Мирослав Лабунька

З особливою приємністю вітаємо ректора Українського Вільного Університету у Мюнхені, проф. Мирослава Лабуньку, довголітнього провідного члена зорганізованого мирянського руху, члена управ УПСО і УПТ-ва в США, з високим відзначенням, Орденом св. Григорія Великого. Святіший Отець Іван-Павло II відзначив Мирослава Лабуньку за його особливі заслуги для Церкви і суспільства гідністю лицаря Ордену св. Григорія Великого у клясі світських громадян. Папська булла є видана за підписом секретаря стану Ватикану Архиєпископа Анджельо кардинала Содано, з датою 16 листопада 1997 р. і була переслана із канцелярії Конгрегації для Східних Церков до Владики Михайла Гринчишина, ЧНІ, а який у свою чергу, офіційно вручив відзначеному проф. Мирославові Лабуньці.

Орден св. Григорія Великого був установлений папою Григорієм XVI, 1831 р. у світлу пам’ять папи Григорія І Великого (нар. біля 540-604), що причинився до впливу Церкви у світі через християнізацію європейських народів, зокрема германських і англосакських і, який також докладав багато старань для розвитку та поширення культури і науки. З його часів також є відомий Григоріянський напів, який домінував у Римській Церкві й залишився до наших днів. Орден має п’ять ступенів і надається особам за особливі заслуги для Церкви і суспільства.

Ще раз вітаємо проф. Мирослава Лабуньку з його так високим відзначенням, головою Христової Церкви Папою Іваном-Павлом II та бажаємо йому дальших успіхів у праці на славу Христової Церкви, добро українського народу та розвитку української науки. Щасти Вам Боже.

Може на перший погляд видавитись, що в останньому часі в журналі забагато пишеться про події чотиристарічної давнини, себто про Берестейську Унію, але переконано вірю, що так воно є, а що треба ще і ще писати про ці події. Чим більше запізнаюсь з подіями того часу, тим більше відчуваю потребу про це писати. Слід звернути увагу, що про цю небуденну подію, якої відзначаємо ювілей, мало й майже нічого не говориться у наших церквах, а про світську пресу не приходиться згадувати, бо для неї ці проблеми є поза межами їх зацікавлення. А все ж таки, чотириста років, це в історичній перспективі не короткий промежуток часу, який сам по собі заслуговує на окрему відвагу.

Всі ми згідні з незаперечним фактом, що чотириста років тому Київська Церква поділилася на з’єдинених, себто тих, що поєднались з Вселенською Христовою Церквою, прийнявши верховенство папи і нез’єдинених, себто тих, що відмовились від верховенства папи, бо ж тільки і про те, йшлося. Незаперечним фактом є, що владики, які прийняли унію з Римом не зреклися і не відмовились своїх східних обрядів і традицій, що не тільки підтверджують самі артикули, але саме відкрите і практиковане релігійно-церковне життя. І з приводу чотиристаріччя Берестейської Унії все й все виринає питання, яке безперебійно повторяє український православний світ, що це була «зрада», що це була «інтрига» єзуїтів і Польщі і, що це робилось з матеріяльних і особистих мотивів. Іншими словами, відмовляється ініціяторам і тим, що здійснювали цей історичний акт, щирого і глибокого переконання, що це була найкраща альтернатива. Чомусь при цьому зовсім не згадується про Третю Особу Божу, якою є Святий Дух, який у Христовій Церкві має містерійну силу, яку тяжко схопити, окреслити і показати. На одну хвилину подумаймо над цим, чи в даній ситуації поєднання Київської Церкви з Римською Церквою не є виявом Святого Духа! Чи може твір створений «інтригами», «зрадою» і т.д. вдержатись при житті, не тільки вдержатись, але рости й розвиватись чотириста років? Напевно без Божої допомоги, це не могло стати дійсністю! Але ж при тому треба взяти до уваги, що той твір, яким є Берестейська Унія, не диспонував ні мілітарними силами, ні матеріяльними багатствами, а навпаки, ті мілітарні сили, якою на той час була козаччина, а багатства знаходились у руках української шляхти, зокрема видатного, в тому часі, князя Острозького, активно діяли проти уніятської Церкви її владик і вірних. Польська римо-католицька Церква, яка сподівалась що з’єдинена українська Церква стане римо-католицькою, не тільки не допомагала її, але була ворожо наставлена і діяла проти неї. Рим від початку по сьогодні піддержував повністю нашу Церкву. Як це сталось, що Українська Католицька Церква вдержалась? Це не рік, не два, не десять, але сотні років. Знищували її не тільки вороги, але й свої, а її остоєю був Триєдиний Господь, Святий Дух, який давав силу, сильну віру видержати й дочекатись того світлого воскресіння Української Католицької Церкви.

З приводу чотиристаріччя Берестейської Унії можна б тріюмфувати, чого не зроблено й добре, але обмежено до гідного й величавого відзначення цієї унікальної події в історії нашої Церкви, що сталося у липні ц.р. в центрі Вселенської Церкви в Римі, але це не все, бо провід УКЦеркви поставив собі за ціль, ще й ще раз проаналізувати, продискутувати події того часу, щоб ще сильніше себе та вірних утвердити, і сказати, що є правдою, що с півправдою, а що брехнею. Власне, в такому аспекті слід розглядати «Берестейські читання». Як виглядає, що це чотиристаріччя не відноситься до українського православного світа. Для них, мабуть, це питання, вирішене і залишаються на заложених, старих стереотипах, на зразок козацької Церкви, «зради» і єзуїтсько-польської «інтриги».

Варто також поставити питання, чи подія, що сталась 1596 p., себто прийняття Берестейської Унії, була трагедією для українського народу й Київської Церкви? Без сумніву кожний розкол одного тіла релігійно-церковної одиниці, чи суспільного життя на дві ворогуючі між собою частини є трагічним. Автор цих рядків в одній із своїх статтей був поставив наголос на тому, що це була трагічна подія і, як таку не варто особливо святкувати, а радше, відзначити без тріюмфалізму. Вдумуючись над подіями того часу, над ситуацією українського народу, який втрачав свою провідну верству, а Київська Церква була тереном матеріяльних полювань, занепадала, Константинополь зі своїми патріярхами, що були контрольованими іслямським світом — Туреччиною, не був спроможний допомогти духовно й інтелектуально Київській Церкві і, вкінці, продав Київську Митрополію Москві. В цьому, безпосередньо, переконався бездоганний полєміст і оборонець православ’я Мелетій Смотрицький, який згодом сам прийняв унію з Римом, приєднавшись до з’єдиненої Української Католицької Церкви. Отже, акт прийняття київськими владиками унії з римо-католицькою Церквою слід назвати Божим Провидінням.

