о. Іван Музичка

Тому два роки, в червні 1992 р, у Львові відбулась наукова Конференція з нагоди появи енцикліки Папи Івана-Павла II «Сотий Рік», якою папа відзначив соту річницю початку науки Церкви про соціяльні проблеми в світі, що сталось енциклікою Лева XIII «Рерум Новарум». В Конференції взяли участь поважні наукові інституції Львова і нашої столиці.

Навесні цього року появився Збірник наукових праць тієї Конференції з заголовком: «Церква і соціяльні питання» — енцикліка «Сотий Рік», в якому поміщені 43 доповіді, обі папські енцикліки — Лева XIII і Івана-Павла ІІ та інші матеріяли Конференції. Була це перша спроба української науки і її представників зараз по відзисканні нашої державної незалежності! подати свій голос у так важній сьогодні справі, як соціяльна проблематика на важкій соціальній і духовній руїні комуністичної системи на землях бувшого Радянського Союзу і в нашій Україні. Організаційний Комітет з чільних наукових інституцій Львова на чолі з тодішнім Лісотехнічним Інститутом постановив продовжувати розвивати цю тематику соціяльних проблем при помочі таких конференцій. Зразу намічено другу на вересень 1994 року з темою: «Екологія, економія і християнська мораль: українська дійсність і перспектива». Дата Конференції — 29-30 вересня. В міжчасі постановою Міністерства Освіти бувший Лісотехнічний Інститут став університетом, і Конференція буде відбуватись, очевидно, в окремій щасливій атмосфері, про що свідчить вже факт, що зголосилося в призначеному часі понад сто доповідей. Зголосився тим разом наш львівський Катехитичний Курс, і треба буде створити окрему секцію для доповідей на рамову тему з точки бачення катехизи і релігійного виховання.

Тема Конференції, як бачимо, виглядає широка. Її генеза є у енцикліці «Сотий Рік» і в недавній дійсності. Які були причини краху комуністичної системи і науки Маркса-Леніна? Світові історики добачують чотири: економія, екологія, релігія і національне питання в тому великому політичному конгломераті народів, який під червоним прапором проіснував сімдесят років, а під царською Росією, як чимало інших колоніяльних імперій історії нашої плянети — понад триста років. Не міг видержати такий штучний бльок в ускладненнях життя нашого століття, помимо дуже твердих обручів марксизму і внутрішніх аномалій антигуманних засад і мусів тріснути. Створена доктрина проти людини, її гідности особи, проти плянів Божих не може проіснувати.

Цікавий є один чинник, що причинився до розвалу радянської імперії — то екологія, якій буде науково посвячена Конференція у Львові. Це питання набрало в Україні майже трагічних видів під назвою міста Чорнобиль. В цім трагічнім явищі науково криється велика причина нежиттєздатності! марксизму-ленінізму: непошана до природи-довкілля, яке створив Бог і дав нам, людям, для існування-життя, як засіб, щоб Бога осягнути по нашій недовгій мандрівці до Нього.

Що таке екологія? Назва походить від грецького слова «оікос» — дім, помешкання. Виникло воно в половині минулого століття з думкою, що наша плянета, все її довкілля, в якому живемо і трудимося, — то наш дім-помешкання з велетенськими і, видається нераз, безмежними скарбами, які вживаємо для нашого вигідного життя. І ось знову питання: як нам ці скарби вживати, бо виразно бачиться, що вони створені Богом для всіх і для кожного, всі вони у великій кількості, а таких дарів, як вода, повітря, тепло і світло сонця, земля, що родить хліб, по якій ходимо — таки справді без міри багато і для всіх. Все те створив Бог, і ця правда нашої віри є основою екології. Ми не є повні власники і не можемо робити з тією природою, що нам хочеться. Ми ті, яким Бог віддав свої дари до вжитку — для всіх, для кожного і для всіх поколінь аж до кінця світу. З народженням індустрії, техніки ми почали природу вживати нерозумно, ми почали її псувати і станули перед поважною проблемою нашого здоров’я, довжини нашого життя і можливості великих недостач засобів нашого прожитку, зокрема для майбутніх поколінь. Папа Іван-Павло II так це описує: «Людина, опанована бажанням посідати і одержувати приємність більше, чим бути і рости, споживає безмірно і хаотично, і недоладно ресурси землі і свого власного життя. В основі бездумного руйнування природного середовища лежить помилка антропологічного характеру, яка, на жаль, широко розповсюджена в наш час. Людина, яка відкриває свої здібності перетворювати і, до певної міри, створювати світ власною працею, забуває, що в основі всього цього — первинний дар Божий. Людина думає, що можна як-небудь розпоряджатися землею, без будь-яких обмежень підпорядковуючи її своїй власній волі так, ніби вона не мала властивої їй форми і призначення, первинно даних їй Богом, які людина, звичайно, може розвивати, але не зловживати ними. Замість того, щоб співпрацювати з Богом у справі творення, людина підмінює собою Бога, і, таким чином, закінчує тим, що викликає опір природи, яка стала об’єктом людської тиранії, а не управління».

І так ми сьогодні не маємо здорової води, дихаємо повітрям, яке занечищене газами і всякими хемікаліями, як це яскраво описує Олесь Гончар у своєму творі «Собор»: «Жити серед розкішної природи, на березі однієї з найкрасивіших річок плянети і все жити і дихати брудним пилом та газом…», чи в іншому місці: «І сам сенс буття, чи не в тому він, щоб пити красу цих ночей, жити в мудрій злагоді з природою, знати насолоду праці і поезію людських взаємин? І щоб навчитись цим дорожити, відчути потребу це берегти?». Україна, як теж країни подекуди в світі, почала псувати і калічити природу з великою шкодою для себе і поколінь, без почуття відповідальности і рахунку перед Богом. З володаря плянети, як нас створив Бог, ми стали поганими наємниками. Щоб не виглядало це якоюсь побожною пересадою, ось слова, сказані в Україні ще в 1989 році авторитетною особою: «Ставлення до ресурсів було бездумним, марнотратним. Корені цього, як не парадоксально, криються у величезних розмірах багатств, які дала в розпорядження людині природа. Осліплені «незліченністю» цих багатств, ми недопустимо мало думали про їхнє збереження, по-справжньому не усвідомлюючи того, що будь-яке багатство не в самому володінні ним, а в умінні правильно його використати».

Як зруйнували ми природу, можна бачити тепер в Україні. Це стало навіть загрозою для здоров’я — нашого і майбутніх поколінь. Це є тривожне питання екології, яка пов’язана з економією, релігією, а навіть національним питанням. Тому наукова Конференція Лісотехнічного Університету у Львові у вересні хоче посвятити цій преважній справі у нас велику увагу.

Екологія є сучасною наукою з дуже широким предметом наукового досліду. Не є це наука тільки про пошану природи і нашого довкілля на землі, не є це наука тільки про засоби очищення повітря від трійливих газів чи води від усякого занечищення, урожайної землі від небезпеки втрати свою урожайність. Екологія включає теж і наші людські взаємини і погані нахили, такі як — мати-загрібати якнайбільше, багатіти коштом других і коштом природи, людське самолюбство чи навіть таке жорстоке явище, як вбивство ненароджених дітей, щоб вигідно жити і користати з тих місць, які вони були б заняли по своїм народженні. А християнська моральна богословія вичисляє ці наші людські нещастя під назвою головних гріхів у катехизмі, які можна б аналогічно назвати екологічними лихами нашої душі…

Сталось так і то зразу на початку нашого існування, що ця внутрішня екологія наших душ і ця зовнішня серед природи обернула проти нас цю природу, а людину, яка стала з Божої волі володарем-господарем природи, через свою нерозумну поведінку перемінила на цій плянеті в перелякане сотворіння, в її душу увійшло занепокоєння, що буде з її здоров’ям, скороченим життям, як житимуть на цій руїні потомки.

Про те говорить у своїй програмовій енцикліці «Спаситель Людини» зараз на початку свого понтифікату Папа Іван-Павло ІІ в 1979 році: «Людина, все таки, живе чимраз більше в страсі. Вона боїться, що її твори, очевидно не всі і не у більшій часті, але деякі і властиво ці, що мають у собі велику порцію людського генія й ініціятиви, можуть обернутись в радикальний спосіб проти самої людини… Повинно зродитись, отже, питання: чому ця власть дана людині на початку, власть, якою людина мала панувати над землею, обернулась проти неї, викликуючи, зрозуміло, стан занепокоєння, свідомого чи несвідомого страху, небезпеки, яка поширюється на всю людську сучасну спільноту і проявляється у різних аспектах?». І папа дає відповідь: «Людина, виглядає, часто не спостерігає інших значень свого природного довкілля, а бачить тільки ці, які служать для безпосереднього вжитку і споживання. А навпаки, волею Творця було, щоб людина спілкувалась з природою як «господар» і «сторож» — мудрий і шляхетний, а не «визискувач» і «нищівник» без всякого згляду». І папа пояснює дальше, що він має на думці: людина має пам’ятати про те, хто вона, яка її гідність, якою вона має бути супроти других, зокрема потребуючих, а ще ясніше — людина має бачити себе перед Христом Спасителем і в Його світлі розв’язувати проблеми свого життя.

Самою наукою екології не розв’яжемо кроків нашого нерозуму, самолюбства і безвідповідальности. Це моральні проблеми, і відповідь на них дає нам Божа наука, вчительська власть держави, ведена Божим проводом, і богословія, яка досліджує Боже слово. Коротше: як жити в мудрій злагоді з природою? Вистане прийняти одне: все створив Бог і дав це людині як господареві землі, як сказано на першій сторінці св. Письма: «Будьте плідні і множтеся і наповняйте землю та підпорядковуйте її собі; пануйте над рибою морською, над птаством небесним і над усяким звірем, що рухається по землі» (Бут. 1, 28). Людина — завершення сотворіння. Бог немов впроваджує її на все вже готове і віддає для вжитку. І скільки того! І на яку велику масу людей і на скільки тисячоліть, і як воно все розміщене, поховане під землею, на землі і в повітрі, і людина все те потім своїм розумом шукає і знаходить, перетворює собі на прожиток і навіть на радість! Нагадаймо всі джерела енергії, як вони мудро створені і збережені, поки людина появилась. І людина в цьому виступає не тільки як господар, але як Божий помічник у ділі сотворення! Так, це не перебільшення, це ствердження на основі фактів сотворення про велику гідність людини, і тієї гідности вона так часто не бачить і вживає сотворені для неї речі, наче б була вона звичайною твариною, а не Божим образом, яким створив її Бог. Псалом каже: «Твої небеса і твоя земля; ти заснував вселенну і все. що наповняє її» (Пс. 88, 12). І важні ці правди пізнає людина з усього сотворення, не накинув їй це хтось. Каже книга Мудрости: «Справді дурні з природи всі ті люди, які не пізнали Бога, які через видимі блага не здолали пізнати Сущого і, розважаючи над творами, не дійшли до впізнання Майстра… Бо з величі та краси створінь через уподібнення можна дійти до пізнання Творця їх» (Муд. 13, 1-5). Іншими словами, нам треба розумно читати книгу природи, щоб вміти її шанувати, пізнати через неї при помочі Божого слова нашу високу гідність і високу нашу ціль життя, якою є сам Бог, який для себе нас створив. І все це з науки і правди віри про сотворення.

Теперішній папа в своїх соціальних енцикліках лишив чимало великих вказівок, як розумно жити в злагоді з природою, і його вказівки повинні б бути засадами науки екології. Ось вони:

Не можна вживати без шкоди усі категорії мінералів, рослин і тварин, як кому подобається, для своїх потреб, а з поглядом на природу кожної істоти, кожного буття.

Ресурси нашої землі не є безграничні, і їх не можна усіх відновляти, відроджувати, вони не є невичерпні, і незрозуміння цього принесе шкоду майбутнім поколінням.

Так званою індустрією можемо псувати природу і її занечищувати з небезпеками для здоров’я. Наш академік має тривожні слова: «Справді, техногенний вплив на навколишнє середовище вже загрожує необоротними змінами, які особливо відчутні в насиченому промисловістю придніпровському регіоні… йдеться вже не про захист навколишнього середовища, а про захист людини від навколишнього середовища».

Можна відважно сказати, що при помочі науки екології можемо відкрити чимало Божих правд, яких в нашій людській зарозумілості ми не добачали. Несподівана користь з екології! Хоч які гіркі висліди у тих, що бралися господарювати Божими добрами без знання Бога, людської гідности і вартостей сотворінь, відданих людині не на поталу, але щоб, уживаючи їх розумно і з почуттям відповідальности, прямувати до своєї вічної цілі. Вистане глибше і з вірою роздумати над правдою про сотворення, яка є виключно християнською правдою, до якої не дійшли великі філософські уми старини. В науці екології спостережемо могутню Божу руку, яка все в премудрості сотворила, побачимо себе, як у сваволі, нерозумі і самолюбстві можемо псути ці великі Божі дари, коли у засліпленні створимо нову бездумну поведінку з природою, а заперечуючи Бога, дійдемо до висновку Достоєвського: коли нема Бога, можна робити, що подобається.

Є в природі лад, є мудрі Божі закони для людини, бачиться в природі любов Бога до нас, і папа каже: «В обличчі видимої природи ми є підчинені законам не тільки біологічним, але також моральним, яких не можемо безкарно переступити».

