Мирослав Іван Любачівський

Вістка, що Папа Іван Павло II серед новойменованих кардиналів також номінував від Української Католицької Церкви Блаженнішого Патріярха Мирослава Любачівського, була великою радістю для всієї української діяспори. Ця номінація є без порівняння куди більше важлива і радісніша для нашої катакомбної Церкви в Україні й українського народу, ніж для української діяспори. Ця вістка для нашої Церкви там — це промінь видимої надії, яка підсилить їх у дальших змаганнях за свободу релігії, у боротьбі проти переслідування червоної Москви. Це піднесе український народ на дусі. Фактом номінації Блаженнішого Мирослава було наявно підкреслено, що наша Церква не є поминена, не є зовсім забута, її пам’ятають, вона жива й розвивається у катакомбах, і то вже сорок років після її насильної ліквідації.

Видимими й дійсними представниками нашої Церкви в Україні є Блаженніший Мирослав разом з Львівським Крилосом, що є дорадчим тілом. Все це разом є дуже важливим фактом у нашому не тільки релігійно-церковному, але й національному житті.

За пам’ять про нашу Помісну УКЦеркву й номінацію Блаженнішого Мирослава Івана Кардиналом Папі Іванові Павлові II належить невимовно щира подяка від української громади. Щоб Всевишній Господь нагородив Папу Івана Павла II кріпким здоров’ям та довголіттям, щоб він міг дальше успішно керувати Вселенською Христовою Церквою. Номінацією Блаженнішого Мирослава Кардиналом Папа Іван Павло ІІ наявно підкреслив, що він пам’ятає нашу Церкву-Страдницю. Був час, що вона була забута і не чули її голосу.

Пригадую собі, як під час однієї з авдієнцій у Блаженнішого Мирослава (це був час похоронів Патріярха Йосифа), Блаженніший Мирослав сказав: «Ви так багато від мене вимагаєте, а я є тільки коадьютор і не є кардиналом, як був св.п. Блаженніший Йосиф». Сьогодні Блаженніший Мирослав має всі ті гідності, що їх мав його великий попередник Патріярх Йосиф. Мабуть, Папа не забув своїх слів, коли він двічі сказав до Блаженнішого Мирослава, що «Покійний боровся за справедливу справу». «Його треба цінити, бо він мужньо ставав в обороні прав своєї Церкви». Своєю номінацією Блаженнішого Мирослава Кардиналом дав йому можливість продовжувати «боротьбу за справедливу справу».

Блаженніший Мирослав є п’ятим з черги кардиналом Української Католицької Церкви. Першим Кардиналом був Владика Ізидор, другим Владика Сильвестер Сембратович, Третім Владика Михайло Левицький і четвертим — Патріярх Йосиф.

Особливо вітаємо нашого Блаженнішого Мирослава з номінацією Кардинала та складаємо йому найщиріші побажання: у першу чергу бажаємо кріпкого здоров’я, довголіття та щоб успішно продовжував змагання нашої Церкви за її історичні права, за які змагався все своє життя св.п. Патріярх Йосиф.

Рівночасно вітаємо Блаженнішого Патріярха Мирослава з днем його народин. 24 червня 1985 р. Блаженнішому Мирославові сповниться рівно 71 рік життя. Варто при цьому згадати, що на сімдесят першому році життя св.п. Патріярх Йосиф опинився на волі — в Римі, але як багато він ще зробив! Будемо молитись, щоб Всевишній Господь дав сили і можливість нашому Блаженнішому Мирославові також залишити вагомий слід своєї праці та продовжувати розпочату працю великим Покійником, св.п. Патріярхом Йосифом.

Блаженніший Мирослав Іван Любачівський народивсяи24 червня 1914 року в Долині — Західня Україна. Його батьки — Евстахій Любачівський й Анна з Олійників мали троє синів, з яких Мирослав Іван був найстарший. Молодший брат Блаженнішого Мирослава Євген під час Другої світової війни пропав безслідно, а наймолодший Богдан живе у Чікаґо. Батьки Блаженнішого дали своїм дітям дбайливе родинне й релігійне виховання. Народню школу Мирослав закінчив у своєму містечку Долині, а середню освіту розпочав і закінчив у Стрийській гімназії в 1925-1933 роках з відзначенням. Вже наступного року, себто в листопаді 1934 p., вписався на студії богословії до Богословської Академії у Львові, де студіював два роки філософію і один рік богословію. Після цього Слуга Божий Андрей дав йому можливість продовжувати богословські студії у відомому університеті в Інсбруці — Австрія (1937). Після двох років студій в Інсбруці Мирослав Любачівський повернувся до Львова і тут 21 вересня 1938 р. прийняв з рук Слуги Божого Андрея духовні свячення, а вже у жовтні того ж 1938 року виїхав до Інсбруку продовжувати свої студії, які продовжував до лютого 1939 р. В тому ж році переїжджає з частиною Інсбруцького Університету до Сіону-Вале в Швайцарії через гітлерівське переслідування, де продовжував студії до 1942 р. Там же Мирослав закінчив свої богословські студії докторатом, оборонивши працю на тему «Досліди над Літургією св. Василія Великого». Ця праця була надрукована в університетському місячнику «Цайтшріфт фюр Католіше Теологі». В роках 1941-42 закінчив третій рік філософії. В тому ж році також написав габілітаційну працю на тему «Егзеґетично-Патристичні досліди над Євангелією св. Івана».

