о. д-ра Іван Гриньох

Під такою назвою появилась праця о. д-ра Івана Гриньоха, яка була надрукована в 1961 р. Праця має дозвіл на друк церковних властей. Може декому видаватись, що не варто після такої давньої появи цієї праці тепер її рецензувати. Слід підкреслити, що праця о. Івана Гриньоха не обмежена до часової актуальности, бо вона однаково актуальна була в час її появи, як і сьогодні, так само буде актуальна завтра. Нам в першу чергу йдеться про те, щоб ми ближче запізнались з Слугою Божим Митрополитом Андреєм, з його духовою творчістю, себто його розумінням складних питань нашої Церкви та єдности Церкви у євангельському дусі — «щоб усі були одно». Власне праця о. Івана Гриньоха відкриває нам широку панораму і представляє читачеві, яким глибоким мислителем був Слуга Божий Андрей.

При цьому варто підкреслити, що саме цього року, першого листопада, сповниться 40 років з дня смерти Слуги Божого Андрея. Може це звичайний збіг обставин, а може така Божа воля, що власне у сорокріччя смерти Митрополита Андрея рецензуємо чи радше подаємо огляд згаданої праці.

В загальному ми добре знаємо нашого Князя Церкви Митрополита Андрея, знаємо його неперевершену доброту і любов до всіх без різниці на національність, віровизнання чи расу. Так, це не слова, а фактично це були незаперечні діла, з яких сьогодні випливають цілющі слова. Але автор о. Іван у своїй праці не пише про те, що загальновідоме, що по суті свої і чужі добре знають. Отець Іван у своїй праці відкриває нам постать Митрополита Андрея маловідомого і мало дня нас знаного, що своїм розумом і передбачливістю випереджував століття.

При цьому також варто відмітити, що праця появилась за старанням і заходами самого автора, що має також своє значення. Вдумливе вступне слово до праці о. Івана Гриньоха «Слуга Божий Андрей — благовісник єдности» написав проф. Володимир Янів. Після цього слідує слово від автора о. Івана Гриньоха, що його він кінчає цінною заввагою-проханням: «У зв’язку з започаткуванням для проголошення блаженним і святим Слуги Божого Андрея автор призначує ввесь прибуток з видання цих нарисів на фонд Постуляції, а всіх читачів цих нарисів просить про молитву за прославу Слуги Божого Андрея, Митрополита Галицького». Це великий вияв пошани і благородности автора до Слуги Божого Андрея. При цьому варто завважити, що о. Іван Гриньох належить до глибоковдумливих авторів-аналітиків, і він у своїх аналізах духовної творчости Митрополита Андрея підкреслює його особливе розуміння суспільно-релігійних, церковних, національних і політичних питань.

У праці о. Івана Гриньоха не знайдете біографічних даних про Митрополита Андрея і їх не шукайте. Автор мозаїчними нарисами старається представити велику інтелектуальну й духову постать Митрополита. Автор починає свій перший нарис під назвою «Його «Я», на тлі якого накреслює його особу, в якій було щось такого, що ставило його понад пересічність, що робило його великим і неповторним. У нарисі згадано про першу зустріч Митрополита Андрея з своїми священиками після приходу більшовиків на Західні українські землі. Автор підкреслює, що всі сподівались, що Митрополит буде говорити про актуальні питання, але про це не було й згадки, а Митрополит говорив на основі Платона «свій погляд на безсмертність людської душі». Багато з присутніх сподівались почути щось іншого… вони були дещо розчаровані. Автор аналізує поодинокі виступи, звернення і послання Митрополита Андрея і при цьому вказує і підкреслює найбільш суттєве, що було притаманне Слузі Божому Андреєві.

Автор підкреслив, що Митрополит Андрей своєю недугою був прикутий до свого фотелю і поза мури своєї митрополичої палати нікуди не виходив, але незалежно від цього він дуже добре орієнтувався у подіях і сам передбачав, що може статись. Кожну вістку, яку одержував, старався завжди перевірити, чи вона правдива, чи ні. Ця обережність і передбачливість робили його винятковим. Автор праці спирає свої твердження на поодиноких фактах так, що в читача не залишає найменшого сумніву.