Нашій Конференції у Львові бажаємо гарних успіхів, щоб велике добро вийшло з неї для нашої України!

о. Іван Музичка

Блаженний чоловік, що перетриває пробу, бо він, як буде випробуваний, дістане вінець життя, що Господь обіцяв тим, які Його люблять. (Як. 1, 12)

Щаслива четверта неділя по Зісланні Святого Духа для всього українського народу! Може не всі це запримічують чи знають. Постановою Синоду наших українських католицьких Владик 1991 р. ця четверта неділя зветься неділею всіх Святих українського народу. Це майже наш національно-церковний празник для прослави наших великих Братів і Сестер, наших Батьків, що дістали вінець життя і вічної слави в небеснім Царстві, вінець, що його обіцяв наш Господь тим, які Його з цілого серця полюбили. Постанова Синоду велика й історична. Щоб тільки ми вміли її належно сповняти і нею жити.

Легко нам пригадати, що великодній літургійний круг літургічного року подає і описує акт нашого спасення, що його довершив Ісус Христос своєю смертю і воскресенням, і ми пережили це, відповідно приготовляючись великим постом, радісний пасхальний час ми завершили Христовим Вознесенням, а потім Зісланям Святого Духа, чим почалась історія спасенного діла на землі у Христовій Церкві. Потім була неділя всіх святих цілої Церкви, всього людства, в якій Церква немов казала до нас: погляньте на овочі дії Святого Духа в історії серед Вас, то дія, в якій стільки людей зодягнулися в Христа і багато з них стали героями Христовими силою Святого Духа.

А далі був празник Поклону Тілу і Крові нашого Спасителя, щоб ми все пам’ятали, що він ради нашого спасення остався з нами в такий предивний, простий і чудесний спосіб, як наша небесна пожива. Все завершилося Празником Христа Чоловіколюбця, щоб знали ми, що від сотворення до спасення кожного з нас єдиним мотором Божої дії була Божа любов до нас, якою Бог полюбив нас до кінця, навіть смерти Богочоловіка на хресті. Ще був день Сострадання Пресвятої Богородиці, яким скінчилася тая квітна Тріодь, щоб ми пам’ятали про участь в ділі спасення Матері Ісуса Марії Богородиці і нашої Матері. На цім кінчилась т.зв. квітна Тріодь, найгарніша частина літургічного року про наше спасення, яку потім згадуємо кожної неділі, яка є немов повторенням тієї вічної Пасхи нашого Спасителя.

Ведені, напевно, Святим Духом в 1991 р. наші Владики рішили, щоб при тому кінці Тріоді вставити неділю для всіх Святих українського народу. Треба було це зробити, бо в XX столітті наш нарід дав тисячі великих Христових Свідків, тисячі тих, що любили Господа нашого найвищою любов’ю — дали за Нього і своє життя. Святі — то свідки Христові, світлосвітильники, ті, що найвищою любов’ю це потвердили, віддаючи навіть своє життя, свою долю за Божу правду.

Святі — то Христові свідки. Ідучи зі своїми апостолами на Оливну гору, щоб з ними попрощатись, Христос їм сказав: «Ви приймете силу Духа Святого, що на вас зійде, і будете моїми свідками… аж по край землі» (Ді. 1, 8). Апостоли такими стали: словом-проповіддю, життям, працею і смертю. Своїм словом вони понесли Христову Благовість спасення між усі тодішні народи Римської імперії. Через те слово народу пізнали Христа і потім, хто це слово приніс до свого народу в якийсь закуток тієї імперії, називався рівноапостольним. В нас такими були св. Ольга — перша княгиня-християнка, і св. Володимир Великий — наш хреститель.

Апостоли і Святі проповідували не тільки словом, але й своїм життям. Життя Святих і праведних людей — то євангеліє в практичному щоденному житті, в їхній дії, праці, поведінці. Святі своїм життям доказують, що євангельські науки і ради є можливі до виконання і здійснення, що вони є великими практичними людськими вартостями, яких людина потребує у вихованні в родинному житті, громадському чи й державному (з євангелії маємо соціяльну науку Церкви і славні вже сьогодні папські енцикліки про працю, приватну власність, заробітну платню, капітал, загалом соціяльну справедливість, і теперішній папа написав відкрито в своїй енцикліці «Сотий рік»: «Нема справжньої розв’язки соціяльного питання поза євангелією»). Христове «ярмо», коли взяти Його власні слова, не є важке, як багатьом сьогодні «свободолюбивим» людям, зокрема молоді, видається. Наші печерські монахи були такими першими свідками досконалого євангельського життя, і народ спішив до Печерської Лаври, навіть князі, щоб у них, в манастирських мурах чи печерах, відчути Христову благодать і поміч. Печерські монахи свідчили, що можна жити без маєтків, у праці для других, можна зректися родинного життя, щоб цілого себе посвятити на службу Богові і народові, можна зректися світу і його принад і молитвою та покаянним життям помагати справедливо і розсудливо жити серед земських дібр, розумно їх вживаючи для других і для себе. Наш Печерський манастир повинен знову стати місцем свідчення монашого життя, «смирення і кротости», як пише літописець Нестор, а не музеєм, в якому донедавна кпили собі атеїстичні невіжі з великої жертви великих наших подвижників. В манастирях була і духовна сила для нашого народу, бо то були, як і в інших країнах світу, вогнища нашої духовности, літератури, мистецтва, а над усе побожности і молитви. Наші манастирі були духовними заборолами проти різних напастей, які йшли на Церкву і народ. Годі розуміти сьогодні деяких батьків, що боронять своїм синам чи дочкам йти служити Богові й народові в манастирях, яким стільки ми всі завдячуємо. Про св. Теодосія Печерського наш літописець пише: «Отець наш Теодосій для багатьох був заступником перед суддями і князями, рятуючи їх, бо не могли не послухати його». Такий авторитет мала його святість. А коли малим вже він пішов, а потім таки втікав з дому в Печерський манастир, його мама приводила його додому і люто карала… Мама хотіла в своїм самолюбстві мати його тільки для себе, а не для Бога і свого народу. Який хибний спосіб думання… Таких святих ігуменів і монахів мала Україна багато і багато їм завдячує. До них ми молимось в цю неділю всіх українських Святих.

Наші Святі Борис і Гліб — то дивні і незрозумілі для багатьох святці. Не противляться своєму братові, що залюбився у власть і прямує до неї через кров і душогубства. Гидка прикмета властолюбія, яка в політичному житті погубила і нищила людей. Вони не ставлять своєму братові спротиву, хоч могли б це і з успіхом зробити, не втікають перед поганим братовбивцем і до своїх катів, що прийшли Бориса вбити, він по молитві каже до них: «Браття, приступіть і скінчіть свою службу і нехай моєму брату буде мир, браття». (Сцена, яка повторялась часто в нашій історії, навіть в найновіших часах…). Велика рідкість так дивитись на свою несправедливу смерть з рідної руки…

Кожний Святий є Христовим свідком не тільки своїм життям, але особливо смертю. Днем народження Святих є день їхньої смерти. Скільки в нас осіб віддали своє життя за Христа, свою віру і Божу правду. Великі тисячі, яких ніякий трибунал не потрапить канонізувати, бо імена їхні навіть не записані істориками чи літописцями. Мученики — це справжні свідки, і так їх звала первісна Церква. Свою віру вони потвердили своєю смертю. Свою любов виявили вони своєю смертю. Свою надію висловили і показали у своїй геройській смерті за Христа. Таким був св. Йосафат, такими були мученики на Холмщині, такими буй тисячі наших мучеників католиків і православних по радянських тюрмах і гулагах. їхнім провідним гаслом було: краще смерть, чим зрада! Україна дала в своїй історії великих Христових свідків.

Святі — то світло світу. Серед своїх порівнянь у своїх проповідях Христос має одне, що відноситься до всіх християн: «Ви світло є світу» (Мт. 5, 14). Світло ставлять високо, щоб воно освітлювало цілу кімнату, якийсь простір. Бог хотів мати Святих, щоб вони були таким світлом для Нього, щоб від їхнього світла ми знаходили, бачили в їхніх вчинках Бога і Спаса нашого, який єдиний міг про себе сказати: «Я світло світу, хто йде за мною, не буде в темряві блукати, а буде мати світло життя». Святі люди все, що чинили, творили, робили це зі світлом Божої благодаті. Святих посилає Бог в часах пітьми, злоби, спокус або в часах, коли люди вибрали собі провідників та «ідеологів», які своїми «творами» проголошували себе «світильниками», «вождями», «батьками», «вчителями»… Такими в нас були вже згадувані Борис і Гліб в часах братовбивчих міжусобиць і чвар за київський престіл. Таким був у наших часах Слуга Божий Митрополит Андрей в часі двох великих війн і наших з ними пов’язаними трагедіями. А скільки інших, яким у нас не було ні числа, ні реєстрів їхніх імен — священиків, мирян, державних мужів, військових, які в своїм окруженні держали народ Христовим словом у рівновазі, в непохитності, з християнськими засадами в житті і в боротьбі і були справжніми світильниками істини, що й вороги дивувались і деякі під впливом їхньої поведінки навертались потім. Мали ми великих світильників мирян, і не добре воно, що за святими і подвижниками у вірі ми шукаємо тільки між священиками і монахинями, наче б миряни не могли бути кандидатами на Христових світильників. Наш мирянський рух міг би тепер зайнятись розшуками по різних архівах про своїх співбратів, що були світлом у темряві наших важких років XX століття.

Святі — це ті особи, що любили згідно з Христовим словом: «Нема більшої любови, коли хто душу свою кладе за друзів своїх» (Ів. 15,3). Любов — це найвища сила і мотор життя і при тому найвища Божа чеснота в людини. «Коли б ми і чуда робили, і мали усі дари пророків, а не мали любови, ми були б нічим», — каже св. Павло. Святих, мучеників і праведників, Христових героїв зродила любов. Двадцяте століття дало історії дві жахливі доктрини, в яких чеснотою була ненависть! Запекла ненависть до інакодумаючого, до кожного противника їхньої доктрини, ненависть, що створила великі народовбивства і залишила по своїх упадках сумні цвинтарища невинних людей. Мали вони свої фарби — червону і брунатну. Обидві мали у своїх кігтях нашу землю і лишили чимало отруї в душах наших людей. Доведеться довго чистити уми людей від тих отрут, які в різних формах продовжують свої впливи і забруджують нашу духовну християнську екологію, шкодять державному будівництву і відродженню народу. Їх невтралізувати можна тільки християнською чеснотою любови, про що так щиро і правильно говорить різними закликами Шевченко. А св. Августин говорив про мучеників: «Не подивляйте геройства мучеників у їхній крові, їхня любов перемагала терпіння, муки, переслідування — любов їхню подивляйте!». В них перемагав Той, що в них жив і діяв. Вони свідчили про Христа своєю вірою і своєю любов’ю. Хтось казав: є два докази на існування Бога — коли люди живуть згідно з вірою і коли люди вмирають за віру з любови. Такими були численні наші мученики XIX і XX століть.

Ми мали, і з наголосом це треба казати, в історії великих і святих батьків, братів і сестер наших, які були Христовими свідками, світилами і зразком високої любови до Бога і ближнього. Великим, отже, актом наших Владик було те, що встановили для них одну неділю в році для прослави їхніх імен і їхніх подвигів, а для нас і для грядучих поколінь поставили їх як наших світильників і приклад для наслідування. Як вчив св. Іван Дамаскин, коли дивився на ікони святих мучеників: «Я роздумую перед іконою про витривалість мучеників і нагороду вінців, я склонний до наслідування їх гарячими почуваннями, як вогонь, падаючи до землі, складаю мою пошану Богові через мученика і отримую спасення». Сам акт проголошення такої неділі для українських Святих був би замало. Нам треба чинно і святково цю неділю зробити неділею наших всіх Святих, це має бути нашим всенароднім празником-святом по всіх парафіях — католицьких і православних, в Україні і на різних чужинах. В найновішому молитовнику «Прийдіте поклонімся» є подана служба для цього свята. В наших календарях ця неділя мусить бути відповідно позначена і, на жаль, досі чимало календарів цього не роблять. Не поділімся ми тут знову на одних, що це приймають, і других, що не приймають. Так у нас, на жаль, буває.

Ми в історії не записали їхніх імен і їхніх вчинків. Така вже наша недолугість, і така була злободенність часів. Але імена їхні записані на небі, а ми говорім про них світові і нашим дітям і віддаваймо їм найбільшу пошану в цю неділю (цього року 1994 це буде неділя, 17 липня). Молімось у цю неділю: «О мученики, ісповідники і всі святі Божі угодники української землі! Моліться перед престолом Господнім за нас і за цю землю, на якій ви жили і свідчили вірою про нашого Господа і були для нас і для світу Христовим світлом, жили любов’ю до Бога і народу нашого, який Вашою заслугою отримав недавно великий дар волі і свободи від Бога Творця і Володаря народів. Моліться за нас, щоб ми — брати ваші, були теж гідними Христовими свідками перед безбожним світом, світлом віри і любови до тієї міри, щоб могли враз із св. Павлом і з вами сказати: нам жити — значить Христос!

