фундамент, а в товаристві той, що його проводить, що стоїть на чолі товариства, значить, голова. Проте Петро, якого Ісус Христос називає (фундаментом) підвалиною Церкви, мав зістати її Головою.

— Ще яснішими стануть оці слова, коли пригадаємо собі, що Ісус Христос сказав їх в мові гебрейській, як вони і записані у св. Матея, який ціле Євангеліє писав по-гебрейському. По-гебрейському камінь значить «кифа», і Христос, відповідаючи Симонові, сказав: «Ти є кифа і на цьому збудую мою Церкву», що значить: «Ти є камінь і на цьому камені збудую мою Церкву».

— За що Христос обіцяє Петра поставити Головою Церкви? За те, що Петро признав Його Сином Бога живого. Мов би хотів сказати: «Ти признав мене Божим Сином і признав мене ним не зі свого власного знання, бо ні твоє тіло, ні кров не об’явили тобі цього, а з об’явлення небесного Отця, значить, з об’явлення вічної Правди, то ж за це об’явлю я тобі правду, скажу тобі, чим ти будеш. Ти будеш підвалиною, Головою моєї Церкви».

— Але йдемо дальше. Коли Христос приобіцяв св. Петрові, що його зробить Головою своєї Церкви, каже: «І тобі дам ключі царства небесного». Хто має ключ дому? Правда, що господар, голова газдівства. Тож і Христос, віддаючи Петрові ключі царства небесного, робить його господарем, Головою своєї Церкви і то господарем, що має владу «в’язати і розв’язувати». Що значать слова «в’язати і розв’язувати»? «В’язати» значить тільки, що видавати накази, бо наказ – в’яже (зобов’язує) того, до кого він звернений, а «розв’язувати» тільки що зносити накази або й забороняти, бо коли той, що має право видавати наказ, знесе його, тоді той, до кого наказ був звернений, вже вільний від нього — розв’язаний. А ці накази Голови Церкви мають таку силу, якби їх видавав не звичайний чоловік, а сам Бог, бо Христос каже: «Що ти зв’яжеш на землі, буде зв’язане в небі, а що розв’яжеш на землі, буде розв’язане в небі», значить: «Що ти накажеш, то так, якби наказав сам Бог в небі, а що ти заборониш, то так, якби це заборонив сам Бог».

Що учили грецькі Отці Церкви?

— Чудово до цих слів говорить св. Йоан Золотоустий, котрого так високо почитає грецька і російська Церква, що признає його одним з найбільших Отців Церкви. Він питає: «Що значить: «Дам тобі ключі»? І відповідає: «Як Отець дав тобі пізнання про мене (що я є Сином Божим), так і я дам тобі. Він обіцяє дати Петрові те, що властиво належить Отцеві та робить Церкву непохитною серед усіх бур і простого чоловіка робить твердішим від усякого каменя». Опираючись на цих словах Спасителя, усі християни признавали св. Петра Головою Церкви.

— Не хочу наводити цього, що про це говорять св. Отці Західньої Церкви, щоб Ви не думали, що так вірили та учили тільки вони. В тім, що Ісус Христос установив св. Петра Головою Церкви, однаково учать і західні, і східні (тобто грецькі) Отці Церкви, яких і російська Церква признає святими.

— Св. Кирило, єпископ єрусалимський, виразно називає св. Петра найпершим між апостолами, найвищим Учителем Церкви, а св. Йоан Золотоустий прямо каже: «Петро — це Церква Божа». В іншім місці цей великий учитель грецької Церкви, роздумуючи над словами Ісуса Христа: «Ти є Петро, і на цім камені збудую мою Церкву», каже: «Петро є названий каменем, бо на ньому поставив Христос свою Церкву».

— Як Христос укріпляв своїх учнів, нагадуючи їм, щоб не боялися, бо небезпека загрожує тільки Йому, так і св. Йосафат розмовляв про свою смерть так щиро одверто, що присутній при вечері диякон Доротей просив його, щоб перестав говорити про свій кінець. На це сказав Святитель: «Що в тім дивного, що хочу вмерти за Христа, за католицьку віру?»

