Надія Пастернак

Лариса Смольська: «Якби кожна людина мала можливість хоч би один раз побути в манастирі, то, можливо, світ був би таким, яким хотів його бачити Ісус Христос».

На Чернечій горі, що недалеко від Унева, поміж столітніми деревами загубився невеличкий цвинтар. Тут сплять вічним сном монахи. Вони не відрізнялись поміж собою зовнішньо в тому світському житті, і тут, у вічності, всі теж однакові. Цвинтар якраз привертає увагу тим, що на могилах однаковісінькі скромні металеві хрести. А неподалік від цвинтаря наприкінці цього літа появився ще один хрест, дерев’яний і досить великий. Його посадили випускники першої літньої школи Львівської Богословської Академії та інституту імені митрополита Андрея Шептицького при університеті святого Павла, що в Оттаві (Канада).

Чому «посадили»? Саме це слово вживається в літургічних текстах. Хрест — це дерево життя. Адам і Ева зневажили це дерево в раю, і через той непослух знищили світ, а Христос приймає хрест добровільно. І той хрест, на якому він повішаний, якраз і є деревом життя, бо з нього цвітуть плоди любові, радості, миру. Тут є ця аналогія.

Хрест біля цвинтаря нагадуватиме про місячне перебування в унівському манастирі доволі різних людей, які цікавляться богословією і мали можливість слухати курс лекцій з сакраментології (богословії Святих Тайн: їх історичний розвиток, біблійні основи, смисл), які читав о. д-р Петро Ґаладза, та джерел Святого Передання (вступ до Богословії) докторанта університету святого Михаїла в Торонто, Ярослава Скіри. Після чотирьох років такого літнього навчання її випускники отримають спільні дипломи цих вищих навчальних закладів.

Хто ж вони, ці літні студенти? Мистецтвознавці, викладачі, редактори релігійних видавництв, журналісти з радіо «Воскресіння» зі Львова, редактор популярної передачі «Післямова» з Києва, студенти-історики Київського університету, до речі, віруючі різних релігійних конфесій, монахи та монахині різних згромаджень УГКЦ. Був поміж студентами один священик, випускниця сільсько-господарського інституту… Протягом місяця вони не лише вивчали богословські науки, але й, мешкаючи в манастирі Студитського уставу, який є найбільш молитовним, по шість годин щодня відбували спільні молитви разом з монахами. Які ж їхні враження?

Люба Бурковська (викладач іконографії, Київ):

Іконографія з богослов’ям тісно пов’язані, але я ніколи не вивчала богослов’я. Тут я отримала більше, ніж сподівалась. Тут нам дали фундамент, який далі вже будемо розвивати самостійно. А ще в мене змінилося уявлення про монахів. Студити дуже життєрадісні й дуже відрізняються від тих замкнутих монахів, яких я бачила у своїй Православній Церкві Київського Патріярхату.

Віталій Шинкаренко (студент історичного факультету КДУ): Історії нас вчать, але ж треба розуміти теологічне підгрунтя тих подій, а не тільки їх переказувати. Дуже багато дав мені курс сакраментології, бо ці сім Святих Тайн — то наріжний камінь всього віровчення. Дуже часто люди ходять до церкви, автоматично виконують все. шо потрібно, але не розуміють цього.

Лариса Смольська (викладач грецької мови ЛБА): Я ніколи не вчила богословії, а лише грецьку мову, і цей принцип вивчення Святого Письма, який я отримала тут, багато мені дав і до розуміння мови. У мене були великі прогалини, а без цих знань неможливо викладати грецьку мову в Богословській академії.

Доната Бобрик (секретар ЛБА, адміністратор літньої школи): Окрім щоденних лекцій по вихідних ми мали зустрічі з цікавими людьми, знайомилися з духовним світом тих людей, з їхніми поняттями про віру, про Бога. Гостями нашої школи були професор Федорика з Австрії, який є доволі знаним моралістом, владика Української Автокефальної Православної Церкви Ігор Ісіченко, який підтримує дуже тісні контакти із греко-католиками, редактор газети «Наша віра» Євген Сверстюк.

Така атмосфера, яка панує тут, участь в літургічному житті манастиря дуже наближає людину до Бога й дає натхнення до сприйняття того, що ми слухали на лекціях. Це все взаємопов’язане й одне без другого не було б повним.

Отець доктор Петро Галадза (директор літньої школи): Мене найбільше здивувало те, що в країні, де в минулому гуманістика стояла не на найвищому рівні, де взагалі не було доступу до богословії, де порушився хід передання духовних вартостей, за такий короткий час, це все відновлюється. Я зустрів тут людей, які мають глибокі знання, або здобули їх тут за короткий час. Я вже п’ять років викладаю в університеті в Торонто й вже орієнтуюся, коли студенти знають матеріял. На іспиті тут я був вражений і високими знаннями, і великим зацікавленням студентів щодо матеріялу.