Добре знаємо долю нашої Української Православної Церкви, чи як вона в той час називалась нез’єдинена Церква, яка мала повну піддержку козаччини. Що вона дала для українського народу? На висоті цієї Церкви стояв Митрополит Петро Могила, але скоро після його смерти Українську Православну Церкву, ні більше, ні менше проковтнула Москва, яка силою стала третім християнським центром. Чи можна було чогось доброго сподіватись зі сторони Москви для українського народу, яка дивилась на український нарід, як на «молодшого брата». Не без причини резистував проти московського православного центру Митрополит Василь Липківський, який воскресив Українську Автокефальну Православну Церкву. Отже, відкритим залишається питання, що дала православна Москва для українського православ’я, яка проковтнула Київську Церкву? В той же час Українська Католицька Церква в єдності з Римо-католицькою Церквою зберегла свою релігійну й національну ідентичність. З цього погляду Берестейську Унію слід уважати Божим Провидінням, а водночас вона була здійснена в євангельському дусі, щоб усі були одно — до чого так наполегливо змагає вселенська Католицька Церква на чолі з Папою Іваном-Павлом II.

Також слід все мати на увазі, що два сусіди України, Польща й Росія, сильно впливали на розвиток Київської Церкви та дуже часто подавали й стверджували факти в їх візії і перспективі, які, на жаль, не віддзеркалювали дійсних фактів. Знаємо, як тяжко нам приходилось їх спростовувати й не все успішно. Сьогодні після довгого, довгого часу Україна стала вільною, незалежною і соборною державою і маємо можливість аналізувати, досліджувати й визначати історичні події нашого національного й релігійно-церковного життя. Такою нагодою виявилось чотиристаріччя Берестейської Унії. Українська Католицька Церква виявила бажання з приводу такого ювілею не тільки святочно відзначити Берестейську Унію, але також ще й ще раз проаналізувати факти того акту під різними аспектами, взявши до уваги всі доступні джерела, що є пов’язані з Берестейською Унією.

Під тим оглядом слід привітати Інститут Історії Церкви Львівської Богословської Академії, який із нагоди чотиристаріччя Берестейської Унії влаштував унікальні «Берестейські читання», якими широко відкрив, продискутувавши історичні документи, як формувалась і завершувалась Берестейська Унія в 1596 році. Перші читання відбулись у Львові, Івано-Франківську й Києві, які тривали від першого до шостого жовтня 1994 р. Другі читання відбулись у Львові, Дніпропетровську і Києві і, які тривали від першого до шостого лютого 1995 р.

До участи були запрошені знавці й спеціялісти релігійно-церковної проблематики, зокрема того періоду часу, не тільки українці, але також чужинці. Головні доповідачі мали сорок хвилин для виголошення доповіді, після цього визначеним дискутантам прислуговувало по 10 хвилин. Тут слід завважити, що дискутанти одержували написані доповіді наперід так, що вони мали час приготовитись і простудіювати основні думки й, на їх основі, опрацювати свої завваження чи висунути свої відмінні аргументи. Така практика елемінувала від зайвого й непотрібного дискусійного пустомельства. Також учасники «Берестейських читань» мали можливість ставити питання чи висловити кілька думок. Після цього доповідачеві прислуговувало право на відповідь.

Ініціяторам, організаторам і реалізаторам «Берестейських читань» належить висловити особливе признання за добре продуманий і вдало переведений в життя плян. З певністю можна сказати, що це була більше, як спроба, щоб, вкінці, покінчити з шкідливими стереотипами, які утворились навколо Берестейської Унії. Безсумніву, що сучасні й майбутні дослідники та історики не зможуть обійтись без Берестейських читань, які є надруковані в двох окремих збірниках. Ці два збірники охоплюють всі виголошені доповіді, рецензії, запитання, дискусії і головних прелегентів їх заключні думки. Добре, що виголошені доповіді, рецензії, дискусії і відповіді надруковано, бо тепер має нагоду з тими матеріялами запізнатись ширше коло осіб, зацікавлених цією проблематикою. Перший збірник з’явився під назвою «Історичний контекст, укладення Берестейської Унії і перше поунійне покоління», 1995 р. заходами Інституту Історії Церкви Львівської Богословської Академії. Другий збірник з’явився під назвою: «Держава, суспільство і Церква в Україні у XVI столітті», заходами того ж самого Інституту. Редактором обох збірників с молодий і талановитий знавець цієї проблематики, д-р Борис Ґудзяк, який є одночасно директором Інституту Історії Церкви при Богословській Академії у Львові, а його співредактором є Олег Турій. Упорядники видань добре справились зі своїх завдань. Це є унікальні й цінні видання. Як вже вище було підкреслено, майбутні дослідники не зможуть їх поминути.

Це значить, що «Берестейськими читаннями», особливо відзначено й утверджено 400-річчя єдности Київської Церкви з вселенською Римо-католицькою Церквою. В них є відмічені документи того часу. Слухач «Берестейських читань» мав нагоду їх безпосередньо слухати, а тепер читачі мають нагоду запізнатись із цими цінними матеріялами, що з’явились у двох збірниках. Мають нагоду запізнатись з цілою низкою документів, думками «за і проти» й виробити собі свою власну думку про ті події.

Щоб читачі журнала Патріярхат мали, хоч приблизну, уяву про «Берестейські читання» назвемо хоч деякі імена, що виступали з доповідями, чи виголошували свої рецензії, чи корреферати. Головою, який керував першим «Берестейським читанням» був д-р Олег Купчинський. Дискутантами були д-р Ярослав Ісаєвич і д-р Франк Сисин. Владика Любомир Гузар своїм виступом під назвою: «У пошуках гармонії» відкрив «Берестейські читання», яким надав певного тверезого, розважного та глибоко-дослідного тону.

Вітторіо Пері, італієць, професор, визначний учений і спеціяліст грецьких рукописів, говорив на тему: «Берестейська Унія у римському баченні». Доповідач висунув думку — чи Берестейська Унія була союзом двох Церков? Доповідач твердить, що таким союзом була Фльорентійська Унія, але не Берестейська, хоч вона цього бажала.

Михайло Дмитрієв з Московського державного університету, говорив на тему: «Концепції унії в церковних і державних колах Речі Посполитої кінця XVI ст.». Над висуненими думками й твердженнями М. Дмитрієва відбулась широка дискусія, в якій відмічувались деякі помилкові твердження.