— Останню ніч перевів св. Йосафат в молитві, як Христос в Оливнім городі. Старець Тифон, котрого св. Йосафат держав при собі, бачив, як Святитель довго-довго вночі лежав хрестом на землі і молився. Бачив, як рясні сльози спливали по його обличчю, як він, ще цієї останньої ночі, страшно бичував своє тіло. Наочні свідки ствердили присягою, що цієї ночі надземська ясність стояла над домом єпископа.

— Коли на другий день розбійники вдерлися до кімнати єпископа, вийшов Святитель проти них, як колись Христос напроти натовпу, який провадив Юда, і сказав: «Бог з вами, мої діти. Чого знущаєтеся над моїми слугами? Що вони вам винні? Наколи маєте що проти мене, ось я. Лишіть в спокою моїх слуг, не вбивайте їх!». А коли натовп на ці слова Святителя пристанув, як колись натовп Юди перед Христом, тоді з другої кімнати впало кілька інших розбійників, і один з них сокирою вдарив в голову Святителя. За його приміром послідували інші, завдаючи раз-по-раз нові рани.

— Останні слова Святителя були: «О, Боже мій!». Ще раз вернулись кати до лежачого на землі тіла Святителя і двома кулями довершили страшне діло. До якого звірства довели кати, видно хоча б із того, що після замордування Святителя вбили пса, потяли на кусні і кинули на його тіло.

— Як колись жиди знущалися над розп’ятим Христом, так убивці св. Йосафата знущалися над його тілом. Одна жінка, що виривала волосся з бороди Святителя, осліпла на місці й до кінця життя оплакувала свій злочин.

— В часі страшного убивства стояла над домом Святителя чорна хмара, і ясний промінь сонця, що продирався крізь неї, падав на його мертве тіло. Це ствердили свідки торжественними присягами.

— Вкінці взяли кати тіло Святителя, прив’язали до нього його волосяницю, наповнену камінням, і кинули згори. І знову сталася чудесна річ. Хоч з високої гори скотилося тіло Святителя разом з камінням, залишилося ціле і непокалічене. Тоді кількох людей взяли тіло на човен, попливли на ріку Двину і, прив’язавши великий камінь до шиї Святителя, кинули його в велику глибінь, що називалася «Свята студня». В тій хвилині, оповідає свідок, побачено світляний стовп, а в нім поважну постать, що зійшла в воду. За хвилю попливло тіло Мученика. Перелякані цим чудом, кати втікли.

— Так, як колись жиди, хоч бачили чуда, що діялися по смерті Спасителя, не навернулися, так і ці кати, хоч бачили чудо, вернулись назад і наново затопили тіло Святителя. Було це 12 листопада 1623 року. Дня 17 листопада побачено світло над водою і там знайдено тіло св. Йосафата, хоч через п’ять днів дарма шукали за ним. Один з найбільших ворогів св. Йосафата, радник міста Вітебська, Ходига, що бачив на власні очі чуда, які діялися при смерті Святителя, до тижня навернувся і прийняв католицьку віру.

— Коли тіло Святителя було виставлено в церкві св. Михаїла, тоді всі мешканці Вітебська одними устами славили його святість. Католики славили його діла, нез’єдинені молилися, плакали і проклинали тих, що вбили його, протестанти прийшли із своїм пастором, який хотів навіть нести домовину Святого. Навіть жиди славили святість його життя і прилюдно говорили, що це правдиве чудо, що тіло Святителя не псувалося.

— З того часу многими чудами прославилися мощі Святого. Не раз розказували про них. Наколи хочете про них знати, прочитайте книжечку під назвою «Житіє св. Йосафата», яку я вам дам.

— В рік пізніше відбувся суд над убійниками св. Йосафата. Всі свідки зізнали під присягою, що св. Йосафат ніколи нікому не заподіяв ні найменшої кривди і що вбили його тільки тому, що був вірним пастирем католицької Церкви. Між свідками були і нез’єдинені, з котрих ні один не зізнав нічого злого на Святителя. Одноголосно зізнавали, що св. Йосафат був єпископом, який з апостольською ревністю стеріг своїх овець, що над усе цінив і любив святий, грецький обряд, що не дозволяв нічого в ньому зміняти та що вбили його з намови Сильвестра, висланника нез’єдиненого єпископа Смотрицького.