о. Іван Музичка

В минулому, в традиційних проповідях по Великодні проповідники коментували в різний спосіб великодню благовість, уживаючи як тему Христові появи по воскресенні своїм учням чи своїм друзям, щоб вони побачили його воскреслим і стали свідками тієї преважної події, якою Христос завершив своє післанництво від Отця. Сьогодні під впливом «нової богословії» зокрема молоде покоління священиків не хоче проповідувати тих описів появ, як фактів Христового воскресення, а радше звертає увагу на зміст і значення події пам’ятного третього дня і порожнього гробу, як таїнства спасення, лишаючи на боці Христові появи у євангеліях по воскресенні, які для декого, може, й не автентичні згідно з тією богословією, але служить для ілюстрації цього незглибимого надприроднього факту, яким Христос радше переображує, обожествляючи людську природу, взяту у воплоченні і через смерть Христову вона осягає повну досконалість і вияв у воскресенні через таїнственне себеуділення Бога людині. Дійшло це строге богословіє до того, що й поставило в сумнів Христове воскресення, помимо усіх зусиль підкреслювати, що ці «пояснення» мають основу в історичному факті порожнього гробу. Можна так дофілософіюватись…

Серед описів появ Христа по своїм воскресенні немає одної, яка — поява — повинна б бути бодай згадана, коли в тих описах не поминено нічого важного і потрібного. Це поява Ісуса своїй Матері. У моїй не короткій душпастирській практиці я в першому зараз тижні по Великодні, а зокрема, коли частина бодай великоднього часу лучилася з місяцем травнем, кожного року в різний спосіб до тієї незаписаної появи Ісуса своїй Матері у проповідях звертався. Ця подія має так багато для науки і Христової благовісти: і про велику постать Марії, і її участь в ділі й історії нашого спасення, і про велике значення набожности до Неї, і про велике значення матері в житті кожного з нас і в житті народу, і еклезіяльне значення Марії, і в катехизі, і у вихованні дітей та молоді, і чимало інших добрих питань нашого надприроднього і туземного життя. Таку практику стосував я і в Римі для нечисленних ще недавно тому студентів УКУ. Спостерігав я, однак, що вони легко усміхалися з мого ентузіязму для такої геми. По Літургії була розмова з ними, і вони мені чемно дивувалися, що я таку «нереальну» тему порушую. В св. Письмі не згадується про появу Христа своїй Матері, значить такої появи не було, або в кращім випадку не можна про це говорити, коли євангелисти про те мовчать. То, мовляв, проти егзегетичних правил. «Сьогодні, — казали вони, — це на сучасне вухо не добре звучить». То були не злі студенти і не зі злою волею говорили. Вони держались логіки. В основному — протестантської, хоч самі хотіли належати до т.зв. «восточників», включно з пристійними бородами. Свою освіту здобували вони в римських університетах. Цей відомий тепер настрій по II Ватиканському Соборі, який, на щастя, нарушив тепер Папа Іван-Павло II своїми численними проповідями про Марію, не дивлячись, чи все виразно написано про її особу у св. Письмі.

Для таких слухачів, зокрема «східнього напрямку», треба іншого аргументу. Жив у першій половині шостого століття славний візантійський поет родом із Сирії, диякон Роман, який залишив велику кількість поем, які звались кондаками. Серед них один високої поетичної вартости про Марію у стіп хреста на Голготі. Кондак — це поема, часами в двадцять стрічок, з окремою структурою,а змістом це, властиво, поетична проповідь, яку можна було виголошувати, співаючи. Щось як наші думи, що були поетичною розповіддю зі співом при бандурі.

Кондак про Марію під хрестом, як і кожний інший, має на вступі окремий вірш, щось як би мотто, і такі вступні вірші під назвою кондака (слово означає — коротка пісня) увійшли в нашу Літургію. Найбільше дав їх той диякон Роман, прозваний Сладкопівець. Славний такий його кондак, який старі наші люди знали напам’ять, — то кондак Різдва: «Діва днесь преістотного родить». Такий кондак про Марію під хрестом є в нашій утрені страстей, яку служимо в четвер увечері, перед дев’ятим євангелієм і звучить він поетично так:

Прийдім усі оспіваймо Ради нас розп’ятого;
Його бачила Марія на хресті і говорила:
Хоч і терпиш розп’яття,
Ти єси Син і Бог мій!

Тоді слідує властива поема з сімнадцяти строф. Зміст поданий у формі діялогу між Марією і Ісусом з чутливими нотами з глибокими богословськими думками, поетичною майстерністю. Роман називає Марію Агницею, а Ісуса Агнцем. Поема є чудова і варта перекладу доброго поета. Ось дещо з її змісту і те, що відноситься до моєї теми.

Марія іде враз з іншими жінками в Христовім хреснім поході на Голготу і між нею та Ісусом твориться діялог. Марія його починає питанням: «Куди ідеш, Сину? Чому так ідеш зосереджено цією дорогою? Чи можу йти з Тобою, чи ждати мені: скажи мені слово, скажи мені слово, не проходь біля мене мовчки… Я ніколи не думала побачити Тебе в такім жалюгіднім стані…».

Роман творить цілий ряд таких питань розболеної Матері, яка бачить свого Сина осамітненого, який іде на смерть за всіх: «Чи то для Тебе винагорода за те, що Ти спас усіх, що Ти всіх полюбив?». Ісус відповідає з великою лагідністю: «Чому плачеш, Мамо? Щоб я не страждав, щоб я не пішов назустріч смерті? Якже ж я викуплю Адама? Щоб я не спочив у гробі? Якже ж тоді зможу привести до життя тих, що в аді? Клич радше: Власною волею терпить мій Син і Бог мій».

Діялог між Сином і Мамою продовжується з великою тонкістю думки і почувань. Марія ставить питання на вид таїнства відкуплення, про яке вона знає від Благовіщення, й Ісус відповідає, вчить і радить не плакати, а радше просити: «Май милосердя над Адамом, милосердя над Евою, Сину мій і Боже».

У цьому діялозі дальше є чудове місце нашої теми. Марія — Агничка ще раз питає: «Сину мій, не будь противний, коли ще раз говоритиму. Скажу Тобі те, що лежить мені на серці, щоб зрозуміти від Тебе те, що хочу. Коли Ти терпиш, коли Ти вмираєш, чи повернешся Ти, щоб бути біля мене? Коли ідеш лікувати Адама і Еву, чи побачу Тебе? Ось цим я тривожуся: може Ти, вийшовши з гробу, йтимеш в пориві до неба, а я, а я, щоб побачити Тебе, тільки плакатиму і кликатиму: Де Ти, Сину мій і Боже?».

Ісус дає теплу відповідь, яку поет вкладає в Його уста: «Бодрися, Мамо, Ти будеш першою, що побачиш мене при виході з гробу. Я прийду, щоб показати Тобі, від скільки кар я викупив Адама і скільки поту я пролляв, страждаючи за нього. Моїм приятелям я лишу рани на моїх руках. І тоді Ти могтимеш, Мамо, очима душі бачити ще раз живу Еву і кликатимеш з пільгою: Він вирятував моїх прабатьків — Син і Бог мій».

Діялог ще продовжується з вишуканими думками і глибоким змістом. Для нас важна ця поетова думка: Ісус з’явиться своїй Матері першій, бо Вона в Божих плянах нашого спасення має перше і найвище у вселенній місце. Тут бачимо, як теж у поемі «Ангел сповіщав», правдоподібно Івана Дамаскина, як поет ніжно і реалістично торкає це питання. Роман знає, що у св. Письмі немає згадки, ані навіть натяку про появу Ісуса своїй Матері по воскресенні. Поет тому і не знає, як це сталося, чи навіть як це могло статися. І ніхто не знає. Поет знає, що так повинно було бути і відчуває це. Тому не береться навіть фантазувати щось своєю побожною уявою, боїться прямо торкати цю інтимну сцену-подію. Вкладає в Ісусові уста запевнення, що своїй Матері явиться і то як першій! То сцена великої благодаті як у Благовіщенні хоч там ішлось про велику згоду Марії взяти участь у воплоченні і в нашім спасенні; тут картина є незвичайна й особиста, і інтимна. Поет тільки шукає високих рацій, чому вона мала відбутись і бути першою по воскресінні. Рація ця одинока, яка повторюється як постійний рефрен: «Христос Син і Бог мій». Потім скаже ті слова апостол Тома, і Роман бере їх до свого рефрену з тією тільки різницею, що Тома збагнув свою помилку, побачивши Господа і Бога по воскресінні, а Марія зрозуміла своє місце у найбільшому і непонятному таїнстві хреста і Христових страждань і як людська істота, окремо для цього стала вибраною, побачила себе як другу Еву біля другого Адама (думка св. Павла!) в завершенні діла свого Сина і Бога у Його воскресенні.

Варто вчитись у поетів (чи не вчимось любови до України у Шевченка?!). Вони глибші від богословів, зокрема сьогоднішніх, що хотіли б усамостійнитись від Вчительської Власті Церкви, яка з певністю не хоче вести їх на манівці у своїй великій дбайливості про збереження довіреного Церкві скарбу Об’явлення. Велика делікатність поетів не торкати таїнств віри, бо вони понад наш розум. Велика здібність поетів не пояснювати таїнства віри (що є понад наші сили), не трактувати їх як розумовий матеріял для нашої логіки, але бачити їх, як вічні правди, яких джерелом є Бог і Спаситель наш. Кожна правда віри, чи радше кожна правда про якесь Боже таїнство, об’явлене в історії спасення Богом, є дійсністю іншої нематеріяльної сфери надприроднього буття. Ми люди, істоти, «зложені» з тіла (матерії) і духа, який пізнає матеріяльний світ через тіло, а духовний світ великою силою ума, що вміє пізнати духовний світ, доступний розумові, як духовній силі й здібності. Але коли треба перейти в сферу чистого і абсолютного Духа, яким є Бог, ми без Божої окремої помочі до Нього зблизитись не можемо. Але розум наш зі здоровими почуваннями, піднесений і скріплений силою-благодаттю, може пізнавати в якійсь мірі і таїнства Божого Буття, Божу волю, Божі пляни для нас, Божі промисли для нашої вічности, зглиблюючи слова і події, в яких Бог себе в історії об’явив і те Об’явлення в історії завершив в Ісусі Христі. Ці речі в якійсь мірі збагнути можемо не розумуванням, але глибоким переживанням Божої дійсности і контемпляцією (медитацією). Поетам це легше при помочі їхнього надприроднього дару. Роман до таких належить, і його кондаки, в не одній справі, роздуми над Божими таїнствами є реалістичні в Божій дійсності. Такою є і поява Ісуса Марії по своїм воскресенні.

Марія — Мати Ісуса — належить до упривілейованих споміж нас людей перед Богом з окремим місцем в історії спасення. Тому у св. Письмі бачимо Її в Різдві, в часі Христової проповіді з Ним, зокрема близько перед його страстями, в сумнім поході на Голготу, під хрестом і в моменті Зіслання Святого Духа. Немає згадки про Неї по воскресенні і серед Ісусових появ. Але не міг Ісус їй не з’явитись. З’явився їй першій, бо було б дивно бачити Її у всіх таїнствах життя Спасителя, а не бачити Її у таїнстві завершення спасення, яким є Його смерть і воскресення, якого Марія є першою спасенною, як і її прамати Ева. Це бачить глибоко поет шостого століття Роман Сладкопівець — творець високої церковної і літургічної поезії.

(Продовження з грудневого числа 1993 р.)

Написав він цей свій нарис з ціллю, щоб спинити той рух пошуку за «кращою землею» в тодішній Боснії за Австрії, або, як він сам каже, що «визволило б від переселенського руху наш нарід, котрий думає, що там найде щасливу долю». Навіть сучасники не знали, серед яких лих опинились були наші люди в Боснії, а була це одна тоді австро-угорська держава, комунікація була не зла, функціонували поїзди і добре працювала пошта, у Відні діяли наші посли, були наші політичні партії (зокрема соціялістична, що так на словах боронила нашу бідноту в Галичині — славні радикали), справно працювала «Просвіта» та інші культурно-освітні Товариства («Просвіта», на жаль, не могла видрукувати цього нарису Гродського бо не мала грошей!). Сам брат Гродський — шляхетна людина, патріот, переживав щиро долю свого народу, навіть не усвідомлював собі, що його написаний нарис-спогад буде чи не єдиним документом про лихі дні поселення українців у Боснії. Не було більше нікого, щоб цей біль описати і утривалити його для історії.

Користаючи з цього, що маю цей нарис у руках, хочу подати короткий опис початків цього поселення українців у Боснії для науки і пригадки про його долю. Наука, щоб не придавалась ніколи більше, а спогад нехай викличе подив до всіх наших піонерів, що своїми мозолями і кістками будували шлях у майбутність своїх дітей, яким теж промощували вони напрям до України, щоб їй дати поміч у її змаганнях до вільного кращого життя на своїй землі, а її дітям, нащадкам науку, що її висловив св. Павло: «Коли святий корінь, то святе й галуззя. Коли ж деякі з галузок відламалися, а ти, будучи дичкою оливною, защеплений був між них і став співучасником кореня та оливкового соку, то не вихваляйся перед галуззям. А коли вихваляєшся, то знай, що не ти носиш корінь, а корінь тебе. Ти скажеш: «Гілля відчахнуто, щоб мене нащепити». Добре. Вони відламалися за зневіру, а ти стоїш завдяки вірі. Тож не несися високо, а бійся» (Рим. 11-21).

