Стоїмо на порозі закінчення другого і початку третього тисячоріч, з дня народження Ісуса Христа. Це ж була зворотня точка у розвитку суспільства. З днем народження Ісуса Христа закривалась книга Старого і відкривалась книга Нового Завітів. Ісус Христос, що прийшов на землю, щоб спасти людство, не був запереченням Старого Завіту, але його поправити, доповнити і удосконалити, щоб на місці, де у Старому Завіті говориться «зуб за зуб…», а у Новому Завіті Ісус Христос поставив, за камінь – хліб. Поставив найбільшу Заповідь — Любов, яку утверджував Ісус Христос своїм життям, прийняттям мук і смерти — розп’яття на хресті дереві. Божа Заповідь Любов стала основою Христової Церкви на землі. Немає на землі жадних сил, які могли б подолати Христову Церкву, що є Божою і людською інституцією на землі сперта на Божій Заповіді — Любові. Тому нам все треба повертати до тих Божих основ, що їх поклав Ісус Христос. Ми не раз можемо завважити, що про цю Божу Заповідь багато говориться, але не уводиться у практичному житті. Це найбільш, може бути болючим, коли цього не практикують ті, які повинні бути прикладом. Одне з певністю можемо сказати, що ця Божа Заповідь — Любов, була тією самою дві тисячі років, не змінилась і такою вона залишиться незмінною на чергові сторіччя і тисячоріччя. Це є ця сила незнищимости Христової Церкви. Роздумуючи над цією Заповіддю Любови, вона має таке глибоке і широке значення, що слід підкреслити, що це є не людське, але Боже, неперевершене схоплення. Тому ця Заповідь Любов стала наріжним каменем Христової Церкви. До цього не можна нічого сказати нового, бо це таке охопне, основне і незмінне, яке слід собі тільки пригадувати і в тому дусі вести і осмислювати наше життя на землі.
Власне з приводу такої календарної особливости, себто на переломі сторіч і тисячоріч варто хоч дуже побіжно, може у ретроспективній формі зробити натяки на пройдений час Христової Церкви. Звичайно, це дуже великий засяг часу, що прямо неможливо у журнальній статті, все що належало б схопити і назвати. Можна б говорити про всі ті сили, які діяли проти Христової Церкви на протязі того часу, але вони не вдержались, починаючи від римської і кінчаючи російсько-комуністичною імперіями, а Христова Церква залишилась непорушною. Ми є навіть безпосередніми свідками, як у наш час, атеїстично-комуністична імперія, якою був Радянський Союз, що активно діяв проти Христової Церкви і бачили, який був його кінець.
Попробуємо хоч обмежитись до останнього сторіччя і зробити тільки деякі натяки і вказати, який був історичний процес подій що відбулися. Пригадати минуле, щоб краще оцінити і зрозуміти сучасне і знайти візію майбутнього. Такі, навіть дуже побіжні, підсумки й осмислення повинні зробити не тільки церковні керманичі, установи, ієрархи, але також організовані суспільства, керманичі держав, громадських організацій й установ, але також всі думаючі люди. Зокрема це повинен зробити український народ, який в останньому сторіччі пережив потрясаючо-трагічні історичні епохи, про які ми все повинні пам’ятати. Під тим оглядом варто нам учитись у жидів. Знаємо, що у першій половині цього сторіччя жиди пережили кошмарно-трагічний час, відомий голокост, якого вони не забувають.
Правдою є, що багато є ще живучих людей зокрема на терені Еврони, які були безпосередніми свідками цього страхіття, що ніс для людства гітлерівський нацистський тоталітаризм. Водночас треба згадати, що на початку XX сторіччя народжувавсь і утверджувавсь на протязі майже три чверті сторіччя атеїстично-більшовицький комунізм, що діяв у рамках російської імперії з плянуючим центром у Москві. У тому часі, на руїнах російської й Австро-угорської імперій відроджувалась українська держава, яка впала під російсько-більшовицькою навалою. Україна була роздерта на кусочки. Головна її частина була окупована російсько-більшовицькою імперією, друга частина, себто західні землі України, були окуповані Польщею, дещо захопили: Румунія, Чехо-Словаччина і Мадярщина.
