Мирослав Іван Любачівський

Єдиному Богу в трьох іпостасях нехай буде слава на віки віків!

Христос Воскрес!

Високопреосвященні та Преосвященні Владики!

Зібрав нас воєдино не хто інший, як сам Господь Бог, який своїм троїчним життям вказує нам на можливість мирної і гармонійної співдії, яка водночас є такою творчою, що з неї постає вселенна і ми у ній. Знайдімо у собі, в своїх серцях те місце миру й гармонії, яке дихає присутністю Божою. Утихомирмо свої серця, щоб Утішитель міг їх наповнити своїм надхненням. Освідомім собі, де ми є. Це той Святий Юр, до якого підносили свої очі й свої моління довгі покоління наших вірних у добрих і тяжких часах. Це той Святий Юр, де спочивають мощі Слуги Божого Митрополита Андрея. Це той храм, де він служив, проповідував, молився. Це той Святий Юр, до якого не допускали Патріярха Йосифа-Ісповідника, але до якого ми перенесемо його тлінні останки, згідно з його Заповітом. Це той Святий Юр, за повернення якого страждав і трудився тодішній мій містоблюститель Преосвященніший Володимир, а з ним усі наші ісповідники. Незбагненна мудрість Божого Промислу привела нас сюди, до цього храму і зібрала на Синод.

Дехто з Владик запитує: чому всі робочі Сесії Синоду відбуваються у храмі, а не в ніби вигідних приміщеннях Митрополичої Палати? На це кілька глибоких причин, і я прошу Вас над цим добре роздумати. Традиція майже двох тисячоліть Церкви Христової вказує на те, що такі Синоди повинні відбуватися в храмах. А храми, в яких такі зібрання відбуваються, носять в нас шанобливе звання Собор. І в цьому криється велика тайна самої суті Церкви. Божа Церква є Соборна — вона збирає різних людей воєдино. І коли збираються Владики нашої Церкви з різних країн і різних континентів світу, тоді наша Церква виявляє себе дійсно Соборною. Як не як, хоч ми й українські Владики, та ми далеко не однакові й наші єпархії нераз дуже інакші, але тут на Синоді звершується тайна єднання у Христі. У цьому єднанні і якраз сама суть Церкви. Тому, зібравшись у церкві, у храмі, ми пригадуємо світові й пригадуємо нам самим, що це не тільки люди зібрались із людських міркувань, але радше це Бог зібрав нас, грішних і немічних людей, щоб виконати через нас свій спасительний промисел.

Отже ж є загально-християнською традицією, яка найбільше ще зберігається на християнському Сході, щоб Синоди відбувалися в храмі. І цього бажали всі Владики України, щоб ми були вірні цій традиції.

Та є ще інші причини, чому нам треба працювати саме тут. Ми не сміємо й на мить забути, що все, що робитимемо під час цього Синоду, має бути молитвою, тобто сповненням Божої Волі, а не власної. Так легко серед ділових справ забутися і перейти в сферу політикування, торгів, закидів, нестримної емоції. На це тільки чекає нечистий, щоб знівечити нашу працю. Тому ми оберігаємо себе мурами, пересяклими молитвами мільйонів наших предків, під оком і охороною Всемогутнього Бога і Спасителя нашого Ісуса Христа, присутнього у Пресвятій Євхаристії. Тому ми будемо радити під наглядом цих святих образів. Нехай ікони, запах свічок і кадильного диму пригадують нам про святість діла, до якого беремося.

А зрештою, конечно було нам тут таки відбути цей Синод, щоб направити заподіяну йому велику кривду. Бо саме тут спокусник нагнав перевертнів і переляканих на злопам’ятний і грабіжний Львівський псевдособор 1946 року, осквернюючи ветхі мури цієї нашої святині облеслими намаганнями вкрасти від Господа дітей його. І саме тут нам треба в молитві й смиренні відвернути ту кривду перед усією вселенною.

Цей наш Синод вже дехто називає переломовим. І дійсно міг би він таким бути. По всьому світі є люди, які моляться, щоб він такий і був. У програмі Синоду є багато таких важливих справ, які залишать печать свою на майбутні століття. Спеціяльне й партикулярне право, визначення території нашої Церкви, створення нових єпархій й екзархатів, а зокрема питання визнання нашого Патріярхату — це все справи, які сягають в майбутні століття своєю важливістю. Є інші справи, які не є такого великого маштабу, але водночас практичними для сьогоднішнього дня.

Найбільшою спокусою для провідних верств нашої Церкви завжди було питання вибрання єпископів. Так легко це все може перейти із діла святого в звичайні людські торги, коли чи церковні чинники, чи монаші чини наполегливо стараються наповнити Синод Владик своїми людьми, щоб мати владу в руках. Пригадую Вам, Владики, що це небезпечна гра з Богом. Писав пророк Єремія:

«Ось я проти тих, які пророкують брехливі сни, — слово Господнє, — які оповідають їх і пантеличать народ мій своїми брехнями й своїм зухвальством. Я не посилав їх і не велів їм, і нема з них ніякої користи для цього народу, — слово Господнє» (Єр. 23, 32).

Пригадую, коли мене вибирали на це нелегке становище, я цього зовсім не бажав. А були такі, які були жадні влади. Та Господь перекреслив людські міркування.

Відкиньмо, Владики, всяке зісвітчене, сполітизоване намагання держати чи захопити владу. Відкиньмо старі порахунки. Відкриймо серця і дозвольмо Господеві попровадити нами, щоб ми поставили тверді основи для нашої Церкви в новій незалежній державі, у своєму визнаному Паріярхаті, в новому, щораз вужчому світі, в нових обставинах сьогоднішнього й завтрашнього дня. Держімо в пам’яті грядучі покоління при кожному рішенні, що ми його прийматимемо.