* * *

Терен бувшої Югославії у великій частині — то родюча добра земля (т. зв. Славонія-Бачка чи Войводина). Теж такою є північна частина Боснії. Балкани мали те нещастя, що були тереном, на якому кипіли часто війни, різні розрухи, криваві повстання і конфлікти. Через Балкани в Европу хотіли вдертися турки, яким замалою чимало корисною видавалась Мала Азія, яку собі здобули. Вони в Европу теж хотіли вдиратись і через Україну, але тут стрінули твердий спротив від козаків і Польщі. В цілості тактично це був знаменитий маневр, але його праве крило через Україну завело. На Балкани їм вдалося дістатися і дійшли були в неприготовану Европу аж до Відня, де їх остаточно розгромив польський король Ян Собєський, але рішальну ролю в битві під Віднем таки відіграли наші козаки, які, за свідченням папського нунція у Варшаві, єдині вміли битися з турками і варті були, щоб їм за те дати гроші на воєнний виряд, — писав той же нунцій. (На марґінесі: дуже прикро було читати гомілію Папи Івана-Павла II з нагоди битви під Віднем, і папа в цій гомілії віддає славу королеві, польському війську, а навіть по-лицарськи дає признання турецькій армії, а про козаків, які рішили битву, не сказав ні слова… А старий Матейко на своїм славнім образі, який є у Ватиканському музеї, ставить козаків у окрему видну групу не як тільки учасників, але й героїв-переможців!.. Здається, ніхто зі слухачів тієї гомілії і її читачів цього не запримітив… А винен хтось, що папі цю гомілію приготовляв і повинен був на це звернути увагу, папа всього знати не може…).

На Україні залишилось мало слідів по турецьких походах, а на Балканах вони залишили велику частину свого населення, яке живе спокійно і досі, зберігаючи свою магометанську релігію і традиції на християнській еропейській території, на якій проповідував св. Павло. Мусульманське населення жило тут мирно.

На Балкани почали мандрувати вже від ХУІІ століття приваблені гарними землями русини з Закарпаття і з сусідньої Мадярщини. Вони були ще найщасливіші, бо справді зайняли собі добрі землі і поселились на них тисячними масами в кількох осередках, які залишились їхніми й досі. То — Керестур, Коцура, Дьордєво, Вербас, Новий Сад.

В 1774 році вони побудували величаву і гарну церкву в Керестурі, яка стоїть досі. Оснувавши цілі села, вони могли вдержатись в окремішності, зберігаючи свою мову (діялект), традиції, обряд, а згодом могли організувати свої школи, видали свої шкільні підручники в русинській мові, численні календарі-альманахи, книжки, а навіть добре редагований свій тижневик та іншу літературу. Українцям з Галичини це чомусь не вдалося, і в Югославії українці були невідомі, русини були відомі і офіційно як меншина визнані. Українці прийшли на Балкани пізніше. В Галичині був голод на землю, вона була перенаселена, без індустрії, і землю, яку люди отримували по скасуванні панщини (1848), скоро по двох поколіннях поділили між своїх дітей. Одиноку розв’язку, яку давав віденський уряд, була тоді покищо еміграція, про яку писав з болем Іван Франко:

Гей, розіллялось ти, руськеє море,
Геть по Европі і геть поза море!
Бачили мури Любляни та Рєки.
Як з свого краю біг русин навтеки.
Генуя довго, мабуть, не забуде,
Як то гостили в ній руськії люде.
Як той нарід:
Спродував дома поля, господарство,
Вірячи байці про Рудольфа царство,
Дома покинувши землю родинну,
Гнався, щоб мрію ловити дитинну.
Сміливий у мріях, у вірі беззглядний,
В дійсності, наче дитина, безрадний.
Ані порадитись, ні побалакать, —
Знав він лиш гнуться та жебрать, та плакать…

Так почався наш ісход другої половини XIX ст. до Америки, Бразілії, Канади і Боснії. На жаль, австрійський уряд не цікавився деталями такої еміграції, і діло опинилось у руках несовісних агентів, які провадили це діло майже як колись з африканськими неграми. Неграмотні люди опинились на незнаних теренах, без знання мови, обставин, прав, діставали землю, яку щойно дуже мозольною працею рук треба було перемінити важким корчуванням на землю для сільсько-господарського та аграрного вжитку. Не бракувало і грабежів, різних ошуканців зі сторони автохтонів. В Бразілії, наприклад, всі наші люди вважались і записувались урядовцями як поляки, і так майже в щоденній мові осталось і досі. За бідним народом не було кому вставитися, амбасади і консуляти Австрії, виглядає, про те нічого не знали або долею своїх громадян зовсім не цікавилися. То не були амбасади сьогоднішнього стилю!

Боснія була під Туреччиною від 1463 року до 1878 року, коли зайняла її Австро-Угорщина. В Боснії жили серби, і турецьке ярмо над ними не було легке, і турецькі кривди були великі. Турки були панами в чужій землі. Культура сербів була дуже низька. Коли прибули наші люди з бідної Галичини, дивувались примітивному способові життя і господарки сербів, які тоді дещо навчилися від наших людей. Наприклад: сербські хати з дилів (дерев’яні грубі бруси, дошки) без вікон, посередині вогонь, і в хаті дим, без якого серб не міг вночі заснути… Молотьба збіжжя, як у Старому Завіті — копитами коней або ратицями корів, які топтали колосся і розтирали з нього зерно). Багато сербів зі страху жили ще по лісах в XIX столітті, коли турецьке ярмо щезло і прийшла Австрія. Почалася парцеляція «нічиїх» земель, яких було доволі. Очевидно, треба було землю купувати, і ціна була дуже низька (морг землі від двох до десять ринських). Турки залишали Боснійську землю і виїздили до Туреччини, тому продавали землю за півдармо. Також більші властителі земель, не маючи робітника, продавали землю охочим її мати. Хто приїхав купувати перший, той скористав, бо купував землю добру, готову до господарства. Такими щасливцями були німці, італійці, мадяри і чехи. Найпізнішими приїхали люди з Галичини і дістали землі погані або неужитки. Спочатку також уряд в Сараєво давав даром новим поселенцям 24 морги поля і 600 ринських (морг має майже півгектара). На початках траплялося і таке, що різні крутії брали гроші, оставляли землю, бо бачили, що треба буде нелегко працювати, і втікали, тому уряд стримав такі щиросердні дари. Наші галичани прийшли по всіх тих «бонандзах»-«добродійствах». Не помагали відраджування та правдиві інформації про Боснію. їздив туди і о. прелат Войнаровський, який займався пильно соціяльним питанням і справою поліпшення долі нашого селянства, і він відраджував їхати до Боснії. Нічого не помагало, гарячка на землю була висока.

Нераз думаю, чи тая фанатична любов до землі нашого селянина не руйнувала його часто. (Добре це схопила О. Кобилянська у своїй повісті «Земля», де це прив’язання до землі виявляє негативні прикмети, а не позитивні чесноти, як дехто думає). Ленін не розумівся на сільськім господарстві нітрохи і ледве чи коли ходив за плугом, але хитро знав про цю фанатичну любов нашого селянина до землі і потрапив її пропагандою використати, затемнюючи інстинкт того селянина і обіцяючи землю селянинові разом з волею! Сталін теж нічого про землю не знав, бо як революціонер спеціялізувався тільки в «революційній роботі» і тероризмі-експроприяціях, але хитро знав, яка сила є в любові до землі у нашого селянина, і вбив тую силу, винищуючи фізично того благородного рільника-господаря за те тільки, що тую землю так любив… То справді трагічні висліди тієї любови до землі у нашого селянина…

В 1898 році в містечку Прнявор у Боснії, яке брат Гродський називає «погана турецька діра», приїхала велика кількість наших галичан, які замешкали у простих будах, нераз по кілька родин в одній. Ані землі, ані праці не було. Почалось небезпечне безділля, пиятика, сварки, бійки, розпуста, а згодом вибухла малярія і тиф, які здесяткували тих перших нещасних шукачів землі. Першу землю, яку дали тоді нашим людям, був шматок землі на цвинтарі… Хоронили без священика, бо такого не було ще тоді там. Прнявор положений на «підскірній воді» і у викопанім гробі була все вода, і треба було дрючками і лопатами втискати домовину у воду, щоб вона не плавала і щоб могти її засипати землею… Пише брат Йосиф: «І не дай Боже видіти такий страшний похорон у Прняворі… А що діялося в серці наших людей на вид такого похорону — легко догадатися…» (ст. 29).

Незнання мови, високі ціни на товари щоденного вжитку, і ціни ті зросли і зростали з приходом нових людей, шахрайства довели до того, що деякі люди покидали Боснію і верталися в Галичину жебраками. Уряд давав дарові білети, щоб тільки спекатися непотрібних «гостей». Деякі шукали праці у нечисленних фабриках-заводах. Очікування на землю продовжувалося. Почалася жебранина. В 1901 році сараєвська влада дала нашим людям священика, і ним став о. Андрій Сеґеді з Бачки на Угорщині. До його приходу деякі ходили до православних сербських церков, інші жили без церкви.

По трьох роках такої біди і нужди нарешті почали власті прицілювати землю. Сталося це за старанням о. Сегеді. Кожному, хто зголосився, давали 24 морги. Але то були вже збідовані і заморені голодом люди, якими, як каже брат Йосиф, «вже колисав вітер». Нашим людям призначили найгірші землі з буковими і дубовими лісами. Чекали на кінець реєстрації, потім чекали на геометрів-мірників. На кінець позначено поділені паї серед лісів, яруг і проваль. Селяни-робітники в часі тих помірів від своїх колиб живились тільки грибами і ягодами. Геометр позначував числом, де ставити хату, як звати місцевості, місце на церкву, школу і помешкання для священика.

Оселі були великі, коли зважити, що кожний поселенець діставав 24 морги, а оселі мали по 100, 200 або й 300 плянованих господарств-хат. Простори великі, треба було їхати на своє призначене місце нераз два дні, блукаючи осінню болотами. Щоб їхати і купити все потрібне до будови якоїсь халупи, люди випродували рештки, що привезли зі собою. Постала тоді така жалібна пісня, повна трагізму у своїм змісті:

Воліла б мня моя мати на сьвіт не родити,
Ніж я мала зайти в Босну та по ній блудити.
Тут і орли не літали, бо не було чого.
Як то жажда бути паном приводить до злого… (ст. 44).

Терен був такий складний, що траплялося, коли чоловік вийшов у вільну хвилю, щоб поглянути і оглянути цілість своєї парцелі (24 морги!) і заблукав, його за три дні привели аж з Банялюки — 30 кілометрів від своєї садиби, так блукав! Перші садиби були буди чи халабуди, збиті з палів, поліплені болотом. Така буда була на півтора метра висока. Потім корчування і випалювання пнів, щоб здобути землю. Це тривало довго-довго, і брат Йосиф пише: «І хоч від тої хвилі (як почав чоловік будувати хату) минуло вже 8 чи 10 літ, то все таки не багато найдеться таких, що ходять вже за плугом по своїй ниві. Бо хоч буковий пень за два, три роки в землі вже збутвіє, і тоді можна єго легко викинути, но зате дубовий стоїть як дзвін по нинішній день» (ст. 51). Поля з пнями… Ледве можна було вижити з такого поля. В декого врожаю вистачало до Михаїла (тобто до 21 листопада), мало кому до Різдва, а зовсім мало було таких, що могли з того вижити по Різдві. Такі то були «передновинки». Навесні рвали молоде листя з буків, сікли їх, варили і їли… Земля не була врожайна. Одне добре було, що зі сербами наші люди жили в згоді і в мирі, серби і хорвати їм помагали.

Великою проблемою для наших людей, як і скрізь у світі на поселеннях, було мати свого священика і свою церкву. (Не думаймо, що зразу з емігрантами рівночасно їхали священики. До Америки, Канади сьогодні їхали б усі. Жонаті священики з родинами не могли вижити в таких недостатках, нежонатих не було, до найбільших поселень, таких як Бразілія і Арґентіна, їхали монахи). Рішили в оселі Дубрава будувати разом з поляками костел, бо, може, польський священик скоріше прийде в ці нетрі, як наш. Збудували навіть хату для священика, але баналюцький єпископ вислав їм священика-хорвата. Ні Служби, ні проповіді наші люди не розуміли. Почали писати до Львова до митрополита Андрея. Виявилось, що у Львові не знали, що в Боснії стільки наших людей опинилося, так вони дивно туди вибиралися і така була тоді парафіяльна інформація (бо чейже парохи в Галичині мусіли знати, що їхні люди вибиралися, продавши все, до Боснії. Наші священики ніколи не грішили солідністю писати листи, звідомлення, хроніки, статистики, інформації для єпископа). В додатку Львів не мав ніяких повновластей над тими людьми в Боснії, а належали вони вже до крижевацького єпископа, і ним був тоді Владика Юлій Дрогобецький. (Які все прикрі труднощі в душпастирюванні творять закони, канони і юрисдикції…). Наші люди того всього не знали і писали до Львова, закликаючи про поміч. До єпископа Дрогобецького писав митрополит Андрей, щоб вислав для наших людей свого священика, але Владика Юліян не вислав нікого і на величезний терен остався тільки один священик о. Сеґеді.

