о. Іван Музичка

Був я раз на базарі у Львові й двічі чув розмову (не підслухував!) в гурті громадян і почув майже однаковий іронічний вислів у зв’язку з недостачами, якимись прикрими ситуаціями і той іронічний вислів звучав: «Ото демократія, маємо демократію, почекаймо, коли демократія це влаштує…». Вислови ці є болючі, злобні й несправедливі, в додатку дише від них повним незнанням, що таке демократія і твердження, що все лихо походить від нашої нової державної політичної системи, якій ім’я «демократія» і скрита при тому підсвідомість, що інша недемократична система розв’язала б справи краще й успішніше. А з всяких мітінгових фраз таки бачиться скриту думку, що за комуністичної недавньої системи було краще й було б зовсім краще, коли б вона ще існувала…

Очевидно, є і такі твердження, що демократія є найкраща система суспільного й політичного життя і є ліком та розв’язкою усіх лих, криз та суспільних неполадків. Обі думки з іронією, чи без неї є хибні, а перша є кривдяча і неграмотна. Цим увагам хочу дати короткі відповіді на основі науки Церкви і здорового толку. То не буде моя політична пропаганда за демократію, то є богословська, пасторальна й соціологічна тема, про яку нам священикам треба говорити і вчити. Нагадаймо хочби недавню папську енцикліку «Сотий Рік», в якій є наука папи і про демократію. Ось його речення: «Автентична демократія є можливою тільки в правовій державі й на базі правильного поняття про людську особу» (ч. 46). «Демократія без вартостей перемінюється легко у відкритий або навіть облудний тоталітаризм, як доказує історія». (Злощасна партія Леніна називалась «Соціял-демократична»! Гітлер прийшов до влади з респектом до демократії і вибором за її засадами. А потім в одному й другому випадку?..)

Зразу перша увага. Церква не має і не творить ніякої політичної, соціяльно-економічної системи правління народом, не має своєї власної окремої соціяльно-економічної науки для практичного ведення державою. Церква має натомість солідну й обґрунтовану по-філософськи і по-богословськи науку про Людину. Свої соціяльні поучення Церква подає у т.зв. Енцикліках папів (і їх є вже багато), а останньо теж і на II Ватиканськім Соборі в Конституції «Радість і Надія». Цей важний документ Церкви каже: «Церква, яка за своїми завданнями і компетенціями ніяким чином не утотожнюється з політичною громадою-спільнотою. ані не пов’язується з жодним політичним устроєм, є одночасно і знаком, і заборолом потойбічности людської особи» («Радість і Надія», ч. 76). Це важне. Церква веде людину до вічности, стоїть на сторожі людської особи, її прав і гідности, і береження природного, й Божого права та їхнього стосування у всіх законах, які людина творить у своїх спільнотах для себе, від конституцій до всякого законодавства, потрібного у людських спільнотах.

Ще одна увага. Соціяльні поучення Церкви ставлять собі за мету такий соціяльний лад, який дозволяє людині виконати Божу волю і жити гідним та щасливим християнським життям. Основним предметом соціяльної доктрини Церкви є особиста гідність людини, як образу Божого та оборона її невідємних прав як особи і з респектом до людської гідности. «Образ Божий» (Шевченко вживає цього вислову у своїх напімненнях!) визначає тую гідність і є мірилом повноти розвитку людської особи. Що це не якісь «побожні» фрази, ми бачили, що в ім’я тих наук про людську гідність відбувалась боротьба з доктриною Леніна в бувшому СССР за права людини і народів. Ішлось про захист Людини. Ця людина була зведена в тій несамовитій державі до гвинтика, а життя до тваринного.

Важне теж: Церква не хоче, щоб її науку утотожнювати з всякими іншими соціяльними чи економічними системами, наука Церкви не є одною з ідеологій (яких так багато) політичних наук. Наука Церкви ніколи не старається шукати «середини» між лібералізмом, капіталізмом і марксизмом чи колективізмом. Церква не хоче показувати якусь «альтернативну розв’язку» серед всяких інших систем, чи якусь «компромісову» відповідь на соціяльні труднощі. Ніяк не можна б створити такої науки, що була б добра для всіх народів, всіх культур, всіх географічних зон землі, для всіх психік народів всіх часів. За складна є людина і її життя, щоб її земське життя вбити в один якийсь обруч. В тім і помилка марксизму, який завів людину в повний детермінізм: все станеться так, як Маркс придумав, коли сидів і студіював в Бритийськім Музею… Кожний нарід в своїх життєвих умовинах повинен виробляти свої норми і оцінки та спосіб життя для своїх людей та творити директиви для своїх урядів і Церква, єпископат поодиноких Народів над тим наглядає. Перед нашою Церквою стоїть тепер таке важке завдання помогти нашому урядові такі практичні засади для спільного добра нашої держави і добра поодиноких громадян створити.

Подам тільки дві уваги II Ватиканського Собору про демократію. Перша є в таких словах: «Отож нехай усі громадяни пам’ятають на своє право й, одночасно, на обов’язок вживання свого виборного права для загального добра» (РН, ч. 75). Або інакше: в демократії громадянин має права й між ними важне практичне право вибирати осіб до проводу, напрямні для ладу і ін. Значить, є системи, в яких владу для себе нарід вибирає, в яких нарід вибирає собі керму свого суспільного життя, владу, що творить закони для творчого життя громадян і береже їхнього здійснювання в житті. Але є системи, в яких того вибору нема, або той «вибір» є фіктивний. Політична система, де права громадянина є респектовані, де він своє право у свободі здійснює і осягає шляхом виборности — то є демократія. То система, що зветься також правопорядком або правовою державою. І знова цитата з цього ж документу: «Щоб громадянська співпраця… могла успішно здійснитися в щоденнім публічнім житті, є потрібний правопорядок, в якому було б позитивно встановлено відповідні компетенції урядів і установ державної влади і, рівночасно, успішна й незалежна охорона прав» (ч. 75).

І другий натяк на демократію у тім же документі: «А громадяни, чи одинцем, чи об’єднані, нехай уважають, щоб не давати публічній владі надмірної власти, але й нехай не домагаються від неї, невмісно, надмірних вигод і послуг так, щоб не применшувати відповідальности осіб, сімей і соціяльних груп» (ч. 75).

Щоб краще це зрозуміти в системі демократії, погляньмо на інші системи, які людина собі придумала в найновішій історії.

Перша — марксизм з назвою комунізм і у практичній формі ленінізм, який створився теоретично в Англії і практично дійшов до влади в Росії з фантастичними теоріями Леніна про державу (його пустий твір «Ґосударство і революція», якого ніхто ніколи не здійснив в СССР, а який був «біблією» диктатури пролетаріяту. Теж ця система практично здійснювалася в так званих націонал-комунізмах або в формах різного соціялізму. Одне замітне: доктрина державного будівництва в цій системі можлива до здійснення єдино при помочі насильства, сили, без пошани до прав, до свободи і гідности людини. Штучно, часто під терором, проіснувала вона 75 років в СССР і стала свідоцтвом своєї нездатности в житті, хоч так багато осіб в засліпленні і в незнанні хотіло б її повороту сьогодні.

Друга — це лібералізм у другій половині XIX століття на сильнім наголосі повної, цілковитої свободи особи в економічнім житті й в політичнім, спрямований проти монархізму. В Англії — колись сильна партія, яка ще існує і діє в парляменті в дуже нечисленних симпатиків.

Третя течія — консерватизм з респектом до людини, її традиційного життя в різних суспільних історичних формах, до людини як члена народу зі своїми вартостями та інституціями як держава, сім’я, релігія, історичне минуле з його побутом, культурою і власними здобутками. В якійсь мірі пов’язана ця система правління історично з монархіями. Сильна політична система, яка ривалізує в Англії з формою соціялізму, що зветься лейборизмом і промощує свою політичну дорогу в кермі державою справжньою демократією, респектом до прав людини.

Четверта скрайня, як марксизм, але з правої сторони, побудована на расі, чи нації або національній елітарності й окремішності серед народів – це нацизм (або гітлеризм) або фашизм (Італія) чи фалянгізм (Еспанія), чи різні форми націоналізму. Останньо почали називати всі ці три відміни одним словом «фашизм» і це є неісторично й хибно, коли ідеться про різниці, й то чималі, між ними. Вони мали свої окремі держави і системи. Краще звати це «тоталітаризм», бо тоді включимо й Совєтський союз. Тоталітаризм — то нещастя! То уряд і провід державою в руках або одної людини або пануючої групи людей (партії), які мають повну контролю в своїх руках всієї керми державою без ніякої можливої демократичної контролі публічного життя, держава кермує всім публічним життям і навіть особистим поодиноких громадян. То теж зветься диктатурою і всі ці системи, включаючи більшовицьку, треба звати диктаторіяльними. Совєтський союз не крився з тим, що в ньому є «диктатура пролетаріяту»! І при тім звали себе найдемократичнішою державою в світі! Ленін казав: «диктатура слово тверде, важке і навіть криваве, але ми казали, що диктатура робітників забезпечить йому скинення ярма експлуататорів і ми показались праві…». Ну, а як вже скинули те ярмо, стали диктатурою самі для себе. Були в історії різні системи керми державою. Багато з них зникли і не повернуться, деякі ще тут і там остались (напр. монархія).

І ось сучасні форми правління — демократія. Про неї є різні вульгарні навіть поняття. Одна з них – то система, в якій є повна свобода, або, власне, вульгарно — можу робити, що мені хочеться чи подобається. Такої системи на світі нема, хіба якась фантастична анархія. Я чув від простого американця: то лад, в якому я є вільний і можу прогнати мою жінку і взяти собі іншу… (Таке пояснення я чув!) То неграмотна наївність, неграмотний наголос на свободу. На свободу покликаються всі, навіть покликалися в СССР, коли співали: «Я другой такой страни нє знаю, где так вольно дишет человек…». Але чи дійсно «вольно» дихав? Хочемо свободи і не вміємо її шанувати, не вміємо її вживати. У тоталітарних державах кожний віддавав свою свободу «вождеві», «проводові», «урядові», партії. Так говорив Гітлер: «Всяка організація має запевнену майбутність, якщо підкоряє в природний спосіб свободу одиниць так, щоб мала з того добро цілість». Найвищому авторитетові нації має бути підкорене все, навіть (Церква має підчинитись, на думку Гітлера. То абсурдність гасла «Нація понад все», яким Гітлер мало не знищив тієї своєї нації. Хоч на свободу особи покликаються всі й обіцюють її, навіть в СССР, але чекають, щоб тільки дати себе взяти в руки владі.

Власне, йдеться про свободу, про права, про людську гідність, про береження природного права в людини і цих її вартостей не можна проміняти ні за ковбасу, ні за високі гасла світової революції визволення, ні найвищих прав якоїсь раси. І спільнотність життя людини, основи законодавства того спільного життя в державі, матеріяльні вартості та їхнє вживання, а також провід у цій державі — то не твір людини, немов би людина придумала собі поняття, що вона спільнотна істота й вигадала собі засади життя в спільноті. Ні! Це прикмети вложені в природу людини і тими прикметами і правами всі люди є рівні. Ідеології, що їх видумують всякі «ідеологи» чи й філософи, які хотіли б створити людину на свій людський лад чи кшталт, чи теорії для панування над другими, використовування других для своїх самолюбних цілей — то людські фантазії. Кляси — то твір людини чи людей, які створили їх на основі хитрих принципів, що життям людини кермує сила, багатство, хитрість, «голуба кров» і т.п. Теорія про боротьбу кляс — то нісенітниця Маркса і його учні створили безклясове суспільство з такими клясами: колгоспники, робітники, трудова інтелігенція, а керівною клясою були члени партії — найбільш упривілейовані люди в комуністичнім суспільстві.

Не людина створила родину-сім’ю, але то велика прикмета й право людини, природне право, могти творити сім’ю. І це людина маніпулювала — утворилася полігамія, жінка була власністю чи рабинею чоловіка, були і є подружні зради, розводи, насильне заключування подружжя, терор в подружжі, аборти, всякі інші ненормальності створені людьми, не Творцем подружжя.

Не людина створила плем’я, громаду, державу, то прикмета, що походить від її природи. Енгельс твердить противне, що сім’я, держава й приватна власність — то пізніші твори людини. А Ленін прямо твердить, що держава — то твір, що виник з появою кляс, кляси треба розгромити і тим розгромити державу, а спільнотою людей будуть кермувати, по черзі, звичайні люди без урядовців-чиновників, збирання податків, без поліції, армії, все в повній свободі, бо ломакою в рай-комунізм нікого не будуть заганяти (слова Леніна!). Такі то були фантазії і то зі свободою, в ім’я свободи, чого ніколи в СССР не здійснили, і не пробували здійснювати та були такі ж фантасти, що в те вірили… І деякі вірять ще й досі та мріють, що при допомозі свобідного права вибору керівних органів держави зможуть прийти ще до влади, але тоді вже не випустять її з рук…

В гру входять при роздумі про державу, її провід, її громадяни, вартості людської особи, які можна свободою викривити, потоптати і людина перестане бути такою, якою створив її для себе Творець і її Господь. Гарно про те вчив Митрополит Андрей: «В питаннях про управу держави вже не йде про те, чи формально держава є монархією чи республікою, але про те, чи в ній є збережена слушна міра поміж правами і свободою одиниць та правами і властю держави». Той сам Митрополит цитує в своїм поученні про державу слова папи Лева XIII до французьких робітників (коли б так були в царській Росії читали ті слова, може були б думали інакше про ленінську та інші соціялістичні революції…): «Якщо ваша демократія буде християнська, вона запевнить батьківщині мир, добробут і щастя. А навпаки, коли віддасться революції та соціялізмові, коли, обманена шаленими ілюзіями, кинеться на ревіндикації, що нищать основні закони, на які спирається кожен громадський порядок, наслідком такої демократії для самих робітників буде неволя, нужда і руїна». Ленін знав краще і жив словом «революція» та мріяв про «диктатуру» — свою і пролетаріяту…

Розрізняти треба природні, внутрішні, вроджені снаги і характерні прикмети людини, які є в її природі й різні форми її діяльности, які людина сама собі творить своїм розумом в своїм щоденнім житті з респектом до своїх природних снаг і прав, і розвитку спільноти. Не можуть усі кермувати, треба придумати, яку керму в спільноті встановити. В старину найсильніший, найздібніший. бувалий брав, чи просили його, щоб взяв провід і всі радо йшли за ним для спільного добра. Провід спільноти — то природна прикмета й потреба у спільноті, а її встановлення і форми є різні. Найчастіше це відбувається через вибір і то вибір більшістю осіб у спільноті. Математичною більшістю. Черчіл казав: вистане 1 — один — більше! І той вибір відбувається, що якийсь проміжок часу, значить, на те, що коли вибраний чи вибрані не сповнили сподівань тієї більшости, цілість вибирає знову, але іншого або інших, що зроблять краще. То і є демократія — нарід більшістю кермує собою при помочі вибраних. Меншість занимає важну позицію критики, опозиції, тобто своєрідної контролі над веденою працею. Меншість не є тії, що «програли», яких треба геть викинути (в нас в Галичині на різних громадських виборах меншість нераз мусіла втікати через вікна!). Меншість має велике демократичне значення. Коли її нема і все й у всьому відбувається «одночасно», або більшість все отримує 99,6%, щось може бути не добре. Ще гірше було б, коли б з меншості за пару днів деякі особи зникали без сліду… Демократія це справжній вибір влади уряду — вибір! Не вибирає, ані не ставить до керми ніхто сам себе, або група заговірників. якась мафія, гурт, а увесь нарід без ніякого насильства. Демократія, отже, то керма державою народом через вибір керівних, законодатних і виконних органів влади.

Очевидно, як і всякі людиною створені форми якогось уряду-проводу, має демократія свої хиби, недостачі й слабі сторони. Ще не знайдено кращої системи. При виборах кандидати на провід можуть багато обіцювати і потім мало або й нічого не зробити з обіцяного, можна творити і викликати різні емоції палкими промовами, реторикою, плитким патріотизмом, кпинами з інших кандидатів, або, як кажеться одним словом — демагогією. Часами в народі є люблені такі «виборчі звичаї». Цікаво, чи напише хто коли історію більшовицьких виборів, виборчої пропаганди, стилю промов і ін., починаючи від днів революції в 1917 році, виборів до різних «рад» аж до розвалу СССР. Принаймні, такого твору я не стрічав, а був би він цікавий, щоб побачити червону демократію у виборах в такім творі. Окремим розділом в такім творі повинні бути обіцянки робітникам і селянам та як їх дотримувано. То не були демократичні вибори, а їхнє звиродніння. Нарід «вибирав» під впливом демагогії-опіюм (в день виборів, звичайно, лилась щедро горілка).

Великою хибою демократії є те, що в її нутрі може легко творитися корупція, моральний розклад і прикладом цього на наших очах є Італія, в якій недавні ще «державні мужі», провідники партій опинилися в тюрмах. В демократії діють люди, не ангели і клопіт є не все в системах, а в людях, які можуть бути обманцями і шахраями або, просто, не вміють правити урядами. Лихо не в демократії, в якій обманців проженуть виборці. Лихо в не-демократіях, де обманці й розбійники дістаються до влади і нарід нічого не може зробити і «вибирає» їх дальше собі на сором і лихо. (Кажуть, одного разу Сталін хотів зрезигнувати, очевидно, фіктивно, тоді ошелешені члени партії з криком, зі сльозами, деякі на колінах просили-благали, щоб того не робив, щоб свого посту не кидав. І він міг потім сказати: партія мене хотіла!)

Диктатура, демагогія, насильство над народом і його вольностями може прийти через демократію! Який абсурд! Так прийшов до влади Гітлер. Його партії, його самого і його проводу, його ідеології нарід хотів і вибрав! То трагічний факт і історичний обман, що стався в такім здисциплінованім народі, що впав жертвою емоцій, фальшивого патріотизму і демагогії. Пам’ятаймо, це робив німецький соціялізм, німецьке робітництво (партія Гітлера то «Націонал Соціялістична Німецька Робітнича Партія», партія Муссоліні теж соціялістична. Осторожно зі соціялістами демократами…). По приході до влади Гітлер бере в руки всяку владу і керму, включно з армією, ліквідує всі інші партії, обмежує свободу слова й друку, свободу вибору, вводить повну тиранію включно з фізичною ліквідацією всякої опозиції (навіть своїх співробітників, а Сталін зліквідував фізично творців, ідеологів, боєвиків і ідеалістів комуністичного руху), взявся до найбільшого свого злочину ліквідації інших держав і їхніх свобід та вбивства цілих народів як жидів і циганів. То катастрофальний вислід обманеної демократії, коли вона улягла недугам і кризам народу з неспроможністю себе контролювати.

