о. Іван Музичка

Ти не обманюйся мною,
Ти не обманюйся лицем, яке я ношу.
Несу ж я маску, несу я масок тисячі,
Що їх боюся я скидати,
Та кожною із них я ще не став.
Вдавати — це мистецтво,
І то моя друга природа.
Та мною не обманюйсь,
На Божу милість, не обманюйсь!
Я вид роблю, що все гаразд,
Що весело у мене все
І мирно все внутрі й назовні,
Мені на ім’я самопевність,
В холодній грі я,
І все пливе, і командир я, і ніхто
Мені не є потрібний.
Але не вір мені. Прошу.
Усе назовні в мене гарне,
Але назовні це є маска,
Вона — ця маска, що постійно змінна
І щось все криє.
Під маскою стою я справжній у безладді,
І у страсі; і я — самотній.
Я ж це ховаю і не хочу, щоб це знав хтось.
І сполох в мене в думці,
Що слабкість та і страх
Відкритись можуть.
Тому, щоб скритись, в поспіху
Вдягаю маску.
Байдужу і підроблену фасаду,
Щоб помогти мені вдавати,
Щоб заслонитися від зору, який все знає.
Але такий зір є якраз моє спасіння.
Моє єдине це спасіння.
І я це знаю.
А значить це, якщо цей зір мене приймає
І слідує по нім любов.
То є єдине, що звільнити мене може
Від себе самого.
Від стін тюрми, які я здвигнув,
Від частоколу,
Який так пильно я будую. То є єдине,
Яке мені запевнення подасть,
Бо я впевнити вже себе не можу,
Що я ще дійсно щось вартую.
Тобі цього я не скажу. Не смію.
Боюсь таке робити.
Боюсь, що зір це твій мене не прийме,
Ані твоя любов.
Боюсь, що меншим в твоїй думці буду я,
І висмієш мене.
І сміх твій вб’є мене.
Боюсь, що глибоко внутрі я є ніщо,
Й добра в мені нема, і ти побачиш це
Й мене відкинеш.
І так я гру мою у розпачі веду,
Удавану ігру,
Яка показує фасаду певности назовні,
Що внутрі дитиною тремтить.
І так іде мій марш масок,
Блискітливий та і порожній марш масок.
Й життя моє стається фронтом.
Веду мою з тобою мову пустомельством
І ввічливим я тоном для поверхні.
Тобі те говорю, що в дійсності є нічим,
І ніщо про те, що є усім.
Про те, що внутрі мене ридає.
Тому, коли моїм я ладом говорю,
Нехай тобі мої слова не будуть у обман.
Прошу, уважно слухай те, чого я не кажу,
Щоб вижити, сказати потребую,
Але не можу.
Я критись не люблю. Це правда.
Гидкі мені ці гри,
Щоб на поверхні я їх граю —
Ті поверховні гри фальшиві.
Як дуже я бажав би бути
І справжнім, і відкритим
Й собою бути,
Але у тім мені на поміч мусиш стати.
Ти мусиш простягнути свою руку
Тоді теж навіть, як здається,
Що ти є річ остання,
Що хочу й потребую
Або що хочеш ти робити.
Бо ти лиш можеш стерти з мого зору
Тупий той погляд
Півмертвяка, що ледве диха.
Бо тільки ти мені життя вернути можеш.
І кожний раз, коли ти милий,
І лагідний, і подаєш бадьорість,
І кожний раз, коли ти думкою показуєш,
Що справді дбаєш,
Ростуть в моєму серці крила,
Маленькі крила, та в них бачу
Твою чутливість, співчутливість
І силу твого розуміння.
Лиш ти єдиний можеш
Життя вдихнути в мене.
Я хочу, щоб ти знав це.
Я хочу, щоб ти відав,
Яким ти є важним для мене,
Яким творцем ти міг би бути в тій особі,
Якою же є я — якщо ти схочеш.
Прошу: зроби це.
Бо ти єдиний можеш збурити цей мур,
Що поза ним тремчу я,
І скинути нестерпну мою маску.
Від того світу мли
Звільнити можеш тільки ти.
Від світу жаху й небезпеки,
Від самотини у моїй в’язниці.
Тому прошу: ти біля мене марно не пройди.
Зверни на мене ти увагу,
Хоч не прийдеться це для тебе легко.
Бо довгий самосуд будує сильні мури.
Можливо, що чим ближче ти
До мене будеш,
В засліпленні тим дужче вдарю я тебе.
О, нерозумно це, але нехай
Що кажуть про людину
Премудрі книги, я — безумний.
Борюся проти тої речі, за яку
Із слізьми я благав.
Але теж правда, що любов є дужча
Від сильних мурів.
І в цім лежить моя надія.
Моя надія одинока.
Прошу: розбий ті мури міцними руками,
Але й лагідними долонями…
Бо та дитина дуже є чутлива.
Хто — я?
Ти, може, хочеш знати.
Я — хтось, кого ти може дуже добре знаєш.

Автор невідомий
З англійської мови переклали: Володимир Бачинський і о. Іван Музичка

Проф. Микола Угрин-Безгрішний у своїм історичнім нарисі про рогатинську гімназію в 1934 році в 25-ліття твердині науки писав так: «Як бачимо з цього нарису, рогатинська гімназія переходила всякі фази розвитку… Одначе гімназія, мов фенікс, знову підносила голову, і є певна надія, що вона житиме, не зважаючи нінащо, і сповнятиме велику місію в користь культури рідного народу».[1] Звернім увагу, що ці слова є немов образ життя гімназії за перших 25 років. Ці слова вчителя, який почав у ній свою педагогічну працю, хоч і з перервами, два роки по її оснуванні в 1909 році і брав участь у тих бурях і тучах.

Початки рогатинської гімназії були для неї світлим і погідним ранком. Бурі почались Світовою війною в 1914 році, а велика негода і боротьба гімназії з різними противними вітрами почалась знову від 1919 року, і це тривало в різних формах недоброго клімату ввесь час польської окупації до 1939 року. Ми опинились під тією окупацією по нашій програній війні з поляками, хоч і був час, що ми були союзниками поляків у їхній війні з більшовиками. Союз заключив у скрутній хвилині Петлюра. Остаточне офіційне приєднання Галичини до Польщі сталось рішенням Ради Амбасадорів 14.3.1923 року. Ще 28.6. 1919 р. Польща в Парижі обіцяла Антанті для українців культурну автономію, свободу на свою мову в початкових школах, а в першій польській конституції 17.3.1921 року за Пілсудського, трьом воєвідствам — Львівському, Станиславівському і Тернопільському у вересні 1922 р. була дана своєрідна автономія.

Все це скінчилося тільки на папері, і роки 1919-1920 були роками терору, концентраційних таборів з назріваючою диктатурою Пілсудського. То було причиною, що по програній нашій війні і різних насильствах серед населення Галичина не визнавала нової влади бойкотом виборів у 1922 році, а з боку уряду почались пляни і кроки для нашої денаціоналізації, починаючи від шкільництва. В липні 1924 р. усунено українську мову з польських державних і самоуправних установ Західньої України. В усіх урядах треба було говорити і писати по-польськи. В львівському університеті покасовано українські катедри, які там постали за Австрії, на що українці зареаґували, творячи «підпільний» університет, до якого вписалось біля півтора тисячі студентів. Наші політичні чинники у різних партіях почали теж боротьбу за самостійність Галичини, а бувші вояки визвольних змагань заложили Українську Військову Організацію (УВО) на чолі з полковником Євгеном Коновальцем. Почались замахи, між ними на Пілсудського, вбивство польського шкільного куратора Собінського в жовтні 1926 року та різні саботажі. По рішенні Ради Амбасадорів у 1923 році наш спротив набирає характер інтенсивної легальної боротьби в польському парляменті, організацією партій, різних товариств для піднесення економії та освіти нашого народу. Ці старання роздроблювали національні сили, не маючи якогось власного урядового і авторитетного чинника і самоуправи, почались угодницькі старання співпраці з окупаційною владою, ба що більше, все те пов’язалось з новою опінією-симпатією до новоствореної радянської держави за Збручем, а в ній радянської України, яка почала фігурувати як українська республіка у Союзі. Почались колонізаційні кроки галицьких земель зі сторони польського уряду. У Відні в 1929 р. постає ОУН для явної боротьби з окупантом. Серед політичної суматохи і нерівної боротьби польські власті рішились на дуже негуманний крок супроти українців — т. зв. пацифікацію — тобто погроми українського населення і його молодих культурних організацій та установ. Почалась польонізація шкіл, нищення православних церков. Українці відповіли саботажами, атентатами та гострими протестами Церкви та членів парляменту.

Це тільки короткими словами без деталів, але це була та постійна буря з хмарами, які нависли над Галичиною за Польщі від 1920 до 1939 року, тобто до упадку Польщі. Рогатинська гімназія свою повоєнну діяльність почала серед такої напруженої і політично хаотичної атмосфери, що дуже негативно впливає на працю будь-якої культурної і виховної інституції. Гімназія почала своє існування в 1909 р. з великим національним динамізмом та ентузіязмом цілої Рогатинщини. Вся атмосфера навколо неї була високо патріотична, австрійський уряд сприяв розвиткові наших культурних і релігійних установ, не зважаючи на різні прикрі перешкоди, які творили поляки у Відні проти нас. Гімназія стала вогнищем, у якому родились УСС зі своїм директором Михайлом Галущинським і до УСС-ів зголосились майже всі учні, яких число зближалось помалу до тисячі і в часі війни вона тільки на рік припинила свою діяльність.

У шкільному році 1919-20 було тільки шість клясів з 246 учнями. Здібні до війни учні пішли в ряди УГА. Між учнями було 67 жидів. Рік пізніше 1920-21 було вже тільки чотири кляси і 201 учнів. У 1921-22 роках — п’ять клясів і 221 учнів, в тому 18 учениць. Дівчат в гімназії була все велика меншість. Число учнів починає рости і доходить в 1925-26 роках до 481 і знову починає малішати в часі економічної кризи. В цьому році гімназія збагатилась на збільшений майдан-площу, яка потрібна була для спорту. Ще кілька слів про цю атмосферу по війні, яку переживали усі галицькі українські гімназії. Пише про це В. Мартинець у своїй історії «Від УВО до ОУН» ось так, подаючи слова очевидця (не з рогатинської гімназії): «Додому верталися вояки і старшини, одні здорові, інші хворі, одні з полону, інші так прокрадалися у надії якось залегалізуватись дома й далі жити на своїй землі. Багато зовсім не вернулися; вони віддали своє життя; ці не зазнали неволі, не зазнали ганьби й сорому переможених.

Жили ми з дня на день, не можучи погодитися з існуючим станом, ми, вояки української армії, що поскидали уніформи і забралися до мирної праці.

Мені довелось іти далі до школи. Зі шкільної лави я пішов на війну і з війни повернувся до школи. Легко воно не було звикати до книжки після вояцького життя. Гімназія була українською, але поляки шиканували її. Ці шикани тільки збільшували ненависть до ворога, що й без того горіла в нас.

В гімназії було досить багато бувших вояків. Ми не вважали себе «бувшими», а дійсними вояками та готові були на кожний поклик стати в здисципліновані лави. Були між нами і старшини, і підстаршини, і стрільці, але всі ми творили одну громаду».[2]

З такими настроями жила і наша рогатинська гімназія в повоєнні роки і це мало вплив на її працю та існування. Польські власті ставились неприхильно до гімназії. Коли в червні 1928 року відбувалася матура і головою матуральної комісії був інспектор Пайонк зі Львова, з 32 випускників іспит здало тільки 14. У вересні 1930 році пацифікацій гімназію розв’язали. Понад 400 учнів опинились без середньої школи, а деякі учні, підозрілі в приналежності до ОУН, стратили право вчитись в будь-якій середній школі.

Сильна економічна криза в Польщі від 1928 року не дозволяла навіть багатшим селянам посилати своїх синів до гімназії. Щоб рятувати матуру і старші кляси розв’язаної гімназії, Митрополит Андрей силою своїх властей і згідно з конкордатом творить Малу Греко-католицьку Семінарію, яка проіснувала потім по відкритті гімназії аж до 1939 року. До неї йшли потім теж учні, які не могли здати матури в гімназії по її відкритті в 1931-32 році. Відкриття гімназії і старання про те відбулось за старанням Товариства «Рідна Школа» у Львові. Гімназія отримала нову назву: Приватна коедукаційна гімназія ім. князя Володимира Великого в Рогатині. Директором став Омелян Бачинський, початок шкільного року відбувся 9.11.1931 р.

Замкнення гімназії було для неї поважним моральним ударом. По Другій війні, коли говорив я, що я учень рогатинської гімназії, учні з інших гімназій звичайно з тоном кпин казали, що то була слабенька гімназія, і до неї йшли всі, кому не пощастило у всякій іншій гімназії продовжувати свою науку. Окремо з гордістю говорили це учні станиславівської гімназії, яку провадив грізний педагог тих часів і клясичний педагог Сабат — пострах для всіх учнів.

Грека і латина були чомусь для багатьох тоді терором, і створився був навіть вірш-епітафій на гробі гімназиста тих часів.

Тут спочиває бідний студентина,

Якого замучила грека і латина…

Мушу справити цю опінію, до якої у великій мірі причинилось її замкнення у 1930 році. Рогатинська гімназія була молода, але мала від початків і пізніше добрий учительський склад. Вона мала вчителів старого доброго австрійського вишколу. Високо стояло навчання літератури — української і польської. Від української літератури був знаменитий проф. Василь Ратич, якому особисто завдячую, що потім тягнуло мене до пера. Він стосував методи університетської літературної критики, західноєвропейського стилю. Польську мову і літературу вчила в тридцятих роках коротко Ірина Чолій (люблинський університет), а потім таки була полька, яка не ставилась до нас з шовінізмом. Добре стояли в рогатинській гімназії такі предмети як математика, фізика (в тридцятих роках) Стефанович, А. Букеда і М. Вацик, хемія і біологія (І. Верб’яний). Про це міг я переконатись особисто з гімназистами, що ставились критично до рогатинської гімназії. їхнє знання тих предметів було слабеньке.

