Мирослав Субтельний

Нещасна афера молодого студента Ярослава Добоша в січні 1972 р. дала притоку польському католицькому тижневикові «Варшавскі тиґоднік католікуф» помістити в 28-ому числі, за липень 1972 p., обширну статтю під наголовком «Уніятська церква, українська еміґрація і східня політика Ватикану».

Ця стаття своїм стилем і змістом, а навіть уживаними зворотами дуже нагадує горезвісний лист Пімена до патріярха Атенаґораса в справі Української Православної Церкви і має цю саму ціль: очорнити Українську Церкву, її ієрархів та духовенство. Вона цікава й тим, що висвітлює деякі неясні аспекти подій в Українській Католицькій Церкві в останньому десятилітті та рівнож унагляднює аж надто некатолицькі інтенції польських католиків супроти неї.

В короткому вступі автор цієї статті, /який окривається під ініціялами Й. В./, згадує про виступ кардинала Сліпого і митрополита Германюка на третій сесії Синоду Єпископів в Римі, які були антисовєтські і спрямовані проти підстав східньої політики Ватикану. Цей сам дух панував і в часі посвячення нової уніятської церкви як рівнож і на скликаному проти волі Апостольської Столиці уніятському канонічному Синоді, в якому взяли участь кільканадцять греко-католицьких єпископів. Ці факти вплинули дуже деструктивно на наради Синоду Єпископів у Римі і залишили по собі почуття несмаку, каже автор.

Для ілюстрації протисовєтського наставлення української еміґрації автор, цитуючи совєтський щоденник «Правда України», ч. 129/1972, переповідає перебіг пресової конференції від 2-го червня в Києві, на якій бельгійський громадянин українського походження Ярослав Добош, арештований за ворожу діяльність на терені УРСР, подав історію Організації Українських Націоналістів від часу її постання 1929 р. аж до його арештування. Визнання своєї вини і жаль за доконаний вчинок були підставою його звільнення від відповідальности. І на цьому можна б справу закінчити, говорить він, якби не те, що вона має прямий зв’язок з антикомуністичною діяльністю українських єпископів на еміґрації.

Добош вчився в Малій Семінарії ім. св. Йосафата в Римі і там був вихований в дусі ненависти до комунізму і в дусі українського націоналізму. Це між іншим є загально відомим, що, на жаль, це є можливе в одній з католицьких церков, а саме в греко-католицькій церкві, якої провід є зв’язаний з українськими еміграційними осередками на Заході, а головно в ЗСА й Канаді, «відкрив Америку» Тиґоднік.

Політична діяльність уніятської церкви і політичні виступи її ієрархії, продовжує автор, є не тільки перешкодою для східньої політики Ватикану, але й безпосереднім нападом на цю політику. В часі папського Синоду цей напад був продемонстрований з тим більшим натиском, бо представники уніятської церкви здали собі справу з відповідальності і заавансування східньої політики Ватикану, якій патронує папа Павло VI, і з цього факту, що намагання Ватикану до скріплення контактів і зближення з Москвою, а також намагання католицької церкви до екуменічного зближення з Російською Православною Церквою мусить в певному моменті поставити кінець політичній діяльності уніятської церкви і завести обмеження дотеперішньої її автономії.

Єпископи уніятської церкви Здають собі з цього справу і тому рівночасно з демонструванням своєго протисовєтського і противатиканського становища розпочали баталію за збільшення автономії уніатської церкви. В рямках цієї баталії кардинал Сліпий розпочав старання про створення уніятського патріярхату. Апостольська Столиця заняла становище неґативне до цього. Тоді кардинал Сліпий здецидувався на скликання Синоду Українських Єпископів, стараючися про визнання його Апостольською Столицею і про благословення Папи. Очевидно, що це не могло статися, бо Апостольська Столиця зрозуміла, що із скликаним Синодом кардинал Сліпий зв’язує право іменування єпископів, і до помісности, що давало б уніятській церкві статус незалежної в розумінні внутрішньо церковному і політичному. Апробата Ватиканом таких вимог була неможлива з оглядів теологічних, правно-канонічних, а також політичних. Тому ані Апостольська Столиця, ані папський Собор Єпископів, ані Папа не акцептували Українського Синоду.

Зв’язуючи характеристику заанґажування частини української ієрархії з описом здемаскованої діяльности Ярослава Добоша автор застерігається, що він не хоче твердити, що ця діяльність була безпосередньо інспірована уніятськими єпископами. Але тут, каже він, існує посередній зв’язок між виховно-політичним впливом ієрархії, а діяльністю таких організацій як ОУН. Доказом цього є саме особа Я. Добоша, вихованого в осередках зв’язаних з уніятською церквою і підготованого до діяльности в ОУН. Тому вільно, а навіть належить зв’язувати його діяльність з характеристикою становища ієрархії уніятської церкви. При тім це зіставлення саме кидається в очі і Ватикан також його бачить.

