о. д-р Михайло Димид

Стоїмо на порозі закінчення другого і початку третього тисячоріч, з дня народження Ісуса Христа. Це ж була зворотня точка у розвитку суспільства. З днем народження Ісуса Христа закривалась книга Старого і відкривалась книга Нового Завітів. Ісус Христос, що прийшов на землю, щоб спасти людство, не був запереченням Старого Завіту, але його попра­вити, доповнити і удосконалити, щоб на місці, де у Старому Завіті говориться «зуб за зуб…», а у Новому Завіті Ісус Христос поставив, за камінь – хліб. Поставив найбільшу Заповідь — Любов, яку утверджував Ісус Христос своїм життям, прийняттям мук і смерти — розп’яття на хресті дереві. Божа Заповідь Любов стала основою Христової Церкви на землі. Немає на землі жадних сил, які могли б подолати Христову Церкву, що є Божою і людською інституцією на землі сперта на Божій Заповіді — Любові. Тому нам все треба повертати до тих Божих основ, що їх поклав Ісус Христос. Ми не раз можемо завважити, що про цю Божу Заповідь багато говориться, але не уводиться у практичному житті. Це найбільш, може бути болючим, коли цього не практикують ті, які повинні бути прикладом. Одне з певністю можемо сказати, що ця Божа Заповідь — Любов, була тією самою дві тисячі років, не змінилась і такою вона залишиться незмінною на чергові сторіччя і тисячоріччя. Це є ця сила незнищимости Христової Церкви. Роздумуючи над цією Заповіддю Любови, вона має таке глибоке і широке значення, що слід підкреслити, що це є не людське, але Боже, неперевершене схоплення. Тому ця Заповідь Любов стала наріжним каменем Христової Церкви. До цього не можна нічого сказати нового, бо це таке охопне, основне і незмінне, яке слід собі тільки пригадувати і в тому дусі вести і осмислювати наше життя на землі.

Власне з приводу такої календарної особливости, себто на переломі сторіч і тисячоріч варто хоч дуже побіжно, може у ретроспективній формі зробити натяки на пройдений час Христової Церкви. Звичайно, це дуже великий засяг часу, що прямо неможливо у журнальній статті, все що належало б схопити і назвати. Можна б говорити про всі ті сили, які діяли проти Христової Церкви на протязі того часу, але вони не вдержались, починаючи від римської і кінчаючи російсько-комуністичною імперіями, а Христова Церква залишилась непорушною. Ми є навіть безпосередніми свідками, як у наш час, атеїстично-комуністична імперія, якою був Радянський Союз, що активно діяв проти Христової Церкви і бачили, який був його кінець.

Попробуємо хоч обмежитись до останнього сторіччя і зробити тільки деякі натяки і вказати, який був історичний процес подій що відбулися. Пригадати минуле, щоб краще оцінити і зрозуміти сучасне і знайти візію майбутнього. Такі, навіть дуже побіжні, підсумки й осмислення повинні зробити не тільки церковні керманичі, установи, ієрархи, але також організовані суспільства, керманичі держав, громадських організацій й установ, але також всі думаючі люди. Зокрема це повинен зробити український народ, який в останньому сторіччі пережив потрясаючо-трагічні історичні епохи, про які ми все повинні пам’ятати. Під тим оглядом варто нам учитись у жидів. Знаємо, що у першій половині цього сторіччя жиди пережили кошмарно-трагічний час, відомий голокост, якого вони не забувають.

Правдою є, що багато є ще живучих людей зокрема на терені Еврони, які були безпосередніми свідками цього страхіття, що ніс для людства гітлерівський нацистський тоталітаризм. Водночас треба згадати, що на початку XX сторіччя народжувавсь і утверджувавсь на протязі майже три чверті сторіччя атеїстично-більшовицький комунізм, що діяв у рамках російської імперії з плянуючим центром у Москві. У тому часі, на руїнах російської й Австро-угорської імперій відроджувалась українська держава, яка впала під російсько-більшовицькою навалою. Україна була роздерта на кусочки. Головна її частина була окупована російсько-більшовицькою імперією, друга частина, себто західні землі України, були окуповані Польщею, дещо захопили: Румунія, Чехо-Словаччина і Мадярщина.

