митрополит Максим Германюк

Поїздка Кардинала Максиміліяна де Фюрстенберґа до ЗCA була не одиноким засобом римських властей заперечити Постанови Синоду Українських Єпископів. Про інші акції інформують нас достовірні джерела.

Синод Українських Єпископів закінчився, дев’ятою сесією перед полуднем, 4-го жовтня 1969 року. На тій сесії Митрополит Максим Германюк звітував, що попереднього дня, в п’ятницю, Він відвідав Кардинала Війо, Секретаря Стану, який казав повідомити усіх наших Єпископів, що тепер є не можливо піднести нашу Церкву до Патріярхату з трьох причин:

1. Причини церковного порядку: це викликало б більше переслідування нашої Церкви в Україні і ми не маємо території.
2. Причини екуменічного порядку: це перешкодило б екуменічним контактам з московським і константинопільським патріархами.
3. З Причини порядку політичного: спротив зі сторони Радянського Союзу.

ВПреосв. Митрополит Кир Максим у відповідь заявив, що українські Єпископи якраз тепер приготовляють в тій справі листа до Святішого Отця в якому домагаються вивищення Верховного Архиєпископства Української Католицької Церкви до гідности Київсько-Галицького Патріярхату бо це їм диктує: їхня совість, почуття відповідальносте перед Богом та нашим народом.

Присутні Отці Синоду прийняли відповідь Митрополита Кир Максима з признанням. Після того Блаженніший Верховний Архиєпископ сказав кінцеве слово, в якім зібрав висновки:

…«Подяка Господу Богові, що упродовж цілого Синоду відчувалася однодушність, єдність і журба за добро цілої нашої Церкви. Ця єдність існує також в Україні і Польщі. Очевидно, нам ніхто нічого даром не дасть, ми мусимо самі осягнути. Ці справи, про які ми говорили на Синоді, та які ми вирішили, є для спасіння нашої Церкви. Дай Боже, щоб та єдність у нас зростала, а тоді наша Церква вийде переможцем у цім змаганні».

Синод Єпископів Помісної Української Католицької Церкви прийняв постанови. Найголовнішою постановою була перша точка – Справа Українського Патріярхату. Ця постанова звучить так:

1. Виразно станувши в часі Вселенського Собору Ватиканського ІІ на патріярхальних началах в устрої і правлінні Помісної Української Церкви, які – устрій і правління – від віків зберігаються в усіх Помісних Церквах Сходу, в тому числі і в Київсько-Галицькій Митрополії, Синод рішає на цих канонічно-правних началах виконувати свою пастирську службу у правлінні Католицької Церкви в усіх країнах поселення її вірних під проводом Верховного Архиєпископа зглядно Патріярха, як Помісного Голови.
2. Конституція й устрій українського патріярхату є такі, як і інших патріярхатів на Сході, з узглядненням властей Київсько-Галицького Митрополита до часів Берестейської Унії.
3. Синод рішає вислати письмо до Святішого Отця, підписане всіми Владиками, з проханням вивищити Верховне Архиєпископство Української Католицької Церкви до гідности Патріярхії.
4. Синод поручає Українському Католицькому Університетові видати окремі праці і студії в цьому напрямі.

25-го жовтня, їх Блаженство Верховний Архиєпископ Кардинал Йосиф повідомив Східню Конґреґацію, що Синод Українських Єпископів відбувся і ухвалив рішення, які разом зі Спільним Посланням українських Ієрархів пересилає Конґреґації.

Дня 1-го грудня Голова Східньої Конґреґації, Кардинал М. де Фюрстенберґ, відповів Блаженнішому, що на підставі канонічних прав які тепер обов’язують, ніхто в українській Церкві не має права скликати ані виборчого ані законодавчого синоду і твердив, що права Верховного Архиєпископа є обмежені тільки до території Львівської Митрополії.

Дня 15-го грудня Верховний Архиєпископ відповів кардиналові де Фюрстенберґ, що Синод Українських Єпископів рішав не на підставі «Клері Санктітаті» канонів 324-339, але на підставі Декрету про Східні Католицькі Церкви, даного в Римі, 21-го листопада 1964 року.

Дня 18-го грудня, Блаженніший вислав копію своєї відповіді Східній Конґреґації до всіх українських Ієрархів.

Тимчасом кардинал де Фюрстенберґ на запрошення Митрополита Сенишина виїхав до Америки. Він брав участь у ювілейних святах Філадельфійської Митрополії і об’їжджав головні центри Східніх Церков в різних єпархіях. Тими відвідинами, він наче хотів злагіднити удар, який Священна Конґреґація мала завдати нашій Церкві і вірним.

