Цього року ми відсвяткували 160-літній ювілей видатної особи – зачинательки Жіночого руху в Україні, талановитої письменниці Наталії Кобринської. І хоч уже минуло 160 років від дня її народження та 95 років від часу смерті, роль цієї жінки в історії України не втрачає свого значення, навпаки, в наш напружений і скрутний час варто почерпнути натхнення і силу з її прикладу.
У ХІХ столітті в Європі розпочався рух за відстоювання інтересів жіноцтва. Людство сягнуло того рівня цивілізації, що замислилося над становищем жінок у суспільстві, над їх роллю в історії.
Не оминув той рух і України, показавши, що розуміння цього питання, особливо в Галичині, випереджає європейське, глибше й досконаліше трактує його.
Першою українкою, яка вникла у жіноче питання, вказала на його гідне вирішення, словом і ділом відстоювала інтереси жіноцтва, справедливо вважається Наталія Кобринська – письменниця, видавець і громадська діячка.
Походила вона зі священичого роду Озаркевичів, відомого своєю культурно-просвітницькою діяльністю. Її дід Іван Озаркевич (1795 – 1854 рр.) родом із Полтавщини, проте оселився на Снятинщині. Був греко-католицьким священиком, відомим ініціатором українського театрального аматорства, першим популяризатором творів письменників України в Галичині, постановником п’єс І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка, С. Писаревського, автором власних п’єс. Батько письменниці Іван Іванович Озаркевич (1826 – 1903 рр. ) також був греко-католицьким священиком, відзначався високим рівнем освіченості та активною громадською діяльністю. Депутат Галицького крайового сейму і австрійського парламенту, а поряд із тим творча особистість: писав вірші, п’єси, робив переклади. Заснував у селі Белелуя, в якому душпастирював, громадську організацію «Руська бесіда», що пропагувала українське слово.
Народилася Наталія Кобринська 8 червня 1855 року в уже згаданому селі Белелуя (тепер Снятинського району Івано-Франківської області). У сім’ї Івана Озаркевича і Теофілії з Окуневських було п’ятеро дітей. Наталія була другою дитиною. Її старший брат Володимир (1853 – 1922 рр.) – греко-католицький священик, відомий культурно-громадський діяч; брат Євген (1861 – 1916 рр. ) – один з найвідоміших лікарів у Галичині; брат Лонгин – відомий адвокат. Молодша сестра Єроніма вийшла заміж за гімназійного учителя Григорія Величковського.
Освіту Наталія здобувала удома: спочатку мала вчительку, а потім її учив батько. Змалку дуже любила читати. Окрім загальних наук і української мови, вивчала польську, російську, німецьку та французьку. Залюбки читала Тургенєва, Гоголя, Міцкевича. Постійно займалася самоосвітою, знайомилася з творами провідних філософів, економістів, тогочасних ідеологів, гарно малювала і грала на фортепіано.
Бібліотека Озаркевичів, що викликала захоплення в усіх, хто її бачив, стала першоджерелом знань для охочої до книг дівчини. Дім отця Озаркевича був осередком української культури, центром, де збиралася молодь, де панувала любов до книги, до мистецтва. Серед друзів приходство Озаркевичів називали «Руськими Афінами».
Зрештою, те, що священичі доми були осередками культурного, національного і духовного життя, було характерним для Галичини, на відміну від попівського середовища підросійської частини України.
В 1874 році Наталія вийшла заміж за теолога Теофіля Кобринського, який був людиною шляхетною, ніжною, чудовим співаком і композитором. Любитель фольклору Прикарпаття, він записував народні пісні, колядки, перекази. Душпастирюючи в Снятині, заснував там міську читальню і хор. Сам добре освічений, всіляко сприяв інтелектуальному росту своєї молодої дружини. В його особі Наталія мала щирого друга і однодумця. На жаль, подружнє щастя було короткотривалим: у 1882 році отець Теофіль Кобринський несподівано помер. Із сердечною розпукою молода вдова, не забезпечена жодними матеріальними засобами, пoкинула Снятин і повернулася до родинного дому. Не уявляла собі подальшого життя без коханого мужа.