Борис Ґудзяк, директор Інституту Історії Церкви, говорив на тему: «Київська ієрархія, Берестейські Синоди і укладення Берестейської Унії» і подав широку картину подій, які привели до єдности з Римом. Софія Сеник з Папського Орієнтального Інституту в Римі доповідала на тему: «Два митрополити — Потій і Рутський», подавши їх особливі життєві сильветки. Поруч багатьох справ у дискусії звернено увагу на факт, що в доповіді не було згадки, який вплив мала Москва, чи московська Церква на Берестейську Унію. Ф. Сисин сказав, що «часто повторюється в популярній літературі, трактувати Берестейську унію, як реакцію на створення Московської патріярхії. Але ця теза не має жадного підтвердження в джерелах, які є досить обширні». Б. Ґудзяк до деякої міри погоджується з твердженням Ф. Сисина, додаючи: «Зв’язок безперечно був, але — непрямий». М. Дмитрієв до цього додав, що цей зв’язок був таки і прямий. Він нагадав, що поїздка Іпатія Потія до Москви мала відбутись за ініціятивою і як передумова приступлення до унії з Римом, князя Острозького, який, до речі, весь час тримав Москву в свойому полі зору. М. Дмитрієв також пригадав, що для Острозького перепоною до унії була Москва, яка на це не давала свого благословення. У московських архівах є лист Острозького з 1604 р. до московського патріярха, який засвідчує, що князь просив допомоги від патріярха та царського уряду для боротьби проти унії. До цього можна б ще згадати, що Львівське братство також зверталось до Москви про допомогу. З того випливає, що історики не познайомилися з усіма дійсними джерелами та документами.

Під час других «Берестейських читань» головою був д-р Борис Ґудзяк. Першу доповідь виголосив Сергій Плохій, Інститут української Архиології Національної Академії Наук України, Київ, який говорив на тему: «Священне право постання: Берестейська унія і релігійна легітимація Хмельниччини». Це особливо цікава тема, яка чомусь промовчувалась. Автор пише: «Не випадково, що Хмельницький дістав благословення на війну з Польщею не від місцевої, київської ієрархії, а від єрусалимського патріярха та грецьких митрополитів». Автор стверджує, що: «Гетьманська адміністрація уповні перебрала від шляхетського й міщанського руху першої третини XVII ст. погляд на унію не як на окрему Церкву чи релігійний рух, а як королівську інтригу, спрямовану на порушення «давніх прав» «релігії грецької» та «народу руського». Той же сам автор трохи дальше пише: «Сьогодні, практично, не відомі випадки забиття козаками уніятів, в той же час жертви католиків та юдеїв нараховувалися тисячами». С. Плохій у своїй аналізі не доглянув, що ці католики, про які він згадує і були уніятами. Авторові в дискусії відповідає В. Ульяновський, який пригадав, що «…Хмельницький поповнив число своїх вимог до королівської влади абсолютно конкретним і досить старим бажанням православної ієрархії про знесення унії». Дискусія над доповіддю С. Плохія була розторощуюча.

Черговою доповіддю була о. Ґергарда Подскальського, чину єзуїтів, Саарбрюкен — Німеччина, говорив на тему: «Берестейська Унія з перспективи вселенського (царгородського) патріярхату в XVII столітті». Доповідь о. Подскальського виявилась виваженою, річевою й об’єктивною. Доповідач подав багато цікавого джерельного матеріялу, що було підтверджено в дискусійних виступах.

Тереза Хинчевська-Геннель, науковий працівник Інституту історії Польської Академії Наук у Варшаві говорила на тему: «Берестейська Унія в XVII столітті з польської точки зору». Доповідачка розгорнула широку картину польських джерел до справ Берестейської Унії. Було питання, чи правдою є, що сама Берестейська Унія була першою сходинкою до повної латинізації нашої Церкви. Відповідаючи на це питання, вона сказала, що є у польських архівах листи від папи до нунція, щоб не перетягати уніятів до латинської Церкви. То, про яку ж латинізацію могла бути мова. З доповіді виразно випливало, що Берестейська Унія не була ні інтригою єзуїтів, ні польської держави. Тут було висвітлено позицію видатного польського єзуїтського діяча Скарги та його розуміння унії, але на таку унію ніхто не голосився. Його зразок залишився тільки зразком. Над доповіддю відбулась жвава дискусія.

Останню доповідь виголосила Тетяна Опаріна. що є доцентом катедри світової культури Новосибірського державного педагогічного університету, на тему: «Сприйняття унії в Росії XVII століття. Доповідачка накреслила проблему унії, як поняття єдности католицтва й православ’я, яка в російській літературі сприймається не однозначно. Вона згадала справу Фльорентійської унії і розмови папського легата Антоніо Поссевіно з царем Іваном IV. Ця розмова мала дуже негативні наслідки для Росії. В Росії унію розглядалось як спробу поляків запровадити католицизм у Московщині, хоч це твердження не спиралось на фактах.

У дискусіях брали участь, крім вже деяких згаданих осіб і названих доповідачів, ще такі особи: Михайло Петрович, С. Яковенко, Роман Шуст, о. Василь Говрега, Н. Кочан, Я. Заборовський, В. Ульяновський, О. Кошик, Н. Яковенко, М. Кошик, Мирослав Лабунька, Ярослав Дашкевич, Т. Опаріна, Ігор Мицько, о. Ю. Мицик, Г. Виноградов, Євген Сверстюк, Олег Турій, Богдан Якимович та інші.

В загальному належить відмітити, що в збірниках є поданий багатющий матеріял, який неможливо в одній статті ні схопити, ні представити. Все це, що тут сказано не є навіть натяками до широко і глибинно представленої проблеми. Можна з певністю сказати, що цими двома збірниками «Берестейських читань» унікально відзначено 400-річчя Берестейської Унії. Організатори й реалізатори можуть бути з цього горді.

Львів. Минулого місяця тут відновило свою діяльність Товариство Українських Студентів «Обнова». На основуючих зборах, що відбулись у Львові 2 квітня цього року, обрано управу, що до неї ввійшли: Андрій Костюк — голова, Юрій Підлісний — заступник голови й виконуючий обов’язки секретаря та Галина Сологуб — скарбник. 20 квітня «Обнова» була зареєстрована як окрема юридична одиниця львівською обласною владою, а 7 травня одержала благословення і потвердження її статуту від Патріярха Мирослава-Івана Любачівського. У своєму листі до управи Товариства Патріярх пише: «З великою радістю приймаю до відома відновлення діяльности Студентського Католицького Товариства «Обнова». Маю в Бозі надію, що початок створення Товариства причиниться до духовної обнови цілого студентства України, а через нього і цілого українського народу».