Навернення Мелегія Смотрицького

— Що за Смотрицький? — перервав Хворий.

— Чи може Мелетій Смотрицький?

— Так, той самий,— відповів о. Петро. — Він був найбільшим ворогом св. Йосафата і католицької Церкви. Він то підбурив народ проти Святителя. Та тут сталася чудна подія. Св. Йосафат віддячився Смотрицькому за це, що він придбав йому вінець мученика. Смотрицький, найбільший ворог католицької Церкви, в кілька літ пізніше став католиком і умер як найліпший син католицької Церкви, оплакуючи щиро свій гріх.

— Кров св. Йосафата була тою небесною росою, що впала на українську Церкву. Всі пізнали, що Церква, яка видає таких людей, мусить бути Церквою Христа. Католицька Церква по грецькому обряду стала чимраз більше розширятися на Русі.

— Загальний голос домагався, щоб Церква причислила св. Йосафата між Святих. В році 1628 з’їхалася комісія, зложена з єпископів, яка переслухала під присягою 1165 свідків. Зізнавали католики, нез’єдинені русини, протестанти і жиди. Всі одноголосно славили святість життя св. Йосафата. Добули мощі святого і, на великий подив усіх, переконалися, що вони залишились досі нетлінними. Весь народ кинувся до домовини Святого і з тисяч грудей линула молитва до св. Мученика. Народ признав його Святим ще заки оголосила це Церква. Численні чуда, що діялися при гробі Святителя, пронесли вість про його святість по цілім світі.

Дня 16 травня 1643 року Папа Урбан VIII, по переведенні якнайточніших допитів, видав письмо, в якім св. Йосафата оголосив Блаженним, а в вісімнадцять соток літ по смерті св. апостола Петра, дня 29 червня 1876 року, Папа Пій IX зачислив його між Святих, признаючи на святкування його пам’яти день 12 листопада.

— Так, св. Унія, зрошена кров’ю Священомученика Йосафата, стала чимраз більше розповсюджуватися між українським народом і, маючи в ньому могучого заступника перед престолом Божим, є певна, що і сили пекла не переможуть її.

(Далі буде)

о. Теодозій Лежогубський,
катехит церковних реальних шкіл у Львові

Третє видання
Ч. 3791 /XII 1912 р.
Дозволяється друкувати.
Від гр.-кат. Митрополитального Ординаріята.
У Львові, дня 19 квітня 1912 р.
+ Андрей, Митрополит

Перевидаємо працю о. Теодозія Лежогубського з осучасненням
української граматики і правопису п.н. «Де знайти правду?»,
що появилась у 1912 році у Львові. Порушена тематика
також актуальна й досьогодні, з нею варто запізнатись нашим читачам. Представлені в ній проблеми нашої Церкви показують історичний процес її життя
і розвитку. У книжці йде мова про православну Церкву, що слід розуміти
про тодішню Російську Православну Церкву. Український нарід мав проблеми з Російською Православною Церквою не тільки у минулому,
але має їх дальше й досьогодні. Як в минулому Російська Православна Церква була на услузі царів, так і сьогодні вона служить кремлівським вождям.
Автор праці у прозорій, приступній і зрозумілій формі представляє церковні проблеми. Обговорювана праця заслуговує на особливу увагу, і варто з її змістом запізнатись. Ми не раз забуваємо, яку велику шкоду заподіяла Російська Православна Церква і дальше робить для нашої Української Церкви.

Редакція

Вірую в єдину, святу, соборну й апостольську Церкву

Ник. Царг. Символ віри

Бідний ти, мій добрий, любий український народе!
Яких то ворогів не водилося тобі мати?!

Були такі — та, Богу дякувати, вже перевелися зовсім — що казали, що ти не народ, я якась тільки порода народу, прив’язана до землі на те, щоб чорно працювати, та не для себе, а для других.

