Мирослав Лабунька

When at the end of World War II the iron curtain fell over the whole of Eastern Europe and the forces of darkness began their Infamous rule, darkness seemed to reign everywhere. Our hearts were heavy with grief and saddened by unhappy news which from time to time pierced the curtain: the death of the Primate of the Ukrainian Catholic Church, Metropolitan Andreas Sheptytskyj (1944), incarceration of his successor Metropolitan of Galicia (Western Ukraine) and Archbishop of Lviv Josyf Slipyj, together with the entire hierarchy, most of the clergy and thousands of the faithful, and finally the officially sanctioned and unshamefully proclaimed liquidation of the Ukrainian Catholic Church (1946). The enemy of God and of mankind had his day and would not stop short of anything, but a complete destruction of the work of God and of His faithful followers. The Ukrainian Catholic Church was destined to suffer the same kind of persecution and destruction as did two decades earlier the Ukrainian Orthodox Church.

As the years passed by, the Ukrainians at home and abroad learned about, and registered one death after another of their beloved bishops, priests, monks and sisters. Ten bishops perished in prisons and concentration camps of cold Siberia and in distant provinces of Asian part of the USSR. Not a single one of them chose the way of an apostate; not a single one of them betrayed his faith and the Holy Church. All of them had shown, with the help of the Almighty, an extraordinary fortitude of faith, and strength of spirit and willpower. They all died a death of martyrs, a death that was so much cherished by early Christians, a death that is considered by the Church a special grace of God accorded to the chosen ones since it is a crown of sanctity. They sacrificed their lives for freedom and the holy faith. In the last, agonizing moments of their life they must have remembered the words of St. Paul, who said:

«In all things we suffer tribulation, but we are not distressed; we are sore pressed, but we are not destitute; we endure persecution but we are not forsaken; we are cast down, but we do not perish.»

«For we the living are constantly being handed over to death of Jesus sake, that the life also of Jesus may be made manifest in our mortal flesh,» (2 Cor, 8-11)

In the late fifties only one out of eleven imprisoned bishops remained alive – Metropolitan Slipyj, Primate of the Ukrainian Catholic Church, already an old man with frail health, but with unbroken spirit and faith. His perseverance filled our hearts with Joy and pride. He become for all of us a living symbol of the dedication to our religion, and a symbol of the national aspiration of our people. But not much was heard of him over the years. And when ten years ago the Ukrainian diaspora honored His seventieth Birthday with solemn celebrations, our hopes for his survival and liberation at the same time were waning. Not too many of us could believe at that time that an almost miraculous deliverance of our supreme Pastor, and a resurrection of our Church at home, albeit slow, was possible. The life in this modern world of ours makes it difficult for the man of today to believe in things supernatural, – in miracles. Lazarus resurrection seems incomprehensible today, even to the Christians, despite the fact that Christ himself and his apostles bear witness to it. Therefore, the news of February 10, 1963, about the arrival of Venerable Father Slipyj at Rome, broken to the world by the Holy Memory Pope John XXIII, filled our hearts with the inexpressible joy; but it also reminded us that God’s ways are not always known to man; that the Impossible things might and do happen with His permission, and that miracles have to be believed because they are the proof of the existence of God and because they confirm the divinity of the Church. The whole Christian world received this news with relief. Prayers of gratitude were said by the Holy Father, late John XXIII who asked all the Christians to join him in his prayer of thanksgiving.

In recognition of his perseverance in faith despite great and cruel sufferings and humiliations to which he was subjected during the long 17 years of imprisonment, several high honors have been bestowed upon the Venerable Father Josyf Slipyj (1960, including the honor of the Prince of Church, that of a Cardinal.

Today we offer in all the due solemnity our sincere thanks to the Almighty (unworthy as we are) for the preservation and liberation of his worthy servant, His Beatitude Josyf Cardinal Slipyj. We pay our filial tribute to him, our spiritual Father, the Archbishop Major of the Ukrainian Catholic Church on the occasion of his eighth lest birthday. No better occasion can be thought of. But let us not be deceived by it. It was not for the sake of praise and honor that Providence almost miraculously preserved the broken health and extended the life span of his Beatitude and made it possible for him to participate in the last Ecumenical Council. The Almighty must have had other reasons and aims; possible, to enable him to bring to us, i.e. to the modern man of today’s world in general, and to us Ukrainians in particular, good tidings to transmit a message. A message about the power, of faith, the value of truth, the benevolence of unity and about the significance of tradition – both Christian and national.

The whole life of His Beatitude seems to confirm our suppositions. He often wrote, spoke, and preached about the cardinal Christian virtues, constantly stressing their significance for a true life of a Christian,

1. Message concerning the power of the Virtus Fidel.

«I believed, and so I spoke,»

(2 Cor, 4:13)

«I have fought a good fight, I have finished my course, I have kept my faith,»

(2Thim,)

Faith must often be upheld by prayer; faith pre-supposes on one’s part the readiness to suffer and to die for it. Many times since his liberation His Beatitude spoke on the virtue of faith and its most expressive acts – those of prayer and suffering.

«And most of all I pray that God grants you salvation for your prayers for me. Since it were your prayers, most probably which broke the shackles, chains, аnd fetters,»

On another occasion he spoke:

«Let us look forward to our future in peace since God might want me and you to suffer for some time… But let us be assured that all that /suffering will end in Glory, in the resurrection of Christ…» (Sermon on Easter Sunday, 1963.)

He chose «to carry disgrace for the name of Jesus» said late Pope Pius XII of him in his letter to Father Josyf Slipyj in 1957 (25. XII, on the occasion of 40th Anniversary of Cardinal’s Priesthood), and let us add on our part that the disgrace ended in Glory because of the fortitude of faith. His faith and his glory are shared by his people in whom he puts his great hopes and his trust when he says:

«With the gladness of a brother, with the happiness of an old father who in tranquility notices the growth of his sons, I must say: The faith of Christ remains with our people till the present day. And we ourselves hope and we tell you that nobody is able to tear away the holy faith from the hearts of our people.» (Sermon on Easter Sunday, 1963)

Let us take this good news, this message of His Beatitude and keep it in our hearts as the most cherished possession.

2. Message concerning the value of the Virtus Verltatls. «Learn the truth and truth will deliver you into freedom.»

Complete and objective truth – in theology and history, truth аnd beauty in arts have been pursued by His Beatitude throughout his long life and work as a pastor, distinguished scholar and exceptionally-gifted educator. Once he said that «Nothing, but a complete and objective truth can satisfy disturbed human mind.» And in the preface to his major scholarly treatise On the Dogma of Holy Sacraments he wrote: «Let the light of heaven illuminate the way of truth.» But in his life he not only wrote about and preached the virtue of truth, he lived it and suffered for it.

In his message to us he wants us to follow this major Christian virtue in the personal, social, national and international aspects of our life.

3. Message concerning the benevolence of the Virtus Unіtatіs.

«That all be one. In Christ.»

«Ubi concordia, ibi victoria.»

Every Christian must be disturbed by the fact of the division of the Holy Church of Christ. How much more must this fact be painful to a theologian and bishop. It was for this reason that His Beatitude Cardinal Josyf, dedicated much of his time to the study of this problem, because active in unionіstіc movement, participated in learned congresses and organized himself conferences dealing with the problem of the division of the Church prior to World War II. Long time ago, and prior to Vatican II, Cardinal Josyf came to the conclusion that as far as the Roman Catholic Church and Eastern Orthodox Church are concerned, there existed always mutual influence in their theological thinking, and that differences were less essential and less numerous than It was generally assumed. His views on the reasons for division of Churches and suggestions for the future unity he had made known in his various writings which are highly regarded by the specialists.

On his return from exile, His Beatitude stated that:

«The strategy of today’s religious soul demands first of all – unity.»

It is, however, not only the disunity of the Church that disturbs the mind and the saul of his Beatitude. It is also the disunity of the present world and of our nation that causes him a great pain. In an address to his Holiness Pope Paul VI, His Beautitude Cardinal Josyf said:

«When we, in our modesty and humility, take a look at the arena of world affairs, we see how the gigantic efforts of Your Holiness to unite and to preserve all mankind from disagreements and war come to the fore.»

And :

«Political circumstances of the past centuries and the location of our nation at the cross roads between East and West with their often conflicting aspirations exercised most harmful influence upon our unity. They often divided our religious, state and national life.»

His Beatitude’s suggestions for unity in all aspects of our life are more than timely now.

Message concerning the( significance of tradition.

«Breaking of the new ways for the truth could be done only when the old ways are known». (J. Slipyj, 1933б Nyva)

A diligent student himself of the cultural heritage of East and West, His Beatitude Josyf, Cardinal Slipyj encouraged his students and co-workers to dedicate their time and energies to the study of the Christian cultural heritage, and the study of the history of Ukrainian culture which is deeply rooted in the Christian tradition of the East. For that reason he became the co-founder and patron of the Ukrainian National Museum in Lviv, organizer of the Ukrainian Theological Society, and supported many scholarly projects in this field of study, participating himself in several of them. War and the subsequent imprisonment interrupted this noble work of His Beatitude for a quarter of a century.

But soon after his arrival in Rome, His Beatitude resumed his interrupted work on many previous projects and started new ones with no less vigor and dedication as if wanting to make up for the bygone years. Institutions which he headed before the war, such as the Catholic Theological Academy and the Ukrainian Theological Society renewed their activities under his leadership and guidance. Their publications, which had ceased, began to appear again and new ones were started. Already in 1963. St. Clement Ukrainian Catholic University was founded and chartered in Rome.

It is in the founding charter of the said University that his Beatitude gives expression of his understanding and of his appreciation of tradition:

«The aim of this University is first of all to study the /cultural/ past of the Ukrainian people, their Christian world view as well as the world view of the entire East, to which we dо belong; to gather and preserve such knowledge in books; to reveal the scholarly endeavor… of the Ukrainian genius of learning and study, inspired by the Holy Ghost.» (Blahovisnyk, an. II, lib. 1, 1966.)

Let us all share in these endeavors of His Beatitude.

Let us assure him today that we have heard and understood his message, that we have accepted it and that we are his faithful followers.

Let us pray to the Almighty that He extends His Grace and heavenly blessings to His Beatitude during this happy Anniversary year, and during the many years to come. That the Almighty in His omnipotence preserves his life, accords him strength and gives him peace of mind year after year – for the glory of the Holy Christian Church, for the well-being of our Ukrainian Catholic Church, for our nation and for the eternal salvation of all of us. Let us pray so that he can continue his noble work among us and remind us of our obligations toward our persecuted Church and our oppressed people remind all of us – the mighty and the humble ones. In our praise of him and In our pledge to him today, on the day of this unique Anniversary – let us exclaim in unity of tongue? and heart – Na mnohyji lita Vladyko; Ad multos Annos, your Beatitude !

Лист Папи Павла VI від 7-го липня ц.р. до їх Блаженства Верховного Архиєпископа Кир Йосифа Сліпого є останнім словом Риму в справі українського патріярхату на цьому етапі змагань за його здійснення. Від віків відома є латинська фраза, яка вживалась для характеристики відмовних відповідей Римської Курії в різних справах, що належали до її компетенцій: «Roma loсuta est – causa finita est» – «Коли Рим сказав своє слово, справа закінчена.» Лист Папи Павла однак, як побачимо в дальшому, справи не закінчує.

В нашому коментарі постараємось розглянути наперед зміст самого листа, а дальше – наші думки про те, що привело до такого листа, його значення в сучасній ситуації, та вкінці які є вигляди на упорядкування церковних відносин серед української діяспори у світлі становища Риму під сучасну пору.

І. Перегляд змісту листа.