На сході Европи утверджував себе російсько-імперський тоталітарно-більшовицький комунізм, а на заході, у першій половині ХХ-го сторіччя виросли мусолінський фашизм і гітлерівський нацизм. Всі ці домінуючі, у Европі, тоталітарні системи у своїй ідеологічній основі були антихристиянські й водночас антигуманні. Атеїстично-комуністичний тоталітарний світ був відкрито антихристиянський, хоч у конституції говорилось протилежно, інші, хоч мали написи «Господь з нами» (Gott mit uns), були проти християнства і проти прав людини. Відомо ж, що гітлерівський нацизм поглинув десятки мільйонів людей, серед яких найбільше загинуло жидів, українців, поляків, циганів й інших. Про жорстокості гітлерівського нацизму вже чи мало сказано, написано і засуджено. Самі ж німці засудили гітлерівський злочин. В той же час волелюбний світ не спромігся засудити найбільш жорстокої російсько-імперської тоталітарної комуністичної системи, яка проковтнула не десятки але сотні мільйонів невинних людей, у тому найбільше українців. Ця ж жорстока тоталітарно-комуністична, антигуманна система поширилась й на Азію, зокрема Китай, де також поглинула незлічимі мільйони людей.

Шукаймо справедливости. Вождів нацизму, правильно, засудив інтернаціональний трибунал у Ньюренберзі. На жаль, між суддями були і ті, яких треба було також судити, це були тодішні представники тодішнього СССР. Ставимо питання, чому ж не засуджено російсько-імперського тоталітарного комунізму, який змолов у своїх млинах смерти сотні мільйонів людей? Та що більше, коли несподівано і непередбачено валився, розпадався російсько-імперський більшовицький комунізм, то дехто з сильних цього світу, демократи, докладали різних зусиль, щоби його рятувати. Не було сили урятувати російсько-більшовицьку імперію, бо воля Божа була іншою. Це стався безповоротний процес. Не вдалось задержати ґорбачівської російсько-комуністичної тоталітарної системи з людським обличчям. Навіть, коли б сьогодні всі мали добру волю, що трудно собі уявити, повернути до попереднього російсько-імперської комуністично-тоталітарної системи, то вже цього не можна осягнути. Немає найменьшого сумніву, що російсько-імперський комуністичний тоталітаризм був видав вирок смерти Христовій Церкві. Хоч правда, Сталін для своїх диявольських плянів воскресив Російську Православну Церкву, але тільки російську, а всі інші, не російські, якщо такі були, діяли незаконно, їх переслідувано. Такою була незаперечна дійсність.

Що ж можна сказати про Божу Заповідь – Любов, коли говоримо про ніби і канонічну, Російську Православну Церкву, яка з одної сторони повністю поглинула Українську Православну Церкву, а з другої —допомагала своїми руками Сталіну і його НКВД ліквідувати Українську Католицьку Церкву у 1946 році на т. зв. львівському «соборі». Можна зробити припущення, що вони під тиском Сталіна й НКВД мусіли, це робити, хоч в цьому можна сумніватись. Якщо так було, то до сьогодні можна було, як не щиро, то хоч формально вибачитись перед Українською Православною й Українською Католицькою Церквами. З історії відомо, що ні Росія імперсько-націоналістична, ні імперсько-християнська ніколи не вибачалась. Мало цього Російська Православна Церква, яка пограбувала і привласнила собі все майно Української Католицької Церкви після т. зв. львівського «собору» висуває твердження, що це її власність. Жалко, що цього не розуміє Ватикан. Звичайно тут входить у гру екуменізм, і за ради його не говориться болючої правди. Все ж таки треба сказати, що екуменізм, це правильно, але не за всяку ціну, а зокрема коли ж ідеться про порушення Божих Заповідей — не кради. Правда, Українська Католицька Церква ніколи не була у позиції силою забрати будь яке майно, вона пробує відібрати те, що її належалось і це не все удається.

Знаємо, що відбувались хрестоносні походи, але їх засуджено, але такі ж походи практикує Російська Православна Церква не тільки супроти Української Православної й Української Католицької Церков й інших народів, але їх не християнських вчинків не засуджено і не нап’ятновано.