В половині 1942 року о. Мирослав Любачівський переїжджає до Риму і тут продовжує свої студії в папському Біблійному Інституті, який закінчив ступенем магістра біблійних наук на основі праці «Параболі рабінацькі та Євангельські». Далі продовжував студії з філософії у Григоріянському Університеті в Римі, осягнувши ступінь магістра філософії в 1945 році.

Треба до цього додати, що це був час, коли ціла Европа була спаралізована останньою війною. Не було ще в той час великих можливостей розгортати будьякі пляни. За дозволом церковної влади о. д-р Мирослав Любачівський студіював два роки медицину в державному університеті в Римі.

Отець Мирослав Любачівський мав за собою дуже солідні університетські студії та здобув глибоке богословське знання, це повинно було йому визначити певний шлях душпастирської праці. В 1947 році о. Мирослав Любачівський виїхав до США на душпастирську працю. Першою зупинкою о. Мирослава був Стемфорд, де в роках 1947-1949 він був секретарем Українського Католицького Допомогового Комітету і рівночасно у гайскулі вчив українську мову, а в коледжі — німецьку мову. В 1948 році о. Мирослава було призначено на священика-сотрудника в Гемтремку, Міч. В листопаді 1949 року о. Мирославові було доручено зорганізувати парафію в Норт-Бренч, Міч. Після трьох місяців о. Мирослава було призначено сотрудником до Летроб, Пенсильвенія, а через три місяці перенесено о. Мирослава на сотрудника до Вілксбері — Пенсильвенія. І тут довго не затримався о. Мирослав, бо через чотири місяці йому прийшлось організувати парафію у Мілвокі, Виск., де пробув вісім місяців. З Мілвокі 25 травня 1951 р. о. Мирослав був призначений на сотрудника до Клівленду, Огайо.

В міжчасі о. Мирослав переїхав до Риму, де продовжував досліди над Євангелією св. Матея, порівнюючи жертву Христа з жертвою Старого Завіту. В час перебування на душпастирській праці у Клівленді о. д-р Мирослав Любачівський працював над трьома збірниками проповідей, які видав англійською мовою: «Проповіді на неділі й свята цілого року», «Збірка проповідей на Десять Заповідей Божих« і «Проповіді на Вірую».

1968 року о. Мирослав одержав призначення на духовника Семінарії св. Йосафата у Вашінґтоні, де також провадив курс української мови в Католицькому Університеті у Вашінгтоні. В 1971 році був призначений до Академії св. Василія для дівчат у Філядельфії, де викладав українську, німецьку й італійську мови, філософію, релігію і христологію. В 1976 році був призначений на духовника для Духовної Семінарії у Стемфорді. З повищого бачимо, що душпастирська праця о. д-ра Мирослава Любачівського не належала до легкої. Не треба бути великим знавцем, щоб не побачити, що з такою підготовкою і знанням, яке посідав о. д-р Мирослав Любачівський, він міг сповняти куди більше вагому і відповідальну працю.

У вересні 1979 року Папа Іван Павло II іменував о. д-ра Мирослава Івана Любачівського митрополитом на опорожнілу Філядельфійську Митрополію. Згодом на Надзвичайному Синоді Владика Мирослав Любачівський був обраний на коадьютора св.п. Патріярха Йосифа. Після смерти Патріярха Йосифа Львівський Крилос своєю заявою ствердив, що Владика Мирослав Любачівський згідно з нашими традиційними правами успадковує титул Патріярха. Остання номінація нашого Патріярха Мирослава Кардиналом була радісною вісткою для української спільноти.

З вищенаведеного життєвого нарису нашого Патріярха Мирослава бачимо, що він пройшов свій шлях чесно, віддано з посвятою, не змагаючись за таку чи іншу позицію, але він її все приймав, коли йому було її призначено, і сумлінно виконував. В цьому є прояви Божого Провидіння. Тепер Блаженніший Патріярх Мирослав має всі ключеві позиції продовжувати кермо нашої Церкви, як нею керував його великий попередник Патріярх Йосиф. Бажаємо від щирого серця нашому Блаженнішому Патріярхові Мирославові витривалости й успіхів у його нелегкій праці для добра нашої Церкви-Страдниці, українського народу і на славу Божу.

М. Г.

Прот. ч Р 96 / 455

В ім’я Святої, Єдиносущної, Животворящої і Нероздільної Тройці,
Отця, і Сина, і Святого Духа. Амінь.

Божою Милістю і Благословенням Римського Апостольського Престолу
МИРОСЛАВ ІВАН КАРДИНАЛ ЛЮБАЧІВСЬКИЙ
Верховний Архиєпископ Львівський
Митрополит Галицький, Єпископ Кам’янець-Подільський

Властю нашою, як Отець і Глава Української Греко-Католицької Церкви, ідучи за рішенням Синоду Єпископів нашої Церкви від 20 до 27 лютого 1994 року Божого, в апостольській журбі про духовний зріст повірених нам душ, оцим скликаємо всіх Єпископів-Епархів, і Екзархів. Єпископів-Помічників. Єпископів-Емеритів і Адміністраторів єпархій, Архимандритів і Архимандринь, Протоігуменів і Пратоігумень чернечих уставів. Генеральних і Провінційних Настоятелів і Настоятельок спільнот посвяченого життя. Ректорів і Деканів вищих духово-наукових закладів і семінарій, делегованих Пресвітерів кожної єпархії й екзархату, вибраних Ченців і Черниць монаших уставів і згромаджень, і делегованих Мирян — чоловіків і жінок — кожної єпархії й екзархату нашої Церкви в Україні і поза її межами на

Собор Української Греко-Католицької Церкви
на тему «Нова євангелізація»
У Львові, при архикатедральному соборі св. Юрія,

у днях 4-10 жовтня 1996 року Божого, згідно з канонами 140-145 Кодексу Канонів Східних Церков і уставами помісиш Української Греко-Католицької Церкви.