У листі Папи Павла VI можна розрізнити такі частини, якщо мова про його зміст: 1. Процедура, що привела до становища Папи, висловленого в його листі до Верховного Архиєпископа Кир Йосифа Сліпого; 2. Формальна відмова створити Український Католицький Патріярхат; 3. Обосновання цієї відмови; 4. Особисте ставлення Папи до справи створення Українського Католицького Патріярхату й до ситуації Української Католицької Церкви на батьківщині, і 5. Вступні й кінцеві формальні привіти й благословення.

До першого пункту належить ствердити, що заки наспіло остаточне рішення, справа Українського Католицького Патріярхату розглядалась різними ватиканськими чинниками і то в релятивно короткому часі, себто від жовтня 1969 року, /коли відбувся Четвертий Архиєпископський Синод, яро який згадки в листі немає/, до липня цього року. Почалось з того, що після закінчення Синоду Верховний Архиєпископ враз із владиками, учасниками Синоду, вислав прохання до Папи, щоб був створений Український Києво-Галицький Патріярхат. Кардинал Війо, державний секретар Ватикану звернувся до Верховного Архиєпископа, щоб він подав обосновання згаданої петиції. Таке обосновання, чи аргументація враз з опініями в тій справі «майже всіх українських владик» була предложена кардиналові Війо. Реченців тих заходів у листі не подається. Папа передав справу до розгляду й студії групі кардиналів, треба розуміти тих, що перебувають в Римі й є членами Курії. Ця група видала свою опійно в справі українського патріярхату й пояснила різні аспекти справи на окремому зібранні референтів чи начальників різних відділів Курії, що відбулось 22 березня цього року. Папа прийняв позицію тих чинників і висловив її в своєму листі, хоч особисто схилявся в бік іншої думки.

Основною частиною листа є очевидно та, в якій висловлено його суть, відмову у позитивному змислі полагодити справу Українського Католицького Патріярхату. Ця частина дуже проста й коротка: «Принайменше у теперішньому часі – неможливо здійснити створення Українського патріархату».

Найдовшою частиною є та, де подається обосновання відмови створити патріярхат. На початку цього обосновання вичислюється одним реченням причини загального характеру: «канонічні, історичні, духовні і душпастирські.» Додано при тому характеристичну фразу, що ці причини «в сучасному укладі проблем не дозволяють Нам задоволити мольби й просьби католицької ієрархії для українців». В дальшому поставлено натиск на причини канонічні й політичні, хоч останніх не згадано прямо у вступному реченні. Не наведено жадних історичних причин, хіба що під ними треба розуміти сучасні політичні, які, як побачимо, наведено в листі. Властиво і канонічні причини згадано радше загально й однобічно, а саме: «канонічна практика східніх /питання чи розуміти під тим східні Церкви а чи східніх християн в загальному?/, що тепер зобов’язує… визначує юрисдикцію патріярхів внутрі границь власної території». При цьому зроблено відклик до «Декрету про Східні Церкви» прийнятого Другим Ватиканським Вселенським Собором, який «цю норму» визначення юрисдикції патріярхів потверджує, як кажеться в листі, а також до «Деклярації» про термін «аґреґатус», від 25 березня 1970 року.

Ця декляраціія є додатковим поясненням згаданого терміну, що його вжито у згаданому соборовому «Декреті» /ст.?/. Відкликом до теперішньої практики «східніх» і до згаданих двох документів, підчеркнено принцип територіяльности, як одиноку базу для існування і дії будь-якого патріярхату у Вселенській Церкві. Прийнявши принцип територіяльности, як вихідний пункт арґументації, в листі висунено ряд дійсних і здогадних труднощів, що могли б виникнути у зв’язку із створенням Українського Католицького Патріярхату. Як першу трудність подається загально «комплікації правного характеру». Дальше кажеться, що у випадку встановлення Українського Католицького Патріярхату його юрисдикція обмежувалася б до теренів поза межами власної території /!/, а тим самим це не було б звичайним поширенням його влади на нові території, що на них постали нові церковні одиниці внаслідок поширенням його Церкви. Український патріярх у сучасній ситуації не міг би виконувати своїх обов’язків на власній території. У зв’язку з тим постали б труднощі для Римо-католицької Церкви, бо український патріярх виконував би свою юрисдикцію на територіях. що є під іншими юрисдикціями. І вкінці, прецеденс українського патріярхату – з юрисдикцією поза власною територією – міг би заохотити інших патріярхів /треба думати – східніх Церков/ до поширення своєї влади поза власні території і поза приписи зобов’язуючого канонічного права.

В листі знаходимо й ряд арґументів політичного характеру /хоч вони так і не названі/, що стоять на дорозі до створення українського патріярхату. Вони в основному такі: а/ Український Католицький Патріярхат неможливо створити на українських землях, бо Українська Католицька Церква існує там лиш нелеґально; б/ українці католики на батьківщині змушені до мовчанки й тим самим /намірялось мабуть сказати/ участи в змаганнях за встановлення патріярхату не беруть; в/ становище тих вірних погіршилося б, коли б створено патріярхат на чужих землях; г/ бо цей патріярхат став би в обороні їхніх прав і надій, але нічим у їхній тяжкій долі не допоміг би з огляду на свою «неприсутність».

Вже було згадано вище, що Павло VI підчеркує у своєму листі те, що його особиста думка в цій справі була інша від думок його дорадників, і тільки з огляду на сучасні обставини він рішився на відновну відповідь. «Хоч у душі Ми схильні були прийняти Твоє прохання», читаємо в листі, «прийшли Ми до висновку, знову з жалем», і т.д. Про це варто пам’ятати. Додамо, що і в інших місцях, крім звичайних конвенціональних фраз, що є типічні для ватиканської канцелярії, знаходимо вислови, що переходять межі звичайної чемности, як напр. комплімент у сторону вірних на рідних землях за їхню витревалість, запевнення «духової участи в усіх труднощах» нашої Церкви й особливо вислів про установлення «нового патріархату» на чужих землях, що був би зі шкодою для матірної Церкви. Не беремось розгадувати на цьому місці значення слова «новий» у тому контексті, хоч воно може означати більше, як виглядає. /Рівночасно мусимо застерегтись, що такий вислів міг бути вжитий випадково, або навіть внаслідку непорозуміння/.

Такий в основному зміст листа Папи Павла VI від 7 липня цього року в справі Українського Католицького Патріярхату. Багато дечого не сказано в листі, хоч цього можна було очікувати, як, наприклад, стоїть справа важности архиєпископських синодів і це також не без значення.

II. Думки з приводу листа Папи Павла VI.

Здаємо собі справу з того, що лист Папи Павла VI до Верховного Архиєпископа і Первоієрарха Української Католицької Церкви Кир Йосифа Сліпого буде аналізований і коментований сотні разів майбутніми істориками й суспільними діячами. Багато дечого, що для нас сучасників невідоме, їм відкриється. Довша відстань часу від сучасних подій дасть їм можливість бачити речі у кращій перспективі й тому їхні коментарі будуть, без сумніву, більше вичерпні і докладні. Це однак не звільняє сучасників від обов’язку кинути бодай декілька думок, хоч і хаотичних, та висловлених у поспіху й під пресією пережитих подій. З тої то причини ми й рішились на тих кілька думок, що їх тут наміряємо висловити.

1/ Значення листа Папи Павла VI в сучасній кризовій ситуації Української Католицької Церкви.

Хоч лист не належить формально до катеґорії офіційних письм, що виходять з папської канцелярії за його власноручним підписом, себто не є він конституцією, енциклікою, буллею чи рескриптом «моту пропрійо» і тим самим не зобов’язує до виконання якогось чину чи акції, ані їх не забороняє, – його важливість для Української Католицької Церкви та для релігійного життя її вірних тепер і в майбутньому тим не менша. Відмова Папи Павла VI піднести до гідности патріярхату Києво-Галицький Верховний Архиєпископат означає, що за його понтифікату Українського Католицького Патріярхату сподіватись не можна. Хіба що змінилися б обставини, які, за словами Папи, є зараз непригожі для здійснення такого наміру, наступила б зміна осіб чи в думанні Римської Курії і в найближчому окруженні Папи, або коли б вкінці відбувся в скорому часі черговий вселенський собор, що також має право рішати про патріяршу гідність поодиноких помісних церков. /Диви «Декрет про Східні Церкви», ст. 11/. Усіх тих можливостей виключати неможна, але й надії на такі нагальні зміни немає. Важливим фактором однак може стати в тому відношенні зміна настанови й постанови української ієрархії до справи патріярхату й помісности Української Католицької Церкви. Тільки українська католицька ієрархія, коли б виступила єдиним фронтом, може проламати цю ледяну кригу, що задушила у ватиканських кулюарах усі дотеперішні почини стосовно українського патріярхату.

Вже сам факт, що в листі двічі згадано про старання і прохання української ієрархії враз із Верховним Архиєпископом в справі Українського Католицького Патріярхату, вказує на ключеву позицію української католицької ієрархії у змаганнях за патріярхат. Цієї своєї позиції наша ієрархія, на жаль, не використала в такій мірі, як цього вимагала й вимагає сучасна історична хвилина. Потвердження цього факту знаходимо в найбільш авторитетному джерелі, бо в самому листі Папи, де сказано, що авторитетна арґументація Верховного Архиєпископа їх Блаженства Кир Йосифа Сліпого у справі Українського Католицького Патріярхату була передана кардиналові Війо враз «із опініями майже всіх /значить не всіх! Підчеркнення наше/ українських єпископів».

Не всі владики підписали й попереднє, синодальне прохання в цій самій справі від 4 жовтня, 1969 року, як це потверджує знаний вже лист кардинала Фюрстенберґа від 10 квітня, 1970 року. Вже хоч би самим виявленням факту, що не всі владики Української Католицької Церкви вважають за відповідне й потрібне включитись у акцію за створення Українського Католицького Патріярхату, лист Папи набирав особливого значення для організованої української спільности. Не важливим зараз являється те, хто є це, чи цей владика, але жалюгідним є сам факт, що серед української ієрархії у цій важливій хвилині й в цій найважливішій справі немає єдности й одности. Жалюгідним являється факт, що хтось з українських владик докладає своїх рук до цієї чергової в нашій історії релігійної і національної трагедії і руїни. Найвища пора припинити таку діяльність.

Хоч у листі Папи не згадується про роль, мирян у дотеперішньому змаганні за Український Католицький Патріярхат, немає однак сумніву, що вона розглядалась ватиканськими міродайними чинниками перед тим, заки появився лист Папи. І треба сподіватись, що ці чинники могли з легкістю ствердити, що й українські миряни не дали належної піддержки цій справі. Коли вони приглянулись літеплим, спізненим, не підготованим і погано переведеним починам провідних чинників організованого українського суспільного і політичного життя, не важко догадатись яке вони зробили заключення. Не будемо входити в подробиці і причини такого стану, бо й не місце тут на те. Але коли взяти до уваги те,що загально відоме й те, що було вже нераз сказане в тому відношенні, не можна аж надто дивуватись, що відповідь Риму не українські старання саме така, а не інакша. В дечому однак таки приходиться дивуватись. Вислів у листі про те, що український католицький патріярх на еміґрації «не міг би бути співучасником /важкої/ долі своїх вірних /на батьківщині/ і улегшувати її своєю присутністю», могли собі римські автори листа подарувати, коли б мали трохи більше зрозуміння до правдивих терпінь за віру, та коли б виявили більше християнської любови. Могли вони вибрати також іншу дату для цього прикрого для українців документу. Коли вони дали Папі Павлові VI підписати листа до Верховного Архиєпископа Кир Йосифа Сліпого в день свята св. Кирила і Методія, апостолів слов’ян, вони тим самим пригадали нам нещасну долю обох братів, а також наругу, що один з них /Методій/ пережив з рук представників Ritus praestantis , латинських братів у вірі, які не завагались його навіть ув’язнити, хоч цьому противився тодішній Папа Римський. Історичні аналогії самі насуваються на думку, коли приходиться читати кінцеві фрази листа сучасного Папи Павла VI.

2/ Аргументація відмови непереконлива.