Це питання є трудне, але Апостольська Столиця мусить дати собі з ним раду, бо як цього не зробить, то діяльність уніятських ієрархів і інших духовних буде впливати гамуючо на продовження східньої політики Ватикану. На це ж Ватикан не може погодитися, бо його східня політика не є тимчасовою тактикою, але підставовим питанням існування церкви в сучаснім світі, який у великій більшості є соціялістичний. Тому чим скоріше буде розв’язане питання деструктивної політичної діяльности деяких представників уніятської церкви, тим краще для цілої католицької церкви і також для греко-католицької церкви, як і для існування церкви в сучаснім світі взагалі.

Все це сказав невідомий автор католицького журналу у своїй статті, яка нічого спільного з християнською мораллю не має, натомість має багато подібного з московською діялектикою. Лучити спрепарований комуністичними аґентами дрібний інцидент з поступуванням ієрархії Української Католицької Церкви – це є ніщо інше, як невдалий каґебівський трюк.

Але з цієї статті ми довідалися, що:

1. Існування Української Католицької Церкви стоїть на перешкоді зближенню Ватикану з Москвою.
2. Ціною, яку Ватикан має заплатити за продовження екуменічного зближення з Російською Православною Церквою є ліквідація Української Католицької Церкви.
3. Щоб цю ліквідацію перевести скорше, треба усунути деяких її представників. Легко догадатися, що тут йдеться про Верховного Архиєпископа Кир Йосифа Сліпого і тих єпископів, які противляться влученні Української Католицької Церкви в адміністраційну структуру латинської церкви.
4. Старання про створення патріярхату було наслідком рішення ієрархії Церкви, а не невдалої політики кардинала Сліпого, як це твердять тепер знавці з «Українського життя».
5. Папа Павло VI має зовсім оправданий страх перед сатаною, який досягнув Ватикану й спонукав «остполітикерів» торгувати своїми вірними. Проблема УКЦеркви є трудна. Вона творить клопоти своїм приятелям у Москві, Варшаві й Ватикані. Усі вони бажали б її самоліквідації, – та уперті уніяти не хочуть…

«Миряни! Одне з ваших завдань є стояти на сторожі, щоб українська суспільність і Українська католицька Церква мали своїх духових і світських провідників, відданих ідеалам своєї Церкви й народу».

Це цитата з одного із численних рефератів-промов, які виголосила по різних місцях скупчення українців у Америці Мати Марія ЧСВВ. Хто є ця скромна монахиня, який її життєвий шлях і які діла, що дають їй моральне право звертатися з таким закликом до людей, які ще не забули свого походження і не виреклися приналежности до української духовости.

Мати д-р Марія Должицька, роджена 28-го травня 1888 р. у Львові, донька Адольфа й Анни з дому Вульґевич. Батько, син священика з села Должиці п. Ліско, був професором математики. Помер молодо, залишаючи вдову з чотирма дітьми. Мимо тяжких матеріяльних обставин – Марія закінчила гімназію у Львові та після студій на університетах у Відні, Берліні і Львові одержала докторат з філософії на львівському університеті в 1911 р.

Цього самого року Рада Шкільна вислала її до української семінарії в Яворові, яку провадили Сестри Василіянки. Рівень науки у цій семінарії був такий низький, що грозило її замкнення. Впродовж одного року д-р Марія Должицька переорганізувала семінарію так, що вже в 1912 р. ця школа дістала право прилюдности. Вона залишишсь на дальше у Яворові, а в 1913 р. вступила там до манастиря Сестер Василіянок. З вибухом війни в 1914 р. школу зайнято на шпиталь, який сестра Марія провадила. Окупаційні влади змінялись, хворі і ранені були різно-національні, але сестра Марія опікувалась ними усіми, виконуючи сумлінно взятий на себе обов’язок нести поміч ближньому в потребі.

В 1916 р. Мати Марія переїхала до манастиря в Словіті, де був інтернат для дівчат, але не було учительок. Там вона вишколювала сестер на учительок і заложила при манастирі чотиро-клясову школу.

В 1917 р. Миторополит Андрей Шептицький при нагоді свого побуту в Словіті запропонував, щоб п’ять сестер виїхали до Югославії і там заснували манастир. Ігуменя, Мати Анна Теодорович і чотири сестри, а в тім і Марія, виїхали в осені 1917 р. до Югославії і заснували манастир в Крижавцях, а потім в Шіді. Мати Марія провадила там сиротинець, а в 1921 р. заснувала при цьому сиротинці школу. До Львова вернулася щойно 1929 р., але вже слідуючого року, разом з Мати Монікою, виїхала до Америки для збірки грошей на манастир в Підмихайлівцях коло Рогатина.