Тому треба поставити теж твердження: демократія не є найкраща державно-суспільна система. Серед слабких є вона ще найкращою для дозрілого політично народу. Яка інша тоді? Треба радше демократію удосконалювати, реформувати, що у справжній демократії відбувається, треба шукати здібних людей до проводу, не карієровичів, фантастів, а таких, що хотять для народу працювати. Серед усіх систем правління демократія єдино стоїть на засадах свободи, правовости і гідности людської особи. Вкажіть на інших кращих! І різно це в різних народах і державах робиться. Чи кожний нарід надається до повної, справжньої демократії0 Скільки є народів, що до виборів ідуть 60 чи й 50 відсотків лише. Іншим людям зовсім не залежить на тому, хто і як кермуватиме ними. Те саме відноситься і до тих, яких вибирають. Чи справді всі щиро стараються працювати для добра й росту держави? Одного разу Пілсудський в люті сказав дуже гіркі й нецензурні слова до членів свого сейму, які не бачили своєї великої відповідальности перед великими потребами своєї держави, якої вони були законодатним органом. Бачили тільки вигоди бути послом…

Коли наша тепер демократія в Україні мас свої хиби, недостачі, чи скажім краще неуспіхи, то лікуймо й направляймо це опозицією, розумною і творчою критикою, вказівками, порадою при помочі преси, яка також буде голосом народу, тобто «загальною опінією» чи оцінкою, з якою відповідальні в уряді люди числяться, прислухуються, але не вказуймо на недавню тиранію і диктатуру одної людини чи «мудрої партії», яка топтала всякі вартості людини і її свободу та зі зітханням і тугою не кажімо: «було краще»… Не міняймо вартостей, на яких поставлене життя людини, її держава, а міняймо людей, які не справилися у проводі з різних причин. Оцінюючи ідеології, не даймося пірвати емоціям як німці перед Гітлером, собі на сором, а росіяни перед Леніном — собі на загибель (скільки стрілялись самі, коли побачили обман), а дивімся як цінить якась ідеологія вартість і гідність людини. Нагадаймо при тім, що вся боротьба Заходу, Америки, Ватикану, великих наших людей-дисидентів (про яких ми вже й забули!) в часі совєтської неволі була за гідність і права людини. То були часи правозахисників! То були вартості, за які стоїть демократія, яка нам раптом не подобається і з іронією про неї говоримо. Чи іронізуємо з тієї не легкої боротьби, за яку терпіли люди, наші співбрати? Пишу це перед нашими виборами в березні й тривожно думаю, який вибір зробить наш нарід…

І ось ще в додатку золоті слова Другого Ватіканського Собору про цю саме свободу людини: «Бо людська свобода часто слабне там, де людина знаходиться в крайній нужді, або ледащіє там, де вона, потуряючи над міру життєвій вигоді, гейби замикається в якійсь золотій самотності. І навпаки скріплюється, коли людина приймає невідхильні вимоги життя громадського, приймається різнородних постулятів людського співжиття та віддається на послуги людській спільноті» (Р.Н., ч. 31). Варто тут нагадати слова президента Кеннеді: «Не очікуйте, що держава дасть вам, а думайте, що повинні ми зробити для держави».

Відчуття людської гідности творить в народі намагання обновлювати політично правний лад, в якому були б краще збережені права одиниць-осіб в публічному житті, тобто такі права як право на життя, на свободу, на працю, освіту, релігію, гідне життя і ін. (Там же, ч. 73). То думки Церкви у Всел. Соборі, в папських енцикліках і нам, в Україні, варто це сповняти, до цього прямувати, а це можна робити в правдивій демократії, а не в дикій диктатурі, в якій людина є ніщо або гвинтиком. 1 ще раз: горе громадянам, коли дадуть своєму урядові надмірні власті (там же, ч. 75) і уряд стає диктату­рою із правом насильства.

Силою і здоровою основою демократії є здорова конституція (основний закон), до якої мають узгоджуватись усі інші права й закони. Вибори, голосування, референдуми мають респектувати конституцію, яка має стояти на сторожі прав і гідностей людини, на стороні природного права. Голосуванням і референдумами не можемо постановити, що брехню можемо вживати в державному і приватному житті. Те саме треба сказати про право на пошану життя, яке топчеться в наших часах у так зв. абортах, а вбиті, ненароджені не мали сили ні способу себе боронити, ні в кого захисту шукати. Демократія не є ціль сама в собі («хочемо демократії», «маємо демократію!»), вона є тільки засіб, спосіб, яким зберігається справжні вартості життя людини і її особи. Демократія є для людини і не навпаки. Демократія не є тільки для здобуття хліба й матеріяльних вартостей, бо людина не живе хлібом єдиним (Мт 4,4). Демократію треба вміти вживати як і свободу. Демократія є для дозрілих і відповідальних громадян. Як вона не функціонує, хиба є в людей, що не вміють нею жити.

Тому не критикуймо нашої кволої ще демократії і не шукаймо таке щось, чого, як казав Шевченко, немає і на небі, і неситий не виоре на дні моря поля…

Ще одна увага до слів, якими я почав цю статтю. Були це слова іронічних докорів до нашої демократії в Україні, немов би вона була причиною усіх наших лих. То не перші кпини чи критики демократії у нас чи в світі. Між двома останніми війнами, коли демократія виступила на європейську політичну сцену по занепадах монархій та кількох імперій були кпини з демократії, були упередження до неї як і в Україні сьогодні. До таких критиків належала й Церква, яка все була консервативною в політичних науках. Такими було й наше галицьке тоді суспільство, в якому політично діяла наука чи впливи націоналізму і появилась перша демократична партія під польською окупацією, яка постала 11.7.1925 р. з різних тоді українських партій і називалась УНДО. Були то важкі кпини з неї в нашім суспільстві й тривали вони ген аж до еміграції («ми за Україну боролись, а ви, демократи, що?»). Тепер ці кпини ущухли і націоналісти стали горливими демокра­тами… Добре. УНДО і демократи боролись також за Україну та різна буває боротьба й історія потім те все оцінює. В російськім комунізмі було те саме: були «меншовики», що хотіли здобувати права для робітників парляментарним способом, очолював їх здібний ідеолог Мартов; були більшовики, які хотіли здобувати ці права тільки революцією, і тільки кривавою, і увесь світ, що не був з ними називали контрреволюціонерами.

Церква була тоді теж проти демократії. Це видно зі слів Пія XI. Той папа уважав демократію причиною всіх лих у світі. Він писав у 1922 році: «Змови, підступ і насильство проти мирних громадян і начальства, тероризм, залякування, відкритий бунт і всілякі інші ексцеси — все це є дедалі більш моторошним, чим більшу участь в правлінні державою бере народ так як це практикується в модерних демократіях». Коли в демократичних країнах і сьогодні можна побачити криваві страйки чи різні політичні маніфестації, з тими явищами теж не захопитесь демократією. Ідеться про хибне вживання свободи, яку часто утотожнюється з демократією…

Але 22 роки пізніше, в 1944 році, по гіркім досвіді різних тоталітаризмів і диктатур Пій XII писав інакше й слушно: «Народи зайняли супроти держави і правлячих нове, критичне і недовірливе становище, домагаючись звіту. Навчені гірким досвідом, вони дедалі більш рішуче відкидають претенсії диктаторської влади, яку не можна потягнути до відповідальності і яка є недоторкальною; вони (народи) шукають такої системи управління, яку краще погодити з гідністю та свободою громадян». Думка взята з життя в часі жорстокої війни, в грудні 1944 року, коли на життя і смерть змагались два тоталітарні дракони і війну мусіла рішати повна свободи американсько-британська демократія… Папа годиться, що Церква буде співдіяти в будівництві державних ладів побудованих на демократії, тобто системі, в якій кермує нарід, вибираючи собі свобідно гідний провід для керми державою. Коли за пів року закінчилась війна і почалась друга «холодна» між демократією і совєтським тоталітаризмом-диктатурою, Ватикан включився в цю війну по стороні демократії і війна була вповні в стилі демократії: не кривава, не за землі-кольонії, тобто за «лєбенсравм», а за людські права й людську гідність. Гарний історичний образ і, яким шляхетнішим він був від гірких подій хрестоносних походів в ХІ-ХІІІ століттях, в яких не діяла ні демократія ні голос Церкви серед гордостей і амбіцій монархів та державок…

Не дивуймося здоровій критиці демократії. Причин до цього є багато: незнання справжньої демократії, пересадний наголос з одної чи другої сторони на свободі-сваволі, недозрілість народів до демократії, яка є складною системою керми державою, і недостатнє знання людини і її гідности. Демократія є складна й важка система керми державою. Всяка диктатура є легкою: крикнути наказ, поставити відділ озброєної поліції і справа виконується… До демократії потрібне виховання змалку, вже в родині й в школі, для диктатури вистане невелика порція страху…

Другий Ватиканський Собор ні в одному документі не вживає слів «демократія», «демократичний», але в своїй Конституції «Радість і Надія», цитованім вище, робить виразний натяк про цю систему керми державою. Собор закликає до виховання молоді «кожного соціяльного походження…, щоб з неї вийшли мужі і жінки не тільки великого ума. але також і великого серця, яких наш час таки дуже потребує» (ч. 31). З цілого контексту тієї частини документу Собору бачиться, що йдеться про демократичні суспільства і участь в його житті поодиноких людей зі своїми відповідальностями. Документ продовжує: «Тому треба в усіх побуджувати волю, щоб брали на себе свою частину у спільних діях. Схвальною є поведінка тих народів, в яких більшість громадян бере участь у кермуванні публічних справ у атмосфері справжньої свободи». Собор висловлює загально своє становище до добрих установ людських спільнот словами: «Отож, будьщо існує правдиве, добре і справедливе в найрізнородніших людських установах, що їх створив і постійно створює людський рід, те все розглядає Собор з великою пошаною. А крім того заявляє, що Церква бажає помагати та плекати всі такі установи, наскільки це від неї залежить і може бути узгіднене з її післанництвом. Вона нічого гарячіше не бажає як того, щоб у службі на благо всіх могла вона свобідно розвиватися за всякої влади, яка визнає основні права людини і сім’ї’ та вимоги спільного блага» (ч. 42).

Не очікуймо, однак, від Церкви окремого викладу про демократію з похвалами чи рекомендаціями. Ціль Церкви така, що вона може співпрацювати з кожною системою, яка, як каже Собор визнає основні права людини і вимоги спільного добра. Церква приймає всякий суспільний лад, який дозволяє людині виконати Божу волю і жити гідно як людина, яка є образом Божим, якого від осквернення будьким і самою людиною Церква захороняє як Божа Інституція Спасення. Чи не з такою ціллю людина творить свої суспільні й державні системи для спільного життя — для тіла й душі! У творенні тих систем для таких важних справ людина потребує духовного фундаменту, який найде в Христовій євангелії і у нашій Церкви, яка є Христом Спасителем, а «Він є центром всесвіту й історії».

Наш Шевченко змалку читав св. Письмо і в старшому його віці тая свята книга була постійним джерелом його роздумів. Між його поезіями найдемо кілька таких роздумів, які він називає «подражаніями», бо хоче він наслідувати журбу старозавітніх пророків про їхній нарід і його невірність Богові. Одною з таких роздумів у Шевченка є поема на основі книги пророка Осії, в якій пророк боліє над відступствами свого народу від Бога. Шевченко бачить подібну картину в Україні й пише свою поему з чорним настроєм на вид того, що Україна важко прогрішилася, віддавши себе в руки царя, забувши про Бога. Поема починається болючими словами: «Погибнеш, згинеш, Україно…». Але закінчує свою поему, як і Осія, великою надією, що зло не переможе, а правда оживе. З певністю Шевченко читав уважно цілу книгу пророка Осії і свій оптимізм будує на гарних словах в одинадцятій главі, коли Бог-Ягве каже, що не каратиме Ізраїля, бо Бог не поступає як людина, бо Бог — «Святий посеред тебе!» (Ос 11,9). Пророк не вживає за ізраїльським звичаєм слова Бог, а вживає прикметника «Святий». Якже Бог-Святий перебуває серед Ізраїля-зрадника? В цілій історії Ізраїля все були пророки, їхні учні та праведні люди, які слухали і виконували Божі слова. Ними перебував Ягве серед Ізраїля, вони були світильниками Ягве, які світили серед темряви неволі, ідолопоклонства і гріха. Присутність Бога-Святого світила у святих Його, вибранців Божих, які ставали рятунком Ізраїля, через яких Бог посилав своє слово і їхніми молитвами беріг Ізраїля. То значення святих і праведних осіб в Ізраїлі й в інших народів потім в Новому Завіті. На початку історії спасення розказується, що заради навіть десяти праведників був би Господь пощадив грішну Содому на просьбу Авраама, але десять праведників там не найшлося і Содома загинула (Бут. 18,32).

Гарна це думка для нашої неділі сьогодні, яка зветься неділею всіх Святих Українського Народу тих великих перед Богом Братів наших, якими в історії немов світлом, був Бог між нами, їхніми вчинками, життям і словом провадив нас Бог так, що зло, гріх і поневолення мусіли уступати з наших земель, а Божа правда входила під бідні стріхи, їхньою праведністю і любов’ю вони — наші Святі, ламали залізо кайдан своїми молитвами і несли надію, бо Бог Святий предків наших — Ольги, Володимира, Антонія, Теодосія, Бориса і Гліба, які будували наше християнство, зупинять чорні хмари руїни і не дасть Бог Русі на поталу ордам здобичників. Бог перебував Святими своїми серед народу нашого в історії і треба було таку неділю в літургічнім календарі встановити з вдячности до них.

Хто вони? Яка була їхня поміч для нас? Як нам їх шанувати і їхньою святістю радіти?

Не багато ми маємо Святих у календарних списках. Не значить це, що маємо їх мало в небі перед престолом Божим. Вина в тому нас самих, що ми про те не подбали в історії. Ми мали їх багато, а в часи нашого останнього лихоліття мали ми їх тисячі, бо дарував нам їх Бог, а святість — то дар Божий, як писав мудрець Старого Завіту: «Вона з роду в рід у святі душі сходить і робить з них друзів Божих та пророків» (Муд. 7,27). Святі — то друзі Божі, що жили, працювали і вмирали для Бога, для свого народу в злуці з Богом, у великій любові до Бога й народу. Дуже широкою є відповідь, хто такі Святі. То справді люди, яких той грішний світ не був достойний, як каже автор листа до Євреїв (Євр 11,38) і подає великий їхній список зі Старого Завіту враз з їхніми геройствами.

Ми, Дорогі Браття і Сестри таких мужів мали в історії. Сам наш нарід багатьох з них виблагав в Бога тієї чести на землі, яку вони мають на небі, проголошуючи їх Святими. їхні імена з княжих часів знаємо, хоч то не всі. Їх було багато і наш Київ їхніми заслугами став святим нашим містом і ми повинні з вдячности спішити до тих святих місць, щоб прославляти їх, а не дивитись на ці місця тільки як музейні та історичні пам’ятки. Сліди наших Святих, їхні імена, а скільки безіменних, — то свідчення перед Богом і світом, що ми пізнали Бога, до Нього належати хочемо і в Ньому жити, бо свята віра — то наша радість, як казала св. Ольга, перша княгиня-християнка на Русі.

Між нашими Святими є різні люди: деякі князі, архиєреї, священики, велике число монахів і монахинь, інтелігентів, купців, вояків, велике число селян і ось, недавно, Церква поставила їх у список Святих — селян з Підляшшя з Пратулина, які загинули мученичою смертю від куль в обороні своєї віри і Церкви. Найбільше в нашій історії було святих матерей і бабусь, які виховали своїх дітей і внуків у вірі, незважаючи на жорстокі переслідування, заборони і кари. Тим бабусям належався б на Хрещатику біля статуї Володимира пам’ятник з написом: «Нашим святим Бабусям, що зберегли і передали віру Христову!». Згадаймо їх всіх в цю святу Неділю.

Поміч наших Святих в історії була велика. Вони принесли віру в Україну, як Ольга і Володимир, вони берегли її і виховували в ній, як печерські монахи, як Митрополит Андрей, в нелегкі часи нашого поневолення, вони дали своє життя за віру й друзів своїх, як св. Йосафат, як усі ті, безіменні, які своєю геройською смертю стали «горами трупів і дали ріки крови», як це описував Блаженніший Йосиф, в обороні своєї Церкви і віри в останніх століттях над Дніпром і над Дністром. Ті, що вмираючи молились, співали: «Святий Боже, Святий Кріпкий, Святий Безсмертний, помилуй нас!». Під акомпаніямент стрілів… Справжні наші герої — юнаки, дорослі й старці всіх прошарків суспільства, такі самі як ми усі. На землі вони вчили нас, в небі вони за нас моляться. Бідний був би нарід, коли б не мав заступників в небі. Казав хтось: У Бога просимо помилування, у Святих просимо, щоб заступались за нас… Наші Святі — то дар Божий, яким ми одержуємо те, для чого ті Святі жили, за що себе в жертву принесли і хотіли, щоб ми такими перед Богом були!

Коли наші Святі — то дар Божий для нашого добра й спасення, тоді їхні імена, їхні особи і пам’ять про них повинні мати все окреме місце в наших душах. То й ціль цієї неділі, яку встановили з таким наміром наші Владики. Св. Павло, чи не найбільший між Христовими Святими й тому Ісус зве його своїм «сосудом ізбранним», каже так про себе щиро: «Я сам стараюся догодити всім у всьому, не шукаючи для себе користи, але для багатьох, щоб спаслися. Будьте моїми послідовниками, як і я — Христа (1 Кор 11,33). Коли б ми спитали наших Святих, чого б вони від нас хотіли-бажали, вони відповіли б як св. Павло: «Наслідуйте Христа, як ми Його наслідували! У любові Бога-Отця, щоб ми в тій любові перебували, щоб ми любили один одного, як Христос полюбив нас, щоб ми любили свій нарід, як Христос, що плакав над своїм Єрусалимом і то є справжній патріотизм, який був у наших Святих, щоб ми творили добро один одному і не були самолюбами, щоб ми були готові цю любов потвердити за словами Христа: «більшої від цієї любови ніхто не має, як та, коли хто життя своє кладе за друзів» (Ів 15,13). Радіймо нашими Святими і все вдячні будьмо їм за їхнє світло серед хмар нашої історії, за їхнє велике свідчення про Христа для нас і нашої України, що так того свідчення для свого відродження потребує. Амінь.