В арґументації відмови створити Український Католицький Патріярхат можна знайти цілий ряд слабих сторін так із формального як і з речевого боку. Більшість арґументів, що вичислені в листі Папи, можна знайти уже в листі кардинала Фюрстенберґа. Цей факт наочно доводить, що авторами листа Папи Павла VI були ці самі люди, що писали листа префекта Східньої Конґреґації, себто урядники цієї ж таки Конґреґації. В обох випадках наголос поставлено на формальні юридичні труднощі, що постали б у зв’язку з установленням українського патріархату. Їх вичислено в листі Папи.

Належить в першу чергу ствердити, що відклик до Декрету про Східні Церкви, наче б то він потверджував територіяльний принцип в існуванні і діянні східніх патріярхатів, не вповні вірний. В такий спосіб, як вище, його інтерпретують представники Римської Курії, але можлива є й інша інтерпретація, коли взяти до уваги наприклад статтю сьому, де мова про те, що патріярх мав юрисдикцію «на власній території, або над своїм обрядом», або статтю одинадцяту, де мова про права і привілеї верховного архиєпископа і де знову згадується про те, що його права, як і у випадку патріярха, відносяться до «цілої помісної церкви або обряду.» Правда, що в деяких інших статтях говориться тільки про територію. Того рода конфліктні ствердження причинюються до труднощів не лише Української Католицької Церкви, але усіх інших східніх церков. Стверджуючи в своєму листі /принайменше посередньо/, що усі українські владики, які підписали прохання про створення українського патріярхату 1969 року і пізніше подали свої додаткові опінії у цій справі, тим самим належать до одного обряду, Папа не заперечує, що юрисдикцію над ними може мати патріярх, або верховний архиєпископ.

Про це, як повинна бути розв’язана справа організаційної і юридичної структури української Церкви в листі взагалі не говориться./Про це однак знаходимо відомості в листі кардинала Фюрстенберґа, де пропонується українській ієрархії прийняти форму консультативної конференції під проводом Верховного Архиєпископа. Правдоподібно спротив Верховного Архиепископа причинився до того, що ця пропозиція не попала у лист Папи/. Таким чином питання в цій справі все ще остається отвертим і тому помісність Української Католицької Церкви може і повинна бути здійснювана зусиллями і заходами самої української ієрархії, священства і вірних, хоч тимчасово і без патріярхату. Базою для цього повинне стати визнання юрисдикції – з усіми належними правами і привілеями – Верховного Архиєпископа в усіх провінціях і єпархіях Української Католицької Церкви, а також Архиєпископські чи Помісні Синоди всієї нашої Церкви. В жадному випадку неможливо прийняти так званих єпископських конференцій, що є чисто латинським новотвором і структура яких противиться прямо духові Декрету про Східні Церкви, як і традиціям усіх східніх церков. Їхньої вартости для Римської Церкви не оспорюємо.

Вертаючись ще раз до основного аргументу, що його знаходимо в листі, себто, що патріярхат може існувати тільки на базі визначеної території, де в давнині постала певна помісна церква, а не на базі етнічно обрядової єдности, то мусимо сказати, що висунення цього /територіяльного/ принципу, так основного в розв’язці засадничих проблем Східніх Церков, означає такі дві речі: а/ виразне фаворизування латинського обряду і державних народів зі шкодою для церков Східнього Обряду та з кривдою для недержавних народів і національних меншин; б/ дальші комплікації для Східніх Церков, що є в злуці із Апостольською Столицею, в їхніх намагання упорядкувати своє релігійне життя в адміністративному, юридичному й душпастирському відношеннях згідно зі своїми традиціями, обіцяними правами й сучасними потребами. Лист Папи таким чином заторкує своїм змістом багато ширший засяг справ, як сама тільки проблема українського патріярхату. Він заторкує основні життєві проблеми всіх Східніх Церков, що їхні вірні порозкидувані по цілому світі /деколи у відношенні один-до-один/ і тим самим находяться поза територією власної патріярхії, та на землях, що є під іншою юрисдикцією. Можна припускати, що лист в справі українського патріярхату Папи Павла VI викличе неґативний відгомін серед первоієрархів усіх Східніх Церков і взагалі насторожить інші віровизнання у їхніх екуменічних діялогах з Апостольською Столицею.

Неможливо прийняти в добрій вірі і деяких практичних арґументів, що ними в листі обосновується вдімову створити український патріярхат під сучасну пору. Важко, наприклад, повірити в те, що український патріярхат погіршив би становище вірних в Україні. Можна сподіватись що якраз навпаки – ці вірні з радістю прийняли б створення українського патріярхату, як видимий і переконливий знак опіки над ними зі сторони Апостольської Столиці. Вважаємо, що відмовна відповідь тим самим погіршить становище тих вірних, бо нею вбивається останки надії, що її вони оправдано покладали на Апостольску Столицю, звідки могли сподіватись бодай справедливости за свою вірність і терпіння. Хто і чим може їх заохотити тепер до дальшої витривалости й віри? Відмовною відповіддю тим самим перечеркнуто особливу нагоду, якої скоро не буде. Додамо, що Апостольська Столиця до-недавна не мала дипломатичних зносин з країнами східнього бльоку, сусідами України, та й досі неї має їх із СРСР і тому не має офіційних зобов’язань супроти урядів тих країн, які зі зрозумілих причин можуть противитись створенню українського патріярхату.

Не менш дивними видаються побоювання, висловлені в листі, що український патріярхат, коли б постав, заохотив би до експанзії на нові території інші патріярхати. Такі побоювання, очевидно, зайві. Деякі із тих патріярхатів і так виконують вже свою владу поза межами їхніх історичних територій, як наприклад мелхітський, вірменський і інші, і це їхнє право, хоч і не радо, за ними визнається. Зрештою, сили всіх з’єдинених Східніх Церков ані в Курії, ані в діяспорі, де живуть їхні вірні, не є аж такі великі, щоб могли загрожувати церквам латинського обряду. Вкінці, існують латинські дієцезії, на територіях, що історично підлягали східнім патріярхатам. Цих дієцезій не ліквідується, ані не наміряється підпорядкувати ієрархії Східніх Помісних Церков. Варто пригадати на цьому місці, що в Галичині, де існувала Українська Католицька Церква східного обряду, існували рівночасно також латинська польська й вірменська церкви з рівним засягом прав і привілеїв їхніх ієрархів на цій самій території, хоч тодішня практика і зобов’язуюче канонічне право такого укладу речей не передбачували, і хоч це було з очевидною і відомою шкодою для Української Католицької Церкви. На сьогодні ситуація змінилась на стільки, що паралельні юрисдикції ієрархії різних обрядів на цій самій території визнаються, доказом чого є існування українських католицьких митрополій у ЗСА та Канаді. Коли візьмемо до уваги ці факти постає питання чому в Римі уважають що незалежні українські церковні провінції, як і менші церковні одиниці не можуть підлягати юрисдикції Українського Католицького Києво-Галицького Патріярхату? Відповіді на це питання лист не дає, без огляду на те як би не інтерпретувати його аргументацію.

З/ Засадниче непорозуміння.

Коли уважно читати аргументи проти створення українського католицького патріярхату в Листі Папи Павла VІ, мається враження, що зайшло десь якесь непорозуміння. Основним і засадничим арґументом є той, де говориться про те, що такий патріярхат не може бути створений поза власною територією. Але ні власної, ні іншої території не названо. Не подано також аргументів, що їх подав за створенням патріярхату Верховний Архиєпископ і інші українські владики. Відомим однак є те, що коли у 1963 році Верховний Архиєпископ, тоді Митрополит Галицький, Кир Йосиф Сліпий, звернувся в тій справі до Отців Вселенського Собору, то запропонував, щоб піднести до гідности патріярхату Києво-Галицьку митрополію. Маємо право припускати, що саме таку концепцію і на цій базі ставив Верховний Архиєпископ враз з іншими владиками й у пізніших зверненнях і петиціях до Апостольського Престолу в цій справі. Саме за такий патріярхат ведуть змагання широкі круги українського організованого громадянства. Але виглядає, що повищу концепцію Українського Католицького Патріярхату цілковито зігноровано в листі Папи. В листі взагалі не знаходимо згадки про Києво-Галицьку митрополію Української Католицької Церкви. Говориться натомість про те, що якщоб повстав Український Патріярхат, то він існував би поза «власною територією», і т.п. Виглядає наче б в листі була мова про іншу концепцію Українського Католицького Патріярхату, як та, що її поставив у 1963 році Верховний Архиєпископ Кир Йосиф Сліпий.

Таку іншу концепцію Українського Католицького Патріярхату, як довідуємось, насправді було поставлено в часі передсоборових підготовчих праць над «Схемою Декрету про Східні Церкви», себто перед прибуттям до Риму їх Блаженства Кир Йосифа Сліпого. Згідно з цією концепцією Український Католицький Патріярхат мав би був повстати для українців на еміграції і тим самим був би існував у дійсності поза територією матірної Церкви. /Див. про це Коментар на «Декрет про Східні Церкви» о. J. М. Hoeck, OSB, Lexikon f. Theol. u. Kirche (1966). т. I, Про 2-гий Ватиканський вселенський Собор, ст. 376/. ходять слухи, що пропоновано ще й третю концепцію (можливо як відміну щойно згаданої), а саме – концепцію «Візантійського Патрірхату» в Америці, але знову ж таки на базі північно-американської провінції нашої Церкви. Прямих офіційних, чи півофіційних потверджень на це однак немає.

Без огляду на те, хто, де й коли не ставив би був послідні дві концепції і які були причини й спонуки для цього, належить ствердити, що обі вони скрайньо шкідливі для Української Церкви. Вони заслуговують на те, щоб їх рішуче відкинути. Треба припускати, що якщо такі концепції ставлено, а виглядає що так, бо як тоді розуміти натяки в Листі на еміграційний патріярхат, то вони й зіграли ролю цього посліднього цв’яха в труні, що ним припечатано справу Українського Католицького Патріярхату на базі єдиноправильної концепції, що її поставив Верховний Архиєпископ; припечатано принайменше у теперішньому часі.

III. Що робити?

В хвилині, коли висловлюємо наші думки до відмовної відповіді Папи Павла VІ в справі Українського Католицького Патріярхату, важко передбачити які дальші пляни має Апостольська Столиця по відношенні до нашої Церкви на ближче й дальше майбутнє. Вже бо сама відмова створення патріярхату означає ще глибшу кризу у нашому церковному житті, кризу, що її ми всі гостро відчуваємо й переживаємо. Таким чином доводиться щераз повторити, що хоч «Рим сказав своє слово – справи не розв’язав /Справа Українського Католицького Патріярхату, хоч гієрархічно й найважливіша, є і буде одною лише із цілого ряду таких, що ждуть розв’язки, деколи негайної, як наприклад загальна й нездорова ситуація у ЗСА, де відчуження між вірними і ієрархією все більше поглиблюється. Найбільш серйозною, очевидно, являється проблема життя й буття Української Католицької Церкви на рідних землях.

Загалові української католицької ієрархії на чолі з Верховним Архиєпископом їх Блаженством Кир Йосифом Сліпим, як і загалові вірних видавалось, що багато із цих пекучих проблем будуть розв’язані, коли постане патріярхат і тим самим буде завершена організаційна структура нашої Церкви та забезпечена її помісність і єдність. Зрісши у силі і значенні, наша Церква і її ієрархія були б приступили до полагодження всіх інших проблем, не виключаючи також і тих, що є основними для наших братів у вірі на рідних землях. Цього ідеального стану нашій Церкві, на жаль, не судилось осягнути на цьому етапі її розвитку і існування .

Постає питання – якщо Рим вважає, що неможливо тепер створити Український Києво-Галицький Патріярхат, то що тоді пропонують в Римі на його місце? Яку організаційну структуру Української Католицької Церкви, як церкви помісної, вони собі уявляють? Вкінці – хто й чому перешкаджає у здійснюванні помісности нашої Церкви в діяспорі на цій базі, що вона її має, себто на базі інституції Верховного Архиєпископства і його помісних синодів? Ці питання повинні ставити римським чинникам українські католицькі владики, а також загал священиків і вірних.