Звідкіля ж така негативна оцінка? Рогатинська гімназія мала оцінку «патріотичної» гімназії з іронічним тоном у слові «патріотична». Гімназія виникла з бажання народу Рогатинщини, селян, щоб мати освітню станицю для середної освіти, вона дала своїх всіх учнів у ряди УСС-сів і УГА і чимало її учнів та вчителів полягло на полі бою, в ній ферментував дух бажання самостійности, і про те знали польські власті двадцятих років. Зразу по війні гімназія почала дуже інтенсивну працю у таких молодіжних гуртках як «Пласт» і «Відродження». Тодішня молодь, і в Рогатині зокрема, жила повоєнними ідеями націоналізму Донцова й т. зв. радикалізму (нашого тодішнього марксизму) Стахова і ентузіястами цього соціялістичного руху були гімназисти з Черча, а чільною фігурою був гімназійний лікар д-р Дмитрів. Ми читали їхні твори і полемізували. Дискусії доходили до того, що на першому місці ставилась революційна діяльність, а на другому чи й дальшому — науку і освіту. Опінія не нова, і творцем її був Ленін з компанією, які гостро осуджували інтелігенцію як пасивний і шкідливий чинник нації, бачили в науці безцілеві старання для добра нації, а тільки в боротьбі й революції усі вартості. Погляд хибний, і нове покоління, зокрема на еміграції, здобували по чужих університетах високі академічні степені, власне для добра свого народу. В рогатинській гімназії це теж ферментувало: чинна дія проти окупантів, навіть з самопожертвою, ніяка співпраця з ворогом, або здобувати науку, підносити свідомість народу, здобувати те, що зробили інші народи при помочі науки, як думав Франко, як поступила самотужки Леся Українка, здобуваючи свою освіту самоосвітою і тяжкими зусиллями свого хворого організму. У наших інтелігентів у такім ферменті добачували «угодовство» (термін тих часів!), п’ятнувалось і добачувались всяку коляборацію (потім по війні нам закидували на Заході коляборацію з німцями!), всяку співпрацю з ворогом (існував термін на те — «хрунь», «хрунівство») й ін.

То були екстреми, і не треба дуже дивуватися, якщо зважити ввесь історичний амбітус-тло, атмосферу, яку я описав, а головно дику і нелюдську поведінку окупанта, якою він натворив собі очевидно в національних меншостях лютих ворогів. Іншими словами: коли б поляки були дотримали все, що обіцяли на мирових конференціях, включно до автономії, були б постелили нам шлях до денаціоналізації (як це сталось на еміграції, де не було національних утисків). Ми трохи дивний наріді самі до цього признаємось: коли нас б’ють, ми стаємось добрі, в єдності і стаємось завзяті в обороні свого «Я».

На жаль, факти це підтверджують. В додатку Польща так поступала, що той, хто осягнув якусь середню чи вищу освіту, не міг знайти відповідної праці і марнувався по селах. Не було то заохотою до науки, і гимназисти бачили ці важкі для них горизонти. Схильність до революційних рухів (націоналізму і марксизму) скріплювалась під впливом двох полюсів, які створились по війні: на сході комуністична держава — Радянський Союз, на заході гітлерівська Німеччина зі своїм расизмом. Виглядає, ми в Галичині не читали ні «Майн Кампф» Гітлера, ні творів Леніна. Знали пляни Пілсудського і Ґрабського та інших і в Галичині в двадцятих роках були в нас германофіли і радянофіли. Були вони в Рогатині і в рогатинській гімназії. Опинились ми потім між двома ворогами чи і трьома, які не крились зі своїми намірами супроти нас.

Інтелігенції нам було потрібно. Вона таки справді мозок нації, а не що інше, як твердив Ленін. Інтелігенцією почалось наше відродження в XIX столітті. Інтелігенції ми так багато завдячуємо, і цим різнилась Західня Україна від центральних земель, з якої наша інтелігенція йшла на північ. Справжні інтелектуали мають, очевидно, свої дороги і методи, і їм не треба закидувати опортунізму, ренегатства, швейкізму, блюдолизтва, назадництва й іншої погані. Ті часи дали сумний випадок вбивства директора львівської гімназії Бабія. За ніщо! Церква це гостро осудила, з чим ще й досі представники того покоління не погоджуються.[3] У великому патріотичному запалі недоставало холодного зрозуміння до всіх здорових сил і змагань нації. В рогатинській гімназії була добра рівновага, ми розуміли наших учителів і директора, вони розуміли нас і наші вдачі в напруженій атмосфері, але гімназія все одно потерпіла і на своїй виховній праці, і на своїй опінії навіть серед нашого громадянства.

Виховання в рогатинській гімназії було здорове і патріотичне. Наші вчителі були зрівноваженими і заслуженими патріотами. Між ними були бувші УСС-уси. Таким на першому місці був Микола Угрин-Безгрішний, Іван Верб’яний, старшина артилерії австрійської армії Микола Волошинович-Вацик, Антін Лотоцький і інші. Вони вчили високого патріотизму не на словах і на декляраціях (яких ніколи не робили!), а на ділах. Угрин хотів у нас усіх бачити вояків, не нездарів, не дядьків; вимагав чистої української мови, поправних наголосів, збільшення нашої щоденної лексики, воював з діялектизмами-польонізмами. На таблиці оголошень на коридорі виписував для нас часто для вивчення нові, маловживані, мало відомі в Галичині літературні гарні слова. Лекцію починав, швидко по-військовому увійшовши у клясу, словами: «Кріси у всіх набиті?» Ми відповідали хором: «Набиті, пане професоре!». А він у відповідь: «Стрілятимем!» — і починав питати матеріял з минулої лекції…

Верб’яний ставив усе перед нами індустріяльний і культурний розвиток Европи, протиставляючи їй їдкою, часами сатиричною мовою наші галицькі сільські діряві мости (взяті з ескізу якоїсь шкільної читанки!). Він сам вихованок Відня, захоплювався культурою німців, (потім жалував цього, коли побачив гітлерівське обличчя німців, хоч не був хворобливим германофілом). Вацик учив усе про здорову логічну думку у всьому і велику потребу здобування знання і потребу дисципліни в житті, щоб тими прикметами наздігнати інші народи в ладі і освіті. Він вславився своїм вихованням у Золочівщині. (В більшості мої товариші вважали його диваком, за строгим, але він був чудовий виховник і незвичайно товариський чоловік, його строгостей не було видно ні крихітки в часі іспитів або інших клопотах учня. Я йому завдячую, що не був арештований в травні 1941 року близько перед вибухом війни). Добрячого й вирозумілого серця був катехит о. Теодосій Кудрик, який боронив нас і заступався за нас у різних клопотах і добротою направляв наші промахи.

З підкресленням треба згадати ставлення наших вчителів і директора Омеляна Бачинського до наших батьків-селян, які збудували цю гімназію, її удержували і посилали своїх синів до неї. То була обопільна, щира, не штучна пошана. Наші вчителі були інтелектуалами, педагогами високої кляси, і вони з пошаною стискали мозолисті спрацьовані руки тих селян, що приходили до канцелярії гімназії з різними справами і виходили все з розпроміненими обличчями, що інтелігенти так по-дружньому з ними говорили, випитували, бадьорили їх і бачили в них великих представників великої нашої селянської верстви, як це бачив І. Франко, що з такої верстви вийшов.

Ще деякі факти, як виглядали ці ферменти в рогатинській гімназії. По двох роках директорства від 1925 до 1927 року лишив Рогатин директор А. Крушельницький і в 1934 році виїхав в Україну.

Він був письменником, автором українських читанок-хрестоматій, добре зредагованих, потім редактором радянофільського журналу «Нові Шляхи». Виїхав у Радянську Україну з жінкою і синами. Синів більшовики розстріляли, а він помер на Соловках. В 1928 році виїхав до Одеси його наслідник Микола Чайківський, як вчитель математики. Одинокий, що вернувся з більшовицького «раю» до Львова. Потім виїхав Євген Голубович. (У Львові проф. М. Грушевський теж рішився їхати в Україну в 1924 році і там помер по операції). То були помилки, які чинили тоді деякі інтелігенти, які повірили в справжню державність т.зв. Радянської України. Діяла при тому в Галичині сильна більшовицька агітація, і багато в неї повірили. Поляків це насторожувало, а вони були ворогами більшовиків. Більшовики в першій половині двадцятих років насилали різних диверсантів до Галичини, щоб усякими саботажами дразнити польську державу.

(Далі буде)

[1] Микола Угрин-Безгрішний, Українська гімназія Рідної Школи в Рогатині, Історичний нарис із приводу 25-ліття гімназії, Рогатин, 1934. Цей нарис теж повністю передрукований у збірнику «Рогатинська Земля», НТШ — Центральний Комітет «Рогатинщина», Нью-Йорк-Париж-Сідней-Торонто 1989, ст. 223-249. Цит. ст. 249.

[2] В. Мартинець, Українське підпілля. Від УВО до ОУН, 1949, ст, 29

[3] Цей осуд видав гострими словами від Церкви Митрополит Андрей 2.8.1934 р. Варто його слова тут зацитувати, бо вони вказують на зло сповненого злочину й ілюструють настрій серед тодішніх революційних наших кіл: «Убивають зрадливим способом найліпшого патріота, заслуженого громадянина, знаменитого педагога, знаного і ціненого всіми приятеля, опікуна й добродія української молоді. Вбивають без ніякої причини, хіба лише тому, що їм не подобалася виховна діяльність покійного. Вона була перешкодою в злочинній акції втягування середньо-шкільної молоді в підпільну роботу… Немає педагога або вчителя, який не стверджував би, що допускається тяжкого злочину супроти молоді той, хто відводить її від праці, а втягає у підпілля». Митрополит Андрей Шептицький. Твори. Рим, 1983, ст. 30.

Досі наші розмови про св. Письмо були вступними, щоб могли ми бодай з деякими важними засадами розумно цю святу книгу читати. її розуміти і вміти знайти в ній вказівки для нашого життя. Тепер закінчимо ці вступні допоміжні уваги.

Св. Письмо є корисною книгою для кожної особи і навіть безвірка, а для віруючої особи — це Боже слово для життя і спасення вічного. Для безвірка ця книга корисна принаймні тим, що вона є чудовим твором з літературного боку, вона є історією цікавого народу сивої давнини на нашій плянеті, має вона такі неперевершені науки для життя, щоб бути шляхетною, справедливою і відповідальною людиною.

Коли хто переступить поріг цих звичайних людських користей, зможе знайти і цю найвищу вартість св. Письма — слово Боже. Коли хто боїться цієї думки або вбачає в ній «обман» і вірить гаслу, що «релігія є опіюм народу», такому скажу на основі опінії сотень поколінь, тисячів великих умів людства, мільйонів-мільйонів душ, що таки дух і зміст тієї книги перевищують людський розум, фантазію або, іншими словами, людський розум основної цілі тієї книги не створив ані не вифантазував, хоч ужив до цього людських слів, пам’яті, подій, уяви, почувань чи людських оповідань та переказів.

Якийсь вищий розум стоїть за змістом тієї Книги, і над тим варто застановитись. Але найкраще тієї книги не боятися, не забороняти її, студіювати її і читати її уважно із пошаною так само, як дехто з увагою читає «Капітал» Маркса, хоч менше з нього зрозуміє і запам’ятає. Страх перед Біблією вказує, що вона таки не звичайна людська книга. В ній є щось надлюдське, надземське, надістотне, інакше вона не мала б ворогів і стільки щирих читачів включно з мучениками за неї.

Догматична Конституція Другого Ватиканського Собору про Об’явлення каже так: «Богу Священному Писанні промовляв через людей і надлюдський лад». Ніхто з віруючих християн не каже і не скаже, що Біблія — це книга, що впала прямо з неба людям до рук і все в ній є написане особисто Божою рукою. Це був би смішний абсурд, хоч деякі релігії про свої книги чи святощі так говорять.

Віруючі євреї і християни не кажуть, що св. Письмо диктував чи писав ангел з неба, але знають, що писали його численні люди — знані й незнані, і що вся книга творилася і збиралася в цілість серед нелегких часів історії понад тисячу років. Її зміст жив у часі й з народом, вона не була несподіваним твором, що звідкісь появився, можна було все провірити на основі історичних подій і самого життя, чи вона є звичайною людською фантазією, чи має вона свою велику і надприродну об’єктивну вартість і Божий вплив у її написанні.

Ніякий нарід не починає своєї історії тим, що пише книги. Не почали люди говорити, поки не написали граматик… Починається життя, а потім, щоб не згубились події для майбутніх поколінь, їх записували. Наш літопис «Повість временних літ» не почав писатись зразу під диктат Аскольда і Дира. Основою книги є списана пам’ять людей з минулого, від свідків, очевидців з досвіду пережитого. Святе Письмо — це опис подій, переживань одного народу, який знав і відчув, що він є Божий Нарід. Різниться воно від інших історій народів тим, що в ізраїльській історії діяв виразно і цілево сам Бог. Ця Книга є посьогодні книгою Божого Люду, через яку, враз з Божим Переданням, він тим Людом став. Не вільно нікому, отже, тому Людові цю Книгу відбирати чи її забороняти.