І знов пригадую Вам, Брати в єпископському служінні, що я не бажав для себе цього місця влади, але Господь цей хрест на мене наложив і я нестиму його твердо, аж до кінця. Згідно з новим Кодексом Канонів для Східніх Церков, наш Синод на матірній території відбувається відмінно від попередніх у діяспорі.

До цього треба буде діяспорним Владикам скоро привикнути і належно примінитися. Сьогодні є канони, які виразно визначають різні аспекти нашої праці. Канон 103 зазначує, що на Синоді головую я, як Батько і Глава Церкви. І я так, згідно зі законом, буду предсідати на усіх сесіях Синоду. Такі інстанції як Президія Синоду, які існували в надзвичайних діяспорних структурах, сповнили важливу функцію і я складаю щиру подяку усім, які так щиро трудилися. Та на сьогоднішній день є перед нами на основі нашого партикулярного помісного права нові завдання і закони — створити Статути Синоду, якими будемо керуватись у майбутньому. Про це буде мова дальше, як зазначено в Програмі нарад. Цей же Синод провадитиметься після загальних норм, які є виложені в новому Кодексі Канонів для Східніх Церков.

Пригадую Владикам, що Синод за цим правом скликує Глава Церкви і всі його рішення стають правосильними з моментом, коли їх промульгує Верховний Архиєпископ, зглядно Патріярх. Він може апробувати всі рішення Синоду спільно або тільки поодинокі. Як бачите, Вселенська Церква віддала главам Східніх Католицьких Церков куди більше влади, ніж ми привикли. Я тої влади не бажав — навпаки, оминав її, але буду нею користуватися для добра нашої Церкви й для спасіння Божого люду.

Кодекс Канонів також передбачає колегіяльні структури: Постійний Синод, Патріяршу Курію та інші. Як бачите, нам треба співпрацювати, а не перешкоджати один одному. Я готовий до такої співпраці, але тільки якщо ми всі готові відложити всяку жадобу влади й всякі чисто людські міркування, а шукати дійсно волі Божої в кожній справі.

Те!.: (718) 445-2836
Typesetting and Printing by META Publishing Co.,
P.O. Box 54101,
Linden Hill Station, New York 11354

Рим, 2 грудня 1991 p.— Його Блаженство Мирослав-Іван, Кардинал Любачівський зробив наступну заяву в Римі після потвердження вістки, що громадяни України проголосували переважаючою кількістю голосів за незалежність.

«Народе України! Прилучуюся сьогодні до Вас у святкуванні радости нашої незалежної України і в здійсненні мрій наших батьків. Теми цього особливого Синоду Европейських Єпископів, у якому я беру участь у Римі, можна примінити до українського народу сьогодні. Ми є свідками Христа, який нас освободив».

Після століть переслідування український нарід поновно став повністю самостійний. Це бажання було виявлене в гучнім «так» в часі референдуму про незалежність 1 грудня 1991 р.

Українська Греко-католицька Церква дякує Господеві за Його доброзичливість до українського народу, за те, що приніс нам цю світлу хвилину. Як християни, ми хочемо жити в мирі з нашими сусідами і з усіма народами світу. Україна є невід’ємною частиною спільного Европейського Дому, і ми закликаємо всіх українців працювати у відбудові нашої Батьківщини-України і за кращу майбутність народу. Ми звертаємося до всіх країн світу визнати нашу нову незалежну Батьківщину, і ми обіцяємо працювати для встановлення її як шанованого члена світової спільноти.

Я ознайомився з заявою Московського Патріярхату, зробленою у відповідь на запрошення Патріярха Олексія II Його Святістю Папою Іваном-Павлом II на Европейський Єпископський Синод. Я також прочитав відповідь, дану Святою Столицею, і я дуже вдячний їй за захист нею Української Греко-католицької Церкви від грубих і неправдивих висловлювань керівництва Російської Православної Церкви.

Ще до мого повернення на Україну і по приїзді сюди я робив спроби розпочати діялог з Московським Патріярхатом з метою досягнення взаєморозуміння та миру. Ці спроби, які я робив і на офіційному рівні, і приватно, з 1988 року ввесь час ігноруються. Говорити, що греко-католики відмовляються стати на шлях діялогу, означає просто говорити неправду.

Як Глава Української Греко-католицької Церкви, я вважаю категорично несприйнятливим той факт, що Московський Патріярхат дозволяє собі робити такі наклепницькі звинувачення проти нашої Церкви та її вірних. Ми багато вистраждали і в той же час спокійно сприймали відкрите вороже ставлення Московського Патріярхату як протягом усього часу переслідування нас, так і зараз. І це відбувається в той час, коли народ України безнадійно перебуває в очікуванні яскравого прикладу, моральної могутньости і єдности його християнських провідників. Необхідно підкреслити, що така ситуація не склалася у відносинах ні з однією з інших конфесій, а лише у відносинах з Православною Церквою Московського Патріярхату.

Жодна із Церков не може бути відповідальною за дії окремих її вірних. Народ України, без огляду на релігійну приналежність, зазнав великих страждань при колишньому урядові і тепер потребує мудрого керівництва і співчуття, яке можна знайти у словах нашого Спасителя Ісуса Христа. Народові необхідно бачити, що провідники різних Церков є свідченням єдности, яку можна знайти в Слові Божім. І в даному випадку це повинно проповідуватися пастирями наших обох Церков — Української Греко-католицької і Української Православної Московського Патріярхату.