На сході Европи утверджував себе російсько-імперський тоталітарно-більшовицький комунізм, а на заході, у першій половині ХХ-го сторіччя виросли мусолінський фашизм і гітлерівський нацизм. Всі ці домінуючі, у Европі, тоталітарні системи у своїй ідеологічній основі були антихристиянські й водночас антигуманні. Атеїстично-комуністичний тоталітарний світ був відкрито антихристиянський, хоч у конституції говорилось протилежно, інші, хоч мали написи «Господь з нами» (Gott mit uns), були проти християнства і проти прав людини. Відомо ж, що гітлерівський нацизм поглинув десятки мільйонів людей, серед яких найбільше загинуло жидів, українців, поляків, циганів й інших. Про жорстокості гітлерівського нацизму вже чи мало сказано, написано і засуджено. Самі ж німці засудили гітлерівський злочин. В той же час волелюбний світ не спромігся засудити найбільш жорстокої російсько-імперської тоталітарної комуністичної системи, яка проковтнула не десятки але сотні мільйонів невинних людей, у тому найбільше українців. Ця ж жорстока тоталітарно-комуністична, антигуманна система поширилась й на Азію, зокрема Китай, де також поглинула незлічимі мільйони людей.
Шукаймо справедливости. Вождів нацизму, правильно, засудив інтернаціональний трибунал у Ньюренберзі. На жаль, між суддями були і ті, яких треба було також судити, це були тодішні представники тодішнього СССР. Ставимо питання, чому ж не засуджено російсько-імперського тоталітарного комунізму, який змолов у своїх млинах смерти сотні мільйонів людей? Та що більше, коли несподівано і непередбачено валився, розпадався російсько-імперський більшовицький комунізм, то дехто з сильних цього світу, демократи, докладали різних зусиль, щоби його рятувати. Не було сили урятувати російсько-більшовицьку імперію, бо воля Божа була іншою. Це стався безповоротний процес. Не вдалось задержати ґорбачівської російсько-комуністичної тоталітарної системи з людським обличчям. Навіть, коли б сьогодні всі мали добру волю, що трудно собі уявити, повернути до попереднього російсько-імперської комуністично-тоталітарної системи, то вже цього не можна осягнути. Немає найменьшого сумніву, що російсько-імперський комуністичний тоталітаризм був видав вирок смерти Христовій Церкві. Хоч правда, Сталін для своїх диявольських плянів воскресив Російську Православну Церкву, але тільки російську, а всі інші, не російські, якщо такі були, діяли незаконно, їх переслідувано. Такою була незаперечна дійсність.
Що ж можна сказати про Божу Заповідь – Любов, коли говоримо про ніби і канонічну, Російську Православну Церкву, яка з одної сторони повністю поглинула Українську Православну Церкву, а з другої —допомагала своїми руками Сталіну і його НКВД ліквідувати Українську Католицьку Церкву у 1946 році на т. зв. львівському «соборі». Можна зробити припущення, що вони під тиском Сталіна й НКВД мусіли, це робити, хоч в цьому можна сумніватись. Якщо так було, то до сьогодні можна було, як не щиро, то хоч формально вибачитись перед Українською Православною й Українською Католицькою Церквами. З історії відомо, що ні Росія імперсько-націоналістична, ні імперсько-християнська ніколи не вибачалась. Мало цього Російська Православна Церква, яка пограбувала і привласнила собі все майно Української Католицької Церкви після т. зв. львівського «собору» висуває твердження, що це її власність. Жалко, що цього не розуміє Ватикан. Звичайно тут входить у гру екуменізм, і за ради його не говориться болючої правди. Все ж таки треба сказати, що екуменізм, це правильно, але не за всяку ціну, а зокрема коли ж ідеться про порушення Божих Заповідей — не кради. Правда, Українська Католицька Церква ніколи не була у позиції силою забрати будь яке майно, вона пробує відібрати те, що її належалось і це не все удається.