Ці питання в світлі не заперечення, але лиш відкладення створення українського патріярхату Апостольською Столицею повинні б стати вихідними положеннями в оцінці сучасної ситуації та напрямними у плянуванні дальших починів і акцій для загального добра нашої Церкви й народу. На нашу думку такі почини належить взяти до уваги:

1. Змагання за створення Києво-Галицького Патріярхату належить посилити. Ініціятива тут належить в першу чергу українській ієрархії в цілому світі, і то без злощасних вийнятків.
2. Належить зібрати додатково аргументацію в користь створення українського католицького патріярхату, якщо ця, що її дотепер подано невистарчальна щоб переконати відповідальні чинники Курії. /Ми свідомі того, що досі зроблено це було в більшій мірі, як було б потрібно в іншій політичній ситуації. Але самі повторні акції мають своє значення: «Стукайте, а відчиниться вам», сказав Христос/. Очевидно, що найсильнішим арґументом будуть єдність і спільні зусилля в цій справі всієї нашої ієрархії, а також священиків і мирян, та взагалі світських чинників.
3. Належить всюди і при всіх нагодах усім чинникам підчеркувати права на помісність і єдність Української Католицької Церкви. Доброю нагодою для того буде Папський Синод, що незабаром почнеться в Римі, зокрема для тих українських владик, які братимуть в ньому участь.
4. Належить в усіх провінціях нашої Церкви подбати про те, щоб здійснювались постанови попередніх Архиєпископських Синодів української ієрархії. Це буде найкращою демонстрацією волі й бажань української ієрархії, священиків і вірних.
5. Належить докласти усіх старань для того, щоб чимскорше відбувся черговий V Архиєпископський Синод, на якому були б узгляднені і вирішені напрямні для дальшої праці всіх чинників Української Католицької Церкви для піднесення релігійного життя громади, та для покращання долі нашої Церкви.
6. Належить дати всецілу піддержку починам у справі патріярхату і здійснення помісности нашої Церкви Верховному Архиєпископові їх Блаженству Кир Йосифові Сліпому, та всім владикам, що працюють в тому самому напрямі.

/Завваги до листа Папи Верховному Архиєпископові/

1. Стан старань про заснування Патріярхату від 11 жовтня 1963 до 7 липня 1971 року.

 Заки Синод Українських Єпископів рішився перейти під юрисдикцію Апостол. Столиці в Римі в 1590-их роках, він переговорював з Папою впродовж кількох років, щоб запевнити своїй Церкві помісні права, якими вона користувалась до того часу. Папа Климент VIII дав їм таке торжественне запевнення по всі часи. Одначе скоро показалося, що не всі його наслідники цього держалися. Урядники римських декастерій задумали самі рядити Українською Церквою, поволі напихаючи в неї чужі їй духові латинські норми та звичаї.

Опинившись перед такою дилемою українські єпископи, духовенство та миряни дійшли до переконання, що така небажана практика може бути стримана тільки тоді, коли Українська Церква відзискає свого повну помісність, а це станеться через заснування Українського Києво-Галицького Патріярхату. Вони щиро вірили, що тільки український патріярх є в силі об’єднати всіх українських християн.

На жаль, втрата своєї Гетьманської Держави й окупація наших земель поляками й москалями, а по розпаді Польщі австрійцями, перешкодили здійсненню цього великого проекту. Римські Архиєреї: Урбан VIII, Олександер VII, Григор XVI, Лев XIII і св. Пій X ставилися прихильно до такої розв’язки українського церковного питання. Про це є вже чимала література й не маємо змоги докладніше про те говорити.

Після другої світової війни справа знову віджила. На другій сесії Вселенського Другого Ватинанського Собору цю справу на цілий ріст видвигнув Києво-Галицький Митрополит-Ісповідник Кир Йосиф VII Сліпий, що в лютому 1963 р. завдяки старанням Папи Івана XIII був звільнений з табору смерти на Сибірі й прибув до Риму на Собор.

11 жовтня 1963 року в часі генерального зібрання в соборі св. Петра в Римі він видвигнув до Отців домагання – заснувати Український Патріярхат. Це він вчинив на взір голов помісних Церков старовини, що ставили такі домагання до Отців Вселенських Соборів, нар., на Соборах в Ефезі і Халкедоні. Отці Собору прийняли прихильно його домагання, як про те свідчить офіційний комунікат Президії Собору того дня. Про те свідчить факт, що Отці схвалили декрет Про Східні Католицькі Церкви і в цьому зрівняли права верховного архиєпископа з правами патріярхів, як також уповноважнили Папу установляти нові патріярхати, як зайде цьому потреба. Цей декрет увійшов у нашій Церкві в силу з днем 25 березня 1966 року.

На тій же основі Синод Українських Католицьких Єпископів восени 1969 року схвалив перехід Української Церкви на патріярший устрій і передав всі свої ухвали Папі Павлові VI до затвердження.

Домагання заснувати український Патріярхат не було приємне московським большевикам, ані цілковито від них залежному патріярхові Олексієві. І він наказав своїм обсерваторам на Соборі протестувати перед Курією, бо Москва лякалася, що насильно загнана в катакомби Українська Католицька Церква, об’єднавшись під одним патріярхом, стане великою моральною силою, яка скріпить відпорність поневоленого українського народу. Нам відомі численні КҐБівські мітинги, де комісарі протестували проти намагань «Сліпого» відірвати Україну від Москви. Це свідчить про,важливість проекту.

В письмі Папи подаються такі причини відкинення проєкту Синоду Українських Католицьких Єпископів: канонічні, історичні, духовні й пастирські. Історичні й духовні причини лист не обговорює, а тільки канонічні й пастирські, тому згадаємо про них докладніше.

Читач Папського листа не може позбутись враження, що перша, тобто канонічна причина, є найважнішою. Папа базує своє рішення на існуючім канонічнім праві Східних Церков, до речі, скодифікованім латинськими каноністами, що було проголошене після другої світової війни листом «Клері Санктітаті». Проти цього права гаряче запротестували східні патріярхи зараз після його проголошення і, напевно, якщо б Папа Пій XII був прожив ще кілька років, він був би змінив його основно. Папа Іван XXIII обіцяв це зробити в часі Собору, але скоро помер.

Відомо, що східні Отці піддали його гострій критиці в часі Собору за те, що позбавляло Східні Церкви їх давніх прав, і домагалися його якнайшвидшого відкликання. їх підтримали західні Отці. І, саме, в наслідок тієї критики й підтримки західніх Отців, Собор схвалив декрет «Про Східні Католицькі Церкви», що привернув їм всі давні права, якими вони користувалися ще до роздору Церкви в XI сторіччі.

На жаль, їхні права ще й досі не привернені, бо установлена Папою Павлом VI канонічна комісія, до якої належать і деякі українські єпископи, ще й досі не відбула ані одного пленарного засідання, хоч від закінчення Собору вже минуло шість років. Видно, предсідник комісії має наказ не спішитись з приверненням Східним Церквам їх давніх прав, і тому доходить до конфліктів.

7 лютого 1969 року Мелхітський патріярх Максим V Такім написав у цій справі листа до Папи Павла VI, в якому вияснив становище своєї Церкви. Він написав, що права Східних Церков були колись і є сьогодні оспорювані тільки урядниками свящ. Конґр. Східніх Церков, не зважаючи на те, що саме вони вже з свого уряду є покликані ці справи боронити. Канонічне право, на яке завжди і при кожній нагоді покликається ті урядники, – писав патріярх Максим V, – було зібране і встановлене латинниками, які не розуміли, ані не розуміють, ментальности східніх християн.

Вселенський Собор, що діяв під впливом Святого Духа, відновив всі стародавні права Східніх Церков, які згадана Конґреґація обмежила. Патріярх Максим V переконав Папу Павла VI, що політичні та економічні обставини наших часів змушують людей масово еміґрувати в нові країни і там вони продовжають славити Бога способом і в обряді своїх предків, тому держать тісний зв’язок із своїм «Старим Краєм». Чому ж Східна Конґреґація забороняє їм мати свого пастиря, голову своєї Церкви «Старого Краю»? Це роблять православні братя, бо вони не підлягають Східній Конґреґації. Чи католики, які мають Папу за свого спільного Отця, мають бути гіршими від православних? На думку Патріярха Максима V Гакіма всі застарілі і середньовічні норми і погляди, чи історично-ґеографічні поняття, на яких спирається Папська Курія, не повинні мати жодного практичного примінення в наших часах, бо вони анахронічні і не сповняють своєї цілі. Патріярх стверджує факт, що опозиція заскорузлих латинських каноністів та інтерпретаторів права є виявом їх самолюбства та охоти верховодити над східніми християнами. В модерних часах цього не повинно бути.

Це авторитетне ствердженя східнього патріярха має свою велику вагу і для нашої Церкви, що є одною зі Східніх Церков і знаходиться в такому самому положенні. Маємо переконання, що арґументація патрярха Максима V є дуже добрим виясненням слова «аґреґатус», яке дивним дивом зайняло левину частину Папського листа до нашого Верховного Архиєпископа.

Пригадуємо, що Отці Собору в своєму декреті про Східні Церкви вживали такого вислову: «Денебудь буде поставлений єпископ якогось обряду поза межами патріярхальної: території, він по приписам права остається приєднаним /аґреґатус/ до ієрархії патріархату». /§ 7/.

Отож, деякі латинські каноністи і «Toppiбілє дікту» – їх підтримав «надворний кантоніст» Митроролита Сенишина, о. Віктор Поспішіль/, не звертаючи уваги на цілість тексту і дух декрету, випирається, що цей зворот тексту означає, немов би голова Матірної Церкви не мав жадного відношення, ані права до своєї Дочерної Церкви, і нібито це право має тільки Східня Конґреґація.

Що так воно не було і не є, свідчить деклярація Східньої Конґреґації з 23 квітня 1970 року, за якою східні єпископи Дочерних Церков, що діють поза межами патріярших територій, є зобов’язані брати участь у патріярших Синодах з активним і пасивним правом. Їх запрошує сам патріярх, а в часі опорожнення престола патріярший заступник. Що до вибору єпископів Дочерних Церков патріярх предкладає Папі імена трьох кандидатів на опорожнені єпархії, а Папа іменує одного з них.

Ось так Східня Конґреґація під тиском східніх патріярхів відступила із свого твердого становища і видала деклярацію ближчу духові Собору. Ця деклярація відноситься також до Української Церкви, але згадана Конґреґація ще впирається, мовляв, Українська Церква не є патріяршою Церквою, дарма, що саме право дає їй патріярші права, як також згаданий декрет Собору зрівняв права нашого Верховного Архиєпископа з правами східніх патріярхів. І, саме, упертість кард. Фюрстенберґа була причиною, що він виключив нашого Верховного Архиєпископа від іменування кандидатів на двох єпископів ЗСА, а це спричинило гарячі протести мирян, які довели до нечуваних досі демонстрацій, бо миряни не принимають так іменованих єпископів.

На превеликий жаль, старання москалів знайшли дорогу і прихильність до найвищих чинників Римської Курії і вони зачали впливати на українських єпископів, щоб не підтримали митрополита-ісповідника Сліпого. І це їм вдалось осягнути: митрополит Амброз Сенишин, ЧСВВ, з Філядельфії, ЗСА, не солідаризувався з рештою українських єпископів та прихилив до своєї опозиційної партій ще двох владик-василіян, Кир А. Горняка з Англії та Кир Йосифа Мартинця з Бразилії. Їх опозиційна акція послужила згаданим чинникам основою до стягнення проекту патріярхату з нарад Собору, мовляв, коли самі українські єпископи ще не дійшли в цій справі до згоди, то хто ж може їх змусити мати свій патріярхат? І так три згадані владики-василіяни викликали внутрішню незгоду в нашій Церкві, що триває до сьогодні, і стали оруддям латинізації в руках преф. Східньої Конґеґації, кард. Фюрстенберґа.

