Надія Пастернак

Десять років тому, 29 жовтня 1989 року, у Львові сталася подія, яка сьогодні вже є історичною. Одна з найбільших церков – Преображення Господнього повернулася у лоно УГКЦ. Про це на ранішній літургії оголосив отець Ярослав Чухній і новина миттєво поширилася по місту. На одинадцяту годину дня всі навколишні вулиці були переповнені людьми. Впродовж наступних кількох тижнів церква не зачинялася день і ніч: сюди з’їжджалися віруючі греко­католики з усієї Галичини. Молилися плакали…

Історична справедливість відновилася, бо саме тут, у церкві Преображення Господнього, зародилась ініціятивна група на чолі з її настоятелем Гавриїлом Костельником по приєднанню до Російської Православної Церкви і організації історичного Львівського собору 1946 року. За подією десятилітньої давности – інша особа, отець Ярослав Чухній, теперішній настоятель храму Преобоаження Господнього, протосинкел Львівської Архієпархії УГКЦ. З ним – розмова нашого кореспондента.

• Отче Ярославе, Ви все ж таки росли і формувалися в часи розвинутого соціялізму, вчилися в радянській школі. Як у тих умовах сформувалося покликання до священства?

Попри ту науку, яку діставав у школі, попри загальну нехіть до християнства, яка тоді домінувала, в душі завжди було присутнє почуття чогось таїнственного. Та й бабця свого часу була церковною сестрицею, навіть мала відзнаку від митрополита Андрея Шептицького, яку він вручив їй особисто, то ж ділилася цими спогадами. Після закінчення середньої школи я, потрапив в дуже віруючу родину дружини. Її батьки були твердими греко-католиками й націоналістами, за що відбули десятиліття заслання, не ходили ні до православних храмів, ні до костелу. Спочатку дивно було дивитися, як родичі дружини ставали біля радіо і слухали літургію з Ватикану. Вони й познайомили з греко-католицькими священиками: отець Смаль таємно уділяв тайну шлюбу, отець Будзінський ховав тестя й правив поминальні літургії вдома. Бачачи їхню простоту, ревність, я й собі захотів бути священиком.

Ми з дружиною часто ходили до церкви і якийсь внутрішній спокій я знайшов в легально діючій тоді Успенській церкві. Сподобались проповіді о. Віталія Політила, о. Могиляк з цієї ж церкви став моїм духовним наставником. Якраз він і допоміг мені стати священиком, хоча, це була довга історія. Я тричі поступав до семінарії – у 80, 81 та 82 роках і тричі мені відмовили. Пізніше я це зробив, трохи злукавивши. Так мені порадив зробити покійний митрополит Николай Юрек: не писати в анкеті про те, що в мене є вища освіта. Пройшло…

Московську православну семінарію я закінчив екстерном. Дуже завдячую о. Політилу, який відкрив мені свою бібліотеку. Отець Володимир Ярема (теперішній Патріярх УАП Ц) вчив мене церковного співу. Згодом митрополит Юрек рукоположив мене на диякона і я так би ним залишився, якби не «горбачовська відлига».

• Як до Вашого вибору поставилась дружина?

Якби не вона, я б ніколи не став священиком. Я був би цілком інакший. Їй першій я відкрив своє бажання. Маючи закінчену музично-педагогічну освіту, вона працювала на той час викладачем музики у Скнилові. Як тільки я вступив до семінарії, дружину звільнили з роботи. Вона добре натерпілася, бо був такий момент, що я й поштарем працював, й зарядником рулонів на видавництві «Вільна Україна». Мої родичі ставилися до цього не дуже прихильно, а от дружина мала якусь внутрішню певність і весь час підтримувала мене, пізніше висловила готовність поїхати куди завгодно на парафію. Перша моя парафія була у Великосілках Кам’янко-Буського району. через рік перейшов до Львова, у церкву Петра і Павла, куди мене забрав о. Ярема. Тоді. у серпні, я не міг зрозуміти його кроку, та й він тримав мене на віддалі від себе. Через о. Ігоря Царя (тоді він ще не був священиком) я познайомився з владикою Стернюком, підпільними священиками. У тій колотнечі, яка склалась під осінь, мене перевели в церкву Преображення Господнього, де помер парох. На той час вже відбувався повний розкол Церкви. У жовтні група православних священиків заговорила про автокефалію, але не про УАПЦ, поїхали до Києва на зустріч з Філаретом вирішувати як випередити УГКЦ. Пригадаймо, на той час 17 вересня вже відбувся багатотисячний похід за її легалізацію. Інша група священиків вже думала по-іншому. В суботу ввечері 28 жовтня ми з отцем-сотрудником домовились про те, що в неділю переходимо в лоно УГКЦ. Розійшлись зі словами «До боротьби!», але ранок підніс мені сюрприз: отець передумав… Під те, що сталося, сьогодні підводять різні контексти, підставляють певні речі. Ніяких речей не було й нічого не було спляновано, тільки діяв Святий Дух.

• І все ж, були якісь мотиви?

На той час я дуже чітко бачив, що Православна Церква зробила дуже поважну шкоду своїй сестрі, взявши активну участь у тому фарсі – псевдособорі 1946 року. Католики вже молились на Підвальній. Я не раз завдавав собі питання: чому я на той час потрапив у Преображенську церкву? Мабуть, Божий задум був у тому, щоби поправити несправедливість, бо з цього місця вийшла та кривда, завдана Греко-Католицькій Церкві. Може, під тиском, під певними різними тягарами о. Гавриїл Костельник розпочав організацію цієї ініціятивної групи, але це було тут. У Божому задумі було вчинити цю реституцію саме звідси, як би ми на це не дивилися сьогодні. Є певні речі Божого пляну.

Спати в цю ніч я не міг, багато молився. Потім на машинці написав звернення до Вселенського Архієрея Івана Павла П і до Московського Патріярха Пімена, де сказав, що відходжу від православ’я і лучуся з Католицькою Церквою.

• Чи Ви це якось погоджували з громадою?

У церкві до останньої хвилини ніхто нічого не знав. Якби я сказав про це наперед, мене б не допустили навіть до служби, адже був у цій церкві лише три місяці. Пригадую, що й так пережив того ранку багато . О пів на сьому були назначені хрестини й коли приїхав до церкви, вона була зачиненою. Зрозумів, що все виявлено і мене не допускають до храму, та згодом надбіг паламар з вибаченням і словами: «Я заспав», відчинив церкву. Йому я й шепнув на вухо: «Сьогодні я переходжу в лоно УГКЦ «. Тут же прийшов настоятель, о. Андрій Горак і каже: «Ви чули, о. Ярославе, що греко-католики нині забирають одну і найбільших львівських церков?» Я вже тримав в руках греко­католицький Требник, який отримав від Митрополита Стернюка і пішов в боковий вівтар правити літургію. Шепнув дякові про те, що сьогодні переходжу, той відразу з хвилювання почав співати. Службу трохи відтягнули, зійшлося більше людей. Вкінці служби я зачитав звернення, яке було схвально сприйняте віруючими. Ніякого насильства з нашого боку не було. Нас прийшли привітати греко-католики невідомо звідки. До одинадцятої години дня всі навколишні вулиці були заповнені людьми.

• Як на це прореагувала православна ієрархія?

Хтось хотів цього дня впровадити православного архієрея Іринея, але коли він приїхав і побачив тут стільки людей, лише запитався: «Чого мене сюди привезли?» Отець-сотрудник оголосив з цього приводу голодування, пробув у храмі кілька днів, чекав, що буде якась реакція від влади.

• І якою була ця реакція?

Якби тодішній мер міста Богдан Котик дав команду очистити від людей вулиці і навести порядок – не було б проблем. Це зробили б швидко, але саме своєю пасивністю він найбільше підтримав мене. Маніфестація 17 вересня була серйозною пересторогою властям. Наступної неділі до лона УГКЦ повернулося коло п’ятдесят громад в різних місцях Львівщини, а в цілому по Галичині перейшло до 400 священиків.

Першого листопада проти мене ще розпочали судову справу, через неї «пройшло» 213 людей, але перед самим Різдвом справу закрили.

• Ви зараз є парохом тієї церкви, це колись служив о. Гавриїл Костельник, постать неординарна, сильна, суперечлива. Як Ви оцінюєте його вчинок?

Таку апологетику, як він написав – «Місце Католицької Церкви у світі» важко де знайти. Чи маємо право судити його за вчинок, за наслідки? Я гадаю, що він великі думки мав, турбувався про віру в системі, яка наступала. Знаю, що робив старання аби зберегти свою семінарію, домагався інших речей. Я гадаю, що він задалеко зайшов у своїх домаганнях, й у Москві в ньому побачили потенційного ворога. Він все ж таки вихований в католицькому дусі, то ніяк не міг погодитися на те, аби влада керувала Церквою. Він не є проста фігура.

• Посада протосинкела є найвищою, яку може займати одружений священик в ієрархії Церкви. Пояснить, будь ласка, що входить до Ваших обов’язків?

Протосинкел або Генеральний вікарій (це більше вживається в латинській традиції) – це помічник єпископа. Він, як відомо, має три влади: законодавчу, виконавчу і судову. Протосинкелу він делегує виконавчу владу, то ж в мої обов’язки входить дбати про духовний стан всієї єпархії. Я знаю як священики почувають себе на парафіях, чи вони мають якісь проблеми, як почуваються вірні. Доводиться розв’язувати конфліктні ситуації. На щастя, зараз їх поменшало. Маю опікуватися хворими священиками чи родинами покійних, є багато інших справ, які потребують мого втручання.

(Літня богословська школа)

Так висловилася про Унівський манастир людина, яка вже три роки підряд провадить там свою літню відпустку. Правда, не відпочиває… Уже вчетверте Львівська Богословська Академія разом з університетом святого Павла з Оттави організовує в манастирі Літню богословську Школу. У ці спекотні дні, коли більшість людей все ж відпочиває, в манастирі теж гаряче: студенти Літньої школи, прослухавши цикл лекцій з курсу «Богословія і духовність ікони» д-ра Якова Креховецького (Торонто) та «Вступ до Нового Завіту» магістра о. Тараса Барщевського (Папський Біблійний Інститут. Рим), складають іспити…

А зрештою, ідея відпочинку в манастирі теж непогана. Зварйований світ нарешті захотів спокою, тому не дивно, що на заході останнім часом такий відпочинок стає популярним: десь у віддаленому від мирської суєти куточку, серед первозданної природи, якщо вона там ще збереглася, в спокої і молитві. В Україні такий вид відпочинку поки що сприймається як дивовижа, та все ж дві літні відпустки я таки провела в Унівському манастирі.

Найкращий відпочинок — навчання

Богословські науки краще сприймається саме в манастирському амбієнті, де все те, про що говориться на лекціях, практикується в житті. Тут є багато молитви, спокою, доброго прикладу християнського життя. Ми цілий місяць жили в манастирських келіях, слухали лекції з двох предметів: вступ до Святого Письма та література мудрості Старого Завіту, і що найцікавіше — ритм нашого студентського життя був повністю підпорядкований манастирському розкладу. Щоранку о п’ятій тридцять нас будило манастирське калатало: постукування рейки об деревину. Це — древня традиція манастиря. О шостій годині розпочиналась Утреня, о восьмій — Літургія, о сьомій вечора — Вечірня. Додамо ще такі відправи як Часи, які щодня правляться в цьому манастирі церковно-слов’янською мовою, то назагал ми молилися по вісім годин щодня разом з монахами. Особі сторонній це зрозуміти важко, але справжню красу нашого східного обряду можна пізнати саме в Унівському манастирі.

Без газет, радіо, телебачення, комп’ютера і навіть телефона ми жили цілий місяць. Також не мали права покидати манастир без поважних причин. Натомість мали абсолютний спокій, чисте повітря і джерельну воду, довкола нас оточував ліс, поле і пасіка. Попри пасіку пролягала дорога «до школи» — лекційної залі, яка розташована за мурами манастиря. Там, зручно розмістившись за партами чи в м’яких кріслах, попиваючи під час лекцій каву (на західний манер) і поводячись абсолютно вільно, ми слухали історію Старого Завіту. Здавалось, що десь тут, за мурами манастиря, воювали царі і фараони, Мойсей виводив ізраїльський народ із єгипетського рабства, міцніло юдейське царство, занепадало і ділилося, воювало з ассирійцями, персами, вавилонцями, греками і римлянами… Мудреці і пророки спам’ятовували той грішний нарід, навертали його до Бога, а він ліпив золотого тільця… Лекції молодого викладача з Хорватії, випускника Папського Біблійного інституту о. Тараса Барщевського були дуже динамічні, живі і я б сказала, авангардні, викликали багато суперечок. Ми заглибилися в історичний період тритисячолітньої давності і манастирська обстановка сприяла цьому. То ж птах, що стукав дзьобом у віконце, вже був не горобцем, а стародавнім ібісом, що віщував розливи Нілу… З перлинами ізраїльської мудрости нас знайомив о. Гліб Лончина, українець за походженням, який виріс в США і теж здобував освіту в Римі. «Одна лекція горіла полум’ям, а друга — грала теплом», — так висловилася біля прощального вогнища на закінчення школи моя колега Олена Артемчук. Справді, ця атмосфера ватри тривала впродовж всього навчання.