І не можна також поставити легко інше твердження, що, мовляв, це тільки таке пояснення неграмотного народу, тому що сам нарід і його провідники та літописці не вміли інакше пояснити подій, історичних змін чи явищ і поясняли їх впливом Божим. Так само говорять безбожники про релігію загалом — наче б віра в Бога появилась тому, що людина не вміла пояснити явищ природи, не знаючи ще її законів…

Коли б так було, тоді св. Письмо давно перестало б бути Книгою, якою воно є, тоді там, де вивчають суспільні і політичні явища та різні історичні закономірності про розвиток народів, боротьбу клясів і тому подібне, ця Книга була б давно зникла і про неї забули б. Але так не сталося. Знаємо, що в Радянському Союзі існує великий голод на Біблію, хотять її мати і читати! Невже так слабо вивчають історію та історичний розвиток людини в цій. як самі про себе говорять, «передовій країні соціялізму, що зближається до світлої майбутності в комунізмі»?

Ні! Ізраїльський нарід є одиноке дивне явище в історії з свідомістю і певністю, що діє в ньому для важних цілей Бог. І не думаймо при тім, що давні часи — це часи тільки самих примітивів. Ізраїльський нарід постав, жив і був навіть під впливами, а деколи виховувався, серед великих культур і цивілізацій старовинного світу і розвивався нормально, як інші народи, від примітивного роду, племени аж до монархії. Сліди того розвитку подибуємо на кожній сторінці св. Письма. Не є воно ніяк «мрякобісною книгою»!

Бог промовляє через людей і на людський лад! Ті, що списували події, в яких діяв Бог і говорив устами людей, і ті, що згодом збирали ті книги в цілість, це свідомо знали і не приховували тих людських слідів і недомагань в писанні, вислові, засобах. Вони знали про свою слабкість. Той, хто з розмислом писав би ніби «Божу книгу», намагався б дати їй якусь однорідну, досконалу і незвичайну форму, стиль, і бувало таке. Але, наприклад, автор книг Макавеїв признається про те, як він писав. Він каже: «Ось так було з подіями за Ніканора; а що з того часу місто зосталось в руках євреїв, то тут я закінчую своє оповідання. Якщо складено його добре, то саме цього я і бажав. Якщо ж воно менше вартісне, пересічне, то воно є те, що було в моїй спромозі зробити. І як воно буває з вином чи водою: пити їх чистими — якось недобре; коли ж вино змішане з водою, воно справляє приємну, прекрасну насолоду. Так і з розумом укладене оповідання чарує вуха читачів» (2 Мак. 15, 37-39).

Коли б сьогодні учень грецької мови написав такою мовою свою працю, як Іван написав «Откровення», напевно не здав би іспиту. Тому в св. Письмі знайдемо мовні й стилістичні незугарності, різні недокладності, часто стрінемо великі пересади, головно в цифрах, щоб ними зробити враження на читача чи торкнути його уяву або сумління. Автори писали різними своїми стилями і власними способами на основі мислення, поглядів і знання своєї доби. Так є, зрештою, і досьогодні. Історію, свої враження, опис подій пишуть різними стилями: розповідним, правничим, журналістичним, бурлескним, гротесковим, поетичним, дипломатичним та іншими. Ніхто не сміється з автора «Слова о полку Ігоревім» за його опис походу Ігоря на половців, але вміє розрізнити саму воєнну подію, як вона відбулася, і від способу її опису, і того, що цей опис означає. Ніхто з останніх редакторів св. Письма в часі священичої доби не поправляв в записах, які мав перед собою, не творив якоїсь нової форми, але ставив точно все в цілість те, що минуле з пошаною передало.

Св. Письмо писалось різними людьми, в різний час і в різних частинах ізраїльської землі. Найновішим відкриттям біблістів було відкриття різних документів, які увійшли в цілість книг св. Письма. З розвитком науки філології це було легко зробити в цьому столітті.

За Давида і Соломона починається пожвавлена хронікальна діяльність, спроваджуються з Єгипту писарі, вишколюються власні ізраїльські при царському домі в Єрусалимі. Не знаємо імен тих хронікарів. Пізнаємо з їх письмен, наприклад, по тому, якого імени вони вживали для Бога.

Один з них вживає імени Ягве (також кажемо Єгова). Очевидно, переклади нам того не вкажуть. В інших місцях знаходимо ім’я — Елогім. По цьому легко спостерегти дві різні руки, два різні стилі.

Маємо в той спосіб перший рід частин св. Письма чи документів, які біблісти прозвали ягвістичний — і він постав в південній частині в Єрусалимі; другий елогістичний — постав в північній частині — в Ізраїлі. Є між ними поважні різниці, а нераз на перший погляд і суперечності, а однак редактор цілости поставив такі документи-хроніки побіч, не побоюючись захитання авторитету Книги. Стиль ягвістичного автора є конкретний, речевий, ясний, природний, він любить пояснювати. Елогістичний автор любить врочистий стиль, барвистий. Це побачимо при розгляді книги «Буття» при описі сотворений світу. Безбожницькі коментатори типу Ярославського того не бачать і не знають.

Є ще інші два невідомі автори. До одного належить композиція книги «Второзаконня», і він зацікавлений справами законів і законодавства. Є священики-автори, як ось у книзі «Левіт». Священики в останній добі оформили цілість св. Письма по 538 році. Тоді ізраїльська спільнота стає релігійною спільнотою, і св. Письмо її літургічною Книгою у великій пошані.

Від кінця ІV сторіччя перед Христом не появляється більше пророків в Ізраїлі, і псалмопівець дивується з журбою: «Знамен наших не бачимо вже більше, немає більше пророка і нема між нами того, що знав би, доки так буде» (Пс. 74. 9). Це знак часу: зосталось слово Боже записане — непотрібно більше пророків. Слово Боже в їх устах колись – тепер записане і говорить дальше до людей. Те слово прогримить знову в устах Івана Предтечі: «Слово Боже було до Івана, сина Захарії, в пустині» (Лк. З, 2). То був пророк, що вказав на Великого Очікуваного своїм пальцем і свідчив про Нього як слово, що сталося тілом і замешкало між нами – Ісус Христос. Він Божий Син — історична Особа, Вічне Слово, що просвічує всіх людей і — за словами Другого Ватиканського Собору: «Він, якого хто бачить, бачить Отця — цілою своєю приявністю і появою (між нами в історії), словами і ділами, знаками і чудесами, а передовсім смертю своєю і славним воскресенням з мертвих, завершуючи об’явлення, його здійснює та потверджує Божим свідченням, тобто, що Бог є з нами, щоб вибавити нас з темряви гріха»…

Це слова віри. Коли з ними читаємо св. Письмо воно перестає бути звичайною людською книгою чи твором, але є словом Божим для нас.

* «Розмови про Святе письмо» о. І. Музички, що передруковуємо в журналі «Патріярхат», — це цикл статтей. які передаються через радіо «Свобода» на Україну.

З упадком Юдеї в 588 році ізраїльський нарід опинився цілковито в неволі, на засланні в чужій землі. Стратив він свою політичну незалежність, став знову народом рабів у вавилонській імперії. Можна дивуватись, як цей нарід витримав і не заник, як інші народи, що їх стрінула подібна доля в старовину. Ізраїльтяни стратили свою землю, свій столичний город Єрусалим, святиню своїх царів. Залишилась у них тільки віра в Бога-Ягве. З’явились між ними знову пророки і «світлі мужі». Одинокими тепер провідниками їхніми стали священики. Цю добу біблісти називають — священичою добою. Гоніння і неволя перемінили нарід, терпіння є часто наче вогонь, що чистить, сталить і гартує залізо. Коли єдиною надією є Бог, тоді служіння йому має мати глибший зміст, ним має жити ввесь нарід, треба повернутись до точного зберігання Божої волі — це духовна переміна, що її пережив нарід у неволі.

В тій добі написана друга частина книги Єремії, проповідує пророк Авакум, написана остання частина книги Ісаї та понад усе гримить своїм словом пророк Єзекиїл, що підносить нарід із зневіри. Єзекиїл був священиком і жив у неволі у Вавилоні. Його книга не є легка до читання, він описує свої дивні видіння, уважний читач не легко знайде упорядкований хід його думок, пророцтв, символічних образів і описів, частого лету його думки на рідні землі й до Єрусалиму. Господь каже йому: «Сину чоловічий! Я поставив тебе на варті дому Ізраїля: як почуєш з уст моїх якесь слово, то попередиш їх від мене» (Єз. 3,17). Гострими словами і докорами говорить Ягве до свого народу, що його зрадив. Ось образ народу, що його бачить пророк: велика долина, повна людських костей — сухих-пресухих. «І спитав Ягве: чи оживуть ті кості?» Не знав, очевидно, як відповісти Єзекиїл, і Господь мовив до пророка: «Проречи над цими кістками і скажи до них: Ви, сухі кістки, слухайте слово Господнє! Так говорить Господь Бог до цих костей: ось я введу в вас дух, і знову оживете. Я обкладу вас жилами, ви поростете тілом, я вкрию вас шкірою, вкладу в вас дух, і знову оживете, і зрозумієте, що я — Господь» (Єз. 37, 2-7). Долина з костями — це ізраїльський нарід.

Коли в таких гірких обставинах провід народу опинився в руках священиків, вони щиро перейнялися долею народу і віддано працювали над відродженням його духовости. Вони списують усі священичі закони і так доповнюється книга Левіт, Виходу і Чисел, що їх зміст сягає Мойсеєвих часів, також доповнюють книгу Битія і в ній мовознавці та критики тексту відкрили ті частини, що їх додали священики. Отже це була доба, коли остаточно формувалася цілість книг Старого Завіту.

Гіркі настрої ізраїльтян у вавилонській неволі яскраво описані у псалмі 137. Ось слова, повні болю, які варто тут навести. їх співаємо на вступі до великого посту в часі нашої утрені: «Над вавилонськими ріками, там ми сиділи і ридали, як згадували Сіон. На вербах, середнього, повісили ми наші гусла. Бо там пісень у нас просили ті, що в неволю нас забрали, просили радости у нас тії, що мук нам завдавали: «співайте нам пісень сіонських!» Як нам пісень Господніх на чужій землі співати? Якщо тебе, Єрусалиме, я забуду, нехай забудеться моя десниця! Нехай прилипне язик мій до піднебіння, коли тебе я не згадаю, коли Єрусалим я не поставлю понад найвищу мою радість. Згадай, о Господи, день Єрусалиму синам едомським, що кричали: «Руйнуйте, руйнуйте його аж до підвалин!» О, дочко вавилонська, руїннице! Щасливий, хто тобі відплатить те, що ти нам зробила. Щасливий, хто, вхопивши дітей твоїх, розіб’є їх об скелю» (Пс. 137, 1-9).

538 року вавилонську імперію розвалили під проводом царя Кира перси, які дали свободу поневоленим і виселеним народам. Ізраїльські вигнанці рушили негайно в дорогу на чолі зі Зоровавелем. Ці події описані в книгах Езри і Неемії. Ізраїль повертається на свої землі і найперше відбудовує зруйновану святиню з великим запалом. Ще жили деякі, які пам’ятали велич Соломонової святині. В книзі Езри кажеться: «Багато ж із священиків і левітів та глав родин, старих уже, що бачили перший храм, плакали вголос, як закладано в них на очах цей храм, а багато викликувало з радощів щосили, так що не можна було розрізнити в народі радісних криків від людського плачу» (Ез. З, 12-13).

Були теж згодом труднощі й перешкоди. Треба було працювати і боронитись перед заздрісними сусідами. В книзі Неемії так і записано: «Тож відтого дня половина моїх людей робила роботу, а друга половина тримала списи, щити, луки та панцері, старшини ж стояли позад усього дому Юди. Ті, що будували мур, і ті, що носили тягарі, були озброєні: однією рукою робили роботу, а однією тримали зброю. Кожен, хто будував, мав меч, прив’язаний до боку, і так будували» (Не. 4, 10-12).

І знову багато пророків своїм словом виховують і вчать на^ід. Такими^ є Даниїл, Агей, Захарія, Малахія, Йоіл, Авдій, Йона. Появляється тоді гарна коротенька книга Рут і Товії та поетичні твори ізраїльської мудрости. Священичі добрі реформи і праця над народом дали гарні овочі. Остання з пророчих книг Даниїла говорить про месіянські часи: «І багато з тих, що сплять у поросі земному, прокинуться; одні на життя вічне, другі на вічний сором та на ганьбу. Розумні сяятимуть небесним сяйвом, — і ті, що навернуть багатьох до справедливости, неначе зорі, повіки, назавжди» (Дан. 12, 2-3).

Очевидно, політичної автономії по виході з неволі ізраїльтяни не мали. Вони були перською областю. Але вони в новій ситуації обновились і скріпились духом і стали духовно міцним народом знову, хоч без політичної незалежности. В 333 році на сцені історії появляється Олександер Великий — Македонський. Він здобуває Близький Схід, і Палестина має довший час мирне і творче життя, хоч починаються грецькі впливи, що втискаються в гебрейську духовість. Це стається, коли в 198 році Палестина попадає в сирійські руки, яка хоче надати Олександровій імперії однорідний грецький вид. Грецькі школи, стадіони, звичаї, мода, навіть релігія, появляються між юдеями. Грецькі окупанти вимагають навіть в ізраїльтян жертв для поганських богів.

Це викликає героїчний спротив у славних братів Макавеїв на чолі з священиком Мататієм і його синами. Це був в нашому сенсі повстанський зрив з фанатичною завзятістю. Боротьба тривала майже сорок років і принесла успіхи — очищення святині та деяку політичну незалежність на теренах, на яких діяли повстанці. Священик Мататій такими словами закликає: «Хто ревнує за Закон і зберігає Заповіт, нехай іде за мною. І втік сам він і його сини у гори, покинувши все, що мали вони в місті» (1 Мак. 2, 27-28). Коли вмирав старий Мататій, так сказав до своїх синів: «Тепер горує гордість і насильство, це час руїни і лихого гніву. Тепер, о сини, за закон стійте ревно й дайте ваші душі за Завіт батьківський. Згадайте діла ваших батьків, які вони вчинили своєї пори, то й здобудете велику славу й вічне ім’я» (1 Мак. 2, 49-50). Ці геройські події описані в двох книгах Макавеїв.