Часто знайомимося з малими дітьми і при тім для розмови ставимо їм прості чи й наївні питання, як вони називаються, скільки їм років, чи ходять до школи і інше. А також: а чим ти хочеш бути, коли виростеш? Відповіді бувають різні, залежно від виховання, від довкілля, в якому живе дитина: футболістом, поліцаєм, гітаристом, часами впаде і слово — священиком. В Еспанії колись, і ще тепер, малий хлопчик часто відповідає: хочу бути святим! І каже це з повагою… Для чужинця, не-еспанця, така відповідь є великою несподіванкою, для еспанців — ні. Так вони виховують своїх дітей змалку в релігійному дусі на зразках своїх численних історичних святих осіб. Коли б хто з нас старших осіб в розмові сказав таке своє бажання, думаю, товариство вибухло б сміхом, або поглянули б на свого співрозмовника допитливо, чи, бува, з ним щось не в порядку… Бо незнане нам це слово «святий», не знаємо добре його змісту, не знаємо, що це за високий прикметник, не знаємо, що св. Павло, пишучи до своїх вірних, адресував: «усім, що в Римі, Божим возлюбленим, покликаним святим» (Рим 1,7) і так само до Коринтян, Єфесян, Филип’ян і інших. Своїх вірних називає св. Павло не християнами, а святими. Такими ми повинні бути і назва-титул є правильний! Але ми ніяковіємо, коли б нас сьогодні так звали, та й не мали б відваги сказати, що такими хочемо бути, такими маємо бути. Бо не розумієм цього слова — святий. Церква нам ставить перед очі в цю сьогоднішню неділю по Зісланні Св. Духа тих, що біля їхнього імени стоїть цей великий прикметник. їх так багато в історії Церкви і народів, їх так багато і між нами, біля нас, але ми цього не бачимо, бо не розуміємо цього слова.

Що таке «святий», «святість»? Чи справді ми християни заслуговуємо, як це хотів св. Павло, на титул «святих»? А що таке геройська святість у тих, що записані в наших календарях кожного дня? Спитаймо себе, щоб цей шляхотний титул в християнстві пізнати і хотіти його мати, нагадуючи гарні слова св. апостола Петра у його першім листі: «Як слухняні діти, не потураючи колишнім вашим похотям, як то було за вашого незнання, але як той, хто вас покликав, святий, так само й ви самі усім вашим життям станьте святими. Бо написано: ви будете святі, бо я святий» (1 Пет 1,14-15). Так пише Петро, заохочуючи своїх вірних по святости, цитуючи слова Божі, якими Бог хоче, щоб ми були святими, як Він. Не лякаймось цього слова! І не стидаймось його! То велике шляхотне християнське слово, наш титул!

То, очевидно, релігійне слово, бо походить воно від самого Бога. Бог є святий — трисвятий, бо так величають Його ангели на небі: Свят, Свят, Свят!, як це бачив у своїй візії пророк Ісая (Іс 6,3).

Божа святість — найвища, абсолютна досконалість: Він саме буття без початку і кінця, будьякої зміни, Він вічний, Він краса, добро, справедливість, правда, любов, милосердя для нас людей! Найменша недостача є неможливою в Бога. Тією своєю повною досконалістю Бог, неначе, поділився зі сотворіннями і тому в цій славній літургічній поемі й описі сотвореня на першій сторінці св. Письма кажеться при кожнім акті Божого творення: «І побачив Бог, що воно добре». Святий є Бог, святі є Його твори, які про Його святість, тобто про Його абсолютну досконалість свідчать-говорять. І людей створив Бог «на свій образ і подобу». Ми в нашому бутті, нашою душею, яка є духом, не матерією, маємо частинно Божі досконалості, тобто маємо участь у Божій святості! Не ми її собі даємо чи творимо. З досконалістю буття ми вродились зі сотворенням нашої душі, а потім Божа ласка-благодать наші прикмети душі до святости Божої підносить, з Богом нас лучить. І цей стан нашої злуки з Богом, злуки наших прикмет з Богом, нашої подібности до Бога по св. Хрещенні ми звемо святістю. Гріхом ми святість тратимо, але божою благодаттю її відновляємо. Коли Бог говорить до Ізраїля біля гори Синай, Він так і каже до народу про свій завіт з народом: «Будете моєю особливою власністю з-поміж народів… будете в мене царством священиків, народом святим» (Вих 19,5-6). Союз-заповіт Ізраїля з Богом — то участь у Божій святості. У Новім Завіті той зв’язок святости відновив і встановив Христос Спаситель своєю смертю і воскресенням і сам між нами як Богочоловік став найбільшим зраз­ком святости для нас, освячуючи нашу людську природу, беручи її одної з-поміж нас, яка стала найсвятішою істотою по Бозі — то Марія Богомати! Скажім простими словами — Бог своєю святістю поділився з нами і через Ісуса Христа дає її нам Святим Духом. Святість — то іншими словами наша досконалість у Божій благодаті, наша висока гідність, образ Божий, яким ми маємо той титул Святих. А Ісус нас поминає і дає заповідь і обов’язок держати тую подібність з Богом: «Будьте досконалі, як Отець ваш небесний досконалий (Мт 5,48). Не страшне, отже, те слово — святість! І різно можемо її називати: краса душі, Бог в душі, життя в Бозі або, як казав св. Павло: «Живу вже не я, а живе в мені Христос» (Гал 2,20). То є наша святість!

Дорогі Браття і Сестри! Ми всі покликані до святости і вона є нашим рятунком і спасенням. Тому і Церква є святою, «бо Христос віддав себе за неї, щоб її освятити, та злучив її з собою як своє Тіло, сповнив даруваннями Святого Духа на славу Бога» і «та святість проявляється в плодах благодаті, що їх Дух зрощує у вірних», — каже II Ватиканський Собор. Бог хоче бачити святість між нами, щоб ми росли, жили, творили і розвивались у святості як поодинокі особи, як нарід у Церкві. Христове євангеліє — то не життєпис Христа, а образ Богочоловіка, що своїм життям і словом дає нам вказівки і приклад, як можемо бути подібними до Нього. Життям у тій Божій досконалості, у благодаті-ласці, тобто святості, ми є світлом для світу, сіллю землі, а любов’ю ми стаємось Христовими героями, яких Церква ставить як світлий приклад на престолах, щоб тії, що нас бачать, прославляли Отця, що на небі (Мт 5,16).

Тут є важна прикмета святости. Коли ми її маємо, не поступаємо, як це роблять у світі люди без віри — величаються своєю досконалістю, здібнощами. Коли люди бачать наші добрі діла не прославляють нас і тії діла, але, й це каже Христос, прославляють нашого Отця, що на небі, бо бачать Його в наших вчинках, а ми можемо тільки з Павлом сказати: мені жити — то Христос, не вчинив того я, а вчинив мною Христос!

Великою силою святости є любов до Бога й до ближнього і без неї святість є неможлива. Висока любов — то геройська святість, зокрема в мучеництві, коли хто життя дає за других зі свідченням своєї віри і нею міряємо святість великих осіб історії. Такою високою є материна любов і тому мама так часто отримує від своїх синів чи дочок таке високе признання: «моя мама була свята особа». Часто почуємо подібне від щасливого чоловіка про свою вірну й добру подругу життя.

Дорогі Браття і Сестри! Є святість! Вона є між нами! Є святі люди і вони біля нас! І кожного з нас Господь кличе до святости, бо ми образ Божий, Бог хоче нас мати святими, хоче жити-мешкати в нас і діяти в нас. Тому став людиною, тому післав нам Святого Духа, щоб творив нас святими, бо без святости, зокрема без любови, ми були б ніщо! Святість наша — то світло для світу, то свідоцтво про Триєдиного Бога, який живе і діє в нас. Амінь.

Редакція одержала листа від управи Св. Софії, у Генк — Бельгія, якого, з незначними поправками, друкуємо нижче. Цей лист, як написано, мав би бути відгуком на статтю о. Івана Музички, що з’явилась за липень-серпень 1997 р. у журналі «Патріярхат». Мовляв у статті о. Музички не була виразно представлена активність Св. Софії. На жаль, у змісті листа ми не знайшли, де і в чому були неточності чи невиразності, яких допустився о. І. Музичка. Іншими словами лист нічого не доказує і нічого не заперечує. Лист є своєрідним звітом про працю Товариства Св. Софії у Бельгії. Так, що управа Св. Софії у Бельгії не доказала, у чому автор помиляється і де є невиразність та у чому вона полягає. Отже, авторові статті о. І. Музичці не приходиться нічого увиразнювати чи уточнювати, хіба, що з приводу цього написати ще додаткові думки до цих справ.

Редакція

В «Патріярхаті» за липень-серпень 1997 p., число 78 (19-20) була публікована доповідь о. д-ра Івана Музички, прочитана на загальних зборах Товариства Св. Софії в Римі. З доповіді о. д-ра Музички виходить велика невиразність щодо дійсної активності порізних товариств. Тому ми хочемо зареагувати та доказати, що дійсність може бути трохи інакшою.

Товариство Св. Софії — Лімбург, у Бельгії, уважає власну активність цілковито в дусі засновника Патріярха Йосифа Сліпого. Наше товариство мале, та Українська-Католицька еміграція, на котрій ми опираємося, дуже скромна. Яким способом УКЦ має інтегрувати нашу активність за церковним правилом нас, до речі, не турбує, але все ж таки ми добачаємо велику відповідальність в цій справі з однієї сторони, та поважну задачу з другої сторони для матірного товариства Св. Софії у Римі.

Ми часопису не видаємо, натомість, ми раз у місяць в парафіяльній церкві св. Івана Хрестителя прочитуємо перед вірними з’ясовання наших дій. Це взагалі не означає, що наша активність є обмеженою. Ми дуже коротко розглянемо нашу діяльність, нехай читачі розсудять самі, до якої міри наша активність є продовженням діяльности нашого великого глави Церкви, який завжди був і буде нашим прикладом і дороговказом.

Св. Софію в Лімбург, Бельгія започаткував Блаженніший Йосиф Сліпий 19-го липня 1984 р. Була це Його остання фундація. Щоб не завстидати ім’я фундатора, ми дуже активно взялися до роботи. Діяльність скоро поширилась на різні терени, тому ми з практичного боку поділились на окремі одиниці: три офіційні організації з власним статутом цілковито за бельгійським правом. Така структура найкраще забезпечує наші організації та наші маєтки.

За короткий час ми придбали собі поважні маєтки зібрані під органом «Український Релігійний Харитативний Культурний Центр Свята Софія». Він захоплює будинки, до котрих належать парафіяльна церква, помешкання, кафетерія з магазином, будується приміщення для сестер та склад, ставимо пам’ятник та існують дальші пляни до поширення.

«Йосиф Сліпий Центр» — товариство займається організацією та виконанням різних активностей місцевої громади і парафіяльними справами.

«Патріярший Фонд» — товариство займається фінансовою координацією різних дій на місці та поза межами Бельгії.

«Резиденція Гейдепарк» — товариство займається будовою та порядком нерухомих маєтків.

З приводу 1000-ліття хрещення України о. парох Ґовартс разом з нашим хором відвідали сотні бельгійських та нідерляндських парафій. Таким способом наша церква знайшла багато добродіїв та приятелів. В імені Св. Софії о. парох нав’язав контакти з достойниками церковними, світськими, монастирями та харитативними організаціями. Ми знайшли приятелів у школах, інститутах та з індустрією.

Ми перше побудували свою церкву з апартаментами та кафетерією, видали пам’ятну монету в золоті, сріблі й бронзі з нагоди 1000-ліття хрещення України та завважили, що нам вигідно стало приймати достойних осіб.

Починаючи від 1988 р. наша діяльність поширилась на схід Европи. Ми запізналися з хором Журавлі: ми їх часто запрошували до Бельгії. Пізніше ми розвинули благодійну роботу в Польщі в окремих осередках:

Білий Бір: більша українська громада, де наша допомога не обмежувалась тільки до будови церкви, але підтримали будову інтернату та ліцею, нав’язали контакт з бельгійськими школами, котрі їм далі допомагають.

Фінансовий вклад:

Церква:                                          28.000 ам. дол.
Школа:                                             7.000 ам. дол.
Кошалін: Сестри Служебниці      12.000 ам. дол.
Колобжеґ: будова церкви             3.500 ам. дол.
Члюхов: будова церкви                 5.000 ам. дол.

Аргентіна: матеріяльна підтримка була в будові церкви для о. Глинки.

Ситуація в Польщі складна. До певної міри все таки можна її порівняти з еміграційними країнами. Задля насильного переселення на чужі землі в межах Польщі, повстала своєрідна діяспора.

Вище згаданий фінансовий звіт не відкриває цілковитої правди. Треба вміти добачати людські контакти й окремі діяльності, як наприклад приятельський зв’язок інтернату в Білім Борі з бельгійською школою або перебування різних осіб з Польщі у Бельгії, не маючи тут ніякого родинного зв’язку; або добрі стосунки з українськими сестрами тощо…

Великою заслугою нашої праці в Польщі — це набуття досвіду та знайдення стежки до України. Ще в часах «перестройки» ми розвідали терен. Дуже скоро стали наші стосунки з Україною тісними.

• Ми нав’язали контакти з місцевими політичними діячами та установами, щоб знали з ким мають до діла. Ми співпрацювали з Міжнародним Центром Освіти та Культури Міністерства Освіти в місті Львові; давали фінансову й матеріяльну допомогу у формі мікро-автобуса та оплатили подорожування на захід.
• Фінансували дитячий журнал «Світ Дитини».
• Зацікавили Бельгійську індустрію Україною.
• В співпраці з бельгійськими технічними школами, ми зуміли зацікавити директора на обмін та стажування.
• Медична діяльність: за ініціятивою д-ра Юрка Козія товариство рішило зайнятися основним розвитком медичної дії. Після провірки терену ми рішили на конкретну співпрацю з Обласною Дитячою Спеціялізованою Лікарнею. З часом поширилась активність до лікарні інвалідів та переслідуваних у Винниках. Від 1992 р. по нинішний день немало праці було виконано. Дуже часто активність Св. Софії була передана на телебаченню та в радіо в Україні (Львів) й навіть в Канаді. Медична активність займається школенням місцевих медиків та доставленням їм потрібної апаратури, матеріялів, медицини тощо… Фінансова вартість дій перевищує 500.0 ам. дол. та, в майбутнє, передбачуємо ще раз стільки. Справою зайнялися різні лікарі, інститути й інстанції.
• Ми запізнались з конструктивними плянами розбудови медичних структур. В майбутньому думаємо розвинути сітку медичного обезпечення. Для цієї цілі ми вже знайшли дуже зацікавленого та фінансово сильного партнера.

В Західній Україні, головно в Львові, ми розвинули в нашій скромності активність, яка нас на завжди в’язатиме з тереном. Признаємо, що ми завжди думали і діяли самостійно. Але з другої сторони треба підкреслити, що ми завжди відважно працювали та інформували свойого владику Михайла Гринчишина, а на Україні інформували УКЦ владу та достойників. Наші стосунки просто приятельські. Треба підкреслити також, що церковна ситуація на терені, нам не була виразною. Тому ми були обережними і не втягали певних осіб чи партій до нашої діяльности.

Така наша «автокефалія» охороняла від непотрібних суперечок. Ми були та є невтральними в очах усіх українців, дарма що ми є католицькою структурою.

Св. Софія дала нам нагоду запізнатись з Україною.

Ми не хочемо завстидати наше товариство.

Ми розповсюджуємо добре ім’я Блаженішого Йосифа Сліпого та УКЦ не словом, але прикладною дією.

В цьому полягає місіонерське завдання товариства.

Управа Св. Софії
Ґенк — Бельгія

Відбудова нашої України, переміна її соціяльних та економічних відносин відбувається повільно, може аж надто повільно, бо треба починати все від основ, від нуля, без багатьох економічних засобів, між ними і недостачі праці, хоч робочих рук є подостатком. Помалу й далеко не новими методами працюють колгоспи, а приватизація землі йде чумацькими темпами, індустрія теж працює перестарілими засобами й немає все «перших матерій», торгівля без рівноваги цін і гроша, а міжнародна торгівля не розгортається нормально, неможливість мати нормальну заробітню платню при анемічній промисловості без урегульованої систематичної праці в усіх галузях продукції і на службових постах (заробітна платня виплачується три місяці зі спізненням…). В такій ситуації якась частина людей кидається на шукання заробітків чи різних способів здобуття грошей. В упорядкованих державах уряди шукають таких способів для своїх громадян, шукають праці, забезпечують безробітних, творять місця праці новими заводами чи підприємствами. Дуже часто уряди організують пляново еміграцію для надвишки населення, або маючи вишколених робітників у різних індустріяльних фірмах в якомусь ділі висилають таких робітників за кордон на праці (будови доріг, мостів, тунелів, фабрик). Користають з цього й робітник, і держава, й індустрія, яка висилає враз з робітниками й матеріяли та машини для такої праці.

В нас, в Україні, того всього покищо нема, або все те в початках розвитку промисловости й планування. В Совєтському Союзі все казали, що непотрібно ні туризму, ні міжнародної торгівлі, ні еміграції, бо країна така велика й багата, що в ній все є… А вийшло, що без співжиття і співпраці зі світом і іншими народами га державами життя йде тупо і обмежено. Сьогодні багато осіб, чи то в шуканні засобів до життя, чи в шуканні нагоди для збагачення кидаються самі в погоні за працею і заробітками. В бувшому Совєтському Союзі людина була прикріплена до свого місця праці, зокрема колгоспники й «шукання праці» кермувала, як і в усьому, держава, яка журилась усім… Шукання праці виглядає нормальним явищем. Але так воно не є. І ось, нове явище подібне до того, що виникло було в XVIII-XIX століттях нашої історії і мало назву бурлаччини. коли чимало молодих людей кидали рідні сторони або з нужди, або від якогось гніту чи переслідування, чи просто через свій бунт і наймались далеко в сусідніх народів на нужденну працю, в якій їх використовували, а самі вони жили як невільники в жахливих відносинах. Нагадаймо повість нашого Нечуя-Левицького «Микола Джеря»…

Рік тому, у місяці вересні 1995 року, деякі нерозважні молоді наші студенти в Римі, сподобавши собі поверховно Італію, піддали думку своїм рідним чи знайомим в Україні, щоб вони легально чи нелегально приїхали до Італії і тут найдеться якась праця для них (в Італії є велика свобода, нема строгих контроль і т.п.). Тому, що мужчинам таки неможливо найти працю в Італії, жінки можуть працю найти легше: жінки чи дівчата можуть працювати як домашні робітниці в багатих родинах — як наймички, щоб доглядати старих батьків чи малих дітей, чи, просто, бути служницями в домашній праці. Тому, однак, що прибували нелегально (в Европі тепер кордони не так щільно замкнені, як колись), тобто оставались жити в Італії без візи побуту й без права на працю. їм платять мінімальну заробітну платню, отже працюють запівдармо. Але вони й тому раді, хоч їхня праця не є легка. Наш Остап Вишня, між іншими нашими висловами, забув ще про один: та хай і так…

В тому самому часі, й раніше, до Італії почали прибувати нелегально втікачі, правдиві бездомні люди з Югославії, а також з Африки, де колись італійці мали свої колонії. Всі шукають мешкання і праці. Так появилось в Італії велике число бурлак і бурлачок, про яких наша народня пісня співала:

Нема в світі так нікому,
Як бурлаці молодому,
Що бурлака робить заробляє.
Аж піт очі заливає,
А хазяїн його лає…

Маю на думці всіх тих, яких називають «нелегальними». Що я не перебільшую, ось наголовок в італійській газеті про те з іншою термінологією: «Нові невільники при брамі Европи». То явище і в других державах Европи, але в інших країнах є трохи більша дисципліна для емігрантів і не так легко дістатись до них і шукати праці та жити по різних закамарках, на що й клімат італійський дозволяє. Справді невільництво модерних часів, коли люди перемінюються, стаються знаряддям праці й то добровільно! Колись невільників купували-продавали (Америка перед Лінкольном!), тепер сама людина йде до тих, які живуть краще, щоб і собі з того щось скористати, стаючи інструментом праці ще й за малу винагороду. Питанням, коли зменшиться число таких втікачів-бурлак, буде займатися Організація Об’єднаних Націй. Це питання людства.