Благословення Господнє на Вас!

Дано у Львові при архикатедральному соборі св. Юрія,
24 липня 1996 року
+ Мирослав Іван Кардинал Любачівський
Отець і Глава Української Греко-Католицької Церкви

* Друкуємо для інформації наших читачів цей документ, на який покликаються учасники Собору і співпрацівники журнала Патріярхат Мирослав Маринович і Михайло Косів у своїх статтях, які друкуємо на іншому місці в цьому числі, яким змінено назву з «Патріярший Собор» на просто «Собор…» без прикметника «патріарший». Відкритим залишається питання: хто і чому змінено назву, чи це просто помилка, чи може друкарська помилка? На нашу скромну думку хтось є винний подати вияснення. Покищо такого редакція не має. До цієї проблеми ще повернемо, бо це дуже суттєве і засадниче питання.

Редакція

Святіший Отче,
Патріярхи, Кардинали і Єпископи!
Шановні учасники — Отці Синоду!

Вітаю Вас від імені 11 Владик, 1,100 священиків, 300 монахів, 700 монахинь і 5 мільйонів вірних в Україні. Ось недавно тому Мовчазна і Багатострадна Українська Греко-Католицька Церква — сьогодні промовляє до Вас. Слава Христу Богу нашому, бо справді ми є свідками Христа, який нас визволив.

Є це великим даром Святого Духа, що взагалі відбувається оцей надзвичайний Синод після стількох переломових подій, які відбулися, починаючи від 1989 р. на нашому Европейському континенті. Вже сам факт, що я можу промовляти до Вас не як владика-ізгой, а як повноцінний Ординарій свого престолу, заслуговує на окрему нашу подяку Господу Богу, що зглянувся над Церквою в Україні, яка завдяки Божій благодаті і християнській солідарності віруючих вільного світу пережила стільки десятиліть гонінь, переслідувань, тюрем, катакомбного життя, мучеництва та ісповідництва.

Говорю рівно ж від імені усіх українців, які, після трьох століть життя в кайданах, нарешті сьогодні радіють свободою і незалежністю. Ми є справді довгострадним народом. Коли сьогодні говорити про упадок комунізму, ми бачимо сумні наслідки цієї жахливої системи людського знищення, яка виявила особливу злість супроти моєї батьківщини України. Мій попередник, ісповідник віри Йосиф Кардинал Сліпий, вживав фразу: «Гори трупів і ріки крови». Справді, в цьому столітті майже 14 мільйонів українців загинуло в діях, які можна лишень назвати наперед осмисленим етноцидом. Понад 7 мільйонів селян згинуло в штучних голодах в 1921-22 і 1932-33 роках. В тому самому часі на Східній Україні ліквідовано ціле покоління української інтелігенції. В Західній Україні вже перша совєтська окупація в 1939-41 pp. принесла навалу масових розстрілів. Після жорстокої німецької окупації совєти вернулися, пристосовуючи свою машину смерти з хірургічною точністю, посилаючись на мниме співробітництво з ворогом. В цьому часі власне Українська Греко-Католицька Церква стала головним об’єктом антирелігійної кампанії Сталіна, яка завершилась офіційною ліквідацією нашої Церкви в 1946 році. Заарештовано всіх 10 Владик, понад 1400 священиків та 800 монахів і мо­нахинь. Мабуть втратяться для історії імена безліч ісповідників і мучеників, що віддали своє життя за віру, та ми вшановуємо їх мученичим вінцем.

Ті, що вціліли, жили в постійному страху, водночас терплячи невимовні духовні та матеріяльні браки з поважними психологічними та моральними наслідками. Сьогодні велика частина людей колишнього Радянського Союзу, а в тім же і моєї батьківщини України, позбавлена основних моральних вартостей. Підупала чесність, правдомовність, роботящість, захитано християнську родину і поняття материнства, запанувала лож, злодійство, спекуляція, чорний ринок і родинна криза. Розтерзаний народ відчуває потребу в якійсь надприродній силі і глядить на християнство, а особливо на Католицьку Церкву, як на світильник правди, справедливости, любови і кращого духовного і матеріального майбуття.

Одначе наша Церква є обезсилена. У нашому воскресінні ми носимо ще рани розп’ятого Христа. Довгі десятиліття репресій позбавили її кращих синів і дочок, а головно нормального розвитку і життя. Народ відзискав частину своїх храмів. Сьогодні їх маємо 2176, коли ж перед 1946 р. ми мали 4445. Отже, наші будівельні потреби ще великі. Семінарії і манастирі наповнилися молодими покликаннями, та недостачає належних фахових сил для проведення духовної і наукової формації. До речі, Львівська Архиєпархія мусіла біжучого року відіслати додому 120 кандидатів у семінаристи через брак приміщень. В семінаріях книгозбірні є такими мізерними, що тяжко їх назвати бібліотеками. Усе, що ми мали, знищено або розкрадено. Далі, ще не всюди належно поставлені інфраструктури всіх царин церковного життя, та й більшість духовенства, що вийшли з підпілля, не легко звикають працювати в нормальних умовах. Щойно укладаються навчальні програми для існуючого духовенства. Програма друкування релігійного матеріялу посувається поволі.