Наслідком своєрідної духовної кризи тих часів і спротиву на грецькі впливи були дві секти серед ізраїльтян, які перетривали аж до часів Христа: фарисеї — великі ревнителі закону, і садукеї — аристократи з прогресивними поглядами, схильні до грецької культури і співпраці з ворогом.

На Заході росте нова римська потуга, яка здобуває помалу для себе ціле Середземномор’я і Західну Европу. В 63 році римський полководець Помпей здобуває Єрусалим, і римляни стають володарями Палестини. Її царем з ласки Риму стає Ірод Великий. Це був великий тиран, не люблений жидами, що боявся за свою владу. Щоб приподобатись юдеям, він розбудовує для них святиню в Єрусалимі. За нього народився Ісус Христос, якого він хотів знищити. В збудованій ним святині часто бував Христос. Ірод помер біля 4-го року по народженню Христа (наше числення років є помилкове на 6-7 років!) Палестиною кермували під римською владою сини Ірода, а Юдея, тому що постійно була неспокійною, була під безпосереднім римським наглядом. Хоч римляни шанували звичаї всіх окупованих ними народів, зокрема їхні релігії, політична самостійність Ізраїля впала. Вони намагались її здобути своїми повстанями. Одне з них вибухнуло в 60-тих роках по Христі. Римляни рішили його здушити і в 69 році облягли Єрусалим.

По двох роках тяжкої облоги цілковито його зруйнували разом із святинею. Ще в 125 році востаннє повстали ізраїльтяни, їх повстання було криваво здушене, а ізраїльський нарід римляни розігнали по всій своїй імперії. Велика і славна історія дивного народу і його землі в Палестині скінчилася руїною. На цій руїні сповнилась саме в тому часі обітниця Божа про Спасителя і Месію за римського кесаря Августа. В Христі з Його народженням, смертю і воскресінням сповнились пророцтва й очікування Старого Завіту та почалась нова доба історії людини — її життя в Бозі через Ісуса Христа, але, на жаль, без народу, з якого Він вийшов. Цей нарід його жорстоко відкинув: до своїх прийшов, і свої його не прийняли, котрі ж прийняли його — тим дав право дітьми Божими стати, які в ім’я його вірують. (Ів. 1, 11-12). Христове діло спасення описане у 27 книгах Нового Завіту, які написали Його учні-очевидці. Ці книги є їхнім свідченням, і то свідченням правдивим, як це з підкресленням каже один улюблений Ісусів учень — Іван.

Ми бачимо, що велика книга св. Письма писалась століттями та постала в історії і в житті одного народу, подіями і життям якого кермував Бог для спасення людства.

* «Розмови про Святе письмо» о. І. Музички, що передруковуємо в журналі «Патріярхат», — це цикл статтей, які передаються через радіо «Свобода»
на Україну.

Не легко збагнути цілість змісту якоїсь великої збірки творів. Щоб це улегшити, таку збірку, звичайно, поділяють на групи, і такий поділ улегшує розуміти різноманітність їхніх стилів і змісту. Ми згадували останнього разу, що всі 72 книги св. Письма поділяються на 45 книг Старого Завіту і 27 Нового. Хоч обидва Завіти творять цілість, однак Старий приготовляє Новий, а Новий є завершенням і сповненням Старого. Так треба дивитись на цей перший поділ. Погляньмо сьогодні, як традиція — єврейська і християнська — поділяли св. Письмо на групи, відповідно до їхнього змісту і значення.

В єврейській традиції Старий Завіт поділяється на три групи книг. Цей поділ, здається, є найкращий. Його держаться також протестантські християнські громади. На цей поділ вказує також сам Христос: Закон, Пророки і Писання (Лк. 24, 27 і 44).

Перша важна група, зложена з п’яти книг, називається Закон, по єврейському — Тора, бо в ній на історичному тлі постання ізраїльського народу зібране священне й рівночасно національне Законодавство. Від числа п’ять — книг в збірці зветься ця перша збірка «п’ятикнижієм». Вичислимо їхні назви і коротко вкажемо на їхній зміст. Перша книга зветься Буття або Битіє, в якій описаний початок світа і людства з окремими цілями, початок ізраїльського народу в особах його прабатьків — Авраама, Ісаака і Якова з дванадцятьма синами, з яких мали початок дванадцять поколінь Ізраїля. (Назви книги «Битіє» вживає в нас Микола Костомаров у своїм історичнім творі «Книга битія українського народу»). Друга книга — «Вихід» описує добу єврейської неволі в Єгипті, визволення за Мойсея і подається в ній перше законодавство для народу. Третя книга — «Левіт» — на історичному тлі мандрівки Ізраїля по синайській пустелі подає широко цілість священного і обрядового законодавства. Четверта книга — «Числа» — продовжує опис мандрівки по пустині, поширює створене досі законодавство і свою назву має від переліку різних родів Ізраїля і числа боєздатних людей. Врешті п’ята книга описує останні дні мандрівки по пустелі напередодні вступу Ізраїля в землю Ханаан і кінчиться гарним духовним тестаментом Мойсея і його смертю. (Іван Франко чудово описує цей тестамент Мойсея у своїй поемі «Мойсей»).

П’ятикнижіє було законом Ізраїля у найвищім того слова значенні. Цей закон регулював все життя народу: релігійне, суспільне, політичне, особисте, родинне. Цей закон постійно звеличується у всіх інших писаннях. В нашім Парастасі співається псалом 118: «Кращий для мене закон уст твоїх, ніж тисячі золота і срібла» (Пс. 118,72). Господь закликає устами пророка Ісаї: «Слухайте мене, ви, що знаєте право, народе, що бережеш закон мій у серці! Не бійтеся людської наруги, зневаги їхньої не лякайтеся!» (Іс. 51, 7). Блаженним мужем зве перший псалом того, що «в Господа законі замилування має і над його законом день і ніч розважає» (Пс. 1, 2). Ісус Христос доповнив цей закон зовсім іншою силою — благодаттю і істиною за словами євангелиста Івана: «Закон бо був даний від Мойсея, благодать же і істина прийшли через Ісуса Христа» (Ів. 1, 17).

Друга група книг Старого Завіту — це «Пророки». Не думаймо зразу, що пророк — то якийсь ясновидець, який передбачає майбутність, як це ми звикли думати про це слово. Пророк у св. Письмі — то той, що говорить відкрито перед людьми, то покликаний Богом і говорить в ім’я Боже. До пророків повернемось пізніше. В цій групі книг в єврейському поділі книг є не лише книги чотирьох великих і дванадцяти малих пророків, але також історичні книги Ісуса Навина, Суддів, Самуїла і книга Царів. Ці історичні книги описують події Ізраїля від здобуття Ханаану, поселення в ньому, початок монархії аж до виселення Ізраїля. Весь той час був під знаком активности пророків,—а можливо теж, що ці книги виникли з кіл пророчого руху в Ізраїлі. Чотири великі пророки — Ісая, Єремія, Єзикиїл і Даниїл — звуться так через свої великі об’ємом твори. «Малі» дванадцять пророків з різних часів залишили короткі свої твори. Твори пророків пов’язані з історією і лихоліттями Ізраїля та повні поучень, напімнень і погроз тим окличникам Божим серед Ізраїля.

Третя група книг св. Письма зветься «Писання». Це найбільше різнородна група щодо змісту й форми. Зібрано їх щойно по повороті народу Ізраїля з виселення в УІ-У столітті перед Христом. Є в тій групі книги історичного змісту як Хроніка-літопис, Негемія і Езра. Є історичні оповідання про Рут, Юдиту і Естер і дві неканонічні книги в євреїв про братів Макавеїв. Окрему збірку в цій групі творять книги мудрости. Це — «Приповідки», про «Праведного Йова», «Проповідник», «Книга Сираха», «Мудрости», а далі поетичні книги «150 псалмів» і «Пісня Пісень», «Плач Єремії» і «Пророк Барух». В цій групі найдемо гарні перлини єврейської поезії і прози, які модерна людина прочитає з насолодою і духовною користю. Є в ній також виховні твори, як книга Товита, Рут, Юдити і Естер, на яких виховувалися покоління ізраїльського народу в любові до Бога, в пошані до свого минулого й майбутнього, в любові й пошані до своїх батьків, героїв, своєї батьківщини. Ці поетичні твори, книги мудрости й історичні оповідання виховували в молодого покоління чесноти любови, правдомовности, вірности, працьовитости, геройства, пошани до старших, справедливости й інших чеснот. Ось для прикладу деякі. Псалом 37: «Не палай гнівом на злочинців; творящим беззаконня не завидуй. Вони бо, як трава, швидко поникнуть, зів’януть, як рослина яра. Вповай на Господа й чини добро, щоб жити на землі і безпечним бути. Втішайся в Господі, і він сповнить бажання твого серця. На Господа здай твою дорогу; вповай на нього, і він учинить; виведе як світло, твою правду і твоє право, як полудень».

Або ось яка зворушлива і тепла наука старого батька Товита для свого сина Товії, і ця наука є важною для кожної молодої людини сьогодні: «Як умру, то поховай мене належно. Шануй рідну матір, не покидай її ніколи, поки життя твого. Роби те, що їй любе, й не засмучуй її серця ніяким твоїм учинком. Згадай, моя дитино, про всі ті небезпеки, яких вона зазнала з-за тебе, коли ти був у її лоні. А як умре, то поховай її в одному гробі біля мене. У всі свої дні, дитино, згадуй про Господа, щоб не захотілось тобі згрішити і переступати заповіді його. Твори праведність усі дні життя свого і не ходи несправедливими дорогами. Бо ті, що чинять правду, в ділах своїх будуть щасливі, як усі ті, що чинять справедливість. Роби милостиню з того, що маєш. А коли милостиню робиш, око твоє нехай не буде скупим. Не відвертай свого лиця від усякого бідного, і обличчя Боже не відвернеться від тебе… Бережися, моя дитино, всякої розпусти й насамперед візьми собі жінку з роду твоїх предків. Не бери жінки чужинки, що не з родини твого батька, бож ми сини пророків… Та й нині, моя дитино, люби твоїх братів і не погорджуй в серці ні синами від твоїх братів, ні дочками твого народу, щоб з них не взяти собі жінку, тому що в гордощах — руїна й неладу багато, у ледарстві — недостача й велика біда, бо ледарство є матір’ю голоднечі. Заплати нікого з тих, що працюватимуть в тебе, в себе не затримуй; віддавай її негайно… Будь завжди чемний в поведінці. Не роби іншим того, що тобі не любе. Вина не пий аж до пияцтва; пияцтво нехай тебе не супроводжує ніколи. Зо свого хліба дай голодному, а з одежі — нагим. З усього того, що прибуває тобі, давай милостиню, нехай твоє око не буде зависне, коли будеш її робити… Увесь час благослови Господа Бога. Проси в нього, щоб твої дороги були прості й усі стежки та заміри таланили. Ніякий бо народ не має доброї поради; єдиний же Господь дає всі блага. Він, кого хоче, вивищує, він, кого хоче, понижує глибоко аж до аду. Тож нині, дитино, пам’ятай про ці заповіді! Й нехай вони не зітруться з твого серця» (Тов. 4, 1-19).

На таких словах священних писань вчились і виховувались ізраїльські молоді люди. Затямимо при тому, що єврей, який жив згідно зі св. Письмом, був праведною людиною. Антисемітизм, який був в історії, створили лихі люди із зависти, бо зла людина не любить доброго. Ізраїльський нарід, вихований на св. Письмі, пройшов найважчу історичну долю серед народів і не пропав. Антисемітизм, навіть, на жаль, серед християн, робив євреїв злими в їхній самообороні проти злоби. Праведність, що її вчить св. Письмо, була праведністю ізраїльського народу, і її засади взяті зі св. Письма є також нашою християнською праведністю, яку доповнив Христос своїми заповідями і наукою.

Раджу тим, що мають св. Письмо, помалу з думкою прочитати «Книгу приповідок», «Проповідника» і «Книгу Сираха». Жиймо мудрістю св. Письма — Божого слова до нас за порадою Сираха: «Не занепадайте на силі, бувши в Господі, пристаньте до нього, щоб укріпив вас, — Господь бо Вседержитель — це Бог єдиний, і немає іншого, крім нього, Спасителя» (Сир. 24, 24).

* Розмови про св. Письмо о. І. Музички, що друкуємо в журналі «Патріярхат», — це є цикл статтей, які передаються через радіо «Свобода» на Україну.

Попередні наші розмови про Біблію могли залишити в слухачів враження, що Біблія є одним з великих творів світової літератури. Ми могли б думати, що це тільки літературний твір, писаний різними людьми в різних часах, при тому з релігійним змістом. Це було б дуже неповне й невластиве поняття про Біблію. Зміст попередніх розмов був збудований в такому вступному насвітленні, що безвірники, тобто люди без віри в Бога, не дивились на Біблію з пересудом і не засуджували її як непотрібну, безвартісну чи мрякобісну книгу, а навпаки, щоб побачили в ній також літературну й історично-культурну вартість.

На Біблію не можна, не пізнавши її, дивитись з глумом чи погордою. Вже те, що вона після трьох тисяч літ мала вплив на людство, а навіть те, що її чомусь то забороняють і переслідують, вказує, що вона не є маловажною книгою. У цій ще вступній розмові подивимось на неї очима віруючої в Бога людини. Нехай і це побачать ті, що Бога заперечують і Його слово в історії до нас відкидають.