Число наших жінок і дівчат в Італії росте. Але почали рости й різні клопоти. В Україні появились люди-хитруни-спекулянти, які побачили в цім явищі новий «бізнес». Вони, немов, «агенти» якимсь чином почали «продавати» за добрі суми долярів «можливості» виїхати до Італії (та до інших країн) і тут зразу дістати помешкання і місце праці з добрим заробітком. То є звичайні шахраї. Гроші брали (деякі діють таки тут, в Італії), давали фальшиві адреси й легкодушна людина так заманена оставалась без нічого прямо на вулиці. З одної сторони хитрість, з другої — жалюгідна легкодушність. В загальному — повно всякої нелегальщини, бідний заробіток, не легка праця, шантажі й повно небезпек для тих молодих людей, що не знають, що таке чужина, що таке Італія з невисокою економією і скупими можливостями тут розбагатіти. Ці жінки часто бідують, але мовчать, жалуються, деякі ходять і шукають праці, питаючи за нею і живуть з допомог різних харитативних організацій.

В Римі українці живуть у різних інституціях – семінарії, манастирі — зі стипендій і допомог різних організацій. Громади тут практично нема, як це є по інших країнах наших поселень. Ми не маємо фабрик, крамниць чи підприємств, щоб дати працю. Помогти можемо дуже мало, а то й нічим як і не легко це там, де наші люди поселились і здобули своє місце в житті. Нема багато чим поділитись, коли зважити число тих потребуючих.

Творяться різні небезпеки для тих молодих дівчат і жінок. На випадок недуги вони не мають обезпечення, щоб платити лікування, яке на Заході є дороге (в Україні таки безплатне!). Трапляються випадки, що й не мають грошей на поворот в Україну, коли хотять вертатись. Без перебільшення творяться нові бурлаки в нерозважнім шуканні праці на чужині. Їхнє число в Римі досягає вже трьох сотень, як не більше, бо не всі вони хотять бути відомими. Є і мужчини, але їх не побачите. То клопоти, журба без розв’язки про тих, що легковажно кинулись в обійми чужини.

Як парох тієї дивної громади, ні то емігрантів, ні то втікачів а справжніх бурлак, мушу про це повідомити нашу громадськість. Апелюю навіть до нашого уряду в цій справі. Знаю, що то не легка й проста справа, але щоб бодай не допускати до тієї всякої нелегальщини в тих практиках, через що так не легкою є всяка інша поміч. Не диво, що ці нещасні люди не звертаються до своїх посольств чи амбасад, бо їхній легальний статус унеможливлює тим законним представникам щось робити (коли хто, наприклад, втік з армії, та не піде до своєї амбасади просити легальної помочі…). Маємо про те щире запевнення нашого Президента, яким хоче він висловити своє бажання помагати еміграції. Він писав недавно в своїм листі «Українцям усього світу»: «Україна ж докладає і докладатиме зусиль для допомоги у вирішенні важливих проблем українців за її межами… Ми робитимемо це всіма політичними й дипломатичними засобами на підставі загальновизнаних норм і принципів міжнародного права, не втручаючись у внутрішні справи інших держав».

Мої прохання:

1. Спинити треба цю нерозважну й небезпечну хвилю нелегального шукання праці на чужині в будь-якій країні, а головно в Італії, з якої емігрують кожного року самі італійці. Переслідувати законно хитрих «агентів» і спекулянтів нелегальної еміграції і торгівців людськими долями.
2. Шукати розв’язки питання безробіття в Україні. Будуємо державу, праці не повинно бракувати. Ми не бідна держава й земля.
3. В Італії є більше чим два і пів мільйона безробітних і державна економія та гріш нестабільні. Число втікачів чужинців зростає. Уряд буде змушений робити прикрі обмеження, а то й видалювання нелегальних емігрантів з обопільними прикрощами. Чи ми були б раді, коли б до нас почали теж емігрувати поляки, росіяни чи молдавани? Серед утікачів і нелегальних емігрантів безробітних шириться злочинність і пляма ця паде на всіх однаково, бо вони всі є в ситуації «десперадос»…
4. Нашому урядові треба шукати праці й еміграції для своїх громадян легальною дорогою в порозумінні з іншими урядами держав. Нелегальщина — то погана прикмета й кожний уряд її не толерує. Праці можуть бути сезонові або й постійні для різних фахівців. Воно є абсурдом в нашому випадку шукати еміграції, наче б в нас було перенаселення, але таки люди шукають праці й шукають її по чужих країнах. Чому не помогти їм робити це легально? Не легка справа, але можлива. Є країни, що принимають емігрантів.

А молодим, які шукають праці по чужинах з мріями, що Захід — то велике й щасливе ельдорадо (фантастична країна з самими багатствами!), треба пояснити, що всюди, й в Америці, на добрий заробіток треба працювати важко й довго, щоб стати багатим. Працювати треба всюди й здобувати майно треба теж працею.

1. Будьте розумні й розважні та не летіть як нетля на полум’я, щоб тільки коштом здоров’я, часу й своєї молодості заробити гроші й купити собі старе авто (що є мрією багатьох і створився вже теж торг такими автами, напр. в Бельгії, серед таких емігрантів…). Чужина не є матірю. Спитайте нас, що пережили на чужині по пів і більше століття. Україна з кожним днем буде потребувати робітників, а ми втікаємо від тієї праці, шукаючи легкої і з великим заробітком. Наша держава більша вдвічі від гористої і бідної Італії і ми встанемо на ноги при помочі праці. Все, що здобули італійці, німці, японці по війні, по важкім знищенні-руїні, вони здобули працею. Здобудемо й ми! Наш уряд про те журиться. Чому хотіти бути в наймах у чужих на таких негідних умовах? Деякі можливості заробітку, і то дуже високого, є ганебні, хоч би торгівля наркотиками…
2. Чужина є повна небезпек, дуже великих і прикрих для вашої душі й тіла. Змарнувати можна свою молодість і свою долю в такім шуканні всякого заробітку. Ще раз пригадую повість Нечуя-Левицького «Микола Джеря». І не кажіть, що так було колись, а сьогодні є інакше. Людина осталась з тими самими похотями, з тими самими слабкостями. Думайте про свою майбутність, щоб на чужині не стати бур’яном-перекотиполем, яким будуть бавитися вітри подій. Як душпастир по Другій світовій війні міг би я описати пропащі долі великого числа молодих людей, які занапастили себе на чужині, не дбаючи про відпорність на небезпеки для їхніх душ і здоров’я…
3. Бережіться модерного бурлацтва на цілковито вам невідомій чужині і шануйте свою гідність. Не міняйте високих своїх гідностей особистих, національних і християнських за марний гріш. Не давайте себе використати чужині, як недавно це було ще з невільниками, яких зробив такими соціяльний примус і людська ненаситність багатства. Не продаваймо себе добровільно, щоб стати багатими. Ці речі вимагають часу. Великі скоки-стрибки в економічному розвитку є неможливі. Сталін хотів за пару років провести реформу колективізації і впало з голодової смерти вісім мільйонів людей…
4. Не слухайте спекулянтів, що торгують людськими долями, наживаючись з наївности і молодечої фантазії. Ідіть в житті все легальною дорогою і правильною, ніколи крутійствами чи хитрощами. Нелегальщина заведе вас у модерне невільництво, станете рабом когось або чогось. Не засуджуйте самі себе на примусові роботи без лягрів! Вчіться в житті переждати все погану погоду, по якій все прийде сонце.

Можливо, що до цієї теми я ще повернуся більше разів. Це питання сколихнуло еміграцію по різних краях наших поселень і викликало гіркі почування. Цими думками хочу поділитись з усіма, а головно з братами в Україні. То мої тривожні слова перестороги для батьків тих молодих людей, щоб не віддавали так легко своїх дітей в непевні руки чужини, а чоловіки своїх жінок на поталу нелегкій службі тим, що їм покищо поводиться краще чим нам. Чужина й навіть цей прославлений Захід, чи почесним вченим словом, як дехто хоче — окцидент, то не все золото. Та й золотом не міряймо ані себе, ані своїх гідностей, ані за золото не купуймо своєї долі. Ані не продаваймо її…

о. Іван Музичка

(Закінчення з листопадового і грудневого числа)

Катехиза й катехит є школою молитви! То наш обов’язок і третя ціль катехизи для злуки нашої з Богом при помочі молитви. Катехизою вчимо молитви і молитися. Так поступав Христос і за жидівським звичаєм уживав до цього в щоденних молитвах псальмів, в часі великих жидівських свят призначені були для молитви вибрані окремі псальми, а на хресті Христос говорив месіянський псалом 22-ий, про свої терпіння за гріхи світу. Митрополит дає мудру раду читати про молитву знаменитий твір св. Альфонса Лігурі, радить молитися при помочі роздуми й лишив гарне пояснення до молитви «Отче наш», і не поминає твір, який вчив його, вже в дитинстві, злуки з Богом при помочі молитви — «Наслідування Христа». Молитві «Отче наш», яку навчив нас сам Христос, Митрополит приписує велику силу для злуки нашої з Богом. Він каже: «Слова «Отченашу», це та духовна жертва, мила Богу через Ісуса Христа, яку й несвященики приносять. Хто лише кормиться євхаристійним хлібом, хто п’є чашу євхаристійного вина, цей в «Отченаші» входить у ту. Богові милу, зв’язь з Божеством, яка має безконечну вартість і безконечну силу та є прямо достойною Бога».[1] Це місце поучення Митрополита є доволі важке, але думка в нім єдина: молитва «Отче наш» є молитвою, в якій з волі Христа ми найтісніше лучимось з Богом, жертвуючи йому все і це, майже, подібне до Пресв. Евхаристії, в якій ми лучимось з Христом Богочоловіком і жертвуємо Його самого. Думка важка, але хто має досвід злуки з Богом у молитві, як це мали святі й мав напевно в своїх молитвах Митрополит, для того це питання не є важке в містичнім знанні, але у вислові, яким годі описати переживання такого найвищого степеня і св. Павло це потверджує.

У своїх закликах до дітей Митрополит стало їх просить молитися і пригадує їм все про молитву пам’ятати й з молитвою жити. Це дуже гарний засіб, коли ми просимо дітей про молитву й разом з дітьми за когось чи за щось молимося. Приклад треба все ставити в особі нашого Господа, який був найбільшим учителем молитви, жив у постійній злуці зі своїм Отцем і з молитвою віддав Йому свого духа на хресті.

Митрополит, говорячи «Про християнську школу для української молоді», так гарно говорить про молитву дітей, і при тім просить дітей, щоб молились за нього. Він пише: «Щодо себе, то не сумніваюся ані хвилини, що молитва невинних і чистих дітей більше значить у Бога ніж молитва нас старших, що в житті мали нещастя Бога образити. Невинні діти, освячені Божою благодаттю, такі беззастережно й усеціло Божі діти, що мають отвертий приступ до неба й до Бога. Тому й можуть із неба випросити такі небесні дари, на які наші молитви заслабі».[2] Вчім і виховуймо дітей про силу їхньої молитви, на яку вказував Митрополит, маючи на думці слова Господа про дітей: «Глядіть, щоб ви ніким з оцих малих не гордували: кажу бо вам, що ангели їхні на небі повсякчас бачать обличчя мого Отця небесного» (Мт 18,10).

Митрополит пише до дітей: «Передовсім, Дорогі Діти, ви з цього мого прохання, з цієї моєї бесіди зрозумієте одне: що християнська молитва це великий, могутній середник до осягнення багатьох дібр із неба, яких не можна осягнути без молитви. Зрозумійте одне, що молитва, це велика річ, велике добро, великий обов’язок і великий спосіб випросити собі те, чого треба».[3]

Звернути увагу треба на спосіб, яким Митрополит говорить до дітей: простий, безпосередній, наче б говорив до них справді, щирий, не вишуканий. То мова катехита.

Ще дуже замітна метода Митрополита, якої ледве чи який архиєрей в світі вживав. Митрополит заохочує дітей, щоб вони своє знання з релігії, з катехизму, вивчені в школі передавали своїм молодшим братчикам і сестричкам вдома, у сім’ї. Це могло в нас траплятися, коли батьки занедбували посилати дітей до школи, коли батьки з дітьми не ходили до церкви чи на лекції катехизму в церкві, коли діти втікали зі школи й інше. І митрополит каже: «Хто з вас потрапить свою сестричку чи братчика навчити ще далеко перед школою робити знак хреста на собі, себто хреститися й відмовити хоч би тільки Отченаш чи Богородице Діво, той зробить дуже велике й дуже гарне діло та буде мати велику заслугу в небі. А якщо вдасться котрому з вас піти хоч би маленький наперед та малій дитині піддати, бодай щось із тої думки, що Отченаш говоримо до Тата, що в небі мешкає, то таке діло буде ще краще й ще повніше».[4] 1 до оо. Катехитів: «Попросіть маленьких, менших від вас, щоб вони помолилися і раз, і другий, раз у тому наміренні, щоб для всіх наших дітей по всіх селах, по всіх присілках, то всіх хуторах, по всіх містах ми мали такі християнські своєрідні школи, щоб кожній українській дитині ми могли дати добре виховання і бодай ту науку, що кожній людині потрібна в житті».[5]

Злука з Богом і життя Божим духом осягається теж, коли живемо таїнствами історії нашого спасення, зокрема життям Ісуса Христа, зокрема Його терпіннями за нас, смертю і воскресенням. В тому так багато помагає нам наша Літургія і літургічний рік. Їх значення у вихованні ми так мало доцінюємо і з цього засобу так мало користаємо. А в нашій історії були довгі часи, коли Літургія була єдиним вчителем, катехитом, а при тому ікони, яких вживає Літургія. Ікони робили з наших родин справді домашню церкву, в якій наші бабусі при помочі ікон були єдиними катехитами. Митрополит мав візію великого катехита. В давнину, коли не було катехизмів і книжок для катехизи, ми мали літургічні книги, з яких нарід пізнавав Божу Мудрість. То були Псалтирі, Минеї, а вже в ХІ-му столітті мали ми своєрідну духовну книгу для релігійного виховання «Ізборник»[6]. Ось, хоч би така думка з нього, яка вчила, що то є церковний будинок, і які духовні користі маємо, коли йдемо на Богослуження: перебуваючи в церкві й беручи участь в Літургії. Про це теж гарно пише Митрополит і як тему до такої духовної роздуми вибирає страсний тиждень і момент в нашому житті, коли ми терпимо, коли Бог повинен би бути нам тоді такий близький: «Це просвічення розуму, це звернення серця до Бога… називаємо воскреснути з Христом надією і благодаттю. Ще не є час на дійсне воскресення, днесь ще час терпіння, час недуги; днесь ще мусимо в терпеливості очікувати воскресення мертвих. Але надія і Божа благодать підносить душу, очищує, освячує, просвічує і є причиною того, що й серед недуги дістаємо бодай щось з Христового воскресення. Тоді й спливає на нашу душу правдива потіха, правдива радість у Христі й навіть забуваємо на наші терпіння. А може хто з Вас зможе ще трохи піднестися вгору до Бога й до Ісуса Христа, бо хоч немічне тіло лежить на ліжку, благодать Божа душу підносить і веде Божими дорогами в небо. Можна з Божою ласкою не тільки тішитися серед терпінь, тішитися надією спасення. Божою благодаттю, очи­щенням душі, прощенням гріхів, поворотом до батьківського дому».[7]

Це той третій щабель релігійного виховання, про який вчить Митрополит і до якого в своїх цілях веде катехиза — злука з Богом у Його благодаті, коли справді стаємось богоподібними.

Високим вершком нашої злуки з Богом тут, на землі, є св. Причастя, в якому приймаємо у видимий спосіб невидимого Господа в нашу душу й наша особа стає помешканням Христа й Пресв. Евхаристії. По декреті папи Пія Х-го про причастя дітей, ця практика легко прийнялася в нас і ми її здійснюємо з великим успіхом для душ наших найменших. Митрополит радіє з тієї практики і до неї заохочує, цитуючи слова Декрету: «Ті, що занимаються вихованням молоді, повинні всіми способами старатися, щоб по першому Причастю хлопці приступали частіше до св. Причастя, а оскільки це можливо — навіть, і щодня, як цього Христос і св. Церква бажає та, щоб це робили з цілою побожністю, до якої здібна їхня молодість».[8] Над цим наші катехити повинні ще багато працювати.

З великою дбайливістю і своєрідною журбою напоминає Митрополит, щоб катехити виховували дуже пильно, щоб часами молоді люди не приступали до св. Причастя по святотатськи.[9] Засобом до цього є часта сповідь, якою очищуємо душу від усякого гріха. Митрополит в практичних деталях про те вчить, даючи парохам практичні поради, які важні є і по сьогодні.[10] З усього бачиться його велику дбайливість катехита.