В листі до голови ініціятивно-координаційного Комітету для відновлення діяльности «Обнови» проф. Мирослав Лабунька, голова студентської «Обнови» Андрій Костюк і голова організації «Українська Молодь Христові» пані Леся Крип’якевич, повідомляючи про відновлення діяльности «Обнови» у Львові, пишуть: «Товариство… відродило свою діяльність завдяки ініціятиві Вашого Комітету, зокрема Вашій особистій і пані Роми Гайди, за що складаємо Вам щиру подяку. Щотижня в четвер, при вулиці Коперника 15, в приміщенні організації «Українська Молодь Христові» відбува­ються зустрічі, дискусії, лекції і молитви студентської «Обнови» з метою взаємного духовного збагачення, вивчення історії Церкви, права, релігії та підготовки до вступлення до Пакс Романа. Покликані до життя такі секції: історична, теологічно-філософська, сучасних проблем суспільно-християнських і духовної культури».

«Обнова» заснована була у Львові у 1930-х роках з благословення Слуги Божого Митрополита Андрея Шептицького. Згодом вона об’єднувала студентів-католиків у студентській «Обнові» і українських інтелігентів-професіоналістів у Академічній «Обнові». «Обнова» була співосновником Пакс Романа, що об’єднує студентські та академічні католицькі товариства у цілому світі. Цього року Пакс Романа відбуває свій черговий конгрес (26-й) у Більбоа, Еспанія. Надіємось, що Україна також буде заступлена на цьому конгресі через «Обнову» у діяспорі й делегатами з України.

Тому двадцять років, 11 липня 1971 року, на хвилях етеру у Філядельфії і околиці пролунали знаменні слова і мелодія благальної релігійної пісні «Боже, вислухай благання». Цим гимном почала своє існування і передавання радіопрограма філядельфійського відділу Товариства «Патріярхат» «Голос Мирян». Ніхто з управи Товариства, як і з програмового та адміністративного комітетів, які були відповідальні за цю ініціятиву, не думав тоді, що радіопрограма протриває два десятки років і що ми будемо вшановувати її ювілей у такій приємній та багатообіцяючій ситуації, що її тепер переживаємо: маю на увазі проголошення суверенности й самостійности України, вихід з підпілля Української Католицької Церкви та поворот на Україну її теперішнього голови — Блаженнішого Патріярха і кардинала Мирослава-Івана Любачівського. Нераз зроджується у мене спокуслива думка, що радіопрограма «Голос Мирян» якимось чином також причинилась до цього сучасного нам процесу українського народу у його невпинному прямуванні до самостійного державного життя.

Радіопрограма «Голос Мирян» постала в розгарі затяжних змагань за український католицький Патріярхат. Змагання ці досі ще не увінчались повним успіхом. І це також заважило на тому, що радіопрограма проіснувала так довго. Вона й на майбутнє не може перестати діяти — доки не буде осягнена мета, задля якої вона постала. Але за час свого двадцятилітнього існування вона вийшла далеко поза межі церковної і релігійної тематики та ідеї патріярхату і стала важливим звеном у засобах інформації української громади на терені Філядельфії, як і англомовних її слухачів. Вона стала певним громадським чинником, без якого важко собі вже уявити українську філядельфійську громаду. Громада ця не була б такою, як вона тепер є, без радіопрограми «Голос Мирян». Ваша численна присутність, дорогі присутні, на цьому святковому вечорі, як і постійна моральна і матеріяльна піддержка радіопрограми з боку українських підприємців та поодиноких осіб, є цього найкращим доказом, що «Голос Мирян» — це важливий громадський чинник у Філядельфії.

Але хоч якою великою була ідея українського католицького патріярхату, що захоплювала українську людину і наповняла її вірою і завзяттям до праці й змагань, то без конкретних людей, людей посвяти й відданої систематичної праці радіопрограма не проіснувала б двадцять років і не виконала б свого завдання супроти громади: інформувати й виховувати її. Такі люди ввесь час були, а між ними й особливі індивідуальності, без яких ледве чи програма змогла б була проіснувати й без яких вона не була б такою успішною, як вона була і є. Цими особами, як всі прихильники й слухачі радіопрограми знають, є проф. Леонід Рудницький — редактор програми й інж. Юліян Головчак — її директор.

Сьогодні, відмічаючи довголітнє існування й успішну працю радіопрограми «Голос Мирян», ми зійшлися, щоб в особливий спосіб вшанувати також віддану, безкорисну працю для Української Католицької Церкви, для ідеї патріярхату й для громади взагалі вельмишановних проф. Леоніда Рудницького й інж. Юліяна Головчака.

Думаю, що не помилюсь, коли при цій нагоді скажу, що така їхня посвята і жертвеність були можливими завдяки великому вирозумінню і піддержці з боку їхніх шановних дружин — пані проф. Ірини Рудницької і пані Галі Головчак, як і з боку всіх інших членів їхніх родин, які мусіли годитись з тим, що їхні батьки чи інакше їм близькі особи не були завжди з ними через цю громадську працю. Мені відомо також, що проф. Рудницький знаходив ще й особливу піддержку у своєї бл.п. матері пані Юлії Рудницької, а також і у своєї тещі — пані Левін. Наше щире спасибі усім їм за це! Про інших співробітників радіопрограми я не згадуватиму тут, про них згадають керівники програми. Скажу лише, що їх було багато за тих двадцять років, деякі з них уже відійшли із світу цього. Вічна Їм пам’ять! Всі вони також причинились до успіху радіопрограми у свій час — в той чи інший спосіб.

Мушу признатись сьогодні, що мені нераз було жаль моїх близьких приятелів — Леоніда і Юліяна, коли глядів на їхню працю. Були нераз важкі дні й хвилини, особливо коли не було готових матеріялів до чергової авдиції, а час стрімголов летів до хвилини, коли треба було віддати тасьму на радіостанцію або виступати «на живо». Деколи я навіть був готовий погодитись з твердженням колеги Рудницького, що його він висловлював, коли підпадав синдромові зневіри Франкового Мойсея, що це все — моя вина, бо втягнув його, як він каже, у цю патріярхальну «біду» інакше у нього було б направду «щасливе життя». Але обсервуючи його вже понад чверть століття, я стверджую, що він мав справді щасливе життя, завдяки в першу чергу його шановній дружині Ірині. Воно, однак, ніколи не було б таким цікавим, як було за ввесь той час, якби не Патріярхат, якби не радіопрограма «Голос Мирян», якби не радіопрограма «Голос діяспори» та багато інших всякого роду програм і проектів, якби вкінці — не феномен бл.п. Блаженнішого Йосифа Сліпого, що надав зміст життю багатьом із нас.