На щастя, два з тих владик, пізнавши свою велику помилку чесно вицофалися з позицій, але завдану шкоду вже не могли направити. Залишився тільки сам митрополит Амброз Сенишин, ЧСВВ, помагати «з матері полатану сорочку здіймати», замість ужити талан і свій уряд до її піднесення. Кардинал-префект всіми силами і засобами виступив проти старань наших патріотичних єпископів, а з особливою настирлістю проти рішень Арихиєпископського Синоду, що відбувся в Римі восени 1969 р. і вислав Папі Павлові VI формальне домагання заснувати український патріярхат.

На весні 1971 року верховний архиєпископ Йосиф VII Сліпий одержав від префекта Конґ. Східніх Церков Фюрстенберґа письмо з повідомленням, що Папа Павло VI відкинув домагання Синоду Українських Єпископів в справі заснування патріярхату. Коли ж єпископи, духовенство, миряни, не зважаючи на те, в своїх численних заявах, телеграмах і листах просили Папу Павла VI об’єднати Українську Католицьку Церкву під одним патріярхом, 7 липня 1971 року Папа переслав своє письмо кардиналові Сліпому, якого зміст подаємо на іншому місці цього номеру нашого піpiодика.

2. Які ж причини змусили Папу відкинути просьбу Синоду Українських Єпископів?

Лист Папи написаний по-латині і має напівприватну форму з ноткою особистої приязні Папи до українського Ісповідника-Архиєпископа Сліпого, взагалі, а до Церкви в Україні і її сильних духом мирян, зокрема.

У листі подаються причини, що змусили Папу видати свій неґативний вирок у справі заснування Українсько Патріярхату, «принаймні в цьому часі». Які ж то причини змусили Петрового наслідника відкинути просьбу пастирів «Мовчазної і Мученицької Церкви в Україні», що вже чотири сторіччя несе жертви за ідею єдности Христової Церкви, а тепер мучиться в кігтях безбожного режиму?

Папа, найперше, заявляв, що видав свій вирок на основі студій та опінії «невеличкого гурту Отців Кардиналів», під проводом кард. Йоана Biйo, папського секретаря стану і префекта публічних справ Церкви. І на жадання останнього український верховний архиєпископ поновно та авторитетно представив арґументи Синоду Католицьких Єпископів Українського Обряду.

І після розглянення тієї опінії «гурту Отців Кардиналів» Папа не може прихилитись до просьби Синоду Українських Католицьких Єпископів, хоч особисто має прихильну настанову до їх проекту, і принаймні в цьому часі не може рішитися заснувати український Патріярхат.

Після такого ствердження Папи ніхто не може мати сумніву, що до того «гурту» кардиналів напевно належали кардинали: Євген Тіссеран, Іван Віллебрандс і Максиміліян Фюрстенберґ, і ще кілька менших співробітників, як архиєп. Бріні та Казаролі. Всі вони ведуть розмови про унію Московської Церкви з Римом і за те одержали навіть від патріярха Олексія ордени.

3. Доля наших братів у Совдепії турбує Папу.

У своєму листі Папа турбується, що як би був заснований український патріярхат на нових поселеннях, то український новоіменований патріярх одержав би більші права, як їх мають східні патріярхи за канонічним правом і тому не засновує його, бо лякається великої котраверзії.

Та, одначе, найбільшим арґументом відкинення проекту українського патріярхату є великий ляк Папи за долю українських католиків у катакомбах у царстві «серпа і молота». Як буде установлений український патріярх, – пише Папа, – то він зараз же схоче боронити прав своєї пастви під гнобителями, а через те погіршиться їхня доля. Чи може їх боронити неприсутній патріярх? /тобто з еміґрації/, – питає Папа.

І цей уступ становить пастирську основу відмовного рішення Папи. Відмітимо, що епітет «бідний eміґрантський Верховний Архиєпископ» кілька разів уживав митрополит Сенишин, ЧСВВ, і його каноніст Поспішіль, уживали його архиєпископ Бріні і сам кардинал Фюрстенберґ. Цим епітетом вони хотіли понизити престиж Кардинала-Ісповідника Сліпого, мовляв, чого йому пхатися до Дочерних Церков, хай вертає до своєї Львівської Архиєпархії, а ми вже тут самі без нього дамо собі раду. Правда, Кардинал Сліпий перебуває в Римі, але його єпископи управляють «Мовчазною Церквою» і з ними він є у старому контакті. Папа також не може бути присутнім у Церквах під большевицьким режимом, але ніхто не важиться заперечити, що він має до них право, і в їх імені говорить.

При цій нагоді варто запитати Східню Конґреґацію, що вона вчинила в обороні нашої «Мовчазної Церкви», починаючи від смерти Папи Івана XXIII? Зовсім нічого! Маємо добру основу думати, що вона підтримує екуменічні розмови представників Курії з московськими казьонними єпископами, нпр., кард. Віллебрандс, архєп. Казаролі й інші, які не тільки, що нічого не помогли, але навпаки пошкодили нашим братам «у царстві серпа і молота». Щогірше, Конґреґація не дозволяє єпископові В. Гопкові перейняти свою єпархію в Пряшеві. Кард. Віллебрандс і єзуїт о. Лонґ, беручи участь в соборі Московської Церкви в Заґорську цього року ані одним словом не запротестували, коли москалі домагалися «уваженення» свого собору у Львові 1946 року, на якому була знищена наша Церква. Це було крайнім опуртунізмом і боягузством. Правдивий Христовий пастир повинен завжди боронити переслідуваних безбожниками християн.

По-друге, хто знає краще обставини і духові потреби українських християн у катакомбах? Українські єпископи, що вийшли з народу, а особливо Ісповідник-Кардинал Сліпий, – чи архиєп. Казаролі, Бріні, або навіть сам кард. Фюрстернберґ, що щойно по своїй номінації на префекта Східньої Конґреґації зачав заниматися «Мовчазного Церквою» в Україні? Всі вони знають дещо про большевиків із книжок, але не розуміють, що Московською Церквою керує не патріярх, але войовничий безбожник Куроєдов, що іменує, переносить і суспендує єпископів, цензурує всі патріярші видання та всі промови митр. Нікодима і патр. Пімена. Ватиканські політики не здають собі справи, що в Московії правдиво християнською не є «казьонна» Цекрва Пімена, але «Мовчазна Церква» в катакомбах, як і Українська Церква. Ця остання в страшною режимові, бо він не може її контролювати.

Єпископи українського обряду просили Папу установити патріярхат в глибокому переконанні, що це об’єднає нашу Церкву, піднесе високо її престиж і скріпить її внутрішню силу, щоб вона ставила більший опір безбожникам, а в діяспорі створила резерву для відродження народу, як прийде слушний час. На предложення «гурту кардиналів» Папа відкинув наше домагання, домагання наших єпископів, хоч запевняв свою любов до нашої Церкви та її сильних духом християн. Папа відмовив їй свою помічі у найважчих для неї часах. Не попадаймо через те у зневіру. Бог нас досвідчає!

Українська помісна Церква мусить заховати свої стародавні традиції та ніколи не перестати змагання до заснування свого патріярхату. Ми переконані, що відмова Папи є тимчасовим непорозумінням, тому не зражуймось, а всіма силами змагаймо до нашої мети. Лист Папи залишиться прикрим епізодом в історії нашої Церкви, де нарід своєю кров’ю дає свідоцтво правді: «Хай усі будуть одне!»

Рух в обороні прав і помісности Української Католицької Церкви поширюється і серед молоді. В Чікаґо постав Студентський Комітет ад гок за Патріярхат Української Католицької Церкви, який запросив на суботу, 29 травня двох доповідачів з-поза Чікаґа. Відомий професор теології Фордгамського університету та директор екуменічного осередку Папи Йоана в Нью-Йорку, о. Джордж А. Мальоні, та проф. історії Ля Сал Коледжу в Філадельфії, Мирослав Лабунька, гостювали в Чікаґо.

До обіду вони провели зустріч з представниками етнічної преси в Чікаґо, яка виявила велике зацікавлення подіями в нашій Церкві. По обіді відбулася зустріч із студентами, де обидва гості дали короткі експозе про теперішні проблеми Української Церкви, а потім відповідали на питання. Присутніх було понад 30 студентів.

Того ж дня вечером відбулися громадські збори, на яких обидва гості доповідали про Українську Церкву в пособорову добу, її права, помісність, про теперішні змагання і труднощі в них. Зокрема гість з Філядельфії подав коментар до бурхливих подій філядельфійських свячень. Доповідачі також відповіли на питання. Студентка Марта Гарасовська розповіла про участь делегації молоді з Чікаґа в Філядельфійських демонстраціях. Вона також заявила, що українська молодь виразно себе визначує по стороні тих, які боронять самоуправний і самобутний характер нашої Церкви. Говорив також заступник голови Координаційного Комітету Громадських Організацій ЗСА і Канади за Патріярхат, д-р Юрій Городиловський, який привітав гостей та заявив, що сьогодні перед всіми повинен бути ясний шлях – з ким ми йдемо і проти чого ми виступаємо. Координаційний Комітет дав свій протекторат для цієї громадської зустрічі. Студент Тиміш Трусевич прочитав тексти телеграм Святішому Отцеві, Блаженнішому Кир Йосифові, усім Владикам Канади та трьом єпископам Америки. Канадійським ієрархам дякувано, що не взяли участи в філядельфійських свяченнях. Від ієрархів Америки присутні домагалися запрошення Верховного Архиєпископа з візитою до Америки. Окрему телеграму вислано до Комісії Прав Людини при ООН, доводячи до відома, що Ватикан, будучи сиґнатором Деклярації Прав Людини, не респектує цих прав, бо тримає у палатному ув’язненні нашого Первоієрарха.

Студентка Наталка Пилипюк, голова Чікаґівського Студентського Комітету ад гок, яка відкрила збори і представила ціль акції студентів, прочитала резолюції, що їх присутні прийняли оплесками. Зборами проводив проф. В. Маркусь, який також подав резюме промови о. Мальоні українською мовою. Всіх учасників цих зборів у залі СУМА було 400 осіб.

До місцевого Студентського Комітету входить 11 студентів місцевих університетів та середніх шкіл. Крім голови, Н. Пилипюк, активними в Комітеті є Т. Трусевич, М. Гарасовська, З. Городиловська, О. Смишнюк, Ю. Левицький, 3. Трусевич, та інші. Від Чікаґівського Комітету їздили до Філядельфії Олег і Роксоляна Сацюки, Гарасовська та О. Черінь.

Про чікаґівські збори та про теперішню кризу в нашій Церкві – статті в місцевій литовській, польській і чеській пресі.

В останніх двох числах журналу «За Патріярхат» /чч. 15 і 16, 1970/71/ поміщено було документ під назвою «Василіянський Чин і Справа Українського Патріярхату». Цей документ появився за підписом Протоархимандрита Василіянського Чину о. Атанасія Великого і тим самим можна вважати, що він відображає офіційне становище Василіянської Капітули до цієї важливої справи. Із його змісту виходить, що документ був приготований перед закінченням 2-го Ватиканського Собору, себто у 1964 році. Саме в тому часі почала розгортатися масова акція серед української еміґраційної громади за піддержку постуляту, що його видвигнув перед отцями Собору Верховний Архиєпископ їх Блаженство Кир Йосиф Сліпий: встановити український католицький Києво-Галицький Патріярхат. Встановлення такого патріярхату йшло з духом Собору, що стверджував окремі права і традиції та звичаї Східніх Церков, а також з потребами Української Католицької Церкви на її сучасному етапі історичного розвитку.

