У своїй 50-літній невтомній праці в многогранних ділянках церковного і національного життя українського народу. Митрополит Андрей Шептицький був не лише Добрим Пастирем і національним Мойсеєм сучасного собі покоління; по своїй смерті він став Символом любови Бога і батьківщини теж для нашого і для грядучих поколінь.
Як Добрий Пастир. Митрополит Андрей любив своє духове стадо і за прикладом св. апостола Павла в кожній хвилині він був готовий віддати свою душу за нього: «Нехай днесь умру, нехай і у вічності не зазнаю щастя, нехай буду відлучений від Христа, коли б лише ви, браття мої по крови, були спасенні… Бо так вас люблю, що радо готов я вам подати не лише Божу науку, але й душу, життя своє, бо ви мої возлюбленні». (Промова перед вступленням на Владичий Престіл в Станиславові 1899 p.).
Подібного апостольського духа любови і ревности за спасіння душ вщіпляв Митрополит Андрей теж у підвладних собі священиків, повертаючи тим правдивий зміст їхньому покликанню. Він переводить основну зміну церковного і релігійного життя в галицькій митрополії, підносить науковий рівень духовенства і культурний рівень вірних, в церковному житті заводить порядок і дисципліну. Сам часто візитує окремі парохії, проповідує слово Боже і живо цікавиться духовими і матеріяльними потребами свого стада. Сироти, вдови, хворі, покривджені, голодні находять в ньому свого батька, опікуна й оборонця. Українські науковці, студенти, зокрема ж мистці та українські християнські видавництва і католицькі організації находять в ньому свого щедрого мецената. Українська еміграція за океаном завдячує йому своє збереження серед чужого моря… Завдяки своїм зв’язкам, своїй популярності на Заході, Митрополит Андрей підніс нас і вивів на міжнародну плятформу, а своєю працею внутрі Української Церкви, скріпив її провідну ролю в житті українського народу.
Мимо свого походження зі спольщеної родини, мимо упереджень до нього зі сторони своїх і перешкод зі сторони ворогів. Митрополит Андрей своєю послідовною і ревною працею теж на національній ниві, дав найкращі докази глибокого українського патріотизму, став справжнім українським національним Мойсеєм. Він був найбільшим українським патріотом-соборником нашої доби. Однак ніколи не дозволяв, щоб речі Божі віддавати кесареві, хоч би й батьківщині. Ідея соборності! української нації під політичним і церковним оглядами була провідною ідеєю його діяйльності й життя.
Силою своєї духовости, величчю і глибиною своєї думки, Митрополит Андрей ламав духові кордони, затирав партійні різниці, об’єднував в собі всіх тих, що називають себе українцями. Митрополит Андрей це дійсний всеукраїнський владика і діяч, апостол і носій всеукраїнської культури. «Як лучить нас одна віра в Христа. так повинні лучити нас і народні й економічні потреби, праця і патріотизм», писав він.
За це став Митрополит Андрей некоронованим володарем і духовим патріярхом цілого українського народу. Ного ім’я стало власністю не тільки галичан католиків, воно стало власністю всіх українців і спільною спадщиною майбутніх поколінь. Митрополит Андрей — це національний Мойсей українського народу, який, хоч сам впав по дорозі до мети, однак вказав певний і переможний шлях до її осягнення, а саме: любов Бога і ближнього. Він – це український національний Пророк, що віддав Богові в жертву цілопалення за прощення провин народу, щоб принести нам воскресення. Саме ця самопожертва Митрополита Андрея для добра ближніх і його глибоке молитовне життя це найголовніша риса його провіденціяльної особовості! і в тому його найбільша вартість. Митрополит Андрей це в першу чергу Муж Молитви, не національний Пророк, який як духовий батько українського народу і його речник перед Богом, не раз цілими годинами лежав хрестом перед Найсв. Тайнами, на покірному послуханні в Христа — Володаря Володарів, кращу долю Україні виблагуючи…
Та хоч терпів фізично на власному тілі й морально зі своїм народом, однак не падав духом, але кріпив своє стадо, обіцяючи недалекий час перемоги і воскресення. Став символом волі правди і справедливості! для всіх українців. На жертівник ідеї кинув все: магнатські добра, герби, славу і кар’єру, та скромним ченцем служив Богові й нації, даючи нам зразок правдивого, християнського і жертвенного патріотизму. Митрополит Шептицький це символ вірності українського духовенства канонам Церкви та ідеалам нації, це символ вірности українського народу Церкві і служби Церкви народові.