Це, що сьогодні робить імперська Росія у Чечні та інших кавказьких народів, то є вияв найбільшої жорстокості! проти цих народів. На жаль, нам не доводилось прочитати хоч якісь натяки засуду таких учинків Російської Православної Церкви, чи може вона це благословить? Напевно це не іде у парі з вченням Христової Церкви, хіба що РПЦерква має інші Божі Заповіди?

Тут можна відмітити один важливий факт. Ми не читали, щоби десь на території Росії знаходили і розкопували спільні братні могили, як ось в Україні — Биківня, Вінниця, Львів, Дрогобич й в інших місцевостях. На жаль, ніхто з сьогоднішних державних чинників Російської Федерації, ні Російська Православна Церква не вибачились. Вийнятком був тільки Катинь, де були помордовані польські офіцери, за який вибачився президент Російської Федерації Б. Єльцин. На жаль, і тут ми не почули голосу засудження РПЦеркви. Такий реєстр фактів можна б продовжувати, але вистачає тих кілька натяків, щоби побачити природу російсько-імперських тенденцій, чи то у суто політичній, чи релігійно християнській площинах.

Так XX сторіччя позначилось епохальними подіями: двома світовими війнами, жорстокими східним і західним тоталітаризмами, а також чи малими винаходами ядерної зброї, полетів у космос, полетів на місяць, ядерної енергії, що стала найбільш небезпечною для людства та цілої низки комп’ютерних винаходів, які в’яжуть й блискавично інформують цілий світ. Цьому процесові нових відкрить немає кінця, але вселенна залишається неохопною. Таким чином перед нашими очима виростає незбагнена велич Творця неба і землі, Триєдиного Господа Бога, Який є справедливий Суддя і всім управляє.

Серед епохальних подій XX сторіччя слід хоч назвати Вселенський Собор Ватиканський II, що став зворотньою точкою у житті і розвитку Христової Церкви. На жаль, ІІ-ге тисячоріччя Христова Церква, розпочала ще як одна неподільна Христова Церква, але на початку другої половини XI сторіччя поділилась на Східну і Західну Христові Церкви, прийнявши прикметники — східна — православ’я, а західна — католицтво, кинувши одна на одну клятви. У клятві прожили довгі, довгі віки, аж до Вселенського Собору Ватіканського II. Цей зворот у Христовій Церкві, у бік щоб усі були одно, треба завдячувати Папі великого серця Іванові XXIII, який справді благородно, по християнськи, згідно з вченням Церкви здійснював найбільшу Божу Заповідь — Любов. Завдяки йому було знято клятви і Православна та Католицька Церкви стали церквами посестрами. Нав’язувався діялог, здійснювався екуменізм, на жаль, РПЦерква не йшла у парі з Вселенським Патріярхом Православної Церкви, бо вона все мала і має свої не так християнські, як політично-імперські цілі.

На конференції православних Церков, що відбулась на Родосі на передодні Відкриття Вселенського Собору Ватіканського II, що розпочався 1962 р. у Римі у базиліці св. Петра, представники РПЦеркви висунули пропозицію, що православний світ не буде брати жадної участи у заплянованому Соборі. Вселенський Патріярх Атенаґорас, який мав бажання і був схильний взяти участь у Вселенському Соборі Ватиканському II, повинувався спільному рішенню й участи не взяв. Але всі були ошелошені так православний, як і католицький світ, коли на Соборі з’явились представники РПЦеркви. Тут же коментарі зайві.

Епохальність Вселенського Собору Ватиканського II виявилась не тільки у звороті до діялогу й екуменізмі з іншими конфесіями, але також зворот у сторону мирянина — мирян, до людини, як дуже важливої складової частини Церкви, яка, до того часу трактувала її тільки як об’єкт, а не суб’єкт. Соборові отці голосно сказали, що Ісус прийшов на землю, щоби спасати людство — людину. Це був цей вияв безконечного універсалізму Христової Церкви. Підкреслено й наголошено, що мирянин має не тільки обов’язки але й права і що тим самим миряни є також відповідальні за її долю, себто ріст і розвиток Христової Церкви. Можна тут тільки поставити питання, чи під тим оглядом у нашій УКЦеркві щось змінилось? Все ж таки, це були і залишились епохальні рішення Вселенського Собору Ватиканського II.