Студенти Літньої школи

Щороку сюди з’їжджаються до тридцяти осіб різного віку і різного роду занять: студенти-історики, мистецтвознавці, вчителі, працівники релігійних видавництв, катехити, медики, приватні підприємці, журналісти, які цікавляться релігійною тематикою, монахи і монахині. Минулого року журналістський корпус був потужним, а справжнім старожилом Унева серед журналістів вважається Данило Яневський, ведучий популярної телепередачі «Сніданок з 1 плюс 1». Це вже третя «манастирська» відпустка Данила. Кожного сніданку, обіду та вечері він ретельно збирав зі стола посуд і був «вічним черговим» на кухні. В Уневі популярний ведучий ходив без краватки і навіть камізельки. надавав перевагу спортивному стилю. Ранок починався в нього з читання Святого Письма під аличею біля чудотворного джерела На лекціях відсипався, але в потрібний момент прокидався і надзвичайно розумними і дотепними питаннями заганяв професорів в п’ятий кут. При цьому дотримувався етикету, виголошуючи довгий вступ на зразок: «Отче, пробачте мені моє невігластво, я зараз задам питання абсолютно дурне…»

Цілий місяць абсолютно мирно жили і творили одну спільноту єдиний римо-католик Яневський, ціла когорта греко-католиків, православні студенти-кияни і навіть лютеранин, який уже вкінці зізнався, що їхав сюди як у вороже середовище.

Манастир зблизька

Місячне перебування в Літній школі дало змогу ближче придивитись до життя манастиря. Найосновніша харизма монаха-студита — молитва. Раннім ранком, коли ще гуляють нічні сутінки, молоді хлопці і вже зовсім сиві старці в чорних рясах ідуть до манастирської церкви молитися за гріхи цього світу, перепрошувати Бога за те зло, яке діється в ньому. Можливо, хтось і цієї ночі вбивав, грабував, гвалтував… Тут багато моляться і просять в Бога прощення за це, бо між добром і злом світу цього мусить бути перевага в користь добра. Інакше цей світ не існуватиме.

Я розмовляла з багатьма монахами і ні від кого не почула, щоб сюди когось притягували насильно. Це є виключно добровільний вибір людини. Дехто закидає, що в манастир можна втекти від труднощів життя або навпаки, від бідности. Я б не сказала. В одного з братів батько доволі заможний фермер, вдома є велика господарка, багато гектарів поля, техніка, але він обрав саме цей шлях. Інший брат довго блукав манівцями й не міг себе знайти, спробував в цьому світі багато чого. Ще в когось це покликання розвивалося з дитинства. На свято пророка Іллі ми їздили в студитський манастир в село Дора біля Яремчі і були присутні при складанні вічних обітів брата Юстина. Ця молода людина з дитинства плекала в собі це покликання, маючи за добрий приклад старенького священика-монаха Порфирія. Чи хтось втікав від невдалого кохання? Це теж не заборонена тема для розмови. Один отець-монах зізнався щиро, що в останній день перед складанням обітів захотів познайомитися з дівчиною. Тодішній ігумен манастиря о. Севастіян дуже любив розказувати історії з серії «коли я був кавалером…»

Окрім молитви, в манастирі є обов’язковою праця. Якщо хтось має певні здібності, то їх тут можна розвивати. О. Орест малює ікони, брат Дам’ян — великий майстер витинанки, має чимало робіт, які демонструвались на різних виставках і зберігаються в музеях України та за кордоном.

Манастир має чимале господарство: поле, фарму. пасіку, теплицю, сільскогосподарську техніку. По молитві і сніданку чимало монахів одягають джинси і футболки, часто гумовці і йдуть до праці. По черзі доглядають свиней, пасуть корови й працюють на кухні. Все інше — за бажанням і здібностями. При Унівському манастирі є спеціяльні плянтації для вирощування лікарських рослин, вже третій рік діє сиротинець. Брати взяли на виховання десять хлопчиків-сиріт. Правда, влітку їх менше, адже їдуть на канікули до бабусь чи дідусів. Дітей доглядає брат Володимир: вчить з ними уроки, ходить гуляти, годує, купає і т. д. На свято Володимира діти вітали свого няня з іменинами. Вивчили пісеньку, прикрасили кімнату ілюмінацією, повбиралися в біленькі сорочки з «бабочками». Важко було впізнати в них вчорашніх замурзаних вокзальних хлопчиків. Але найбільше, що мені запам’ятається, це — манастирський хліб і та піч. в якій його випікають. Секрет того смачного манастирського хліба відкрив брат Павло, пекар: «Тут не має тої негативної енергії, яка є поза манастирем, є багато спокою і молитви. У злості не можна братися пекти хліб, бо це відіб’ється на смаку». Від його розповіді, від тої печі, де потріскують дрова, віддає особливим теплом. А на печі сушаться яблука з манастирського саду, пахнуть лікарські трави…

Під покровом Божої Матері

Сімсот років на цьому місці стоїть манастир. Так кажуть історики. Археологи їх поправляють: минулого літа поблизу Унівського манастиря велись розкопки, знайдено древнє городище, фундаменти церкви, стару гуту. То ж археологи додають до цієї дати принаймні ще два-три століття. Отож, впродовж тисячі років звідси лине щоденна молитва до Бога, молитва справжня, щира. У цьому місці дійсно відчувається якась особлива аура, людина знаходить той душевний спокій і відпочинок від суєтности цього світу. Тут безперервно б’є джерело, яке відоме своїми цілющими властивостями. Саме біля нього зцілився тяжко хворий лицар Лагодовський й збудував на цьому місці манастир. Тут є чудотворна ікона Унівської Божої Матері, яка п’ятдесят років зберігалася на церковному горищі, вціліла і знову повернулася на своє місце, аби біля неї молилися люди. Сюди приїжджають щодня і звідусіль.

Перший всеукраїнський християнський молодіжний часопис дожив до свого п’ятиліття. Увесь цей час, що два тижні зі смаком поліграфічно оформлене видання приходить в домівки читачів і несе їм добру християнську новину, порушує актуальні теми релігійного життя. Часом такі, які інші газети не хочуть чи бояться зачіпати. «Вірую», хоч і виходить з благословення Глави УГКЦ Мирослава-Івана кардинала Любачівського, все ж є газетою мирянською, позаконфесійною. Можливо, саме це й забезпечило їй тривалість в інформаційному просторі та часі й такий «поважний» вік. Про те, як народилась ідея молодіжного християнського апостоляту, про редакційні будні й клопоти, пляни на майбутнє веду мову із своїм колегою журналістом, редактором газети «Вірую» Володимиром Громиком. То ж хай пробачить нам читач відсутність офіційного тону.

Яку мету поставило перед собою перше українське молодіжне християнське видання, чи вона змінилася з часом?

Наша мета не змінилася. Вона була такою п’ять років тому і буде ще через п’ять. Ми бачимо наскільки деградувало наше суспільство: комунізм упав, здавалося, все б мало йти до кращого, але суспільство й надалі стоїть на позиціях далеко не християнських. Мабуть, треба ще пережити не одне десятиліття, аби виросло нове покоління. То ж ми несемо до молоді правдиве християнське слово, публікуємо статті, інтерв’ю, дискусії, які збуджують свідомість молодої людини, допомагають відділити зерно від полови в процесі формування свідомості тої молодої людини. То є перша мета. Друга є дотичною до приказки про двох українців і трьох гетьманів, яка й сьогодні є актуальною. Прикро, що ця болячка проникла й у лоно Церкви. Хотілося б сказати однієї Церкви, але доросле покоління є розсварене настільки, що не знаю чи настане той час, що об’єднає його. Проголошуються гарні лозунги, призначається час для об’єднання, але ніякі дати, навіть і таке світле свято 2000-ліття Різдва Христового не може об’єднати нас, якщо ми в душі не відчуємо той зов до єдності. Тому перед газетою стоїть завдання нести ту ідею єдності. Тому перед газетою стоїть завдання нести ту ідею єдності українського християнства, якою були пронизані уми наших славних мужів Церкви Андрея Шептицького та Йосифа Сліпого. Ми ідемо до молоді з місією екуменізму, показуємо, що екуменізм може бути реальний, правдивий, що нація в нас одна, Україна одна і Христос один, то ж нема чого ділити. Ми вже не можемо жити минулим багажем.

Наскільки реально газета це робить? Як часто виступають у ній представники інших конфесій?

Якраз у цьому напрямку газета має чималий ужинок. Щойно закінчилась передплата, і ми були здивовані тим, що 60 відсотків наших читачів є зі Східної України. Отже, ті зерна екуменізму, які ми сіємо щономера, таки сходять. Одержуємо листи з Кубані, з Росії, де компактно проживають українці, і не лише греко-католики. «Вірую» передплачують громади УАПЦ, УПЦ КП і УПІД МП. Ми часто віддаємо свої сторінки студентам православної семінарії Київського патріярхату, молоді з Харківсько-Полтавської єпархії УАПЦ, відгукуємося на спільні акції Православної Церкви на Великій Україні. От, нещодавно наша працівниця побувала на традиційному молодіжному святі у Харкові «Під твою милість прибігаємо», бачила, що є велике зацікавлення газетою. Частими гостями наших сторінок є професор Дмитро Степовик з Києва, редактор православної газети «Наша віра» Євген Сверстюк, інші цікаві люди. Ми є уважні до листів читачів, публікуємо їх майже щономера, іноді листи є підказкою до пошуку теми.

Ми не розпочали розмови з традиційного запитання: а як народилася ідея молодіжного християнського часопису?

Ідея народилася в організації «Українська молодь — Христові». Відчувалося, що потрібен такий речник, така мирянська сповідальниця, де б молодь могла щиро висловити всі свої проблеми, знайти відповіді на запитання, які її хвилюють. Ми бачили, що на наші терени посипались тисячі лжемісіонерів, представників різних сект з-за кордону, які мають гроші і які в християнській державі зробили собі місійну станицю. Розуміли: якщо віддамо нашу молодь на поталу тим лжепророкам, то втратимо націю, втратимо те, що було надбано протягом тисячоліть. Не все на початках було гладко. Газета «Вірую» — єдина газета для молоді в Україні, то ж ми йшли вперед, деколи не знаючи, що нас чекає. Але ми завжди були щирими з читачами. Навіть, якщо чогось не знали, то в цьому зізнавалися і за оту правдивість, відвертість здобували читача.

П’ять років тому християнський часопис взялися творити люди, які не мали в цьому досвіду, богословської освіти. Як вирішувались складні питання?

Впродовж всього цього часу ми вчилися, прислухалися до порад духовенства, приятелів, а їх маємо немало. Наші працівники стали студентами різних богословських закладів: ЛБА, Люблінського католицького університету, Інституту Вищої релігійної культури та Інституту родини у Варшаві. Великі надії покладаємо на випускників ЛБА. Там є молоді люди, які добре володіють пером і є практикуючими християнами. Специфіка праці в такому часописі є досить складна: можна мати доброго журналіста, але він не є практикуючим християнином або навпаки. Тут десь це треба поєднувати так, щоб духовне начало все ж було первинним. Та є проблеми, які ще й зараз не вирішені. Ще дотепер ми не маємо духівника для газети.

З досвіду знаю, що є досить нелегко запросити когось зі священиків до участі в редакційному «круглому столі», якійсь дискусії чи просто самому виступити з публікацією. На словах вони ніби й «за», але дуже часто надто зайняті…

І в нас ця проблема є. Нам би хотілося більшої активності духовних осіб, бо їх голос ще наразі авторитетний. їхні переконання, аргументи можуть вивести людину з пітьми і показати світло в кінці тунелю. Є священики, які усвідомлюють це і радо нам допомагають, але цей «золотий фонд» є дуже обмежений. Вони забувають, що наша «проповідальниця» охоплює в рік понад двісті тисяч людей. Прикро, що в цьому треба переконувати священика.

Може, їх відштовхують доволі відверті й гострі публікації, які собі дозволяє «Вірую», іноді й заборонені теми…

Ряд публікацій, які появлялися на наших сторінках, справді мали неабиякий резонанс серед духовенства, правда негативний. В останній резонансній публікації ми порушили тему матеріяльних статків духовенства. Чи мають право священики роз’їжджати на іномарках, якщо їхні парафіяни часто-густо просто бідують? Питання було поставлене відверто й реакція — відповідна. Обурені священики телефонували мені додому, а в одному з найбільших храмів Львова — Преображенському газету просто заборонили розповсюджувати. Той випадок із забороною нагадав часи більшовицького переслідування. Прикро, що священики скористалися тим методом заборони. Друкуючи ту чи іншу публікацію, ми не хочемо образити Церкву чи вихлюпнути на всенародне обговорення те, що можна обговорити на реколекціях духовенства. Якщо б ці теми порушувались там, то може, про них би не довелось говорити зі сторінок газети.

Кілька років тому на хвилі загального релігійного романтизму появилось немало релігійних видань, та далеко не всі з них подолали свій перший п’ятирічний шлях. Як газеті вдалось втриматись, враховуючи ще й постійне погіршення економічної ситуації в державі?

Сьогодні ми можемо сидіти і говорити про п’ятиріччя газети, мабуть, тому, що ми досить серйозно готувалися до виходу в світ такого видання. Ми заглядали вперед на кілька років, бо хотіли бути тим виданням, яке має певну мету і хоче її здійснити. А наповнити душу молоді чимось добрим не можна за рік, два чи навіть п’ять. Потрібно виховати ціле покоління. І якщо б газеті вдалося вирости разом з тим поколінням, яке ще сьогодні не має впливу на державне чи релігійне життя, але завтра стане біля керма держави, то ми будемо дуже раді. З точки зору економічної теж нелегко доводиться, бо живемо в тій державі, переживаємо ті ж труднощі, що й усі люди. Ми не в екзилії, ми — в Україні. То ж користуючись нагодою, хочу подякувати через «Патріярхат» багатьом людям діяспори, усім нашим жертводавцям за їхню доброту, щирість, за те, що газета навіть у найважчі моменти вчасно приходила до своїх читачів. Перш за все хотілося б подякувати Українському Патріярхальному світовому об’єднанню, особисто пану Василю Колодчину, редактору журналу «Патріярхат» пану Миколі Галіву і всім тим, хто пам’ятає про нас, хто є нашим передплатником.

