Від 12 по 19 вересня 1999 р., у Києві, відбувся Всеукраїнський з’їзд української християнської молоді. Без сумніву, це особлива подія у житті і розвитку у посткомуністичній Україні українського народу, а зокрема Українських Церков. Учасниками була молодь з восьми різних релігійних конфесій і різних регіонів України. Це була зустріч різних думок на релігійно-церковні проблеми, на передодні Великого Ювілею – 2000 року. Щоби хоч частково познайомити наших читачів про атмосферу з’їзду передруковуємо статтю нашою співробітника Мирослава Мариновича, що з’явилась на сторінках-газети «Наша Віра», за жовтень 1999 р., що з’являється у Києві. Автор М. Маринович підмічує цікаві думки і проблеми, що виявились під час з’їзду.
Редакція
Перше в історії України зібрання християнської молоді було приречене на успіх. Наша молодь не розбещена увагою ні державних, ні церковних верхів, а що найголовніше – їй не так уже й часто доводиться цивілізовано спілкуватися з вірними інших Церков чи конфесій. Тому значення самого факту такої зустрічі значно перевершує сумовите враження від лякованого офіціозу на її початку.
Як на мене, найцікавішою частиною Форуму була робота в шістьох його секціях, які й стали власне форумом молоді, а не форумом для молоді. Ця робота стала справжньою школою толерантности для багатьох молодих людей, дехто з яких чи не вперше в житті відчув, що звичні для них постуляти, які в їхньому колі стали ледь не аксіомами, на форумі треба було ще доводити. Оскільки я був керівником секції «Проблеми міжконфесійних стосунків», нижче ілюструватиму свої враження прикладами не тільки з пленарних, а й секційних засідань.
Ще на пленарному засіданні хтось із доповідачів зауважив, що сподівався побачити в залі розпатлану й розхристану молодь, а натомість із приємністю бачить цілком сумирних та інтелігентних людей. Що ж на мою думку, – часом надто сумирних. Так, це добре, що молоді християни не виявляли агресії чи розв’язаности – за це їм можна сердечно подякувати . Проте у мене складалося враження, що їхня внутрішня душевна напруга була значно більшою. ніж це засвідчували їхні слова чи насторожені обличчя. Розкутість та розв’язаність не є синонімами, або, точніше, вони є синонімами лише для людей, не певних своєї позиції. Тому мені хотілося б побачити молодь активнішою у висловленні своїх сумнівів чи тривог, сміливішою у своїх думках чи пропозиціях, хоч від того не менш толерантною, ніж вона була. Очевидно, головною перешкодою до цього сміливого волевиявлення була все-таки напруженість міжцерковних стосунків. Побоювання мимоволі нашкодити своїй Церкві було сильнішим за всі інші спонуки. Отож, навіть бачучи недостатність такого підходу, я не можу назвати його небажаним чи нехристиянським.
Під час роботи нашої секції в тих випадках, коли думки розходились і – на перший погляд – не могли бути узгоджені, зрідка висловлювалася пропозиція приймати рішення голосуванням. На щастя, учасники нашої секції, на відміну від інших, все-таки відмовились від цього шляху й шукали взаємоприйнятні формулювання. Я не заперечую проти голосування як такого, і на прикінцевому пленарному засіданні воно було неуникненним. Однак під час роботи секцій все-таки можна було б діяти гнучкіше. Так, на нашій секції розгорілася велика дискусія щодо вислову «змагати до видимої єдности Церкви». Пропонуючи це формування у проєкті резолюцій передбачаючи сумніви учасників. я відразу ж послався на такий же запис у прикінцевому документі № 1 Другої Европейської Екуменічної Асамблеї в Граці, з яким погодились усі гілки християнства. Однак це не зняло сумніви деяких протестантських і православних учасників нашої секції, і вони, після певних вагань, все ж відмовилися схвалити таке формулювання. Я й далі вважаю, що вони були неправі по суті, однак, як керівник секції, я бачив, що їхня тривога є реальністю, з якою ми не можемо не рахуватися. В результаті було прийнято дещо обтичне формулювання «змагати до братерських стосунків на засадах любови та співробітництва», з яким погодились усі без винятку. Отой здобутий консенсус був для мене дорожчий, ніж позірна справедливість голосування, яка могла б виявитися глухою до тривоги меншости.
На завершення першого дня роботи Форуму в нашій секції стався випадок, який заслуговує на особливу увагу. У відповідь на мою пропозицію, щоб хтось у залі повів нашу подячну молитву Господові за успішно проведену роботу, один греко-католицький священик зголосився це зробити. Він запропонував усім утворити спільне коло і взятися за руки. І тут ми помітили, що група православних учасників на чолі зі священиком відійшла вбік, до кола так і не увійшовши. Після того як молитву було завершено, я запропонував православному священику підійти до мікрофону і, в свою чергу, виголосити молитву чи просто якісь молитовні побажання. Той отець підійшов і пояснив, що, згідно з постановою Всеправославної зустрічі в Салоніках, православні зобов’язані уникати спільних молитов і що він здивований, чому про це не знають чи цього не враховують керівники Форуму. Свою тодішню стислу відповідь я тепер, маючи запрошення редакції «Нашої віри», подам дещо повніше.