На протязі двох тисячоріч відбулось багато, багато різних подій, різних непередбачених катаклізмів, соціяльних революцій, та все те, що вже вище згадано, а багато не згадано, але природа Христової Церкви, як Божої і людської інституції на землі, не змінилась. Вселенський Собор Ватиканський II тільки пригадав і виразно підкреслював, що Христова Церква це не тільки єпископи, але також священики і миряни, бо без них немає живої Христової Церкви.

Бачимо, як несподівано, у людських плянах здійснювались на прикінці другого тисячоріччя Божі пляни. Повалили і засудили гітлерівський тоталіризм, розпавсь Радянський Союз, що був тюрмою поневолених народів, як миляна банька. На руїнах, здавалось, непереможного російсько-імперської комуністичної тоталітарної системи воскресли до нового, оновленого життя Христові Церкви, воскресли держави до незалежного національного життя, людина стала вільною, суб’єктом творчого життя, позбувшись кошмарно-страшного і перманентного страху, який до того часу вбивав у людині все творче. Це ще не оцінена Божа благодать, яка спала на сучасників кінця двадцятого сторіччя.

Слід згадати відновлення Національного Університету Києво-Могилянської Академії. Це сталось завдяки великому подвижнику української науки професорові Вячеславу Брюховецькому та його відданим співробітникам. У цьому пляні слід також згадати відновлення, твору Слуги Божого Андрея, Львівську Богословську Академію, яка вже цього року мала перших випускників, що показано знімками на титульній сторінці. Це ж знову слід завдячувати Блаженнішому Патріярхові Мирославу-Іванові Кардиналу Любачівському, який благословив це діло за яке віддано взялись до праці о. д-р Михайло Димид — ректор, о. д-р Борис Ґудзяк — проректор і всі віддані співпрацівники, а також великому зрозумінню щедрих жертводавців. Так відновлення Українського Національного Університету Києво-Могилянської Академії, як Львівської Богословської Академії є здобутки Божого благословення. У тому пляні можна б ще багато назвати установ, організацій та інституцій, як Наукове Товариство ім. Т. Шевченка у Львові, що відновило свою діяльність завдяки бл. п. д-ра Ярослава Падоха, яке успішно проводить наукову та видавничу працю під керівництвом відданого і працьовитого д-ра, академіка Олега Романіва при співпраці д-ра Олега Купчинського та багатьох інших членів цього Товариства. Все це назване, а ще більше не назване являється великим досягненням українського народу. Цими непередбаченими, несподіваними досягненнями, з Божим благословенням, успішно закінчуємо друге тисячоліття із проекцією майбутнього ідемо на зустріч дальших осягів і здобутків українського народу у третє тисячоріччя.

Ще дотепер не зроблено належної оцінки цих подій, що стались за благословенням Всевишнього Триєдиного Господа Бога. Цю оцінку повинна зробити кожна думаюча людина. Ми пережили епохальну подію. Всевишній Господь вислухав наших молитов, прийняв наші незлічимі жертви, які український народ склав на протязі століть на те, щоби його народ жив вільно. Занесім наші щирі молитви до Всевишнього Господа Бога і заступниці українського народу Божої Матері за всі ці Божі ласки що наш народ зазнав під кінець другого тисячоріччя. Водночас робім нашу проєкцію на третє тисячоріччя з молитвою на устах у єдності Церкви і народу, спільною молитвою та з Божим благословенням.

Микола Галів

28 листопада 1998 р.Б.