Дозволиш підглянути трошки в редакційний портфель? Які цікаві публікації появляться у «Вірую»? Які пляни на майбутнє?

На щастя, редакційний портфель є багатий, бо маємо багато авторів, наших прихильників серед творчої інтелігенції, маємо широку мережу власних кореспондентів по всій Україні. Нас не покидає ідея стати тижневиком. І якщо Господь нам допоможе знайти кошти на це, газета стане значно інформаційнішою, матиме цілі сторінки з життя Українських Церков, Вселенської церкви, усіх християн світу. Більше говоритимемо про те, що хвилює сьогодні християнську Україну, що несе в собі ювілей 2000-го року.

Спасибі за розмову. Бажаю усьому колективу довгого творчого життя, цікавих тем, творчих злетів.

Надія Пастернак

Марія Герасимович Олинець

Наукова конференція в ЛБА

Хліб наш насущний чи щоденний? Як правильніше висловити це в молитві «Отче наш»? І чому кажемо «Отче наш, ти, що єси на небесі», а не «Батьку наш небесний…»? Які тексти брати за основу для перекладу богослужбових книг? Чи варто при таких перекладах керуватися українськими академічними словниками, виданими за радянських часів? Чи можна творити нові слова — богословізми у тому випадку, коли їх бракує для точного передання смислу слова в літургічному тексті? Зрештою, яким має бути дизайн церковної книжки? Про ці та інші важливі питання перекладу богослужбової літератури на сучасну українську мову три дні дискутували мовознавці й богослови, які приїхали до Львова з Києва. Харкова. Запоріжжя, Маріюполя, Чернівців. Тернополя та Оттави на першу Всеукраїнську конференцію «Сучасна українська богословська термінологія: від історичних традицій до нових концепцій». Її організував Інститут богословської термінології і перекладів при Львівській Богословській Академії.

Як зазначають її учасники, це фактично перша спроба поставити проблеми богословської термінології на наукову основу. Розпочалася систематична праця над створенням словника сучасної богословської термінології. Богослови різних конфесій зійшлися на тому, що потрібно створити єдину комісію для перекладу богослужбових книг, куди б входили представники всіх традиційних церков візантійського обряду. А центром цієї роботи в Україні міг би бути цей інститут, який у тому світовому інформаційному павутинні, яке обплутало нашу плянету, вже незабаром відкриє спеціяльну нішу — web-сторінку, куди й складатимуться всі доробки тої євангельської скарбниці. Зацікавлені особи в будь-який момент можуть звертатися до неї. і це набагато полегшить координацію праці з перекладів.

Учасник конференції, член оргкомітету з її підготовки Архієпископ УАПЦ Харківський і Полтавський Ігор Ісіченко, кандидат філологічних наук, зазначив, що така конференція відбувається з… непростимим запізненням. Отож, йому слово.

* * *

Про проблеми богослужбових перекладів розмову потрібно було розпочати відразу після того, як вони почалися. Але тоді Україна була під владою держави, панування якої унеможливлювало підключення серйозних наукових сил до вироблення методології перекладів. Так само діяспорних наукових закладів було замало, щоб забезпечити надійне методологічне підгрунтя для формування української богословської термінології, повних українських перекладів богослужбових книг. Найголовніше, що ця розмова в Україні нарешті розпочата. І розпочата із належною серйозністю і відповідальністю. У цьому заслуга її організаторів — Богословської Академії, інституту богословської термінології і перекладів, який очолює Михайло Петрович. Я сподіваюся, що й надалі цей інститут перекладів буде найбільш дієвим, реальним центром координації перекладацької праці теологів і мовників України.

Як ви гадаєте: чи варто надто журитися, коли молитви мають різні варіянти перекладів?

Різні версії перекладів молитов ще не є різними мовами. Дуже важливо, щоб ми молилися єдиним серцем і єдиними устами, щоб ми повторювали одні й ті самі слова в церкві. А коли вдома люди читають молитви, які трохи відмінні перекладами, то це не трагедія. З Богом ми говоримо не стільки устами, скільки серцем. І. входячи в те невідоме 21 століття, найголовніше є те, щоб наші серця розмовляли з ним в унісон.

Як ваша Церква реагує на кризу в богословській термінології і перекладах?

УАПЦ була першою Церквою, яка запровадила українську мову в Богослужінні як мову основну, і навіть від самих початків одним із засадничих принципів УАПЦ було переведення Богослуження на мову зрозумілу для кожного. Це почалося ще з 19 року. П’ятого травня 1919 року вперше Богослужіння українською мовою було відправлене в Святомиколаївській Мазепинській церкві. І якщо для Галичини Богослужіння українською мовою приходить лише зараз, наприкінці вісімдесятих, дев’яностих років, то в мене є парафіянки, які навіть зі мною сперечаються як треба співати. Вони пам’ятають ті переклади двадцятих років і дуже бережно ставляться до них. Вважають за єресь будь-які відхилення від перекладів часів митрополита Липківського. Я дуже шаную тих людей із Церкви двадцятих років, розстріляної, репресованої Церкви, але зараз мова про інше.

Певний досвід в перекладі богослужбової літератури вже накопичений. Я б не сказав, що зараз є криза. Навпаки, зараз ми маємо надію на те, що перекладацькій праці, яка вже налічує близько вісімдесяти років, буде надано систематичний і скоординований характер. Врешті-решт, нема ніякої трагедії в тому, що за ці вісімдесят років було створено різні версії перекладів українською мовою. Це — нормальний шлях становлення національної богослужбової термінології. Я вважаю, що українська богослужбова мова сформувалася і так набагато швидше за будь-яку іншу. Тут не про кризу треба говорити, а про перші успіхи.

Сьогодні нам конче потрібно створити міжконфесійну Літургійну комісію, яка, звичайно. не може поза єпископатом своїх Церков займатися літургійними реформами, але цілком компетентною є для спільної апробати нових і затвердження старих перекладів богослужбових текстів. Ця комісія вправі подавати єдиний варіянт узгодженого тексту на затвердження церковній владі всіх наших конфесій. Це було б ідеально. Всі українські Церкви, які благословляють або хоч би терплять українську мову в Богослужіннях, зацікавлені в тому. Сьогодні у Києві ми навряд чи могли б створити такий єдиний потужний центр, і тому ми можемо зосереджуватися довкола тих наукових осередків, які працюють над цим, які можуть виділити своїх представників до спільної Літургійної комісії.

Надія Пастернак
Олена Артемчук

Архиєпископ УАПЦ Харківський і Полтавський Ігор Ісіченко: «УАПЦ покликана вести до спасіння конкретний народ, який живе у певному часі».

Архиєпископа УАПЦ Ігоря Ісіченка я б назвала найсвітлішою і найобнадійливішою постаттю УАПЦ. Для перспективи. Попри свій молодий вік, він має високу духовну і світську освіту. Закінчив Київський державний університет, кандидат філологічних наук. Викладає у Харкові в Колегії патріярха Мстислава, на факультеті журналістики Харківського Університету. Як науковець активно працює в галузі богослужбових перекладів. Як душпастир дбає про своїх вірних і охоче іде на контакти з іншими Церквами.

Я зустрічала його на Берестейських читаннях, організованих Інститутом Історії Церкви у Львові, в молодіжному таборі «Злагода», який щороку організовує в колишніх соціялістичних країнах німецький католицький єпископ Йосиф Гамайєр, в Літній школі ЛБА при Унівському манастирі, на конференції з богословської термінології й перекладів… В кулуарах конференції знайшлося трохи часу для нашої розмови.

Як Ви оцінюєте теперішній стан Української Автокефальної Православної Церкви? В минулому році вона переживала доволі поважну кризу…

Аж тепер мені виглядає, що стан у Церкві обнадійливий. Від першого березня цього року нам вдалося налагодити працю духовного центру в Києві, і це для нас є дуже важливим моментом. Вперше від часу відродження УАПЦ в Україні ми маємо в Києві Патріяршу канцелярію і через неї налагоджуємо зв’язок з цілою Церквою по Україні.

А щодо кризи у Церкві, то вона почалася не в минулому році й навіть не в дев’яносто другому, коли з волі тодішнього президента Кравчука почалось так зване «об’єднання». Ні.

Саме легке виконання волі уряду у 92-му році було наслідком поважної кризи, яку вже тоді переживала Автокефальна Церква. Тоді ця криза була менш помітною, бо ще панувало загальне національне піднесення, була надія на те. що не сьогодні-завтра ми скинемо кайдани і станемо вільним, багатим, щасливим народом, потужною державою. Але вже тоді у відроджуваній Автокефальній Церкві почали утверджуватися нездорові настрої, почали з’являтися і явні провокатори, які дали втягти Церкву у страшний міжконфесійний конфлікт. Чомусь Автокефальна Церква, яка історично пов’язана із центральною і східною Україною, була зосереджена майже повністю за Збручем. Ніхто із галицьких священиків чомусь тоді так і не приїхав на схід служити… Може, Божа ласка якраз і полягає в тому, що ми пережили у червні 92-го року це страшне потрясіння із так званим «об’єднанням». Церква виходила з нього довго.

Наслідком цього «об’єднання» стало утворення трьох гілок українського православ’я. Можна уточнити: так званого українського. Але така ситуація не може тривати вічно…

А чому не може? Ми ж не знаємо, коли настане кінець світу… Може, завтра. А якщо серйозно говорити сьогодні про феномен фізичного існування трьох гілок православ’я, я б сказав, що в Україні і не могло бути іншої ситуації. І як би ми цього не хотіли, у нас реально є різні культурні, соціяльні. національні групи. Є велика кількість росіян і русифікованих українців, які шукають себе у новому житті, шукають нових ідеалів замість дискредитованих більшовицьких ідей, яким вони служили досить активно. Зараз вони шукають того шляху, який би для них здався менш болючим, найбільш органічним до їхнього теперішнього стану, коли людина ніби-то хоче йти в церкву і не дуже хоче при цьому змінитися. Називатися православним чи греко-католиком, а насправді бути таким собі християнином наполовину. Рівно доти, поки можна дозволити собі вкрасти, когось скривдити, пограбувати і т.д. Тому і відбувається шукання різних форм еволюції нас, українців кінця XX століття, які вийшли із совєтської імперії у Христову Церкву. Є в нас величезна більшість російськомовних людей на сході, реально російськомовних. Вони бояться порвати з Москвою, шукають якихось способів підтримати зв’язок з минулим. Ми можемо їх картати у повсякденному житті, але Церква повинна і над тими людьми здійснювати свою душпастирську опіку. Ми повинні допомогти їм у цьому шуканні себе.

Я думаю, що Російська Церква в Україні ще переживатиме свої катаклізми. Бо мати подвійну мораль будь-якій людині, а людині церковного середовища особливо — це означає забезпечувати собі майбутнє на потужну кризу. Приклад? Коли священослужителі в Росії не мають права балатуватися на виборах, а в Україні священики тієї ж самої Церкви висуваються кандидатами до Верховної Ради, це вже свідчення подвійної моралі. Коли Церква належить до Московського Патріярхату і соромиться зізнаватися в цьому, то це негідно.

Я не бачу нічого поганого в тому, що росіяни, які живуть в Україні, визнають авторитет Московського Патріярха. так само як католики в Україні мають свого духовного лідера, і він не є для них главою чужоземної держави, а лідером міжнародним. Це треба шанувати і сприяти тому, аби люди не розчаровувалися в тих лідерах, щоб зберігали пошану до духовної влади. Інша річ, що тим людям треба допомогти вийти з тої політичної структури, яка перетворює їх на маріонеток антиукраїнської політики, бо організація, до якої вони належать, є псевдорелігійною, найбільш політизованою в Україні Церквою, яка на виборах повелася як найгірша політична партія і встряла в боротьбу, погіршуючи розбрат у суспільстві. Цим людям можна і треба допомогти. Але я не розумію єпископат УПЦ

МП, який з ентузіязмом сприймає те, що цю Церкву підтримують ліві сили. Я навіть з’ясував, що всі депутати, які входили до комітету підтримки канонічного православ’я (читай — російського) минулої Верховної Ради голосували проти слів про Божу благодать у Конституції. Це теж показник дуже сумний і небезпечний. Отже, сили явно нехристиянські, входячи в церковне життя, намагаються внести в нього той деструктивний відцентровий елемент.

Я не маю нічогісінько проти УПЦ КП як згромадження частини духовенства і вірних Російської Православної Церкви, які у 1992 році усвідомили хибність шляху, яким їх вели, вийшли з-під юрисдикції Московського Патріярхату і проголосили свою автокефалію. Я думаю, що ніхто з українців не кине в них каменем. Якщо б чесно було визнано саме ось такий статус Української Православної Церкви в 92 році, вона б дістала суспільну підтримку від усієї української нації, але ж склалося інакше. Політичні діячі, які ніби-то хотіли зробити якнайкраще, вирішили перетягти на свій бік цю частину Російської Церкви ціною зречення спадкоємної традиції Української Автокефальної Православної Церкви, яка не згодилася на знищення задля створення іншої Церкви. Сьогодні УАПЦ готова до діялогу.

Але мусимо визнати, що УПЦ КП має сьогодні певний вплив у суспільстві, підтримку інтелігенції, наукових сил, зокрема в столиці. На християнському форумі в Києві, який проводила УПЦ КП, я бачила те раціональне зерно… То давайте вже не будемо гадати, щоби було, якби було… Сталося. Як будемо жити далі?

Ну, Ви щасливіші за мене, бо побачили те здорове зерно. Поки-що я його не помітив. А як би мало бути далі? Сьогодні найважливіше є визнати факт існування один одного. Ми зробили ці кроки наприкінці 1996 року. Відтоді почалось нав’язування контактів між УАПЦ і УПЦ КП. А проблеми між Церквами створюються не тим, що вони просто існують. Існуючи, як сестри, ці Церкви неодмінно повинні зближуватись. І об’єднання їхнє відбувається не в тому, щоб шляхом голосування. більшістю голосів, обрати одного предстоятеля. Меншість все одно буде, відійде і створить ще декілька уламків, які потім дуже важко буде зібрати. Вони кружлятимуть як метеорити навколо розбитої плянети і разитимуть все нових і нових людей.