Нехай ця заява служить офіційним керівництвом для священиків Української Греко-католицької Церкви, яким необхідно зосереджувати увагу на цій єдності у своїх проповідях та в щоденному спілкувані з вірними. Я закликав сьогодні єпископів нашої Церкви на Україні, щоб дати офіційну відповідь на цю заяву і виробити конкретні дії. Заява та оголошення про ці дії будуть повідомлені офіційно. Я прошу наших вірних, що проживають по цілому світі і на Україні, молитися за нас в цей час, щоб Святий Дух провадив нас.

На закінчення можу лише сказати із залі, що Московський Патріярхат продовжує робити неправдиві і безпідставні звинувачення на адресу Української Греко-католицької Церкви. Як мною вже заявлялося раніше, Українська Греко-католицька Церква стоїть на принципах християнської любови, прощення та справедливости. Ми закликаємо Московський Патріярхат припинити свої розкольницькі дії і почати співіснувати разом з нами в Україні, яка будуватиметься на засадах миру і справедливости.

Високопреосвященні й Преосвященні Владики, Високодостойні Представники Влади, Всесвітліші Отці, Преподобні Сестри, Дорогі в Христі Браття і Сестри!

«Днесь благодать Святого Духа нас зібрала», — співали ми вчора на Всеночній, а сьогодні більш, ніж колинебудь, ці слова стають нам перед очима, глядячи на непроглядні маси Українського Народу, що прийшли привітати Отця і Главу Помісної Української Католицької Церкви з його поверненням до свого престолу у Львові. Сьогодні бо повернула на Україну правда і справедливість, основана на прощенні і любові, та святкуємо, згідно з нашим літургічним уставом, Квітну Неділю — славний в’їзд Господа нашого Ісуса Христа до Єрусалиму і кличемо: «Благословен, хто йде в ім’я Господнє» (Пс. 117, 26).

Було це нашим бажанням з нагоди цієї неповторної нагоди відслужити з Вами, Дорогі Браття і Сестри, у своїй повноті, прихід Христа до Єрусалиму, пережити з Вами Його святі Страсті, щоб спільно засвідчити Христову перемогу над смертю і гріхом, перемогу правди, справедливости і любови над злом і увійти в славу Його тридневного воскресіння.

Сьогодні дійсно може співати Львів і вся Україна стихиру: «Радуйся і веселися, городе Сіоне, красуйся і радій, Божа Церкво! Ось бо приходить Цар твій у правді, сидячи на осляті. Діти співають йому: Осанна на висотах! Благословенний Ти, що маєш багатство щедрот — помилуй нас! (Із стихири на стиховні Квітної Неділі).

Славний в’їзд Христа Спасителя в Єрусалим був одною з найщасливіших хвилин у Його житті на землі. Протягом цілого свого туземного життя Ісус укривав свій Божий маєстат, не вимагав ніколи й ні від нікого почитання, яке належало йому як єдинородному Синові відвічного Отця. Однак перед своїми страстями й смертю на хресті Він постановив об’явити юдеям, як також і цілому світові, свою силу, яку має над усяким сотворінням і людьми. Він хотів у той спосіб показати старшині, книжникам і фарисеям, і в тому всім людям, що він приймає ці терпіння і смерть добровільно й ніхто не зможе змусити Його робити те, чого Він не хоче. Дійсно, Бог є всесильний, і ніхто не може противитися Йому. «Був і буде Бог», — співає наш нарід, і його не можна викорінити ніде і нікому.

Український нарід шукав Бога від початку свого існування і остаточно знайшов його перед тисяча роками з хрещенням Київської Руси за великого князя Володимира, коли Церква Христова була ще одна і неподілена. Святий Володимир зберігав живі контакти не лише з Церквою Візантії, але і з Римським Архиєреєм, і на його дворі залюбки перебували папські посли. Київське християнство з-перед тисяча роками було в тому самому часі і вселенське — отже католицьке — і у повній спільності зі всіма помісними Церквами християнського Сходу, воно мало свій самобутній характер і, розвиваючись на грані двох світів — Сходу і Заходу, — стало воно природнім місцем помосту двох культур.

Тому слушно називає Папа Іван-Павло II наше християнство «православним у вірі й католицьким в любові», бо воно право славило Господа Бога і перебувало у повній єдності зі Вселенською Церквою, будучи в той самий час повністю самобутньо-помісною Церквою. Нашу самобутність-помісність засвідчували такі митрополити як Іларіон (1051), Клим Смолятич (1147), а єдність зі Вселенською Церквою засвідчували Київські митрополити Петро Акерович (1245) на Першому Ліонському Соборі, Григорій Цамвлак (1418) на Констанцькому Соборі, Ісидор на Флорентійському Соборі (1439) аж до часів Берестейського Синоду 1596 року.

Тоді ієрархи Київської митрополії відновили цю єдність-злуку зі Вселенською Церквою, якою ми втішалися за великого князя Володимира. Та й сьогодні з перспективи історії слід ствердити, що Берестейське поєднання було першим екуменічним актом в сучасному розумінні цього слова. Наша вірність справі єдности Церков дорого нас, дорого Вас коштувала, дорогі Браття і Сестри, — переслідування, гонення, тюрми і заслання, чи то за царських часів, чи то в останніх чотирьох десятиліттях. Та Господь виявив свою силу і в нашому (людському безсиллі і показав свою славу. Христос і правда перемогли, і наша присутність сьогодні між Вами є доказом цієї перемоги.