Висловлюю свої почуття вдячности, цілого професорського та студентського складу Львівської Богословської Академії за надання їй дозволу «функціонування першого циклу богослов’я з правом надання бакалаврату»:

1. Всемогучому Богові в Святій Тройці Єдиному.
2. Київській Церкві, земній і небесній, зокрема її теперішньому Главі Блаженнішому Патріярхові Мирославу Іванові, який відновив Львівську Богословську Академію,

як також:

Князю Костянтинові Острозькому, воєводі Київському, фундатору першої Вищої школи в українських землях — Острозької слов’яно-греко-латинської Академії;

Митрополитові Петрові Могилі, видатному богословові й реформаторові освіти, зас­новникові вищої школи у Києві, яка отримала назву «Києво-Могилянської Академії» та була найавторитетнішим східнохристиянським навчальним закладом у XVII столітті;

Митрополитові Йосифу Веніямину Рутському, який мріяв заснувати вищу духовну «гімназію», щоб вивести із застою не лише з’єднану з Римом Київську Церкву, але й увесь християнський Схід, і домігся прийняття синодальної ухвали про богословську освіту;

Слузі Божому Митрополитові Андрею Шептицькому, главі Української Греко-Католицької Церкви у першій половині XIX століття, реформатору душпастирства і чернецтва, покровителю і меценату освіти та культури, засновникові Богословської Академії у Львові;

Патріярхові Йосифу Сліпому, отцеві та ісповідникові Української мученицької Церкви, професору і ректору Львівської Духовної Семінарії, першому ректорові Греко-Католицької Богословської Академії у Львові, засновнику Українського Католицького Університету ім. Святого Климента Папи в Римі;

Мученикам та ісповідникам Львівської Богословської Академії.

3. Римському Апостольському Престолові, який останніми роками в особі Конґреґації Східних Церков і Конґреґації Католицької Освіти зрозумів, постійно підтримував і визнав зусилля, скеровані в майбутнє Київської Церкви. Це завдячується і зерну, засіяному в цих міністерствах великим Кардиналом Євгенієм Тіссераном.
4. Сотням людей різних суспільних сфер, часто далеких від богослов’я, які матеріяльно чи морально підтримували і надалі підтримують цю велику ідею і без яких ми б не існували.

Надання ЛБА міжнародного академічного визнання богословського факультету є подією, хоч зовсім природною для вищих навчальних закладів світу, але в нашому українському контексті воно набирає окремого значення. І над тим хотілося б мені застановитися, висловлюючи деякі міркування:

1. Те, про що старалися Митрополит А. Шептицький і Патріярх Йосиф, і через історичні негаразди, незалежні від них, не могли зробити — осягнути.
2. Наука богослов’я є окремою ділянкою науки і як така може й повинна розвиватися за науковими методами. Ця наука існує сама по собі, незалежно від священослужіння в окремій Церкві. Хоч це природньо, що духовенство є саме той чинник у суспільстві, який найперше відповідає за упровадження і втілення духовних вартостей, і в першій мірі повинен засягати знання богослов’я, але не тільки. Це знання відкрите для всіх, зокрема для мирян, і повинно всіх змінювати для того, щоб кожен у Церкві міг у цій земній дійсності бути «закваскою» і запорукою іншої дійсності, яка не з цього світу, але яка не менш реальна і яку називаємо Небесним Царством.
3. Богослов’я, як інтелектуальна наука чи раціональна спекуляція, є приближенням до знання, яке повинно міняти нас. Богослов’я — це радість Пасхи, яке, за словами Олів’є Клеман, «відновлюється апостольськими людьми, які живуть до кінця досвід Церкви і багаття Христа розп’ятого, як Павло на дорозі до Дамаску».
4. Якщо поставити собі мету і чітко притримуватися правил, навіть у складних обставинах української дійсності, можна осягнути належних вершин. Всі прогнози не одного лжепророка не здійснилися. Говорю про це, щоб у майбутньому ми вчилися підтримувати і розуміти нові ініціятиви, перш ніж їх критикувати і закопувати живцем.
5. Відновлення ЛБА є заслугою Глави Київської Церкви, об’єднаного з Римом — Патріярха Мирослава-Івана, який зрозумів «знаки часу» і не побоявся надати повну відповідальність за проект молодим людям, які не відкидали ані традиції, ані авторитетів, але мали власну концепцію. Ця концепція виявилася правильною.
6. Київська Церква мусить розвивати своє богослов’я в повному розумінні цього слова — через контемпляцію Святої Тройці (розумом і цілісним знанням) та молитвою й живим досвідом, для того, щоб змогти послужити цілі, яка перевищує всяке знання: єдність з Богом.
7. Все це означає, що ще незораний величезний пласт нашого поля і треба всім нам з Вами дуже багато працювати, щоб постійно сповнювати завдання богослов’я, яким є черпання Слова у молитовнім слуханні й в широкій скарбниці церковного передання, а тоді у світлі того Слова передумувати, переосмислювати, преображувати всі аспекти життя, мислення, відчування й діяння нашого народу.
8. Богослов’я — це та наука, яка також має бути мов закваскою для інших наук і виявів культури, яка має допомагати їм розвиватися так, щоб були скеровані до правдивого добра кожної людини і цілого суспільства.