Із спілкування з Патріярхом Філаретом у мене склалося враження, що він знає прекрасно, що УПЦ КП — це його Церква. Він її створив, об’єднав навколо себе людей, привернув частину священства Автокефальної Церкви. Тепер проблема в тому, аби визнати, що УАПЦ існує незалежно від УПЦ КП, а не як її частина. Тут якраз дуже багато шкодить та сама частина тої умовно віруючої інтелігенції, про яку Ви згадали, яка часто дуже формально хоче належати до Церкви, найактивніше втручатися в церковні справи. Коли людина в сорок два роки перебуває в КПРС, є членом ЦК Компартії України, а потім, вперше прийнявши причастя, відразу починає об’єднувати Церкви, то це виглядає безвідповідально. Коли вона відразу стає над патріярхами і збирає їх для підписання різного роду меморандумів. їй можна дякувати щиро за те. що має ту енергію, бажання, але мусить твердо оцінювати свої сили. Треба шанувати Церкву як Містичне Тіло Христове, а не лише як релігійну організацію, зареєстровану в держкомітеті релігій.

Дуже шкодить некомпетентність політиків, які часто намагаються використати Церкву для якихось своїх інтриг, для передвиборних змагань, для зміцнення своїх позицій чи удекорування тих чи інших заходів. Це є великою небезпекою сьогодні й на майбутнє об’єднання. Сьогодні є нерівноправні умови, в які Церкви ставляться. Є реальна дискримінація. На сході України в жодній з областей влада не хоче визнавати існування національних українських Церков. У Харкові, для прикладу, єпископ Російської Церкви Никодим Русак 24 серпня йшов у першій трійці на демонстрації поруч з головою держадміністрації і мером міста. Як секретар з ідеології. Саме в таке становище поставлений єпископат УПЦ МП на сході, в той час як українським Церквам не реєструються статути, не виділяються приміщення, блокується вихід на ЗМІ.

У Києві ситуація дещо інакша. Там ще є група підтримки УПЦ КП доволі помітна, активна, але боляче, що до неї тяжіє маловіруюча інтелігенція.

Чим УАПЦ зараз відрізняється від УПЦ МП? Вона вважає себе спадкоємницею історичної Київської митрополії?

Тільки зараз ми почали усвідомлювати, що УАПЦ — це не просто перейменована Київська митрополія. Це — якісно інше утворення. І помісність її полягає не тільки в українській мові Богослужіння, відданості українській національній ідеї. Все набагато складніше. УАПЦ є покликана вести до спасіння конкретний народ, який живе у певному часі. І вона для того служіння потребує і форм інкультурації православ’я, які відповідають ментальності українського народу, способу його мислення, традиціям української культури. Потребує активних енергійних душпастирів, потребує підтримання тієї традиції, яка у нас, українців, полягала в тому, що Церква завжди залишалася духовно незалежною інституцією.

Але те, що нашій Церкві виділено приміщення для Патріярхії на території Михай­лівського манастиря, який в цілому переданий УПЦ КГІ. мені виглядає явною провокацією. Ну. ми виявляємо відповідальний підхід, намагаємось уникнути зіткнень, але це те ж саме, що дві господині на одній кухні. Нам обрубують електродроти, відключають воду і тому подібне. А це зводить міжконфесійні стосунки до рівня звичайної кухонної сварки…

Давайте залишім ці «кухонні стосунки» і піднімемося до проповіді Євангелія. Це є нагальна потреба часу. Яка ситуація із цим у східних областях?

На сході України сьогодні я помічаю продовження атеїстичної політики. Зараз розгортається. до речі, дуже формально підготовка до двотисячоліття Різдва Христового. Проводяться якісь помпезні заходи, на зразок урядової конференції у Києві, наспіх зібраної недавно. У Харкові я пропонував на подібному зібранні замість таких розмов, замість побудови якихось коштовних і мало кому потрібних монументів, які на сьогодні просто виглядають образою для людини, яка не має грошей, запровадити від вересня цього року у всіх східноукраїнських областях викладання християнської етики в школах. У відповідь — голова обласного управління освіти Сидоренко надіслав мені грізного листа, де попередив, що за порушення принципу відокремлення Церкви від держави я буду притягнений до кримінальної відповідальности. Це — реалії нашого життя на сході.

Вкрай необхідна зараз теле- і радіо-євангелізація. але на сьогодні вона унеможливлена політикою державної толе- і радіокомпаній, які ставлять єдину умову: платіть гроші і передавайте, що вам завгодно. Традиційні Церкви в Україні не мають на це коштів, а закордонні проповідники, які приїжджають із грішми і без будь-якого духовного вантажу, програми закуповують. У нас дуже складна ситуація через тих червоних адміністраторів, які продовжують утримувати свої позиції, перефарбувавшись на різні ліберально-нейтральні кольори. Найголовніше для них — заробити гроші, авторитет і загальмувати те єдино реальне духовне відродження, яке може бути пов’язане і з уцерковленням нації.

Чим живе сьогодні молодь Харківщини? Чи вона горнеться до Церкви?

Я б цього не сказав, хоч контакти з молоддю маю, намагаюся їх підтримувати. Лише жалюгідна частинка молодих людей, людей середнього віку знайшла свій шлях до церкви. Переважна більшість їх на тих шляхах заблукала або просто не знайшла потреби в них. Багато людей, які вважають себе віруючими, належать до різного роду нехристиянських сект чи псевдохристиянських релігій.

Я часто бачу вас на різноманітних за-ходах, які влаштовує УГКЦ. Чим це пояснюється?

Я високо шаную Греко-Католицьку Церкву, а контакти, які складаються, це передусім контакти між віруючими людьми, між однодумцями у справі євангелізації України. У Богословській Академії є цікаві для мене богослови, є віруючі християни, з якими просто приємно перебувати, бо відчуваєш в них людей, для яких віра не є порожньою фразою або засобом заробітку. Я намагаюся такі самі контакти шукати і в інших Церквах. Останнім часом я із задоволенням зустрічаюся із владикою Августином і з Московського Патріярхату. Я контактуюсь зі священиками, які репрезентують більш прогресивний напрям в РПЦ у Москві. Але є середовище, де таких контактів немає. У мене не виникає бажання спілкуватися з малоосвіченими єпископами.

Малоосвіченість єпископату — це наша національна біда.

А від того й інші біди. От і здається мені . що єдина реальна перспектива і церковного порозуміння, і прийняття Церквою на себе питомого, належного їй місця в суспільстві — це пошук формування священства нової генерації, позбавлення себе від заробітчан, від морально неохайних людей, від людей малоосвічених і авантюрних, які сьогодні, на жаль, є в усіх Церквах України. Не тільки в трьох православних.

Надія Пастернак

Двадцять шостого лютого цього року єпископу-помічнику глави УГКЦ Любомиру Гузару виповнилося шістдесять п’ять років. Ця подія співпала з днем закінчення Собору Львівської архиепархії, церковного зібрання, яке відновило свою діяльність майже після п’ятидесятирічної перерви й цього разу порушувало тему життя в парафії. Закінчення Собору відбувалось на великому піднесенні. Його додалося навіть від оберемку троянд (число квіток у ньому співпадало із кількістю прожитих років), який подарували владиці. А попереду ще одна подія: 30 березня минає сорок років з моменту висвячення Любомира Гузара на священика.

Сорок років священства… Багато це чи мало? І що за тим стоїть? Наскільки змінюється життя людини з того відповідального моменту, коли вона складає клятву перед Богом і рука єпископа передає їй ту вищу благодать? Як формується це покликання і як воно реалізовується впродовж життя? Чи двадцять п’ять років — не занадто молодий вік для такого вибору і чому молодь сучасної Европи не хоче йти тим шляхом? Про це, а також про інші актуальні питання церковного життя — в інтерв’ю з ювіляром.

Наскільки змінилося Ваше життя від тоді, коли Ви були висвячені на священика? І, взагалі, чим це життя відрізняється від життя пересічної людини?

Я від малого хотів бути священиком і навіть десятилітнім намагався вступати до манастирської школи, яку провадили у Львові отці-редемтористи. Пригадую, моя бабуся привела мене до цієї школи, а це було в часі війни. Отець-протоігумен каже: «Знаєш, сину, спочатку скінчи загальну школу, а тоді побачиш…». Він не хотів мене знеохочувати, але вже бачив, що ця школа перспективи не має. Пізніше, коли з сім’єю був в німецькому таборі, написав листа в семінарію до Америки. Й коли нас, вигнанців, таки забрали туди, вступив до семінарії у Стемфорді.

Чи моє життя якось змінилося? Знаєте, я якось цього не відчув, бо, живучи дев’ять років в семінарії, я вже готувався до такого типу життя. Й навіть коли приїхав на свячення до владики, мені показали кімнату, де я мав переночувати. Отець, який мене привів туди, каже: «Ти, напевно, будеш дуже погано спати, будеш переживати». Я пригадую, що дуже добре спав. А вранці мене гризло сумління: «Чи я знаю, що роблю? Я мав би переживати». Для мене це був дуже нормальний перехід.

Безумовно, життя священика є інакше, воно інакше орієнтоване. Священик є завжди для людей. Ніхто не повинен ставати священиком задля своїх власних бажань чи для свого власного освячення. Священик завжди є на службі в людей. І тому він практично не має свого особистого життя. Його завжди можуть покликати, він завжди мусить бути готовий увійти в ситуацію. І цим він чимось подібний до лікаря. Коли звичайний собі чоловік дивиться в телевізор чи йде до корчми випити пива, ми йдемо до церкви молитися. Але, попри це, священик мусить працювати, як і кожна людина, але в даному напрямку: готуватися до Богослужень, проповідей, відвідувати людей, весь час контактувати з ними. Це вже професійний аспект його життя.

Чи не виглядає Вам, що вік двадцять п’ять років назагал надто малий для такого вибору?

Це питання зараз дискутується. Ми схиляємося до думки, щоб відкласти свячення до 27 років, до більшого психологічного дозріння людини. Хоч, тут дуже багато залежить від типу підготовки, від прикладу добрих священиків. При добрій підготовці й добрих провідниках це рішення і в двадцять п’ять може бути виваженим. Багато ще залежить від поодиноких осіб. В семінаріях завжди дивляться: коли хтось із студентів в поважних сумнівах щодо вибору, ніколи не вагаються відкласти свячення.

Я не раз чула застереження такого пляну: як іти сповідатися до священика, набагато молодшого за віком? Які б добрі школи він не мав, життєва мудрість додається з роками.

То є правда. Ми стараємося такого щойно висвяченого священика посилати до якогось старшого, де він набиратиме тої практики. Нема сумніву, що той, хто вийшов з семінарії, ще не має досвіду. Це те ж, що й в іншій професії. Я не думаю, що хтось би просив операцію в лікаря, який щойно вийшов з медінституту. Сьогодні в Україні справді немає досить старших, досвідчених священиків, які б могли взяти молодших на науку до себе. Й, справді, багатьох нововисвячених священиків нема куди післати на таку додаткову науку, на той перший досвід, який повинен тривати не менше як три роки, а, може, й всі п’ять. У цьому є старовинна мудрість. Ще Арістотель казав, що людина, молодша тридцяти років, не повинна вчити моральности інших. І ми це знаємо з прикладу Ісуса Христа. Він мусів чекати до тридцяти років, бо згідно з ізраїльським законом до цього віку не можна бути вчителем, так званим раббі.

Чи й зараз у Греко-Католицькій Церкві є так багато покликань, як було в перші роки її виходу з підпілля?

Тут треба розуміти дуже тонкі речі. Людина стає священиком, бо відчуває до того покликання. То є Божий дар. То не є вибір професії. Після звільнення Церкви, справді, раптом дуже багато молодих людей забажали бути священиками, але то ще не значить, що вони всі були покликані. Навіть важко було в ті моменти визначити, хто є покликаний, а хто ні. Це вимагає певних структур і досвідчених людей. Зараз охочих теж є багато, і ми мусимо дуже ясно ставити питання, хто є справді покликаний. Людина, яка не є покликана до священичого служіння, сама є нещасливою й інших робить нещасливими. Замість бути носієм тої доброї новини Божої вона стає прикрою і для себе, й для інших.

І якщо трапляється такий прикрий випадок на практиці — що тоді?

Є дві розв’язки цього питання. Перший: є люди, які кажуть: раз я вибрав цей шлях, то буду йти ним до кінця. І дуже гідно це виконують. Друга можливість передбачена церковним законодавством: священика можна повернути до стану мирянина. Краще, щоб він не мучився і не мучив інших. Це не є так приємно, але живемо в реальному світі, й з цим треба рахуватися.

У сучасній Европі зараз спостерігається велика криза покликань. Я маю на увазі Католицьку Церкву. Чи причиною цьому обов’язкова передумова священства — неодружений стан, чи є якісь ще інші причини?

Ця криза, яку переживає Церква в Західній Европі, до деякої міри є спричинена тим, що целібат є необхідною передумовою для свячень, але, мені виглядає, що ми тут трохи перебільшуємо. Ми живемо в такому світі, який надзвичайний наголос робить на сексі. Й тому цю справу, мені здається, перенаголосили. Більше клопоту є з таким поняттям, як секуляризація. Триває занепад віри, а священик живе на вірі. Якщо його віра не є сильною, якщо він не є переконаним християнином, яким він може бути священиком? Світ переживає зараз велику кризу віри. Ми до неї ще не дійшли. Правда, маємо інші клопоти. Не дарма сьогодні Святіший отець Іван Павло II говорить про нову Евангелізацію, про нове навернення до Бога. Не можна сказати, що віра вже повністю занепала, але криза є доволі поважна. І як один із проявів цього є брак покликань.