Наші вірні, зранені надужиттям системи, приходять до нас, шукаючи кращого майбутнього для себе і своїх дітей. Однак, наявне число священиків ледве вдоволяє великі потреби Церкви.

Наші священики обслуговують три, а то й більше парафій. В короткому часі вдалося підготувати малу групу катехитів. Ці груші, разом із деякими згромадженнями сестер, несуть важливий тягар релігійного навчання дітей.

Тому Церква не може себе лишень обмежувати до молитовного та літургічного життя і голошення Божого слова без конкретних ініціятив. Вона повинна застосувати широку учбову й соціяльну харитативну діяльність любови і милосердя, здійснюючи соціяльну науку Церкви в дусі останньої Папської енцикліки «Centesimus Annus». Тут особливо потрібно посилити наші фахові сили. Та важко є уявити собі дальший позитивний розвиток без належної матеріальної та моральної допомоги західнього католицького світу.

Сьогодні вірні Греко-Католицької Церкви розпорошені в Україні та в інших республіках бувшого Радянського Союзу. Існують громади греко-католиків не лишень в областях Західньої чи Закарпатської України, чи в Буковині, але і в Центральних і східніх землях, на Криму, в Росії, Білорусії, Латвії, в Литві, Естонії і Казахстані . Доки не будуть створені належні їм єпископства, треба щоб Глава Української Греко-Католицької Церкви мав над ними персональну юрисдикцію.

Рівно ж ділюся з Вами надіями та моліннями наших вірних, щоб врешті був визнаний Святішим Отцем і всією Вселенською Церквою Патріярхат Києво-Галицький і всієї Руси-України. Це було б виявом доброзичливосте Апостольської Столиці до українського народу. Тим самим Католицька Церква наглядно дасть зрозуміти, що вона бажає розвитку поодиноких Церков і сприяє плеканню всіх їх властивостей для кращого духовного і матеріяльного майбутнього повіреного їй народу. Без сумніву, Мовчазна і Багатострадна Українська Церква заслуговує цього визнання заради добра всього Тіла Христового. Св. Павло пише: «Як страждає один член, страждають із ним усі члени; і як один член у славі, радіють із ним усі члени» (1 Кр. 12,26).

Що стосується міжконфесійних відносин, на Заході часто невірно представляють ситуацію, головно з питань відзискання храмів чи церковних дібр; а на загал існує мир і злагода та терпимість і Українська Греко-Католицька Церква завжди закликає до мирної розв’язки різних наболілих питань. Проблеми співвідношення між греко-католиками і православними загально відомі. Взаємне недовір’я і страх, підсилені безпідставними звинуваченнями і нерозважними твердженнями, тільки ускладнюють питання. Загостреність політичного чи національного елементу, брак відчуття релігійного плюралізму серед одного народу, мовляв, ця країна має бути лишень православною чи католицькою і т.п., стоять на перешкоді розвитку справжнього екуменізму.

У цій дійсності конче потрібно, щоб люди Божі керувалися виключно добром Церкви і шуканням єдносте. В тому дусі ми зробили окремий заклик до духовенства і вірних молитися за єдність Церкви. А два тижні тому представники всіх конфесій України зустрілися на першому міжрелігійному форумі в Києві та постановили насвітлювати ті елементи, що об’єднують, бо далеко більше нас єднає, ніж роз’єднує.

В 1987-му році я простягнув руку прощення до Московського Патріярха. Я й надалі буду стояти із простертими руками до наших православних братів. Вітаю Вас, тут присутніх, в дусі любови Господа нашого Ісуса Христа і закликаю Вас стреміти разом з нами до спільної мети, щоб Церква була одна і неподілена, як це було на землях моєї батьківщини, коли Великий Князь, Володимир прийняв християнську віру, яка за словами нашого Папи Івана Павла II була «православною у вірі та католицькою в любові».

Як Глава Української Греко-Католицької Церкви висловлюю перед Вами, дорогі православні брати, біль нашого роз’єднання: нашим задушевним бажанням є відновити повну євхаристійну спільність і єдність з тими Церквами, з якими ділимо ті самі літургічну, патристичну і богословську спадщини. Це бо є бажанням Господа нашого Ісуса Христа: «…щоб усі були одно» (Ів. 17,21).

Сьогодні український народ відчуває окреме Боже благословення. Багато з Вас пригадує собі почування надії та визволення, які пережили деякі народи Европи по закінченню Другої світової війни. Ці самі почуття нуртують нині серед українського та інших народів Східньої Европи. Як син українського народу ділюся з Вами радістю моїх земляків з нагоди проголошення незалежности і державности України. Моїм гарячим бажанням є, щоб Апостольська Столиця в числі перших визнала Українську Державу.

Як Глава Української Греко-Католицької Церкви прохаю надальше Ваших молитов і підтримки у ці переломові часи.