Коли 13 жовтня 1985 p., в навечір’я Покрови Пресвятої Богородиці, перебирав я в посідання і торжественно входив до Собору Святої Софії в Римі як своєї про-катедри, сказав я такі слова: «Свято Покрова було другим храмовим празником Собору Святого Юра у Львові, у столичнім городі Західньої України. Кожного року великі маси народу наповняли Собор і площу, щоб торжественно подякувати Марії за Її благодаті й опіку. Мій попередник Слуга Божий Митрополит Андрей Шептицький дякував їй в імені цілого нашого народу і благав помочі у тяжких хвилинах народньої скорби. Так, наша катедра Святого Юра торжественно звеличувала Покров Марії, та сьогодні цей наш Собор, на жаль, мовчить… Одначе, ми не бажаємо, щоб панувала мовчанка цієї Церкви… Як Отець і Глава Української Католицької Церкви, як наступник двох колон нашої Церкви в цьому сторіччі, Слуги Божого Митрополита Андрея й Ісповідника віри Патріярха Йосифа, Кардинала Сліпого, входжу до святого храму цього Божої Премудрости-Слова і Його Матері і беру його в символічне посідання тут, у Римі, бо як ізгой нашої Митрополії і як Кардинал Святої Римської Церкви я одержую цю Катедру вмісто тієї правдивої і традиційної у Львові, до якої я не можу увійти, бо сили зла не шанують основне право на існування для нашої Церкви. Беручи в посідання цей Храм Святої Софії, я відновляю і стверджую глибоку й вікову зв’язь єдности Собору Святого Юра з Католицькою Церквою. Не роблю я це сам, але разом із усім Синодом, ієрархією, священством, монашеством і вірними Української Католицької Церкви. Ми засвідчуємо тут явно цю нашу єдність зі Вселенською Церквою нашою присутністю, нашими молитвами, нашою ісповіддю віри, нашою прославою Богородиці — Покрова України. З нетерпеливістю і з вірою до Бога очікуємо цієї хвилини, коли з Божої волі буде проголошений день волі нашій Батьківщині Україні і нашій Католицькій Церкві, коли врешті її Отець і Глава переїде до своїх вірних чад і коли прах мого Великого Попередника Патріярха Йосифа Сліпого буде перенесений до Львова і спочине побіч Митрополита Андрея Шептицького, коли зможемо помолитися в Соборі Святого Юра до Божої Премудрости і проголосити всьому світові: «Господу, сице ізволившему і устроївшему вся премудро, слава і похвала».

Дорогі в Христі Браття і Сестри! Сьогодні надійшов цей час, сьогодні Отець і Глава Української Греко-католицької Церкви повернувся до своїх дітей, нині здійснилося те, що ще донедавна здавалося нездійснимим. Завдяки Вашій вірності, мучеництву, ісповідництву та терпінню Христос переміг та «милість і істина зустрілися, правда й мир поцілувалися» (Пс. 84, 11).

Зі сьогоднішнім днем як Отець і Глава Помісної Української Греко-католицької Церкви беру в посідання і торжественно входжу до нашого Собору Святого Юра на пам’ять про всі часи. Відновляємо нашу вірність Христові, його Святій Церкві, Вселенським Архиєреям, нашій традиції, переданню й літургічному обрядові. Ми будем вірні спадщині Слуги Божого Митрополита Андрея і Патріярха Йосифа, якого тлінні останки, згідно з його Заповітом, перенесемо до крипти цього нашого архикатедрального собору.

Сьогодні, як перед шістьома роками, проголошую: «Хочемо служити Христові у вільній Україні і бажаємо, щоб це наше природне право, від якого ніколи не відступимо як Церква і Нарід, шанували всі народи землі». Привілеїв ми жодних не шукаємо! Ми хочемо лише вільно жити, молитися й ісповідувати, так як жили й ісповідували наші предки, згідно з природнім правом людини.

Користаю з цієї нагоди, щоб подякувати Святішому Отцеві і всім добрим людям за їх сталі зусилля, спрямовані, щоб відзискати Українській Греко-католицькій Церкві не лише публічне визнання її природнього й ненарушного права до існування, але також і повну свободу. Сьогодні ще раз відновляю прохання всього Українського Народу до Вселенського Архиєрея визнати Патріярхат Помісної Української Греко-католицької Церкви, щоб тим здійснити навчання Другого Ватиканського Вселенського Собору, що «Східні Церкви, так як і західні, мають право і є зобов’язані рядитися згідно з власними питоменними правилами, бо ці правила мають за собою шановну давнину, краще відповідають звичаям їхніх вірних і являються придатнішими для старання про добро душ» (Про Східні Церкви, ч. 5) і «тому що патріярхальна установа є в Східніх Церквах традиційним видом управління, цей Священний і Вселенський Собор бажає, щоб там, де потрібно, були встановлені нові патріярхати» (Про Східні Церкви, ч. 11).

«Великий Ти, Господи, і чудні діла Твої». Ти зволив нам сьогодні показати свою славу — Осанна! Благословен, хто йде в ім’я Господнє. Український Нарід — Твій! Він сказав Тобі своє «Так!», він виявив і виявляє по віки свою вірність.

З цими молитвами і думками беру в посідання і входжу у святий храм цей Святого Великомученика Юрія і її Престола Преблагословенної Богоматері Марії тут, у Львові, щоб гідно продовжувати в міру моїх сил і з Божою поміччю діло великих моїх попередників, спадкоємців віри, слави і прав святого нашого Києва і Львова. Дякую Всемогучому Господеві, що дав нам діждати цієї хвилини, єдиним серцем і вільними устами заспівати Йому благодарственну пісню, а Його Божественній Матері зложити в подяку наші синівські сердечні почуття радости. Амінь.

Львів, Собор Святого Юра,
Квітна Неділя, 31 березня 1991 р.

Дорогі Браття і Сестри!