Василіянський документ появився у Циркулярі Чину, що, як видно, призначений тільки для внутрішнього вжитку. Редакція журналу не мала до своєї розпорядимости цілого циркуляра, а тільки ту частину, що в ній опубліковано згаданий документ. Згадуємо це тому, що можуть бути застереження відносно автентичности документу та його авторства. Редакція запевняє однак, що має докази, які таку автентичність показують. Але навіть без таких запевнень можна б, якщо б була потреба, ствердити це шляхом внутрішньої і зовнішньої аналізи документу.

Виглядає,що потреба такого документу була спричинена слідуючими мотивами й цілями: а/ зайняти засадниче становище до всіх акцій що велись чи плянувались у справі встановлення українського католицького патріярхату, себто від хвилини, коли її видвигнув Верховний Архиєпископ на 2-гій сесії Собору; б/ визначити чітко напрямні Чину в цій справі на майбутнє; в/ видвигнути заслуги Чину для Церкви взагалі і в тій окремій справі зокрема, головно коли йдеться про час передсоборових приготувань. Зроблено це з наміром оборони Чину перед, як кажеться у передмові, публічними закидами «немов би Василіяни ставились до неї /справи патріярхату/ з якимись резервами»; і г/ поінформувати рядових членів Чину – отців і братчиків, про становище в цій справі Капітули, щоб кожний з них індивідуально міг діяти в дусі становища цілого Чину.

Документ поділено на шість частин, коли врахувати ненумерований вступ. Узаглавлені, нумеровані частини від один до п’ять діляться на дрібніші підрозділи. Варто на цьому місці пригадати читачам наголовки розділів: І. Історичний аспект справи; 2. Сучасний аспект проблеми; 3. Деякі об’єктивні і суб’єктивні аспекти; 4. Проблеми методи й тактики; і 5. Практичні дійові висновки.

З огляду на час,що проминув від появи документу, він, очевидно, втратив частинно на своїй актуальності. На деякі твердження, що їх тоді поставлено пізніші події вже дали свою відповідь. Але ряд постулятів не втратили своєї актуальности й досі, й вимагають аналізи. Виглядає, що без огляду на те, що сталося після 1964 року в нашій Церкві, ці постуляти й на дальше мають зобов’язуючу силу для Василіянського Чину. Вони також були прийняті частиною української католицької ієрархії, а головно тими владиками з-поміж неї, що походять із Чину. Багато із аргументів, вичислених в документі в некористь установлення українського католицького патріярхату під сучасну пору. Доводилось в міжчасі почути з уст і прочитати в документах, що вийшли з рук чужих і своїх противників справи патріярхату. Не можемо виключати в тому випадку збігу обставин, спеціяльно у випадку чужих чинників. Але з другої сторони не можемо виключати можливости, що цей документ став також базою для дальших теоретичних роздумувань і практичної дії українських чинників, що противились і противляться установленні українського католицького патріярхату у поставленій Верховним Архиєпископом формі. Саме ця остання можливість спонукала Редакцію опублікувати цей документ на сторінках журналу «За Патріярхат».

В документі порушено цілий ряд аспектів, що в історичній перспективі, на фоні сучасних обставин і в зарисі майбутнього стосуються проблеми українського патріярхату й долі Української Католицької Церкви на батьківщині і в діяспорі в загальному, а часто і в партикулярному відношенні. З трудом тому доводиться здефінювати основні постуляти, що стосуються справи патріярхату тепер. Вважаємо однак, що їх можна звести до таких основних:

1. Завершення організаційної структури українського церковного життя патріярхальною системою належить зараз вважати ціллю, що може бути здійснена щойно радше в далекому майбутньому.

2. Здійснення цієї цілі під сучасну пору перерішене в її некористь, головно з об’єктивних причин, /в першу чергу – політичних міжнародніх/, а з суб’єктивних /українська рація стану/ – навіть непобажане.

3. Тактика, що її примінено в тій справі від початку /Верховний Архиєпископ і ширші кола українського громадянства/ була засадничо неправильна. Висувати постулят українського католицького патріярхату на Соборі було не на часі, бо було це проти духа Собору. /Правдивий дух екуменізму не може не враховувати інтересів інших віровизнань, якщо ці інтереси є в колізії з українськими інтересами/. Ультимативне ставлення справи й ірраціональний підхід до її розв’язання зі сторони українських чинників можуть тільки пошкодити.

4. Структура українського церковного життя, що досі /1964 р./ існувала, задоволяла потреби загалу вірних і тим самим є вистарчаюча й не вимагає змін поза введенням певної системи колеґіяльности та консультації між українськими владиками.

5. Серед української ієрархії, священства і вірних немає противників патріярхату.

6. Чин, як такий, докладатиме старань, щоб цей дизедират – український патріярхат – був здійснений, коли настане для того відповідна пора, й буде працювати для добра Церкви в любій її організаційній структурі.

За вийнятком останнього ствердження, що його можна лиш привітати, з постулятами Василіянського Чину неможливо погодитись. Заки прийдемо до відповіді на них і до подрібного розбору цілого ряду додаткових стверджень, що їх знаходимо в документі, хочемо сказати в чому полягає засаднича шкідливість підходу до справи патріярхату, як він /цей підхід/ виявлений у документі. У документі подрібно зібрано, як кажеться, об’єктивні і суб’єктивні причини, чому справа українського патріярхату не має виглядів на позитивну розв’язку під сучасну пору. Вказано також на тактичні помилки, що їх наче б то поповнено. Не вказано зовсім аргументів, що промовляли б за встановлення католицького патріярхату саме тепер. Невже ж їх немає? Важко в це повірити. Цілковито недоцінено рушійних сил українського суспільства, що не відрізняються від таких же сил інших народів, з якими сьогодні числяться так світські як і церковні сили. Маємо на увазі широкі маси вірних нашої церкви. Невже ж можливо їх цілком ігнорувати?

/Продовження буде/

Мирянський З’їзд в Нью-Йорку, 19 червня 1971 p., розглянувши різні інформації та пресові повідомлення, джерелом яких є Ватикан або ним інспіровані засоби зв’язку, засуджує маніпулювання вістками, яке свідомо практикували чинники Курії у зв’язку із забороною Блаженнішому Верховному Архиєпископові Кир Йосифові виїхати на відвідини до Канади. Не відповідає правді, як подають ватиканські джерела, що приїзд Верховного Архиєпископа був би перешкодив філядельфійським «свяченням», бо вони відбулися перед заповідженим днем приїзду Верховного Архиєпископа до Торонта 28 травня 1971 р. Так само свідомою дезінформацією та інсинуацією є інспірована Ватиканом вістка, нібито, ті, які брутально заборонили його виїзд, хотіли захистити Верховного Архиєпископа перед неприємними для нього виступами. Це є звичайний наклеп, бо ніхто не збирався виступати проти Кир Йосифа. Ми запитуємо, чого кард. Фюрстенберґ, знаючи, що проти нього готуються демонстрації у Філядельфії /про що він і Папа Павло VI були лояльно попереджені/, таки приїхав до Філядельфії і наразив особу «папського леґата» на неприємні виступи.

Ми з обуренням відкидаємо такі неправдиві, а той підступні інформації, які просуваються чужій пресі, облудливо прикриваючи сваволю і знущання куріяльної адміністрації над особою і урядом українського Верховного Архиєпископа, Блаженнішого Кир Йосифа Сліпого.

В імені З’їзду Мирян в Нью-Йорку, 19 червня 1971 року:

За Раду Мирян:

д-р Роман Осінчук, голова
проф. Мирослав Лабунька, заступник голови

За Крайову Управу Товариства за патріярхальний устрій УКЦеркви:

д-р Зенон Ґіль, голова
інж. Ірена Колтонюк, секретар

За Резолюційну Комісію:

д-р Василь Маркусь, голова
мґр. Євген Гановський, секретар

Одним із наслідків 2-гої Світової Війни була ліквідація колоніальних імперій європейських потуг. Коли розлогі колонії на неевропейських континентах одна по одній осягали незалежність, в урядах матірних держав скорочувались штати інституцій, що відали справами колоній та їх населення, ліквідувались міністерства колоній. Їхня роля скінчилась, для них не було більше що робити, а крім цього стали вони зненавидженими інституціями серед народів, над якими здійснювали колись своє панування, часто панування «з високої і твердої руки». Подекуди ще залишились їхні напівмертві скелети, але для цих залишків дні не то що панування, а й самого існування – почислені.

Цей невідворотний розвиток історії стосовно колоній і колоніяльних інституцій, виглядає, пройшов якось мимо одної такої інституції, що про неї хочемо сказати кілька слів. Ідеться очевидно про Східну Конґреґацію Римської Курії. В їх відані були й, на жаль, ще дальше остаються всі справи нашої Української Католицької Церкви східного обряду. Конґреґація ця була й осталась, як виглядає, контролюючим і регулюючим чинником нашої Церкви. Від неї фактично залежало й залежить креовання нових архиєпархій, єпархій і екзархатів, їхній адміністративний поділ, а також номінації, зміни й заміни наших правлячих ієрархів та багато інших дрібніших, хоч і не менш важливих справ нашої Церкви. Можливо, що такий стан речей, а в дійсності така залежність нашої Церкви від однієї Конґреґації, був оправданий в минулому /оправдане ж було й існування міністерств колоній/, але важко оправдати його, на нашу думку, на сучасному етапі розвитку Вселенської Церкви й існування нашої Церкви.

Особливо така залежність нашої Церкви – найбільшої чисельно між іншими східними Церквами – не згідна з духом постанов Другого Ватиканського Вселенського Собору. Постанови ці виразно потвердили помісність Церков східних обрядів у лоні Вселенської Церкви, як і взагалі адміністративну самобутність церковних одиниць поодиноких народів світу, надавши їм право творити свої верховні організаційні чинники, як: патріярхати /де на це є потреба, за рішенням Святішого Отця/, верховні архиєпископства, національні конференції єпископів та національні синоди. Ці верховні чинники, раз створені, стають керівними й відповідальними установами помісних церков, чи церковних одиниць поодиноких народів. Вони також є рівночасно тими звенами єдности Вселенської Церкви, що комунікуються прямо з Її видимим головою, Святішим Отцем, Синодом Єпископів Вселенської Церкви, чи з відповідальними за певні специфічні справи установами Римської Курії. Така організаційна структура, що зараз здійснюється в Католицькій Церкві, вказує на зайвість такої інституції, якою є Східна Конґреґація, де ще дальше концентрується відповідальність за всі справи поодиноких Церков східних обрядів. Фактично її дальше існування є шкідливим для Вселенської Церкви, бо воно підчеркує дискримінацію, що її стосовано в минулому по відношенні до Церков східних обрядів, як також унеможливлює безпосередню, нормальну комунікацію голов помісних церков із Святішим Отцем та різними установами Римської Курії.

Наскільки шкідливою є зараз залежність нашої Церкви від Східної Конґреґації видно хоч би з такого потягнення як заміна правлячого єпископа – ісповідника Пряшівської єпархії Кир Василя Гопка новим єпископом Яном Гіркою. Очевидне це також з того факту, що саме ця інституція протиставиться – із впертістю гідною кращих завдань – здійсненню помісности нашої Церкви. Оправдані надії і задушевні сподівання українських вірних стосовно створення Українського Католицького Патріярхату мабуть також розбились об високі пороги цеї інституції.

Часом здається, що в Східній Конґреґації засіли зараз якісь новітні імперіялісти й що рішені вони діяти по засаді своїх світських колеґ: Divide et impera! Діли і пануй! Застосування цього принципу до нашої розтерзаної Церкви, що має за собою довгий і важкий шлях мучеництва та ісповідництва, стає особливо болючим досвідом для вірних нашої Церкви так на батьківщині, як і в діяспорі. Політика Конґреґації супроти нашої Церкви від закінчення Другого Ватиканського Вселенського Собору цілим рядом своїх потягнень і рішень нагадує нам до болю знакому ще й другу засаду – виклик, кинений нам нашими сусідами в минулому, що Rutheni non sunt digni! Рутенці не є гідними! Переведений на сучасну мову фактів, виклик цей означає, що: рутенці сьогодні не гідні мати своєї помісної Церкви, свого одного верховного пастиря, своєї власної церковної культури і традиції, своєї національної гідности й ідентичности.