(Із звукозаписної стрічки)

Високопреосвященніші і преосвященні владики, дорогі в Христі брати і сестри. Слава Ісусу Христу! Благословенною і щасливою була ця думка — розпочинати синодальні наради днем духовної обнови. Перед нами дні тяжкої праці, нарад, роздумувань, рішень. Кожний з нас, владик, приїхав, приготовлений до цього зі звітами, плянами, проектами. Але перед самим початком зібрань ми відложили цей день на особливу молитву, на вислухання Божого слова, на розважання Божих вічних правд, у світлі яких хочемо ще раз переглянути наше завдання і нашу працю. Слуга Божий Митрополит Андрей Шептицький у своїх словах і декретах під час архиєпаріяльних соборів у Львові, в роках страшного воєнного лихоліття, назвав соборову працю визнанням вселенської католицької віри та актами богопочитання і поклону та релігійної чести для святих. Під таким кутом зору треба буде нам розглянути нашу працю тих грядучих кілька тижнів. Рішення будуть на дуже різному рівні, віддзеркалюючи прерізні потреби нашої Церкви, але в основі їх усіх мусить стояти наша свята віра та наше завдання перед Господом Богом — Творцем, Володарем, Спасителем і Освятителем людського роду. Ми запросили присутню тут у Римі українську громаду на цей вступний молебен про призивання Святого Духа на початок церковного собору, а через неї і ввесь прочий Божий Люд, розсіяний по цілому світі, у якому і для якого милостивий Господь поставив нас, владик, пастирями.

На нас лежить обов’язок, як висказав це святий апостол Павло в листі до Ефесян, який ми щойно вислухали, дбати про усовершення святих, про діло служіння, про збудування тіла Христового до міри совершенного чоловіка. Таке завдання можна сповнити виключно в дусі святої за молитвами цілої Церкви. Про ті молитви прохаємо наших всіх вірних, наше духовенство, наших монахів і монахинь, наших мирян.

Синод єпископський — це діло цілої Церкви. Особливо прохаємо про такі молитви в найближчих двох тижнях, коли ми будемо відбувати наші наради. Але, як сказав Слуга Божий Митрополит Андрей, синод є також поклоном і відданням чести святим. Він мав на думці головно тих, яких свята Церква вже проголосила гідними взорами християнського життя і заступниками вірних перед Божим престолом. Але цілком сміло можна поширити це поняття на тих наших вірних у Христі, тих членів Божого Люду, наших владик, духовенство і мирян, які у праведності, в повній досконалій християнській відданості, в терпінні освятили себе і нашу цілу Церкву. Багатьох з них свята Церква на землі не визнає святими, бо їхні імена знані тільки в небі, де вони заступаються за нас усіх. Але вони, знані чи не знані, і прославлені чи не прославлені, на землі на завжди у своєму мученицькому чи ісповідницькому житті залишаються окрасою і підпорою нашої і цілої Вселенської Церкви. Між ними особливо яскраво стоїть постать святої пам’яті мого попередника Блаженнішого Отця Йосифа. Їм усім віддаємо поклін нашими стараннями розвивати дальше нашу святу Українську Католицьку Церкву до величини совершенного чоловіка у Христі Господі.

Собори і синоди відбуваються звичайно у церковному будинку. Це підкреслює богослужебний характер. Може, з часом і наші синоди будуть так відбуватися, але, не зважаючи на місце, наш синод має бути також актом богопочитання. Усе те, що схоплене у нашому старинному слові «благочестіє», ця правдива стисло православна віра в Бога і Боже слово, та глибока побожність, те цілковите відданя душі й тіла Богові, дійсна і діяльна любов ближнього, все те, що обіймає чи містить у собі оте церковне християнське слово, мусить характеризува­ти нашу дію. Тоді вона стає піснею похвали Триєдиного Бога, нашого початку і нашого завершення, якому нехай буде слава і честь нас усіх на віки віків. Амінь.

Всечесним духовним отцям, преподобним ченцям і черницям
і вірним мир і благословення!

«Праведник, як фінік процвіте,
і як кедр на Лівані виросте». (Пс. 92,14)

Першого листопада 1944 року відійшов у вічність на 79-му році життя один із найвизначніших синів українського народу, Архипастир і Глава Української Католицької Церкви, невтомний Апостол святого з’єдинення Церков, справжній Слуга Божий, прикрашений діядемою праведности і геройськими чеснотами, Митрополит Андрей — Роман Шептицький. Сорок три роки держав він у своїх руках керму корабля Української Католицької Церкви в Західній Україні зі своїм глибоким умом і благородним серцем. Відійшов він до Господа по вічну нагороду, залишивши «своєю смертю… приклад відваги та пам’ятку чесноти» (2 Мак. 6,31).

Останні слова цього Слуги Божого були: «Не почуєте більше мого голосу аж до страшного суду». Та хоч минає сорок років від дня його блаженної смерти в Господі, все таки його архипастирський голос не перестає промовляти до вірних синів і дочок нашого народу, не перестає заохочувати нас до вірности Христові, Його Церкві та Батьківщині, бо це могутній голос Богом даного нам пророка двадцятого сторіччя. «Праведні повіки будуть жити, і в Господі їхня нагорода», — каже Святий Дух (Муд. 5,15).

Тому саме ми, Владики Української Католицької Помісної Церкви, в сорокову річницю переходу у вічність незабутнього Первоієрарха Андрея бажаємо пригадати вам його євангельську праведність і заохотити вас до щирих і усильних молитов за проголошення його святим Вселенської Церкви.

Святі — це особи, що своїм життям, молитвою, жертвою, посвятою і любов’ю уподібнились до нашого Господа так, що могли б сказати за св. Павлом: «вже не жию я, а живе в мені Христос». Угодники Божі відтворюють у своїх душах образ Божественного Спасителя, стають немов другими Христами.