Святе Письмо-Біблія різниться від усіх людських літературних творів тим, що її головним автором є сам Бог, а тими, що її писали, були різні люди. Тому Біблія є інакшою, окремою — святою книгою. Це не є неможливим, це не є абсурдом, і наша віра в це має міцні історичні основи. Основи для тієї віри не важко довести. До цього послужать нам, крім історичних фактів, також авторитет і влада тих, що нам дали Біблію, як Божу Книгу — Боже Слово, що нам її пояснюють і з неї вчать. Цей аргумент, що спирається на авторитеті, не є маловажний, бо історично не важко доказати, що цей авторитет походить від самого Бога й закріплений Ісусом Христом.

Між листами св. Павла , які творять частину св. Письма, є лист до євреїв, який, хоч не написаний св. Павлом, є у списку св. Книг Нового Завіту. На самому початку цього листа невідомий автор каже в стилі св. Павла: «Багаторазово й багатьма способами Бог говорив колись до батьків наших через пророків. За останніх же оцих днів він говорив до нас через Сина свого, якого зробив спадкоємцем усього і яким творив ліки» (Євр. 1, 1-2).

Що це значить? Якими багатьма способами говорив до нас Бог? Як міг Бог говорити до нас? Нашим розумом і Його силами можемо дійти до пізнання існування Бога з Його творів, з тієї безмежної вселенної, що нас оточує, і з тієї плянети, на якій живемо. Наш розум бачить, що та вся велич, ті всі дивні гармонійні закони, за якими все те існує і рухається, що вся та краса існування і життя має автора, творця, архітекта. Це — Бог. Наш розум без труду бачить теж, що людина — це вінець того велетенського твору, що для неї віддана ця плянета, і людина на ній є єдиним господарем, для неї неначе все створене. Чи міг би Бог — Творець такого складного твору, створити все і поступити так, як чоловік-будівничий робить: збудувати й залишити свій твір на його власну долю? Зокрема, чи міг би так поступити з людиною, залишаючи її, наче якусь іграшку, без опіки, проводу, цілі, науки? Було б абсурдом подумати, що так Бог-Творець міг би поступити, створивши все розумно, згідно з законами, які тільки генії поміж нас, людей, відкривають. Бог тримав і тримає зв’язок зі своїм твором. Отже, перший спосіб — це Його власна мова, це Його власні твори, це Його закони буття, це Його всемогутня сила, вложена в ті твори. Цю книгу природи людина читала, й читають її до сьогодні ті, що не могли навіть іноді про Бога в житті людства почути. Ми це звемо Божим об’явленням, Бог себе нам об’являє своїми творами. II Ватиканський Собор, як авторитет Церкви, яка говорить в імені Божім з волі її Основника — Ісуса Христа, так і каже: «Бог, створюючи все своїм Словом і зберігаючи його в речах сотворених, дає людям вічне свідчення про себе» (Об’явл., 3).

Це є, як кажемо в богословії, об’явленням Бога. Бога бачимо і Його пізнаємо в Його творах. Перші люди, які з’явились на землі, не могли впасти на землю в несвідомості про себе і про ціль свого життя між іншими сотворіннями. Ми віримо, що Бог їм себе теж об’явив в якийсь надприродній спосіб, і той же Собор продовжує: «бажаючи ж відкрити дорогу вічного спасення, об’явив ще себе самого прародичам, з самого таки початку» (Об’явл., 3).

Не входячи тут, очевидно, в подробиці, зверну увагу, що етнографи, тобто дослідники, які досліджують мистецтво і культуру різних народів, дивним-дивом знаходять сліди того об’явлення в різних віруваннях, переказах тих народів, що ніколи не чули про наш християнський світ. В тих віруваннях і переказах найпримітивніших народів бачиться, що вони від незапам’ятних часів мали певність, що Бог, чи в їхніх віруваннях — боги — з нашими прапредками говорив, їх щось вчив, їм якесь інше життя обіцяв. Це сліди, зерна Божого об’явлення. Це також цікава тема для студій.

Далі те, що називаємо його «особистим об’явленням Бога», відбулося в історії в окремий спосіб. На Близькому Сході появився нарід. Його батьком був праведний муж Авраам у місті Ур в Месопотамії. Він, ведений дивним внутрішнім покликом, виходить з того свого міста, йде в невідоме з дивним внутрішнім переконанням, що робить це не своєю волею, а Божою. Той голос каже йому, що серед великих противоріч він стане батьком вибраного народу, з якого прийде благословення для всіх народів світу. Починається історія цього народу, що не вирізняється в історії якоюсь високою культурою чи цивілізацією, філософією чи хоч би мистецтвом. Помітний він тим сильним і дивним переконанням, що він є під окремою опікою Божою для якоїсь високої цілі спасення всього людства. Цей нарід — вибраний нарід в історії: він береже ті дивні слова й обітниці, його історичний шлях складений з неймовірними небезпеками й ситуаціями. Цей нарід не створив релігії про Бога, він постійно мав в своїй історії непохитні докази Божої над ним опіки. Без тієї опіки цей нарід був би загинув, як нарід рабів в Єгипті. Він має стало дивних провідників, мужів, яких зве пророками, що його провадять і то не в своїм імені, а в імені Божім, і на це існують докази. Вся історія цього народу, а це був ізраїльський нарід, е в сталому очікуванні Спасителя не тільки для себе, а для цілого світу. Це була мета його існування. Вся історія Божих слів до того народу й історичних подій передавалась усно і списувалась, а згодом була зібрана в суцільний твір — священну книгу, що її змістом була не сама тільки історія того народу, а історія Спасителя або історія спасення, на яке ждало людство. Дивна це історія слів і вчинків-подій, що їх творцем і автором був сам Бог. II Ватиканський Собор каже, що ті події-вчинки і слова «внутрішньо так між собою зв’язані, що діла, вчинені Богом, в історії спасіння виявляють науку… а слова проголошують діла» (Об’явл., 2). Для нас важливим є те, що за всім цим стоять люди й події! Ця описана історія очікування Спасителя з великою різноманітністю книг є першою частиною Біблії і зветься Старим Завітом. Це є історичне і надприродне об’явлення Бога, і воно описане в св. Письмі.

Завершується ця історія нашою добою, що має 1983 роки, а мабуть, точніше 1990 років, з приходом Ісуса Христа. Він об’являє себе поступово як Божий Син між нами, Він дав на це безсумнівні докази своїми чудами й наукою, заявив це на суді під присягою, і за це його жорстоко покарано хресною смертю, що, як казали самі його слідчі, робив себе рівним Богові. В Його словах і особі завершилось об’явлення Бога перед нами, перед цілим світом. Його свідками були його учні, апостоли.

Вся ця історія нашого спасення спершу передавалась словами, згодом записувалась. Слова і події з життя Христа теж довший час передавались словами, частинно були списані апостолами, а частина далі передавалась з покоління в покоління словами. (Письмо не було таким швидким засобом, як сьогодні).

Це в дуже стислий спосіб поданий погляд про те, чим є Біблія для віруючої людини. Про це буде ще Мова в дальших наших розмовах.

II Ватиканський Собор так стверджує, чим є Біблія для християнського людства: «Завжди Церква, разом з Священним Переданням, уважала і вважає св. Письмо за найвище правило своєї віри, тому, що, надхненні Богом і раз назавжди записані письмом, вони подають незмінно слово самого Бога та в словах пророків і апостолів віддають звук голосу Святого Духа. Тому треба, щоб церковне проповідування та й сама християнська релігія кормилась і кермувалась Священним Писанням. Бо в священних книгах Отець, що на небі, виходить люб’язно своїм синам навстріч і заводить з ними розмову; а така є сила й спромога слова Божого, що є воно для Церкви підтримкою і життям, а для синів Церкви — силою віри, кормом душі, чистим і невисушним джерелом духовного життя. Тому Святому Письму дуже влучно відповідають слова: «Бо слово Бога живе і діяльне, яке може збудувати й дати вам спадщину між усіма освяченими» (Діян. 20, 32; Об’явл., 21).

Це слова Церкви, яка нам дає до рук Біблію. Її авторитет з волі Христа — її Основника — такий високий, що св. Августин казав, що тому вірить Біблії, бо основи її подає йому Церква. Ми, віруючі, певні того і віруємо, що Біблія є Божим словом до всіх людей, і та віра ще нікого не завела.

* Розмови про св. Письмо о. І. Музички, що друкуємо в журналі «Патріярхат»,— це є цикл статтей, які передаються через радіо «Свобода» в Україну.

«Підготовляти молодь до наукової і народньої праці та водночас творити для неї моральну основу, голошену католицькою Церквою, пізнавати минуле українського народу, його християнський світогляд цілого Сходу...» — ось основні цілі Українського Католицького Університету, як це стверджує його статут. Це також і ціль вакаційних курсів, що їх влаштовує кожного року в Римі цей університет.

XIII Вакаційний Курс тривав від 23 червня до 23 липня 1983 р. Його загальна тема: «Напередодні Українського тисячоліття». Цього року викладали на ньому такі професори: о. д-р Ол. Баран (Вплив візантійського мистецтва на Русь-Україну), д-р В. Ісаїв (Роля родини в українській спільноті), д-р В. Лев (Релігійні мотиви в українському фолкльорі), д-р Б. Лончина (Італійська мова), д-р М. Марунчак (Українці в діяспорі), д-р М. Овчаренко (Любов і родина в українській поезії), о. д-р М. Пришляк (Родина в християнському мисленні). На курсі було 22 навчальні дні, 86 годин викладів, 6 — духовних наук.

На курси вписалося 40 студентів., з того 25 із США, а 15 з Канади; з них 26 дівчат та 14 хлопців. Т-во «Свята Софія» признало стипендії для більшости учасників. Зокрема, Т-во «Свята Софія» із США признало 22 стипендії на загальну суму 10,800 дол., а канадське Т-во «Свята Софія» признало стипендії 12 студентам.

Фреквенція студентів на викладах була задовільна. Не пропустило ні одного дня навчання 7 студентів; 19 студентів пропустило 1 день навчання, 4 студенти пропустили 2 дні, 5 студентів — 3 дні; 2 студенти — 4 дні. по одному студентові пропустило 5 і 7 днів. В тому включені захворювання, що їх цього року було більше, ніж в минулих роках.

Кожний учасник курсу мав обов’язок скласти принайменше 3 іспити. Два студенти не склали ні одного іспиту, один склав 1 іспит. Решта склала іспити ось так: в о. О. Барана — 36 студентів, в проф. В. Лева — 25 студентів, в проф. В. Ісаєва — 24 студентів, в проф. М. Овчаренко — 14 студентів, в проф. Б. Лончини — 12 студентів, в о. М. Пришляка – 11 студентів, в проф. М. Марунчака — 9 студентів.

В середу 6 липня всі студенти взяли участь в загальній авдієнції у Святішого Отця на площі св. Петра. Ми мали першорядні місця, і наші студенти мали змогу привітатися з папою, а то й сказати кілька слів до нього. Папа привітав нас теж коротким словом українською мовою, коли промовляв до учасників авдієнції із свого трону. Наші студенти прийшли на авдієнцію з різними транспарантами, головно написами про тисячоліття. Більшість їх була одягнена у вишивані блюзочки чи сорочки.

У празник свв. Петра і Павла, 12 липня всі взяли участь у прощі Ювілейного Року Відкуплення до базиліки св. Петра під проводом архиєп. М. Любачівського, який відправив молебен над гробом св. Йосафата, та о. д-ра І. Музички, що виголосив відповідну проповідь.

Учасники курсу відбули 4 цілоденні прогульки окремим автобусом, а саме до: Монтекассіно і Помпеїв (2 липня), Орвієто та Ассізі (9 липня), Флоренції (16 липня) та Кастеллі Романі (Студіон, Ґроттаферата, 19 липня). Відвідали також ватиканські городи за старанням і під проводом о. д-ра І. Дацька. Крім того, мгр Андрій Онуферко, асистент керівника курсу, зорганізував для студентів прогульки по Риму, до Тіволі, на оперу під голим небом і на концерти.

Урочисте закінчення Курсу відбулося в суботу 23 липня. О год. 5-ій пополудні о. ректор І. Музичка відправив Молебен у соборі Святої Софії, після чого всі перейшли до авлі університету, де відбулося закриття курсу. Керівник Курсу, проф. Б. Лончина, здав звіт про перебіг курсу, підкреслив його ціль, попрощав студентів і побажав їм дальших успіхів у житті. Від студентів коротке слово виголосите студ. Василь Маркусь, кажучи: «Ми вчилися не тільки в цій авлі, але й також у більшій клясі — в Римі й поза Римом. Бачили історичні пам’ятки, мистецькі твори, архітектурні чуда. А поза Римом римське місто Помпеї, середньовічне місто Ассізі, ренесансове місто Фльоренцію». Учасники курсу Леся Чермакі Марко Міхалков подарували університетові, на руки о. ректора І. Музички, портрет Маркіяна Шашкевича, що його привіз з Вінніпегу проф. М. Марунчак.

Згодом усі курсанти та гості перейшли до атріюму, куди прийшов Блаженніший Йосиф і сказав до студентів коротке прощальне слово. «Ви черпали знання,— говорив Патріярх,— зі свого рідного здорового джерела, щоб цього рідного духа взяти з собою для свого життя і для добра свого народу. В науці, як і в інших здобутках людини, не можна бути самолюбним. Що одержали, дайте другим для нашого розвитку й піднесення».

Відспіванням Молитви за Патріярха закінчено цю врочистість. Після того кожний студент прощався з Блаженнішим. На закінчення зроблено спільне фото учасників Вакаційного Курсу та Курсу для Постійного Дияконату.

Богдан І. Лончина

З доземним поклоном Патріярхові Йосифові

Хоч на кінець січня і початок лютого 1983 р. були заповіджені хіротонія нового Владики Михайла Гринчишина, ЧНІ, відбуття чергового синоду нашої Церкви і зв’язані з тим імпрези, 91-ші уродини і 20-ліття звільненя з каторги на волю Патріярха Йосифа, то представники мирян приїхали на той час до Риму, щоб скласти доземний привіт свойому українському Мойсеєві — Патріярхові Йосифові. І так з різних кінців української діяспори приїхали миряни до Вічного Міста — Риму, щоб тут спільно з Патріярхом Йосифом помолитись за його здоров’я та подякувати Всевишньому за всі Його ласки.