Щоб розвіяти тугу дочки, чутливий батько повіз її до Відня та ввів у Товариство українських студентів «Січ». У Відні Наталія Кобринська познайомилася з прогресивним публіцистом, літературознавцем і громадським діячем Остапом Терлецьким. Він, оцінивши майстерність та емоційність усних оповідей Наталії, умовив її взятися за перо. 1883 pоку вона написала своє перше оповідання «Пані Шумінська», перейменоване згодом на «Дух часу». Твір отримав загальне схвалення членів «Січі». Успіх надихнув Наталію Кобринську стати на літературний шлях, який вона нерозривно поєднала з громадською працею.
Провідною темою її творчості та діяльності стало становище жінок у суспільстві, шляхи його покращення. При тому зверталася увага не лише на побут жіноцтва, а й на плекання ним почуття власної гідності. Цей аспект жіночого питання випереджав його розуміння в тогочасних європейських державах. Потреба виховання почуття власної гідності жінки, заснованого на засадах глибокої духовності, залишається вельми актуальною і в наш час.
Наталія Кобринська досконало розуміла потребу економічного, політичного і побутового розкріпачення жіноцтва. Щоб осягнути мету, треба домогтися доступу жінок до освіти, піднести жіноцтво до розуміння своєї людської вартості, вказати йому, як стати корисними членами суспільства. Зробити це можна, вважала вона, лише об’єднавши жінок і згуртувавши їх навколо прогресивних західноєвропейських ідей, які належало реалізувати, ставши на національно-соборницький шлях.
Для здійснення цієї мети Наталія Кобринська ініціювала заснування «Товариства руських жінок», яке 8 грудня 1884 року скликало перші загальні збори у Станіславові (тепер Івано-Франківськ). Цей день вважається початком Українського жіночого руху. Ці перші збори стали тріумфом нових ідей, які, будучи переконливо подані, захопили уми і серця присутнього на них жіноцтва.
Письменниця Олена Кисілевська так згадувала цю подію: «Гаряча промова Наталі Кобринської зачарувала присутніх. Особливо для молодших душ, спраглих небуденства й нових доріг, вона була «п’янким нектаром».
На з’їзді була проголошена ідея соборності України і жертовної праці для народних мас, особливо задля піднесення культурного рівня сільського жіноцтва. Ці ідеї глибоко запали в душі присутніх. Сама Кобринська так cформулювала завдання товариства: «Ми поклали собі метою впливати на розвій жіночого духа через літературу, бо література була всебічним образом ясних і темних сторін суспільного ладу, його потреб і недостатків».
І саме таку літературу вона творила. «Я через літературу, – наголошувала Кобринська, – дійшла до зрозуміння жінки в суспільстві – тож хотіла і других повести за собою».
Наталія Кобринська була палкою поборницею культурного єднання західноукраїнських земель із Наддніпрянською Україною. Прагнучи залучити жінок усіх українських земель до спільної праці, вона ініціювала створення жіночого часопису, який би об’єднав творчі зусилля галичанок з українками з-поза Галичини, найперше з Наддніпрянщини та Волині. З цією метою вона за допомоги Івана Франка налагодила зв’язки з усіма творчими сучасницями, і в червні 1887 року з її ініціативи та за участі Олени Пчілки у Львові вийшов великий альманах під назвою «Перший вінок». Це, мабуть, перший у світі збірник антології жіночої творчості, відредагованої та виданої жінками. Його вихід у світ можна вважати епохальною подією, оскільки багато жінок змогли репрезентувати себе як митці й ототожнитися з певними інтелектуальними колами, що в умовах тодішньої соціально-політичної маргінальності було дуже важливо.
Твори та ідеї визначних українських письменниць, стали рушійною силою розвитку Жіночого руху. Сама Наталія Кобринська історичну вартість «Першого вінка» вбачала у тому, що «інтелігентна жінка наша почулася рівночасно русинкою і чоловіком, упімнулася о свої права національні і громадські». Зі сторінок альманаху пролунав рішучий голос у справі університетської та гімназійної освіти для жінок. Наталія Кобринська закликала учасниць «Першого вінка» провести акцію зі збору підписів під петицією до австрійського уряду стосовно допущення жінок до вищих шкіл. Таку акцію проводили Ольга Озаркевич на Станіславівщині, Олеся Бажанська на Львівщині, Уляна Кравченко на Дрогобиччині, Євгенія Ярошинська та Ольга Кобилянська на Буковині.