Всі свої поучення про св. Причастя і Сповідь Митрополит спрямовує до тієї основної теми злуки з Богом і життя душі з Богом, до чого прямує третя ціль катехизи. Митрополит шукає теж і практичних засобів в такому вихованні. Він заохочує творити молодечі братства чи організації з такими високими духовними цілями. Митрополит радить закладати братства молоді Пресвятої Евхаристії або інші, що виховували б до близького життя з Пресв. Евхаристією. Успішними в нашій історії були теж Братства чи Організації молоді для окремого культу Богоматері. Митрополит має такі гарні слова: вчитись у Пречистої Діви Марії почитати Ісуса Христа в найсвятішій Евхаристії! «Або, якщо хочете, — каже Митрополит, — навчитись почитати Преч. Діву Марію, щоб Вона вас повела й навчила любови Божої і почитання Ісуса Христа у Св. Евхаристії».[11] Чудова думка для катехитів і при тім відчувається життя в домашній церкві у Прилбичах, де графиня Софія виховує малого Романа з Богоматірю, щоб він став великим катехитом Пресвятої Евхаристії серед свого народу і його молоді. Пробуймо це все здійснювати, чого у своїй катехитичній праці не встиг розвинути й здійснити Митрополит. Йому перервала ці виховні зусилля війна. Нехай нам не стоять на перешкоді ніякі пересуди вимог обряду, чи перешкод в екуменізмі. Великий Митрополит все те бачив і знав, але він знав теж цю велику ціль катехизи — зв’язок і злука з Богом через усі ті засоби, які нам лишив Ісус Христос у своїх сімох таїнствах, у таїнстві св. Церкви, у спілкуванні зі Святими, у житті Літургією із її засобами, з Його Матірю, яку лишив, щоб була нашою Матірю у частім св. Причастю. Ось, ще його слова варті уваги: «Мусимо конечно допровадити наших вірних до того пересвідчення стану Божої благодаті, яке Христос описує ядерним словом — «Будь готовий». Християнин, що не привик себе самого питати, чи не має тяжкого гріха й після упадку не думає повернути в стан Божої благодаті, є ще дуже примітивним християнином, себто мало свідомим правд Божого об’явлення. Сам той факт, що в якомусь селі люди є такими, дуже сумно свідчить про катехизацію, проповідь і сповідь священика. Це ж перша річ, до якої конечно треба допровадити вірних. Хто цього не зробив, нічого в парафії не зробив».[12]

Митрополит зі сильним наголосом вчить про часте св. Причастя і це повинно торкнути нас катехитів. Митрополит аргументує: «Така була практика в нашій Церкві, що в неділі й свята ввесь нарід, що був приявний на Службі Божій, приступав до Причастя. Це показує обряд, яким священик з чашею з Найсвятішою Кров’ю і Найсвятішим Тілом Христовим звертається до народу й усіх кличе: «Зо страхом Божим, з вірою і любов’ю приступіть». Не було б того обряду й того заклику, якби люди все були такі мало послушні на ради й заклики Церкви, якими вони є в наших сумних часах. У часах живої віри, в часах правдивого християнського життя ввесь нарід горнувся до св. Причастя і не бувало людей, які були б приявні на Службі Божій, а не причащалися».[13]

В рамцях тієї доповіді неможливо входити ширше у поставлену тему, бо й сама тема є дуже широка, як широка була діяльність Митрополита Андрея на кожному полі його душпастирської праці. Йшлося про те, щоб вказати катехизу Митрополита у відношенні до її основних цілей, які творять її основану — життя в Христі. Христос є центром історії спасення, Христос є центром історії людства і вселенної, він має бути центром життя особистого, сімейного, громадського, національного і всесвітнього в людині. Пам’ятаймо про його слова: «Без мене не можете нічого робити». А до своїх противників казав Він словами псальма (118,22): «Камінь, який відкинули будівничі, став наріжним каменем». І додав до тих слів: «Кожний, хто впаде на той камінь, розіб’ється; на кого ж він впаде, роздавить його» (Лк 20,17-18). Той наріжний камінь — то Христос, центр нашої катехизи.[14] Такою христоцентрично катехизою була катехиза Слуги Божого Митрополита Андрея.

Кінець

^{[1] Там само, ст. 121.
[2] Твори, 1983, ст. 80.
[3] Там само. ст. 81.
[4] Там само, ст. 81.
[5] Там само, ст. 82.
[6] «Церков же розоумівай небо соуште… тімже в церкви аки на небеси со страхом сто і яко пред очима самого Бога: исходя же не забивай что бі или что слиша». Изборник 1076 г., Москва 1965, ст. 173.
[7] Твори, 1983, ст. 156.
[8] Твори, 1978, ст. 465.
[9] Там само, ст. 465.
[10] Там само, ст. 466.
11] Твори, 1983, ст. 166.
[12] Там само, ст. 232.
[13] Там само, ст. 270.
[14] Там само.}

Про Слугу Божого Митрополита Андрея появилось чимало творів в нашій і в чужих мовах і постать Митрополита насвітлена в них під багатьма оглядами в його дуже широкій діяльності як архиєрея, пастиря, богослова, аскета, екуменіста, мецената науки, а навіть як діяча на політичному полі, коли треба було боронити прав та свободи свого так довго поневоленого народу. Серед тих численних журб Митрополита одна не дуже помітна: журба за економічний стан свого зубожілого народу в Західній Україні і на деяких поселеннях, як у Боснії. Митрополит шукає способів піднести матеріяльний, господарський рівень життя своєї пастви. Це варте уваги. Але серед описів тієї многогранної діяльности Митрополита зі сторони істориків чи його біографів не найшла належної уваги одна висока його прикмета: виховника-катехита. То властиво перша й найважніша прикмета архипастиря і вимога-обов’язок — вчити, робити учням Христовими свій нарід згідно з Христовими словами: «Ідіть, отже, навчіть усі народи…, навчаючи їх берегти все, що я вам заповідав» (Мт 28,19-20), і апостоли те чинили, як і записує Лука в Діяннях: «І щодня в храмі й по домах не переставали навчати й звіщати Христа Ісуса» (Ді 5,42).

Може, найперше щось з фактів. Одне особисте, почуте мною з оповідань С. Клявдії — Василіянки (в Римі), що ледве чи було де записане. Митрополит є в Америці від листопада 1921 до березня 1922 р. Відвідуючи наші поселення є він в містечку, де вродилась С. Клявдія і там є мала групка дітей, які очікують першого св. Причастя. Парох не встигає все те належно приготовити, бо українських священиків обмаль. Митрополит помагає наукою і потім тих дітей сповідає. Діти — малі ростом, Митрополит — фігура висока, діти трохи налякані і Митрополитові, сповідаючи, треба згинатись, щоб дитина не мусіла голосно чи надто тихо сповідатись і він собі радить як знаменитий виховник-батько: дитина приходить, Митрополит вітає її усмішкою, бере в руки і саджає собі на коліна, дитина забуває свою несмілість і ніяковість, чи страх, і починається сповідь — проста щира розмова. Так сповідав і виховував до сповіді Митрополит. З яким вислідом? На біля п’ятнадцятеро дітей з тієї громади, потім один хлопчик став священиком, а три дівчинки монахинями.

Митрополит відвідує Боснію і наших поселенців, які живуть гірше, як колись люди жили в печерах. Біднота і нужда крайні, до тих хат-землянок, які мають радше вигляд якоїсь підземної нори чим людського помешкання, входить згинаючись вчетверо Митрополит, сідає на колоду, яка служить кріслом, біля чогось, що повинно б зватись столом, починає розмову, наче б нічого надзвичайного не сталося, розмова йде про життя, працю, прожитки, про дітей, а далі — про Бога, Його опіку над нами, Його поміч, любов, спасення і як треба з Богом жити. Проста мова, прості слова, наче б говорили рівний з рівними, слова впадають в серця бідних людей і вони по такій візиті, так високого гостя, з відвагою йдуть в тверду свою майбутність. Подібно було на Гуцульщині, де Митрополит подорожував і по полонинах на коні, по курних хатах-хижах і потім своїм архипрактичним посланням вчить, помагає порадами і докорами та рятує Гуцульщину від алькоголізму. Подібні ситуації з відвідин у Бразилії. Де не поїде, де не зайде — скрізь вчить, говорить про Христа-Спасителя, що ради нас, бувши Богом став людиною, жив серед нашої мізерії, щоб вивести нас до кращого життя з Ним і тут, на землі, і у вічності. Ми звикли тільки подивляти митрополитові послання, письма, але не добачуємо в них його великої праці як душпастиря, проповідника, виховника і катехита. Не довго міг він проводити цей апостолят виховання практично чи фізично, бо недуга прикувала його до візочка, але й це тільки дещо обмежило йому свободу руху, але скрізь, де він міг поїхати і бути присутнім на візочку інваліда, він там є і говорить як апостол-виховник, а решту доповняє своїми знаменитими письмами-листами на катехитичні і гомілетичні теми.

Можна б коротко застановитись над усім тим, що безпосередньо мало вплив на виховну діяльність митрополита. Думаю, такою першою силою, яка лишила слід на пізнішу прикмету митрополита як виховника, було його дитинство і дуже гарне і шляхотне виховання в його сім’ї, а зокрема вплив на нього його матері графині Софії з Фредрів. Графиня Софія була особою високої культури, шляхотного серця, побожна і цю побожність передала своїм дітям. В хаті була каплиця, в родині гостювали часто священики бернардини, єзуїти й інші, які завжди лишали глибокі слова і думки християнського світогляду. Велике значення у вихованні дітей має їхній контакт зі священиками, які стають для дітей притягаючими особами, а не страшилом… В хаті Шептицьких виховною книгою був твір «Наслідування Христа» Томи Кемпійського і практична щоденна набожність до Божої Матері. Роман був живим і рухливим хлопцем і мама, вже змалку, вміла поєднати в ньому дитячу забаву й рухливість з поважними думками про Бога та про науку, доброту й любов зі строгостями, потрібними у вихованні. Дитячу рухливість, сприт, силу й відвагу мама вміло використовувала до того, щоб вжити їх для слабших, бідних і нещасних. В Романа це прищеплюється з дитинства. Мама вміє поєднати склонність дитини до безжурних забав, що є природною прикметою дитини до розумної заправа до праці, яка ще не є обов’язком дитини. Роман непомітно вивчає, вже п’ятирічний, французьку мову, а шестилітній вже пише по французьки. Маючи дев’ять років, він каже мамі, що хоче стати священиком. І мама рада, хоч вже тоді радить, щоб став він священиком-монахом. Мама сягає в своїх поученнях і порадах якнайвище духовно! Маючи одинадцять років, за тодішнім звичаєм, Роман принимає перше св. Причастя. Мама обсервує свою дитину й бачить, що він буде належати до Бога. Для мами це радість! Сім’я Шептицьких і родинний дім були за нинішніми пособоровими, хоч не новим поняттям, «домашня Церква», в якій Роман отримав любов до Бога, своє священиче і монаше покликання і бажання служити Христові і Його Церкві. Домашня Церква — перша школа катехизи і такою вчинила свій дім ґрафиня Софія. Зважити треба теж, що малий Роман був кволого здоров’я, часто хворів. Всю свою середню освіту відбув вдома, а іспити здавав у Львові кожного року. По чотирьох роках вчився в гімназії в Кракові. Був здібним учнем, характером буйний, палкий, нестримний в оцінках, живий і енергійний як його батько.[1] Не думаймо ніколи, що кандидати на святість — то тупі й сумирні особи.

Батько митрополита граф Ян був освіченою людиною в стилю і традиціях тодішньої шляхти, строгий в самодисципліні, енергійний у праці, любив старину й беріг вдома старинності свого роду — портрети, документи, домашні родинні предмети минулих предків, старі книги, бібліотеку. Молодий Роман жив тими речами з великим зацікавленням і це осталося для нього на ціле життя: любов до музейних пам’яток, до історичних документів, до книг і літератури, до мистецтва (сам пробував малювати!).

В родиннім житті Митрополит полюбив книги і лектуру. Потім без книг не міг жити і всяку вільну хвилину використовував на читання. Читав багато й в різних мовах. Це бачиться зі змісту його послань, які можна б заналізувати під тим аспектом. Наша богословська література була бідна. Митрополит читає постійно чужинецькі західні твори, головно, в німецькій і французькій мовах, в яких тоді появлялось все, що тільки зродилось нового в XIX ст. в пасторальній богословії у новонароджених патрологічних студіях, у літургічнім русі на Заході у катехизі і катехитиці, яка постала в Австрії і Німеччині й дала зразу великі овочі, які пильно защеплювались в Галичині, яка була під Австрією. XIX ст. — то відродження біблійних студій враз з катехитичним рухом. Митрополит все те читає і споживає, і находить час на те. З його писань бачиться, що він своїм книголюбством є все усучаснений у своїм мисленні, думках, творах і діяльності. Під впливом патрології Митрополит все ставить у своїй лектурі на першому місці Отців Церкви і деяких перекладає. Різниться усіма тими прикметами від багатьох тодішніх наших богословів в Галичині, які або оставались біля того, що студіювали при кінці XIX століття, не йдучи кроком часу, або не поглиблювали здобутого й не усучаснювали його, або не стосували своєї науки в житті, або поринали в різну діяльність так, що не розвинувши здобутого, не лишили для нашої богословської науки нічого замітного. Митрополит не написав богословських творів, але свою богословію і богословську мисль оставив практично, головно для своїх священиків у своїх пастирських листах і поученнях. Так і сталось з його катехитичним знанням, яке черпав він зі сучасних йому богословських творів. Для нас, катехитів, з цього наука, щоб наших учнів виховувати на книголюбів і любителів науки. В наших часах, в яких книжку з рук вирвав телевізор, це важна увага.

КАТЕХИЗА — НАУКА

Не є легко описати якусь одну ділянку діяльности якоїсь особи в її дуже багатогранній праці на складнім тлі церковного, політичного, національного, культурного і економічного життя народу, як це було у випадку Митрополита Андрея. Ідеться про методу, яку треба б вжити для такого опису й аналізи. Гадаю, що доброю методою для поставленої теми було б вглянути на те, як здійснював Митрополит цілі катехизи у своїй архипастирській праці. З прямування до цілі та в праці для її здійснення, бачимо прикмету робітника, організатора чи будь-якого діяча, зокрема виховника. Тому, такою важною є ціль у всякій справі. Цілеспрямованість є основою кожного буття і кожне буття створене-збудоване для якоїсь цілі, в якій кожне буття осягає свою досконалість, яка є властивістю його природи. Це принаймні є наукою християнської філософії і богословії.

Якби ми не дискутували про цілі катехизи, якби не формулювали їх, вони таки зводяться до трьох злучених в однім: життя в Христі. А ці три не відділені від себе цілі: навчання-наука у вірі, формація-виховання для віри і життя вірою. Колись ті цілі трактовано відокремлено, деколи з окремим тільки наголосом на одній, розділюючи систематично в схолястичному дусі: 1. в що маємо вірити (догма), 2. що маємо робити (заповіді), 3. які засоби вживати (Таїнства, молитва). За часів методи систематизації, це було добре й так був збудований катехизм з великим наголосом на науці, навчанні, але в такій «системі» губилась думка про катехизу у св. Павла, які він висловив (і Митрополит її цитує у своїх творах!): «0, мої дітоньки, яких я знову народжую в муках, доки Христос у вас не зобразиться» (Гал 4,19). Чи як це поставлено в часі студійного дня в Айхштатт (1960 p.): «Катехиза чинить більше від самого навчання доктрини Церкви; вона здобуває людей (дітей, старших дорослих) для Христа і лучить їх тісно з Ним». Катехиза за вимогою Христа, й так зрозуміли апостоли, то є передача слів життя вічного: «Слова, що я сказав вам — дух і життя» (Ів 6,64), і у відповіді Петра: «У тебе слова життя вічного» (Ів. 6,68). У Христовій проповіді бачиться ті три напрямки, через які нашим життям, через його слово стаємося, за словами св. Павла, — Христом: «Живу вже не я, а живе в мені Христос» (Гал 2,19). До тієї великої досконалосте веде дорога через навчання Божого слова, як це робив Христос і доручив це апостолам. Те слово приняте нами свобідно з вірою дає в нашій душі відповідь і творить в нас Христове мислення, думку-світогляд, поведінку, засади життя, чесноти і це є тая формація-виховання. Цей стан знання про Бога і його волю і практика засад для життя при помочі віри творять в нас Божою благодаттю «життя в Ньому» або інакше — життя з участю в Божому житті через Христа зі Св. Духом. Чи, як це бачив св. Павло: «Його ми проповідуємо, настановляючи кожну людину та повчаючи в усякій мудрості, щоб зробити досконалого у Христі кожну людину» (Кол 1,28).

Як виглядали ці три дороги-цілі, що вели у вихованні-катехизі Митрополита Андрея до остаточної — життя в Христі?

НАВЧАННЯ — НАУКА — ЗНАННЯ

Наука-навчання дає знання. Все, що сьогодні людина має і далі здобуває, стається через знання-науку, школи. Слабенькі народи стали великими через науку. Наукою, і тут на думці є філософія, пізнаємо навіть Бога, остільки, оскільки це може наш розум через сотворіння, які нас окружають, і які є його творами, може без окремого труду вчинити. Наука й знання потрібні людині у щоденному житті, потрібні вони й в житті з Богом, потрібні конечно для розвитку народу. Україна мала від початку свого християнства школи і еліту науковців-інтелектуалів, які гуртувалися у великих містах біля манастирів, у княжих дворах чи при княжих соборах за стилем і можливостями тих часів. Потім були занепади, але поставали високі школи, наші студенти студіювали по західних університетах і розвивали потім науку в себе вдома. Творилось щось в роді верстви т.зв. інтелігенції і на неї пішов наступ в ХХ-му столітті, вважаючи, що наука, знання, інтелект не є засобом для виховання і духовного піднесення народу, а зовсім не надаються вони для революційної боротьби, а ще менше не є це засоби, що керують життям і розвивають його, а радше творчими й динамічними снагами є «містична воля», «вольове», «ірраціональне», щоб здобути волю і здвигнути нарід з неволі до державної нації. Не розум, не наука, не знання, а воля веде до осягнення великих цілей. Промотором того волюнтаризму в нас був по Першій світовій війні, під впливом духа часу, Д. Донцов. Науку-знання і представників такого інтелектуального в нас напрямку в XIX ст. він називав «примітивним інтелектуалізмом», дарма що й І. Франко високо цінив науку. Антиінтелектуальний напрямок домінував в Галичині в тридцятих роках. Митрополит вихований в томізмі, який ставить високо інтелект і дає йому пріоритет у активності нашої душі написав гарні й делікатні слова-поучення про значення науки загалом і при тому не атакує нікого поіменно, а таких мислителів і ентузіястів «вольовости» і «волюнтаризму» називає «поетами». (Тоді галицька молодь любила висловлювати свої думки і революційні почування при помочі поезій, повних патосу, високих слів і великого запалу до боротьби з всяким ворогом.) Митрополит дуже тактовно у вступі до своєї праці про Божу Мудрість покликається на велику, цінну й старинну прикмету нашого народу, і починає так: «Всі українці високо цінять науку і освіту. Як діти, що з такою ревністю горнуться до школи й бажають учитися, так і їх родичі та старші в народі уважають науку, освіту, знання — за першу й найважнішу потребу народу».[2] І гарно доказує цю думку простими словами і фактами. Митрополит цінив науку, цінив прикмету бажання вчитися, помагав студентам і науковцям. Чому про це згадую? По-перше, щоб вказати, що й Боже слово й Божа правда потребує науки і наукою ніколи не можна нехтувати. Богословія і катехиза. як зараз побачимо, є на першому місці наукою і тут різнимося в катехизі з деякими протестантськими сектами, які приймають тільки віру, а науку вважають ворожою вірі. А по-друге хочу вказати, як мудро митрополит «полемізує» з гарячими головами, які тоді виступали проти всякого інтелектуалізму. Зве їх «поетами» і з деяким гумором, собі питомим, доказує безосновність їхньої думки. Так поступає катехит, коли при помочі науки, хоче приготовити своїх слухачів до прийняття правд віри.