Декотрі святі змалку відчували замилування до боговгодного життя, як це бачимо також у Слуги Божого Андрея, а в цьому велика заслуга побожної його матері Софії, яка вщеплювала в душу малого Романа (бо таке хресне ім’я Андрея Шептицького) любов до Бога. Коли було йому п’ять років, Роман просльозився, слухаючи оповідання своєї матері про терпіння і смерть Ісуса Христа. На восьмому році життя він відмовлявся їсти солодощі, а на запитання матері, чому він це робить, Роман відповів: «Щоб покутувати за свої гріхи». Святий Дух і Божа благодать могутньо діяли в його палкій душі, а він, Слуга Божий Митрополит Андрей граф Шептицький слухняно й великодушно відповідав на цей надприродний поклик Божий. Він гірко розжалобився, коли його брати приступили до Святого Причастя, а він через дитячий вік не міг прийняти ще Євхаристійного Христа.

Роман Шептицький залюбки прислуговував до Святої Літургії, навіть як студент університету. Листоноша у Кракові при одній нагоді звітував графині Софії: «Щодня вранці о п’ятій годині бачу його на Службі Божій, і аж душа радується, коли бачу молоду… людину, що молиться». Як молодий студент, Роман просив священика відслужити Святу Літургію в наміренні, щоб «у клясі закінчилися погані бесіди». Отець Заленський, який добре знав душу студента Романа, заявив, що «для нього немає нещастя, крім гріха», а таке наставлення душі родить святих, за словами Св. Письма: «Бога бійся і заповідей Його пильнуй, бо в цьому вся людина» (Прип. 12,13).

Слуги Божі залюбки пристають з Богом на молитві, в молитві вони знаходять насолоду, в молитві вони черпають сили перемагати всі моральні небезпеки та здібність поступати на дорозі досконалости. Молитва була улюбленим заняттям Слуги Божого Андрея. «Я сильно переконаний, що якщо я не піду за голосом Божим, який кличе мене все більше і більше виразно до манастиря, я прогайную моє життя і занепокою ваше. Я знаю, що ніколи не знайду щастя десь інде»,— писав він до своїх рідних. Прислухуючись до Христового поклику «Іди за мною» (Ів. 1,43), цей син заможних батьків, доктор права, людина феноменальних здібностей, перед котрою усміхалася світла життєва кар’єра, покидає все і в 1888 році вступає до новіціяту Отців-Василіян в Добромилі. За апостолом Павлом він повторяв слова: «Я вважаю все за втрату ради далеко вищого пізнання Христа Ісуса, Господа мого, ради якого я все втратив і вважаю все за сміття, аби лише Христа придбати» (Фп. З, 7-8), бо «для мене життя — Христос» (Фп. 1, 21).

Не довго насолоджувався ієромонах Андрей манастирським спокоєм, бо в 1889 році Боже Провидіння покликало його на єпископський престіл станіславівської єпархії, а два роки пізніше він став Архиєпископом і Митрополитом Львова.

«Я — добрий пастир. Добрий пастир життя своє за овець покладе»,— каже Христос Спаситель (Ів. 10,11). Митрополит Андрей вірно наслідував небесного Пастиря Христа, віддаючи своє життя всеціло повіреним душам. «Церкву нашу і святий наш обряд я полюбив цілим серцем, і справі Божій посвятив я ціле життя… Цілим серцем бажаю бути для вас добрим пастирем… Не знаю іншої любови, не знаю іншої цілі, не знаю іншої праці, не знаю іншого свого добра, як лиш хвалу Бога на небі, а на землі ваше добро»,— писав Кир Андрей у своєму першому посланні до вірних, і саме ці слова його віддзеркалюють його щиру дбайливість про добро безсмертних людських душ.

«Наймит, який не пастир і якому вівці не належать, бачить вовка, що надходить, і кидає вівці та біжить геть» (Ів. 10,12). Слуга Божий Андрей не залишав своїх овець в 1914 році, коли московські війська зайняли Західню Україну, хоч знав, що йому грозить небезпека. Його ув’язнили і два з половиною роки провів він на засланні, жертвуючи всіма невигодами за Українську Церкву і за Батьківщину, кажучи: «Не півтретя року запроторення і тюрми, але ціле життя просидів би я радо в тюрмі, щоб тільки побачити свій народ свобідним». Митрополит Андрей залишився також у Львові в 1939 році, коли московські окупаційні війська вдруге зайняли Галичину. Що більше, він у своїй палкій любові бажав умерти, хотів стати мучеником за Церкву і за свій нарід, як це вже читаємо в листі до Папи Венедикта ХV в 1916 році, і в іншому письмі до Папи Пія XII в 1939 році, де він дослівно пише: «Я ще раз долучую прохання, яке я предложив Святішому Отцеві. Я просив і далі прошу, щоб Його Святість… зволила своїм апостольським і батьківським благословенням мене назначити і делегувати на смерть за віру і єдність Церкви… Через мою смерть Церква не тільки нічого не втратить, а, навпаки, вона тим ще зискає. Бо конечним є, щоб хтось став жертвою цієї інвазії. Як пастир цього бідного народу, який так страшно терпить, чи ж не маю певного права вмерти за його спасіння?»