9-го грудня кардинал де Фюрстенберґ був на прийнятті в кардинала Кука в Нью-Йорку. Там він дав інтерв’ю кореспондентам католицької преси і висловився, що збір українських католицьких єпископів у Римі «не був синодом», але звичайною конференцією, яка могла бути корисною, одначе не мала жодної законної власти. Це твердження обурило українську спільноту. Вислано листи до преси з протестами.

Того самого дня, 9-го грудня, секретар Східньої Конґреґації Архиєпископ М. Бріні вислав офіційне письмо до Апостольського Делегата у Вашінґтоні. Він повідомив, що в неприсутності Голови Східньої Конґреґації доручено йому повідомити всіх українських єпископів, що з огляду на існуючі канонічні права, які обов’язують тепер, ніхто в Українській Католицькій Церкві не має права скликати синоду – ані виборчого ані законодатного. Він доручив Апостольському Делеґатові повідомити українських католицьких єпископів в Америці, що синод є неправний. Він залучив копії переписки їх Блаженства Архиєпископа Кардинала Йосифа з кардиналом де Фюрстенберґ і поручив Апостольському Делеґатові переслати їх разом із повідомленням про неправність Синоду всім нашим єпископам.

Дня 20-го грудня 1969 року, Апостольський Делеґат точно виконав припоручення Східньої Конґреґації. Він вислав листа й копії, які архиєпископ Бріні з рамени Конґреґації йому переслав, до кожного українського єпископа. Наші Владики одержали ці документи й мовчать усі, за винятком одного, якому ці документи послужили оправданням його відсутности на Синоді Помісної Української Католицької Церкви.

Верховний Архиєпископ Української Католицької Церкви Кир Йосиф Сліпий закінчив візитацію поодиноких єпархій у Північній і Південній Америці та Австралії. Він повернувся до Риму. Многотисячні громади вірних пережили під час візитацій одноразову подію історичного розміру і були свідками небувалого духового піднесення, якщо йдеться про виміри людських почувань в духовому, релігійному й національному аспектах. І хоч дійсна радість і піднесення у тисячів вірних були не менші як і у самого Первоієрарха, то це не була основна ціль поїздки по західній гемісфері. Стурбовані приспішеною денаціоналізацією і декомпозицією Церкви на чужині миряни бажали добачати у цій поїздці атрибути усунення цих ознак занепаду, оздоровлення церковної організації і запобігання процесам відчуження її частин. Не слід не добачати факту,що з цією інтенцією прибув сюди й сам Первоієрарх, який у виступах своїх завжди підкреслював важливість зберігання традиційних вартостей нашого віровизнання, єдність церковного проводу, єдність Церкви в діяспорі й на Україні й позитивну ролю мирян в церковному житті. Тому ці минулі події, якщо вони були відзеркаленням дійсного бажання тисячних мас вірних і їхнього Первоієрарха, повинні викликати дальші акції того самого напрямку, чого ми й очікуємо.

Наші очікування підбудувались недавно новими фактами. Українська преса подала вістку від Преосв. Митрополита Кир Максима Германюка, з Канади, про те, що Синод Українських Католицьких Єпископів відбудеться в найближчому майбутньому, та що підготовка до нього відбувається саме тепер. Преосв. Максим виїхав до Риму, куди повернувся зі своєї тріумфальної поїздки по Америці й Австралії Верховний Архиєпископ Кир Йосиф Сліпий. В слід за тим ватиканський часопис «Оссeрваторе Романо» позитивно відмітив поїздку Верховного Архиєпископа Кир Йосифа Сліпого по західній півкулі, спеціяльно підкреслюючи його зустрічі з православними ієрархами Блаженнішим Митрополитом Іларіоном у Канаді, і Блаженнішим Митрополитом Іоаном у ЗСА. Після того була там друкована також й вістка про підготовку скликання Синоду Українських Католицьких Єпископів. Стільки знаємо про розвиток подій, і цього вистарчить для виявлення наших бажань – чого ми очікуємо.

Миряни Української Католицької Церкви, об’єднані в церковних парафіях, організаціях та світських установах, які вважають що вони зобов’язані працювати для збереження їхньої релігійної і національної самобутности бажають ще раз висловити їхнє щире бажання щоб Синод відбувся. Турбота за долю Української Католицької Церкви змушує їх домагатись від усіх українських католицьких Владик активної участи в Синоді для запевнення, майбутньости їхньої Церкви у таких формах, які Східнім Церквам Другим Ватиканським Собором приписані. Церква на еміґрації може успішно розвиватися тільки тоді, коли вона має опертя й органічний зв’язок з непоборною Церквою на Україні, й тому ця засаднича істина мусить просвічувати нашим Владикам в часі нарад Синоду.

