Другий розділ Конституції Церкви має наголовок «Божий Нарід». Божий Нарід це є всі, що вірять в Христа, а через Хрищення стають членами Церкви. До Божого Народу належать миряни, духовенство і монашество. Серед Божого Народу мирян є понад 99 відсотків.
Четвертий розділ Конституції Церкви є під наголовком «Миряни». Миряни не є священиками, чи монахами, але це є вірні християни, що через Хрищення стали членами «Божого Народу», та є злучені в одну родину вірою, надією і любов’ю.
Миряни є покликані до Апостоляту через Хрищення і Миропомазання. Суть Апостоляту є в поширюванні любови до Бога і ближнього. Кожний мирянин стоїть перед світом як символ Воскресіння і як символ Живого Бога. Мирянин для світа є тим, чим душа для тіла.
Священики знають, що вони не є покликані самі виконувати місію, але вони мають признати священодіяння і харизми вірних. Миряни є одні тілом з Христом, через участь у Святих Тайнах, проповідництво і поширювання Царства Христового на землі. Там, де заходить потреба /через брак священиків і переслідування/, миряни можуть уділяти Святе Причастя і проповідувати віру Христову, але під наглядом ієрархії.
Христос дав мирянам свою царську власть і царську свободу, служити ближнім та провадити їх до Царства Христового – себто царства правди, справедливости, любови і мира.
Миряни мають відзначатися особистою святістю і жертвенністю. Миряни, в усіх ділянках туземного людського життя, у кожному званні праці і професії, в родині і спільноті, мають працювати над переміною світа, щоби упорядкувати дочасні справи по Божому пляну.
Поступ культурний, технологічний, економічний, та всі продуктивні сили мають служити всьому людству, а зокрема підносити гідність людини, її свободу і щастя.
Христос установив Церкву для спасіння душ людських. Церква не є сама для себе, але для «Божого Люду», його добра і спасіння. Церква не може існувати без ієрархії, але Церква і ієрархія не можуть існувати без вірних. Ієрархія, що управляє Церквою, має служити мирянам. Авторитет, яким втішається ієрархія, вона має уживати в дусі покори, любови і зрозуміння супроти мирян. Христос сказав: «Хто хоче бути першим – хай буде слугою всім». Виразно сказано, що різниця між ієрархією і мирянами включає в собі злуку взаїмної потреби.
Духовні провідники /ієрархія і духовенство/ повинні бути у безпереривномому діялогові з мирянами та слухати їх професійних порад і опіній, що відносяться до добра Церкви. Душпастирі повинні підносити гідність і відповідальність мирян, уживати їх мудрих порад, давати свободу і місце на дію-працю, визнаючи обов’язки піддержати приватну ініціятиву.
Миряни повинні відкрито виявляти Пастирям свої потреби і бажання у дусі свободи, довір’я, відваги і Правди, але з пошаною до душпастирів і їх уряду. Індивідуальний мирянин, що має знання, компетенцію, чи надзвичайні здібности, має дозвіл, а часом і обов’язок, висловити свою опінію у справах, що відносяться до добра Церкви.
Коли миряни висловлюють свою опінію, то через органи основані для згаданої цілі Церквою у світлі правди, відваги, добра, пошани і любови. Миряни повинні прийняти рішення душпастирів, бо вони репрезентують Христа і є пануючими Церкви.
Церква складається з різних народів і є внутрішньо зрізничкована, себто має партикулярні Церкви, які заховують свої традиції. У Христа і в Церкві немає расових, національних і соціяльних різниць. Трон Петра є Предсідником цілого збору, охороняє законні різниці, та в той самий час доглядає, щоби різниці не підкопували одності, а радше її скріпляли.
Правдивий католицизм є тоді, коли кожний нарід вкладає у спільну скарбницю свого ґенія.
У відділі під наголовком «Церкви відділені від Риму» читаємо: «Багато Східних Церков сягають Апостольських часів. Церкви Сходу пам’ятаючи про конечність єдности Церкви цілої… мають силу і обов’язок рядити самі собою після властивої їм дисципліни, яка відповідає їх вірним і є більше сприяюча для їх душ».
У Декреті про Східні Католицькі Церкви читаємо таке: «Католицька Церква оцінює інституції, літургію і традиції Східніх Церков, як неподільну спадщину Вселенської Церкви».
Тому II Ватиканський Собор подає кілька принципів у піддержці відновлення Східніх Церков:
«Цей Святий Синод голосить, що Східні Церкви формують у лоні Католицької Церкви сепаратні Церкви і Обряди, при чому заховують ту саму віру, святі Тайни і уряд.»
«Церкви Сходу і Заходу мають право і обов’язок рядити самі собою, по своїй питомій і індивідуальній процедурі.»
Східні Церкви є очолювані Патріярхами, які зі своїми Синодами є найвищим авторитетом для всіх справ /Церкви/ Патріярхату.
«Те саме відноситься правдиво до Верховних Архиєпископів.»