Філософія тої школи полягає в тому, щоб дати нагоду студентам студіювати богословію в тому контексті, в якому те все, що Церква вчить, стає достовірним. Якраз в манастирі, де є стільки молитви і стільки чудового прикладу християнського життя, де панує та гостинність і тиша, те Євангеліє раптом оживає, раптом ті тайни християнської віри, які не раз видаються якимось дивовижними сентенціями, стають актуальними і живими. Саме тому ми відбуваємо таку школу в манастирі.

Я приїхала в літню школу вже перед самим її закінченням, в передостанній день. Відразу ж потрапила на вечірню молитву, а після вечері — на ватру. І лише за цей один вечір, сидячи поруч з доволі різними людьми, різними не тільки за сферою занять, але й за віком (до літньої школи приймаються люди до сорока п’яти років), можна було зрозуміти, яка атмосфера панувала тут протягом місяця. У цей день усі склали іспити, тому ввечері «розслабились». Я вже знаю, шо найбільше почуття гумору розвинене саме в монахів, але сестри тут таки здивували своїми жартами та пародіями. Отець Галадза не давав усім спокою: «Я вас звідти не відпущу, поки ви не зробите імітації нашої мови, як ми тут «видурювалися» перед вами. Мова наших земляків в діяспорі доволі таки специфічна, до того ж, освіту вони здобували іноземною мовою, іноземною викладають, а тут вперше їм довелось читати лекції українською мовою. Уже сам акцент мови столітньої давності викликав багато сміху. У цей вечір було багато пісень, жартів і водночас суму. Слово «шкода» повторювалося дуже часто.

А наступного дня відбулась дискусія на тему: «Куди я повертаюся?», яку провів віце-ректор ЛБА доктор Борис Ґудзяк.

Так, після місячного перебування в такій виключній обстановці кожен був свідомий того, що він повертається в інший світ, до інших людей, які люблять блага цього світу. За стінами цього манастиря, образно кажучи. їде поїзд, крутиться колесо, де людина є лише маленьким гвинтиком. Доктор Ґудзяк говорив саме про ці небезпеки, які очікують на присутніх.

Динаміка в Євангелії нам показує, — сказав він, — що є хрест, воскресіння, вознесіння і післанництво. Ви переживаєте те вознесіння, коли Христос відходить. Але ви отримуєте Святого Духа, який веде вас в ту спільноту, посилає у світ. Наша школа закінчується молитвою, прощанням у храмі й благословенням кожного з вас копією чудотворної ікони, яка є в Лаврській церкві, і яка буде тим знаком, що ми маємо ту місію. Кожен з нас іде у світ збагаченим. іде з тою певністю, що Господь нас супроводжує, і що все це, що ми пережили тут, що засвітилося тут, є іскрою вічности й буде в кожному з нас горіти».

Без перебільшення можна сказати, що найбільший вклад у становлення і розвиток товариства «Просвіта» зробили священики Греко-католицької Церкви. Вони стояли у його витоків і упродовж всього існування аж до 1939 року очолювали більшість філій і читалень «Просвіти», які швидко росли по містах і селах та невдовзі вкрили увесь Галицький край.

«Просвіта» народжувалася і засівала народню ниву зерном освіти, культури і науки у жорстокій боротьбі з австрійськими і польськими поневолювачами, які не вважали українців за націю, а також з частиною своєї інтелігенції, яка за висловом останнього десятого голови Головного Відділу Івана Брика «зизувала на північ до московського царя і писала, що український і московський народ це одне і то саме». Утворене цією інтелігенцією у 1851-1860 роках «Москвофільство» посіяло розбрат серед українського народу і заподіяло велику шкоду національному відродженню.

На захист прав знедолених українців стала високоідейна студентська молодь, прогресивна інтелігенція і греко-католицьке духовенство, до якого належали львівський митрополит С. Литвинович, о. Григорій Шашкевич, посол та міністерський радник, о. Степан Качала, посол і політичний та громадсько-освітній діяч та інші.

23 липня минулого року мешканці села Тростянець, що в Миколаївському районі Львівської области, заклали перший камінь під будову церкви Святої Трійці, а рівно через рік тут відбулася подія, яка зібрала людей з навколишніх околиць, численних гостей, учасників екуменічного табору «Злагода-95», які приїхали з Німеччини, Чехії, Вірменії.

У місяці липні в цій мальовничій місцині розташувалося наметове містечко, яке змонтувала Мальтійська служба допомоги з Німеччини і до якого зараз прикута увага багатьох людей.