З цією самою ціллю невелика група у числі сім осіб: проф. Тома Бирд, Марія Форостина, Оксана Климович, Василь Колодчин, Романа Навроцька і автор цих рядків 4 лютого 1983 р. з летунського майдану Кеннеді, у Нью-Йорку, у вечірніх годинах відлетіла до Риму. На летовищі перед відлетом були присутні Віра Шумейко з Андрієм Ластовецьким з рамени подорожньої компанії «Кобаснюк Агенція», щоб для своїх клієнтів полагодити всі потрібні формальності. Одному з нашої групи в дорозі на летовище трапилась непередбачена трудність, але Богу дякувати, в останній хвилині, вже перед самим відлетом літака, він прибув. Після деякого спізнення відлету велика літаконосна споруда Ті-Даблю-Ей типу 747, в якій всі місця були зайняті, піднеслась у повітря і зникла за хмарами.

Між небом і землею

Ми провели ніч між небом і землею. Після всіх інформацій, що їх подала обслуга літака, була подана вечеря. Потужна споруда прорізувалась у просторі, прямуючи у призначеному напрямі. В тому часі дехто дивився на фільм, інші щось читали, а ще інші дрімали. В такій атмосфері можна було дещо передумати і не одне пригадати. Тому рік, без порівняння, велика українська група з США також летіла до Риму, щоб привітати Патріярха Йосифа з 90-річчям його унікального і багатогранного життя, а цим разом з 20-річчям звільнення з більшовицької каторги на волю. Хто міг, тому двадцять років передбачити, що 71-річного каторжника, тодішнього Митрополита Києво-Галицького, а сьогодні Патріярха Йосифа, будемо мати велику нагоду і щастя вітати з двадцятиріччям звільнення з каторги на волю. Іншими словами, хто міг подумати, що будемо підсумовувати двадцятирічне незрівнянно багате змістово-творче життя на волі Патріярха Йосифа у центрі вселенської Христової Церкви у Римі. А ось сьогодні це стало дійсністю. Хоч як повищі думки були підбадьорюючі, бо за двадцять років Патріярх Йосиф зробив багато, трудно тепер

дати повну оцінку того всього, для цього потрібно перспективи часу, а все ж таки на душі був неспокій. Поставали сумніви й підозріння, бо ж останні події (маю на увазі лист кард. Владислава Рубіна, а також всякі потягнення і передбачення про дальше майбутнє) захмарювали українське церковне небо. Перед відлетом наші миряни прощали нас в дорогу і просили: «Привозьте тільки добрі новини, добру благовість». За цю добру благовість, щоб вона здійснилась, треба працювати і молитись.

Чи в цьому є Боже Провидіння, чи тільки збіг обставин, трудно з певністю сказати, але на час відзначення двадцятиріччя звільнення Патріярха Йосифа на волю припало відбуття чергового Синоду Української Католицької Церкви, що має також своє вагоме значення. Цей черговий Синод, правда з ласки, себто з благословення Папи Івана Павла II, треба сподіватись, буде до деякої міри підсумком пройденого, а може і визначенням дальшого майбутнього нашої Помісної Церкви. Незалежно від всього, цей Синод, не знаючи, як він закінчиться, буде безсумнівним здобутком довголітніх змагань Патріярха Йосифа за привернення історичних прав нашої Помісної Церкви.

Роздумуючи над двадцятилітнім ювілеєм Патріярха Йосифа, синодами нашої Церкви та думками на цю тему, що були висловлені на сторінках журнала «Патріярхат» за лютий ц.р. у статті о. д-ра Ігоря Мончака п.н.: «Священний синод української католицької ієрархії», в якій було чимало цікавих моментів, де при кінці автор цієї статті поставив питання створення ефективного синодального проводу, не подаючи до цього розв’язки, як це повинно статись,— викликало багато різних питань та здогадів.

За тих тільки двадцять років активного спілкування з ватиканськими чинниками у справах нашої Церкви, а зокрема у питанні підвищення нашої Церкви до гідности патріярхату, як також і перед тим можна було багато навчитись і не в одному переконатись про себе самих, наших владик, наших приятелів і противників. Все минуле нам виразно і безсумнівно підкреслює, що без свойого власного і сильного «я» важко не тільки відзискати наші історичні права, але і встоятись на тих же самих позиціях. Тут знову пригадуються документи з львівських синодів в роках 1891 і 1897, в яких синодальні отці підкреслили такий момент: «Ми вірили в нашу добру справу і навіть не догадувалися, що на нашу святу і чесну працю підноситься злобна затія, що на ділах синоду заважить тяжка рука могучого противника». («До історії львівських синодів з років 1891 і 1897», стор. 3). Хто ж був тим «могучим противником…»?

В суботу, о 10 годині ранку на летунському майдані Леонардо Да Вінчі щасливо приземлився наш літак, і нас зустрів погідно-соняшний усміхнений Рим. На летовищі вже чекав на нас з машиною молодий богослов Давид Семків. В дорозі з летовища від нього ми довідались про загальну ситуацію, хто і звідки вже приїхав до Риму, а кого ще сподіваються. Бенкет, що був на пошану Патріярха Йосифа передбачений на суботу, 5 лютого ц.р. перенесено на вівторок, 8 лютого. Всі ми примістились у Патріяршому Дворі при П’яцца Деі Монті, де нас привітав все гостинний о. д-р Стефан Гарванко та наші гостинні сестри. Від тих, що приїхали раніше, ми довідались, що Синод проходить добре.

Синод української католицької ієрархії

Синод розпочато у неділю, 30 січня 1983 р. торжественною архиєрейською Службою Божою у храмі Св. Софії, у якій взяли участь всі наші владики на чолі з Патріяхром Йосифом, а дияконував о. крилош. Павло Когут. Крім цього, в Службі Божій сослужило понад десять священиків. Згідно з проханням єпископа-номіната Михайла Гринчишина в цей час відбулась його хіротонія. Під час Служби Божої співали учні Малої Семінарії і Колегії Св. Софії під керуванням о. д-ра Івана Музички. Перед відчитанням Євангелія відбулись обряди хіротонії єпископа-номіната о. Михайла Гринчишина, ЧНІ, яку довершив Патріярх Йосиф при співучасті митр. Максима Германюка і митр. Стефана Сулика. Апостольську Столицю на хіротонії заступав Владика М. Марусин, який відчитав папську буллю. Буллю українською мовою прочитав генеральний вікарій екзархату у Франції о. мітрат М. Василик. Владика Михайло Гринчишин склав ісповідь віри та присягу вірности вселенському архиєреєві, Папі Іванові Павлові II, та своєму Главі та Батькові Блаженнішому Йосифові. Владика Максим Германюк виголосив змістовну проповідь українською і французькою мовами.

На хіротонії були присутні: канадський римо-католицький єпископ, представники українських монаших чинів — Редемптористи, Василіяни, Селезіяни, Студити, сестри-монахині та миряни. Під кінець нововисвячений Владика Гринчишин висловив усім щиру подяку. Владика Гринчишин займе місце хворого Владики В. Маланчука, ЧНІ, у Франції.

Після закінчення торжественної архиєрейської Служби Божої відбулося святочне відкриття Синоду українських католицьких єпископів, яке довершив Патріярх Йосиф, виголосивши коротке вдумливе слово, що його друкуємо нижче.

Слово Блаженнішого Патріарха Йосифа на відкритті Синоду

Преосвященні Владики,
Дорогі Браття і Сестри!

«Благословен Бог і Отець Господа нашого Ісуса Христа, що благословив нас всяким духовним благословенням у Христі!»

Такі почування наповняють серця наші у тій хвилині, коли починаємо з Божою поміччю, з небесним благословенням черговий Священний Синод Української Церкви, нашою волею і бажанням скликаний, з благословенням Святішого Отця Івана Павла Другого, і з молитвами та духовною співучастю всіх вірних нашої Церкви в Україні і на поселеннях сущих.

Це історична подія в житті нашої Церкви, це благодать Божа для росту нашої Церкви в Христовім спасеннім ділі серед нашого народу, це чудо Боже серед нас і серед лукавого світу. І не є це перебільшенням. Коли в тисячолітній історії нашого народу і нашого християнства ми зазнали стільки руїн, поразок, невдач, поневолення і переслідування з наругою, — чудом Божим, силою Божою ми піднімалися, оживали, росли. Сказати можна б за Соломоном: «Праведник з біди спасеться, замість нього влетить в неї безбожник». Праведністю, молитвами і упованням на Бога батьків наших ми спаслися. Наші Синоди є виявом живучости і розвитку нашої Церкви.

Згідно з древньою традицією християнського сходу, як Отець і Глава Церкви Руси-України, відкриваю цей наш Священний Синод. Молю Духа Святого, щоб благословив нас, уділив нам мудрости і страху Божого, дав нам високе почуття відповідальности дітей Божих перед Богом, святою Церквою і нашим многостраждальним народом, щоб дав нам силу мужности, відваги, а над усе — єдности й любови.

Святий Душе Істини, що всюди єси і все наповняєш, прийди і вселися в нас і очисти нас від усякої скверні, благослови Священний Синод цей, його учасників і ввесь народ наш. Просвіти і скріпи Владик присутніх і тих відсутніх. Дай їм духа мудрости і кріпости. Просвіти серця і уми наші.

Дорогі Владики! Будьмо вірними синами Вселенської Церкви і добрими пастирями Церкви Руси-У країни, щоб ми в єдиномислії і одними устами славили Бога в Тройці Єдиного на збудування Церкви — Тіла Христового і спасення душ наших. Амінь.

Ватикан, 30 січня 1983 р.

+ Йосиф Патріярх і Кардинал

* * * * *

В імені папи Синод привітав кард. Авґустин Казаролі, як також префект Священної Конґреґації для Східніх Церков кард. Владислав Рубін, що їх прочитав секретар Східньої Конґреґації Владика Мирослав Марусин. Текст привітань друкуємо нижче. Владика Марусин також склав привітання і побажання для Синоду від себе особисто.

* * * * *

Привітання Папи Івана Павла II і Священної Конґреґації
для Східніх Церков Владислава Кардинала Рубіна

Високодостойному і Блаженнішому Владиці Йосифові Кардиналові Сліпому, Львівському Верховному Архиєпископові Українців.

Вселенський Архиєрей вітає з найбільшою радістю та батьківським почуванням Високодостойного Владику Йосифа Кардинала Сліпого, Львівського Верховного Архиєпископа українців та всіх українських католицьких ієрархів, зібраних при гробі святого апостола Петра та довкруги Христового намісника, щоб їм у єдності сердець та злученім братньою любов’ю відправити їх Синод. Він то умоляє Божественних Благодатей Святого Духа і заступництва Пресвятої Богородиці Цариці Апостолів, щоб дії Синоду увінчались найкращими успіхами на добро та розквіт цілої Української Католицької Церкви. А на знак особливого свого благовоління і запоруки небесних дарів уділяє всім з цілого серця апостольське благословення.

З Ватиканського двору, дня 29 січня 1983 р.

Авґустин Кард. Казаролі Державний Секретар

* * * * *

До цього батьківського привіту Святого Отця Христового Намісника на землі смію додати сердечні побажання для Блаженішого Верховного Архиєпископа та всіх Отців Синоду від Священної Конґреґації для Східніх Церков, від Високопреосвященного Владики Кардинала Владислава та від себе особисто, щоб Всевишній Господь благословляв праці Синоду на добро і на славу Української Католицької Церкви і всього українського народу.

Рим, 30 січня 1983

+ Мирослав Архиєпископ

* * * * *

Слід завважити, що архиєп. Мирослав Марусин, хоч і є українським владикою, але під сучасну пору не виконує архипастирських обов’язків для українських вірних, бо є секретарем Східньої Конґреґації, тому він формально не є членом ієрархії Української Католицької Церкви ні не бере участи у Синоді. Також слід завважити, що з перших повідомлень у пресі про відбуття Синоду випливало, що у цьому Синоді буде брати безпосередню участь Папа Іван Павло II. Передбачування не здійснились. У Синоді не брав участи ніхто з ватиканських чинників. Іншими словами, наради Синоду відбувалися виключно при участі всіх наших владик під головуванням Патріярха Йосифа, який з огляду на своє здоров’я і вік, не міг увесь час бути присутнім, тому під час його відсутности Синодом провадив коадьютор Владика Мирослав Любачівський. Крім згаданого Владики Мирослава Любачівського у Синоді брали участь митрополити: Максим Германюк і Стефан Сулик; єпископи: Ніль Саварин, Ізидор Борецький, Іван Прашко, Платон Корниляк, Андрій Сапеляк, Августин Горняк, Василь Лостен, Єфрем Кривий, Єронім Химій, Дмитро Ґрещук, Іннокентій Лотоцький, Роберт Москаль, Мирон Дацюк і Михайло Гринчишин, всіх — 18. На Синод не прибули з причини хвороби і через вік єпископи: Йосиф Мартинець, Володимир Маланчук і Йосиф Сеґеді з Югославії. До цього належить додати, що у Синоді не взяли участи владики з України, але про них у своєму слові згадав Патріярх Йосиф, де він говорить: «Просвіти і скріпи владик присутніх і тих відсутніх»…

Наради Синоду відбувались у Ватикані. В загальному переважала думка, що наради проходили у діловій атмосфері. До цього причинилась дбайлива підготовка Секретаріяту Синоду, що був покликаний Патріярхом Йосифом і затверджений папою в особах Владики Сапеляка і ділового секретаря о. д-ра Ігоря Мончака. Без сумніву, їм належить велике спасибі. Всі питання, поставлені на порядок нарад, були добре опрацьовані й представлені з додатковими прилогами. Також виглядало, що це був один з найбільше дбайливо приготованих синодів, які проходили у тісній співпраці Патріярха Йосифа та Патріяршої Капітули.