Скликання Синоду потрібне й на те, щоби серед Ієрархів нашої Церкви запанувала одна спільна думка, щоби нашу Церкву пристосувати до потреб сучасности, щоби були одні і спільні методи її усучаснення, щоби наша Церква була репрезентована на зовні одною Ієрархією, і щоб ця Ієрархія заступала дійсні потреби нашої церковної спільноти і була її виразником. Для цього треба відбути не єпископську конференцію, і не обмежений Синод, з тими чи другими деталями нашої віровизнаневої практики на програмі, але повний Синод, тобто найвищу інстанцію канонічної церковної влади,яку мають інші патріярхальні системи Східніх Церков. Цього очікуємо.

У зовнішному аспекті ця подія напевно викличе більше зацікавлення, і тому важне, щоби Синод був формою і змістом виявом завершення волі тисячів вірних цієї нашої непоборної Церкви. Можна б, наприклад, під час Синоду відбути торжественне посвячення Собору Св. Софії, який вже тепер на укінченні. Більшою участю вірних, принайменше з європейських країн, можна ще раз засвідчити перед зовнішнім світом нашу відданість християнським ідеалам, релігійним засадам і тисячолітній традиції нашої віри. Це було б також виявом повного довір’я мирян до Ієрархії нашої Церкви, і доказом глибокого прив’язання українського народу в розсіянні до християнської віри у протилежність до сучасних явищ у других державних народів, вірні і клерикали яких часто стараються нагнути засади віри до їхнього чисто зматеріялізованого життя. А наша Ієрархія побачила б ще раз, що свідомі своїх функцій вірні з увагою ставляться до праць Синоду, і що вони прагнуть, щоби Ієрархія була дійсним виразником їхніх аспірацій.

При тому насувається питання участи представників вірних хоч у деяких фазах праць синоду. Згідно з традиціями Східніх Церков така участь повинна бути запевнена, але з уваги на умови розпорошення в діяспорі, різниці місцевих умов, відсутність парафіяльних та єпархіяльних рад, труднощі комунікації між самими Ієрархами, а спеціяльно з уваги на факт, що це буде перший того рода Синод, заступництва мирянства на ньому тяжко очікувати. Одначе певна кількість поодиноких людей, або й представників католицьких організацій, повинні б там бути хоч би в ролі спостерігачів. Цей крок хоч маленькою мірою відзеркалював би тенденцію усучаснення церковного життя. У других народів участь цивільних осіб в унапрямлюванні тих фаз церковного життя, які не відносяться до правд віри, доґм, або справ канонічних,якось допускається. Ми знаємо, що церковна політика Риму послуговується тими самими нормами що й державна політика, тобто вона займається народами лише в межах сучасних державних кордонів, і це нам, бездержавним українцям (відмовляє багато у правах користуватись нормами міждержавної натури, в тому й постановами ІІ Ватиканського Собору. Але у церковній адміністрації допускається юрисдикція територіяльна і юрисдикція обрядова, /до речі Католицька Церква мала колись в Галичині дві територіяльні юрисдикції на терені одної території/, і ця остання відповідає повністю нашим потребам. Ми є обрядово окремі, незалежні, і обряд у нас силою історичних умов покривається: з національністю. Ці дві духові вартості проіснували тисячу літ разом, і вони можуть існувати в майбутності також лише, разом. Це рівночасно є і тенденцією сучасности, характеристичними рисами якої є національне ідентифікація. Всюди, – в культурі, мистецтві, спорті, політиці, а передовсім у церкві. Це все ми спостерігаємо у розвитку народів по усіх континентах. Цього явища не слід переяскравлювати, але не можна його ізолювати від нашого суспільного життя. Коли Католицька Церква збирається сьогодні служити навіть таким африканським народам, які щойно почали усвідомлювати свою національну окремішність, то чому вона мала б відмовитись служити народові, який у християнстві прожив тисячу літ?

Ми свідомі усіх ускладнень положення нашої Церкви, Зовнішних і внутрішних. В тому й історичне значення цього першого Синоду,бо від його рішень залежатиме і форма і функція Церкви для усіх нас. Ось проблема двомовности наших священиків. Це що вже сьогодні прийшов час рідкісности українських проповідей у церкві, і що нема кому вчити дітей релігії на рідній мові, – це вже не полемічне, ані не риторичне питання, а гірка дійсність. Сама постанова Синоду про богослужебну мову не поможе багато, коли не буде кому переводити її в життя. Наша Церква не зможе проіснувати довше без відповідно вишколених двомовних і двокультурних священиків, пристосованих до умов кожної країни нашого поселення. А передовсім національна приналежність духовника мусіла б бути практично ідентифікована. Сучасні некоординовані и нецілеспрямовані покликання й вишкіл духовного стану не повинні пройти без найпильнішої уваги наших Отців Синоду, якого очікуємо.