Переступивши пороги Престольного Собору св. Юра, моєї архипастирської катедри, і зібравшись тут перед многотисячною масою нашого княжого города Львова, вітаю Тебе, мій Український Народе, нашим древнім церковним привітом:

Слава Ісусу Христу!

І, звертаючи наші духовні очі до небесних хоромів триєдиного Бога, з радістю кличу словами тропаря, що його ми співали на вчорашній вечірні: «Днесь благодать Святого Духа нас зібрала, і всі ми, взявши хрест твій, кличемо: Благословен, хто йде в ім’я Господнє, осанна во вишніх!»

З глибини душі й у вдячності Господеві кличу: «Великий Ти, Господи, і чудні діла Твої…». Бо оце біль півстоліття минає, як я, молодий студент нашої Богословської Академії, залишав цей храм і цей город з благословенням свого попередника, Слуги Божого Митрополита Андрея, щоб на чужині здобувати знання, поглибити й розширити своє світозріння, щоб потім, вернувшися в рідну Україну, могти якнайкраще служити своїй Українській Церкві і своєму Українському Народові… «Чудні діла Твої, Господи!..», бо не думав ні не знав, що цей же Всемогучий Господь покличе мене стати переємником свого Благовістителя, Слуги Божого Митрополита Андрея і покійного Патріярха Йосифа Сліпого, стати Главою Української Церкви.

Апокаліптичні події, яким ще кінця не видно, зігрались у цьому часі на нашій Рідній Україні і на цілому Евроазійському Сході… В центрі цих подій стояла наша Церква, оцей духовний чинник в народі… Переживав ці події Слуга Божий Андрей, не вважав він їх вічними, а тільки проминаючими, бо коли в 1939 році атеїстична влада зайняла Західньоукраїнські землі, цей Великий Духовний Мислитель писав до духовенства: «Обернулася картка історії, настала нова епоха. Стрічаймо її молитвою, сильною надією в безконечну доброту й милосердя Ісуса Христа-Бога, який усе веде на Божу славу і наше добро…» (ЛАЄВ, 1940-41) а до нас, молодих священиків і семінаристів, писав: «Працюйте там, де Церква вас покличе, бо наша Церква на рідних землях буде знищена. Але вона, оновлена, встане, і тоді Ви вертайтесь, щоб піднести її з упадку» (Лист Митр. Андрея до семінаристів Львівської архиєпархії у Римі — листопад 1939 р.)

Ступаючи слідами свого попередника, Святця-Митрополита Андрея, я також склав напередодні свого повернення в Україну, з приводу закінчення нарад Синоду наших Владик у Римі, заяву: «… Разом з моїм поверненням в Україну… для нашої Церкви закінчиться час великого страждання і болю. В цей момент почнеться нова ера… Не зважаючи на труднощі й нерівності, які існують в нашій Помісній Українській Греко-католицькій Церкві, ми, єпископи, поклали міцні основи і базу для відродження нашої Церкви в Україні і на поселеннях… Ми завершили тяжкий, але вже проминаючий період в історії нашої Церкви… Це новий початок для нашої улюбленої України і для нашої Української Католицької Церкви. Ми є народом, який мріє про з’єдинену Церкву і націю. Ми вдячні Господеві, що Він дав нам змогу брати участь у цьому історичному моменті…».

Ми вдячні Господеві! Ми вдячні водночас нашій Українській Церкві, Церкві-Мучениці і страдниці, нашій Церкві-Матері, її незліченним вірним, мирянам, священикам, владикам! Ми особливо вдячні тим дітям нашої Святої Церкви, які життя своє віддали як останню жертву Господеві у служінні своїй рідній Церкві… Ми вдячні Вам, Високопреосвященний і Дорогий Владико-Брате, Володимире, що, перейнявши спадщину духовну своїх попередників, Страдника Слуги Божого Андрея і В’язня Христа Ради Блаженнішого Патріярха Йосифа, оглавили цю нашу Церкву-Матір, ув’язнену, недобиту, бувши сам В’язнем Христа ради! Ми вдячні Вам, Дорогий Брате і Сослужителю Володимире, що зберегли ієрархічну єдність і апостольське наслідство в нашій Українській Церкві, і ця вдячність поширюється на всіх наших співбратів в єпископському служінні, на тих, що відійшли до Господа по вічну нагороду, і на тих, що по сьогоднішній день трудяться тут, на Господній ниві, а поіменно: Владики Софрон Дмитерко, Іван Семедій, Филимон Курчаба, Павло Василик, Йосиф Головач, Іван Маргітич, Юліян Вороновський, Михайло Сабрига й Іриней Білик, а разом з ними згадуємо сьогодні всіх тих отців духовних і монахинь, що трудилися в підпільній Церкві, й тим тисячам вірних, що з нараженням свого власного життя ісповідували свою віру і піддержували її у своїх ближніх.

Дорогі Браття і Сестри! Знайшовшись у нашому Соборі св. Юра у нашому престольному городі Львові, серед свого духовного стада, не можу не згадати болючих для цивілізованого світу, просто нечуваних подій, що мали тут місце в 1945-46 роках.

Після блаженної смерти мого попередника, Слуги Божого Митрополита Андрея 1 листопада 1944 p., виарештування всіх Владик нашої Церкви, а в днях 8- 10 березня 1946 р. так званий «Собор» Греко-католицької Церкви із смертним вироком, що так живо нагадує вирок на Христі-Ісусі з-перед двох тисяч років: «Нехай буде розп’ятий!» (Мт. 27,23). Яка дивна схожість! Христос-Богочоловік — це прообраз Церкви. Церква — це Його таїнственне тіло! Смертний присуд на Христа «Нехай буде розп’ятий!» проголосили дві влади: тодішня старозавітня — церковна, очолена архиєреями Анною і Каяфою, і римська, світська, оглавлена Пилатом… Присуд виконано, Христа розп’яли і на гробі Його поставлено озброєну сторожу… А тимчасом по трьох днях Христос востав із гробу! Він воскрес! Все те, записане у святих Євангеліях, будемо переживати в наступному Страсному тижні… І разом із тим будемо відновлювати в своїх мислях Страсний хід нашої Церкви, бо й на ній відбилася печать її Основника Христа!