Ти їм відповів: «Ні! Я народ, як кожний інший, а хоч мене покинули мої «старші» сини, шукаючи «білого» хліба у сусід, то у мене є настільки сили, що я із своїх «найменших» синів видам таких, що не силою, а духом вестимуть провід у мене.

Були такі — та, Богу дякувати, з них лишилися вже лиш останки — що казали, що ти, український народе, німий, що у тебе нема того дару, яким Бог наділив кожний народ, що у тебе нема своєї мови, якою міг би ти величати Бога та висловлювати свої думки, свої високі почування. Казали, що тобі треба вчитися чужої мови, бо та, якою ти говориш, то мова пастухів.

Та ти їм відповів. Ти промовив до них такою чудовою мовою, такою звучною та гнучкою, такою багатою та розкішною, що вороги ті, що мали ще крихітку почуття правди, мусіли уступити. Лишилися тільки ті, що визбулися всякої правди.

Це були вороги твого народнього життя!

По них прийшли другі, вороги твого життя вічного.

Одні з них хотіли тебе вмовити, що нема Бога, що нема позагробового життя, що все те обман і брехня.

Та від них ти відвернувся, немов від зачумлених, і відповів їм, що нема на світі сили, яка змогла би видерти тобі твою святу віру.

І побачили вороги, що не вдіють нічого.

Тоді знайшлися інші, що прибралися в овечу шкіру та стали вдавати приятелів.

Вони кажуть: «Ми не хочемо відбирати тобі віри в Бога, ми самі християни і то — ще ліпші, як ти, український народе. Ми хочемо навчити тебе віри ліпшої, як ця, яку ти визнаєш, бо ті, що тебе учать, це твої вороги, а ми твої одинокі приятелі».

Та ти, український народе, скажи до них словами Божественного Спасителя: «Ідіть геть від мене». Одна є правдива віра, яку визнає свята Католицька Церква, а святий греко-український обряд — це дорога спадщина по моїх дідах-прадідах. І ні свого обряду, і ні своєї віри не покину за ніщо в світі!».

А на всяку їх бесіду знайдеш відповідь в оцій книжечці.

Перше її видання, в 5.000 примірників, розійшлося протягом чотирьох місяців.

Значить, дуже потребував ти її, мій український народе.

Хай же і це друге видання, в дечому змінене та доповнене, знайде рівнож щирий прийом і послужить для слави святої Католицької Церкви і греко-українського обряду, для твого вічного і дочасного добра, мій добрий, любий український народе!

АВТОР
Львів 1912 р.

І

Нещасний втікач

Було це в неділю. Золоте, травневе сонце, що стояло в самім полудні, хоч ще трохи скоса, та повними снопами свого теплого проміння сипало на кучми, капелюхи, хустки або таки прямо на голови натовпу людей, що вертали якраз зі Служби Божої домів. Такою самою в’язанкою свого проміння кинуло воно і в лице о. Петра, що саме вийшов із церковних дверей, так що аж мусів рукою заслонити собі очі, які за кілька годин звикли були до церковної сутіні та не могли знести повного блиску сонячного світла.

Отець Петро був яких десять років парохом в селі P., що лежало на самому російському кордоні. Крізь ліс, з яких два кілометри від приходства, біг кордон, через який не вільно переходити ні нашим туди, ні тамошнім до нас, як не хочуть запізнатися з карабіновою кулею. Сонце освітило струнку постать о. Петра, який на хвилю пристав в церковних дверях, щоб кинути оком на різнокольоровий потік людей, що скорим ходом плив із церкви, мов із джерела, в село. За хвилю подався на приходство, бо і йому належався відпочинок по кількагодинній праці в церкві. В сінях зустрінув о. Петро свою жінку, яка, усміхаючись привітно, привітала його словами: «Але ж бо ти утомився!»

— Ні!— відповів о. Петро. — Мусів тільки трохи забаритися в церкві, бо було багато людей до святої сповіді.

За цими словами відчинив о. Петро двері до кімнати, де на столі чекало його снідання, на яке вповні заслужив собі нинішньою працею. Входячи до кімнати батька, привітався поцілунком в руку та поміг йому скинути реверенду, подаючи легкий, домашній одяг. Син о. Петра, Богдан, був студентом медицини і саме тепер приготовлявся до іспиту. Двоє других дітей, ще один син та донечка, були в школі. Отець Петро засів до столу та став їсти сніданок. Жінка сіла напроти нього.