Автор підкреслює, що Митрополит журився і турбувався за своїх вірних і священиків. Митрополит знав, що в час, коли прийшли більшовики у Західню Україну, багато священиків бідувало, тоді він звернувся: «Коли є священики, що бідують, а не мали б сміливости зі своїми потребами звернутися до мене, прошу сусіда про це мені донести. Усильно прошу також усіх Отців до мене відноситися і в інших своїх потребах, як і потребах своєї родини, своїх синів чи доньок. Потреба часу вимагає від нас солідарности, чи радше братньої любови». Це вияв незвичайно великої дбайливости Митрополита. Отець Гриньох наводить також розуміння Митрополитом поняття держави і власної хати.

У розділі «Благовісник єдности» автор праці широко аналізує розуміння і здійснювання Христової єдности. Під тим оглядом у Митрополита було універсальне — вселенське мислення єдности. Але поруч з тим Митрополит твердив і наголошував, що у прямуванні до єдности ми не повинні вживати сили. «Ми не бажаємо нікого силою винародовлювати і переводити на католицтво»,— підкреслював Митрополит Андрей. «Християнський патріотизм виключає ненависть до іншого народу»,— твердив Митрополит Андрей. Варто глянути сьогодні й подивитись, чи всі християни стосують цю засаду. Ось візьмім до уваги наших сусідів-поляків чи їх християнський-католицький, чи вірніше римо-католицький патріотизм виключає ненависть до іншого народу? На жаль, дійсні факти говорять про протилежне.

Митрополит Андрей мав дуже ясну думку і погляди на єдність нашої Української Церкви. Він робив виразну різницю між Церквою в Росії і Церквою в Україні. Постава цих Церков на протязі століть завжди була різна, зокрема коли ж ішлося про питання єдности. Знаємо незаперечний факт, що Україна була у цьому напрямі жертвою чужого насилля.

Україна бажала єдности з Вселенською Христовою Церквою, але північний сусід насильно перешкоджав і навертав на московське православ’я. З другої сторони поляки бажали собі, щоб наша Українська Церква підпорядковувалась польській римо-католицькій Церкві, вони не бажали собі, щоб наша Церква була в єдності з Апостольським Престолом і залишилась обрядово непорушною.

Митрополит Андрей одобрював шлях українських владик, який вони зробили у ХУІ столітті. Він запрошував наших православних владик також піти тим шляхом. Митрополит в цій справі висловився так: «… Ми, греко-католики, не маємо ніякої волі старшувати і накидатися нашим братам, але навпаки, ми готові навіть з власною стратою їм підпорядковуватися так, що повна злука двох українських віроісповідань виглядала б так, що радше треба б говорити про підпорядковання греко-католиків під владу Київського патріярха. Очевидно до такого приєднання ми ставимо умову, щоб майбутній Київський патріярх прийняв Вселенських Соборів доповнив рішеннями Вселенських Соборів від X ст. до найновіших часів…». Яка далекойдуча поступка, яке велике зрозуміння складних церковно-релігійних і персонально-людських моментів. Він також висував думку, що коли не виходить одне, то можна пробувати друге. Була в нього думка, щоб з двох наших Церков зробити спільно одну і для цього прийняти нову назву. Митрополит, реасумуючи свої різні пропозиції, сказав так: «.. Про ці різні можливості ніхто не подумав. Моє запрошення взято з грубша просто як заклик до Унії…».

Отець Гриньох широко аналізує та підкреслює особливі думки й пропозиції Митрополита Андрея, з чого випливає особлива непересічність Слуги Божого Андрея. Ще дозволю собі навести довшу цитату з праці о. Гриньоха, де він цитує Митрополита Андрея:

«Якби не насильне знищення нашої Церкви царицею Катериною, Миколою І і Александром II, тобто якби не єдиний у своїм роді, тільки царатом практикований спосіб навертання народу нагайкою і кнутом, населення українських земель було б досі тим, чим його хотіли мати його ієрархи ХVІ cт., тобто було б вірне переданням Митрополита Ізидора, царгородського патріярха Йосифа і всієї візантійської Церкви, що прийняла за догмат примат судовластя Римського Архиєрея… Воно було б зберегло обряди, звичай, національне передання… було б тільки науку віри доповнило наукою Вселенських Соборів, що після семи перших проголошували, боронили, стерегли і розвивали науку Божого Об’явлення…»

З вищесказаного виразно бачимо, яке глибоке було розуміння історичних фактів Митрополитом Андреєм. Ми дуже часто ці факти забуваємо або пробуємо їх не знати і не бачити, а вони нам вказують правильний шлях.