Катехиза починається наукою, передачею знання. Поки могти при помочі благодаті вірити в Божі правди, треба Бога і його правди пізнати. Здається болючим докором є слова євангелиста Івана у його пролозі, коли він каже про Слово, яким псе сталося: «Було у світі, і світ постав через нього, і світ не пізнав його» (Ів. 1,10), а Павло з такими самими докорами каже про поган: «Бо, пізнавши Бога, не як Бога прославляли або дякували йому» (Рим 1,21). Релігія є у значній частині знанням-наукою, але треба бути дуже осторожним, щоб не зробити катехизи тільки наукою. Так було в історії катехизи в модерних часах, коли постали школи і релігія, катехиза в них стали одним із предметів навчання як математика, географія чи біологія. Предмет тієї науки — Бог сам — не може бути предметом наукового досліду, як це буває у всіх позитивних науках, ми не можемо ніколи сказати — «я пізнав Бога», так як кажемо — «я пізнав будову людського тіла». Ніколи не трактуймо катехизи як «науку», «науковий предмет». Пізнання Бога не є науковою ціллю самою в собі, бо це неможливо. Побачимо Його віч-на-віч тільки у блаженній візії. Ідеться в катехизі про релігійне пізнання Бога, щоб Його полюбити і Йому служити. Наше навчання прямує до того, щоб бачити, що Бог нас любить, а ми віддаємо Йому з вдячности і захоплення Ним любов за любов. На кожній сторінці св. Письма ми відкриваємо щось про Бога з тими почуваннями — хто ми є перед Богом. Тому в катехизі показуймо, як св. Августин казав: Божу дійсність і дивні діла Божі («мірабілія Деі») в природній і надприродній площині. Знаходьмо Божу любов і ведім учнів до неї. То є катехиза через знання, науку й поучення. Такою бачив катехизу Митрополит Андрей.

Питання науки в катехизі є славним питанням відношення розуму до віри, науки й Божих правд. За часів праці митрополита це питання кипіло в Европі й в Галичині. Наукові та індустріяльні винаходи тріюмфували, лунало гасло «поступ» і ним креслилося Бога та Його діла. Митрополит вступає в цю полеміку для помочі священикам і катехитам. Він пише (і всього годі тут цитувати!): «Віра і розум (читай: наука) не тільки не можуть бути собі противні, а навпаки — вони взаємно собі помагають: розум доказує основи віри і, просвічений світлом віри, розвиває науку про Божі діла, а віра увільняє розум від блудів і збагачує його многими пізнаннями. Тому Христова Церква завсіди далека від того, щоб противитися розвоєві культури, мистецтв і науки; навпаки, вона тому розвиткові помагає та могутньо до нього причиняється. Церква ані не легковажить, ані не перечить тих добрих прикмет культури, що служать людині».[3]

Нас, віруючих в бувшому СССР, називали мрякобісами, такими, що бояться наукової правди й не бачили наукового «реалізму» в нашій, немов релігійній, засліпленості. А ми тільки дивились на світ під кутом Божих діл серед нас і були певні того, що Божі твори не могли б Богові противитися. Ми при помочі науки відкривали великі діла Божі! Це є і наша катехиза й Митрополит був таким катехитом: реальність Божих діл, які находить наука й потрверджує великі діла Божі.

Я вже згадав, що Митрополит мав богословське томістичне виховання, базоване на філософськім і життєвім реалізмі. Св. Тома, як вже ми бачили на початку, вичисляє три речі потрібні до сгіасення: а) пізнати це, в що ми віримо (і пише свій коментар до «Вірую»); б) що нам бажати-прагнути (і лишає пояснення до молитви «Отче наш»); в) що нам треба сповняти (дві заповіді любови — Бога й ближнього та десять заповідей). Св. Тома все те лучить в трьох богословських чеснотах віри, надії і любови й завершує цей світ катехитичний плян коментарем до молитви «Богородице Діво». Мова св. Томи є проста, ясна, без складних розумувань. Приклади з життя, думки упорядковані й пронизані цитатами св. Письма і Отців. Все веде до практичного життя в Христі.[4] Таким був стиль, спосіб мислення, метода, ілюстрація Божих правд і Христа в катехизі Митрополита Андрея, в його листах і посланнях. З його слів б’є терпеливість, мир і доброта — прикмети катехита.

Навчання правд віри зветься також наукою катехизму. На цій справі Митрополит дуже настоював і враз з єпископами хотів дати найбільш усучаснений катехизм для нашої Церкви. їх появилося в нас багато перед Першою світовою війною і після неї деякі. Такий катехизм появився і зладив його о. Сапрун на базі «Вірую». Мав він бути для шкіл і народу. Але Митрополит не вдоволявся тільки появою друкованого катехизму. Йшлося ввести його в навчання і в 1932 році Митрополит враз з єпископами зорганізував т.зв. «трирічний катехитичний курс для народу». То було катехитичне навчання катехизму що неділі, впродовж трьох років, щоб нарід пізнав християнську науку про Бога. Митрополит так писав, коли відкривав той курс: «Якщо маємо утвердити наш нарід в католицькій вірі й моральності, потреба мати спосіб на це, щоб доповнити всі браки знання катехизму, головно у старших, які задля прерізних причин, а передовсім з приводу війни, не мали змоги того набути. Найкращим на те способом є катехитичні курси для народу».[5] Священики мали це робити при помочі проповідей що неділі, на основі проповідей Швілінського. Спізнення у порядку проповідей доповнити так, щоб в неділі для доповнення було дві проповіді — на Літургії і друга на Вечірні. Митрополит подає навіть спосіб, як такі катехитичні проповіді робити, на основі тодішнього катехизму з питаннями й відповідями (то є 1933 рік). То була пастирська воля Митрополита такі курси зреалізувати. Декани мали за сповненням цього наглядати.

Митрополит це своє бажання повторяв і вважав, що занедбання цього обов’язку катехизації вірних в неділі й свята, в церквах поза школою, є тяжким гріхом священика. Чому? Митрополит дає болючу відповідь, повну почуття відповідальности: «Вони (такі, що не знають катехизму) мусять в житті бути не християнами, коли дійдуть до 13-14 року життя без повного знання всіх правд віри. Гірко й страшно відіб’ється на долі священика й його родини присутність у парафії таких людей, що не знають добре святої віри».[6]

То висока дбайливість Митрополита про знання правд віри й Христа, як перший степень до віри й, рівночасно, хід до формації-виховання у вірі.

Далі буде

[1] Диякон Василій ЧСВ, Леонид Фьодоров, Рим 1966, ст. 11-12.

[2] Митрополит Андрей Шептицький, Твори, Рим 1978, ст. 5.

[3] Там само, ст. 168.

[4] Antonio Bollin? Francesco Gasparini, La catechesis nella vita della Ciesa, ed. Paoline, Roma 1990, p. 93-94.

[5] Твори Митрополита, 1983,ст. 17.

[6] Там само, ст. 77.

(Відгуки чужинецької перси про ювілей Берестя)

Журнали і газети в житті і в культурі людини мають своє велике значення, бо подають важні події щоденного життя народів, є сталою хронікою того життя, зокрема політичного і економічного, подають корисні описи історичних явищ з коментарями, інформують про розвиток життя народів, мистецтва і науки. Газети і журнали — то дзеркало нашого життя і не є вони недавнім винаходом людини. Дехто дає їм початок часам Юлія Цезаря (101-44) перед Христом). В наші часи часописи і журналізм стали своєрідною індустрією для вістей і коментарів подій. Це велика сьогоднішня сила у суспільствах, бо не лише дає інформації з життя, але й має великий на нього і непомітний вплив, зокрема на культуру і політику, формуючи опінії, творячи ідеологічні напрями і навіть рухи. То велика сила з різноманітними засобами сьогодні і отримала навіть окрему назву «мас мідія» з грізним скритим змістом – засіб, що рухає масами, впливає на них, торкаючи нераз поля життя людини дуже інтимного, до яких право давати коментарі нормативного характеру не може мати будь-хто. До таких належать моральні питання і його вічні, незмінні і загальні закони природного і Божого права. Другий Ватиканський Собор звернув увагу на цю велику силу тих засобів інформації і заявив так: «Відомо ж Матері Церкві, що коли пі засоби правильно вживати, тоді вони постачають людському родові успішну допомогу; чимало бо вони спричиняються до відпочинку й ушляхотнювання духа, та й щоб поширювати й закріплювати царство Боже; їй теж відомо, що люди можуть їх уживати проти плянів божественного Творця і повертати їх самим собі на шкоду».

Церква має теж свої засоби для такої масової інформації. Ними є кіно, телебачення, радіо, преса. Як і в міжнародному житті є лише кілька часописів, до яких голосу чи коментарів прислухується світ, політичні мужі (журнал Тайм — від 1788, Нью Йорк Таймс — від 1851, Франкфуртер Цайтунг — від 1856). згадавши найбільш відомі, так і Церква має свій офіційний орган-щоденник, який помішує авторитетні відомості життя світу, подає до публічного відома документи Вчительської Власті Церкви, слова Вселенського Архиєрея та голоси Церков різних народів. То відомий і авторитетний часопис-щоденник політично-релігійний, в якому найдемо голос Церкви про проблематику життя і явищ щоденного життя людини. Це «L’Osservatore Romano». Почав він виходити в 1849 році за папи Пія IX, щоденником став в 1851, а в 1870 р. стався офіційним органом Ватикану. (Все це за часів довгого понтифікату Пія IX — 1846-1878). Часопис появлявся в італійській мові, документи Церкви в латинській і перекладах. Від вибору теперішнього Папи Івана-Павла II появляються його промови, звернення і листи в українській мові. Щоб зробити часопис доступний, бодай, в деяких важних справах в інших світових мовах, його доповнено тижневими виданнями в італійській мові зараз по війні в 1949 році і в 1950 році у французькій мові. Потім при кінці шістдесятих років появились його тижневі видання в німецькій, португальській, еспанській і англійській мовах, а з вступленням на папський престіл теперішнього папи журнал-місячник тієї офіційної ватіканської газети появляється і в польській мові. Все це свідчить про вагомість цього авторитетного органу на міжнародному полі і в житті Церкви. До його голосу прислухуються вуха народів.

У зв’язку з 400-літтям нашої Берестейської Унії з Вселенською Церквою в щоденнику «Ль’Оссерваторе Романо» появились папські листи з нагоди тієї події і описи святкувань в Римі в липні цього року. Але Ватиканський орган хотів про цю не маловажну подію повідомити теж увесь Божий Люд Вселенської Церкви і тому у своїх чужомовних виданнях у тижневику свого часопису дав короткі в сконденсованій формі нотатки про цю історичну подію повороту до вселенської єдности української і білоруської Церков в шістнадцятому столітті. Подамо короткий огляд тих нотаток та інформацій про відзначення тієї події. Ці нотатки не є скупі, журналістично. як нотатки не є вони змістом «короткі». Пов’язані вони з проповідями папи в часі інавгураційного Молебня 6-го липня чи св. Літургії 7 липня — обі Служби в базиліці св. Петра. Також зі словом папи 7-го липня, яке він кожної неділі, коли є присутній в Римі, говорить до зібраного народу на площі св. Петра о дванадцятій годині, т.зв. «Angelus». Нотатки, слова папи доповнені дуже численними фотографіями зі згаданих наших врочистих ювілейних Богослужень і це теж є важною документацією. Замітне також, що увесь цей матеріял пов’язаний виразно з іншими екуменічними подіями, зустрічами з православними ієрархами, чи навіть такими виразними титульними заголовками тих нотаток про використання нашого Ювілею для заклику папи до сприяння і праці для з’єдинення Церков (в німецькім тижневику). Майже усі згадані тижневики подали в своїх перекладах три папські проповіді: на інавгураційному Молебні, на Літургії і Слово на «Ангел Господній». В кожнім тижневику є додаткові «нотатки», уваги чи короткі інформації про подію Ювілею і саму Унію. Все разом беручи, вказує, шо ватиканський офіціоз у своїх тижневиках на важних мовах світу дав вичерпні, позитивні і добрі інформації, зокрема на основі слів папи про подію, яка сьогодні, на жаль, попала під обстріл екуменістів, наших деяких історичних противників, ба і деяких таки наших суперкритичних істориків Унії. Усім їм варто б звернути увагу на становище ватиканського офіціозу. Такі наші поселення як у Бразилії і в Аргентині повинні ці тижневики, посвячені Ювілеєві, поширити між нашими людьми, які знають португальську і еспанську мови і цього, бодай вистачило б для тих наших людей, що нічого про Унію не знають… Наші священики тих поселень повинні б використати ці тижневики для проповідей в цім ювілейнім році і це вистачило б мінімально для відзначення тієї так важної нашої історичної події й акту.

Здається, найбільше місця події нашого Ювілею присвятив сеньйор цього тижневика «Ль’Оссерваторе» у французькій мові (кажу «сеньйор», бо виходить він найдовше — 47 років!). Присвятив нашому Ювілеєві місце у двох виданнях 28 і 29 числа. В числі 28-мім помістив цей тижневик також частину опису святкувань празника св. Апостолів Петра і Павла в Римі 29 червня з представниками царгородського патріярхату. На першій сторінці поміщено слово папи з 7 липня по нашій українській Літургії в базиліці св. Петра в часі т.зв. «Ангел Господній». Думки папи пов’язані багатомовним титулом при описі святкувань празника св. Апостолів: «Бажання єдности». В сам празник апостолів на «Ангел Господній» папа говорив на тему свого улюбленого вислову про віддих Церкви двома легенями! Папа згадує вже наперід про святкування Ювілею Берестейської і Ужгородської Унії. Все це є кроками до підготовки 2000-літнього Ювілею приходу на світ Спасителя, а з тим є це і вислів бажання єдности Церкви, за яку молився Христос на останній своїй Вечері. В окремій нотатці є згадка про інавгураційний Молебень і св. Літургію 6 і 7-го липня зі знимкою копії Жировицької Богоматері, яка находиться в нашім патріяршім дворі, в парафіяльній церкві св. Сергія і Вакха. Читаючи це мимоволі приходить думка про перенаголошування, і то часто тепер, що наша Унія не може бути моделем для поєднання Церков… Принаймні є спасенним фактом такого поєднання і ватиканський офіціоз про те говорить. Питання «моделю» чи «зразка» добавляють вже сьогоднішні екуменісти щиро чи нещиро, але сам акт Унії до цього відношення не має. Він є позитивним нашим історичним актом, якому належиться наше признання при помочі Ювілею!

Французьке видання тижневика «Ль’Оссерваторе» уживає для наголовка своєї нотатки про наш Ювілей слова з проповіді папи на торжественній Літургії у базиліці св. Петра: «Переступити історичний поріг на дорозі до єдности» (ч. 28). В тому числі є описи торжеств та екуменічних зустрічей папи з нагоди празника св. Петра і Павла 29 червня, в часі яких, вже традиційно, були присутні представники царгородського патріярхату. Французький редактор лучить обі події на першій сторінці, подаючи слово папи на «Ангел Господній» 7-го липня, а на третій сторінці містить таке слово з 29-го червня (празник св. Петра і Павла). В нашім випадку вживає порівняння з переступленням порога (історичного!) на дорозі до єдности, а в другім випадку (хоч він хронологічно перший!) уживає свого порівняння про дихання двома легенями. Оба порівняння не є натяком для якогось зразка для наслідування, чого так лякаються сучасні екуменісти, а радше служать для папи в наші дні сильним висловом бажання єдности, саме тепер, в часі підготовки до Великого Ювілею 2000-ліття приходу на світ Спасителя. Як і вже кілька разів у минулому, на вид обох торжеств — празника Петра і Павла та близького Ювілею нашої Унії (29 червня і 7 липня) — папа лучить обі події, щоб згадати «багатства доктринальні, духовні, культурні і загально людські, якими жили великі Отці обох Церков у першому тисячолітті, коли Церква дихала обома легенями — східними і західними». Участь греків у святкуваннях празника св. Петра і Павла та наш Ювілей у згадці папи щось говорять! Не можна ж подіям заборонити говорити, як дехто хотів, щоб не попасти в тріюмфалізм Ювілею!…

Можна б здивуватись, чому на першій сторінці помістив французький редактор (ч. 28) нашу копію ікони жировицької Богоматері. У слові 29.6 папа, у своїм типовім стилі, закінчує його словами: «Марія є іконою єдности і вона повинна бути завжди нашим одушевленням. Як Мати Церкви, нехай піддержує Вона наші старання і приспішить наші кроки, щоб перед великим Ювілеєм могли ми станути, як не цілковито поєднані, то принаймні ближчі для подолання поділів, які виникли в другому (нашому) тисячолітті». Шкода тільки, що редактор помістив ікону жировицької Богоматері побіч фотографії фрагменту Літургії з папою без ніякого короткого бодай підпису, що це за ікона. (Взяв її з книжечки «Молебень», який отримав кожний паломник для участи у Молебні.) Ширша згадка про неї є у ч. 29, яке присвячує Ювілеєві майже чотири сторінки з вісьмома фотографіями з Літургії і Молебня.

У ч. 29 з 18 липня подані найширші інформації про наші святкування в Римі з двома ширшими поясненнями: «Марія — Покров християн» і «Чотириста-ліття Берестейської Унії». Оба нариси взяті з вступу до двох книжечок, в яких, як згадано вище, подані були для всіх присутніх тексти Молебеня і Літургії, які служив папа враз з Блаженнішим Мирославом-Іваном і нашими владиками 6-го і 7-го липня. Оба ці нариси, зложені нашими священиками під редакцією Папської Комісії для літургічних відправ, кожний паломник отримав. (Ці дві книжечки по мистецьки і люксусово видані.) Оба вступи до тих книжечок подані в українській, італійській та англійській мовах. Французький редактор задав собі труду перекласти їх на французьку мову для тижневика «Ль’Оссерваторе». Подані також у французькім перекладі обі гомілії папи на Молебні і на Літургії, їхні тексти подали наші газети. Вони замітні своїми думками про історичне значення нашої Унії у сповненні Христового заповіту, щоб всі були одно.

В противенстві до французького видання, англій­ське видання обмежилось тільки до двох коротких нотаток про наш Ювілей, текст гомілії папи на Літургії і слово папи на «Ангел Господній» 7-го липня з двома тільки знимками. Головний наголовок на першій сторінці звучить: «Дякуємо Богові за Берестейську Унію». Впадають однак у вічі вставлені у тексті проповіді папи «підзаголовки», які подав редактор: «Віднова єдности була рацією Берестейської Унії». Так і було, ніщо інше. В числі тижневика 29-тім маємо на одній сторінці тільки гомілію папи на молебні з помітним наголовком: «Берестейська Унія була ділом Святого Духа» і в тексті окремим шрифтом редактор поставив взяті слова папи з його проповіді: «Якщо Берестейська Унія не привела до повної єдности з Християнським Сходом як цілістю, вона все таки виявила поза всяким сумнівом точну дійсність, що це був Святий Дух, який діяв у її творців, збуджуючи в них напрям для дороги до єдности». Якими блідими стають слова сучасних екуменістів, які твердять, що Унія була великим неуспіхом, бо не принесла в 1596 році унію, а «дисунію»… Англійське видання подає теж дві фотографії з Літургії. Не багато, але солідно з англійським бистрим поглядом на думки.