Так, Митрополит Андрей Шептицький — це угодник Божий, він здобув собі нерукотворний пам’ятник у серцях нашого народу. Його життя жертви, покути, молитви, замилування до Святих Тайн, його терпеливість і прощення ворогам, його опіка над молоддю, його глибокі богословські письма створили чудову авреолю, яка окружає сьогодні його надземську постать. Папа Пій XII на пам’ятній авдієнції української громади в Римі сказав про покійного Митрополита Андрея, між іншим, такі слова: «Його ім’я останеться назавжди благословенним у Христовій Церкві, що збереже згадку про його жертвенну працю для спасіння душ і його подвійну відвагу в обороні свого народу». Папа Іван XXIII перед відкриттям беатифікаційного процесу заявив: «Митрополит Андрей — це велика людина. Я його дуже високо цінив… Дав би Господь, щоб через його заступництво діялись чуда, та щоб він скоро став святим». Бажання Української Католицької Церкви й українського народу є: ПРОГОЛОШЕННЯ СЛУГИ БОЖОГО АНДРЕЯ СВЯТИМ ВСЕЛЕНСЬКОЇ ЦЕРКВИ!

В небі є множество святих «від усякого народу і племен, і язиків» (Од. 7,9), але з того непроглядного числа мешканців небесного Єрусалиму Боже Провидіння вибрало мале число праведників, які авторитетом Христової Церкви стали проголошені святими на землі, до них вірні засилають свої моління, і їх Церква ставить нам перед очі як приклад до наслідування. Поки угодник Божий стане проголошений святим на землі, Христова Церква просліджує його життя, його письма (якщо такі він залишив), переслухує численних свідків про його праведність. Такий процес триває нераз дуже довгі роки. Беатифікаційний процес Слуги Божого Андрея почався у 1958 році. Він дещо ускладнений тим, що не маємо ми доступу до митрополичого архіву у Львові, до його мощів та годі переслухати численних свідків про його праведне життя.

Тому ми звертаємося до всіх вірних з гарячим проханням у цю сорокову річницю його блаженної смерти збільшити молитви за прославу Слуги Божого Андрея. В кожній єпархії, в кожній парафії, в кожній громаді належить щодня служити Молебні, Акафисти, Святі Літургії у цьому наміренні. Хай в кожній українській хаті члени родини спільно моляться, нехай це буде наша всенаціональна молитва. Ми кладемо на серце кожного українця і українки цю важливу справу. Благаємо Бога, щоб в 1988 році, тобто в Тисячолітній Ювілей Хрещення України, Митрополит Андрей Шептицький став проголошений блаженним. Це було велике передсмертне бажання його Наслідника Блаженнішого Йосифа, що мріяв діждатися тієї хвилини прослави свого світлої пам’яти Попередника, якого волею держав керму нашої Церкви навіть у кайданах сорок років цього сторіччя. Маємо і в цій святій справі сповнити волю Великого нашого Ісповідника. Проголошення Слуги Божого Андрея Блаженним Вселенської Церкви в 1988 році буде найкращим дарунком Християнської України першого тисячоліття для її нащадків та її майбутньости.

Благодать Господа нашого Ісуса Христа і любов Бога-Отця
і причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами!

Дано в Римі
при храмі Жировицької Богоматері і свв. мучеників Сергія і Вакха
у Празник Покрова Пресвятої Богородиці 1 (14) жовтня 1984 р.Б.

+ Мирослав Іван і Ієрархія Помісної Української Католицької Церкви

(25 листопада 1985 р.)

Ваша Святосте, Еміненції й Ексцеленції, Учасники й Гості!

Я говорю тепер в імені Української Католицької Церкви. Вірні цієї Церкви є не тільки на рідній землі Україні, але також розпорошені в цілому світі на різних континентах. В першу чергу я бажаю говорити про вірних в Україні і після цього про нашу Церкву в загальному.

Вселенський Другий Ватиканський Собор з своїми ухвалами в дійсності ніколи не відбувся для українців-католиків в Україні. Це може звучати для Вас дивно, але це є сумна дійсність двадцятого століття. В Україні немає католицьких єпископів, священиків і мирян, що б могли вільно практикувати своє релігійне життя. Для всіх них свобода релігії і свобода сумління не існують.

Мій попередник, світлої пам’яти Блаженніший Йосиф Кардинал Сліпий, Ісповідник віри, безпосередній свідок і в’язень Христа ради, який 18 років був свідком Церкви, у різних в’язницях, концентраційних таборах і ҐУЛаґах Сибіру, говорив про нашу батьківщину на форумі Папського Синоду в 1971 p., «яка вкрита горами трупів і ріками крови». Жорстоке переслідування у повоєнні роки тимчасово зменшилось, але зухвале заперечення на право релігії є сильніше, як будьколи перед тим. Викривлені факти осягли вільний світ, якими контролюється і упереджується публічну опінію. Проте, немає змоги заперечити брутальні факти совєтської дезінформації. Офіційно наша Церква є поза законом. Існує тільки Катакомбна Церква у великому страху перед репресіями. Я кажу Вам це порядком пригадки, мої дорогі Брати-Єпископи, що втішаєтесь благословенням вільного світу, але існує жорстока дійсність, що її не можна ігнорувати дипломатичною мовчанкою.

Всупереч Гельсінкським Угодам і наполегливості Святішого Отця шанувати людські права, сьогодні я стою, як Мойсей перед фараоном і проголошую: «Відпусти мій народ!» (Екс. 5, 4). І також стою перед Вами як єпископ тієї Катакомбної Церкви, яку безперебійно переслідує всіма засобами безбожна влада на протязі сорока років.