На закінчення нашого фрагментарного огляду праці о. д-ра Івана Гриньоха хочемо підкреслити, що автор провів особливо дбайливу працю і представив нам Слугу Божого Андрея як непересічного мислителя, людину великого ума і безмежної доброти, за що авторові належить признання і подяка. Постараймось у сорокріччя з дня смерти Митрополита Андрея запізнатись з ним поближче. Працю о. Івана Гриньоха можна набути за особливо низьку ціну — 5 американських долярів — у Адміністрації журнала «Патріярхат». Цим зробимо два добрих діла — з одної сторони піддержимо беатифікаційний фонд Слуги Божого Андрея, а з другої — повніше запізнаємось з творчістю Митрополита Андрея.

Микола Галів

 Увага – виняткова нагода

Адміністрація журнала «Патріярхат» має до набуття надзвичайно цінну книжку:

«Слуга Божий Андрей — Благовісник Єдности», автором якої є відомий богослов о. д-р Іван Гриньох. У книжці представлено Митрополита Андрея як виняткового українського мислителя-богослова. Варто у 40-річчя смерти Слуги Божого Андрея запізнатись з його богословською думкою. Книжка має 222 сторінки, у твердій полотняній оправі. Ціна книжки $5.00 (в амер. валюті).

Замовляти в Адміністрації журнала
THE PATRIARCHATE P.O. Box 11012 Philadelphia, Pa. 19141

Слід підкреслити й наголосити, що східні Церкви особливо святково відзначають Богородичні празники. Це також належить і нашій Українській Католицькій Церкві. До речі, варто завважити, що церковний рік нашої Церкви починається празником Різдва Пресвятої Богородиці, а кінчається празником Успіння Пресвятої Богородиці. Обидва Богородичні празники відзначаємо наприкінці літа і початку осені. Празник Різдва Пресвятої Богородиці святкуємо 21 вересня, а Успіння Пресвятої Богородиці — 28 серпня. В ці дні Богородичних празників наша Церква в Україні улаштовувала відпусти у чудотворних місцях і їх величаво відзначала. Чомусь тут ми не надаємо цим Богородичним празникам їх властивого значення. До речі, належно й правильно наголошує значення Богородичних празників в другій частині своєї праці «Пізнай свій обряд» о. Ю. Я. Катрій, ЧСВВ.

Властиво, тут хочемо тільки завважити, чому ми звертаємо увагу на Богородичні празники. У травневому числі «Патріярхату» за 1982 рік була вміщена редакційна стаття, присвячена почитанню Богоматері. Власне, в цій статті було підкреслено, що наша УКЦерква в особливий спосіб присвячує місяць травень почитанню Божої Матері, відправляючи травневі Молебні. На жаль, дійсність є іншою, травневі Молебні — це вплив західньої, латинської Церкви, бо в нашій Церкві почитання Божої Матері припадає на пізніші місяці. На нашу редакційну статтю з травня 1982 р. ми одержали правильну заввагу від архимандрита Івана Гриньоха. Щоб не переповідати думок о. д-ра Івана Гриньоха, який є глибоким мислителем-богословом, наведемо відповідний уривок листа з 21 травня 1982 р.

«На маргінесі цієї Вашої статті хочу тільки наскрізь «академічно» вказати на дещо, що стосується нашого почитання Божої Матері. Мова про т. зв. Марійський місяць в нашій Церкві. У післяберестейському часі з приводу взаємовпливів між нашою і латинською Церквами перейнято у нас звичай у місяці травні віддавати особливу шану Пресвятій Богородиці, впроваджено т.зв. «майські» богослуження (Молебні) і т.д. Очевидно, дехто зараховує це на рахунок латинізації, хоч справа не така проста, бо і наше церковно-релігійне життя розвивається, та й кожна помісна Церква, складова частина Вселенської Церкви, не може повністю ізолюватися. Як живий орган Містичного Христового Тіла, кожна помісна Церква живе також соками цілости, вона їх тільки перетворює на свій лад».