Так званий «Собор» Греко-католицької Церкви з 8-10 березня 1946 р. був судом нечестивих, в якому спряглися дві влади: світська і церковна… Нагадуються слова псалмоспівця: «Чого метушаться народи, і люди задумують марне? Встають царі землі, князі зговорюються разом на Господа і на помазанника його» (Пс. 2, 1-2). Тому я, смиренний Раб Божий, Мирослав-Іван, Верховний Архиєрей і Глава Української Церкви, властю, мені даною Господом і Богом нашим, в Тройці Святій Єдиним, і Його Єдинородним Сином, Господом нашим Ісусом Христом, Благодаттю і Силою Його Духа Святого, як наслідник Слуги Божого Андрея і Патріярха Йосифа, торжественно заявляю, що збір, який відбувся в храмі св. Юра в дня 8-10 березня 1946 р. і назвав себе «Собором Греко-католицької Церкви», був недійсним і неканонічним, що порушував основні права людини, зокрема право на вільне ісповідування і релігійну свободу.

Складаю цю торжественну заяву, ступивши вперше у свій катедральний храм, що його осквернено «діяннями збору нечестивих» з-перед 45-ма роками. Того збору, що видав вирок смерти нашій рідній Українській Церкві, закричавши, як колись товпа в Єрусалимі: «Нехай буде розп’ятий!.. Розпни, розпни його!». Нехай буде розп’ятою… того ж збору, що ще й поставив озброєну сторожу на всьому просторі буття нашої Церкви і її духовних чад — аж до Потьми і Колими і аж до краю землі (Ді. 1, 8).

Поставили сторожу, щоб, бува, не воскресла!

А тим часом вона, ця наша рідна Церква, востала і вийшла з гробу! Наша Церква воскресла! І хоч немічна і з ранами на своєму тілі, вона знову кличе до всіх живих чад своїх: «Мир Вам!» Вона прощає і каже недругам своїм: «Господь нехай простить і помилує, мир вам!».

Не хочу бути суддею. Тут, на землі, оцінку всіх подій залишаю судові історії і її чесним дослідникам. А там, на небі, судитиме справедливий і милосердний суддя — Творець Вселенної! Судитиме за їх злодіяння, вчинені на тілі нашої Церкви вже померлих спричинників терпінь нашої Церкви і тих усіх, також вже померлих, їхніх підручних, в тому числі, на жаль, заблудших дітей своєї Церкви, що з тих чи інших мирських міркувань відрікалися своєї рідної Матері… За них усіх молю словами нашої християнської щоденної молитви: «Ослаби, прости, відпусти, Боже, прогрішення їхні, вольні і невольні, що в слові і в ділі, свідомі і несвідомі, що в думці й у помислі, що вдень і вночі — все їм прости, бо ти благий і чоловіколюбець»… «Отче наш!.. Прости їм довги, як і ми прощаємо довжникам нашим»…

До всіх тих, що ще не встигли отрястися з праху на своєму сумлінні і ще дальше не вміють собі сказати: «Хто я? Чий я син? Чия моя мати?» — кличу і благаю: Застановіться над чудовою євангельською притчею про Блудного сина! Візьміть собі до серця слова цієї притчі, де мовиться: «І вниде в себе — опом’ятайся!» (Лк. 15, 17). Шлях до отцівського дому відкритий! Оце моє напоминання — увійти в своє сумління, пригадати собі, опам’ятатися — скеровую до всіх — віруючих і невіруючих, до всіх громадян моєї батьківщини — України!

Дорогі мої Брати і Сестри! Поділюся з Вами ще одним моїм душевним переживанням на фоні останніх подій в Україні і цілому світі: частина Східньої Христової Церкви, якої я Сином і Главою, це Українська Католицька Церква або — як її за обрядовими ознаками звано — Греко-католицька Церква. За кількістю своїх вірних вона не найбільша в Україні. Зате зберегла вона неоціненний скарб: єдність з Апостолом Петром і його наступниками на Римському Апостольському Престолі. Божий промисел призначив цій Церкві бути дріжджами-квасом, надхненником і вершителем тієї єдности, щоб Церква Христова, як це мовиться в Ісповіді Віри, була «єдиною, святою, соборною і апостольською». Господь Всемогучий дав їй це післанництво! Здійснюючи його, в мінливих епохах свого історичного буття, ця наша Рідна Церква пережила своє «умалення» (Фил. 2, 5-11).

На подобу до Ісуса Христа, ця католицька вітка Української Церкви «умалила себе», прийняла вид раба, смирилася, стала слухняною аж до смерти, смерти ж хресної… Тому і Бог її превозніс! Превозніс її не тільки в тому, що вона уціліла, але й тим, що своїм умаленням вона збагатилася! Умалена Церква стала Церквою всесвітньою! Її незліченні храми, здвигнені трудом і любов’ю до своєї Церкви-Матері, її Владики-Пастирі зі своїми вірними і духовенством збагатили християнство по всіх країнах і континентах нашої плянети! Невіруюча людина стоїть перед нерозгаданим феноменом! А віруюча закличе: Це чудо Божого промислу і Божої мудрости!