— Кажуть, що нині вночі застрілили якогось чоловіка, що перебирався крізь кордон, — сказала вона.

— Нашого? — спитав о. Петро.

— Ні. Відай, з України. Лежить в лісі, — відповіла жінка.

— Хто ж це казав? — спитав далі о. Петро.

— Казав начальник, якому по Службі Божій дали знати пастухи, що гнали лісом худобу. Він зараз пішов туди з людьми, — відповіла жінка.

Ще не договорила цих слів, коли отворилися двері кімнати і ввійшов церковний провізор з ключами.

Отець Петро звернувся до нього:

— Що там, застрілили чоловіка?

— Ні! — відповів провізор. — Пан начальник вернулися з лісу і кажуть, що тільки підстрілили. Побігли в село за фірою.

— Не знати, чи тяжко? — сказав о. Петро, встаючи від столу. — Треба піти, може він умираючий.

І, не чекаючи відповіді, взяв з кута палицю і подався до дверей. В дверях звернувся до сина і сказав:

— Богдане, ходи зі мною, може придасишся на що. Візьми перев’язку, може буде треба обв’язати рану.

Богдан мерщій кинувся до другого покою, схопив кусень полотна, пляшчину з якоюсь рідиною і вже на подвір’ї наздогнав батька, який скорим кроком йшов у напрямі лісу.

Там вже зібрався гурт людей. Під деревом лежав молодий чоловік років двадцяти. Біля нього червоніла калюжа крови. Бліде лице, на якім чорнів перший, молодечий, повний заріст, вказувало на інтелігентного чоловіка, а замкнені очі та затиснені уста казали догадуватися, що нещасний терпів дуже тяжко.

Богдан приступив ближче і відгорнув одяг. Вище коліна видніла глибока рана. Карабінова куля перейшла крізь тіло. Принесеною водою, до якої увілляв кілька крапель дезинфекційної рідини, обмив Богдан рану і наложив полотняну перев’язку. Під час цієї роботи хворий застогнав тяжко і отворив очі.

— Рана глибока; куля перейшла наскрізь, але здається, не порушила м’язів, — говорив Богдан до батька. — На всякий випадок треба послати по лікаря, а хворого перевезти до села.

— Фіра зараз приїде,; тільки що не видно, — сказали присутні, а о. Петро присів коло пораненого.

— Ви звідки? — питав його.

— Я з України, — відповів поранений. — Я переходив кордон, та мене побачив об’їждчик і стрілив. Куля поцілила мене в ногу, та я мав ще настільки сили, що доволікся сюди.

— Чого ж ви утікали з України?— питав далі о. Петро.

— Я мусів. Мені загрожували, що мене віддадуть у солдати, і я рішився утікти до Австрії, — відповів втікач.

— А, може, за вами слідкує поліція? — запитав один з присутніх.

— Ні, — відповів хворий. — Я не допустився ніякого злочину, я утік тільки перед військом.

— А чим ви займалися в Росії?— питав дальше о. Петро.

— Я семінарист. Я був на останньому році духовної семінарії.

— А чому ж ви не кінчили духовної семінарії? — запитав знову о. Петро.

Хворий нічого не відповів тільки з його грудей здобувся тяжкий стогін. Він замкнув очі, не знати, чи з великої утоми, чи тому, щоб перервати дальші питання.

Незабаром над’їхала фіра із села. Хворого положили обережно на вистеленій соломою фірі, і цілий гурт людей подався в напрямі до села.

По дорозі сказав о. Петро до начальника:

— Завезіть його на приходство, ми випрячемо хатину, що стоїть в саді, і там помістимо його. Богдан, що там завжди літом мешкає, перенесеться до хати. Годі містити хворого в громадській хаті. Нині вишлю по лікаря, може скаже відвезти його до шпиталю, а як ні, то хай лишиться у нас. Якийсь нещасний чоловік. Але на всякий випадок дайте знати до староства.