Табор праці і молитви «Злагода» вперше відбувається в Україні, а ініціятором його є єпископ з Німеччини Йосиф Гомаєр, який уже впродовж кількох років організує їх в одній із країн колишнього соціялістичного табору і має на меті згуртувати людей різних релігійних конфесій та організації «Українська Молодь — Христові».

Гості з Німеччини та Чехії представляють Римо-католицьку Церкву, п’ятдесят учасників табору з України представляють УГКЦ, Українську Автокефальну Православну Церкву, Українську Православну Церкву Київського Патріярхату, Римо-католицьку та Вірменську Апостольську Церкву (Українська Православна Церква Московського Патріярхату відмовилась від участи в «Злагоді-95»).

Цікава різноманітна і насичена програма табору. Організатори у Львові подбали про те, аби в гостей залишились якнайкращі враження про Україну. Окремо розроблена й духовна програма: діти з різних країн, різних віросповідань роздумували над загальнохристиянськими вартостями, обмінювалися своїми думками в невеличких групах.

Трудова програма табору (передбачала працю на будівництві церкви Святої Трійці, яка споруджується на високому пагорбі на околиці села. За час свого перебування тут учасники «Злагоди» мали збудувати сходи до цього храму, що символізували вхід до спільного духовного храму. Працювали настільки захоплено й завзято, що виконали свою програму за три дні. Ще в понеділок я бачила опалубку майже на сотню сходин, а вже в неділю, 23 липня, ці сходи були встелені квітами, йшли по них люди на першу Службу Божу до новозбудованого храму, на якому ще немає покрівлі, храму під відкритим небом, що теж є дуже символічним. Й може тому сходила на людей якась особлива благодать під час Літургії, яку відправляв єп. УГКЦ Василь Медвіт разом із єп. Йосифом Гомаєром. Присутній був Архимандрит Натан Оганесян (Вірменська Апостольська Церква). Вони стояли перед одним престолом і заносили молитви на небесний престол за те, щоб усі люди єдналися в любові. І звучала на Літургії українська, чеська, німецька, вірменська мови, але не було особливої потреби вдаватись до перекладу, бо мова молитви зрозуміла усім. І варто було бачити, якими виходили люди із храму. Вони… усміхалися. Так, ті наші працьовиті жінки, які так здивували своєю працею в полі сапами хлопця Тіма з Америки, що разом з своїми німецькими друзями потрапив до табору. (Він таке бачив тільки в музеї та в кіно), ті наші похмурі, насуплені чоловіки. Люди подобрішали, і це — найголовніше.

А після обіду відбувалося ще одне цікаве дійство, яке теж зібрало чимало людей: учасників табору, гостей, людей з найближчих сіл, випадкових відпочиваючих на озері: за календарем Вірменської Апостольської Церкви в цей день відбувається водосвяття, тож архимандрит Натан освятив воду в джерелі, що поблизу табору. Біля цього джерела встановлений хрест на честь річниці незалежности України.

… В цей день було дуже багато усмішок, пісень, цікавих знайомств. Святковості додало й те, що владика Медвіт виявився ще й уродинником, то ж відмітив цю подію в колі вже названих владик, духовенства з Німеччини, Чехії, місцевих парафій. Вони сиділи за одним столом, сміялися, жартували, куштували українського борщу та вареників, яких наліпили жінки з фірми, яка спонсор території табору. Хор «Осанна» дарував пісні, жартівливі співані пародії.

Це екуменізм в практиці, а не на словах, — ділиться своїми враженнями Василь Колодчин, голова Українського Патріярхального Світового Об’єднання, який разом з дружиною запрошений на цю подію. — Це дуже хороша ідея. Люди не деклярують, а спілкуються між собою. І найважливіше, що це є молоді люди, які понесуть ці ідеї у свої країни. Дай Боже, щоб таких таборів було більше, де б молодь могла спілкуватись і пізнавати себе. Краще переконувати себе словами, ідеями, а не кулями. Ми дуже раді, що провели цей день з дружиною на такому Богослуженні із молоддю і безмежно вдячні організаторам, що вони вложили в цю справу стільки серця і душі.

Якщо б цей табір навіть сьогодні несподівано мав припинитись, він все одно має велике досягнення, — такої думки голова управи УМХ Теодор Гудзяк. — Його позитивні сторони вже дуже висвітлені. У зв’язку з підготовкою до табору ми вирішили багато корисних питань. Ми багато чого зрозуміли у відносинах між конфесіями у нас в Галичині, ближче познайомилися з духовенством.