Не можу я не звернутися в цьому моєму слові і до братів-українців інших християнських віровизнань, зокрема до братів і сестер Української Автокефальної Православної Церкви. Змагаймо до єдности, молімся і працюймо спільно для кращого завтра Української Церкви і Народу. Нас далеко більше єднає, ніж роз’єднує, зокрема віра св. Володимира, коли Церква була ще одна і неподілена. Кріпімся духовно, розбудовуймо наші громади, будьмо толерантними і терпимими один до одного, і прийде час, коли знову з’єднається Русь із Руссю у вільній Україні. У всіх тих змаганнях нашим взором нехай буде Слуга Божий Митрополит Андрей, який ціле своє життя віддав для єдности Церков. Глядім і на постать Покійного Патріярха Йосифа, який так часто нас закликав до поєднання в Христі.

Звертаюся до Вас з проханням про терпеливість, бо я свідомий, що бажаєте почути, яка ж програма мого і нашої Церкви діяння. Не очікуйте від мене негайної відповіді. На рідній українській землі знаходжуся вперше, після десятків років перебування в країнах західнього світу. Тому найперше бажаю відвідати українські церковні і світські громади, зустрінутися як брат з братом чи батько зі сином — одним словом — хочу відчути ритм серця землі української і живої людини на ній. Щойно тоді подам точні деталі програми нашої праці.

А зараз назву тільки основні її лінії. За своїм попередником, Слугою Божим Митрополитом Андреєм, повторюю його слова: «Не перестанемо жертвенно працювати для Христової справи в нашому народі. Як громадяни суверенної української держави, очоленої її законною владою, надіючись на те, що Всемогучий Господь дозволить нашому народові здійснити в недалекому часі цю ще нездійсненну мрію наших дідів і прадідів».

«Будемо повинуватися владі і слухати законів, оскільки вони не противні Божому законові». Повторюємо тут дослівно слова Митрополита Андрея. Будемо берегти і збагачувати його духовну спадщину, зокрема його заповіти про «Замирення» і «Церковне З’єдинення»! Дороговказом для нашої праці, якщо мова про мого безпосереднього попередника бл. п. Патріярха Йосифа, буде його Завіщання з його Заповітом: завершити наше церковне новонародження встановленням одного Патріярхату Києво-Галицького і всієї Руси!

А понад усе своє пастирське післанництво бачу в священнописаннях: «Дух Господа Бога на мені, бо Господь мене помазав. Він послав мене, щоб принести благу вість убогим, лікувати сокрушених серцем, проголосити невольникам свободу, ув’язненим відкрити очі, проголосити рік Господнього благовоління, день відплати нашого Бога, потішити всіх засмучених» (Іс. 61, 1-2)… І в проповіді блаженств: «Блаженні вбогі, бо ваше царство Боже. Блаженні голодні нині, бо ви насититеся. Блаженні, що плачете нині, бо будете потішені. Блаженні будете, коли вас ненавидітимуть люди, коли вас вилучать, коли ганьбитимуть вас та коли викинуть як безчесне ваше ім’я Сина Чоловічого ради. Радійте того дня й веселіться, бо ваша нагорода велика на небі» (Лк. 6, 20-23).

Українська Греко-католицька Церква завжди стояла з народом, ішла назустріч всім духовним і життєвим потребам української людини. Для молоді і старших, затрудженого батька, заклопотаної матері, юних сімей, інтелігенції, студентів, робітників, селян, до всього Українського Народу голошу істину, що «Христос — наша сила!», і запевняю, що Українська Греко-католицька Церква робитиме все, щоб радість, мир і визволення, які приносить Христос, були вашими.

І вкінці — Тобі, Владичице наша, Богородице і Приснодіво Маріє, віддаю в опіку і під Твій покров ввесь наш церковний Божий люд і ввесь Український Нарід, до Тебе прибігаємо: «Під Твою милість прибігаємо, Богородице Діво, молитвами нашими в скорботах не погорди, але від бід ізбав нас, єдина чиста і благословенна». Амінь.

* * *

Достойні, Шановні і Дорогі Присутні! Дозвольте мені ще на закінчення цього Слова сказати і всім наше щире і сердечне українське Спасибі — дякую.

Мою подяку складаю ще раз і ще раз Всевишньому Триєдиному Богу, що дав нам ласку дочекатися цієї блаженної хвилини.

Свою і цілої нашої Церкви подяку складаю Святішому Отцеві Папі Іванові-Павлові II за його теплі слова і Апостольське Благословення, яке ми сьогодні чули, і за всі старання, які він докладає для кращого майбутнього Української Церкви і Народу. Ці наші почування складаю на руки Апостольського Нунція, архиєпископа Франческо Колясуонно. Глядіть, Преосвященний Владико, на Український Нарід, з яким піднесенням духа він вітає свого Отця і Главу, як він відновляє свою вірність Церкві Христовій і його Намісникові тут на землі. Цей вірний Український Нарід просить Вселенського Архиєрея і очікує від нього визнання його патріярхату і паріяршого устрою. Сьогодні перепон канонічних вже немає — Українська Греко-католицька Церква вже вільна і на своїй території, а рації історичні, юридичні, а зокрема пастирські прямо вимагають цього завершення. Тому прохаємо Святішого Отця: Нехай визнає Вселенська Церква Патріярхат Української Церкви і тим дасть поновний доказ своєї дбайливости для спасіння душ і печайливости для єдности всіх християн.