Східний Патріярх це є єпископ, що має юрисдикцію над всіми Митрополитами, Єпископами, священиками і вірними Його території або обряду, згідно з канонічним правом, без упередження до примату Папи.
«Нові патріярхати повинні постати там, де є потреба, а вони є проголошені Екуменічним Синодом або Папою.»
Патріярха вибирає Синод Партикулярної Східної Церкви і реферує до Апостольського Престола.
«Патріярх рядить Патріярхатом зі своїм Синодом, та реґулює всі справи Патріярхату, а зокрема справи свят, обрядів і мови, та реферує Апостольському Престолові.»
В дусі вище сказаного, Українська Католицька Церква, найчисленніша зі всіх Східніх Церков об’єднаних з Римом, має право і обов’язок, як Помісна Церква, оформитись у патріярхальний устрій.
Якраз тепер є велика і конечна потреба.
Українська Католицька Церква, від часів Унії до тепер, натерпілась за з’єдинення найбільше, як котра небудь інша Церква. За вірність Апостольському Престолові наш нарід і його Церква перенесли гори терпінь, мучеництва і насильних ліквідацій. Рідна наша Церква страждає горем мовчазного терпіння. І немає нікого, щоби став в Її обороні, осушив сльози і дав надію. У вільному світі Українська Католицька Церква розрослась в чудесний спосіб. Ми хочемо зберегти нашу Рідну Церкву у вільному світі, піднести Її, за ласкою Божою, до ще кращого служіння Богу і свойому призначенню.
Український Патріярхат закріпить нашу Церкву і піднесе Її до вищої гідности. Нашим Ієрархам, духовенству і мирянам треба одної Церкви, одного обряду, одного правно-церковного устрою, одної мови.
Нам треба Українського Патріярхату.
Ми повинні бути близькі до наших братів Православних Українців традиціями Церкви, звичаями, мовою і надією єднання, бо ми виросли з одного кореня, хоч злучились із Римом.
Завданням мирян є помогти зберегти нашу Церкву українською.
Коли наші предки приймали унію, то виразно заявили: «Ми хочемо зберегти обряди і церемонії Східніх Церков, Грецьких і Руських, не роблячи ніякої зміни в них». Юрій Липа у творі «Призначення України», 1938 p., пише: «Творці унії зміняли зверхність Царгороду на послух Римові, але бажали свою З’єдинену Церкву вдержати назавжди Українською Церквою».
Суть і призначення нашої Церкви є бути Українською Церквою і якраз тим маніфестувати соборність і католичество. Бо коли наша Рідна Церква розгубить по дорозі життя свою українську ідентичність, то Вона розплинеться в морю Західних Церков, або у всесоборній візантійщині. Цього не бажає Божественний Спаситель, що оснував Церкву, і цього не радить II Ватиканський Собор. Ми повинні бути у діялозі зі Західними Церквами і Східними, як рівні і повноправні.
Вправді ми прийняли віру з Візантії в грецько-слов’янськім обряді, але через століття життя і досвідів ми убрали Христову Віру в українську одежу – обряд. Віруюча українська душа через віки перетопила усе, що було чуже, у горнилі свого ґенія і створила Українську Церкву. Український нарід прикрасив Рідну Церкву своєрідною музикою співом, звичаями і обрядами, оживив Її глибокою вірою і окропив кров’ю мучеництва.
Перед нами великі труднощі, але нам не вільно зневірюватись, опускати руки від молитовної праці і змагань. Наші цілі Божі і святі. Ми засвідчуємо живу віру і любов до своєї Рідної Церкви. Христос говорить до нас виразно: «Просіть, а дасться вам, стукайте, а відчиниться вам, шукайте, а знайдете».
І до вас всіх членів Товариства відносяться слова нашого національного пророка Тараса Шевченка:
Борітеся – поборете:
Вам Бог помагає;
За вас сила, за вас воля
І правда святая!
Хай члени Товариства за Патріярхальний Устрій Української Католицької Церкви облечуться духом наших славних історичних братств, які стояли незламно на сторожі збереження Рідної Церкви, хай Мученики – Ісповідники нашої Церкви освятять наші зусилля. Нехай постать їх Блаженства Йосифа вчить нас усіх незламности духа.
У кожного з нас є туга за волею нашого народу, за волею Рідної Церкви. Наш ум переповнений журбою за долю Церкви у вільному світі.
Ми усі тут зібрані занесімо щирі молитви разом з нашими братами православними і протестантами, щоби Господь у своїм милосердю благословив здійснення мрій Юрія Липи, висловлені у «Призначенні України»: «Щоби життя ще втілило відвічний міт Апостола Андрія, міт про Українську Церкву, що сіятиме не роздор, не ворожнечу в українській расі, а глибоку одність і велику любов до свого призначення».
/Доповідь виголошена на Крайовому З’їзді Мирян у Філядельфії 13 вересня 1969 року/.