До таких вершин прямує Львівська Богословська Академія, яка має за мету, крім філософських та богословських наук, плекати й інші гуманітарні й суспільні науки, щоб тісна співпраця таких науковців приносила свій незаступимий вклад для кожної поодинокої ділянки.

Таким чином, ми сприйняли цю радісну вістку, з якою ділимося зі всіма Вами, і вважаємо її першим кроком до реалізації широкої, заплянованої нами програми.

Так нам, Боже, допоможи!

В понеділок, 8 грудня (23 листопада ст.ст.), починаємо день мученичої смерти святого Климентія, третього папи, учня святого Павла. Він був засланий разом із 3000 християн імператором Траяном у Крим, там, в Херсонесі Таврійському, і був похований. Перу св. Климентія належить «Перше послання до коринтян». особливо почитане християнами усіх Церков. Маючи велике катехитичне значення воно, між іншим, стверджує і спадкоємство законної влади Церкви — тут вперше ясно було подане вчення про передання апостоль­ських повноважень.

Великий слов’янський просвітитель Кирило віднайшов втрачені у Криму мощі св. Климента та переніс їх до Риму, у великій пошані даруючи папі Андріянові II, який помістив їх у церкві св. Климента. Тоді ж Кирило і Методій написали віршований гімн на честь «Знайдення мощів св. Климента». Після смерти св. Кирила його тіло спочило у Римі в храмі біля св. Климента.

В епоху князювання Володимира в Київській Русі постать св. Климента набула дуже великого почитання та значення. Папа Іван XV у рік хрещення Русі, як весільний дарунок св. князю Володимиру, прислав частину мощей, а саме, голову св. Климента, її поміщено в Десятинній церкві. А київська Софія донині береже мозаїчний портрет св. Климента. Перший руський митрополит Іларіон своє славне «Слово про Закон і Благодать», яке стало державним «Вірую» Київського християнства, сказав у присутності Ярослава Мудрого та його родини над мощами св. Климента.

З 1993 року у Львові діє греко-католицька громада св. Климентія. що очікує повернення Церкві храму на вул. Чупринки, 70 (тепер Міська телефонна станція). Парафіяни вважають, що відновлення культу святого Климента може стати потужним засобом духовного єднання християнських церков України на основі ідеалів Київського християнства з його виразною вселенськістю. Крім того, дата його мученичої смерти в Криму, в 101 році, вказує на недалеке 1900-річчя св. Климента, яке нам напевно слід буде з усім християнським світом урочисто відзначати. Його ім’я носить багато церков у світі. Також це ім’я — вважають львів’яни — має бути повернене Україні. Тут перебуває частина його нетлінних мощів, до яких в Печерську лавру приходять паломники. Вони, як найцінніша реліквія Київської Церкви, є в пошані всіх наших християн Східного обряду.

Новостворена парафія зайняла реалістичну позицію — нею зараз очікується повернення лише адміністративних приміщень, котрі й були первісно призначені, власне, під Божий храм. Звільнення ж решти приміщень церковного комплексу громада згідна чекати до завершення будівництва нової сучасної телефонної станції. Церковний комплекс на вул. Чупринки, 70, збудований за проектом видатного українського архітектора Івана Левинського, ім’я і творчість якого повертається до національної скарбниці України. Храм та манастир 58 років використовувались не за призначенням та зазнавали мистецьких втрат (розібрана вежа, всередині храму зроблено бетонні перекриття). В манастирі від 1939 року й до середини 50-их років знаходилась секретна військова частина та караульний полк військ МВС, що займався вивозом людей західних областей на каторги у Сибір за допомогу й співпрацю в УПА. За свідченням голови Львівського товариства «Меморіял» п. Евгена Гриніва в архівах КПРС знаходяться документи про розстріли на подвір’ї манастиря італійських військовополонених. Після розформування спецполку МВС церковний комплекс був переданий місту для потреб телефонізації. Під час ремонтно-будівельних робіт у 60-их роках тут були знайдені людські кості.