Описав я те все на основі спогадів брата Йосифа, щоб на цьому тлі побачити світлу постать митрополита Андрея і його пастирське серце і ум. Він особисто взявся помагати цьому нашому поселенню в Боснії зразу, як тільки вступив на львівський архиєпископський престіл в 1901 році.

(Далі буде)

Українці в бувшій федеративній республіці Югославії, Боснії і Ґерцоговині відзначували в серпні 1990 року століття свого поселення в цій балканській країні. Був це ювілей радости зі сльозами. Обнімалась радість зі смутком, бо приємно було усім згадати своє столітнє існування у цій дивній країні, яку вибрали собі наші прадіди в сподіваннях, що найдуть у ній добру землю, добре й спокійне життя серед тоді добродушних сербів і чужих духом мусульман. Але й болісно було згадати важкі-преважкі роки, які пережили наші відважні шукачі щастя і долі на початках, та й пізніші тверді роки життя свого до такої міри, що за сто років не піднялось це поселення на якісь нормальні висоти національного, культурного і релігійного життя, а змаліло, розсипалося і живе скромно на тих перших здобутках своїх батьків-піонерів, а тепер вже третій рік живе воно у великій політичній і економічній непевності і навіть горі, коли тільки так скупо описати ситуацію прикрої війни, яка шаліє там і бере свої жертви.

Сталось вже це з різних причин, які досі ніхто там і серед нас не насвітлив та науково історично не з’ясував. Маємо по світі слабкі наші поселення, які пережили подібні свої лихоліття від своїх начал, як в Азії, Бразілії і Аргентіні, а в Европі, хоч би і у Франції. Серед них наше поселення у Боснії — це найбільш слабенька дитина нашої Батьківщини-України, яка змушена була висилати своїх дітей «у світ за очі» в пошукуванні за землею і хлібом.

Ситуація поселення українців у Боснії — це теж яскравий доказ і приклад, як сини одного народу не турбувалися чи не могли турбуватися долею своїх братів у тяжкій потребі. Призадумавшись добре і глибше, можна бачити, яким великим і важним питанням є питання духовної єдности народу, не тільки в плиткому змісті, що немає серед нього сварок чи політичних поділів, але коли є в ньому єдність, в якій, за св. Павлом, якщо один член терпить, цей біль відчуває ціле тіло і спішить помогти хворому членові. Очевидно, не було нам легко мати цю єдність вже від сумного ХVII сторіччя, в якому ми стали колонією багатьох сусідів і не були ми зібрані разом на всіх наших землях навіть в етнічну цілість аж до половини XX сторіччя, хоч і далі не мали ми ні державности, ні свободи. Як міг боліти долею Галичини українець Слобожанщини чи Херсонщини, коли мало що знав він про життя Галичини? Як міг боліти долею емігрантів у Канаді, Арґентіні чи Бразілії українець Чернігівщини, коли й не чув, що така еміграція існує і бореться з великими лихами і хижими «тубільцями», корчуючи праліси, загибаючи від різних хвороб, голоду чи й грабунків? Ми самі в Галичині, а згодом на поселеннях, не знали, хто з нас, де і як бідує!.. Кожний тихо вдоволявся своїм добром. Ми навіть різно переживали долю цілої України, коли вона опинилась під несамовитою майже ідеологією, яка принесла неволю духа і тіла, голод, терор, страхи, смерть і затруєння життя на багатій і родючій та веселій колись землі. (В Канаді т.зв. наші «прогресисти» переконували нас, що в такій на червоно підмазаній Україні жити стало щасливо…, хоч самі туди їхати жити не збирались). Богу дякувати, чимало ми зробили бодай нашим «криком» про це лихоліття, хоч так мало хто у світі прислухувався до цього нашого голосу розпачу і болю. Але скільки з нас і до цього крику та стогону нашого не долучувались й самі згубились у світі? Велике їхнє число… Так було і з долею деяких наших поселень, і це відбилось згодом на їхньому житті, духовості і єдності з цілістю народу. Приємно сьогодні чути, що їдуть ліки і різна допомога для жертв Чорнобиля від українців Америки, Англії, Канади, радіємо всі, що можемо слати десятками тисяч релігійної літератури від різних видавничих наших центрів. Донедавна про нас на чужині нічого не знали або говорили їм в Україні, що ми живемо як раби по буржуазних смітниках, облизуючи чоботи наших працедавців. Неможлива була будь-яка взаємодопомога. Богу дяка, що все це минуло, і, дай Боже, щоб не доводилось нам таке більше переживати, але щоб духовна єдність була в нас така, щоб наш національний організм сам регулював такі труднощі і працював справно в єдинодушності, усуваючи лиха, проганяючи шкідливі віруси, що хотять позбавити наш національний організм небезпек затруєнням чи й смертю якогось його члена, і то по всіх усюдах, де ми живемо.

Доля нашого поселення в Боснії ніколи не була щаслива і то від самих початків. І дивно, що нікому там не прийшло на думку при різних історичних нагодах покинути ці нерозвинені балканські землі. Такою нагодою була Друга світова війна. Залишили ці землі німці, що там поселились майже рівночасно з нашими людьми, зовсім теж покинули Югославію поляки, а наші люди залишились. Та чи було кому в нас таку думку подати? Як політично і національно ми були незорганізовані, що не вміли журитись долею поодиноких частин наших поселень, хоч, остаточно, знали про їхнє життя. Тай самі тії поселення в потребах чомусь мовчали, чомусь не робили розпучливих апелів, прохань чи закликів різного роду за допомогою: фінансовою, в літературі, в обороні, на міжнародньому полі (Галичина воювала за свої права в Союзі Народів «за Польщі»), щось вроді як галичани, зокрема Церква наша протестувала в часі голодомору в Україні в 30-тих роках на міжнародньому полі, чи в різних релігійних та асиміляційних труднощах.

Не було все те легко робити, не було кому, щось робилось, але все те кудись никло і не лишало відгуку. Один священик тепер апелює, щоб українців-католиків в Боснії прилучити до Львова юрисдикційно. Але ще так недавно тії ж священики хизувались тим, що вони в Югославії є Церквою суї юріс і не спішились бути однією Церквою — помісною, з нами усіма і хотіли жити осторонь, хоч їхні попередники тримали бодай духовний зв’язок і єдність зі Львовом, а потім і зовсім відізолювались і силою обставин, і самі своєю волею.

Болюче тепер дивитись на цю прикру війну в Боснії, в якій нічого не можуть чи не хотять порадити їй розумніші і сильніші, і не менш відповідальні від нас народи і держави. Минулого року в часі великого міжнароднього Форуму українців у Києві виникла думка, щоб українців з Югославії переселити в У країну. їхній делегат про це просив. Думка смілива і добра і не неможлива до зреалізування. Та наш уряд тепер у таких великих труднощах і такий безрадний, що й собі помогти не може. В майбутності Україна зможе теж боронити своїх емігрантів в різний спосіб. Але й так, скільки з цього схотіли б скористати і вернутися? Ми повільний нарід до рішучих і радикальних кроків.

Та був у тій сумній долі й ситуації наших братів у Боснії великий муж, що журився і дбав про це поселення. І робив свої старання так конкретно і успішно, хоч був у тому ділі сам один, ніхто йому в тому не помагав: ніяка політична партія Галичини чи наших центральних земель. А він журився. Цій справі хочу посвятити ці рядки тепер, коли долею українців у бувшій Югославії далі ніхто не займається. То був Митрополит Андрей Шептицький.

Наше поселення в Боснії незвичайно типове у тому, як воно самотужки серед великих труднощів пережило сто років. Його історія така, що можна з неї багато вчитись, зокрема з його початків. Маємо один гарний, майже документ, історію початків цього поселення, яка написана незвичайно щиро і докладно, без замовчувань, без вибілювань (що є типове для багатьох наших спогадів, а навіть історичних нарисів справжніх істориків…). Це нарис монаха-брата Чину св. Василія — Йосифа Гродського. Цей спогад появився друком у 1909 році у Львові. Той монах був сам особисто в Боснії два рази в часі тих сумних початків нашого там поселення, і післав його туди митрополит Андрей.

(Далі буде)

Про о. д-ра Івана Музичку можна (і треба) писати багато і часто «на нашій славній Україні». Очевидно, що на Заході ім’я його давно відоме як неструдженого робітника на ниві Христовій, на якій о. д-р так сумлінно трудиться як професор УКУ і особливо як автор численних публікацій на богословські, морально-етичні та церковно-історичні теми. Зрештою діяпазон його тематичних зацікавлень не обмежується цим тільки переліком. На жаль, не все із його великого доробку відоме сьогодні на Україні. Причини такого стану відомі.

Але, на наше щастя і на добро нашої Церкви, в останні півтора-два роки маємо можливість користати з відносно частих відвідин о. Іваном Львова, куди він завжди приїжджає з чіткою і ясною програмою свого побуту в Краю. Проте його кожна кількатижнева присутність на Україні не є обмежена виконанням тільки своєї чітко сплянованої програми. Він завжди доступний для всіх, хто приходить до нього з якоюсь пропозицією християнського діяння, що вимагає конкретизації форми, часу, місця ну й, очевидно, виконавців. Для таких о. д-р Музичка є завжди добрим і терпеливим порадником, помічником, а при потребі також і безпосереднім, а то й головним виконавцем задуманої мирянами програми. Останній приїзд з Риму до Львова достойного богослова був пов’язаний з проведенням міжнародньої конференції, присвяченої сакральному мистецтву України. Ця конференція була запропонована ректорові Львівського художнього інституту отцем Музичкою ще минулого року під час його побуту у Львові. І треба сказати, що ідея прийнялася мистецькими колами відразу, про що свідчила численна участь зацікавлених у цій конференції. Програма була насичена високонауковими доповідями та дискусіями. Основним прелегентом, що задав тон усій конференції, був о. Іван Музичка. Сам перебіг конференції був добре висвітлений у львівській пресі. Але місячний побут о. Івана у Львові, що тривав від 28.04 до 27.05 ц.р., на цьому не закінчився. Крім того, о. д-р проводив катехітичні курси для сестер-служебниць на тему: «Новий католицький катехизм», брав участь у засіданні студентської «Обнови», де виступив з доповіддю «Завдання «Обнови» в Т-ві оборони ненароджених дітей», а на День Матері в Брюховичах о. д-р виголосив прецікаву доповідь «Мати в житті і творах Т. Шевченка». Направду подивляти треба безвідказність отця на просьби не тільки львів’ян, але навіть людей з провінції.

І так в міжчасі виконання своїх львівських обов’язків, о. д-р зробив ще два виїзди в терен: в с. Підбуж, що коло Дрогобича, та с. Пуків, біля Рогатина. До речі, це рідне село отця.

У названих селах отець виступав перед учителями з доповіддю «Завдання школи і церкви у виховному процесі молоді». Розуміється, що кожна така доповідь переростала потім у довгі дискусії, на яких о. д-р мусів давати конкретні відповіді на конкретні питання авдиторії, пам’ятаючи про те, що рівень релігійних знань та зв’язаних з релігією понять є не дуже високий, особливо в молодих учителів. Вже майже перед самим від’їздом до Риму о. Іван встиг ще взяти участь і бути прелегентом на організованому Клюбом греко-католицької інтелігенції вечорі, тема якого була така: «Культ Діви Марії в побожності українського народу». Доповідь супроводжувалась прекрасним концертом марійних пісень та мельодій у виконанні різних мистецьких колективів Львова. Тут хочеться сказати, що Клюб греко-католицької інтелігенції старається використати кожний приїзд о. Музички до Львова для проведення якогось релігійно-культурного заходу, пов’язаного з нашим християнським календарем. Знаючи і добре розуміючи тутешні потреби в високозмістовному духовному слові, о. д-р охоче йде на співпрацю, маючи для того величезний багаж теологічних знань та подивугідну орієнтацію в християнській морально-етичній та естетичній проблематиці. Власне тому всяка радіо- чи теле-або газетна інформація про те, що в плянованому заході візьме участь о. Музичка, стягає масу слухачів. Це є переконливим доказом того, на скільки потрібні й бажані для вірних українських церков такі культурно-освідомлюючі заходи. Вони розбудовують віру теоретично і розширюють кругозір людей з питань культури нашого обряду.

Бажанням о. Музички в таких випадках є, щоб на цих заходах були присутні представники інших конфесій. З ними о. д-р відразу знаходить спільну площину для тихої, примирливої бесіди в присутності мирян, і це поєднуюче впливає на поставу окремих людей або груп з розсварених українських конфесій. Кожний виступ, кожна приватна бесіда о. Івана має завжди одну мету: піднесення рівня релігійних знань та християнської свідомости у тих, що його слухають.

З жалем мусимо ствердити, що справами активної співпраці з мирянами зовсім не цікавиться наш церковний провід. Тому різні організації та інституції наввипередки одні перед другими стараються використати величезну теологічну і світську ерудицію та й добру волю о. Музички під час його кожноразового приїзду до Львова. Розуміється, що все те, що він робить, так би мовити, понадпляново, робиться коштом його відпочинку, а навіть коштом його не занадто сильного здоров’я.