Заходами ділового секретаря, о. д-ра Ігоря Мончака, який брав участь майже у всіх нарадах Синоду, вийшло чотири Комунікати, у яких подавались загальні проблеми і питання, що були на програмі дня.

Варто підкреслити додатній факт. Миряни не вперше були разом з владиками у Римі. Але попередні рази, за винятком деяких, в загальному не можна було з владиками говорити, на жаль, вони старались уникати зустрічі з мирянами. Може, якщо ці зустрічі й розмови були б перед тим, вони напевно принесли б загальну користь. Цим разом,власне, виявилось це відмінне відношення владик до мирян. З ними можна було зустрінутись, говорити, навіть у деяких випадках подискутувати. Це надавало загально-доброї, а подекуди й щирої атмосфери. Варто б цю добру практику зберегти, а вона напевно допоможе нам вийти не з одної складної ситуації.

Одною з дуже важливих і життєвих справ нашої Церкви є те, що Синод обговорив і прийняв статут Священного Синоду Української Католицької Церкви. Цим покладено твердіші основи під синодальне правління нашої Церкви. Невідомо, наскільки до цього статуту включено з статуту, який був прийнятий на одному з попередніх синодів? Звичайно, ухвалений статут на Синоді у лютому 1983 р. увійде в життя щойно після затвердження його Папою Іваном Павлом II.

Як довідуємось, на програмі нарад Синоду була також порушена і, мабуть, вирішена дуже болюча справа вітки нашої Церкви у Великій Брітанії. З різних поголосок можна було винести переконання, Що ця справа буде також по-родинному розв’язана. Віримо, що наші брати в Англії нарешті могтимуть знову спокійно, без хвилювань і різних перепон проводити своє релігійно-християнське життя. В тій ситуації ми повинні знаходити справжню дружньо-родинну атмосферу. Вимагаймо від наших владик всепрощення, але рівночасно намагаймось самі мати це основне всепрощення своїм винуватцям і переступникам. Це не означає, що ми маємо перестати дальше працювати! Маймо завжди на увазі найваж­ливішу Божу заповідь — Любов, бо це є основа основ Христової Церкви, на яку нам звертали увагу святі апостоли і великі християнські мислителі. Можна сподіватись, що після довгих, довгих терпінь непорозумінь в Англії ці болючі питання будуть напевно у недовгому часі розв’язані. Остаточно цю проблему усвідомили всі наші владики, як також деякі Римські Курії.

З розмови з деякими впливовими чинниками Східньої Конгрегації випливало, що у ватиканських колах є змінена позиція по відношенні до єп. А. Горняка. На цю зміну в першу чергу мало вплинути опублікування листа кард. В.Рубіна. На моє запитання, чи була офіційна заборона не друкувати, відповідь була: вся кореспонденція Священної Конгрегації для Східніх Церков не є для публічного відома. Так, єп. А. Горняк у своїй заїлій ненависті до своїх вірних у Англії перейшов межі всякої пристойности, а останньо навіть пішов проти своїх покровителів, що його на протязі семи років віддано піддержували. До часу збанок воду носить. А все ж таки шкода, що А. Горняк не пробував сам цей конфлікт наладнати, а можна було це осягнути, але для цього треба було мати крихітку доброї волі. Конфлікт на церковному полі у Англії — це добра лекція для нас усіх — мирян, священиків і владик, включно з ватиканськими чинниками. З цього варто зробити належні висновки, але це зараз не на часі. Не знаємо, які в цьому відношенні винесені остаточні рішення Синоду, що мають бути предложені папі для затвердження. Просім Всевишнього Господа Бога, щоб зроблені заходи для поладнання конфлікту у Англії були завершені, а це буде великою перемогою і досягненням для нашої Помісної Церкви-Страдниці.

Під час нарад обговорювано проблему малого покликання до священичого стану. Це складне і нелегке питання до розв’язання. Також обговорювано питання підготовки до відзначення 1000-ліття християнства в Україні. На жаль, про це багато говориться, але покищо тільки говориться, не видно жодних конкретних заходів, а часу залишилось не багато. Наші владики повинні трохи поцікавитись, що в цьому напрямі робиться у наших сусідів росіян, не згадуючи вже там, на батьківщині, але тут, у вільному світі. Повинні познайомитись з літературою, яку вони видають на англійській мові. Роблю на це тільки натяк, але це — надзвичайно серйозна справа.

Священний Синод, мабуть, порушив низку інших питань, але всі вони засекречені. Сподіваємось, що на рішення Синоду не покладено карантини, як це сталося із Синодом з листопада-грудня 1980 p., що його ухвали по сьогодні не були проголошені. Наради Синоду закінчились у п’ятницю, 11 лютого.

На передостанню сесію нарад був запрошений секретар Священної Конґреґації для Східніх Церков Владика Мирослав Марусин для устійнення деяких актуальних питань. Наради Синоду закрив своїм батьківським словом Патріярх Йосиф. В суботу, 12 лютого, о 9:30 ранку був відправлений Молебень на гробі св. Йосафата у базилиці св. Петра, який відслужив коадьютор Владика Мирослав при співслужінні двох митрополитів — Максима Германюка і Стефана Сулика. На Молебні були присутні всі учасники Священного Синоду, всі монаші чини, українські римські осередки, семінарії й українські миряни й священики, що приїхали звеличити Патріярха Йосифа з його ювілеєм і днем народин. Після цього отці Священного Синоду на чолі з Патріярхом Йосифом мали авдієнцію у Папи Івана Павла II, яка тривала 40 хвилин. Під час цієї авдієнції пристуніми були кард. В. Рубін, Владика Мирослав Марусин і єпископ-номінат Крижевецької єпархії в Югославії Славомир Мікловш. На щире і тепле привітання Патріярха Йосифа в українській мові у відповідь Папа Іван Павло II прочитав українською мовою довшу промову, яка у неділішньому числі «Осерваторе Романо» появилась на передовій сторінці. Обидві промови повністю передруковуємо на іншому місці. Авдієнцію закінчено молитвою до «Марії — Матері України» та «Марії — Матері Церкви», що її провів римський архиєрей.

В неділю, 13 лютого о 4:00 год. по полудні у храмі Святої Софії всі синодальні отці на чолі з Патріярхом Йосифом відправили соборну архиєрейську Службу Божу з нагоди його 91 уродин. Після цього відбулась спільна трапеза, під час якої Патріярхові складали привітання, бажаючи йому, ще довго очолювати нашу Помісну Українську Католицьку Церкву.

Виняткова імпреза на УКУ

У неділю, 6 лютого 1983 р. о 3 год. після обіду, у соборі Святої Софії відправлено соборну архиєрейську Службу Божу, яку відслужив Владика Ніль Саварин при сослуженні Владик Івана Прашка, Ізидора Борецького, Платона Корнеляка, Андрія Сапеляка та при співучасті багатьох священиків. Під час Служби Божої дияконував о. д-р Іван Дацько, а асистою займався о. Петро Стецюк. Як завжди, хором керував о. д-р Іван Музичка. Владика Ізидор Борецький виголосив проповідь, яку нав’язав і присвятив двадцятиріччю звільнення з більшовицької каторги на волю Патріярха Йосифа. Після закінчення св. Літургії відбулось посвячення пропам’ятної таблиці на пошану сл.п. генерала Романа Шухевича — Тараса Чупринки у крипті Св. Софії, обряди посвячення довершив Патріярх Йосиф при участі коадьютора Мирослава, митрополитів, владик, священиків, сестер-монахинь, монахів і мирян. Панахиду співали учні Малої Семінарії і студенти богословія під керівництвом о. Івана Музички.

По закінченні Панахиди у залі Українського Католицького Університету відбулась спільна зустріч всіх учасників з Патріярхом Йосифом. Зустріч відкрив коротким, але вдумливим і зворушливим словом о. Іван Музичка, нав’язуючи до двадцятилітнього ювілею звільнення їх Блаженства Патріярха Йосифа. Під час цієї чисто родинної зустрічі з Патріярхом Йосифом виступили з промовами: голова проводу ОУН і бувший голова правління відновлення української державности 30 червня 1941 р. Ярослав Стецько, голова Українського Патріярхального Світового Об’єднання (УПСО) д-р Богдан Лончина, від Антибольшевицького Бльоку Народів Слава Стецько, голова Крайового Українського Патріярхального Об’єднання на Велику Брітанію інж. Теодор Кудлик, в імені СУБ-у Іван Равлюк, від Об’єднання Українських Жінок у Англії Ніна Марченко, від СУМ-у в Англії Я. Деременда, від Пласту і КОДУС-у в Англії інж. Ярослав Гаврих. В дальшому складали короткі привіти і «Дар Любови» від різних відділів у Англії — Маркіян Шептицький, Антін Тисячний, Т. Матчак, М. Яцків, Литвин від хору у Манчестері, голова колишніх вояків Микитин й інші. Зустріч закінчено відспіванням коляди і Молитвою за Патріярха. Після цього учасники зустрічі підступали до Патріярха Йосифа, який уділяв патріярше благословення. На закінчення заходами Патріяршої Капітули була приготована перекуска, солодке і сода. Учасники ще довго в дружньо-родинній атмосфері провели час при розмовах. Слід підкреслити, що поява Патріярха Йосифа викликає в учасників велике зворушення і навіть сльози на очах. Перед нашими очима була постать біблійного Мойсея, який у довгій і трудній дорозі до обіцяної землі втомлений, але не переможений згоряв. Нові покоління пішли у віки з його духом печаттю. Стоїть відкритим питання, а як буде у нас?.. Напевно, підемо й ми у віки з печаттю духа Патріярха Йосифа.

Бенкет на пошану Патріярха Йосифа з нагоди двадцятиріччя звільнення з каторги на волю

Заходами найближчого оточення Патріярха Йосифа, себто о. архимандрита Івана Хоми, о. д-ра Івана Музички, о. д-ра Івана Дацька, о. Петра Стецюка й інших, у вівторок, 8 лютого 1983 р. у готелі «Колюмбус» біля Ватикану у вечірніх годинах відбувся бенкет на пошану Патріярха Йосифа з нагоди 20-річчя його звільнення з більшовицької каторги на волю. Бенкет був добре приготований під організаційним оглядом. У бенкеті взяли участь багато церковних достойників Римської Церкви, всі учасники, владики українського Священного Синоду, священики, монахи і сестри-монахині, амбасадори і дипломати, визначні мирянські діячі та миряни.

За головним столом сиділи: Патріярх Йосиф, а поруч з ним кард. Владислав Рубін, кард. Анджело Россі, кард. Сільвіо Одді, кард. Умберто Моцціні, кард. П’єтро Паляціні, кард. Опіліо Россі та кард. Джузеппе Казорія. Також було передбачене місце для Державного Секретаря, кард. Авґустіно Казаролі, який був перед початком бенкету на коктейлі, але з уваги на невідкладні обов’язки не міг довше залишатися.

Перед бенкетом відбувся коктейль, на якому запрошені гості, кардинали, єпископи, амбасадори і дипломати безпосередньо привітались з Патріярхом Йосифом. Учасники мали нагоду познайомитись із собою та перекинутись кількома словами. Після цього гості перейшли до окремої залі, де відбувся бенкет. Слід підкреслити, що атмосфера була відмінна від попередніх подібних імпрез. Справді атмосфера була святочна і величава. Цим разом ми не були зігноровані, прийшли високі ватиканські достойники, не тільки з куртуазії, але щоб справді щиро привітати нашого Патріярха Йосифа з двадцятиріччям його звільнення на волю. Прийшло багато визначних церковних і світських гостей, щоб достойно і гідно привітати унікальну у наш час людину, що перейшла тернистий шлях життя, Патріярха Йосифа. У старовинній залі всі примістились за наперед призначеними столами.

Було присутніх вісім кардиналів, сім латинських архиєпископів, амбасадори: Австрії, Франції, Німеччини, Парагваю, офіційні дипломатичні представники: США, Канади, Австралії, Бразілії, Бельгії й екзильної Литви. Українські представники монаших чинів і семінарій: протоархимандрит о. д-р Ізидор Патрило, ЧСВВ, архимандрит о. д-р Любомир Гузар — з обителі Студитів, ректор Української Папської Семінарії о. д-р Софрон Мудрий, ректор о. Володимир Гринишин, з журналістів був Домінік Моравський і з українського політичного світу був голова проводу ОУН Ярослав Стецько з дружиною.

Бенкет відкрив проф. Володимир Янів французькою мовою і попросив митр. Максима Германюка провести молитву. Митрополит заінтонував коляду «Бог Предвічний», що її підхопили учасники. Після цього Володимир Янів сказав коротке змістовне слово у французькій й українській мовах, присвячене нашому дорогому Ювілятові, Патріярхові Йосифові, та побажав усім смачного. Ведучий програмою бенкету запросив до слова колишнього секретаря Папи Івана XXIII архиєпископа Л. Франческо Каповілла, який тому двадцять років увечері 9 лютого 1963 р. один з перших зустрів і привітав на італійській землі в імені папи Блаженнішого Митрополита Сліпого. Його слово було глибоко змістове та прекрасно з почуттям і зворушенням виголошене. Повний текст промови архиєп. Каповілли друкуємо на іншому місці. Від Українських владик промовляв секретар синоду Владика Андрій Сапеляк, який говорив по-італійському і по-українському. Слово Владики Сапеляка було дбайливо опрацьоване, підкреслюючи непересічність та виняткову велич Патріярха Йосифа. В імені кардиналів говорив з чуттям і доброзичливістю кард. П’єтро Паляціні.