Давайте повернемось до України. Наше суспільство є зараз в іншій кризі — економічній. Чим йому може допомогти Церква?

Криза економічна є до великої міри віддзеркаленням духовної кризи. Перш за все, злегковаженням потреб людини. Нема того бажання забезпечити людей всім необхідним до життя. Це — з одного боку. З другого — є певна нехіть до праці, нехіть до відповідальності. Що тут може зробити Церква? Перш за все, повернути людям усвідомлення своєї гідності, зрозуміння свого побуту на Землі. Це, звичайно дуже важко зробити, бо самі священослужителі мусять переродитися. Вони є частинкою того громадянства, тої спільноти. Не можна говорити про Церкву, як про щось таке, що існує збоку. Ні. Церква також хворіє на ті самі недуги, що й суспільство. Але, священослужителі мусять бути дуже свідомі тих засобів, які Церква має або вчить: молитва, святі тайни та духовна підтримка, яка повинна б нам допомогти побачити правду й передавати її другим. Ми повинні б бути першими оздоровленими при допомозі тих засобів, які Господь Бог дає нам і це передавати людям.

Великий виклик сучасному світові й, особливо, християнській моралі робить сучасна наука. Маю на увазі клонування, штучні запліднення, експерименти над ембріонами людей. Більшість з них є на межі морального. Але, чи варто так категорично засуджувати, для прикладу, штучні запліднення, сказати бездітній жінці: «Не роби цього»? Чи Церква може змінити свою позицію через роки, століття, як вже не раз було?

Чи це все узгоджується з тим порядком, який Творець вложив? На це питання не так легко і швидко можна відповісти, бо тут включено стільки різних елементів конкретного життя. Колись життя йшло повільніше й було більше часу це все переосмислювати. Сьогодні розвиток науки йде так швидко, що богослови не встигають. Тому робляться тимчасові рішення, бо люди потребують якогось напрямку життя, але завжди лишається немов би така відкрита фіртка. На випадок, коли ми це все в глибину передумаємо, побачимо, краще зрозуміємо. Я наведу такий приклад. В середньовіччі брати лихву вважалося страшним гріхом, бо цим бідних людей таки, справді, визискували. Сьогодні на цьому принципі побудована вся банкова система. Банки позичають гроші за певний відсоток, але він є регульований певним законом. Бачите, що сталося. Ми побачили, що не в самій лихві клопіт, а в тому, як ми це використовуємо, які це має наслідки. Але це такий дуже зовнішній приклад, який легко зрозуміти. А в даному випадку йдеться про дуже делікатні речі. Якщо ми можемо повторити, склонувати людину, то це ще не значить, що маємо це робити. Ми можемо вбити, але це не значить, що ми мусимо мати кару смерті. Сьогодні ми можемо знищити Землю, але чи маємо це робити? Ділянка приватного життя є дуже делікатна. Сьогодні людині вже надто залізли в душу… В Америці кожен має той свій пенсійний комп’ютерний номер і туди заноситься вся інформація про людину: чим і коли ви хворіли, коли позичали гроші, чи віддали, куди їздили… Чи є морально, щоб держава все це знала? І хто має бути сторожем тої інформації? До неї може добратися будь-хто, хто обізнаний з комп’ютерами.

І на закінчення нашої розмови торкнемося такої важливої проблеми УГКЦ як Патріярхат, визнання його Римом. Туди посилаються численні звернення і прохання, але… Скільки ж це може тривати?

З Патріярхатом є щось таке подібне, як з державою. Ось приклад. Радянський Союз існував з 1922 року, але міжнародно визнаним був лише в 33-ім році. Державу повинна визнати спільнота держав. Патріярхат структурно є подібний до держави, він вимагає визнання. Наша Церква є помісною, це всі визнають, і згідно з цим устроєм, який існує на сході, вона повинна бути Патріярхатом. І ми в тому дусі діємо. Але мусимо бути свідомі того, що нас ще Патріярхатом ніхто не визнав. Нас визнають як архиєпископство. Патріярхат і Патріярх є символами єдности перш за все. Українці є тут, в Україні, є східна й західна діяспора й нам бракує того символу єдности.

Чи зможе тоді Церква сама обирати собі єпископа? Дотепер в цю процедуру втручається Папа.

Папа не призначає єпископа в Україні. Він тільки приймає до відома, але в цьому прийманні до відома є такий пункт як оцінка даної особи, і це вже є певне обмеження. Тут з нашої сторони є певні занедбання. Ми мали б далеко більше свободи, якби були послідовнішими у вживанні наших прав. Ми маємо ще певні способи думання, не дозрілі до вживання закону. Тут, в Україні, ми втратили сорок п’ять років нашої церковної історії, на заході були в особливих обставинах, що ще й до сьогодні відчувається. Патріярхат був би цим елементом, який скріпив би ту нашу єдність і дав би можливість розвинути вживання законів, зробити нашу Церкву помісною в широкому значенні цього слова. У цьому напрямку ще треба дуже багато і серйозно працювати. Та й сьогоднішні політичні обставини є неприхильні нам. Є багато людей зацікавлених у тому, щоб ми не були Патріярхатом.

Надія Пастернак, Львів

У Львові створено ще один науковий інститут – Інститут релігії і суспільства, який діятиме при Львівській Богословській академії. З цієї нагоди актова заля академії знову зібрала в своїх стінах представників різних релігійних конфесій, влади, науковців, інтелігенції Львова. Відбулась інавгурація інституту, на якій думками стосовно його майбутньої роботи поділились єпископ-помічник глави УГКЦ Любомир Гузар, єпископ Української Православної Церкви (Московський Патріярхат) Августин, єпископ УАПЦ Макарій.

Студенти цього закладу вже мали змогу прослухати кілька цікавих лекцій директора цього Інституту Мирослава МАРИНОВИЧА,
відомого правозахисника, в минулому журналіста й науковця.
З ним – розмова нашого кореспондента.

– Чим же ж займається новостворений Інститут, поява якого, до речі, неоднозначно сприйметься в нашому суспільстві?

– От саме ним, суспільством, і займатиметься. Вивчатиме питання як сприймає суспільство Церкву і як Церква сприймає суспільство, а також всі ті проблеми, які виникають на межі цих понять. Які саме? Це поняття церковного осмислення прав людини, осмислення релігійної свободи, потреба якої зараз широко дискутується в посткомуністичних країнах. На даний час є досить цікаві напрацювання в римо-католицькій теорії прав людини, то ж спочатку я хотів би поділитися цими ідеями, думками й тоді започаткувати осмислення українськими богословами тієї проблеми на рівні східного богослов’я. Все, що зараз говориться про церковну позицію в питаннях прав людини — це все або римо-католицька, або протестантська позиція. І нам важливо є зрозуміти, як ми ставимося до цього з позицій східного богослов’я, що сприймаємо, а що ні. Маємо відповісти й на таке важливе питання: яка ж українська модель стосунків між державою і Церквою? Що тут ми можемо для себе усвідомити, беручи до уваги різні моделі й на Заході, й в нашій історії?

Можна говорити про вивчення й осмислення Інститутом соціяльного вчення Церкви. Воно ширше, ніж просто права людини. Багато корисного й цікавого в тому пляні можна віднайти і повернути у вченнях таких церковних мужів як митрополит Андрей Шептицький, патріярх Йосиф Сліпий.

– Як це все виглядатиме в практиці?

– Будуть публікуватися статті, збірники на ці теми, проводитимуться наукові конференції, «круглі столи», семінари з участю широких кіл суспільства. Звичайно, й лекційні заняття зі студентами, майбутніми богословами, для яких звичним має стати те, що зараз сприймається на рівні відкриття.

– Яку практичну користь матиме наше суспільство від цього інституту, адже будь-який скептик зауважить, що створена чергова «говорильня», яких ми і так маємо досить?

– Ми почнемо осмислювати проблеми релігії і суспільства на рівні якихось стандартних наукових підходів. Це ті проблеми, які будь-хто осмислює: продавщиця, пенсіонер, студент чи державний чиновник. Але вони осмислюють все це, як правило, на рівні своєї емоційної реакції. Мені ж хочеться, щоб українське суспільство увібрало в себе те, що вже є напрацьоване в інших державах, але, разом з тим, щоб зрозуміло, що саме ми можемо від них взяти, а що ні.

Багато релігійних науковців, наших попередників, говорили, що Україна — це синтез східньої і західньої традицій. Так і є. Але сьогодні до нас приходять новітні західні течії, які здебільшого не сприймаються, відштовхуються. Мені ж хочеться, щоб замість оцього відштовхування ми знайшли органічну для нас формулу автономності, нашого імунітету, бо імунітет — це вже щось інше. Ми вже маємо свою позицію і інші нам не будуть страшні. Ми можемо з ними дискутувати.

– Інститут сьогодні — це лише єдиний працівник, він же ж — директор, і кімната, яка ремонтується…

— Старе уявлення інституту — це величезний штат людей. Концепція нашого інституту інша. Він не буде створювати мережу людей, які працювати­муть тут постійно. Підбираються люди під певні проекти, на які виділяється фінансування. Завершили проект — розійшлися.

– Ми підійшли до теми фінансування. Науковий інститут таки черевиків не шиє і жуйок не виробляє, хтось мусить його фінансувати. Невже сьогодні в Україні хтось хоче тратитися на такі справи?

– Справді, наше суспільство ще не готове тратитися на такі дослідження. Левину долю фінансування Інституту бере на себе німецька доброчинна організації «Церква в потребі». Задіяні ще кілька харитативних організацій заходу.

– І на закінчення нашої розмови — традиційне прохання: розкажіть дещо про себе.

– Тепер я директор інституту «Релігія і суспільство «, до недавна був кореспондентом газети «Галицька зоря» і співробітником Київського інституту східних досліджень. До квітня цього року був головою Національного комітету Української асоціяції міжнародної амнестії. Десять років провів в таборах за участь в Українській Гельсінській групі. Моє перебування в таборах і було зумовлене надмірним інтересом до християнства.

Будучи правозахисником, я завжди цікавився проблемами релігійних підходів до прав людини. Відбув семимісячне стажування в Колюмбійському університеті США на тему «Релігія і права людини». Й ось, народилась ідея інституту…

– Дякую за розмову та бажаю успіхів Вам!

Розмову вела Надія Пастернак

Ця подія для Львова неординарна. Про неї ще довго говоритимуть і журналісти, й ті, хто був безпосередньо і причетний до візиту. Серед небагатьох об’єктів, що значились в програмі візиту як обов’язкові, були Національний музей і собор святого Юра. Вже перед самим її приїздом в програмі появилась і синагога, хоч попередньо висока гостя мала відвідати єврейське кладовище. В цій поїздці дружину президента США супроводжувала пані Людмила Кучма. Правда, дружина президента України трохи «відхилилася» від офіційної програми: в той час, коли пані Клінтон зустрічалася з єврейською громадою, Людмила Кучма мала короткотривалий візит у дитячій музичній школі імені Соломії Крушельницької і ще ввечері була присутня на дитячому концерті в Палаці учнівської молоді. Після обіду обидві гості відвідали духовні святині львів’ян: Національний музей і собор святого Юра.

В Національному музеї, засновником і фундатором якого був митрополит Андрей Шептицький, є унікальна чотиритисячна збірка ікон. На виставку, яку оглядали високі гості, потрапили ікони 14-18 століть, здебільшого Галицької школи малярства. Юрій Змієборець, Архистратиг Михаїл, Покрова, ікона святого Миколая зі сценами його чудес, ікони Богородиці різних типів, Ісус Христос — учитель (в повний ріст, з книгою в руках). Справді, доволі рідкісна і вражаюча ікона. Це — перший зал. Далі були представлені фрагменти іконостасів з різних церков Галичини, й в останньому залі виставки — найбільш цінний, з мистецької точки зору, Богородчанський іконостас Йова Кондзелевича, вірніше лише фрагменти з нього (сам іконостас зараз реставрується). Він має доволі цікаву історію. Написаний в кінці 17 століття для церкви Воздвиження Чесного Хреста в Скиті Манявськім, потім потрапив до Богородчан, а під час Першої світової війни його вивезли до Відня. Стараннями митрополита Андрея його повернули до Львова й передали в Національний музей.

Оглянувши фрагменти цього іконостасу, гості мали нагоду подивитися й на ту його частину, над якою зараз чаклують львівські реставратори в центрі реставрації ікон. Навіть заглядали в мікроскоп…

Ця виставка була ніби своєрідною підготовкою до сприйняття іншої інформації, адже далі шлях кортежу проліг до Собору св. Юра. Я була одна з небагатьох українських журналістів, яким пощастило побувати в соборі саме в цей момент.

— Ми прийшли подивитися не лише на храм, на образи, на якісь історичні стилі. Але, перш за все, на храм, де люди століттями черпали надію, де вони зберігали свою традицію і, де вони набирали силу жити в тих тяжких обставинах, коли Україна не мала своєї державності, коли наше суспільство було лише селянином і священиком. І в двадцятому столітті, коли вона зазнала принаймні сімнадцять мільйонів жертв насильства: воєн, голоду чи інших репресій, люди, перш за все, черпали сили в тому духовному храмі, — так розпочав свою розповідь доктор Борис Гудзяк, директор Інституту історії Церкви, віце-ректор Львівської Богословської Академії, який був, чи не головною особою від Церкви, на цій зустрічі.

«Надія, традиції і життя» — саме так називалась ця 45-хвилинна програма-розповідь про Українську Греко-Католицьку Церкву, яку підготували тут для зустрічі. Але, про все від початку.