Така безкорислива самопосвята для добра Церкви і народу заслуговує найвищого подиву і похвали. Його здисциплінованість і велике почуття обов’язку перед поставленою задачею — це напевно найшляхетніший спадок по службі в Дивізії «Галичина». Багато з них, бувших дивізійників, що в час війни життя своє молоде на жертовник нації клали, в пізніших часах, помінявши зброю, не перестали боротися за світло Правди і Христової науки. Такими є о. Іван Музичка з Риму, о. Павло Когут з Маквіллера, о. Іван Шевців з Сіднею і напевно багато-багато інших , яких ще не пощастило нам пізнати, але яких очікує мирянський Львів (та й не тільки Львів), щоб при нагоді їх побуту на рідній землі запросити їх до спільної праці для загального добра. Можливо, що їх, нехай навіть епізодична, тут праця стала б прикладом до наслідування іншими в нашій Церкві.

Добрий приклад, добру ідею варто повторювати в різних варіянтах. Потім вона стає доброю традицією. Власне цю традицію — традицію тісної і систематичної співпраці священиків з мирянами Церква Андрея і Йосифа колись мала. Тепер треба її відновити згідно з потребами нинішнього дня. На жаль, беруться за таку подвижницьку працю тільки окремі душпастирі. Кажу — на жаль, бо жнива великі, а женців мало.

Іван Гречко
Львів

Приєднуємось до сказаного І. Гречком
про справді взірцевого й відданого о. мітрата Івана Музичку.

Редакція

Львівський Державний Інститут Прикладного і Декоративного Мистецтва (ректор Е. П. Мисько) тому три роки відкрив катедру іконопису. Трохи згодом рухливий ректор цього Інституту створив зв’язок з нашим Католицьким Університетом у Римі з метою співпраці, а головно для можливостей, щоб його студенти могли пізнавати і студіювати італійське мистецтво, зокрема священне, якого Рим і Флоренція є центрами, а теж студіювати і богословські питання, з цим мистецтвом пов’язані. Досі обидві наші наукові інституції здійснювали цей зв’язок виміною професорів для викладів, уже втретє цього року в червні відбудеться в Римі курс для студентів львівського Інституту для студій сакрального мистецтва, при допомозі професорів Інституту зорганізовано при УКУ окрему музейну кімнату для творів мистця Михайла Мороза, який працював в УКУ в Римі, й буде виданий каталог його творів, які він створив і залишив у Римі; Інститут також з нагоди перепоховання праху покійного Патріярха Йосифа минулого року поміг зорганізувати наукову конференцію у Львові, присвячену особі Патріярха та його діяльності й у зв’язку з тією подією зладив проект пропам’ятної медалі.

У дні 4 травня цього року у Львові Інститут разом з УКУ та Інститутом Народознавства АН України організує дводенну наукову конференцію на тему «Українське сакральне мистецтво — традиції, сучасність, перспективи». Організаційною роботою провадить професор Інституту Дмитро Крвавич.

Конференція такого змісту є під сучасну пору надзвичайно важливою. З пробудженням вільного мистецтва, а серед нього священного-церковного, виникло велике число проблем, потреб і студій про це мистецтво, яке зродилося в Україні разом з приходом християнства і зразу мало свої роки розквіту, великого впливу на культуру і життя нашого народу, формувало нашу християнську духовість і наш національний характер. Його історія незвичайно цікава. Крізь сторіччя нашої історії сакральне мистецтво залишило велику кількість творів: іконопису, архітектури, співу, літератури, музики, малярства, гравюри, кераміки, скульптури чи навіть вишивки та інших видів народнього мистецтва.

Треба розрізнити мистецтво сакральне-священне й релігійне. На Заході це розрізнення не є і не було дуже виразне. У візантійському обряді і в нас сакральне мистецтво є те, що бере участь у Літургії і є його неначе складовою частиною, великим засобом молитви і освячення. В Україні не так давно тому, за більшовицького ще режиму, появився був знаменитий твір Олеся Гончара «Собор» у якому письменник в чудовий спосіб описав духовне значення в житті народу козацького собору над Дніпром й вказав, що той собор — то свідок, живий учасник життя народу, навіть тоді, коли атеїзм почав закривати своєю хмарою душі людей. Собор залишився немов мовчазною Літургією серед народу, проповідником великих Божих правд і великої вартости людини, хоч Літургії вже в нім не служилися і замовкли… То була роля священного мистецтва в Україні. Ікона творила на покуті в родині малу родинну Церкву, як це каже II Ватиканський Собор (Декрет про Церкву ч. 11), і в Декреті про Мирян підкреслює той же Собор, яким священним вогнищем Церкви є родина. А в нас цю малу Церкву-родину створила ікона, літургійний рік, релігійні народні звичаї, молитовник та духовні книжки. Нагадаймо Шевченкового діда, що в неділю по св. Літургії немов продовжує її у своїй бідній хаті для своєї родини і сусідів, читаючи Минею і при тім згадуючи минуле. А читання Псалтирі, участь в житті громади церковних дзвонів, а будови церков та іконостасів, придорожні церкви й каплички. Перша наша література — це релігійні твори. На «Ізборникові Святослава», на «Житіях Святих» виховувались покоління. Все це було тісно пов’язане з Літургією і в ній стільки різного роду мистецтва брало участь.

За злощасного більшовицького лихоліття Літургія замовкла, її намагались усунути з життя народу. Але не мовчало священне мистецтво і його твори, які залишились і годі було їх знищити: зостались козацькі чи й княжі собори, що своїми банями проголошували Божу славу широко по степах, зостались ікони у церквах і домах, і вони також зазнали переслідування, як колись у восьмому-дев’ятому століттях; скільки їх пропало, знищено, між ними чудотворні й славні ікони, що творили колись наші релігійні, культурні національні центри-заборола проти національного гніту різного душехватства. Скільки ми їх самі затратили через наше недбальство і незнання. Це велика і часто сумна історія…

Все це стоїть тепер перед нашими вільними очима. Навіть ворог розумів вагомість цього мистецтва і пощадив дещо, зберігаючи деякі пам’ятки, які соромився нищити перед культурним і християнським світом. А скільки таки знищив? Не зуміємо вичислити. А скільки були б створили наші здібні і численні мистці, коли була б воля? А скільки нищиться ще й тепер з незнання? А як може бути мало зацікавлення тим скарбом і незнання його рідного духа? Ось нещодавно наша львівська газета подала, що в поважному нашому галицькому місті священик наказав палити старі ікони, бо так на його думку годиться, бо вони були посвячені на службу в Літургії і таких речей не можна давати до музею, це святотатство!.. Треба б тоді спалити велику частину деяких музеїв у світі. А скільки по селах викинено старих ікон, літургічних книг або замальовано нераз цінні фрески, скільки згоріло іконостасів через неувагу? А скільки несовісні люди чи туристи за безцінь набули старих ікон і вивезли їх поза межі України, щоб збагатитися продажею цих ціннощів, часами і на «чорному ринку»? Це злочин, святотатство і грабунок зубожілої Матері,— сказав би Шевченко…

Серед причин у тих нещастях є одна велика: незнання, що таке священне мистецтво і яке його значення у нашій Літургії, духовості, культурі й у нашому житті. Не знаємо, що ми маємо! Не розуміємо цього мистецтва, не дбаємо про його збереження, про його розвиток і духовну правдиву красу. Візьмім церковний спів. Він гарний у нас, у Літургії ми ним славимо Бога, але як він виглядає в нас, як його виконуємо? Сумно спостерігати. А як мало його знає, і чудові мелодії співає один-два дяки або хор, а нарід як не скучає, то тільки побожно зідхає (хоч і це добре!), чому не може брати участи в цій прославі, як це повинно б бути. А скільки чужого, не свого вдерлося в те мистецтво. Як легко ми замінили наші ікони, якими сьогодні захоплюється Захід, а ми проміняли їх на інші, які й до Літургії не надаються…

Очевидно, як і інші справи, всього того не вдається зробити і направити за один рік, в одному тільки місці, одною людиною. Львівський Державний Інститут взявся теж до того діла не тільки своєю молодою ще катедрою іконопису, не тільки студією і працями для збереження творів цього нашого мистецтва, але теж і організацією наукових конференцій для призадуми над великими проблемами цього мистецтва. Ось і така наукова конференція в днях 4-5 травня ц.р. в приміщеннях цього Інституту при вулиці Кубійовича 38. Таких конференцій, очевидно, в майбутності плянується більше.

Організаційний Комітет пропонує таку тематику для доповідей:

• Національні особливості українського сакрального мистецтва, історичний процес його розвитку, роля сакрального мистецтва України в процесі її національно-духовного відродження;
• Процес розвитку українського сакрального мистецтва в наш період, проблеми його теологічно-філософських і естетичних підоснов;
• Перспективи розвитку сакральної архітектури на майбутнє, проблеми новаторства і традицій в сакральному мистецтві, побутування різних мистецьких видів і жанрів у контексті сучасного українського храмового синтезу.

Це все в рамках на початку згаданої рамової теми. Можливо, що й не вдасться все те порушити в дводенній конференції. Зачуваю, що зголошених вже є так багато, що, мабуть, треба буде продовжити час конференції. Організаційний Комітет включив у програму також (окрім доповідей і дискусій) екскурсії до музею, екскурсію до П’ятницької церкви і, по можливості, зорганізує теж у приміщеннях Конференції виставку творів своїх студентів-мистців і мистців-малярів та інших, яких вдасться дістати для цієї нагоди.

Конференція має не мале значення і повинні нею зацікавитися єпископи, священики, монахи і монахині. Тому що переважно сакральне мистецтво знаходиться у руках мирян, це теж велика нагода для нашого мирянства для призадуми, скільки мирян у нашій історії взяли участь у цім мистецтві, а з тим у житті нашої Церкви. Сподіватись треба, що Конференція не буде відізольованим явищем-фактом, а дасть стимул до студії, пошани, зрозуміння і дбайливого збереження того великого священного засобу, якому ми в історії стільки завдячуємо.

Українці, що живуть в Европі, переживають тепер часто одну справу, яка виникла зі здобуттям нашої державности і свободи в Україні. Один з виявів тієї свободи, на яку ми так довго чекали, — це можливість для наших братів виїхати за кордони України і відвідувати інші країни світу. Ви бачили, коли пташину в клітці, як вона тужливо дивиться на світ поза ґратами її в’язниці, а коли вона припадком вилетить назовні, вона почувається не своя у своїм леті, немов не своїми крилами, сідає перелякано на гіллячку, здивовано оглядає дивний світ поза своєю неволею і не знає, що із собою робити, бо до того світу і свободи не привикла.

В Україні тепер всі хотіли б їхати і побачити західній світ, наче б він був якоюсь чародійною країною, щось такого, що в людській уяві поміститись не може, наче б в тому світі було все якесь не земське, не людське. Так воно не є. Нам відповідають, що ми так говоримо, бо ми до цього вже привикли. Правду кажучи, є в тому західньому світі тільки те інакше, що по крамницях є багато краму, і він не зникає, хоч його купують. Щодо краси, більшість міст не дорівнюють красі нашого Києва. Очевидно, в інших країнах кращий порядок, як у нас, нові на дорогах автомашини, кращі дороги та інші речі, кіоски переповнені газетами і журналами, не бачиться бідноти… Комунізм лишив нам руїну… Старинностей в Европі більше, мистецтва тут і там більше, і це нормально. Але птиця, що була в клітці, хоче полетіти в невідомий світ і на власні очі побачити все, бо то є теж знак свободи, для якої вона зродилась. Але птиця не знає, скільки на неї чекає небезпек і труднощів в уживанні свободи, не знає, як ту свободу вживати, не має для цього засобів, спроможностей. Не маючи грошей, наші туристи можуть численний крам тільки із заздрістю оглядати, в готелях не можуть приміститися і змушені ночувати у автобусах, в яких приїхали, з численними прикрими невигодами; не маючи так важної сьогодні в туризмі асекурації, вони виставлені на небезпеку великих коштів для здоров’я. Про їдження вже й не говорю, або труднощі з мовами та незнання всього того, що турист пізнати хоче.

Та я не про те хочу писати. Вже в багатьох містах наших поселень наші люди пережили різне, і вийшли з того навіть неприємності, власне через те незнання ніби «нового світу». Ось в Римі ми мали недавно більшу першу групу людей з України числом аж 320! Вони справді вирвались із клітки і пурхнули в широкий світ. Приїхали неприготовані, в Римі ми нічого не знали про їхній приїзд, їхній приїзд почався відразу блуканиною, ми послужити їм не могли, бо нас в Римі на таку велику групу замало, а засобів ще менше, а їх приїхало більше, як нас тут усіх. А ціль їх була одна — побачити Захід, що б там не було, майже за словами пісні: «Ой, пан чи пропав, двічі не вмирати…». Від початків організації тієї подорожі, як ми довідались, аж до її завершення все було в стилі тієї пісні. Все було повне грізних небезпек на неприємному італійському холоді, прикрих клопотів з приміщенням на нічліг, а ми почувались до обов’язку їм помогти, і це не було для нас легко. Головна хиба тієї подорожі була — цілковите недосягнення цілі, що є у всякому людському ділі найважніше. Коли цілі немає, коли її не осягається, дія є нераціональна, тобто виглядає нісенітницею. Те означає: покладено стільки труду, пережито стільки прикрощів, жертв і важко здобутого гроша і тільки «щось побачив» або, властиво, нічого не бачив, нічого не пережив, а лишив по собі не все добру славу, не повернувся з якоюсь духовною користю. Ідеться головно про Рим. До Риму хто в світі їде, їде в першу чергу як паломник, як християнин, щоб поклонитися святим місцям, які скривавлені кров’ю перших Христових мучеників. То властиво єдина ціль поїздки до Риму. Можна ще їхати оглядати старинності Риму, і багато їх, італійське славне мистецтво, побачити культурні надбання тисячів років того народу і, остаточно, — відпочинок, розвага серед природніх приємностей тієї середземноморської країни. Але мільйони туристів їдуть до Риму як прочани, з молитвою, з покаянним духом, з бажанням духовного корму і віднови душ. Не для пригод. В минулому усі великі та численні групи наших людей із різних поселень світу приїздили з такими шляхетними цілями, і лишали вони гарну славу про український стиль прощ, про українську християнську духовість.