Вважаємо, що з огляду саме на таку поставу рішаючих чинників Східної Конґреґації до нашої Церкви, як і з огляду на внутрішні відносини та потреби цеї Церкви, на наших владик падає тепер історичної ваги обов’язок: сказати і вказати італійським, французьким, бельґійським і голяндським експертам, монсіньйорам, префектам, а як потрібно, – то й кардиналам, що Україна це не Лібія, не Сагара, не Конґо, ані колишня Ява чи Суматра. Україна в жадному випадку не місійний терен, заселений відсталими племенами, а країна й народ із тисячелітньою християнською культурою та чи не єдина країна із новітньою Церквою Катакомб. Якщо наші владики цього не зроблять, то можна побоюватись, що вони скоро опиняться в ролі племінних вождів, що їх трагічна доля так добре відома з історії колоній. /Роля «удільних князів», то все ще роля почесна в тому відношенні!/. Ситуація ускладнюється ще й тою обставиною, що з часом може не стати й «племен»… Можливо, що на це саме й числить дехто із заінтересованих сторін.

Шанують у світі тих, що самі себе шанують. Мужня постава в обороні прав своєї Церкви й народу, не є ані бунтом, ані схизмою, ні єрессю, а почесний обов’язок тих, що на них лежить відповідальність.

Хочемо на цьому місці пригадати один інцидент, що про його перебіг від давна кружляють вістки серед народу. Кажуть, що коли в 195З р. появився був «Лист до Народів Росії» св. пам’яти Пія XII, то один з українських католицьких владик, вважаючи цей лист ударом по національній гідності українського народу, попрохав авдієнції у Святішого Отця, і, скинувши із своїх рамен владичий хрест /символ влади владики/, з думкою зректись свого становища заявив, що після такого листа Апостольської Столиці, він не вважає можливим для себе дальше сповняти обов’язки пастиря серед своїх вірних. Не важливе чи саме так відбулась згадана авдієнція, але важливе те, що після неї Апостольський Престіл виявив багато більше уваги і зрозуміння до потреб нашої Церкви, як будь коли перед тим; згадати б хоча знаменний лист Пія XII до всієї української ієрархії /включаючи й закарпатських владик/ та вірних, від 1956 р. з нагоди Тисячеліття християнства в Україні, та креовання нових єпархій і екзархатів в країнах поселення. Такої саме постави, хай і менш драматично висловленої, маємо право очікувати від наших владик тепер, в цей найбільш критичний момент для нашої Церкви. Хай наші владики засвідчать від себе й своїх вірних перед усіми відповідальними чинниками – так церковними, як і світськими, – що Rutheni sunt dignil – що українці гідні своїх прав на рівні з іншими народами світу·

пересланий через Його Ексцеленцію Джералда В. МекДевіта,
єпископа коадъютора римо-католицької Архидієцезії Філадельфії,
представника Апостольського Делеґата у Вашінґтоні, Д.К.

І

Резюме авдієнції

Ця авдієнція відбулась в результаті старань Товариства про зустріч із Апостольським Делеґатом до ЗєдиненихСтейтів Америки для цього, щоб він вислухав погляди українців католиків у справах їхньої Церкви. Тому Його Ексцеленція Люїджі Раймонді, Апостольський Делеґат у Вашінґтоні, уповноважнив Його Ексцеленцію Джералда В. МекДевіта, єпископа-коадъютора римо-кат. Архидієцезії Філадельфії, прийняти Делеґацію Товариства.

Авдієнція відбулась, дня 2-го березня 1968 р. в приміщенні уряду Філядельфійської Архидієцезії. Членами Делегації були: ред. Василь Пасічняк, голова Товариства, проф. Мирослав Лабунька, професор коледжу ЛяСаль у Філядельфії, та д-р Зенон Ґіль із Трентону, Н.Дж., члени Товариства.

Його Ексцеленція Джералд В. МекДевіт ввічливо повідомив делеґатів про сучасне відношення Апостольської Столиці до справи Патріярхату Української Католицької Церкви. Його Ексцеленція підкреслив, що Апостольська Столиця уважно розслідила цю справу в 1965 р. і прийшла до висновку, що створення Патріярхату УКЦ під сучасну пору було б невказане, бо воно причинилося б до роз’єднання вірних цієї Церкви і це рішення було закомуніковане Блаженнішому Верховному Архиєпископові Кардиналові Йосифові Сліпому.

З черги Його Ексцеленція Джералд В. МекДевіт вислухав довшу усну інформацію членів Делеґації відносно теперішнього стану Української Католицької Церкви, головно про оці справи:

а)   З’ясовано ґенезу, цілі і діяльність Товариства за Патріархальний Устрій Української Католицької Церкви. Делеґати ствердили, що членами Товариства є практикуючі католики, вірні і священики УКЦ у ЗСА. Товариство основано у 1964 р. на загальне бажання мирян, і його завданням є піддержати і піднести повагу церковних властей у патріярхальному устрою Української Католицької Церкви. Особливою турботою Товариства є збереження юрисдикційної і обрядової єдности в Українській Католицькій Церкві. Таку єдність на думку українців католиків, можна забезпечити почерез здійснення Патріярхату Української Католицької Церкви; це знову ж, може здійснитися дорогою об’єднання всіх єпархій і екзархатів під проводом одного Голови Української Церкви – Верховного Архиєпископа або Патріярха.

Передумови для такого об’єднання правно існували віддавна і були поновлені в 1963 p., коли Святіший Отець Павло VI ще раз визнав їх і доручив Конґреґації для Східніх Церков офіційно заявити, що Митрополит Львівський є Верховним Архиєпископом.

б)   Українці-католики є переконані в цьому, що здійснення патріярхального устрою стане запорукою тривкої єдности в Українській Католицькій Церкві. Це переконання українських вірних проявилось спонтанно зокрема підчас Першого Світового Конгресу Вільних Українців в Нью Йорку в листопаді 1967 р. в якому взяли участь делеґати із численних країн Північної і Південної Америки, Європи, Австралії та Нової Зеляндії.

Делеґати Товариства запевнили Його Ексцеленцію Дж. В. МекВевіта, що ці переконання відносно патріярхального устрою в Українській Католицькій Церкві, поділяють усі українці в діяспорі та, що до цього немає між вірними різниць думок. Вони виявили свою підтримку для встановлення патріярхального устрою в тисячах листів до Святішого Отця з усіх сторін світа. Якщо і є неприхильна постава, то серед деяких українських єпископів але не серед мирян.

в)   Серед вірних Української Католицької Церкви створилося переконання, що виминаюча постава Апостольської Столиці до справи Патріярхату є спричинена не лише браком об’єктивної інформації про дійсну настанову більшости українських католицьких єпископів, священиків і вірних, але також нецерковними міркуваннями, Українці-католики мають причину думати, що так державні мужі деяких країн, як і деякі церковні достойники Католицької Церкви і інших віроісповідань виступають проти встановлення: Українського Католицького Патріярхату із чисто політичних причин. Делеґати підкреслили деморалізуючий вплив такої постави Апостольської Столиці на українців-католиків.

г)   В дальшому ході авдієнції поставлено наступні питання:

Чи правдою є, що Апостольська Столиця не є дальше заінтересована в існуванні з’єдинених Церков східніх обрядів.

Чи американська римо-католицька ієрархія дійсно вважає, що такі Церкви не повинні існувати як окремі Церкви в ЗСА, а навпаки – повинні злучитися із Американською Католицькою Церквою.

ґ) Делеґати вияснили теперішнє тяжке положення Української Католицької Церкви. В Україні, уряд СРСР рішучо протиставиться релігійному життю взагалі, а зокрема діяльности Української Католицької Церкви, тому вірні католики є там переслідувані. Після Берестейської Унії 1595-96 pp. Українська Католицька Церква стала оживляючою і провідною силою в житті українського народу і століттями спонукувала культурний і національний розвиток. Тепер, вірні цієї Церкви мають можність жити відкрито релігійним життям лише в рямцях Російської Православної Церкви яка є офіційною Церквою в СРСР, і має особливу підтримку атеїстичного уряду; така ситуація викликає у вірних невдоволення і непошану до православних ієрархів і священиків. Навпаки, Українська Католицька Церква викликає подив і пошану серед численних народів СРСР. Цю пошану і подив Українська Католицька Церква завдячує твердій видержливості українців-католиків, ієрархів і вірних, а зокрема Голови цієї Церкви – Блаженнішого Верховного Архиєпископа Кардинала Йосифа Сліпого. Він залишився вірний своїй Церкві і з’єднанню із Вселенською Католицькою Церквою по-через вісімнадцять літ ув’язнення і переслідування.

д)   Його Ексцеленція Дк. В. МекДевіт відповів, що побоювання українців-католиків відносно майбутнього значення їхньої Церкви не є виправдані. Східнім Церквам об’єднаним із Уселенською Церквою тепер надається більшого значення, аніж коли-небудь перед тим. Ці Церкви шанують і зі сторони американської римо-католицької ієрархії немає ніяких спроб обмежити їхню свободу і самобутність. В доказ спеціяльної уваги Апостольської Столиці і американської ієрархії Його Ексцеленція навів такі приклади, як збільшення числа українських католицьких єпархій і екзархатів та створення дієцезії для маронітів.

е)   Його Ексцеленція підкреслив, що він знає про те, що Українська Католицька Церква є найбільшою по серед з’єдинених Церков східнього обряду. Він запитав делеґатів Товариства, які права за їхнім відомом, прислуговують Верховному Архиєпископові Української Католицької Церкви. Делеґати відповіли, що Верховному Архиєпископові УКЦ належаться такі самі права як Патріярхові. Тоді Його Ексцеленція відповів, що він не бачить жодних перешкод до об’єднання всіх єпархій і екзархатів Української Католицької Церкви під одним проводом. Рівночасно Його Ексцеленція сказав, що він розуміє погляди поодиноких єпископів, які є склонні уважати, що вони краще розуміють потреби їхніх єпархій, рівночасно забезпечуючи собі більше свободи.

е)   Делеґати підкреслили, що Верховний Архиєпископ УКЦ Блаженніший Кардинал Йосиф Сліпий, здобув великий подив багатьох народів світу, включно з народами СРСР і інших комуністичних країн, за його видержливість переслідуванню і теророві в час вісімнадцятлітнього ув’язнення.

Він осягнув гідність Ісповідника Христової Віри та рівночасно став українським національним Героєм. Будь-які вияви легковаження його особи зі сторони чинників відповідальних за теперішній стан Української Католицької Церкви викликують сумніви, чи вірність Церкві, терпіння і християнська витривалість Католицька Церква дальше доцінює як ті вартості, на яких правдива Церква основана. Причиною таких сумнівів є факт, що Апостольська Столиця не прихилилася до бажань українців-католиків створити Патріярхат.

ж)  Під кінець авдієнції делеґати так зреасумували порушені справи:

Теперішня постава Секретаря Стану і Конґреґації для Східніх Церков відносно справи Українського Католицького Патріярхату, була доведена до уваги української ієрархії. Ця постава, будучи неприхильною має за ціль нівечити всілякі дії української католицької ієрархії спрямовані до установлення Українського Католицького Патріярхату. Та це не має впливу на Товариство за Патріярхальний Устрій УКЦ тому що його ціллю є також ширити зацікавлення релігійними справами серед української католицької спільноти у ЗСА.

Делеґати висловили признання і щиру подяку Його Ексцеленції Джералдові В. МекДевітові за його ввічливе ствердження постави Апостольської Столиці і американської ієрархії відносно зєдинених Церков Східнього Обряду взагалі, і відносно Української Католицької Церкви зокрема.