На порозі гостей зустріли єпископ-помічник глави УГКЦ Любомир Гузар, настоятель храму отець Ростислав Гладяк та доктор Борис Гудзяк і ще кілька працівників курії. (До речі, через надмірно високі вимоги І служби безпеки США дуже мало духовенства було на цій зустрічі).

Доктор Борис Гудзяк розповів гостям про історію Греко-Католицької Церкви з часу її виникнення, тобто від Берестейської унії й аж до двадцятого століття, й тоді гості спустились у крипту собору, де ця історія двадцятого століття була детальніше розкрита на прикладах біографій людей, які в ній упокоїлись: Митрополита Андрея Шептицького, Патріярха Йосифа Сліпого, Архієпископа Володимира Стернюка. Доктор Гудзяк говорив про Митрополита Андрея як про людину, яка відкрила це століття (від 1901 по 1944 рік він був главою Греко-Католицької Церкви), був універсальною постаттю, знав багато мов, був глибокоосвіченою людиною з тонким відчуттям мистецтва: плекав культурні інституції, був натхненником політичного самоусвідомлення, але, перш за все, він був духовним лідером. Поруч у крипті — Патріярх Сліпий, постать академічна, ісповідник віри, довголітній в’язень і речник підпільної Церкви за кордоном, і ще зовсім свіжа могила Архієпископа Володимира Стернюка, який був тим батьком для всіх священиків, монахів, манахинь і мирян у підпіллі… Усі вони зберігали надію, традиції і життя.

Вийшовши з крипти, гості оглянули виставку, яка називається «Образ сили духу», яку підготував Інститут Історії Церкви. Це — лише крихітка тих матеріялів, які вже встиг зібрати інститут, проводячи дослідження греко-католицького підпілля. В архіві інституту є вже понад сімсот інтерв’ю (деякі тривалістю п’ятнадцять годин), документи, фотографії. Але, на зустрічі були присутні ще живі учасники цього підпілля: отець Василь Оберишин, якому пішов дев’яносто четвертий рік (він є найстарший за віком греко-католицький священик), отець Володимир Сеньківський, якому дев’яносто, монахиня василіянка, протоігуменя Констанція Сенюк. Вона подарувала гостям чоловічі вишивані сорочки. То ж тепер обидва президенти мають галицькі вишиванки. Цікаво, чи їм пасуватимуть?

На зустрічі були присутні неповносправні діти з організації «Віра і світло», яку очолює Зеня Кушпета, українка канадського походження. Гості разом з дітьми співали, брались з ними за руки. Але, якось важко було дивитись на цю сцену. Вигляд цих дітей викликає біль, а ще, мені здається, вони були втомлені досить довгим чеканням. Але, це було логічне завершення: діти — це майбутнє. Таких, неповносправних, чомусь відкидає будь-яке суспільство, й вони знаходять свій притулок, захист і розуміння в церкві, в таких організаціях, як «Віра і світло», які тісно співпрацюють з церквою.

Обидві гості зробили записи в Книгах відвідувачів Львівської архиепархії і Інституту Історії Церкви і владика Любомир Гузар подарував обом ікони. З усього видно, що вони зацікавилися усім почутим і побаченим, але продовжувати розмову не було змоги: неподалік, в ресторані готелю «Дністер», де зупинилась пані Клінтон, уже чекала «протокольна» вечеря. То ж для продовження цієї розмови доктор Борис Гудзяк отримав запрошення в Білий дім.

Надія Пастернак

Однією з найважливіших подій року, які відбувалися у Вселенській Церкві, безперечно, був 12 Всесвітній фестиваль молоді, який проходив цього разу в столиці Франції. Та й не лише в столиці. Подіями фестивалю жила вся країна. У ці десять серпневих днів звиклий ритм життя багатьох французів справді змінився. Хоч би тому, що десятки тисяч французьких сімей цей фестиваль молоді відчували через присутність в їх сім’ї гостя з будь-якого куточка нашої плянети. Лише наші двадцять шість автобусів зі Львова, які організувала молодіжна організація «Українська молодь — Христові», «розповзлися» по всій Европі: одні взяли курс на Прагу, інші — на Перемишль, ще інші — трохи північніше і повезли своїх пасажирів в усі куточки Франції. Нас було повно всюди: в суворій північній Нормандії, в південній Тулюзі й відпустовому містечку Люрд, що поблизу, на березі Атлянтичного океану і, звичайно, в Парижі. Нант, Рен, Ляваль, Лісн, Періго, Пуатьє, Кимпи, Аляксон (Си) — це провінції Франції, в яких перебували українські делегації перші п’ять днів фестивалю. А потім разом із французькими друзями, з якими встигли познайомитися на парафіях, де перебували, ми поїхали в Париж, який жив очікуванням чогось незвичайного.

З ЧОГО ПОЧИНАЄТЬСЯ ФРАНЦІЯ?

Найбільше враження на мене ця типова країна західного світу або, як ще колись її називали «зогниваючого капіталізму», справила своїми дорогами. Може, тому, що ще свіжими були враження від закінчення перед тим водійських курсів і навчання водійсько-каскадерської справи на наших вибоїстих дорогах. А, може, тому, що вони таки справді добрі. Здебільшого, платні. Вражає швидкість на автобанах, чистота доріг. А все інше — так собі. Країна як країна. Про Париж ми жартома говорили: «Ще не Київ, але вже до нього наближається…». А в кожному жарті, як відомо, є доля правди.

Франція багата історією, війнами і революціями, замками, палацами і мурами середньовіччя. Саме цією атмосферою хотілось подихати. Нашій делегації від Львівської Богословської Академії з цим якраз поталанило. Ми поїхали на захід Франції, в провінцію Пуатьє, і мешкали в містечках Партоне і Ньйорт, які забудовані, в основному, в тринадцятому столітті. Замки стали не лише об’єктом оглядин. Декому з нас довелось «надихатись» цією замковою атмосферою аж занадто. Мене щодня кликав на обід дзвін, вмонтований у замковій вежі. Ще двоє дівчат з групи теж мешкали в замку тринадцятого століття — невеликому, на двадцять дві кімнати. На обід їх і численне сімейство, яке складалося з військового офіцера, його дружини і дев’ятеро дітей, шкільного віку, кликав справжній мисливський горн. Така традиція була там п’ятсот і двісті років тому…

Жителі містечка Партоне зустріли нас дуже гостинно. Чекали на великій площі, де були накриті столики. Зустрів нас також мер міста й місцеві журналісти, які абсолютно так же ж, як це робимо ми, клацали фотоапаратами і запитували про наші враження, яких ще, властиво, не було. Правда, на другий день з газет всі дізналися про те, що в дорозі захворів водій і в Німеччині ми півдня міняли колесо. Інформація про те, що мешкатимемо в сім’ях по одному, шокувала всіх. (Ми ж вже попарувалися!). Настає цікавий момент: сторони, розділені столом, уважно розглядають одна одну. Вибирають вони. Ми є лише пасивними спостерігачами. Хтось згадав Кафу, невільничий ринок і Роксоляну…

Я майже першою покинула площу: «впала в око» якійсь поважній пані з багатими прикрасами і, що там діялося далі — не знаю. Потрапила якраз на вечерю. Величезна, як мені тоді здавалось з переляку, сім’я сиділа за столом перед величезним сірим будинком і чекала на мене. Й саме тому, що ми мешкали в сім’ях по одному, кожен з нас отримав максимум уваги і мав нагоду якнайбільше спілкуватися з французами. Ми гостювали виключно в католицьких сім’ях і, здебільшого, в багатодітних, тому відповівши кожному, бодай на одне питання, під кінець дня голова просто гуділа від вживання іноземної мови.

Наступний ранок розпочався Літургією в костелі святого Лоранса, де нас тепло привітав місцевий парох, запам’яталась прогулька середньовічним Партоне, де збереглись руїни королівського замку. Містечко багато століть було резиденцією французьких королів. Тут творили найкращі архітектори і митці, а найбільший міст в Партоне збудував Айфель. Бійниці, вежа зі старовинним годинником, середньовічні мури та брами, вузесенькі вулиці й будинки з тринадцятого-чотирнадцятого століть, в яких і тепер мешкають люди…

Ми мали нагоду добре оглянути й приатлянтичні сільські ланшафти під час шестикілометрової прогулянки до озера. Грушок на вербі там не бачили, а от, яблука на кущах, себто вирощування промисловим способом — картина типова. Був пікнік на березі озера і дискотека із тутешньою молоддю, про яку хіба, що можна сказати — це явище інтернаціональне. Французька молодь любить ту ж музику, що й ми.

Далі святкування ішло по висхідній: фестиваль в Пуатьє з участю делегацій з 20 країн, спільна Mecca в катедрі Сант-П’єр, яка збудована в 12 столітті. Тут, у старовинному храмі, звучали молитви французькою, німецькою, англійською, іспанською, українською мовами. Час від часу звучали африканські мелодії і трохи незвично було йти до причастя під цей барабанний дріб. Але саме в такій обстановці, молячись із представниками двадцяти країн і всіх континентів, було відчуття нашої вселенськості, яке потім, в Парижі, ще більше підсилилося.

…Партоне залишали зі сльозами, взаємними. Як призналися нам французи, за цих кілька днів вони навчилися від нас багато чого. Вони зрозуміли, що наша молитва дуже сильна й наше бажання іти в ногу зі світом теж дуже сильне та, що ми їх дуже швидко переженем. Вони були шоковані тим, що в манастирі Кармеліток Босих в Ньйорті студенти ЛБА проспівали всю півторагодинну Літургію візантійського обряду напам’ять, не маючи жодної книжечки чи листочка паперу в руках. Були здивовані також добрим знанням іноземної мови студентів: англійської, якою добре володіли практично всі, й французької та ще багато чим. Вже там ми зрозуміли, що не зле виглядаєм перед світом.

ДОРОГА В ДАМАСК? Ні. В ПАРИЖ…

Вже там, на фестивалях в провінційних містах, в його організації, в справжній християнській любові, яку явили нам французи-католики, ми побачили і відчули щось важливе в житті. І вже по дорозі в Париж не один, хто може, й поїхав лише оглядати французькі музеї дешевим коштом, побачив те дивне світло, що явилось колись по дорозі в Дамаск апостолові Павлові, тодішньому Савлові, який раніше переслідував християн. Впевнена: ця дорога в Париж стане дорогою навернення не для однієї молодої людини, яка не їхала туди молитися, яка «сачкувала» з усіх організованих заходів. Як з’ясувалося, серед українців таких було небагато. Але оскільки «халява» — явище інтернаціональне і є нагода нею скористатися, то сучасний поляк, італієць чи іспанець таки нею скористається. Це питання, до речі, не раз порушували мої колеги-журналісти з інших країн на прес-конференціях в міжнародному прес-центрі. Архиєпископ Парижу кардинал Люстіже, який часто зустрічався з нами, доволі спокійно про це говорив і якраз нагадав про цю дорогу в Дамаск. Пройде час, роки, але й ці люди запитають себе: а що ж там було таке в Парижі того спекотного літа? Лювр, Версаль, Айфелева вежа, Мюлен Руж, переїздка нічною Сеною… Так, але попри все, там ще щось було. Ще були сотні тисяч людей на Марсовому Полі й якась дивна ніч на іподромі Лоншан в Булонському лісі.

Свою першу зустріч з Парижем не уявляла інакше, як вночі. Так і сталось. Париж зустрів нас, прочан, вечірніми сутінками, незчисленними вогнями, фестивальною ілюмінацією, миготливою реклямою. Але, ще за кілька кілометрів до столиці наші автобуси зупинили спочатку поліція, а потім молоді люди в зелених футболках та солом’яних капелюхах – волюнтери. На цій, останній зупинці перед Парижем, j нас повністю «обмундирували»: видали темно-сині торбинки з емблемою фестивалю та акредитаційні картки учасника фестивалю, які ми тут же заповнили, почепили на шию і мали носити всі дні фестивалю. А ще в торбинках були книжки – довідники паломника й білі нейлонові шарфики. Для чого? Про це ми дізнаємось потім.

ПРО ЩО ШУМІВ БУЛОНСЬКИЙ ЛІС?

Нас зустрів нічний парк «Рочільд», відома столична Булонь. Святкова ілюмінація, впорядковані доріжки, музика. Це вже все осучаснене й «підведене» під фестиваль. А ось, ці розлогі дерева… Вони ті ж, що були і сотню, і двісті років тому. Трошки моторошно стає від згадки про те, що ось, саме тут, проходжувалось колись поважне столичне панство, сюди виїжджала гуляти на каретах французька знать, тут зав’язувались романи: закохувались, освідчувались, плакали і стрілялись на дуелях… Можливо, й під оцим розлогим І дубом, де ми не всілись, а таки розляглись після цілоденного перебування в автобусі, вечеряти. Тут вперше отримуємо пакет і вечеряємо «шестіркою». Прямо на траві. Потім будуть центральні вулиці столиці, Марсове поле, а в складі «шестірки» — ліванці, філіппінці, італійці, французи. Цей короткий час обіду чи вечері — чудова нагода для знайомства, спілкування.

В Парижі ми мешкали по двоє й по троє в сім’ях і своїх господарів бачили, в кращому разі, після першої години ночі. Багато корінних парижан на ці дні виїхали зі столиці, вивезли дітей, залишивши лише одного в квартирі для прийому гостей. Траплялись й курйози. Двох студентів-семінаристів з нашої групи 24 серпня, в день нашої Незалежности, господарі навіть привітали. Зранку каже господар: «Я хочу зробити вам щось приємне. Маю вашу музику». І зазвучав гімн Радянського Союзу…

НАВІЩО АЙФЕЛЬ ВЕЖУ ЗБУДУВАВ?