«Перетворювати на свій лад» — це в даному випадку означає: коли Вселенській Церкві в 19 ст. завдяки різним факторам, в тому числі й завдяки папським енциклікам, почитання Марії прибрало динамічних форм, і для цього почитання присвячено місяць травень, то це не могло оминути нашої Помісної Церкви, складової частини Вселенської Церкви. Йшлось тільки про дві справи: 1. Літургічні форми цього почитання, отже богослуження (т.зв. «майські») не сміли бути сліпими перекладами латинських богослужб, бо наша Церква мала свої Марійські богослужби, як Параклиси, Акафисти тощо, тому зайвим було фабрикувати якісь нові, змістом не багатші, латинські літанії в українській мові, що, на жаль, робили різкі церковні борзописці, несвідомі своєї багатої літургічної традиції. І тут саме треба говорити про літургічну латинізацію, байдуже, свідому чи не свідому. 2. Згідно з нашою церковною традицією почитання Богородиці зосереджувалось у таких місяцях: серпень, вересень, жовтень з празниками Успіння Пресвятої Богородиці, Різдва Пресвятої Богородиці, Покрови, навіть з успенським постом… І саме цього не вільно було затерти в пам’яті нашого віруючого люду. Отже, й цю традицію треба було дальше плекати, як щось своє, як щось, що свідчило про самобутність нашої Церкви і було спільним для католиків і православних».

(Ми навели слова о. д-ра Івана Гриньоха без його згоди. Віримо, що о. Іван Гриньох не візьме нам цього за зле). Ми хотіли вказати нашим читачам, що ми ще і ще мусимо багато працювати над тим, щоб пізнати нашу припорошену історично-церковну спадщину. Рівночасно ми вдячні о. Іванові Гриньохові, що він нам звернув на це увагу. В цитаті з листа о. Івана Гриньоха багато сказано. Ця заввага відкриває краєчок завіси справжньої панорами нашого церковного «я», а воно таке глибоке й багате.

Успіння Пресвятої Богородиці повинно належати до жалібно-сумних празників, бо йдеться про останні дні життя на землі Пречистої Діви Марії і перехід у Божу вічність, але, незалежно від цього, Успіння святкуємо так само радісно, як Різдво Пресвятої Богородиці. Ми радіємо, що Мати Божа, заснувши, живою була взята до неба і стала там нашою Заступницею. Хоч в церковному році наша Церква відзначає більше Богородичних свят, вже згадане свято Покрови, Уведення у храм Пресвятої Богородиці, Благовіщення Пресвятої Богородиці і Собор Пресвятої Богородиці — все це величаві Богородичні Празники, але Різдво й Успіння Пресвятої Богородиці наша Церква особливо відзначує. У пам’ять цих Богородичних празників наш народ побудував величаві храми, ось хоч би згадати Свято-Успенський собор у Почаєві з ХVІІІ ст. чи чудовий собор Різдва Пресвятої Богородиці в Козелі (Чернігівської области) також з ХVІІІ ст., а їх є більше. Відомі й невідомі мистці-іконописці створили чудові Богородичні ікони. Це нам тільки підказує, як сильно був поширений на Україні культ Богородичних празників.

Український народ молився з сильною вірою і дякував Божій Матері за Її відкуплення і спасіння нас і просив Її про безмірне заступництво. Вслухаймось у красу Богородичних молитов, у яких віддзеркалюється краса, безмежна любов, радість і терпіння Божої Матері, а з другої сторони ось ця безустанна поміч, що їй немає кінця. Звідси випливає ця всеохопна назва — Мати Божа Неустаючої Помочі. Вдумаймось у цю безмежну симфонію Богородичних празників, відпорошімо й поглибімо Її чудовий культ у нашій Помісній УКЦеркві.

М. Г.