Отож, що мене вразило тоді, так це паралельне існування двох реальностей. З одного боку, я, як керівник секції, не міг не рахуватися з тим, що в залі була значна частина християн, які радо пристали до спільної молитви. Позбавити їх цієї можливости тільки тому, що інша частина нашої авдиторії спільно молитися не хотіла, було б несправедливо. Зрештою, і православні мусять відчути, що рішення в Салоніках ставить їх у ситуацію великого психологічного тиску. Адже створюється абсурдна на стороннє око ситуація, коли християни, що вірять в одного й того самого Христа, відмовляються звернутися до Нього зі спільною молитвою.
З іншого боку, утримування від спільної молитви теж є реальність, з якою мусять рахуватися християни інших конфесій, запитуючи себе, чи не стали вони в чомусь причиною такого рішення. Як головуючий, я вважав своїм обов’язком дати можливість висловитися також і православним. І якби вони скористалися з подякою до Господа своїми словами, ми, християни інших конфесій. не відчували б перешкод, щоб духовно до них приєднатися.
Загалом практика тлумачення рішень Всеправославної зустрічі в Салоніках, на мою думку, вимагає якнайшвидшого роз’яснення та уточнення, причому не тільки для православних. На екуменічних зустрічах у Львов і, які організовуються Інститутом Релігії та Суспільства при Львівській Богословській Академії, я вже пропонував православним учасникам, щоб вони організували спеціяльні семінари на тему такого тлумачення і запрошували на них вірних інших Церков та конфесій. Мене, зокрема, найбільше тривожать такі три питання.
По-перше, рішення Салонікійської зустрічі (§ 13 «б») звучить дослівно так: «Православні делегати не братимуть участи в екуменічних богослужіннях, спільних молитвах, богослужіннях та інших релігійних церемоніях на Асамблеї» (М. М.). Тобто це рішення, на мій погляд, стосується виключно ситуації у Всесвітній Раді Церков, до того ж одного конкретного засідання Асамблеї. Чому ж тоді заборонну дію цього параграфу перенесено на всі без винятку міжцерковні зустрічі, в яких беруть участь православні?
По-друге, рішення салонікійських нарад містять у собі добрі й несуперечливі положення, наприклад: «Учасники одностайні у своєму розумінні необхідности продовження участи в різних формах християнської діяльности (§ б) або «…Ми не повинні розривати стосунки з християнами інших конфесій, які готові співпрацювати з нами» (§ 7). Чому ж тоді нам треба концентрувати увагу виключно на § 13 «б», ігноруючи інші? Чому Салоніки стали гаслом для багатьох православних вірних, зокрема навіть єрархів, згортати свої екуменічні ініціятиви, відмовлятися від самого терміну «екуменізм», замикатися в «ізоляції своєї правди? «Чи означає це, що православ’я остаточно відмовилося від «лінії Атенагораса», віддавши ініціятиву своїм «непримиренни»?
Але коли Ісус заповів нам свою молитву «Отче наш», Він не подав застереження, що дозвіл молитися разом із ближніми християнами мають діставати від всецерковних нарад чи свого духовенства. Любити одне одного і звертатися до Господа з молитвою – на це є пряма санкція самого Ісуса Христа.
Я хотів би, щоб мене зрозуміли правильно: я не закликаю до непослуху своїй єрархії. Я просто побоююся, що, витлумачуючи рішення міжцерковних зустрічей у невластивий спосіб, ми тим самим виявимо непослух Христові. Мені прикро, що сьогодні ми опинилися ще далі одні від одних, ніж були ще два роки тому. А досвід історії вчить, що добрі угоди легко забуваються, тоді як хибні суперечки закарбовуються в пам’яті навіки. Коли Рим і Царгород обмінялися анатемами, ворожнечу згодом підхопили всі інші патріярхати й автокефальні Церкви. Коли ж Рим і Царгород однозгідно висловили жаль із цього приводу й офіційно зняли ці анатеми одне з одного, виявилось, що це лише «особиста справа двох учасників конфлікту». Ось чому мені так хотілося, щоб християнська молодь України, знаючи історію церковних по ділів і шануючи вказівки своєї єрархії, все ж обтерла зі своїх підошв порох давньої ворожнечі й не переймала від своїх попередників сам дух відчуження та роздору.
Мирослав Маринович, директор Інституту релігії і суспільства