«Розпорядження президента України про повернення релігійним громадам церковних храмів та споруд — це важливий елемент національної політики держави, направленої на відродження Української Церкви, духовності та культури нашого народу» — стверджують активісти громади св. Климентія. Ними ж плянується створення духовного центру в Франківському районі м. Львова — це, враховуючи тяжку кримінальну ситуацію свого району міста, вони також вважають громадянським обов’язком. Бо ж великий, наповнений молодіжними гуртожитками, зокрема ж Політехнічного та Лісотехнічного університетів, район досі немає церковного храму.

о. д-р Михайло Димид

Високошановному Пану Олександру Пришляку
Голові Українського Патріярхального Товариства у США

Львів, 15 серпня 1997 р.

Слава Ісусу Христу!

Високошановний Пане Голово,

Щиро дякую Вам і членам Українського Патріярхального Товариства у США за Вашу третю пожертву в сумі 3.000 USD, передану через Пана Василя Колодчина, зокрема, а також за попередні Ваші пожертви (9.000 USD і 18.000 USD, передані через д-ра Бориса Ґудзяка), що разом становить 30.000 USD. Раді мати в особі Вашого Товариства прихильників розвитку богословської освіти в Україні.

Дякуючи Божій помочі, а також Вашій підтримці та підтримці інших людей доброї волі Богословська Академія вже цього літа проводить значні ремонтні роботи у приміщенні Академії, які до початку нового навчального року повинні бути завершені.

Ще раз дякую і запевняю про молитви.

Нехай Господь дарує Вам свої щедрі ласки, любов і мир.

Ваш у Христі,
о. д-р Михайло Димид, ректор

Сердечно вітаю перш за все всесвітлішого о. д-ра Михайла Димида, ректора, і д-ра Бориса Ґудзяка, віце-ректора і директора Інституту Історії. Я добре знаю, з якою компетенцією і самовідданістю вони працюють для цієї академії. Результати, які осягнулись у такому короткому часі показують, скільки можна зробити, коли є сильне внутрішнє переконання.

Вітаю також з великим признанням увесь навчальний та адміністративний персонал: нам добре відомо з яким запалом вони працюють, в обставинах не завжди легких.

Особливо хочу сердечно вітати Вас — студентів Академії. На Вас припав привілей показати — через їхню науку і переосмислення — як такий доволі амбітний Проект, коли він підтриманий певністю, що працюється на службі Церкви і суспільства, може знову дати розквіт навіть там, де всі думали, що вже тільки пустиня. Ви є авангардом цього відродження.

Це, що Академія має намір здійснити підхоплює давній і далекосяжний задум: це задум, якого бажав великий митрополит Андрей Шептицький. Про нього писав Святіший Отець в Апостольському листі з нагоди Чотиристаліття Берестейської Унії: «[митрополит Андрей] крім визначної особистої підготовки і духовної шляхетності, мав також блискучі організаторські дари, засновуючи школи й Академії, підтримуючи богословські студії й світські науки, а також видання, сакральне мистецтво, і зберігання пам’яті».

Нам добре відомо, скільки Ваша країна завдячує якраз цій далекосяжній праці митрополита Шептицького; не тільки Церква, але й усе суспільство. Історія Вашої землі в особливо промовистий спосіб показує плідне співвідношення, яке поєднує культуру з Євангелією, так що прекрасний обмін і благословенна нерозривність зв’язує ці два аспекти єдиного життя українського народу.

Інтуїція, яка становить сам центр цього спів­відношення, полягає в переконанні, що богословська культура не обмежується до підготовлення добрих пастирів, не замикається за стінами священної забудови, але стає випромінюванням, у світлі якого осягає зрілості культура цілої нації. Без ефективного діялогу між вірою і культурою Церква лишається замкненою у власному гетто і тоді вона вже не здібна євангелізувати, але ледве затримує при собі тих, що вже в ній знаходяться. Тоді навіть у цивільному суспільстві забракне джерела необхідної сили відживити ці установи, які мають служити людині, які є в дійсності основним сенсом кожної соціяльної структури.