Не хотілось би постійно робити докори для науковців і екуменістів. які, кожний на свій лад коментують історичний факт Унії, але думка папи про Унію як овоч дії Святого Духа повинна застановити гарячі уми по обох боках барикади, коли дивитись на історичні факти з життя Церкви чи в історії спасення. Екуменізм без Святого Духа — то нісенітниця. Еклезіологія без Святого Духа — то суха наука доцентів історичних університетських катедр. Наша екуменічна праця, яка не враховувала б основної дії Святого Духа в ній, призначена на неуспіх. Наші Владики кінця шістнадцятого століття творили Унію ведені Святим Духом. Святий Дух діяв серед великих труднощів, які ставили Йому ми, люди. Такими практичними вставними увагами в текстах папських проповідей редактор дає зі слів папи правильний коментар для унійних старань наших Владик кінця XVI ст. Такими є також такі вставні речення: «Єдність була все постійним об’єктом Апостольського Престолу», або: «Нехай третє тисячоліття стріне нас близькими разом». Це все вибрані думки папи з текстів його проповідей. Про це подбав англійський редактор.

Італійське видання посвячує нашому Ювілеєві три повні сторінки і помістило п’ять фотографій з торжественних служінь у базиліці св. Петра. Редакція не подала окремих нотаток чи коментарів до наших святкувань, тільки помістила обі папські гомілії папи — на Молебні і на Літургії.

Повних три сторінки віддані Ювілеєві у португальскій мові «Ль’Оссерваторе» з вісьмома знимками. в тому одна — ікона св. Йосафата і одна з вручення Митрополитові Іванові Мартинякові митрополичого паліум. Тому що по Молебні до Божої Матері папа враз з Блаженнішим і Владиками перейшов до сусіднього престолу, де спочиває св. Йосафат, в книжечці з Молебнем для паломників була поміщена кольорова іконка св. Йосафата. Її помістив редактор португальського видання з коротким описом життя, праці і смерти нашого священомученника. Поміщені обі гомілії папи на Молебні і

Літургії, а також слово на «Ангел Господній» по Літургії. Варто це число поширити серед наших людей у Бразилії, де не відбулись святкування Ювілею Унії. Науки папи в трьох видах будуть корисними, щоб наші вірні пізнали глибше вагомі моменти історії нашої Церкви.

Не осталось позаду еспанське видання «Ль’Оссерваторе» про наші святкування. На першій сторінці з надписом «IV століття Берестейської Унії» подане слово папи з його «Ангел Господній» по Літургії 7-го липня, а потім цілі дві центральні сторінки присвячені торжествам з шістьма знимками з Богослужень з ватиканської базиліки та подані обі гомілії папи. На цій же сторінці поданий також точний перебіг усіх святкувань і врочистостей в Римі з нагоди Ювілею Унії з вичисленням головних особистостей та українських груп, які брали участь у святкуваннях. Не поминув редактор і моменту, коли папа по Молебні перейшов до престолу, де спочивають мощі св. Йосафата, коли відспівано пісню-молитву до св. Йосафата. Такий опис у подробицях подало тільки еспанське видання. Не поминули згадати і про концерт у залі Павла VІ-го української сакральної музики вісьмох українських хорів з 230 осіб та 18-ьох музичних інструментів, які виконали твори православних і католицьких композиторів з різних округ України. В половині концерту прибув папа!

Найскупіші подав відомості ватиканський тижневик про наш Ювілей німецького видання. Тільки на одній сторінці подано слово папи по Літургії 7-го липня на «Ангел Господній» і дві знимки з коротким підписом. Знимки з Молебня.

Польське видання «Ль’Оссерваторе» не с газетне, а має форму журналу з кольоровими фотографіями на якіснім папері обкладинки, на якій поміщена на її третій передостанній сторінці чудова знимка у кольорах з нашої Літургії при папськім престолі у базиліці св. Петра. Це польське видання не є тижневиком, як інші, а місячником. Змістом він нагадував би колишні наші «Вісті з Риму», бо помішує тільки папські документи — проповіді, промови, документи тощо. На інших сторінках обкладинки поміщені дві знимки з поїздки папи до Німеччини.

Це 9-те число місячника присвячене трьом важним подіям останніх тижнів, яких документи поміщені не в хронологічному порядку. На першому місці (32 сторінки!) є опис і документи з подорожі папи до Німеччини 21 до 23 червня. (На заголовній сторінці обкладинки журналу є знимка Брандербурзької Брами у Берліні, крізь яку проходять папа і канцлер Коль. І виглядають вони у цій славній брамі як дві маленькі-маленькі постаті… Ця брама має великі розміри: висока 20 метрів, широка 60 метрів, глибина її 11 метрів. Побудована за Фридриха-Вільгельма в 1788-1791 роках в неоклясичнім стилі.).

На другому місці — чотири сторінки присвячені нашим святкуванням Ювілею Унії (6-7 липня). На третьому місці подія празника св. апостолів Петра і Павла в Римі 29 червня з участю делегатів царгородського патріярха (чотири сторінки). В такому порядку поставив ці події редактор. Решта журналу то всякі інші документи з діяльности папи, з життя Церкви в Польщі, артикул італійського журналіста, діяльність Апостольської Столиці і хроніка.

Редактор у редакційній статті на першій сторінці подає рації, чому так обширно подає матеріяли з подорожі папи до Німеччини (то була його третя подорож, а перша до з’єдиненої Німеччини і вільного Берліну). Об’єднана Німеччина після нелегких політичних напружень і «берлінського муру» стала державою надії для німців, хоч релігійно німці стали байдужими до релігії, що є недобрим знаком. Папа лишив свої остороги, напімнення і поучення. Перехід папи через Брандербурзьку Браму, каже редактор, має свою символіку. Брама не є вже знаком пихи ні поневолення (і гіркого недавнього поділу, додати б треба), але символом нових часів, яких знам’ям є солідарність народів і відповідальність. Тому журнал подає усі папські промови і проповіді з його подорожі по Німеччині і теж більшу частину промов, що їх виголосили до папи представники німецького народу.

І додає редактор, у своїй редакційній статті, слова для уваги читачів на подію нашого Ювілею Унії в Римі. Він каже: «Святкування ці, багаті на зміст і екуменічну мову, були благодарним актом (тільки таким словом можна перекласти польське «akt dziękczynienia») за поворот до єдності з Апостольською Столицею, що його зложено при гробі св. Петра і при мощах св. Йосафата Кунцевича, а теж спільною молитвою за повне співпричастя у вірі і любові усіх християн у перспективі Великого Ювілею 2000-го року».

Журнал не вагається вказати на Берестейську Унію і її Ювілей, як велику екуменічну подію зі світовим значенням перед Великим Ювілеєм приходу на світ нашого Спасителя. Значить, не можна так легко упрошувати справи з нашою Унією, що вона без значення сьогодні, бо не може служити зразком для поєднання Церков в наші часи! Редактор не лишає цього тільки для ствердження вартости змісту нашого Ювілею. Він пише знаменне речення: «Як папська подорож до Німеччини, так і відзначення 400-ліття Берестейської Унії належать до найбільш вагомих подій вісімнадцятого року понтифікату Святішого Отця і потверджують відомий вислів, що Боже Провидіння пише прості правди на крутих дорогах людських подій історії». Гарна тема для роздуми і високий комплімент для нашої Унії і нашого Ювілею.

Журнал помішує на чотирьох сторінках, присвячених святкуванням Унії, дві знимки (про одну кольорову була вже згадка), дві гомілії і слово папи на «Ангел Господній», тобто, все те, що папа сказав в часі святкувань. Між усіма знимками в інших виданнях дуже замітною у польськім журналі є знимка-фраґмент взятий з групи наших побожних мирян-жінок, в часі Літургії. Читач може читати їхні обличчя!… Перед документами святкувань редактор подає повний опис наших святкувань 6-7 липня, щось як зробив це еспанський журналіст. Він каже: «Святіший Отець очолив в Римі центральні святкування 400-ліття Берестейської Унії, яка засанкціонувала поворот православної Церкви у Київській Русі до повної єдності з Апостольським Престолом». Ми часто боїмось деяких слів. Виглядає, чужинцям це легше сказати, а коли папа каже, значить, немає чого лякатись деяких слів: «поворот православної Церкви», «у Київській Русі», «до повної єдності». Нам чомусь важче вживати деякі слова, а йдеться про історичні факти і терміни історіографії.

Редактор з неприхованою прихильністю і радістю подає деякі деталі ювілейних святкувань: три тисячі паломників українців з цілого світу, або «перший раз по Ювілею Тисячоліття прибула така велика кількість паломників з України». Додати б треба на маргінесі, що це сталось помимо великих труднощів, складних клопотів і жертв. Участь українців з України мала своє значення і остане свідченням перед десятками тисяч туристів з цілого світу, які взяли участь у наших ювілейних богослуженнях, перед усім майже дипломатичним корпусом при ватиканській державі, чималим числом кардиналів і ієрархів римської Курії. Були між нами «Касандри», що пророкували більше як півпорожню базиліку і повну невдачу святкувань нашого Ювілею в Римі. Участь папи дала святкуванням їхній блеск, славу, історичну повагу, а для нашої Церкви і Народу велике свідчення перед світом. Велика шкода, що не було в Римі представників нашої влади з Києва та учасників інших Церков і християнських громад. Чому б їх не запросити, а участь їхню лишити їхньому виборові? Наш амбасадор в Римі А. Орел брав живу і активну участь у святкуваннях, амбасада України відзначила подію окремою вечіркою у приміщенні нашого посольства.

Редактор ще раз говорить у своїй нотатці про ціль римських святкувань: подяка за Унію Божому Милосердю, за її духовні овочі і спільна молитва за повну єдність християн. Це молитва тих, що акт тієї єдности вдержали, часто по геройськи, своєю кров’ю, чотириста років.

Велика шкода, що ці офіційні репортажі і поміщення документації в різних мовах ватіканського офіціозу про наші святкування не подали двох важних подій тих святкувань і не легко це вияснити чи оправдати. Наші святкування почались, властиво, Молебнем 5 липня при соборі св. Софії на вія Боччеа з участю наших владик, священиків, вірних з України та поселень, які встигли приїхати на цю інавгураційну подію. Не міг бути присутнім Блаженнійший Мирослав-Іван з огляду на ощадність його сил на два наступні дні з їхніми програмами.

Але подія на цім клаптику набутої Блаженнішим Йосифом землі для прокатедри св. Юра була зворушливою і пам’ятною. Чому її не враховано до врочистих святкувань офіційною хронікою? Можливо, справді престижевою інавгурацією торжеств був Молебень в базиліці з папою і Блаженнішим Мирославом-Іваном. Але тоді треба було включити промову Блаженнішого в офіційні документи святкувань. Тим самим слушно провід святкувань в Римі перейшов в руки папи як господаря і Глави Церкви й усі святкування були під знаком його особи, його слова і поваги. Це теж поможе, що мовчатимуть усі, яким Унія немила. Але найдеться хтось, хто цю недостачу може спостерегти і на свій лад скоментувати. Винуватими тут однак можуть бути тільки організатори і журналісти.

Все таки не легко оправдати неприсутність представників уряду України, які повинні бути на таких високих міжнародних форумах і їм немає чого боятись, чи кого боятись в такому випадку, коли йдеться про присутність нашої молодої Держави на такому міжнародному форумі, в нашій державі, в якій релігійна толеранція і свобода високо поставлені. Присутність представників наших православних Церков була б показала нашу братню любов і взаємопошану, яка. помимо всього, що досі сталося. І є в якійсь мірі між нами, і це дало б конкретний почин нашому екуменізмові. В часі святкувань тисячоліття ми таку важну нагоду прогавили… Чи спостерегли це наші і чужинецькі журналісти і обсерватори, чи тільки тактовно промовчали своє спостереження?

Здається також, що на такому форумі повинні бути наші журналісти столичних газет, радіо і телебачення, які повинні мати свої дружні зв’язки з великими газетами і журналами світового значення і з своїми колегами по фаху. Такого в нас ще, здається, нема і воно не добре.

Другою важною поминеною подією з святкувань Ювілею Унії в Римі була виставка документів і творів XVI-XVІI століть з часів початків Унії у Ватиканському Музею. Виставка була відкрита 8-го липня і тривала цілий місяць. У відкритті виставки брали участь представники ватиканських властей і Музею, наших Владик і представника нашого посольства-амбасади в Римі. Рідкісні і не легко можливі для бачення документи історії робили враження, хто їх вперше бачив. Автор цих рядків бачив виставку кілька днів по її відкритті і міг спостерігати цікавість різних чужинців, які пильно розглядали невідомі їм документи. Чомусь наші й чужинецькі журналісти не бачили великої ваги у цій виставці документів, які творили гармонійно вагомі кільця, у золотому ланцюгу ювілейних святкувань в Україні та по поселеннях, а зокрема в Римі, де важний Акт Унії відбувся. Документи говорять різно. Коли замкнені вони в архівах, вони говорять до істориків і дослідників, які їхню мову передають у своїх історичних творах. Але документи говорять теж до кожного своїм видом на виставках до тих, що можуть їх бачити і торкати увагу глядачів про те, що діялось чотириста чи більше років тому серед якогось народу, який творив свою історію і діяв у великій історії нашого спасення, якої головними героями був Триєдиний Бог і Його Вселенська Церква.

Пом’яну дні древні і навчуся з усіх діл твоїх» (Пс. 142)

Не було багато в історії нашої Церкви і народу світлих, щасливих і славних подій та актів, якими ми могли творити в своїм і міжнароднім житті нові сторінки буття і важливих здобутків для наших поколінь. Були натомість часи, коли ми могли з болем скаржитись перед Богом словами псальма: «Ти розвалив усі наші мури, наші укріплення оберну в сси в руїну. Грабують нас усі перехожі, ми стали посміховищем своїм сусідам» (Пс. 89, 41-42).

Судилося нам бути з нашою родючою і багатою землею на самому перехресті між Сходом і Заходом Европи і Азії, Північчю і Півднем Европейського континенту. Це мало сильний вплив на нашу долю, від неї ми одержали мінливе щастя з лихоліттями, коротко тривалим миром і постійною майже боротьбою не на два фронти, чого бояться найкращі полководці, а на чотири! Серед таких важливих подій і ситуації нашої історії і боротьби за нашу душу, свободу, гідність і розвиток є одна подія, що її треба зачислити до найвисотніших. То подія Берестейської Унії, Берестейського Поєднання 1596 року, тобто акту, яким наша Київська Церква на чолі з Київським Митрополитом Михайлом Рагозою приступили до Христової єдности з Вселенською Церквою під проводом римського Патріярха і наслідника апостола Петра. В цім році минає 400 років від того великого акту, яким ми залишили наш пасивний канонічний зв’язок з царгородським Патріярхом, який трагічно опинився у турецькій неволі, нами опікуватись не міг, якого перед нами і після нас залишили інші народи і який перестав в оцінці декого бути другим Римом. А ми не хотіли шукати нового «третього» канонічного Риму і повернулись до першого Риму і Петра, за якого служіннями стали християнами при кінці першого тисячоліття життя християнства, яке не було ще зранене грізним поділом і в часі якого, за висловом Папи Івана-Павла ІІ, Церква віддихала обома легенями — Сходу і Заходу — повного груддю! Тобто в єдності і з законними зрізничкуваннями. Одним пластом у тих двох легенях була і є наша Київська Церква, як про це робить гарний натяк теперішній папа в енцикліці «Щоб усі були одно» (п. 54).

Спитаймо себе, що сталося 400 років тому, чому наші Владики при кінці шістнадцятого століття приступили знову до вселенської єдности, чому залишили Візантію? Чи була це їхня зрада, чи якась невдяка? Було це шуканням якоїсь особистої користи? Нам закидають часто, що наші Владики зробили це з політичних мотивів, під тиском поляків, польського уряду, короля, намовами польського єпископату чи єзуїтів. Ще інші закидують нам відступництво від прадідної Церкви, і цей закид є найболючіший… Бо цілковито неправдивий… Як же воно було справді?

Історики над цим пильно працюють. Сумне було наше шістнадцяте століття перед Унією. Всі з тим годяться і годились у тих часах. Наша шляхта переходила добровільно на латинство і покидала свій нарід, ми тратили тоді нашу національну еліту до тієї міри, що пізніше про нас говорили, що в нас остався тільки хлоп і поп… Нарід жив у темряві. Польща явно населювала своїми людьми правобережжя, наша Церква духовно зубожіла, не мала шкіл, вишколеного духовенства, єпископи були серед латинського окруженя без значення і своєї гідности, не зберігали часто церковної дисципліни. Цей сумний стан описує сучасник і свій твір назвав промовисто «тренос» — стан. над яким треба плакати і вболівати, як Єремія над Єрусалимом, коли писав: «народ падає у ворожі руки, а допомоги йому немає; його гнобителі дивилися на нього, сміялися з його руїн. (Псл. 1,7).

На Заході було щось подібне, і там рятувала народи Церква своїми рішучими тридентійськими реформами. Ціль Берестейської Унії, і це треба тямити, в наших єпископів була на першому місці: рятувати Церкву і нарід від цілковитого упадку, полонізації, латинізації, асиміляції і шукати в тих лихах помочі в Римі, на Заході, дехто був схильний навіть шукати помочі у протестантів! На Сході й Півдні на Півночі ми кандидатів на союзників і приятелів тоді не мали. На жаль… Наші Владики чули в собі відповідальність перед нащадками, і то був їхній пастирський обов’язок рятувати свій нарід і Церкву. Шукали вони рятунку з любови до своєї Церкви! Чи не молились вони тоді плачем Єремії і його словами: «Наверни нас, Господи, до себе, і ми повернемось; обнови наші дні, як було колись!… (Псл. 5, 21).

Дивлячись на стан нашої Церкви і народу в ХVI ст. і таке шляхетне бажання наших Владик, не можемо їх оскаржу вати у хибнім виборі рятунку! Не можна закидувати Владикам політичних цілей їхнього акту, над якими вони думали понад п’ять років. Вони дивились на розв’язку через слова Спасителя з його бажанням: «Отче святий, задля імени твого бережи їх, тих, що їх ти мені передав, щоб були одно, як ми» (Ів. 17, 1 1). І все те діялось у тяжкій політичній ситуації.