Співчуваючи нераз Юліянові Головчакові, особливо коли під час літніх місяців він мусів перебирати на себе усі функції радіомовлення «Голосу Мирян», виконуючи одночасно ролю редактора, диктора, радіомеханіка й директора, я подивляв його таланту, зарадності і терпеливості. З приємністю згадуватиму завжди недавно висловлене ним твердження, що завдяки змаганням за український католицький Патріярхат «ми стали багато розумнішими». Хочу надіятись, що між тими «ми» включив він і мене. Хто ж бо з нас не хотів би стати розумнішим?!

У першій радіопередачі «Голосу Мирян» ми визначили були наші завдання і цілі. їх ми старались здійснювати за ввесь час існування радіопрограми. У цьому легко переконатись, прослухавши це наше становище з-перед двадцяти років:

ПРИСУТНІ МАЛИ МОЖЛИВІСТЬ ПРОСЛУХАТИ ПРОГРАМОВЕ СТАНОВИЩЕ РАДІОПРОГРАМИ «ГОЛОС МИРЯН».

Становище це й сьогодні актуальне, і тому патріярхальна програма «Голос Мирян» у Філядельфії мусить і надалі існувати, бодай до часу, коли буде визнаний і потверджений український католицький патріярхат і завершена патріярхальна структура Української Католицької Церкви. Надіємось, однак, що коли здійснена буде основна мета, задля якої постала ця радіопрограма, то всеодно ми святкуватимемо щонайменше її срібний ювілей, що дай нам Боже усім щасливо дочекати!

Вшанування нам’яти Блаженнішого Йосифа в Римі

Слово на тризні

Ваше Блаженство, Блаженніший Патріярше, Преосвященні Владики:

Митрополити і Єпископи — Отці Синоду,
Всесвітліші, Високопреподобні, Всечесніші Отці,
Преподобні Брані і Сестри,
Шановні Пані і Панове.

Нас усіх, тут зібраних сьогодні, Господь Бог благословив окремою ласкою — жити в часі, бути свідками, а навіть і співучасниками життя і великих діл Божого Чоловіка, що ним був бл.п. Патріярх Йосиф. Його послало нам Боже Провидіння у час найбільших терпінь нашого народу. Сьогодні ми, недостойні, вшановуємо його пам’ять у п’яту річницю його відходу з цього світу у місці тимчасового спочинку його тлінних останків, його праху. Господь направду був і милосердним супроти нас, бо я не певний, що ми заслужили на таке вирізнення, на таку ласку.

Великий був це чоловік! Великий у терпіннях, великий і в небагатьох хвилинах радости цього туземного його життя. Коли терпів, то терпів важко — за свій народ. Коли радів, то в першу чергу тоді, коли бачив свій народ щасливим; радів особливо всіми здобутками свого народу, кожним здобутком української людини.

Коли прийшов між нас (емігрантів)… (і тут напрошується сказати: І ми не прийняли його). Але так сказати було б з великою кривдою для звичайного, простого Божого Люду, для цих найменших братів наших, бо вони своїм, хоч, може, й не дуже високим розумом, а ще більше своїм щирим серцем, із глибини серця свого Його прийняли. І за це їм наша вдячність. Своїм виявом любови для нього вони дали свідчення, що — Великий це Чоловік був між нами.

Коли він прийшов між нас, то збудив нас із сіризни буднів, коли очі наші були звернені тільки на туземне (як говорив про це вже київський митрополит Іларіон) і хотів, щоб ми разом з ним здійснювали великі діла й чини, щоб позбулись збайдужіння і страху, страху від усього, що кругом нас, а в першу чергу — від нас самих. Не в усьому цьому ми його розуміли, не в усьому йшли з ним і за ним. І це також ознака-свідчення, що між нами був Великий Чоловік. І хай простить він нам у своїй великодушності ці наші прогріхи й нашу малеч.

Великі мужі Божі, оці Божі вибранці, коли з’являються серед нас, зрозуміти їх нам, звичайним смертним, буває нераз важко, а то й неможливо. Тому й викликають вони своєю появою зрушення у громаді, а то й заколот серед народу, чи й серед усього людства. Вони вимагають, щоб враз з ними йти на великі чини, творити великі діла, щоб їх слухати й іти за ними. Та не всі серед народу на це готові, не всі можуть відвернути свої очі від туземного й взнести їх на небесне, чи бодай на велике; не всі готові на жертву.

У Старому Завіті Господь Бог посилав синам і дочкам Ізраїля пророків, щоб вони пригадували їм постійно про одного Бога та про те, що вони — вибраний народ. І картали пророки народ Ізраїля, бо таке було їхнє перше завдання (а не лише предсказування майбутнього, як про це люди часто думають). У Новому Завіті, себто у нашому віці, пророків заступають у тому відношенні великі мужі — Божі вибранці, що їх завданням є вести Божий люд. їх називають особистостями з харизмами, що є нічим іншим, як дарами св. Духа. Таким Божим вибранцем, провідником і пастирем Божого люду із харизмами був наш Великий покійник, бл.п. Патріярх Йосиф, а також його попередник на львівському митрополичому престолі, про що тут годиться згадати, Слуга Божий митрополит Андрей Шептицький. — Не диво, отже, що патріярх Йосиф, коли був між нами, подібно як і старозавітні пророки, то навчав і картав, але — і милував.

Не диво також, що народ Ізраїля не завжди слухав своїх пророків (бо їх, як і ми у наш час, не розумів), а навіть і Мойсея, найбільшого серед пророків, коли він вів цей народ до Обіцяної Землі. Був час, коли й сам Мойсей уже не вірив у Боже призначення, засумнівався, і був важко покараний за це, — не дійшов до Обіцяної Землі — Ханаану. Покійний Йосиф Сліпий, наш Патріярх, наш рідний сучасний Мойсей, — не мав ніколи сумнівів, і не попадав у спокусу, і не кликав людської помочі у терпінні, а тільки — Божої. Народ Мойсея дійшов до Обіцяної Землі, дійшов уже без нього, бо знав, куди іти, Мойсей вказав путь.