Й справді? Про це дискутувало не одне покоління французів. Й не раз критикували талановитого інженера за те, що є і, мабуть, ще на віки буде символом цього міста. Навіщо збудував? Він і сам не знав. І, здається, те, що стало його творчим інженерним злетом, одночасно стало причиною його життєвої трагедії… Він справді не знав, навіщо це зробив. «Але тепер, нарешті знаємо, навіщо пан інженер Айфель збудував свою вежу, — жартував Іван Павло II під час зустрічі з молоддю на Марсовому полі. — Для того, аби сьогодні могло відбутись це велике багатолюдне зібрання молоді».

Отже, ДЖІ-ЕМ-ДЖІ, дванадцятий Всесвітній фестиваль молоді, паломництво, проща з ціллю задуматись: а куди ж я, молода людина, яка житиме в наступному тисячолітті, йду? Яка є моя ціль в житті, які пріоритети? Темою цього фестивалю стали слова з Євангелія: «Учителю, де перебуваєш? Прийдіть і подивіться».

І йшли. Весь день, 19 серпня, столицю Франції в повному розумінні цього слова наводнювали різноманітні делегації з усіх куточків світу. Вони сходились до Марсового поля. Шуміли іспанці й голосно співали італійці, бриніли латиноамериканські мелодії і вибивав барабанний дріб різноманітних африканських племен. їх, африканців, тут було дуже багато й дуже різноманітних. Яких тільки дівчат і з якою кількістю косичок тут можна було побачити! Тут, на Марсовому Полі, на тій Вселенській Літургії з молодими людьми всього світу, які зібралися в ім’я Христа, відчувалося щось досить дивне. Як багато нас, християн, які ми всі різні і як ми розуміємо один одного тою інтернаціональною мовою молитви. Тисячі священиків під кінець Літургії понесли Євхаристійного Христа до всіх присутніх, а щоб вони не загубилися в тому вселенському натовпі, то кожен тримав голубу парасольку…

МОЛИТВА — це була головна ціль тієї, для багатьох далекої, подорожі, спільна молитва молодих християн усього світу наприкінці другого тисячоліття. І роздуми над сенсом життя, обмін думками. Зранку ми збиралися по різних церквах Парижа, де мали ранішню молитву. Потім роз’їжджались в місця катехизації, де мали нагоду подискутувати з ровесниками з різних країн. У п’ятницю всі ми пройшли Хресну дорогу, а наступного дня, в суботу, утворили тридцятисемикілометрове кільце Миру навколо французької столиці. Виявляється, це так просто взятись за руки і усміхнутись один одному…

Зі столичних фасадів в ці дні на нас дивилося двоє молодих людей: красива, виструнчена постать молодої дівчини (іноді вона була в монашому одязі) і глибоко в душу зазирав молодий чоловік. Перша — це свята Тереза з Лізьє, молода дівчина, яка пішла у вічність в той день, коли їй виповнилось двадцять чотири роки, але яку Католицька Церква проголосила святою. В п’ятнадцять років вона пішла в манастир. В своїй автобіографії писала: «Я відчуваю покликання вояка, священика, апостола, вчителя, мученика. Я хотіла б вчинити найбільш геройські діла. Я відчуваю у собі відвагу хрестоносця лицаря. Я хотіла б умерти на полі боротьби в обороні Церкви». Її подвигом була щира молитва, послух, жертовна праця. І цю молоду дівчину згодом Папа Іван Павло II проголосить Учителем Церкви. Дивно, правда? Але, щоб стати святим, не обов’язково йти в манастир. Приклад цьому — життя іншої молодої людини, яке обірвалось на сороковому році. Він мирянин, доктор права, викладав в Сорбонні літературу середніх віків і комерційне право. Організував мирянський харитативний рух. Зразковий чоловік і батько. На Літургії в Нотр-Дамі відбулася канонізація цього святого, тобто проголошення святим для всієї Вселенської Церкви.

Там поєднувалося щось дивне й несумісне. Я бачила як після відправи на Марсовому полі цілі натовпи кидалися в фонтани на площі Трокадеро, танцювали і казилися, вилазячи на спину один одному, а на фоні всього цього стояла темношкіра дівчина в білій, саме в білій монашій одежі, яка добре контрастувала з її темним обличчям і щиро-щиро молилася. Її виструнчена постать в тих вечірніх сутінках нічної столиці так нагадувала святу Тересу. Закарбувався в пам’яті одухотворений погляд двадцятишестирічного хлопця з Беніну, з яким познайомилася на Лоншан. Він ходив тим нічним іподромом, який жив очікуванням завтрашньої головної відправи і разом з тим, втомлений десятиденним перебуванням у Франції, тут же ж, під відкритим небом, засинав. Хлопець ніби щось шукав. І зрадів, побачивши запалену свічку, біля якої молилися дві дівчинки з Іспанії. Підійшов до них мовчки і підвів свій погляд до неба. То, може, тому Айфель вежу збудував? Щоб ми, час від часу, підводили свій погляд ввись, туди, у вічність. Щоб, пильнуючи наші земні справи, пам’ятали про молитву й про те, для чого живем. Для кого живем.

НІЧ НА «КУЛИКОВОМУ ПОЛІ»

Хтось з моїх колег так влучно назвав іподром Лоншан на Булоні, де відбувались головні події Джі-ем-джі: нічні чування та Літургія з Вселенським Архиєреєм. Ще в суботу по обіді туди пішки направились усі, без винятку, делегації. До звичних атрибутів, які відрізняли нас від парижан, ще додались наплечники і спальні мішки. Хоч кожна делегація мала вже наперед визначений сектор, потрібно було поспішати, щоб зайняти вигідне місце; ближче до коридору, яким проїжджатиме Папа. Або, бодай, ближче до екранів, які в таких випадках є незамінні. На цю Літургію ще приїхали люди з усієї Франції, прийшли парижани. Хоч вони всі теж мали перепустки, скільки ж людей там було насправді в цю ніч, мабуть, ніхто точно не знає. На полі й в лісі, що його оточує, покотом лежали в спальних мішках сотні тисяч людей. Щоб пройти це поле впоперек, я затратила пів ночі. Вздовж не пробувала: на скільки то вух наступила б! А нічний іподром справді нагадував відому картину Васнєцова. Дивно якось і моторошно: ось тут, в тих спальних мішках, сонно дихає весь світ. А завтра він в любові заспіває хвалу Господеві.

Відбулась вечірня відправа з Папою, на якій він охрестив ще десять молодих людей з п’яти континентів. Вони, як і перші християни колись, одягнули при хрещенні білу одежу, а ми на згадку про своє хрещення тими білими шарфиками, що були в наших торбинках, утворили живу білу хвилю. А потім в нічних сутінках запалахкотіли свічки. Мільйон свічок.

ПАПА ЗБЛИЗЬКА ТА ЙОГО ОХОРОНА

Чому навколо особи Івана Павла II такий ажіотаж? Чому стільки людей їде за тридев’ять земель, щоб лише його побачити? Чому треба за добу наперед займати місце на полі чи стадіоні й годинами вичікувати тої миті? Ці питання виникали раніше й ще більше їх додавалась по ходу фестивалю. Тут, у Парижі, була моя перша зустріч зі Вселенським Архиєреєм. Маючи журналістську акредитацію, не дуже переймалася тим, як пройду усі ці коридори, поперев’язувані шнурками, бо вже відчула смак піднімання тих шнурків волюнтерами перед журналістами. На Марсове Поле нас, журналістів, відвезли автобусами, ще й у супроводі поліції на білих мотоциклях, які повключали сирени на всю свою потужність і таким чином зупиняли весь транспорт і перехожих. Нас провели по спеціяльному коридору на подіум, де вже мої колеги-телеоператори готували потужні телекамери. Поруч були тимчасові монтажні кабіни. Відчувалось всезагальне напруження, й ось, над Марсовим Полем, появився спочатку один вертоліт, потім другий і третій. Поблизу центрального підвищення побільшало людей в строгих чорних костюмах. Це був сигнал моїм колегам підійти до камер. Та пап-мобіль появився якраз не з того коридору, на який були націлені камери, а з протилежного. Виявляється: готується одночасно кілька коридорів для проїзду пап-мобіля, але яким саме він пройде — знає дуже обмежене число людей. Але, його наближення, мабуть, відчувається серцем. Я повернула голову саме туди, звідки лилось якесь дивне світло. Над головою цієї людини справді відчувається німб і від білої одежі ллється світло. Поїхав вглиб, піднявши руки, ніби обнімав нас усіх. Тепло і доброта ллється з його обличчя і безмежна батьківська любов, якої самому так бракувало. Матір втратив в дев’ять років, батька — в двадцять один. Може, й тому став глибше задумуватись над вартостями життя. Перший папа слов’янського походження, людина, яка вже увійшла в історію нашого століття. Якраз тим, що найбільше йде до людей, перевершивши кількістю своїх пастирських подорожей усіх попередніх пап. І зараз, хворий, не побоявся пуститись в цю дорогу на зустріч з молоддю. На екрані все не видно, бо приглушений кашель навіть в прямому ефірі можна перекрити, а коли надмірно трясуться руки — режисер дає загальний плян. Його несподівана поява, щира усмішка, жарти на тему Айфеля і батьківсько-напутнє «Добре спіть!» запам’ятається надовго.

Хвилюючі моменти я пережила на Літургії в Нотр-Дамі. Помолитися в оспіваному митцями усіх поколінь соборі Паризької Богоматері — це мрія, яка збувається не кожному. Молитися там на Літургії, яку відправляє Папа — це, здається, пощастило двічі. Сам собор вражає. Тут промовляють віки і вічність. Перший камінь був закладений ще в 1163 році, а завершилась будова в 1257 році. В цей день змінився, хіба що, його фасад, на якому був портрет Фредеріка Озанама.
В момент його канонізації з нього спало біле покривало. Орган собору в цей день, мабуть, переповів своєю особливою мовою всю історію людства, його падіння і злети.

В латинській Мессі перед причастям є момент, коли присутні вітають одне одного поцілунком, потиском рук і щирою християнською усмішкою. В Нотр-Дамі мені довелось вітатись з охоронцями папи, які навіть пішли не певні порушення й дозволили єдиному журналісту з України пройти на найближчий подіум. Наступного дня ми вже були «старими знайомими». А на Лоншан журналістів знову супроводжує поліція, в місті перекритий транспорт, змінено маршрут метро. Більшість станцій в сторону Булоні закриті. Проїжджаємо один ланцюг охорони, другий, третій. Здається, вся Булонь оточена поліцією і «зеленими волюнтерами» і жодна зайва душа туди не проникне. Подумки усміхаюсь: знали б ви, найвишколеніші в світі охоронці, що карточка «Надя Пастернак, Юкрейн» вже другий день висить на шиї американського студента Кріса Гарта, давнього знайомого, якого зустріла на сходах у Люврі. Він дуже хотів зустрітися зі студентами Богословської академії і бути з ними на відправах. Мені ж вистачало пресового посвідчення. І ще один американський Майкл став нашим Юрієм…

Цього разу броньований пап-мобіль появився з того коридора, на який були направлені камери журналістів. Найбільше здивувало те, що, попри всі ці охоронні заходи, шибки пап-мобіля відкриті. Папа Римський не сховався за склом від людей. Він відкритий, ось, поруч… І роблю несподіваний висновок: уся ця охорона, люди в чорному, поліція і сирени — це радше для нас, для нашої безпеки. Ці коридори — для уникання того «вавілонського стовпотворіння», яке є на кожній зустрічі з Іваном Павлом II. А він не боїться людей, іде до них і прощає тим, хто в нього стріляє.

ЯКЩО ЛЮДИНІ БРАКУЄ ЛИШЕ… ЗАЯЧИХ ВУХ

Найбільше, чого мені бракувало впродовж тих десяти днів — це заячих вух, а точніше — шапки із заячими вухами. Довгими, довгими. Так мої товариші швидше б мене знаходили в натовпі, бо в тій всій катавасії дуже бажано було не згубитися. Багато часу йшло на те, аби знову знайтися. Тому групи ходили, тримаючись за шнурочок. Ну, ще в’єтнамцям це пасувало, бо вони маленькі… Клали руку на плече один одному, прив’язувались шарфиками. Але найцікавішими були індивідуальні засоби розпізнавання, які всі, без вийнятку, викликали сміх, але були дуже доречними в такій ситуації. Дівчата з Гонконгу мали на головах обручі з двома прапорцями, які стирчали як ріжки. Добрий орієнтир — надувний шарф, прив’язаний на довгій нитці до шапки чи вуха. Здалеку видно. Пішли в хід шапки з розлогими оленячими рогами чи заячими вухами, прапорці заплітались у коси. Носили палиці з настромленими пляшками з-під води і чого тільки не придумували. Важливо усій делегації мати уніформу одного й дуже яскравого кольору: футболки, кепки, якісь галстучки. Усе це допомагає орієнтуватися.

Різні чудацтва там можна було побачити; єпископа, який прикрив голову білим шарфом, зверху притиснув його кепочкою і став подібний до мусульманського шейха. А ще виліз на стілець і заглядає: звідки ж то Папа появиться? Монахиня в кепочці, священик у рясі, а на голові — шапка-парасолька, яку на кожному кроці продавали місцеві негри-комерсанти. Словом, сміх збирав на кожному кроці. И це найбільше запам’ятається — мільйон усмішок, мільйон щасливих облич. Ці люди випромінювали радість. Ту, яка йде з глибини серця. Сюди, здебільшого, поїхали ті, які не перервали гріхом свій зв’язок із Богом і приймали Євхаристійного Христа під час Літургій. Тому, якщо хтось ще не знає, що таке християнство, то одним словом — це значить «радість». Це радість духовна, радість спасіння. Людина, охрещена й поєднана з воскреслим Христом, не сміє сумувати.