Ведучий програмою бенкету Володимир Янів сказав, що Ювілят одержав цілу низку письмових привітань і телеграм від чужинців й українців, з українських привітань назвав привіти Ярослава Стецька, Миколи Лебедя і Богдана Лончини від УПСО. Учасники бенкету заспівали Патріярхові Йосифові многоліття. Патріярх Йосиф своїм батьківським словом, яке друкуємо нижче, подякував усім дорогим гостям, що прийшли вшанувати його ювілей. І знову колядою, яку заінтонував владика Максим, закінчено незабутній, історичного значення, бенкет. Тут подано тільки самий перебіг бенкету без жодних коментарів, а який заслуговує на більшу увагу, але з причини браку місця зараз не можемо собі на це дозволити. Все ж таки за успішне переведення цього бенкету належить нашим відданим отцям: Іванові Хомі, Іванові Дацькові, Іванові Музичці і Петрові Стецюкові признання і подяку.

На марґінесі ювілейних святкувань

1 лютого Папа Іван Павло II призначив нового єпарха Крижавецької єпархії у Югославії о. Славомира Мікловша, з яким мені зовсім припадково вдалось запізнатись у канцелярії Східньої Конгрегації у Римі. Владика-номінат порівняльно є молодою людиною, добре презентується і говорить гарною українською мовою. Як мене інформували, є добрим душпастирем, а останньо був духовником греко-католицької семінарії у Загребі. Владика-номінат Славомир заступить апостольського адміністратора єпархії літнього й недужого Владику Йоакима Сеґеді. Священний Синод вислав єпископові-номінатові привітання.

Східня Конгрегація подала інформації про деякі зміни організації нашої Церкви у Західній Европі. З огляду на те, що Владика Мирослав Марусин є секретарем Східньої Конгрегації, тому не може виконувати функцій Апостольського Візитатора на Західню Европу, себто, країн, не охоплених екзархатами. Тимчасово це питання розв’язано так, що ці країни прилучено до існуючих екзархатів. Бельгію, Голляндію, Люксембург і Швайцарію прилучено до французького екзархату, а скандинавські країни — до німецького. Накреслений розподіл не є остаточний і в майбутньому може бути змінений згідно до потреб Церкви.

При цій нагоді в товаристві о. Євгена Гарабача і його дружини Марії, о. Івана Кота з Бельгії і пані Могильницької з Англії відвідали Отців-Студитів у манастирі Кастель Ґандольфо. Все дружній і гостинний о. архимандрит Любомир Гузар по дорозі з Риму до манастиря розповідав нам про історичні місця та їх значення. До речі, місце, де знаходиться манастир Отців-Студитів, має чудову панораму. Господар архимандрит Гузар не тільки нас запізнав з цілістю забудувань, чудовою каплицею, в якій почато малювати іконостас, що його виконується власними силами, але також погостив власним печивом, хлібом та й всім іншим, чим хата була багата. Я з отцем архимандритом перекинувся кількома думками. Отець відповів, що все добре, але треба говорити з отцями Патріяршої Капітули.

У п’ятницю, 11 лютого, я відвідав Український Католицький Університет. При вході до УКУ привітав мене питомець трохи передчасним привітом — «Христос Воскрес», на який я відповів: «Славіте Його!». Інші питомці засміялись, і все вийшло добре. Питомець Ґудзяк, знаючи мене ще з США, покликав ректора о. д-ра Івана Музичку.

Винятково надворі, як рідко коли в Римі, падав лапатий сніг, і в кімнатах пронизував холод. В мені заговорила журналістична жилка — якнайменше відповідати на питання, але ставити численні питання, щоб назбирати якнайбільше інформацій. Отець ректор тільки просив: «Не бийте нас, ми все робимо, що можемо, а не все можемо». Спочатку були питання, а опісля деякі уточнення, щоб чогось не сказати неправильно. Наша розмова велась інтересно, навіть не відчувалось, що холод докучає. Треба підкреслити, що о. Музичка мою «атаку» — питання добре відбивав, і я залишався позаду, але ціле інтерв’ю проходило річево і ділово. Багато питань вияснилось. У міжчасі долучився до нас невтомний о. архимандрит Іван Хома, до речі, людина надзвичайно скромна, лагідна, ділова та доброї вдачі, але найбільшим нещастям є , що він майже ніколи не має хвилини вільного часу. Знову ж за втертою методою наша розмова почалась від питань та уточнень. На питання о. Хома давав ділові й річеві відповіді, але поточні обов’язки біля Патріярха Йосифа не дали можливости більше продовжувати нашу розмову, бо треба було все приготувати до кінцевої сесії Синоду, у якій взяв участь Патріярх Йосиф.

При цій нагоді о. Музичка запросив мене на спільний з питомцями обід. Я відбув усі передобідові приписи, що належали до питомців. Не знаю, як вдало, бо о. Музички не віднотовував. Перед самим обідом ще була маленька церемонія, під час якої о. ректор представив мене як редактора журнала «Патріярхат», але найважніше в цьому було те, що він закликав питомців дописувати до журнала. Я подякував за представлення і від себе щиро заохочував питомців до співпраці у журналі. Обід був смачний, а на десерт дістався нам шматок торта і навіть шклянка шампанського, бо один з питомців, Роман, відзначав свої уродини, а його товариші зробили йому несподіванку. Всі ми співали йому «Многая літа». За щиру гостину і приємну розмову я подякував о. ректорові Іванові Музичці.

Черговою зупинкою була Українська Папська Семінарія на Джанікольо.

При вході зустрів двох митрополитів — Максима Германюка і Стефана Сулика, які йшли до Ватикану на пополудневу сесію нарад Священного Синоду. На жаль, о. ректора Софрона Мудрого не зустрів на час, але зустрів о. д-ра Дмитра Блажейовського і мав нагоду не про одне поговорити. Отець Блажейовський ніколи не без діла, як не випрацьовує вишивок для релігійного вжитку, то підготовляє якусь працю. Тут нас гостила сестра Софія, ЧСВВ. це, до речі, рідна сестра о. Софрона Мудрого. Першим питанням було: «А чому не приїхала Оксана Бережницька?» (Це їх землячка). Сестра Софія нас частувала наливкою і тістечками. До нас ще долучився Юрій Гарастей. Час проходив швидко. Коли ми вже так гар:ю гуторили, прийшов о. д-р Софрон Мудрий. По-давньому ми знову розцілувались, а після цього пішли на окрему «сповідь». Наша «сповідь» хоч тривала коротко, бо нас підганяли з сусідньої кімнати, але була все таки щира. Отець Софрон Мудрий обдарував мене своїми новими виданнями, а також деякі передав і для Оксани Бережницької, і на цьому ми розпрощались. Отець Мудрий на прощання сказав: «Все краще сталось, як ми сподівались, і треба дальше працювати».

Не поминув я «сповіді» у Владики Мирослава Марусина. Правда, моя «сповідь» була дещо відмінна, але поруч всього, дружня і щира. Як у всіх інших випадках, я намагався більше слухати, але Владика Марусин також ставив мені питання, на які я давав відповіді. Очевидно, нашу розмову переривали ділові телефони чи інші обов’язки. Владика Марусин запевняв, що нашим найбільшим приятелем є Апостольська Столиця. Нашими приятелями є Папа Іван Павло II і кард. Владислав Рубін. На дорогу ми обіймами попрощались, я подякував за уділену авдиєнцію, увагу і благословення.

В суботу, перед від’їздом з Риму, я мав дружню і щиру розмову з о. д-ром Іваном Дацьком. Знову ж довелось багато питань повторити, зокрема тих, які я порушував з отцями Музичкою, Хомою і Л. Гузарем. Дещо вияснилось і уточнилось. Отець Дацько підкреслив, що треба дальше продовжувати працю і втримати журнал, щоб оживлювати патріархальну ідею. Від отця одержав ще деякі офіційні матеріали для публікації. На цьому ми попрощались.

Шкодую, що мені не вдалось окремо говорити з о. Петром Стецюком. Ми з о. Петром останньо бачились на бенкеті, а після того він захворів і лежав у ліжку. Треба підкреслити, що о. Петро Стецюк належить до того Грона священиків, які є безмежно віддані Патріярхові Йосифові. Напевно, наша спільна розмова була б завершенням цілости, але так не вийшло. Що ж, бажаю о. Петрові Стецюкові скорого видужання, кріпкого здоров’я та успіхів у праці.

Останні прощання на Патріяршому Дворі з Владикою Андрієм Сапеляком, Секретарем Синоду, діловим секретарем о. д-ром Ігорем Мончаком і господарем дому о. д-ром Стефаном Гарванком та нашими сестрами.

В неділю в товаристві проф. Томи Бирда, інж. Василя Колодчина автор цих рядків покидав захмарений Рим.

Микола Галів

Мішані подружжя — найпевніший шлях до самознищення українських спільнот у країнах вільного світу.

Великого спустошення серед нашої громади в діяспорі нанесли мішані подружжя. В них втопилось багато наших молодих професійних людей, які у висліді пропали для церкви й українського народу.

Протягом довгих літ ані громадський провід ані церковні кола не робили ніяких заходів, щоби тому самознищенню, чи як про це висловлюється інж. Тишовницький «самоголокостові», якось запобігти. Не створено відповідних умовин для промощування чисто українських подруж; не було освідомлюючої акції зі сторони священиків. Вони немало причинились до цього жалюгідного стану, бо занедбали свій обов’язок бути дійсними духовними провідниками своїх вірних. У своїх проповідях, часто непідготованих, священики звичайно обмежуються до переповідання прочитаного Євангелія. Актуальним життєвим справам не присвячували вони у своїх проповідях ніякої уваги. Пробудились щойно, коли побачили, що пустіють церкви і що багато молодих людей відійшло до парафій своїх подружних партнерів.

Пригадую, як один священик скаржився в церкві що його відсунено від активної участи себто й від гонорару) у вінчанні молодого парафіянина, бо шлюб відбувався в римо-католицькій церкві його нареченої. Напрошується питання де той священик був до того часу і що він зробив щоби заздалегідь усвідомити молодих людей своєї парафії про шкідливість мішаних подруж; що зробив він в тому напрямі, щоби зберегти їх для української Церкви і народу. Занедбали цю важливу справу громадські чинники, які не створили своєчасно відповідних умовин, щоби ті молоді люди мали можливість запізнатись ближче й у висліді вибирати подругів життя поміж своїми. А наша преса ці важливі справи старається збувати мовчанкою, на що й нарікає у своїй статті інж. Омелян М. Тишовницький.

У листі до «Нашого Голосу» (липень 1979) інж. Тишовницький написав що «найшвидшим, найуспішнішим і найдешевшим засобом винародовлення якогонебудь народу є мішані подружжя. Для того кожний бездержавний нарід, який не хоче згинути, повинен в першій черзі боронитися перед приростом мішаних подруж усіми можливими і доступними йому способами та засобами. Це відноситься теж і до нашого народу і то не тільки в більшовицькій імперії, але також і в діяспорі».

Цього року старанням Українського Релігійного Товариства Св. Софії в Лондоні вийшла книжечка о. мітрата Івана Музички МІШАНІ ПОДРУЖЖЯ, в якій шановний Автор порушив різні аспекти цієї болючої проблеми. Книжечка ця буде великою допомогою батькам та виховникам і напевно причиниться до глибшої застанови молодих людей перед вибором подруга на ціле життя.

На доручення їх Святости Патріярха Йосифа третину накладу тої книжечки вислано до країн Південної Америки, де, головно у Бразилії, численні мішані подружжя промощують шлях до загибелі української колонії в тій країні.

У своїй книжечці автор об’єктивно розглянув проблеми мішаних подруж під оглядом расовим, суспільним, релігійним та національним, а при тому підніс також додатні сторінки чисто українських подруж. «Ніякий нарід не хоче тратити членів своєї спільноти. Це зрозуміле у випадку, коли наші дівчата виходять заміж за чужинців, вони пропадають для нас як і їхні діти… Тому ми як нарід не хотіли б мішаних подруж, бо вони є для нас стратою» ствердив о. д-р Музичка. А далі читаємо: «Ми українці в нашій ситуації не можемо піти на такі процеси. На нас на чужині спочиває роля захисту нашої батьківщини… Як змішаємось, як злегковажимо свою ролю, заникнемо, хто це тоді зробить?»

Шановний Автор підносить також важливість Церкви у збереженні української спільноти в діяспорі: «…велика шкода, коли б наша Церква замість станути тепер на шлях об’єднання на чужині в одну Помісну Церкву і з тим створити собою міцне забороно проти асиміляції, пішла на дорогу роздрібнення, на острови по цілому світі, достосовуючись до довкілля і його вимог. Наш нарід бачить, що в Церкві його рятунок, і тому станув з таким болем на захист її властей і її духової сили. На жаль цього не розуміють навіть свої, а ще менше чужі… Ми священики повинні не жаліти часу для молоді… Чим довше існуватиме в нас стан бездіяльности Церкви, тим більше буде утрат у нових подружжях. Хтось матиме на сумлінні всі ці страти, як це сталось в Америці, а зовсім невтральні спостерігачі вже сьогодні ці страти в Америці записують на сумління тодішньої римської курії, очевидно при співпраці нерозсудливих і наших духовних осіб».

Св. Тайна Подружжя є дуже важною не тільки для молодих людей, але також і для народу із якого вони походять. Тому о. Мітрат Музичка уважає що до того важливого життєвого кроку потрібно відповідно дітей виховувати й підготовляти. Також уважає, що потрібно створити для молоді відповідні умовини влаштовуванням з’їздів, зустрічей, забав та інших імпрез, під час яких молоді люди із різних місцевостей, або й континентів, будуть мати нагоду ближче познайомитись. Того роду поміч зі сторони батьків і громадських чинників та духовенства напевно причиниться до зменшення числа мішаних подруж.

Дарія Кузик