За якої півгодини повільної їзди приїхали на приходство. Богдан, що пішов наперед, повідомив матір про цілу подію. Ліжко в хатині, що зимою служило стебником, застелено чистим простирадлом, книжки та записки Богдана перенесено до хати так, що коли фіра з хворим зупинилася на приходстві, хатина вже була приготована на прийняття нещасного гостя. Там і поміщено його.

Лікар, що увечері приїхав з урядником Староства, оглянув хворого і заявив, що куля справді перейшла наскрізь, але не порушила м’язів, та що нема жодної небезпеки, а хворий за кілька тижнів зможе ходити.

Урядник списав з хворим протокол і запитав о. Петра, чи має його відправити до повітового шпиталю, чи о. Петро затримає його у себе. Отець Петро, по нараді зі своєю жінкою, рішився затримати хворого у себе, на що радо згодився і урядник.

Першу ніч провів хворий дуже тяжко. В гарячці зривався нераз з постелі й говорив якісь незрозумілі, поодинокі слова. Та на них не звертав ніхто уваги. По якім тижні гарячка змаліла, а хворий почав приходити до себе.

Отець Петро і Богдан дуже часто заходили до кімнати хворого, але їх відвідини були короткі, бо хворий не проявляв ні найменшої охоти до розмови. Звичайно мовчав, а коли і промовив яке слово, то так різко і непривітно, що у кожного, хто хотів з ним поговорити, зразу ж відпадала до цього охота. Нераз бувало і таке, що коли о. Петро входив до кімнати, хворий закривав очі та вдавав, що спить, щоб тільки не відповідати на питання. Та це не зраджувало о. Петра. Приходив сам, приходив Богдан, приходила й жінка о. Петра, та на всіх поведінка хворого робила враження, немов би він до них мав якусь злість, немов би вони були йому ворогами. Ще найрадше розмовляв хворий з пастухом, який щоночі спав у його кімнаті, щоб в разі потреби міг послужити.

II

Перші питання і відповіді

Якось за три тижні по нещасній пригоді ввійшов о. Петро до кімнати хворого. По звичайних словах привітання сів на кріслі біля ліжка хворого і почав з ним розмову. Питав про рану, про ступінь гарячки, про сон. Хворий відповідав поодинокими словами. Розмова якось не клеїлася. Видно було, що обидва мають щось на серці, та ні один, ні другий не хотів з цим вийти перший. Настала мовчанка, яку в кінці перервав хворий.

Який обряд у русинів?

— Ви уніят, — сказав він, звертаючись до о. Петра. А сказав це якось так раптово, так скоро, мов би боявся своїх власних слів.

Отець Петро аж здригнувся, почувши ці слова, бо це були перші слова, якими хворий хоч здалека діткнув питання, яке вже від кількох днів не давало йому спокою. В цих словах було чути і злість, і ненависть, і страх, і цілу в’язанку почувань, які вже не від нині зворушували ум хворого.

— Так! Я католик східнього, тобто грецького обряду, — відповів о. Петро.

— Який там у вас грецький обряд? З нього і сліду не лишилося. Ви зовсім златинщилися, — відказав зі злістю хворий.

— Ні, брате, — відповів спокійно о. Петро. — Наш обряд — це справді грецький обряд, той самий, якого придержувалися грецькі отці Церкви, як св. Йоан Золотоустий, св. Василій Великий, св. Григорій та інші. Що більше! Наш обряд в деяких частинах зберігся навіть чистіший, як в нинішній грецькій Церкві. Наприклад, в грецькій Церкві мало де відправляється проскомидія в Службі Божій, між тим, як у нас не опускається з неї ані слова. В самій Службі Божій не змінено в нас нічого, а навіть збережено багато такого, що серед теперішніх обставин є зовсім зайвим. От хоч би «Виклик оглашених», щоб залишили Церкву перед Літургією вірних, або слова: «Двері, двері премудростию воньмим», які в перших віках християнства були ні чим іншим, як закликом до стереження дверей перед нападом поган. Але все це збережене з великої пошани до святого обряду.