ЦЕ БУЛО ПРЕОБРАЖЕННЯ, ЯК НА ГОРІ ТАВОР

Осмислюючи все це, що відбулося в Парижі, мимоволі, задаю питання: а що ж, властиво, було? І пригадується подія не вельми масштабна в рамках того заходу, а доволі скромніша, але яка дає відповідь на це питання. В ній не брали участі всі делегації, лише ми, українці. Майже в центрі Парижу, на бульварі Сант-Жермен, є українська церква святого Володимира. Тут же — осідок українського єпископа Михайла Гринчишина, 19 серпня, на свято Преображення, ми прийшли туди на свою Літургію візантійського обряду. Посвячували квіти і фрукти, а потім було свято обжинок. Нас щедро пригощали старші пані-українки, які мешкають в Парижі та які завжди приходять до цієї церкви. А ще ми зустріли тут українців, своїх ровесників з Канади, Америки і з інших країн. Раніше лише вони, українці діяспори, представляли нас на подібних світових імпрезах. Цього ж разу ми були численніші.

Цього дня читалося Євангеліє про подію Преображення: як Христос взяв трьох апостолів — Петра, Якова та Івана, вийшов з ними на гору Тавор і відслонив перед ними промінчик свого божества, преобразився. Святий Матей про це писав:
«І переобразився перед нами: обличчя Його засяяло, і одежа побіліла наче світло». Вони були свідками його величі. Зізнавались, що це важко передати словами, це треба побачити і пережити. «Обличчя його засяяло і одежа побіліла, наче світло» — це саме можна сказати й про той момент появи серед нас намісника Христа на Землі. Про все побачене й пережите важко, як ніколи, переповісти словами. Просто, на Джі-ем-Джі я бачила славу Господню, я чула її мовами всього світу.

Надія Пастернак
Париж-Львів

ЧИ ЗІЙДУТЬСЯ ГАЛУЗКИ І ЗАЦВІТУТЬ ЛІЛЕЄЮ?

Справжньою сенсацією в мистецькому житті Львова стала виставка ікон Петра Холодного, митця зі Східної України, який впродовж десяти років жив і працював в Галичині. Хімік за фахом, він тишком малював «для себе». Директор Першої Української гімназії у Києві, яка постала до життя в революційному сімнадцятому році, Генеральний секретар освіти уряду УНР. вимушений емігрант… Уже навесні 1922 року Національний музей у Львові міг полюбуватися кількома його портретами та етюдами. Зрозуміло, що в роки тоталітарного режиму його ім’я було під забороною.

Й ось, січнева виставка 97-го. Сказати, що вона вражає, мабуть, буде замало. Вона захоплює, може, й навіть приголомшує. Ось картина «Непорочне зачаття», що зображує праведних Йоакима та Анну. Внаслідок палкого бажання мати потомство з їхніх грудей виростають дві галузки, що, зійшовшись докупи, розквітають невинним квітом лілеї, а з її пелюсток виринає Пречиста Діва Марія. Глибоку символіку доповнюють рожеві квіти, що ними заквітчана земля.

Так зворушливо і по-мистецьки образно автор передає загальновідомий факт. Праведні Йоаким і Анна, проживши разом немало літ, не мали дітей. А бездіття в ті старозавітні часи вважалось великим соромом, карою Божою за тяжкі гріхи. Такі люди не користувались авторитетом у громаді. Бідолашного Йоакима навіть привселюдно образили у храмі. Тяжко переживаючи це, він подався на якийсь час у пустиню, довго там молився і плакав, просив у Бога потомства. Палко молилася за це і його дружина Анна. Бог почув ці молитви і дав їм на старості літ радість: дочку Марію, яка потім стала матір’ю Ісуса Христа.

Картина «Непорочне зачаття» входить до дванадцяти найголовніших картин іконостасу, які зображують церковні празники року. Намалював цей іконостас Петро Холодний для каплиці Львівської Богословської Академії. У 1927 році, на празник Миколая, іконостас посвятив Митрополит Шептицький.

У цього митця дуже багато символів. І не лише на іконостасі. На виставці в музеї є чудом збережені ескізи настінних розписів каплиці. Ось картина «Притча про таланти» — образ, який спонукує кожного глибоко задуматися над його глибоким змістом. Притча про сівача… Чоловік засіває ниву з надією на добрий урожай а диявол, тихенько підкравшись, засіває кукіль і перекреслює пляни людини. Із цього моменту починається боротьба між добром і злом. Виноградна лоза на картині символізує Христову ласку, рухливі птахи — людей, що дбають про своє спасіння, ліниві кролики, що дрімають внизу, — це символи людей, яким байдужа праця над спасінням душі, які не рвуться високим летом до небесних висот.

Інша картина зображує пелікана, який роздирає дзьобом свої груди і власною кров’ю годує дітей. Остання картина стінопису — символічна картина, що зображує рай і фенікса, птаха, який живе понад сотню літ, а коли передчуває свою смерть, звиває собі гніздо з пахучих трав і спалюється, щоб знову народитися до нового життя.

Справді, цей іконостас промовляє саме для молодих людей, він створений для гартування молодих душ. Яка ж його майбутня доля? Це запитання виникло якось само по собі. У березні виставка ікон Петра Холодного буде експонуватись у Києві. А що ж далі? Невже іконостас знову буде захований в музейні закамарки? Чи не краще було б, якби він знову повернувся у стіни Богословської Академії і виконував ту місію, для якої й був призначений: гартував душі молодих людей, які обрали дорогу служінню Богові? Це запитання адресую мистецтвознавцям, богословам.

«ЖОДЕН МУЗЕЙ У СВІТІ НЕ ЗАЦІКАВЛЕНИЙ У ТОМУ, АБИ ЩОСЬ ВІДДАВАТИ»

Дмитро КРВАВИЧ, професор Львівської академії мистецтв, скульптор.

Цей іконостас є твором такого рангу, що він мусить бути тільки в музеї. Це є найбільше досягнення в історії українського сакрального мистецтва XX століття, це зенітна річ. Інтер’єр церкви є місцем, де відбувається цілий ряд природних процесів, які не дають можливості добре зберігати такі речі. Цей олійний живопис щось втрачає. Тому у Римі в Соборі св. Петра познімали всі оригінальні речі й замінили копіями».

Ми вже одного разу проявили слабість і передали ікону XVI століття, яка була в музеї на реставрації, до церкви у село Ріпне, біля Львова. Не знаю чи священик чи якісь жіночки проявили ініціятиву і прикрасили ікону електричними лампочками. Сталося замикання і вона згоріла.

Володимир ОВСІЙЧУК, професор Львівської академії мистецтв.

Цей іконостас — це вже музейна річ, це вже епоха, яка відійшла в минуле і яку треба зафіксувати. І це найкраще можна зробити тільки в музеї. Сьогодні вже змінились традиції, смаки. Іконостас для академії зроблять інші художники у вимогах нашого часу.

Я не думаю, що цей іконостас буде зберігатися у фондах Національного музею. Наступного року в старому приміщенні музею на вулиці Драгоманова має відкритися постійна виставка «Малярство XX століття». Там Петро Холодний буде представлений якнайширше. Він буде впливати на розвиток наших мистецьких традицій, виховання молодого покоління іконописців. Його роль у музеї буде дуже велика.

Василь ОТКОВИЧ, директор Львівського Національного музею.

Цей іконостас зберігся завдяки Вірі Іларіонівній Свєнціцькій, завідуючій відділом давнього українського мистецтва, яка все своє життя, як і її батько, пропрацювала в музеї. Іконостас зберігався у фондосховищах, але особливо не реклямувався, не фіксувався в інформативних матеріялах. Словом, ховався подалі від людського ока і тому ми тепер його маємо.

Холодний створив лише один іконостас за своє життя і можна сміливо сказати, що це іконостас XX століття, бо важко щось поставити поруч. Ми з вами вже є сучасниками кінця віку, іконостас написаний в першій третині XX століття, але сприймаємо його по-особливому. Цей іконостас переходить рамки суто церковного. Це є річ мистецька, це вже надбання національне. Він має бути в музеї, який створив Митрополит Шептицький саме для того, щоб зберігати такі речі. Повернути сьогодні іконостас — це значить льокалізувати його в певне коло, вужче. Я би навіть так питання не ставив.

«ЦЕ БУВ БИ ПОВНОЦІННИЙ ЗВ’ЯЗОК З МИНУЛИМ»

Отець доктор Михайло ДИМИД, ректор ЛБА.

Цей іконостас перш за все є пам’яткою Богопочитання. І добре, що знайшлися такі люди, які все це зберегли. Переважно вони ховали все це з мотивів релігійних. Вони вважали, що це не можна нищити, що це посвячена річ. Це є тим предметом, образом, який людині показує Бога. «Я стою перед цією іконою і можу говорити з Богом. Я можу відкрити своє серце до надприродного» — це був головний мотив, чому це все збереглося. Крім того, це є пам’ятка мистецтва. Це є друга його вартість. І він існує в історичній дійсності тому, що був створений для Богословської Академії.

Так, він належить українському народові. Так, він належить до скарбів мистецтва, але належить завдяки церкві. Є якась мікроспільнота в макроспільноті, яка була тим рушієм, тією духовною силою, яка спричинила появу цього предмету. Є цілком логічним, що при певних умовах іконостас мав би повернутися в своє природне середовище.

Чи ми готові його сьогодні прийняти? Допоки полагодиться це питання, ми могли б створити відповідні умови. Зараз у нас є велика й мала каплиці. Ми готові відтворити весь внутрішній ландшафт колишньої каплиці, адже ми є продовженням цієї академії, що була, для якої малював Петро Холодний.

Як полагодити питання з музеєм? Можемо взяти приклад з Сикстинської каплиці в Римі, яка є і діючою святинею, і частиною музею одночасно. Так само Собор св. Петра чи Собор Паризької Богоматері. Мистецтво — це ж витвір розуму на подобу Бога. Це є бажання людини, явне чи скрите, уподібнитись до свого Сотворителя. І ми не мусимо відділювати це від Бога, якщо воно було для нього створене.

Тут не йдеться про якусь акцію проти музею. Ідеться про цілком природну річ. Зрозуміло, що той, хто зберіг цю пам’ятку дотепер, мас право вимагати належних гарантій. Ці люди мають мати моральну певність, що це, що вони зробили для добра нації і для добра світу, не змарнується. Цілком розумію застереження мистецтвознавців щодо нищення ікон у церквах. Але ми є кимось іншим. Ми завжди доказували свою шляхетність і свій політ думок. Ми якраз для того і є, щоб вчити і священиків, і мирян пошани до мистецтва. Академії не повернули її історичного приміщення, тому цей іконостас був би тим повноцінним ланцюжком, який би нас тісно єднав з минулим.

Патріярх УАПЦ ДИМИТРІЙ ЯРЕМА, мистецтвознавець.

Іконостас був власністю духовної академії і він би мав туди повернутися. Правда, він вже не має різьби, яку колись виконав Андрій Коверко, але збереглася фотографія цього іконостасу, за якою можна його відтворити. Правда, академія зараз не знаходиться в своєму історичному будинку, де, можливо, під побілкою ще є розписи Холодного. Чи музей захоче віддати його в інший будинок?

Як богослов і мистецтвознавець вважаю, що цей іконостас мав би бути в більш раціональному місці. То би могла бути каплиця якоїсь поважної інституції. Іконостас — це, перш за все, культова річ, і вона має служити для культу. Я думаю, що в Богословській академії, де люди розуміють вартість мистецтва, він буде мати добре зберігання.

Михайло ГАЙКОВСЬКИЙ, доцент, релігієзнавець.

Всі пам’ятки сакрального мистецтва, перш за все, мусять виконувати своє первинне значення: вони мають бути тим літургійним, богослужбовим елементом, для чого були створені, й тому вважаю, що іконостас має бути повернений Богословській академії, оскільки був створений для неї. Але, якщо він буде виконувати своє пряме призначення, він не має бути закритим для оглядання. Ті, що захочуть оглянути його мистецькі вартості, мають мати завжди доступ до нього.

Я зараз працюю над спадщиною митрополита Андрея Шептицького й недавно знайшов в архіві документ, який засвідчує як боляче він переживав втрату бібліотеки, музею академії, іконостасу з церкви Святого Духа, коли на неї впала німецька бомба. Я думаю, що цей іконостас митрополит Шептицький хотів би бачити за призначенням.

СПОГЛЯДАННЯ ЧИ МОЛІННЯ?

А як би сьогодні це питання вирішив сам Петро Холодний? Як людина він мертвий. Але як митець він продовжує жити, промовляти до нас своїми творами. І те, що він хоче сказати нащадкам, виражає головною ідеєю свого твору.

«Моління» — так називається центральна ікона іконостасу, в якій закладена головна ідея автора. Всі інші ікони тісно пов’язані з нею. Чи не маємо прийняти це як найважливіший аргумент ми, нині живучі, у цій дискусії? Сьогодні іконостас є власністю музею і він зацікавлений у тому, щоб зберігати цей шедевр мистецтва, хоч сам не має стовідсоткових гарантій, що може це робити, адже мистецькі й освітні заклади в Україні сьогодні ледь животіють. І так виглядає, що термін «економічна криза в державі» ми вживатимем ще довго. До того ж, Національному музеєві, як і всім музеям світу, завжди бракує місця для експозиції. То чому б не скористатись тими приміщеннями та й, зрештою, коштами, які має академія для облаштування своїх каплиць, і світовим досвідом та організувати додаткову постійно діючу виставку музею в постійно діючій каплиці академії?

І Національний музей, і Богословська академія – це ті святині, які мають одну й ту ж ціль: служити духовному відродженню нації. Вони взаємно доповнюють себе. То ж чи проростуть з обох сторін ті галузки, які б, сплівшись, породили цю лілею, це щось нове, що служитиме користю для суспільства?

Надія Пастернак