Змагання, труд і жертва, без огляду на лаври-успіхи, нагороду і признання чи заплату — вдячність, вірність Богові і батьківщині — це життєвий шлях Митрополита Андрея і заповіт для нас — його духових дітей!
… «Сьогодні, у власній незалежній Державі, настав час цей Символ увіковічнити в бронзі чи в мармурі на вічний спомин і науку грядучим поколінням.
Як знаємо, в Римі робляться заходи про беатифікацію (проголошення Блаженним а згодом і Святим) Слуги Божого Митрополита Андрея Шептицького. І дуже дивно, що той великий Святець досі не удостоївся такого відзначення. Його святе життя повне подвигів і молитви ще досі досліджується, бо наші прокуратори такої беатифікації вже півстоліття не можуть дати собі ради з папським «адвокатом диявола». Православні ж москалі, греки та інші возводять у лик Святих кого вважають Богувгодним чи догідним (нпр. Русска Зарубежна Церква проголосила святими замордовану більшовиками царську родину) і Католицька Церква приймає списки Святих Православних Церков…
Другий спосіб закріплення та увіковічнення пам’яті та діл Великого Митрополита — це Пам’ятник на його честь у древньому граді князя Лева.
Як довідуємось, наша церковна влада на святоюрській гірці справу такого пам’ятника вже перерішила, віддавши її здійснення у руки міськради Львова. А та Рада, одержавши «благословення» на це діло від президента України Леоніда Кучми, готова будувати такий пам’ятник, але не за державні кошти, а за кошти спонзорів і добродіїв… Виглядає, що вже рішено ставити такий пам’ятник з каменя, у сидячій позі, з жезлом і мітрою, перед мурами собору св. Юра… Та ж у соборі вже лежать святі мощі Святця, то пощо там ще статуї — пам’ятника?!… Кому і що такий пам’ятник нагадуватиме? (Хіба що одного з постійних жебраків біля собору…).
На жаль, місце гідне Митрополита Андрея на Проспекті Свободи (там де стояла фігура Матері Божої і яку більшовики зняли) ми вже прогавили. Я не можу забути, як у 1997 році, на тому ж Проспекті, польська монахиня і група польських туристів клячали в молитві у стіп пам’ятника А. Міцкевіча. а ми нашого Митрополита мали б поставити під мурами церкви!..
Святоюрська гора і без того має свою «славу» і реноме через відомі і негігієнічні (бо ще австрійські) публичні місця…
Відновлення пам’ятника Митрополита, долота А. Коверка, який стояв у городі колишньої Богословської Академії неможливе, бо там стоїть пам’ятник о. М. Шашкевичу і дзвіниця церкви Святого Духа. То чому не подумати про такий пам’ятник у підніжжі цитаделі, на розі вулиць В. Стефаника і М. Коперника, напроти згаданої дзвіниці і Богосл. Академії на стіні якої минулого року відкрито рельєф на пам’ять Патріярха Йосифа Сліпого?
В цьому многолюдному місці такий пам’ятник говорив би прохожим не лише про історичну особистість Великого Митрополита Української Церкви, як релігійного і національного Мойсея та про ідеали яким він служив і які ціле своє життя проповідував словом і письмом та про ідеї — зорі до яких провадив свій народ упродовж 40 тяжких і буремних літ! Якщо наше покоління цього не зробить, то хто зробить це після нас?
(Правда, там стоїть якийсь кіоск чи продовольча «точка», яка приносить дохід міській управі. Хіба ж наш митрополит, який віддав своєму народові усе що мав, не заслуговує у своїй державі та в її громадян бодай бронзового чи мармурового пам’ятника на видному місці (не собі), а їм самим на славу, що мали такого Архипастиря?!..
Врешті, такий пам’ятник на нашу скромну гадку повинен бути: в стоячій позі (як у Коверка), а якщо в сидячій, то не в мітрі і з жезлом, але як учитель з книгою, що навчає, (напр. пам’ятник М. Грушевському на проспекті Т. Шевченка), або проповідник, що проповідує, або як архиєрей, що благословить. Усе прийняте в іконографії та скульптурі. Сидячого ж архиєрея в мітрі й з жезлом тяжко зрозуміти (тим, хто не знає про його недугу костей). У всякому разі пам’ятник не сміє стояти під мурами собору св. Юра. Дивно, що церковна «гора» віддала таку важливу справу пам’ятника в руки міської ради. Чи не краще було б обійтися без такої «помочі»?! Бо своїм медом самі собі хліб помажемо…
о. І. Шевців