Знаємо, що відбувались хрестоносні походи, але їх засуджено, але такі ж походи практикує Російська Православна Церква не тільки супроти Української Православної й Української Католицької Церков й інших народів, але їх не християнських вчинків не засуджено і не нап’ятновано.
Це, що сьогодні робить імперська Росія у Чечні та інших кавказьких народів, то є вияв найбільшої жорстокості! проти цих народів. На жаль, нам не доводилось прочитати хоч якісь натяки засуду таких учинків Російської Православної Церкви, чи може вона це благословить? Напевно це не іде у парі з вченням Христової Церкви, хіба що РПЦерква має інші Божі Заповіди?
Тут можна відмітити один важливий факт. Ми не читали, щоби десь на території Росії знаходили і розкопували спільні братні могили, як ось в Україні — Биківня, Вінниця, Львів, Дрогобич й в інших місцевостях. На жаль, ніхто з сьогоднішних державних чинників Російської Федерації, ні Російська Православна Церква не вибачились. Вийнятком був тільки Катинь, де були помордовані польські офіцери, за який вибачився президент Російської Федерації Б. Єльцин. На жаль, і тут ми не почули голосу засудження РПЦеркви. Такий реєстр фактів можна б продовжувати, але вистачає тих кілька натяків, щоби побачити природу російсько-імперських тенденцій, чи то у суто політичній, чи релігійно християнській площинах.
Так XX сторіччя позначилось епохальними подіями: двома світовими війнами, жорстокими східним і західним тоталітаризмами, а також чи малими винаходами ядерної зброї, полетів у космос, полетів на місяць, ядерної енергії, що стала найбільш небезпечною для людства та цілої низки комп’ютерних винаходів, які в’яжуть й блискавично інформують цілий світ. Цьому процесові нових відкрить немає кінця, але вселенна залишається неохопною. Таким чином перед нашими очима виростає незбагнена велич Творця неба і землі, Триєдиного Господа Бога, Який є справедливий Суддя і всім управляє.
Серед епохальних подій XX сторіччя слід хоч назвати Вселенський Собор Ватиканський II, що став зворотньою точкою у житті і розвитку Христової Церкви. На жаль, ІІ-ге тисячоріччя Христова Церква, розпочала ще як одна неподільна Христова Церква, але на початку другої половини XI сторіччя поділилась на Східну і Західну Христові Церкви, прийнявши прикметники — східна — православ’я, а західна — католицтво, кинувши одна на одну клятви. У клятві прожили довгі, довгі віки, аж до Вселенського Собору Ватіканського II. Цей зворот у Христовій Церкві, у бік щоб усі були одно, треба завдячувати Папі великого серця Іванові XXIII, який справді благородно, по християнськи, згідно з вченням Церкви здійснював найбільшу Божу Заповідь — Любов. Завдяки йому було знято клятви і Православна та Католицька Церкви стали церквами посестрами. Нав’язувався діялог, здійснювався екуменізм, на жаль, РПЦерква не йшла у парі з Вселенським Патріярхом Православної Церкви, бо вона все мала і має свої не так християнські, як політично-імперські цілі.
На конференції православних Церков, що відбулась на Родосі на передодні Відкриття Вселенського Собору Ватіканського II, що розпочався 1962 р. у Римі у базиліці св. Петра, представники РПЦеркви висунули пропозицію, що православний світ не буде брати жадної участи у заплянованому Соборі. Вселенський Патріярх Атенаґорас, який мав бажання і був схильний взяти участь у Вселенському Соборі Ватиканському II, повинувався спільному рішенню й участи не взяв. Але всі були ошелошені так православний, як і католицький світ, коли на Соборі з’явились представники РПЦеркви. Тут же коментарі зайві.