Не дійшов, не повернувся за життя до своєї батьківщини і наш Патріярх Йосиф, хоч дуже цього бажав. Так бажав, що й по смерті наказав, коли прийде слушний час, прах його туди занести. (Ми не знаємо, чи мав Мойсей таке бажання!). Хоч сам не дійшов, то як і Мойсей, Патріярх Йосиф вказав народові путь — як іти до волі, як її здобути, як дійти до вільної України. І народ пішов по вказаному шляху боротьби й терпінь. І тому хай кожний і кожна з нас у якійсь тихій хвилині роздуми й застанови скаже собі, якщо ще має якісь сумніви, що без бл.п. Патріярха Йосифа (як і без тих великих жертв нашого народу, що про них не можна ніколи забувати), народ наш не знайшов би був правдивої дороги, що веде до визволення і спасення. Він — це той стовп вогненний для нас, що про нього читаємо у св. Письмі, який був дороговказом для народу Ізраїля на шляху до Обіцяної Землі. Без нього ми ніколи не були б свідками того, що під сучасну пору відбувається в Україні; ми не переживали б того щасливого моменту духового відродження і піднесення враз із усім нашим народом якраз напередодні, — у що ми непохитно віримо, — входу в Обіцяну Землю, що для усіх нас є — вільна Україна. На цей кінцевий тріюмфальний момент волі народу й Церкви чекає у своєму вічному спокої також Патріярх Йосиф, чекає, коли вже перенесемо на наших струджених раменах туди — на батьківщину — його прах. На Господа надія! За Божою поміччю і за молитвами Божих угодників, як не ми, то наші нащадки по нас виконають цей його заповіт.

Блаженної нам’яти Патріярх Йосиф любив і шанував науку. Здається, що для нього чеснота правди (віртус верітатіс) була немислимою без науки — вчення (сіне сцієнтіа). І саме тим був він далеко попереду перед сучасниками, був сучасним, модерним, і це тоді, коли велика безпросвітність все ще панувала серед нашого народу. Оця його єдина велика любов, оця залюбленість у науці стала фундаментом отої єдности серед нас, що нас усіх лучить, що зводить нас разом. Якщо б не вона, не були б ми всі разом сьогодні увечері тут. Якщо б не його любов до науки — то як збудувала була б собі свій дім Божа Премудрість? Це він у тій своїй любові її засіб у цьому, її середник — інструмент. Покійний Патріярх часто говорив: Як буде де, як буде своя хата, то люди прийдуть. Люди – це для Покійного — Божий люд. І куди прийшов би сьогодні цей Божий люд, ми всі тут зібрані, й ті, що приходили перед нами, й ті, що прийдуть по нас, якщо б Божа Премудрість не збудувала б була собі свого дому?

* * *

І коли ми всі, тут зібрані сьогодні біля праху нашого Великого Покійника, клонимо у великій жалобі наші голови в пошані до Нього, ось що хочеться сказати про нього, про наш час та про нас самих: Минуть роки, пройдуть віки, підуть у забуття малі речі й малі люди, залишаться великі діла й пам’ять про Велику людину, пам’ять про найбільшого українського Божого Мужа двадцятого віку, що ним був бл.п. Патріярх Йосиф Сліпий.

УКРАЇНСЬКОГО ПАТРІЯРХАЛЬНОГО СВІТОВОГО ОБ’ЄДНАННЯ
ДО УКРАЇНСЬКОГО ГРОМАДЯНСТВА НА РІДНІЙ ЗЕМЛІ І В РОЗСІЯННІ ЖИВУЧИХ, ГОЛОВНО Ж ДО ЧЛЕНІВ ПАТРІЯРХАЛЬНИХ ТОВАРИСТВ
ТА ВСІХ МИРЯН УКРАЇНСЬКОЇ ГРЕКО-КАТОЛИЦЬКОЇ ЦЕРКВИ
Дорогі Брати і Сестри!

Цей рік, що подарував нам Господь, рік перший відновленої української державности, є рівночасно і роком столітніх уродин великого українця наших недавніх часів — Ісповідника Віри, Патріярха й Кардинала Йосифа Сліпого, який народився в селі Заздрість на Поділлі 17 лютого 1892 року.

Багато є причин, щоб відзначити цей ювілейний рік: ще за життя свого Патріярх Йосиф був не лише визначним науковцем-теологом, не лише Главою Української Католицької Церкви у найважчі для неї часи, але й своїм 18-літнім ісповідництвом та непохитною поставою протягом цього часу став висловом і уосібленням цілої нашої Нескореної Церкви, і в його особі ми вшановуємо сонми незчисленних, а часто й невідомих Ісповідників та мучеників. Це ж вони, під Його проводом, винесли всі ворожі переслідування, щоб довести остаточно до відродження і легалізації нашої Української Греко-католицької Церкви, щоб підтвердити ще раз, що «враги пекольні її не переможуть».

Патріярх Йосиф Сліпий був і тим живим, харизматичним центром, довкола якого згуртувалися всі найкращі сили УКЦеркви в розсіянні для втримання батьківської віри і звичаю наперекір усім асиміляційним тенденціям. На міжнародньому полі Покійний був першим, хто в часи найбільшої деконьюнктури української справи — на Вселенському Соборі Ватиканському Другому — підняв справу мовчазної і незнаної тоді у світі нашої Церкви, ставлячи вимогу створення і завершення її Патріярхатом Києво-Галицьким. Цей виступ мав значення, яке далеко виходило поза чисто церковні справи.

Не можна й недооцінити значення Патріярха Йосифа в ділянці всеукраїнського екуменізму. Він залишив у своєму Заповіті відомі слова: «Ставайте всі в обороні Української Католицької Церкви, але бороніть права Української Православної Церкви, так само жорстоко знищеної чужим насиллям. Бороніть також інші християнські релігійні громади на українській землі…». І це були не лише слова, бо в усій своїй діяльності протягом двадцяти років у вільному світі, йдучи слідами свого великого попередника, Митрополита Андрея Шептицького, Патріярх Йосиф діяв у дусі екуменізму, в дусі єдности Церкви й народу та всіх українців-католиків. Відомий, наприклад, його щедрий дар на побудову пам’ятника Митрополиту Василеві Липківському у Бавнд-Бруці, Н.-Дж.