Дальше, делеґати згадали про деякі познаки, які, на думку українців-католиків, також вказують на теперішню поставу Апостольської Столиці до Української Католицької Церкви. Цими познаками є піднесення у гідності і почестях рівно ж і таких єпископів і священиків, які, із різних причин противляться з’єдинанню українських католицьких єпархій і екзархатів під одним проводом, та недоцінюють прив’язання вірних до релігійних і національних традицій; подібно про ту поставу свідчать директиви Ватикану припинити всіляку акцію за Український Католицький Патріярхат. Внаслідок інтерпретації цих познак серед українців-католиків зростає наявне недовір’я, зневіра і почуття обиди.

На закінчення авдієнції, Єпископ МекДевіт просив, щоб делеґація виготовила і йому вручила меморандум на тему продискутованих справ. Делеґати подякували Його Ексцеленції за авдіенцію і прохали, щоб подяку також передати Апостольському Делеґатові Його Ексцеленції Архиєпископові, Люїджі Раймонді.

На пращання Його Ексцеленція Єпископ МекДевіт поблагословив членів Делегації Товариства за Патріярхальний Устрій Української Католицької Церкви.

ІІ

Додаткові інформації і ствердження

Управа Товариства бажає доповнити Меморандум слідуючими додатковими інформаціями і ствердженнями, для вияснення поглядів українців-католиків на значення дорогої їм Церкви:

1. Українці-католики, в Україні і в багатьох країнах вільного світу, є свідомі тої особливої уваги, що її Апостольська Столиця виявляє до Української Католицької Церкви та до українського народу. Постаті Петрових Намісників останніх десятиліть та їхні діла збережені в пам’яті і викликають серед вірних почуття вдячности і признання. Постаті Пія XII та Івана XXIII назавжди залишаться в пам’яті українців-католиків тому, що вони у важкому часі української історії виказали багато зрозуміння для положення Української Католицької Церкви і української надії.

2. Ця постава прихильности до всіх українців, католиків і православних, виявилась головно під час і після другої світової війни. В час дуже несприятливої для цих людей міжнародної і на рідних землях ситуації, Святіші Отці подбали про духовну опіку і матеріяльну поміч. Апостольська Столиця допомагала й тоді, коли комуністичні режими підкоряли Церкву та посилено переслідували Її священиків і вірних. Доказом особливої уваги Апостольської Столиці до Української Католицької Церкви і української нації остане звільнення Верховного Архиєпископа Блаженнішого Кардинала Йосифа Сліпого із радянського ув’язнення. Українці свідомі і про інші вияви постійного дбання Святішого Отця про долю своїх братів, вірних і священиків, що дальше трудяться у дуже несприятливих обставинах на Славу Божу, голосять благовість потребуючим і часто посвячують свою свободу, а то й життя. Апостольська Столиця виявила безприкладну увагу до українців також тоді, коли вони покинули свою батьківщину і були позбавлені благородного впливу своєї Церкви. Щоб забезпечити духовну опіку, Апостольська Столиця створила нові єпархії і екзархати у різних країнах поселення українських емігрантів. За цю уважливість українці-католики є щиро вдячні.

3. Українці-католики є переконані, що Його Святість Папа Павло VI, і Апостольська Столиця, і на будуче будуть сприяти ростові Української Католицької Церкви. Українці-католики вірять, що світле майбутнє їхньої Церкви залежить від оцих умовин:

а)   Признання юрисдикції Верховного Архиєпископа у всіх українських католицьких єпархіях і екзархатах.

б)   Невідкладне скликання Верховним Архиєпископом Української Католицької Церкви Синоду всіх владик.

в)   Збереження традицій і обрядової спадщини цеї Церкви.

г)   Забезпечення однакового виховання кандидатів на священиків цеї Церкви, по можності в одній вищій богословській інституції.

ґ) Визнання Верховного Архиєпископа Патріярхом Української Католицької Церкви.

4. Українці-католики є переконані, що створення Українського Католицького Патріярхату стане запорукою внутрішньої єдности у їхній Церкві. Від самого початку Її існування, а також після Берестейської Унії 1595 p., Українська Католицька Церква втішалась привілеями і правами помісної – автономної Церкви у з’єднанні із Вселенською Церквою. Ті права були наново стверджені в «Акті Унії», а опісля потверджені Святішими Отцями Климентом VII в 1596 p., і Пієм VII , у 1807 р. Сьогодні римо-католики у різних країнах організують свої Церкви на національній основі, із національними Конференціями Католицьких Єпископів у проводі, а інші Церкви Східніх обрядів мають своїх патріярхів. В цей час Українська Католицька Церква, найбільша з усіх Церков Східніх обрядів є позбавлена цих історичних прав і привілеїв, якими Вона користувалась у минулому. Такий стан незвичайно турбує українців-католиків. Вони побоюються, що такий розвиток подій невідклично приведе до ліквідації їхньої Церкви у недалекій майбутності.

5. Вороги Вселенської Церкви стараються доказати, що мотивом Апостольської Столиці в стремлінні до єдности всіх християн, є політичні міркування, жажда володіння і бажання матеріяльних користей. Такі твердження можна часто стрінути у комуністичній пропаґанді і у псевдонаукових виданнях. Вони представляють унійний рух Української і Білоруської Церков XVI. ст. як експанзію римо-католицької Церкви у східній Європі, задля інтересів польської держави і Польської Церкви. Із другого боку, теперішні польські комуністичні історики доказують, що відмова Апостольської Столиці канонізувати польського короля М’єшка і, який охрестив Польщу в 966 p., була спричинена пронімецькою політикою середньовічних папів, які підтримували оттонський імперіялізм супроти Польщі і слов’янських народів. Ці історики тому так насвітліють потягнення Апостольської Столиці, бо вона звичайно надавала гідність святого всім королям і князям, які впроваджували християнство у своїх країнах. Сьогодні підкреслюється, що Апостольська Столиця заперечила святість св. Ольги, княгині Києва, яку почитають усі східно-слов’янські народи. Офіційно, Апостольська Столиця зачисляє княгиню Ольгу лише до «блаженних». Політична, ворожа пропаґанда використовує і цей факт як аргумент проти Апостольської Столиці.

Вороги Вселенської Церкви послуговуються такими прикладами на це, щоб доказати, що Апостольська Столиця дискримінувала слов’янські народи, саме тим, що не звертала належної уваги на їх церковні та національні права. Вагання Апостольської Столиці на ділі визнати патріярхальний устрій Української Католицької Церкви вони також використовують для поширювання нельояльности до Вселенської Церкви, Святішого Отця і Апостольської Столиці, та для поглиблення недовір’я серед не-католиків, головно слов’янських народів, які могли б стати учасниками екуменічного руху, започаткованого Другим Ватиканським Собором. Вони вказують, що помимо безприкладної вірности української католицької ієрархії і мирян Апостольській Столиці – до Української Католицької Церкви ставляться як до церкви другорядної категорії, а її потреби жертвуються для політичних і інших цілей; вказується, що Апостольська Столиця цілево удержує цю Церкву в стані організаційного і юридичного роз’єднання.

Ми переконані, що признання Українського Католицького Патріярхату розвіє ці закиди і створить основу майбутнього росту Української Католицької Церкви.

Ми хочемо замітити, що із Радянського Союзу і з інших т.зв. соціялістичних країн приходять вістки про зростання зацікавлення Святим Письмом, писаннями Отців Церкви, а також містичними, і аскетичними церковними творами. Це зацікавлення є зокрема наявне серед студентів вищих шкіл. Ми розцінюємо це, як вияв Божої Ласки і віримо, що ці шукання правди приведуть цих людей ближче до Бога і Його Святої Церкви. Виглядає, що законна Російська Православна Церква в СРСР цих людей не вдоволяв та що вони, хоча виховані у атеїстичному світогляді, спонтанно виказують заінтересування в шуканні правди і моральних вартостей. Ці люди шукають за чеснотами притаманними вчасному християнству, себто за життєвою святістю, вбогістю і готовістю священнослужителів і вірних дати свідчення своїй вірі. В очах цих людей, Католицька Церква репрезентує ідеали правдивого християнського життя. Тому якраз піддержка Української Католицької Церкви на заході і на Україні і признання Її важности так в минулому як і в майбутньому, причинилися б до ширення Христової Благовісті серед народів, що живуть під комуністичними режимами й є виставлені на впливи воюючого атеїзму. Хочемо вказати, що приклади із минулого потверджують цей наш погляд. Ми маємо на думці вікопомну діяльність нашого львівського митрополита, Слуги Божого Андрея Шептицького, серед росіян, коли був на засланні в Росії під час першої світової війни 1915-1917/, і після його звільнення.

7. Вважаємо, що теперішні обставини склались винятково сприятливо для визнання Українського Католицького Патріярхату. Відомим є, що в минулому Апостольська Столиця розглядала цю справу. В дійсності були прямі спроби визнати Український Католицький Патріярхат. Вони були безуспішні тому, що цьому спротивилася світська окупаційна влада у східній Європі, яка поневолювала і дальше поневолює Україну. Можливо, що колись в таких обставинах не було спроможности ту ціль осягнути. Але сьогодні, коли Апостольська Столиця не є зв’язана ніяким зобов’язаннями по відношенні до цих режимів, бо навіть не має з ними дипломатичних зв’язків, ми уважаємо, що це є якраз найбільш пригожий час для реалізації давнього пляну визнати Український Католицький Патріярхат. Ми побоюємось можливости наглих і основних ускладнень у майбутньому, які створять нові, непредбачені труднощі для Апостольської Столиці відносно цього визнання.

8. Ми бажаємо вказати на те, що нові українські еміґранти до ЗСА і других свобідних країн це є головно професійні люди і інтеліґенція, та що вони є зокрема вірні Українській Католицькій Церкві і є прив’язані до своїх релігійних і національних традицій. Вони причинилися до помітного росту своєї Церкви в багатьох країнах Заходу. Ці люди активно займаються церковними справами і уважають своїм обов’язком зберігати, обороняти і скріплювати столітні релігійні традиції і культурні надбання своїх предків. Тепер зокрема вони є стурбовані упадком ієрархічного авторитету у їхній Церкві.

9. Ми віримо, що здійснення єдности і помісности – автономії Української Католицької Церкви, в об’єднанню із Вселенською Церквою, та визнання Її Патріярхального устрою на ділі, спричинять підйом релігійного і духовного життя українців-католиків. Такий розвиток подій був би незаперечним і дальшим доказом особливої уваги Святішого Отця до Української Католицької Церкви. Неохота деяких українських католицьких єпископів визнати потребу юридичної і обрядової єдности Української Католицької Церкви та їхнє вагання щодо участи в Синоді українських єпископів під проводом Верховного Архиєпископа бентежить українських вірних. Це духовне замішання є небезпечне, саме тим, що воно може вкінці привести до байдужости, а то й до покинення Католицької Церкви, так поодинокими особами, як і групами. Невдоволення із теперішнього стану Української Католицької Церкви поширюється серед української молоді, спричинює огірчення, і між іншим, також брак священичих покликань. Ми уважаємо, що це вимагає особливої уваги зі сторони відповідальних чинників Української Католицької Церкви.

Теперішня хвилина конечно вимагає заспокоєння мирян, щоб загоїти поранення останніх літ, щоб запевнити відродження і нормальний розвиток Української Католицької Церкви. Це можна осягнути через юрисдикційну, адміністративну, обрядову і духовну єдність в цій Церкві. Скоре встановлення Українського Католицького Патріярхату буде не лише першим кроком до осягнення єдности в Українській Католицькій Церкві, але воно також причиниться до поглиблення релігійних цінностей серед українців-католиків в Україні і у вільному світі.

Товариство за Патріярхальний Устрій
Української Католицької Церкви – Крайова Управа