Я прошу тільки одної прислуги, а саме, щоб цей наш високий збір пам’ятав Страждаючу Церкву й щоб Ви інформували своїх вірних у Вашій душпастирській праці про існуюче переслідування християн, які тепер терплять, щоб віра була жива, діюча. Св. Павло сказав: «Коли одна частина болить, всі частини терплять разом» (І Кор. 12, 26). Коли вірні Церкви у вільному світі бажають дати моральну допомогу своїм переслідуваним братам, еони зроблять багато, коли будуть голосно говорити в їх обороні і молитись за їх більшу відвагу і завзятість. В такій християнській солідарності є справжній доказ, що ми дальше піклуємось засправедливість, правду і братерську любов.

Існує ще інша проблема, з приводу якої я мушу говорити при цій нагоді, у 20-річчя ювілею Собору Ватиканського II.

Українська Католицька Церква змагається, щоб їй було привернено східню спадщину, що її було відібрано і відмовлено у минулих століттях.
Митрополит Андрей Шептицький, який на протязі півстоліття керував нашою Церквою, заініціював зворот нашої Церкви до східньої духовости. Двадцять років тому цей рух відродження одержав печатку ствердження в ухвалах Собору про Східні Церкви і відновлення єдности. Це було дуже виразно стверджено, що Церкви східнього обряду, в повній злуці з Апостольською Столицею, мусять наполегливо працювати, щоб повністю відзискати всю свою родову спадщину: канонічну, богословську і духову (Ор. Ек. 4, 5).

Собор Ватиканський II дав нам повну заохоту продовжувати нашу віднову і допоміг переконати нас, що ми прямуємо у правильному і конечному напрямку. Що ми саме бажаємо осягнути? Ми бажаємо жити нашою власною традицією, як Церкви східнього обряду. Це дуже важливе для наших душ і Церкви, що ми залишаємося східніми. Ми в цьому не шукаємо особливого визнання, ні словесної самолюбности, але тільки бажаємо іти за нашою власною спадщиною. Щоб бути східніми, не обов’язково треба бути православними. Хтось може бути католиком східнього обряду так,як католиком латинського обряду. Ми є східнього обряду. Це є наша спадщина. Наше існування, як дійсні католики і дійсні східні, є найкращим доказом вселенськости Христом встановленої Церкви.

Як Східня Католицька Церква, ми глибоко зацікавлені східніми православними братами, які будуть вітати деякі спізнені наші вияснення. Для них ми, «уніяти», є церковною аномалією. Для них ми є латинниками у східній одежі, тому що ми належимо до західнього патріярхату Риму. Для них ми не є повноправною Церквою східнього обряду в злуці з Римом. Вони вважають нас окремою групою східнього обряду, підлеглою Церкві латинського обряду. Східньому духовенству важко збагнути таке поєднання. Ми, східні католики, почуваємось дуже незручно в такій сучасній ситуації. Замість того, щоб бути повноправними свідками вселенськости Католицької Христової Церкви, ми, східні католики, згідно з думкою багатьох християн є перешкодою дальше свідчити про наших братів у Христі — православних. І справді, ми є так трактовані. Просимо не забути, що православний Схід сьогодні не є у злуці з Святим Римським Престолом, напевно є бажаючі встановлення ідеальної злуки з усіма християнами. Ми, католики, будемо колисьпокликані скласти звіт нашої католицькости і нашої дійсної вселенськости.

Учасники цього Синоду, хто мав щастя взяти участь у екуменічному Соборі 20 років тому, пригадує як мій безпосередній попередник, світлої пам’яти Йосиф Кардинал Сліпий, просив Собор 11 жовтня 1963 року, щоб наша Церква була визнана, як один із східніх патріярхатів на основі історичній, канонічній, екуменічній і пасторальній. Собор у своїх ухвалах для Східніх Церков передбачив таке визнання (Ек. 11).

Але, згідно з ухвалами, на протязі останніх 20 років нічого не зроблено. Це є для нас великим знеохоченням і чужим. Може, причиною є страх перед образою існуючих патріярхатів, але переочується далеко дальші причини.

Тобто, що встановлені патріярхати Східніх Церков, які вже є своїми розмірами й організацією готові до цього, вимагають церковних посередників при голосі екуменізму і попри все з дуже практичних і пасторальних причин, таких, як запевнення вірним дійсної світової єдности, незалежно від того, де доля може їх закинути далеко від їх батьківщини, і душпастирських потреб та опіки, до яких вони є призвичаєні і до яких вони мають право, зокрема у сучасному світі.

Більше, як сто років тому Папа Григорій ХVІ і Папа Пій IX у роках 1843-1853 бажали проголосити Український Патріярхат, навіть коли наша Церква була у небезпечній ситуації знищення російською імперією. Але так виглядає, що Христос сам заплянував і зберіг цю вирішальну акцію для першого папи слов’янських націй — зробити проголошення такої нагороди і саме напередодні 1000-річчя Ювілею прийняття християнства в Україні за володіння Володимира Великого. Все таки наша Церква була не раз переслідувана, але Господь допоміг нам залишитись, як Його міцна східня католицька суть — «суї юріс» — із своїм власним синодальним тілом і в злуці з Петром.

З цієї причини я тепер повторяю прохання мого попередника в ім’я нашої цілої церковної спільноти. Саме, щоб Українська Католицька Церква була піднесена до статусу патріярхату згідно з традицією Сходу і духових потреб її вірних, тепер і в майбутньому.

(Переклад з англійської мови)