У цьому 1992 році відзначаємо не лише століття із дня народження цього мужа Божого Провидіння, але і плянується святочне перенесення 28-29 серпня 1992 року його тлінних останків із крипти храму Св. Софії у Римі у його правний осідок — до Катедри Святого Юра у Львові, так як цього бажав він у своєму Заповіті.

Тому Українське Патріярхальне Світове Об’єднання вважає вповні оправданим та доцільним проголосити цей 1992 рік Роком Патріярха Йосифа Сліпого та, за благословен­ням наших духовних властей, закликаємо все наше громадянство вшанувати великого подвижника Церкви і народу.

Особливо важливо, щоб наповнити звучання слів цього проголошення якнайширшим та найглибшим змістом. На 26-28 серпня 1992 року плянується Світовий Конгрес Мирян у Львові, присвячений актуальним проблемам Української Греко-католицької Церкви, на якому прозвучать ідеї Патріярха. Крім цього, плянуємо всенародні святкування, а зокрема академії, доповіді та конференції, які повністю з’ясували б та закріпили б у свідомості нашого громадянства вагу і вартість цієї небуденної людини та її життєвого подвигу. Пропонуємо широку пресову кампанію в цьому напрямі, яка охопила б теж і українську пресу, зокрема християнську. Робимо зусилля, щоб українська пошта серед перших своїх поштових марок також відзначила Патріярха Йосифа у 100-ліття його народження. Можливе виготовлення звукових та зорових стрічок про життя та діяльність Ісповідника-Патріярха. Виготовлення меморабілій, які поширювали б святкову атмосферу та пригадували б «печать духа» великого праведника на житті, як його духовних нащадків, дітей Української Греко-католицької Церкви, так і всього нашого народу.

Йдучи за кличем, що хто не шанує минулого, не вартий майбутнього, пошануймо належно цього велетня Української Церкви і Духа. Пошануймо належно, у всенародньому єдиномислії, того, хто, як колись Мойсей довів свій народ до обітованої землі, щоб самому не ввійти вже до неї.

Хай же витає його дух у вільній незалежній Україні та сповняться пророчі слова його заповітів.

За Головну Раду УПСО:

Василь Колодчин, голова,
Володимир Баран, секретар,
Мирослав Лабунька, заступник — Америка,
о. митрат Роман Ганкевич, заступник — Канада,
Роман Кравець, заступник — Англія,
Леся Крип’якевич, Українська Молодь Христові — Україна,
Іван Гречко, Клюб Української Інтелігенції — Україна,
Олег Гнатюк, Братство св. Володимира — Польща.

(Власна кореспонденція)

В суботу, 16 квітня 1983 p., у Філядельфії, у залі філії Українського Католицького Університету, відбувся черговий крайовий з’їзд делегатів Українського Патріярхального Т-ва в США. Наради з’їзду відкрив голова крайової управи д-р Богдан Лончина. Він провів молитву, а потім однохвилинною мовчанкою було вшановано пам’ять провідних членів Т-ва, які в останньому часі відійшли у Божу вічність. Після відкриття і короткого вступного слова д-р Б. Лончина привітав учасників з’їзду, делегатів і гостей, та запропонував вибрати для керування з’їздом президію. Слід завважити, що технічно з’їзд не був належно підготований. Щоб вибрати президію, треба було витратити біля години часу, поки реєстраційна комісія видала мандатні картки для голосування. Було подано два списки кандидатів на президію, але шляхом домовлення узгіднено лише одну в складі: голова — Микола Галів, заступник голови — Роман Данилевич, секретарі — Володимир Медуха і Василь Никифорук.

З’їзд листовно привітали: Блаженніший Отець Йосиф, Патріярх Києво-Галицький та всієї Руси, Високопреосвященніший Владика Стефан Сулик, Преосвященний Владика Василь Лостен і Управа Т-ва «Свята Софія». Були прочитані названі листи-привіти, що їх учасники прийняли оплесками, а одночасно вирішено, щоб від з’їзду вислати подяки за привіти і привітати наших Владик від з’їзду. Такі листи-подяки з привітами були написані й вислані.

Для ефектовнішого переведення нарад з’їзду вибрано комісії: верифікаційну, номінаційну й резолюційну. Верифікаційну й резолюційну комісії вибрано на з’їзді, а номінаційну — потверджено раніше намічену крайовою управою з тим, що вибрано додатково трьох членів так, що номінаційна комісія складалась з 9 осіб.

Звітну частину з діяльности крайової управи розпочав голова уступаючої управи д-р Богдан Лончина. Його звіт був довший. Він розглянув різні аспекти діяльности праці, а найбільше уваги присвятив питанням, як належить розглядати та підходити у практичному аспекті до здійснення наших основних завдань і цілей, тобто до закріплення існуючого патріярхату і його визнання Апостольською Столицею. Підкреслив, що в праці управи було найголовніше завдання втримувати тісний зв’язок з єпископами, яке вдалося належно виконати. Назвав, хто саме з членів управи контактувався з єпископами. Також були наладнані добрі стосунки і зв’язок з управою Т-ва «Свята Софія» у Філядельфії. Богдан Лончина у звіті натякнув, що були неув’язки з журналом «Патріярхат», а зокрема з його редактором М. Галівим, який мав дещо відмінний погляд до постанов управи, яка вирішила — «не критикувати Святішого Отця, ні кард. В. Рубіна». В дальшому доповідач говорив про контакт управи з відділами Т-ва, про поїздки до Риму, про видавничі справи, про поточні справи управи і про кризу в нашій Церкві. З них назвав дві кризові ситуації. Перша з них була у зв’язку з опублікуванням обмінних листів московського патріярха Пімена з Папою Іваном Павлом II, а друга — з опублікуванням листів кард. В. Рубіна до Патріярха Йосифа і відповідь Патріярха, що їх надрукував у своєму офіціозі «Церковні вісті» єп. А. Горняк.

Анатоль Ромах подав звіт за секретаря Василя Папіжа, а також свій, як архіваря. Він назвав, скільки вийшло, і вплинуло листів до крайової управи.

Відмітив, у якому стані знаходиться архів Т-ва. Рома Гайда звітувала, як заступник голови. На доручення голови управи звітуюча ходила на авдієнції до Владики Лостена, підкреслюючи, що Владика Лостен має зрозуміння до мирянського руху.

Василь Колодчин подав звіт з організаційної референтури. На сьогодні крайове Т-во складається з 44 відділів, серед яких є декілька дуже активних. Завдяки вмілому веденню справ і керуванню голови управи д-ра Б. Лончини праця в управі була приємною. Касовий звіт управи був видрукований так, що всі учасники запізнались з фінансовим станом Т-ва.