В 1893 – 1896 роках Наталія Кобринська організувала видавництво «Жіноча бібліотека» і видала три книги альманаху «Наша доля», де були вміщені літературні твори жінок, літературні огляди, статті про Жіночий рух, звернення до австрійського уряду щодо дозволу жінкам навчатися в університетах, про організацію дитячих захоронок (садочків), особливо у селах.
З ініціативи Наталії Кобринської до Галицького крайового сейму були подані офіційні петиції з приводу вступу жінок до вишів, заснування першої жіночої гімназії, допущення дівчат до класичних гімназій. Кобринська пише «Відозву до руського жіноцтва», в якій закликає жінок закладати товариства з метою організації в селах дитсадків. І сама організовує в Болехові захоронку не лише для сиріт, але й для дітей, що мають батьків. Ці дитсадки мали на меті виховувати дітей в національному дусі.
Цікавою та повчальною була полеміка Наталії Кобринської з Кларою Цеткін, ініціаторкою святкування 8 Березня. Як і решта соціалісток Центральної і Західної Європи, Цеткін твердила, що не слід відокремлювати жіночого питання, бо це не окреме питання: другорядна роль жінки в суспільстві начебто є лише віддзеркаленням капіталістичної системи. Тож варто змінити систему – тоді автоматично зміниться становище жінки в суспільстві. Наталія Кобринська була першою жінкою в світі, яка наголошувала, що вирішення соціальних проблем, запровадження соціалізму як такого не розв’яже жіночого питання, що другорядна роль жінок, особливо їх подвійний визиск (праця в хаті й поза хатою), триватиме й тоді, коли буде повний соціалізм. Життя показало, що Кобринська не помилилася: це подвійне навантаження завдало великого лиха жіноцтву Радянського Союзу. В жодному суспільстві не було таких перепрацьованих, змучених і невдоволених життям жінок, як у соціалістичному.
Наталія Кобринська планувала новий великий проект – видати твори як українських авторів, так і переклади чужинецьких, в яких би розповідалося про жінок, які виконали якусь визначну місію в своєму житті. Сподівалася тим заохотити жіноцтво вийти за поріг своєї хати і активно включитися в освітню, соціально-громадську, культурну і політичну працю для добра власного народу.
Ця ідея Наталії Кобринської дуже актуальна й нині. Хотілося б, щоб і сучасні письменники в своїх творах показували героїв, з яких варто брати приклад, які виховували б, облагороджували б читачів.
Задля свого нового задуму Наталія Кобринська в 1912 році відновила діяльність видавництва «Жіноча бібліотека», але Перша світова війна перервала працю над цим проектом. До того ж війна зачепила й саму письменницю: в 1915 pоці її арештували та звинуватили у шпигунстві на користь Росії. Якби не зусилля адвоката, відомого українського письменника Андрія Чайковського, вона опинилася б у одному з австрійських концтаборів…
У 1918 pоці Hаталія Кобринська підготувала збірку «Воєнні новели». В ній – уболівання за долю українського народу, розділеного кордонами, втягненого у війни за чужі інтереси, де брат воює проти брата. Це бyла її лебедина пісня.
В січні 1920 pоку письменниця померла. Вражаюче прикрою була її смерть: тиф, самотність, люті січневі морози й заметілі, через які її по кілька днів ніхто не відвідував… Тому й день смерті неточний. Знайшовши її мертвою, записали «22 січня». Велике життя закінчилося сумно… Поховали Наталію Кобринську в Болехові, де й спочила в Бозі, а будинок спалили через загрозу поширення тифу.
Все життя вона вболівала серцем за долю українського жіноцтва. Засвідчуючи це, заповіла написати на своєму гробі «Мене вже серце не болить».
Лідія Купчик