У кінці серпня — на початку вересня ми плянуємо провести екуменічні триденні реколекції в Брюховичах з участю молоді УГКЦ та УПЦ КП. Можливо, до них долучиться ще молодь зі Словаччини. Звичайно, побут ми не зможемо організувати так, як мальтійці з Німеччини, але найважливіше — це духовна програма. Тут, я думаю, ми досягли своєї цілі.

А тепер — слово відпочиваючим.

Наталя Костяк, віце-президент УМХ Тернополя:

«В Україні молодіжний християнський рух не має своєї історії, вірніше, вона є перервана і теперішні молоді люди лише починають гуртуватися під християнськими гаслами. А от в наших німецьких колег вже є щось напрацьовано, нам цікаво дізнатися про їхній досвід.

Зараз маємо можливість бути присутніми на мессах, які відправляють німці, чехи, і нам це дуже цікаво. Наші гості цікавляться східнім обрядом, візантійською культурою, відкривають для себе Україну.

Як ми спілкуємося? Більшість з нас володіє іноземною мовою, але все ж переважає мова пісні, усмішок, жарту.

Такі табори є дуже потрібними, бо тут закладається фундамент міжконфесійного порозуміння в майбутньому».

Віра Горлова, студентка з Харкова:

«Найбільше мені подобається спів у таборі. Співаємо дуже багато, бо знаємо багато спільних пісень. То нічого, що різними мовами, мелодія ж одна. Хор «Осанна» тут постійно присутній, що теж сприятливо впливає на атмосферу. А ще — жартуємо. Є у нас хлопець з Чехії — Зденек, жартівник великий. То ми вже знаємо: де сміх у таборі — там Зденка шукати.

Дуже подобаються нічні чування, які ми тут проводимо. Враження про табір якнайкращі. Тут є справді момент відчуття Бога.

Коли повернемося додому — з подвоєною енергією візьмемося за розбудову організації «Українська Молодь — Христові». У нас в Харкові, та й взагалі на сході України, молодь має якесь упереджене ставлення до неї. Молодим людям чомусь здається, що ми зайняті лише молитовною практикою, маємо поводитися сковано. Бачили б вони наші дискотеки. Та хоч на вухах стій!

Я була присутня на дискотеці в неділю, коли в таборі гостював ансамбль Львівського медичного інституту «Медікус». Веселився хто як хотів: хто босий танцював, якийсь кремезний хлопець намагався танцювати, стоячи на голові, ще дві пари вподобали собі господарські тачки, що були неподалік, і всю дискотеку «пропрацювали» на них».

А ось які враження від табору Тіма, гостя з Америки.

«Я вивчаю німецьку мову, листуюся з друзями з Німеччини. Від них дізнався про цей табір, і мені дуже захотілося побачити Україну, що була колись за колючим дротом. Картини, що тут бачу, дуже розмаїті. Зовні люди такі ж, як і в нас, навіть в кепках однакових ходимо, але працюють з косами, сапами… Це дивина для мене. Ще мене дуже здивувала Люда з Харкова, яка не вміє розмовляти своєю рідною мовою. Радує те, що є відкрите визнання віри, сподобались манастирі, хрести на дорогах».

А тепер — слово гостю та ініціятору цієї ідеї, єпископу д-рові Йосифу Гомаєру:

«Я не один є носій цієї ідеї, ми мали дуже багато помічників з оргкомітету, і без такої доброї кооперації ми були б ні на що не здатні.

Перший наш досвід і враження переходять усі наші очікування і надії. Молодь має свіжу відкритість один до одного. Ми дуже уважно слухаємо все і дуже захоплені глибокою вірою людей. Помітили ще й таке: чим в українців важча робота, тим сміливіше вони за неї беруться і починають співати. Це щось нове для нас, і ми вважаємо, це є ознакою здорової душі.

Сьогоднішньою Літургією ми не просто вражені, а захоплені.

Один молодий німецький хлопець запитав мене: а чому в нас все так сухо, чому в нас немає правдивої Літургії? Мені було дуже важко дати відповідь на це питання.

Щодо мене, то я щасливий, радий всім тим, що відбулося в таборі. Я повний надії, що це запорука нашого майбутнього.

… На березі невеликого озерця, поблизу храму, що лише будується, запалилась іскра, яка розгориться і буде горіти великим вогнем, смолоскипом у цілому світі. Сьогодні тут лише невелика група молодих людей, але прийде час — тут буде молодь з усіх країн світу, яка формуватиме одну Вселенську Христову Церкву. Вони, ці молоді люди, без упереджень, теж негативних нашарувань минулого з відкритою душею і чистим серцем ідуть своєю дорогою. Але навіщо та дорога, якщо вкінці вона не приводить до храму?

Надія Пастернак
Львів