Епохальність Вселенського Собору Ватиканського II виявилась не тільки у звороті до діялогу й екуменізмі з іншими конфесіями, але також зворот у сторону мирянина — мирян, до людини, як дуже важливої складової частини Церкви, яка, до того часу трактувала її тільки як об’єкт, а не суб’єкт. Соборові отці голосно сказали, що Ісус прийшов на землю, щоби спасати людство — людину. Це був цей вияв безконечного універсалізму Христової Церкви. Підкреслено й наголошено, що мирянин має не тільки обов’язки але й права і що тим самим миряни є також відповідальні за її долю, себто ріст і розвиток Христової Церкви. Можна тут тільки поставити питання, чи під тим оглядом у нашій УКЦеркві щось змінилось? Все ж таки, це були і залишились епохальні рішення Вселенського Собору Ватиканського II.
На протязі двох тисячоріч відбулось багато, багато різних подій, різних непередбачених катаклізмів, соціяльних революцій, та все те, що вже вище згадано, а багато не згадано, але природа Христової Церкви, як Божої і людської інституції на землі, не змінилась. Вселенський Собор Ватиканський II тільки пригадав і виразно підкреслював, що Христова Церква це не тільки єпископи, але також священики і миряни, бо без них немає живої Христової Церкви.
Бачимо, як несподівано, у людських плянах здійснювались на прикінці другого тисячоріччя Божі пляни. Повалили і засудили гітлерівський тоталіризм, розпавсь Радянський Союз, що був тюрмою поневолених народів, як миляна банька. На руїнах, здавалось, непереможного російсько-імперської комуністичної тоталітарної системи воскресли до нового, оновленого життя Христові Церкви, воскресли держави до незалежного національного життя, людина стала вільною, суб’єктом творчого життя, позбувшись кошмарно-страшного і перманентного страху, який до того часу вбивав у людині все творче. Це ще не оцінена Божа благодать, яка спала на сучасників кінця двадцятого сторіччя.
Слід згадати відновлення Національного Університету Києво-Могилянської Академії. Це сталось завдяки великому подвижнику української науки професорові Вячеславу Брюховецькому та його відданим співробітникам. У цьому пляні слід також згадати відновлення, твору Слуги Божого Андрея, Львівську Богословську Академію, яка вже цього року мала перших випускників, що показано знімками на титульній сторінці. Це ж знову слід завдячувати Блаженнішому Патріярхові Мирославу-Іванові Кардиналу Любачівському, який благословив це діло за яке віддано взялись до праці о. д-р Михайло Димид — ректор, о. д-р Борис Ґудзяк — проректор і всі віддані співпрацівники, а також великому зрозумінню щедрих жертводавців. Так відновлення Українського Національного Університету Києво-Могилянської Академії, як Львівської Богословської Академії є здобутки Божого благословення. У тому пляні можна б ще багато назвати установ, організацій та інституцій, як Наукове Товариство ім. Т. Шевченка у Львові, що відновило свою діяльність завдяки бл. п. д-ра Ярослава Падоха, яке успішно проводить наукову та видавничу працю під керівництвом відданого і працьовитого д-ра, академіка Олега Романіва при співпраці д-ра Олега Купчинського та багатьох інших членів цього Товариства. Все це назване, а ще більше не назване являється великим досягненням українського народу. Цими непередбаченими, несподіваними досягненнями, з Божим благословенням, успішно закінчуємо друге тисячоліття із проекцією майбутнього ідемо на зустріч дальших осягів і здобутків українського народу у третє тисячоріччя.
Ще дотепер не зроблено належної оцінки цих подій, що стались за благословенням Всевишнього Триєдиного Господа Бога. Цю оцінку повинна зробити кожна думаюча людина. Ми пережили епохальну подію. Всевишній Господь вислухав наших молитов, прийняв наші незлічимі жертви, які український народ склав на протязі століть на те, щоби його народ жив вільно. Занесім наші щирі молитви до Всевишнього Господа Бога і заступниці українського народу Божої Матері за всі ці Божі ласки що наш народ зазнав під кінець другого тисячоріччя. Водночас робім нашу проєкцію на третє тисячоріччя з молитвою на устах у єдності Церкви і народу, спільною молитвою та з Божим благословенням.
Микола Галів