Традиція прощ дуже давня. Ісус Христос, за традиціями ізраїльського народу, від дванадцяти років свого життя ходив на прощі до Єрусалиму.

Християни це наслідували, і від перших століть були два міста, куди вони спішили як прочани: Єрусалим — Свята Земля і Рим. Згадаймо нашого Данила Паломника з Чернігова, що у 1106 році відвідав Палестину і на святих місцях плакав і молився за свою руську землю. До Риму спішили тисячі, а потім мільйони прочан світу, щоб відвідати місця смерти великих апостолів Петра і Павла. Ці прочани залишили тисячі написів на стінах катакомб — славні графіти — як свідоцтво своєї молитви і побожности. В Римі були посли наших князів, тут похоронений київський митрополит Рафаїл Корсак з ХVІІ ст., тут спочиває св. Йосафаті багато наших братів, що тут молились, навчались, працювали і репрезентували свою Україну перед світом, бо Рим таки є центром християнського світу. В Римі є наша чудотворна ікона Божої Матері Жировицької, перед якою молився по її віднайденні на мурі в одній з кімнат сам папа, наказуючи вирізати цей шматок муру і примістити її в нашій церковці, яку вже маємо в Римі близько чотириста років. Є вже чимало наших духовних інституцій, і українські прочани мали собі все за честь їх відвідати в часі свого побуту в Римі.

Наш народ любив прощі — православні й католики, ми мали свій добрий стиль відбувати прощі, ми мали в Україні свої міста і місцевості для таких святих подорожей, щоб тим боговгодним ділом щось у Бога здобути, Бога перепросити, щось вимолити, чогось надприроднього навчитись, щось врятувати і вернутись додому інакшими. Погляньмо в нашу літературу, скільки там чудових згадок і навіть описів прощ: Шевченко, Нечуй-Левицький, Марко Вовчок і інші. Наші козацькі старшини їздили на прощі до Києва, а останньо гарно описала прощу цілим окремим розділом Ліна Костенко у поемі «Маруся Чурай». Київ був нашим святим містом для прощ, і туди нам тепер теж треба їхати з тією святою ціллю, а не тільки як туристи. Це треба нам конечно відновити, і як багато здобув би тим наш екуменізм! Проща — це святе діло, покаянне, Боже, шляхетне з молитвою, каяттям, сповіддю, причастям, милостинею. З такими, в першу чергу, цілями приїжджається до Риму.

Наші Браття з України всі хотять їхати тепер на Захід, щоб «побачити» його. Хочемо стати туристами, європейськими! Але, коли їдемо до Риму, маємо бути прочанами — православні ми чи католики, атеїсти чи вільнодумні. І атеїсти їдуть до Риму в поважній цілі застановитись над християнством, послухати слів папи. Так! Інші речі чи пляни роблять поїздку до Риму пустою і безцільною.

Робім наші прощі до Риму з нашими гарними і святими традиціями, як і так всі хочемо шанувати і які є частиною нашої духовости. Рим зветься Святим Містом, і таким воно є своїм минулим. Тут не їдемо, щоб гуляти, шукати пригод, торгувати, безумно веселитись чи ловити гав, не знаючи толку всім тим численним церквам, будівлям і пам’ятникам! їдемо до Риму найперше як прочани, а потім як культурні люди, побачити культуру іншого народу.

Щоб це належно зробити, треба до цього приготовитись. Не їхати, немов на якусь авантюру. Це не гарно, не поважно і не культурно. їдемо помолитись, висповідатись-розговітись і поклонитись слідам Христових героїв-мучеників. Ми в Римі радо, як тільки можемо, нашим прочанам поможемо, хоч нечисленні ми і небагаті. Але тому, що наші прочани з України не мають грошей і не можуть жити навіть у скромних та дешевих готелях, не їдьмо як бурлаки, щоб спати під кущами чи в автобусах. їдьмо найбільше групою 40-45 осіб, яких зможемо скромно примістити і бути вам в Римі провідниками. Треба нас про те напевне повідомити і замовити місце. Нехай такі прощі організують наші єпископи чи священики, які все те з нами в Римі уплянують. Не даваймо провадити недосвідченим провідникам, які часто дивляться на такі подорожі під кутом пригодництва. Чужинці замовляють в нас місця рік перед приїздом! Тому часто наша гостиниця є зайята. Сотень примістити не можемо. Спати на підлозі чи покотом десь на коридорах — такого не водиться і треба шанувати свою гідність і не платити нею за заспокоєння простенької і плиткої цікавости. Та й почекаймо ще трохи з подорожами, поки могтимемо мати наш власний гріш з вартістю на міжнародньому полі. Це буде, і треба вірити в це, бо ми нарід великий, земля наша не бідна і все здобудемо при пильній праці.

Їдьмо, щоб у Римі взяти участь у Св. Літургіях, і наші прочани з діяспори все так робили. Приїжджаймо все з бажанням бути на авдієнції у папи і почути його слово в українській мові серед численних народів світу, присутніх в часі таких авдієнцій. Ми ж десятками років бачили, скільки малих, непомітних народів часто тут, у Римі, бувають, і їхні імена проголошуються, а українців не було, хіба раз в рік. А тепер можемо бути і щотижня! Приїжджаймо до Риму відвідати катакомби, славні музеї, наші скромні інституції, семінарії, манастирі, бо тільки те тут маємо, української громади з родинами і громадським життям в Римі немає, бо все тут на студіях чи якійсь церковній праці. Та й напевно люб’язно стріне Вас і наш перший в Римі амбасадор України! На прощу приїжджаймо весною, літом і ранньою осінню. Не зимою. Пізно восени і взимку ніхто не купається в морі, а літом ніхто не полює на звіря, щоб здобути добре хутро. На все є, як кажемо, сезон — час, так і зокрема в туризмі. І думаймо, як і у всіх речах, з якою ціллю їду, чи тая ціль гідна нашого труду, щоб не перемінилась наша подорож на змарнований час. Думаймо про духовний здобуток, а не заспокоєння простенької цікавости. Добре зорганізована і відбута проща принесе вам духовне вдоволення, ви духовно збагатитеся, ваш побут в Римі принесе славу вам, нашій Україні, і все тут буде на славу Божу!

(Відчит у Львівському телебаченні «Благовість» 7.6.1992 р.)

У другій половині нашого століття слово «екуменізм» стало загально відомим і щоденна преса часто подає свої думки про нього або вістки з життя того Руху, який в християнських Церквах розвивається і росте в силі та в діяльності, організовано, вже близько два з половиною сторіччя. «Екуменічний», або в нашій мові — вселенський і екуменізм» — це, простими словами, старання у мисленні і дії для відновлення-привернення єдности християн. Христос встановив одну свою Родину з усіх народів світу, християни ж в бігу історії розбили ту єдність, що принесло для християнства велику шкоду, як не сказати б, — і сором… По сторіччях прийшло опам’ятання і бажання щось робити, щоб знову, як казав Христос, «всі були одно» (Ів. 17, 11). Почин цьому Рухові дали протестанти, гарно його розвинули англікани, доволі пізно включились в цей рух до єдности католики-латиняни, в різних формах і моментах минулого був він і серед Східніх Церков і все це вже є гарною і благословенною історією того бажання вернутись до одности Християнства. По II Ватиканському Соборі цей Рух розгорнув широку і активну діяльність. І самозрозуміло: ми всі провинились перед Господом, роздерши ризу Його Церкви, і за Божою благодаттю збудилося в нас почуття відповідальности за це.

Ще немає у нас, українців, написаної історії нашого екуменічного руху, хоч він був у нас. І ми брали участь у цьому Русі, і ми мали успішні в ньому кроки, мали й невдачі, але над усе мали ми великого Мужа, що в цьому Русі для Христової єдности зробив дуже багато, навчив багато і на екуменічному католицькому і міжнародньому полі належить до перших його піонерів, хоч не все світова література про це знає і пам’ятає. Це Слуга Божий Митрополит Андрей Шептицький. Його ім’я стоїть між такими світовими екуменістами як кард. Марсіє, архиєпископ Штросмаєр чи лорд Галіфакс. Він відважно діяв і вчив в часах, коли на Заході католицька Церква з великими пересторогами, недовір’ям і резервами не включалась в екуменічний Рух, як це є сьогодні. Наш Митрополит багато натрудився, щоб сповнити Христовий заповіт, і лишив чимало добрих вказівок для нашого і світового екуменізму. Він не в одній справі випередив на півсторіччя цей важний і потрібний Рух у його розвитку. Придались би вони не одному сучасному екуменістові і нам самим в наших бажаннях Христової єдности, якщо це бажання в нас усіх справді є.

Чим є великий Митрополит Андрей у нашому і світовому екуменічному Русі?

Він був першим у нас і в нашій Церкві екуменістом великого серця і першим екуменістом від Східніх Церков на християнському Заході. При кінці XIX століття екуменічний рух в Европі незвичайно пожвавився. Це почалось в Англії серед англіканів і там зродився цей рух по болючім переслідуванні католицької Церкви на брітійських островах. Це замітне. На терпіннях і на кривді, частично і з політичним підложжям зродилося поважне бажання поєднання. Рух помалу посувався до європейського континенту. В тому самому часі Митрополит цікавиться питанням єдности Церков уже в родинному домі в Прилбичах, як юнак, коли чує розмови священиків-єзуїтів, які часто гостюють в його батька. Єзуїти розгорнули тоді свою екуменічну діяльність в царській Росії. Молодий Роман Шептицький напевно знав уже тоді деякі твори російського мислителя і філософа Соловйова, який у 1888 році писав по-французькому про російську православну Церкву і її відношення до вселенської єдности, про «тиранічну русифікацію і зруйнування греко-уніятської Церкви зі сторони Росії» і Соловйов називає це «національним гріхом» Росії.

Тоді зродилось у майбутнього Митрополита бажання працювати для єдности Церков і то на терені тодішньої імперії Романових. Ще як студент він їде в Росію і на Україну, щоб побачити ту наболілу лихоліттями землю з її християнством. Там він стрінувся особисто з істориком Володимиром Антоновичем і Соловйовим. Там закріпилась в нього мрія-постанова працювати для поєднання Церков на слов’янському грунті, а як не в Росії, то в Болгарії, писав він тоді своїй мамі. Потім поїде він у Росію як в’язень, відбуде своє заслання, а на одній російській Літургії російський архиєрей потрактує його як оглашенного і він мусить вийти з церкви під кінець літургії оглашенних, але він не зважає на ніщо і молиться, працює і студіює на російському терені про поєднання Церков. Так родилось його екуменічне покликання. І має вневдовзі успіх. У 1917 році він оснував російський католицький Екзархат східнього обряду, перед яким могла бути велика майбутність, як бачиться з його початків, якби не зруйнувала тоді все ленінська революція…

Ті роки молитви, праці і студії в Росії були для Митрополита практичною школою екуменізму і такої шкоди не пройшов потім ніякий західній екуменіст. Ця школа життя серед вірних церковного Сходу дала Митрополитові чимало наук, з якими він потім поїхав на Захід і працював серед свого народу між двома війнами.

Зразу по своєму звільненні, переїжджаючи через західні країни і в Римі, він дає свої поучення, як працювати на екуменічному полі на Сході. Чимало він вже практикував у своїй архипастирській праці до Першої світової війни. Митрополит знав латинську Церкву і її духовість, бо молодість прожив і студії провів серед латинського обряду. Він бачив, як Захід в разючий спосіб не знав Східніх Церков, їхніх віковічних традицій, духовости, богословії, прав, ментальности і їхньої релігійної психіки. Він бачив, як дуже різнилась ментальність і їхньої релігійної психіки. Він бачив, як дуже різнилась ментальність західня від ментальности Східніх Церков і народів, які жили у великій окремішності довгі століття, понад тисячоріччя! Це створило окремі два світи, дві легені одної Церкви, які дихали однією вірою, одним Євангелієм, одними Отцями Церкви, як скаже потім Папа Іван-Павло II.

Латиняни на екуменічному полі були зовсім нові, а на східньому таки невігласами. Те саме треба сказати і про східніх християн у відношенні до латинян. Митрополит говорив без недомовок: Захід не знає Сходу і потребує про Схід і від Сходу вчитись і науками ділитись, щоб краще себе пізнати і розуміти. У своїх конференціях Митрополит звертає увагу на багату духовну спадщину Сходу у його Літургії, аскезі, монашій традиції. Митрополит вказує західнім екуменістам і богословам на зовсім відмінну східню еклезіологію, тобто науку про Церкву, в якій центральне значення мають помісні Церкви зі своїми питоменностями, патріярхами, правом, а не як на Заході, бачиться Церкву тільки у центральній владі і централізації і при тім в одності форми культу, зовнішній адміністрації, наче б Церква була тільки по суті ієрархічною установою, а не Містичним Тілом Христовим.