Маємо чудовий документ наших єпископів ще п’ять років перед Берестям по одній із їхніх нарад у Белзі з 1590 року, ось що вони писали: «Ми, підписані єпископи, заявляємо,що нашим обов’язком є дбати про спасіння душ як своїх, так і всього християнського народу, стада і овець Христа, котрі нам поручені Богом, і провадити їх до згоди і злуки, задля того хочемо ми, за Божою поміччю, признати нашим пастирем і нашим главою найвищого пастиря, правдивого наслідника св. Петра на римському Престолі святішого папу і завжди йому підчинятися і його слухати, бо ми бачимо, що це причиниться багато до поліпшення Божої слави в його св. Церкві». Це знамені слова відповідальних осіб, наших дорогих, великих Владик, що так думали і писали в 1590 році! їхні мотиви нелегкого відповідального кроку: спасення душ! Божа слава! Добро Церкви! Чи є більші вартості для християнина від цих? То були наші Владики, які не шукали цісарів, королів, царів, султанів для рятунку Церкви і народу, а найперше Божої слави — яка є найвищим завданням кожного сотворіння, спасення душ — що є найвищим законом кожного архиєрея, і добра народу, яке є обов’язком кожного члена своєї батьківщини. Ніхто того нам не міг дати. Всі шукали на наших землях користей. Рим дав нам поміч своїми духовними здобутками, проводом і тим, що включив нас у сім’ю народів Европи і світу, а не відізолював нас від них, як сталося це потім, через кілька століть, і в двадцятому зокрема. Ми стали собою, ми стали Помісною Східньою Церквою серед Церков світу.

Наш Ювілей є історичною нагодою подякувати Богові за те світло, що повело нас на путь істини і життя, а не в пітьму і загибель. Наш Ювілей — то нагода засвідчити про наше право жити, як інші християнські народи на своїй вільній землі творчим християнським життям і бути світлом для світу і християнського Сходу з Христовим бажанням «щоб усі були одно». Даймо це свідчення про подію поєднаня сьогодні в цій благословенній Єпархії. Нехай це буде нашим свідченням перед світом про наших великих Владик і висловом вдячности їм за те, що твором умів і рук їхніх ми стали тим, чим ми є сьогодні як Церква і народ — перед лицем усіх людей! Ця унія натерпілась і пережила за Христову правду багато за 400 років. її хотіли вбити, і вона ожила благодаттю Святого Духа, бо вона була твором українських рук на славу Божу, спасення душ і добро народу св. Володимира Великого в його колись могутній княжій Русі-Україні.

Культ Богоматері в Русі-Україні починається зразу з прийняттям християнства в 988 році за князя Володимира Великого. Історія нашого християнства — це рівночасно історія нашої набожности до Богоматері. Хоч до того часу в Києві за княгині Ольги була вже церква пророка Іллі, і мабуть ще одна, про культ Богородиці нема виразних згадок у княжій літературі. Цей кульг напевно був літургічний, бо візантійська Літургія вплітає цей культ у богопочитання, і Літургія була у Візантії, як і потім в Україні, вчителем Божих правд та історії спасення своїми численними засобами, головно іконами. У Візантії культ Богородиці стояв високо, бо це був терен перших христологічних єресей у IV-V і пізніших сторіччях, а рівночасно Візантія пережила кілька певних історичних рятунків від різних ворожих наступів, які грозили їй загладою. Царгород по тих рятунках став городом Марії. Ці рятунки, і Візантія та нарід у це вірили, прийшли через Марію, і про них торжественно з вдячністю згадує візантійська Літургія по сьогоднішній день.

Ця вдячність і віра в опіку і поміч Марії перенеслась разом із Літургією в Україну зараз по охрещенні, і згодом богородичний культ в Україні набрав наших національних питоменностей. Спочатку цей культ наслідував предків, але з часом Україна творить свій власний характер того культу: у предків — Марія Володарка Греції, Владичиця небес, у нас — Марія Мати українських земель. Мати українського краю. Матінка або Мати милосердя (як у апокрифах «Хожденіє Марії по мукам»). Треба б з богословського боку, головно на основі марійських пісень бачити в нашім богородичнім культі містичний зв’язок дітей і Матері. Це була б прикмета нашого богородичного культу.

Культ Марії в Україну прийшов, отже, через Літургію та ікони, які український нарід полюбив і держав їх у своїх хатах у великій кількості; а одна — Спасителя або частіше Богоматері, — була все в окремому куті, окремо прикрашена і творила немов престіл в українській сім’ї, при якому відбувались всі важніші події сімейного життя. Такий священний кут в українській хаті з іконою Богоматері називався «покуття» або «покуть». Це з певністю є дуже стара традиція, бо про неї робить натяк «Ізборник Святослава з 1076 року» — своєрідний підручник духовного життя на цілі століття в Україні. Його автор нагадує, щоб іконам Христа і Богородиці і Святих з вірою віддавати честь: «Іконі Христовій і Пречистої Його Матері і всіх Святих його з вірою честь воздавай і якби до них самих з любов’ю в молитві говори». Цуратись ікон, до чого намовляють нас різні секти, це щось протиісторичного і протилітургійного в нашій духовності і нашім християнстві. Наш історик І. Крип’якевич каже, що «в культі Пресвятої Діви Марії Русь зростала духово і сталася дійсно «Святою Руссю», що сьогодні присвоїла собі як титул Росія і то на міжнародньому полі!

Першу ікону привезла в Україну зі собою до Києва княжна Ганна, жінка Володимира, і він сам привіз теж чимало ікон, якими прикрашував свій столичний город. Літописець згадує факт перенесення ікон з Візантії і каже, що ті ікони усунули поганських ідолів; митрополит Іларіон у своїм славнім «Слові» (1038) каже, що Київ був освячений іконами.

В Україні культ Богоматері прищепився дуже скоро і глибоко, бо натрапив на пригожий грунт в українській душі. Україна стрінула християнство без спротиву, і на заклик Володимира нарід поспішив до хрещення. Цьому теж сприяла поганська релігія в Русі-Україні, яка була релігією людей, що жили на лоні природи, на багатій в різні плоди землі, яка їх годувала і обдаровувала щедро своїми дарами. У стрій української сім’ї був радше, як кажуть нам етнографи і етнопсихологи, матріярхальним, і мама в сім’ї була у великій пошані, була основою сім’ї, була особою, без якої сім’я не могла існувати. Св. Володимир свій перший соборний храм в Києві, що звався «десятинним», посвятив Успенню Богоматері, і від того факту дехто називає Київ «Десятинний Город Богородиці». Це був, кажуть, перший Богородичний храм на всю Слов’янщину. Марія — Мати Спасителя — була близька душі українця.

Теж важливим чинником у поширенні культу Богоматері в XI столітті був акт князя Ярослава Мудрого в 1037 році, якого літописець називає «мужа блага і книжна постника», і тим актом той князь посвятив увесь свій нарід і віддав під її опіку всю свою велику державу. Як пам’ятник цього Ярослав побудував на воротах укріплень Києва церкву Благовіщення Марії по своїй перемозі над печенігами. Символіка цього є велемовна, коли пригадати, що в іконостасах церков Києва і України на так званих «царських вратах» є ікона Благовіщення, у якому відбулось воплочення і Марія стала началом нашого спасення, дверми до Божого Царства, яким є святилище з престолом у візантійськім і нашім обряді. Київ, як і Візантія, зазнав теж кілька рятунків завдяки опіці Мари «всеславній і скорій на помощ християнам Пресвятій Богородиці», — як це каже Митрополит Іларіон у своїм «Слові». Про це згадує і літописець. У відомій і на Заході поемі про похід Ігоря на половців кажеться, що князь Ігор по своїй втечі спішить найперше до ікони Богоматері в Боричеві біля Києва, щоб подякувати за рятунок. Вже за княжих часів Україна була засіяна іконами Богоматері по містах і містечках, дякуючи власним іконописцям, які виховувались в Києві. Перед іконами Богоматері нарід гуртувався у горі й у щасті. Ікона стала для народу богородичним катехизмом. Іконі завдячує український нарід свою віру і любов до Богоматері. За прикладом князів в Україні будуються численні богородичні храми.

Вистачить згадати важніші богородичні славні храми: Десятинна Володимирова з 990 року (з якої остались досьогодні тільки фундаменти), посвячена Успенню; Мстислава у Тмуторакані за перемогу з князем Редедею: Ярослава — Благовіщення на Золотих Воротах у Києві; князя Святослава Всеволодовича в Чернігові — Благовіщення; у Володимирі — церква Успення Мстислава Ізяславського; в Пирогощі Мстислава Великого; в Переяславі — храм Успення Володимира Мономаха (1098); Богородичний княжий храм князя Ярослава Осьмомисла в Галичі, якого фундаменти відкопав археолог Ярослав Пастернак у 1937 році; Данилів собор у Холмі і церква Успення у Львові, яка й досі служить львів’янам. Теж і манастирі присвячуються Марії Богородиці, і нарід туди паломничає. Нарід живе літургічним роком у своїм хліборобськім житті, і кожний богородичний празник — то нагода до прослави Богородиці.

Київська держава через різні політичні причини не вдержалась. В XIII столітті важкого удару завдали їй монголи-татари, і почалась доба бездержавности, союзів з різними сусідами і лихоліттями. Татарське лихоліття знищило дуже багато княжих надбань, але не знищило богородичного культу! Ті часи створили і залишили велике число марійських пісень, легенд, апокрифів і оповідань про опіку над українським народом та про її прикмети Матері для терплячих. Про цей цікавий феномен богородичних легенд гарно пише Анатоль Курдидик у простій своїй поезії про гостинність наших селян на Різдво:

Село. Колядка. Нічка синя.
Легенда ходить по хатках:
Як Богородиця для Сина
В селі просила молока…

Все це народня творчість. Появляються численні чудотворні ікони Марії. Деякі ікони стають центрами релігійного і національного життя. В 1608 році Іван Вишенський, який поборював Унію, ідучи за Ізборником Святослава, буде накликати: «Іконноє поклоненіє сучтивістю почитайте и в доміх, идеже пребиваєте, образ Матере Божее с предвічним ее Младенцем на стінах в концю трапези вашея пригвоздіте». В Києві, плекаючи традицію Ярослава Мудрого, культ Марії плекала братська з манастирською школою під проводом Петра Могили. Але Галичина (Західня Україна) таки веде перед у культі Богоматері. В століттях ХIV до ХVІІІ три четвертих усіх Марійських центрів припадає на Галичину — 30 місцевостей! Україна в почитанні ікон була вчителькою для Москви, про що Москва все забуває!

Деякі славні українські ікони дістаються в тому часі до наших сусідів, як Вишгородська до Москви, Белзька до Польщі (Ченстохова). Наші історики потраплять дати нам каталог біля 150 чудотворних українських ікон. Між ними найславніші: ікона Богородиці в Десятинній церкві, Печерська ікона Успення Богородиці грецького походження, ще інша Печерська ікона Пресвятої Діви Марії, звана «нерукотворна», ікона у соборі Св. Софії, названа «нерушима стіна» — запрестольна ікона цього храму. Чернігівська ікона з XI ст., ікона Богоматері, перед якою молився і дякував за рятунок князь Ігор по своїй втечі з половецького полону. Ікона Божої Матері, звана «переможна» з ХІІІ ст. в костелі оо. Домініканів у Львові, Ченстоховська ікона з Белза (звідки перевезли її в 1382 році); ікона, про яку так чутливо пише Шевченко у поемі «Іржавець», Почаївська ікона у Почаївському Успенському манастирі, Зарваницька подільська ікона Богоматері, що пережила прикре радянське лихоліття, закопана в цементовій скрині в землі і відкрита в днях волі; Теребовельська ікона, яку перенесли до церкви св. Юра у Львові, Тернопільська, Гошівська (якої, однак, досі не знайдено…), Жировицька, Унівська, Бережанська, в Берегові і Хусті, Самборі, Крехові й інші, яких годі вичисляти. Цікавих відсилаю до каталогу чудотворних ікон в Україні, який зладив Григор Лужницький до збірника на честь патріярха Йосифа Інтрепідо Пастарі, виданий у Римі в 1984 році.

Часи появи тих ікон буди жорстокі, в яких українські землі переживали неволю, гніт, напади, грабунки, духовний занепад, припинений став усякий культурний і релігійний ріст, священство було мало освічене, Царгород нашою Церквою зовсім не займався, ані не давав їй духовного проводу. Нарід остався зі своїми парафіяльними церквами. Літургією і культом Богоматері, який здійснювався у Літургії і в Марії бачив свою єдину захисницю і опікунку. Тоді постала в Україні віра в окрему опіку над народом, якої висловом став празник Покрова Марії (в жовтні), її опіки і захисту. Коли втікачі від всякого гніту і політичних небезпек втікали і збиралися на Дніпрових островах, там твориться козацтво. Козаки організуються мілітарно і між своїми куренями будують церкву і посвячують її Покрову Марії з написом над святилищем, взятим з Літургії, з уст козака: «Молим, покрий нас чесним твоїм Покровом і ізбави нас від усякого зла».

Так постає третя доба культу Марії в козацькій Україні. За недовгий час релятивної волі і державности будуються церкви, і більше як третина з них є марійські. Набирають слави з часів татарської неволі манастирі з чудотворними марійськими іконами (Почаїв), творяться церковні братства, які вибирають собі як Опікунку Марію (Львів). Списуються і друкуються церковні народні пісні і серед них справжні перлини на честь Марії в збірниках, які отримають назву «Богогласник». Марія все оспівувана як опіка-покров, володарка України, як особа, що живе з народом, з ним терпить, народом піклується, над ним і над його недолею плаче. З тих часів маємо «плакучі» ікони. Такими славними плакучими іконами є ікона в селі Гребенне коло Львова, в Далешеві біля Городенки і Закарпатті в селі Марія Повч з ХVІІІ ст. Ці явища походять з часів, коли нашій Україні грозили всякі небезпеки — це ХVІ і ХVІІ століття. Такі плакучі ікони були в Гошові, Крехові, Підгірцях, Тернополі. В поемі «Іржавець» Шевченко каже про ікону Богоматері Отам вона й далі плаче Та за козаками…

Це теж часи численних чуд при Богородичних іконах у церквах, де вони знаходяться.

У тій добі, яка почалась великим занепадом Церкви і духовости, маємо подію, що дала початок відродженню Церкви. Це відома в історії Унія в 1596 p., це поворот великої частини нашого народу до вселенської єдности і злуки — реунії — з Римом, її спочатку супроводить велика і гостра полеміка і навіть криваві сутички, торкаються і в сумнів ставляться різні догми християнської віри, але про Марію і її культ ніхто не має слова закиду. Про походження Святого Духа від Отця і Сина створилась під впливом візантійської богословії велика полеміка, про Марію немає ніяких дискусій (Догму про Непорочне Зачаття проголошено у 1854 році) і особу Марії трактують усі полемісти з окремою увагою і пошаною, не була тоді Україна і без впливів протестантизму. Марія все єднала нас! В часі роз’єднання, до якого довели і яке створили наші сусіди, Марія усіх єднала як «Мати руского краю», як це співав кант тих часів.

В гірких часах, коли «Русь нищила Русь», місцем, куди спішили наші предки в поберестейськім періоді, була місцевість Жировиці на Білорусі. Там жив у манастирі Йосафат Кунцевич і черпав при церкві Пречистої Діви Марії сил, надхнення і віри в перемогу правди, за яку внедовзі заплатив життям і тим додав Унії сил видержати велику кризу. Єпископ Суша — холмський Владика (1649-1687) в одному зі своїх творів пише про поміч Марії для долі з’єдинених таке: «Пресвята Діва неначе зійшла на поле бою для оборони з’єдинення». Ситуація справді була дуже критична, Унії грозила ліквідація. Численні прочани ідуть до Жировиць, кожного свята і неділі там збираються біля десять тисяч людей. (Це не були часи поїздів, автобусів чи літаків! Народ ішов пішки і таке число!). Культ Марії помалу росте і розвивається у Католицькій нашій Церкві.

З’єдинена українська Церква високо піднесла культ Марії і оформила його новими богослуженнями, піснями, народньою побожністю, пізнанням Марії, її прикмет і впливу на життя народу і виховання нових поколінь. Велика в тому заслуга манастирів, зокрема відновленого Чину св. Василія Великого. Творяться нові пісні з оригінальним змістом і мелодіями. Практикуються паломництва до Зарваниці, Гошова, Почаєва. Росте марійська духовна література, організуються Марійські Братства (Дружини) і Товариства («Содали») серед молоді, появляється практика щоденних марійських богослужень в місяці травні і нарід прив’язується до них масово. В католицькій частині України нові практики постають під західнім впливом, і ні дивуватись, ні критикувати нема за що. Під російською займанщиною в православній частині країни остаються тільки традиційні літургічні практики культу Марії, зокрема при помочі Акафисту Благовіщенню, Параклису та ікон Богородиці, які все були дуже популярними. Але у всьому тому не було динамізму, який так потрібний у виховній гграці з Марією серед молоді.

Той процес організованого і навіки динамічного культу Марії триває і розвивається до Другої світової війни. По тій важкій війні приходить знову лихоліття, коли всі українські землі опинились під окупацією російського більшовизму. Українську Католицьку Церкву зліквідовано і прилучено до Російської Православної, атеїзм почав свій нищівний наступ на релігійні вартості. Новостворений у Західній Україні марійський культ пішов у «катакомби» і частинно заник. Відпустові місця замовкли, за винятком кількох православних, але зник їхній маніфестаційний всенародній характер. Згубились і пропали деякі чудотворні ікони, зникли марійські організації і товариства. Збереглась духовна опіка Марії у вірі народу, і нарід передавав цю віру своїм поколінням.

Культ Марії продовжувався в динамічний спосіб на еміграції. Покоління священиків, виховане на чужині, інтенсивно працювало, щоб нарід жив у прадідний спосіб з Марією. Вояки, що брали участь у війні в різних арміях, зробили празник Покрова святом опіки Марії, і жовтень майже став другим марійським місяцем по травні (декому це не подобалося, мовляв, забагато часу для Марії…). Появився спосіб культу Марії при помочі «мандрівних ікон Богоматері» по поселеннях і їхніх громадах. Зросла марійська література, й появились нові іконописці. На жаль, появилося захоплення до ікон латинського типу, паперових-друкованих, а наші традиційні затрачувались у пам’яті і в ужитку. Новістю були численні кожного року прощі до Люрду, Фатіми і Богородичних паломничих місць у країнах наших поселень, чим українці могли виступати з культом Богоматері на міжнародньому полі. В Римі є наша чудотворна ікона — копія такої ікони з Жировиць, одинока на чужині з України. На жаль, сумувала вона на чужині без українських паломників…

З поворотом волі для У країни і її Церкви в 1990 р. почалась нова доба культу Богородиці в Україні з традиційною вдячністю за її історичні порятунки. Український нарід належить до виняткових народів, що має таку сильну віру в історичну поміч Богоматері, її опіку і Покров, якій завдячує своє існування на сході Европи і все своє історичне буття пов’язує з Матір’ю Спасителя.

о. Іван Музичка