— Ми дуже цінимо наш грецький обряд і любимо його так, що за ніщо в світі не покинули б його. Адже це — дорога спадщина по наших батьках, яка нас, українців, урятувала, що ми досі є українцями. Так, як ми є і вірні своєму грецькому обрядові, а це, що Ви говорите, що наш обряд є златинщений, то говорите тому, що Ви його не знаєте.

Як українці-католики називають свій обряд?

— Та ж ви навіть вже не називаєте свого обряду греко-католицьким, а рутенсько-католицьким, — перебив хворий.

— А так? То Вам про назву ходить? — продовжував дальше о. Петро. — То ж знайте, що ні один українець не називає свого обряду рутенсько-католицьким, бо такої назви взагалі нема, а є вона тільки видумкою злобних людей, які не мають що сказати проти нашої віри і обряду та хотять правду вбити глузуванням. Та це дарма. Насміхалися жиди з Ісуса Христа, коли висів на хресті, а Христос ні словом не відповідав. І наша свята віра та обряд не бояться глузування людей злої волі, але щоб Ви не думали, що воно так є, як Ви говорите, то я Вам це поясню.

— Як Ви називаєте свою Церкву?— запитав о. Петро хворого.

— Ми, — відповів хворий, — називаємо її «греко-руською».

— Так! — сказав о. Петро. — Себто греко-російською. А чому? Тому, щоб зазначити, що це віра грецька, яку визнає «русскій», себто російський народ. Щось подібного є і у нас.

— Крім українців греко-католиків, є ще й інші народи, що належать до Католицької Церкви грецького обряду, от хоч би румуни та італійці. Проте Папа Римський, що є Головою цілої Католицької Церкви, коли йде мова про українців-католиків, називає нашу Церкву греко-рутенською, а по-латинському «греко-рутена». Це слово «рутена» є слово латинське і походить від слова «Русь». Це й цілком природно. Адже в кожній чужій мові греко-руський обряд називається інакше, але ж із цього не слідує зовсім, щоб ми себе називали так, як називають нас інші в своїх мовах. Чи тому, що німці називають церкву словом «кірхе», можна сказати, що росіяни свої церкви називають «кірхами»?

— Саме тому, що папи радять вашою Церквою, ваш обряд є цілком златинщений, — перебив хворий.

— Не так воно є, як ви кажете, — відповів о. Петро. — Бо я Вам скажу, що колись Папа Урбан VIII сказав виразно: «Я хочу, щоб всі стали католиками, а не латинниками», значить, папи, як голови цілої Церкви, хочуть, щоб всі стали католиками, але радо дозволяють кожному лишитися при своєму обряді. А проте я певний, що коли б я Вас запитав, в чому ми златинщили наш обряд, та Ви не вміли б цього пояснити.

— Та я там вашого обряду не знаю, але чув, що ви позаводили у себе латинські Богослуження, — відповів хворий.

— В тім то й біда, що ви його не бачили, — говорив далі о. Петро. — То ж знайте, що в цілому нашому Богослуженні нема ні одного латинського слова, а все правиться в мові церковній себто в тій мові, в якій відправляли Богослуження ще наші діди-прадіди тоді, коли за великого князя св. Володимира приймали християнство. Це та сама мова, в якій правлять Богослуження і росіяни, які й перейняли від нас наші церковні книги.

Чи є в українців-католиків нові Богослуження?

— То інша річ, що в нашому обряді введено деякі нові Богослуження, яких раніше в грецькому обряді не було, але це зроблено не тому, щоб златинщити обряд, а тому, що таке Богослуження було потрібне і виявилося дуже доцільним. Я догадуюся, про що Ви говорите. Ви чули, що в нашому обряді розвинулося почитання Найсвятіших Тайн, Богослуження, що відправляється в травні в честь Пресвятої Діви та набоженство до Найсвятішого Серця Ісусового. Але через ті набоженства наш східній обряд не перестав зовсім бути східнім, він ні трохи не златинщився. Хіба ж обряд латинський, в якому не так то давно цих набоженств взагалі не було, перестав бути латинським, коли їх впровадив в свої Богослуження? Ні, певно що ні! Коли ж латинський обряд через нові Богослуження не перестав бути латинським, то чому ж грецький мав би перестати бути грецьким? Ці Богослуження нещодавно були в латинському обряді чимсь зовсім новим, але з часом звикли до нього і стали обрядом латинським. Вони в нашому грецькому обряді є покищо чимсь новим, але миряни рівнож приноровилися до нього і він став грецьким обрядом. Адже ніхто не скаже, що тільки латинський обряд має право впроваджувати у себе нові Богослуження, відповідно до потреб часу, а грецькі — ні. Ті самі права, які має обряд латинський, має і обряд грецький. Вводив, вводить і буде вводити латинський обряд нові Богослуження, вводив, вводить і буде вводити нові Богослуження і грецький обряд, але через те ні латинський не перестане бути латинським, ні грецький — грецьким.