Митрополит з тристалітнього досвіду своєї Церкви говорив про дивне явище, коли Східня якась Церква стає з’єдиненою і пізнає латинську односторонньо і підчиняється або її підчиняють, замість бути в єдності, прищеплює собі щось, чим перестає бути духовно собою, тратить свою автентичність, свої права, ба й літургічні практики й духа, замість берегти і розвивати свої в ім’я древньої одности віри при різноманітності форми і традиційних прав і правопорядку, які є відповідніші звичаями для своїх вірних і для забезпечення добра душ в Церкві, яка є союзом любови, як сказав св. Ігнатій Богоносець, і живе Святим Духом. Митрополит з болем говорить, що підчинення уніятів латинянам є шкодою для екуменізму, а не добром, що це відкрита дорога до асиміляції, латинізації і втрата своєї ідентичносте, що в сумі це противиться науці про Церкву і думкам Вселенських Архиєреїв, що й було висловлено пізніше на Другому Ватиканському Соборі. Тому Митрополит починає дуже розумно очищувати наш обряд від латинізмів,а коли натрапив на труднощі серед своїх, просив помочі в Римі і таку поміч отримав. Літургія на Сході — це вислів віри, засіб для екуменічної праці.

Ще одну дуже важливу засаду для екуменізму ставить Митрополит: екуменізм треба будувати не на богословії, не на праві, не на політиці, а на любові. Цю думку проповідує Митрополит на Заході в 20-х роках. Сходові чужий юридизм, богословська суха спекуляція, централізм, уніформізм, немила політика і її гри та кон’юнктури, а промовляє до серця молитва, Літургія, символіка, братерство в Христі, мир Христовий. В тім дусі, наприклад, хто з православних приступав до Митрополита і просив сповіді, Митрополит приймав, як батько дитину! Вже тоді! То велика засада екуменізму Митрополита і його Слуга Божий проповідував і практикував тому сімдесят років! Свідком цього були славні велеградські унійні Конгреси, на яких Митрополит був все шанованим і любленим голосом! Для всіх!

Митрополит доказував, що так звані «уніяти» — це не дисиденти православія, ані не ренегати вони. Так тільки історично склалося, що такими вони виглядають в очах православних, і це викликає в них ненависть навіть до цілої католицької Церкви, яка з незнання до такої думки допустила чи й до цього могла спонукати. Митрополит бачив інший образ, інакший від цього, що штовхав до асиміляції, і він вчив майже парадоксально: треба бути нам справді православними, щоб цим доказати католицькість Христової Церкви, тобто жити справжнім» древнім православієм в католицькій-вселенській Церкві! Як мало ми ще й досі зрозуміли цю дивну, але велику правду, якою жила в давнину в одності Церква, і, не розуміючи цього, ми творимо перешкоди в екуменічній праці. Не розуміють цього і на Сході у відношенні до «уніятів», які змагаються за свою автентичність і свій справжній розвиток. Прикладом на це є питання патріярхату, який є образом помісности Східніх Церков, який нам у минулому боялись визнати, щоб не захитати західньої централізації церковної влади або самолюбних прав латинських прав місцевих Церков (дієцезій). Східні ж добачали в його невизнанні наш перехід на латинство і наше підчинення латинському західньому патріярхові; тепер на Заході бояться його нам визнати, щоб не зірвався екуменічний діялог зі Східніми Церквами, а одна зі Східніх Церков боїться, щоб тим Рим не визнав нашої від неї цілковитої відрубности і окремої помісности, яка між нами в історії була! Не новість! Митрополит працював над встановленням українського патріярхату і вчив про його значення в екуменізмі.

Ось в цілому деякі вказівки Митрополита Андрея для успішного екуменізму: пізнати себе, любити себе, навіть серед кривд, молитись взаємно один за одного, шанувати свої традиції — пізнати їх і жити ними, помагати собі, не воювати між собою, провадити мирні розмови про поєднання, у всьому бачити Христа, а в цілості створити чи хотіти створити бажання єдности і хід до спонтанного поєднання, як діла благодаті, а не людей. Все це вимагає повільного, поступового, терпеливого підходу, спільного зусилля без поспіху, без скоків і духовного насильства.

Митрополит Андрей був великим вчителем для екуменізму.

о. Іван Музичка

«Розіп’явся Ти мене ради, щоб мені стати джерелом прощення, проколений Ти був у ребра, щоб каплі життя злити на мене, цвяхами Ти був прибитий, щоб я глибиною Твоїх страстей на висоті володіння Твого скріплений, кликав до Тебе: житєдавче Христе, слава хресту, Спасе, і Твоїм страстям». Так поетично з вишуканими словами прослави і вдячности оспівує розп’яття одна із стихир нашої страсної утрені, яку служимо в страсний четвер.

Стоїмо перед кінцевим актом великої спасенної драми: Христос, прибитий на хресті, вмирає-конає серед моря болю, глуму, пониження. Як можна б це описати, відчути, пережити? Це ж жахливі, найбільші терпіння, які могли злобні й злі люди придумати, щоб раз на все знівечити ганьбою діло Ісуса, не знаючи, що це є найбільший акт жертви і рятунку для цілого людства. Ісус проказує на хресті двадцять перший псалом, в якому Давид бачив свого царського нащадка в цім кінцевім акті Його жертви і своїм поетичним талантом і з надхненням Святого Духа зумів дати опис тих терпінь. Ось деякі слова з того Опису: терпіння тії такі великі, що конаючому здається, немов сам Бог його опустив. Це найбільший щабель душевного терпіння і кризи: «Боже мій, Боже мій, чому Ти мене покинув?» То вже не людина, а немов роздавлений червяк, сміховище людей, презирство народу. Він по своїх чудах, які вчинив в Юдеї і Галилеї, по своїх чудових науках і словах, по своїм повнім підчиненні Отцеві — сьогодні цілковито безсилий і так поруганий, що став глумом. Хто ж повірить тепер в його слова: я є дорога, правда і життя? Вороги його тріюмфують! Де той, що зруйнує святиню і за три дні її збудує? Він других рятував, а тепер сам не може зійти з хреста. «Мов черепок, висохла моя сила, язик мій прилип до горла, кладеш мене в нарах смерти» (Пс. 21, 16). «Дивляться на мене з радістю і споглядають, одежу мою ділять між собою і на хитон мій жеребок кидають».

Ісус тії слова шепче на хресті спаленими устами. Але псалом, хоч почався таким болісним і розпучливим окликом, кінчиться славою, яка потім здобуде землю, бо не буде ні одного місця на землі, де б не стояло страшне, але рівночасно славне знам’я Розп’ятого — Його хрест. Поет псалма каже: «Усі кінці землі згадають і навернуться до Господа. І впадуть ниць перед тобою усі сім’ї народів; Господнє бо є царство, Він над народами панує. Йому одному поклоняться всі тії, що в землі спочивають; перед ним упадуть ниць усі тії, що сходять в могилу. І душа моя для нього житиме; моє потомство буде йому служити, і розповість про Господа прийдешньому родові; прийдуть, оповістять про його добрість, що має народитись» (Пс. 21, 28-32).

Щоб ці слова вповні зрозуміти, а з тим і вартість і славу хреста, треба нагадати Христові слова: «За те Отець мій мене й любить, бо я кладу моє життя, щоб знову його взяти. Ніхто його в мене не забирає, бо я сам кладу його від себе. Владу бо маю його покласти і владу маю назад його забрати» (Ів. 10, 17-1). Хрест і терпіння Ісуса на хресті включно зі смертю — добровільні, свідомі, повні власті над ситуацією, повні послуху Отцеві у пляні спасення-рятунку згубленого людства. Тому й міг на кінець Христос сказати своє передостаннє слово на хресті: «Сповнилося». Христос не був жертвою людей, і ніхто не виніс ніякої перемоги над Ним! Ніхто не мав ніякої власти над Ним! Він був виконавцем, свобідним слугою Отця, агнцем жертовним Отця за гріхи світу! То та мудрість Божа хреста, про яку св. Павло каже: «Христос Розп’ятий — то Божа Сила і Божа Мудрість» (1 Кор. 1, 24).

Христовий хрест сьогодні по всіх закутках землі. Не здолали його вирвати із землі, із золотих бань церков, з орнаментики і прикрас, не заступило його ніяке людське знамено, ні символ, а як на якийсь час тут і там коротко заслонило чи заступило його, скоро з ганьбою провалилось у безодні історії. Христове знамено терпіння, смерти і перемоги за гріхи світу стало раз назавжди переможеним. Таким Христос нам його лишив, і воно не пропаде, як і Його слова життя вічного. Велике диво, що безбожники у своїм засліпленні цього не бачать. Христос лишив нам свій хрест таким символом, що терпіння, страждання, переслідуваня, гоніння, мученицькі смерті не є для нас, християн, пострахом, ганьбою, поразкою, кінцем, а перемогою, славою і честю. Мученики у християн є славою і честю вінчані. Перші християни хотіли з Христом терпіти і вмирати і йшли на страту, гинули в зубах звірів з піснею на устах і молитвою, знаючи, що переходять тільки хвилеві страсті і Голготу з Господом, щоб одержати обітницю воскресення. Св. Петро, що зазнав також смерти на хресті, писав до своїх вірних: «Христос страждав за вас також, лишивши вам приклад, щоб ви йшли його слідами» (1 Петр. 2, 21).

Христові страсті, терпіння, хрест стали для нас відзначеням, ними ми Йому стаємо подібними. Ми з Ним несемо хрест, з Ним і перемагаємо. Кров мучеників, як казав св. Ігнатій, стає посівом для великого Христового жнива, не безводною і мертвою пустинею. Перші християни раділи, коли могли терпіти імени Христового ради.

Так дивився на Христові страсті св. Павло і так переживав свої хрести, а мав їх багато. В листі до Колосян має він таке дивне речення: «Тепер я радію стражданнями за вас і доповняю на моїм тілі те, чого бракує скорботам Христовим для його тіла, що ним є Церква» (Кол. 1, 24). Дивні слова! Св. Павло каже, що він продовжує Христові страсті у своїм тілі, немов би їх доповняючи, немов би щось ще бракувало. Чи це можливе, як це розуміти? Часто в житті великих людей трапляється, що вони щось з трудом здобудуть, але потім з такими ж труднощами і боротьбою, з жертвами мусять своє діло утривалювати чи застосувати з болючими перешкодами. Подібність з Христовим ділом велика. Христос здобув на хресті перемогу над гріхом і смертю, але поширювання Христового царства, слова і благовісті вимагає труду, жертв, а й мучеництва. Нагадаймо смерть св. Йосафата за з’єдинення. По його мученицькій смерті частина ворожих настроїв зникла, його вбивники билися в груди в каятті, запеклі вороги навертались. Це було те Йосафатове доповнення Христових страстей, про що говорить св. Павло. Без таких жертв не була б відома Христова жертва ні на однім місці. Щоб хтось щасливо жив, потрібно зложити багато жертв. Це роблять батьки для їх дітей, це роблять науковці, це роблять вояки, що гинуть за батьківщину. Це роблять християни, щоб Христос приніс своє спасення для душ і народів.

Як змінив, Христос вартість терпіння і хреста! «Блаженні переслідувані за правду, бо їхнє Царство Небесне». «Блаженні ви, коли вас будуть зневажати, гонити і виговорювати всяке лихо на вас, обмовляючи мене ради. Радійте і веселіться, бо нагорода ваша велика на небі» (Мат. 5, 11-12). Мученик по-грецьки — то свідок, свідок Христовий. Для нас це відзначення, честь і слава, бо рани Христові, які носимо терпіннями, то свідчення для і про Христа, то свідчення про правду. То знак, що стоїмо за якусь велику правду, якої світ боїться.

Ледачого, пустого, безпринципового, байдужого, безідейного — хто буде переслідувати? Християнин, що не буде стосувати своїх засад в житті зі страху, не буде їх боронити, не схоче, щоб Церква-Христос вчили, провадили і освячували людей, — не буде переслідуваний. Християни, що не будуть ісповідувати Христа перед лицем всіх людей, що не житимуть з Христом, — не будуть переслідувані. Яка їм честь за це? Христос сказав, що не визнає їх також, що відречеться їх.

Наша Церква в Україні сьогодні носить Христові рани на собі. Вона проходить свою Голготу. Вона доповняє те, що бракує Христовим страстям у Його Церкві. Вона є свідком перед світом, що Христос помер за спасення світу і воскрес, щоб володіти, і володінню Його не буде кінця. Для нашої Церкви сучасні дні — це страсний тиждень з Христом. Несімо з вірою св. Павла ці Христові рани і страждання. Переживаймо наш страсний тиждень враз з Христом. Це відзначення. Скажім зі св. священномучеником Полікарпом: «Наслідуймо Христа в Його терпіннях, і коли ми терпимо імени Його ради, прославляймо Його, бо це є приклад, що його Він нам дав сам і то є те, в що ми повірили».

Хресту Твоєму покланяємось, Владико, і святе Воскресення Твоє славимо!