В цьому часі єп. Богачевський звернув більшу увагу на парохіяльні школи, для заснування яких потрібно було йому учительок. Він звернувся до ігумені Мати Йосафати Теодорович, щоб дала до парохій своїх сестер, але ці не мали фахового вишколення. Тоді Мати Йосафата запропонувала Матері Марії залишитися в Америці і працювати в українському шкільництві.

Мати Марія прийняла пропозицію і вже 1931 р. оснувала академію у Факс Чейзі, а до року дістала для школи акредитацію з католицького Університету у Вашінґтоні. В 1934 р. пенсильвенійський стейт дав також акредитацію а д-р Джеймс Пенц з Гарісбурґу спеціяльним письмом уповажнив давати повний кредит з української мови, на рівні з іншими предметами.

Мати Марія дбає рівнож про вишкіл сестер і кожного літа багато сестер виїжджає до католицького університету у Вашінґтоні для доповнення фахового знання. Крім науки Мати Марія вела і була дириґентом хору і оркестри. Вона сама грає на піяно і на цитрі.

Шкільництво по парохіях розвинулося повним темпом. Крім цього Мати Марія організувала вечірні школи у Філядельфії: 1933 р. на 23-ій і Бравн, 1934 р. на Найставні, а 1935 р. У Південній і Західній Філядельфії.

Відпуст в День Матері на Факс-Чейзі започаткований Мати Марією був величавою українською релігійною маніфестацією. В 1946 р. Мати Марія заснувала на Факс-Чейзі каледж, щоб приготовити дівчат до вищих студій, головно в ділянці україністики та східньо-европейської історії. В цьому часі манастир і школа на Факс-Чейзі були українськими інституціями і українська мова була обов’язковою і в школі і в манастирі.

По другій світовій війні Мати Марія, одна з перших, під кличем «Діти Дітям», організує, сама пакує і висилає посилки для українських дітей на скитальщині. Рівнож висилає афідавіти і спроваджує багато молодих дівчат-українок, так католичок як і православних, які знайшли місце в інтернаті і в школах на Факс-Чейзі.

На жаль в 1954 р. померла заслужена довголітня настоятелька Школи Мати Йосафата Теодорович. Прийшов новий заряд, неприхильний до цьогочасного провадження манастиря, і Мати Марія залишила зачату працю і свій пост.

В 1963 p., будучи в Римі на капітулі, Мати Марія відвідала їх Блаженство Верховного Архиєпископа і з цього часу стала гарячою приклонницею його ідей і задумів. Вона заснувала Комітет Прихильників Українського Університету св. Климентія і збирала на нього фонди, їдучи по відпустах від парохії до парохії з медальйонами і виданнями їх Блаженства. Вправді деякі священики, а навіть оо. Василіяни в Ню Йорку, не хотіли дати їй позволення на це. Коли їх Блаженство Верховний Архиєпископ видвигнув справу патріярхату Української Католицької Церкви, Мати Марія їздила з промовами і закликала мирян піддержати Верховного Архиєпископа, бо «Українській Церкві грозить денаціоналізація, а спасіння лежить у єдності Церкви і у створенні центральної адміністративної управи».

А коли Кардинал де Фюрстенберґ заквестіонував її виступи серед українського громадянства перед Архимандринею Клявдією Федаш, Мати Марія відповіла, що «її совість і національна гідність не позволяють мовчати, коли Українській Церкві і Українському Народові діється кривда».

В 1971 р. була капітула Сестер Василіянок в Римі. Мати Марія мала заступати Сестер України, Чехословаччини і Польщі. Одначе темні сили, чужі і, на жаль, свої, так попровадили справами, що Мати Марію не прийнято як делегатку і навіть заборонено їй мешкати там, де сестри вели капітулу, та стрічатися з ними. Були пляни вивезти її до латинського манастиря на «покуту». Тільки завдяки приятелям привезено її назад до манастиря в Асторії, де вона тепер живе.

Цього року сповнилося вісімдесятчотири роки її трудолюбивого і посвяченого Українській Церкві та українському народові життя. Мимо такого віку вона все ж знаходить можливість удержувати другу хвору сестру та ще висилати посилки для сестер в Україні і Польщі.

У вісімдесятчетверту річницю її життя та поверх шістдесяту річницю її праці для народу ми клонимо голови перед її заслугами, бажаємо їй ще довгі літа виголошувати свої палкі промови для добра української спільноти та обіцяємо слухати її заклику «боронити Українську Церкву перед латинізацією, а український нарід перед денаціоналізацією».