— Так, можливо…

— Проте не лише в латинському обряді Ісус Христос є присутній в Найсвятішій Тайні Евхаристії, але і в грецькому, проте вільно вірним грецького обряду поклонятися Йому таким самим набоженством, як і вірним обряду латинського.

— Але…

— Тою самою любов’ю горіло Найсвятіше Серце Ісусове до вірних грецького, як і латинського обряду, тож вільно одним і другим почитати Його таким самим набоженством.

— Так, проте…

— Пречиста Діва Марія є матір’ю для вірних грецького і латинського обряду, і тому одні й другі добре роблять, коли найкращий місяць в році, травень, посвячують в Її честь і особливими Богослуженнями почитають Її.

— Знаю…

— Але може Вам, брате, здається, що через нові Богослуження, які є в латинському обряді, наш обряд латинщиться?

— Звичайно!

— Ні, воно так не є! Ось Вам приклад. Бачить наш селянин, що досі сіяв збіжжя рукою, як німець чи француз сіє сіячкою. Думає собі: «Це пусте! Де він так розсіє сіячкою, як рукою». Але коли побачив, що збіжжя француза сходить як щітина, а на його ниві видко лисини, то селянин пішов і купив собі сіячку. Чи він зробив зле? Ні, всякий скаже. Він зробив мудро і був би сам собі ворогом, коли би цього не зробив. Ще і «Спаси Біг» скаже французові, що таку машину видумав.

— Та це не має нічого спільного…

— Так само бачите і з св. обрядом. Бачимо, що в латинській чи вірменській, розуміється, католицькій, Церкві є якась гарна відправа, яка дуже подобається народові й дуже підносить

його побожність та спричинює, що він живе ліпше, ніж перед тим, так ми кажемо собі: «Нащо є обряд, нащо заводили Святі Отці різні Богослуження, як не для того, щоб підносити побожність у людей та щоб люди, слухаючи цих відправ, ставали ліпшими і більше любили Бога?». А наші Отці Церкви, наші єпископи, які про те тільки й дбають, щоб люди ставали чимраз побожніші, роздумавши та обговоривши разом справу, скажуть: «Добре буде і у нас завести таку відправу. Ми переведемо її на церковну мову, надамо їй грецького обряду та хай і наші вірні користають з неї та стають ліпшими й побожнішими». Чи це значить латинщити наш обряд? Ні, він залишився грецьким. Якби то так ми взяли яку латинську відправу і таки так, як вона є, відправляли її в наших церквах, тоді було би це справді латинщенням грецького обряду. Але такого випадку нема у нас ні одного.

Чи в Православній Церкві є звичаї з латинського обряду?

— А проте скажу Вам, брате, що й православні єпископи позаводили також деякі звичаї з латинського обряду. От хоч би пісню «Тебе Бога хвалим», яку уложив св. Амвросій, єпископ медиолянський, а пісню «К кому возопію, Владико», рівнож походження латинського, а навіть уложену, здається, членом Чина Єзуїтів. А скільки пісень, взятих з латинського обряду, співається нині по ваших чоловічих, в насамперед по жіночих манастирях? Я чув навіть, що в деяких парафіях, що лежать на кордоні Галичини, позаводжено й травневі Богослуження. Адже Ви не скажете, що Ваші єпископи хотять златинщити грецький обряд.

(Далі буде)