Не можемо забувати, що Євангеліє принесло народові й альфавіт: проповідь Євангелії стала причиною розширення його культурних обріїв. Яке значення це має для сьогоднішнього дня?

Ваша Батьківщина нині переживає нелегкий момент, обтяжений всякими труднощами, але й богата на надії й очікування. Людина, яка зі своєї природи прагне свободи навіть у своїх пошуках правди і добра, останніми десятиліттями жила під тягарем придушування: обмежуючи зліт людини вгору до Божої безмежності, ставлячи прерізні перешкоди, система намагалася придусити людину до поверхні землі, — примусити її забути, що існує небо, що існує сонце, що існує любов більша від усякого людського горя.

На щастя, цей намір виключити Бога зі свідомості людини не вдався у цілості, але певне є, що наніс тяжкі шкоди для ума, для серця і для душі синів і дочок української землі.

Нині треба виліковувати людину з тих ран, треба повернути їй смак і бажання літати, треба повернути їй довіру до того величного покликання, до якого її призиває Бог. Щоб це зробити. Церква не може заниматися виключно здоровими, — тими, які змогли знайти якусь відповідь, хоч би й тоді, коли навіть ставити собі питання було небезпечно.

Церква мусить заниматися всіма чоловіками й жінками Вашої землі. Вони мають право почути слово щире, свобідне і пламенне, яке зможе розбудити в них віру, яка ніколи до кінця не була в них викреслена.

Культура є інструментом, який розбуджує цей голос: так було для ваших предків, так воно є і нині. Ясно, це мусить бути культура повна віри і, одночасно, приваблива й доступна для нинішнього чоловіка й жінки, з їхніми деколи дуже елементарними проблемами виживання і праці, проблемами забезпечення і використання вільного часу.

Я мушу подякувати цій Академії задля того, шо вона якраз і посвятилася відповісти на це питання. Сили не були численні, а матеріяльні засоби дуже обмежені: однак тут доповнилось запалом і переконанням, що нас зрушує сила Святого Духа. Вже нині цією Академією може пишатися Ваша Церква, а тим більше й в майбутньому, коли вона й далі розвинеться і скріпиться, також із допомогою, яку Апостольський Престіл неминуче їй призначить.

Ця Академія є доказом, що Ваша Церква є переконана у великій істині: що християнська спільнота, яка відроджується, занимається, очевидно, будовою храмів — бо це ж і найперший її обов’язок; але одночасно вона будує школи й університети, де будуть подаватися глибокі причини, щоб відвідувати ті храми з глибокою й добре закоріненою вірою, яка може встоятись і в запереченнях, і в дебатах, бо вона добре вишколена: вишколена у глибокому сприниманні Істини, яка дарується нам Богом, вишколена в тому обгрунтуванні й поглибленні, які людський розум має чинити супроти віри, яку принимаємо, і якою живемо. І Ви, разом з іншими Церквами, забажали, щоб цей задум митрополита Андрея Шептицького став дійсністю.

Це служіння не буде виключно для кандидатів до священства, але для всіх, що хочуть обосновувати «причини тої надії, яка є у них». Вона не буде центром дослідження далеким від роду людського: вона житиме якнайбільш можливо в самому серці міста, щоб збирати в собі всіх прохожих, які зусиллям і відвагою ставлять собі фундаментальні питання про сенс життя. Ваша Академія вже є, і буде щораз більше, храмом наукових досліджень, одушевлених вірою. Чи було б занадто амбітно думати, що вона могла б становити ядро майбутнього Католицького Університету, тим більше «католицьким», оскільки вона відкрита екуменічному братерству усіх віруючих у Христа?

Ось, це є побажання, яке я нині хочу Вам висловити, і яке я додаю до глибокої вдячности Апостольського Престолу супроти всіх, які посвятили своє життя для того, щоб це діло процвітало й зросло, їхньою нагородою буде певність Апостола: «Бог любить того, який дає з радістю».

Ad multos annos! На многая літа!