Окремо були складені звіти адміністрації й редакції журнала «Патріярхат». Перший склав звіт відповідальний за адміністрацію д-р Володимир Пушкар. Він, крім статистичного зіставлення накладу журнала «Патріярхат», у якому сказав, куди і скільки розходиться примірників, а також подав фінансове зіставлення, що було надруковане і вручене всім учасникам з’їзду так, що кожний мав нагоду запізнатись з цілим оборотом видавництва. Крім цього , він подав усний звіт, в якому вказав, у яких обставинах доводилось працювати і скільки для цього доводилось витрачати часу. Все це виконувалось безкоштовно. Видатки кожного місяця на журнал, що його тираж сьогодні добігає чотири тисячі, не є так легко покривати. Але все ж таки наша праця знаходить серед читачів й мирян нашої Церкви зрозуміння і підтримку.

Микола Галів подав обширніший звіт з діяльности головного редактора. Він вказав, що журнал «Патріярхат» є незаперечною унікальністю серед української діяспори у вільному світі. Журнал вдержується виключно на власних силах, себто з передплат, кольпоражу, що приносить прибуток, за що належить велика подяка кольпортерам, і пожертв на «Пресовий фонд». Саме це велике зрозуміння до журнала додає сили й охоти для редакції й адміністрації журнала. Він вказав на труднощі журнала, які існували у минулому, як також згадав про ті напрямні для журнала, які визначувала крайова управа, що їх редакція не могла брати до уваги, бо саме життя їх заперечувало. Назвав опубліковані листи московським патріярхом Піменом, а згодом лист кард. В. Рубіна до Патріярха Йосифа і відповідь Патріярха, що опублікував єп. А. Горняк, на які не можна було мовчати і підтакувати, що папа і кард. В. Рубін є добрі для нашої Церкви. На закінчення подякував усім за співпрацю, а зокрема д-рові В. Пушкареві та Ярославові Климові.

За Контрольну Комісію із переведеної контролі звіт прочитав Теодор Крочак і запропонував, щоб крайовій управі, адміністрації і редакції журнала «Патріярхат» за їх працю висловити довір’я. За Товариський Суд звітував Володимир Сенижак, який відмітив, що у звітному часі не було жодних справ.

По закінченні звітувань відбулась широка і ділова дискусія, у якій взяли участь: Оксана Бережницька, Стефанія Бережницька, Дарія Миндюк, Іван Ярош, Василь Пасічник, Марія Клячко, Луцишин, Ковалишин, Рома Гайда, Володимир Сенижак, Роман Данилевич, Теодор Крочак, С. Клюфас, О. Пришляк, Ярослав Щербанюк, Мирослав Лабунька, Ю. Головчак, Володимир Медуха та інші. Після закінчення дискусій уділено уступаючій управі абсолюторію.

Звіт з Верифікаційної Комісії подав Юліян Головчак, який сказав, що на з’їзд зареєструвалось 50 делегатів з 76-ма мандатами. До речі, тільки відділи, що віддалені понад 300 миль, мають право передавати свої голоси. За Резолюційну Комісію звіт склав Роман Данилевич. Він підкреслив, що комісія не мала часу зійтися для опрацювання резолюцій, тому подав загальні думки й сугестії, які повинні увійти до резолюцій, а пізніше комісія їх випрацює і подасть до загального відома. Пропозицію Р. Данилевича прийнято.

Як звичайно, на всіх з’їздах, конгресах чи зборах, переважно, найтруднішою точкою нарад є вибір керівних осіб до управи. Звичайно, і з’їзд у Філядельфії мав ці труднощі. Дуже часто, труднощі у виборах були партійного характеру. Богу дякувати, за ввесь час існування Українського Патріярхального Т-ва партійна зрізничкованість нашого життя не мала впливу на вибір керівних осіб Т-ва. В основному, на з’їздах все керувались, хто може краще вив’язатись з даного завдання. Так було і цим разом, але деякі труднощі спричинила сама Номінаційна Комісія, яку очолював Василь Колодчин. Номінаційна Комісія була висунула на голову крайової управи мґра Дарію Кузик, і її кандидатура була потверджена на засіданні крайової управи у Детройті 22 січня 1983 р. Щойно кілька днів перед з’їздом Дарію Кузик повідомлено, що комісія її більше не висуває на голову, бо має іншого кандидата. У зв’язку з такою ситуацією на з’їзді були поставлені дві кандидатури на голову. Номінаційна Комісія поставила на голову крайової управи інж. Олександра Пришляка, а Дарія Миндюк виставила кандидатуру Дарії Кузик. У голосуванні більшістю голосів перейшов Олександер Пришляк.

Після цього Микола Галів подав внесок — вибрати редактора «Патріярхату» окремо, пропозицію прийнято. На редактора журнала «Патріярхат» знову вибрано Миколу Галіва. Після цього обрано наступний склад управи: Оксана Бережницька (Боффало), Рома Гайда (Конектикат), Юліян Головчак (Філядельфія), Василь Колодчин (Детройт), Роман Левицький (Філядельфія), Василь Пасічняк (Моріставн), Ева Піддубчишин (Нью-Йорк), Володимир Пушкар (Філядельдфія), Анатолій Ромах (Детройт) і Леонід Рудницький (Філядельфія). Контрольна Комісія: Богдан Лончина, Ярослав Пастушенко, Роман Крупка, Теодор Крочак і Роман Ярош. Товариський Суд: Юрій Старосольський, Микола Барусевич, Тарас Смайло-Кульчицький і Марко Лонкевич. Рада Мирян: Роман Данилевич — голова, Василь Качмар, Роман Осінчук, Роман Смик, Павло Джуль, Михайло С. Тим’як, Ярослав Щербанюк, Микола Кунинський, Ярослав Клим, Василь Папіж, Любов Артимишин і Володимир Сенижак.

Предсідник Микола Галів привітав новообраного голову інж. О. Пришляка та членів управи та побажав усім успіху в праці для добра нашої Церкви й українського народу і попросив до слова новообраного голову. О. Пришляк висловив слово подяки за вибір і довір’я. Підкреслив, що він на такому пості є новим, але постарається все зробити, що буде в його силах, та просив усіх до щирої та дружньої співпраці. Микола Галів від імени всієї президії подякував усім учасникам за участь у з’їзді, замкнув ділові наради та закликав, щоб новообраній управі дати повну підтримку. З’їзд закінечено молитвою, яку провів о. Маріян Процик.