Вітаю всіх представників влади нашої України. Гляджу на синів, дочок нашого столичного города Києва і тих, що прибули з центральних і східніх земель нашої батьківщини. Сердечно вітаю представників областей і міст Львова, Івано-Франківська, Тернополя і Ужгороду (Закарпаття), Буковини, нашої Гуцульщини — всіх духовних синів і дочок України від Дону до Карпат. Ми спільно, на законах Божих і основних правах людини будуватимемо краще завтра українського народу. Ми бажаємо причинитися до морального оздоровлення цього народу, якому старалися вирвати із серця Бога. Ми приходимо зі словом Божим і його потіхи до хворих, немічних, сиріт, вдів і вбогих. Ми здійснюватимемо на ділі слово Христової євангелії…

Вітаємо з почуттям щирого зворушення і глибокої вдячности основника благодійної Організації «Поміч Церкві в Потребі» о. Веренфріда ван-Страатена і його найближчих співробітників, які так численно тут з’їхалися зі всіх закутин землі, щоб спільно радіти з нами в цей наш історичний день. Дорогі Браття і Сестри! Ви чули слова цього великого ієромонаха двадцятого століття, що вже майже півстоліття помагає різним Церкві і народам у потребі. Ви чули його заклик до примирення, прощення і любови. Здійснюймо їх. Отець Веренфрід найбільший наш добродій, і коли світ про нас мовчав, він говорив про нас, промовляв до сумління власть імущих світу цього. Він близький приятель покійного Патріярха Йосифа і з нагоди нашого повернення до Львова він подарував нам молитовник і видрукував його тиражем 250,000 примірників, щоб Український Нарід молився і вивчав це Слово Боже. Це він здебільша з іншими організаціями католицького Заходу доставляв нам Біблії, катехизми, релігійну літературу. Він з нами і Вам ось тут, Дорогий Отче Веренфріде, виявляє свою вдячність увесь Український Нарід. Сьогодні він переводитиме збірку на потреби нашої Церкви. Вас закликаю — будьте щедрі з ним, як він є щедрий з нами, дайте свою лепту зі щирого серця, і Господь напевно винагородить усім нам.

Хоч немає сьогодні їх тут присутніх, бо сьогодні приїхав батько до своїх дітей, то бажаю щиро подякувати Німецькій Єпископській Конференції, католицькій ієрархії Австрії, Швайцарії, Італії, Франції, Великої Брітанії, Бельгії, Голляндії, Сполучених Штатів Америки і Канади за їхню поміч і піддержку у важких часах нашого переслідування і за моральну і матеріяльну поміч, які ми від них одержуємо відколи втішаємося свободою. Вітаю представників Римо-католицької Церкви України, Польщі, Литви, Латвії, Росії і Казахстану.

Між нами є тут і непомітний отець, також близький приятель Патріярха Йосифа-Ісповідника, Монсіньор Крістофоро Кампана, який рівно ж він помагає нам уже понад двадцять років. Останніми часами він складав разом із своїми доброчинцями щедрі датки на потреби наших Духовних Семінарій.

Докажім йому нашу вдячність нашою щирою українською гостинністю і любов’ю.

Приїхали і до нас сьогодні представники Італійського Францисканського Руху, очолені двома італійськими ієромонахами отцями Ернесто Каролі і Томмазо Тоскі. Якщо від учора ми можемо роздавати Вам пам’яткові образочки, то завдяки їхній щедрості і християнській солідарності. Це вони друкували наші духовні книжки, зокрема підручники, призначені для виховання наших семінаристів. Вітайте, Дорогі Гості, на нашій українській землі, й нехай Всевишній Господь воздасть Вам сторицею.

Бачимо тут велике число українських і чужинецьких журналістів, представників міжнародніх радіопересилань і телебачення. Дякую за зрозуміння нашої ситуації, поширюйте правду і пишіть та інформуйте світ про нас, щоб уся Европа, до якої неодмінно належить Україна, була основана на християнських началах і на пошані основних прав людини, була об’єднана від Атлянтику аж по Урал. Щоб у цім Европейськім домі було місце для всіх народів, які втішатимуться повною волею і свободою, а до тих народів належить наша Україна.

Між ними бажаю відмітити в особливий спосіб отця-директора Серджія Мерканціна, який від довгих років працював і працює для того, щоб інформувати об’єктивно і справедливо світ про те, що діється в Україні і по всьому Радянському Союзі.

Не можу поминути ввесь наш Український Нарід, який живе на поселеннях, бо всі ми творимо одну Українську Церкву. Сьогодні під поняттям «Українська Церква» ми розуміємо не лише цих вірних, які Живуть у етнополітичних межах нашої Батьківщини, але там, де живуть її вірні, чи це тут, на Рідних Землях, чи в Польщі, в Росії, в Сібірі і Казахстані, чи в Чехо-Словаччині, чи в Югославії, чи в країнах Західньої Европи, в Канаді, Америці, Аргентині, Бразілії, Парагваї, Австралії, Новій Зеляндії чи країнах Далекого Сходу — всюди, де б’ється українське віруюче серце, там перебуває Українська Церква, що як печайлива мати, дбає за дітей своїх. Коли Церква тут, в Україні, була мовчазною, говорила про неї Церква на поселеннях. Тепер перебуватимемо повсякчасно в повній одності й єдності, й тоді ніяка сила лукавого не подолає нас.

Дякую Преосвященним Владикам з наших поселень, що подорожують разом зі мною у цьому паломничанні серед свого українського народу.

Дякую всім представникам наших монаших, чоловічих і жіночих чинів. Я Вас усіх відвідаю, а тепер лиш Вас прохаю: Будьте сіллю землі й ідіть та освячуйте наш нарід.

«Господи, Господи, споглянь з неба й подивись, і посіти той виноградник, що його насадила десниця Твоя». Благослови Український Нарід Твій і словами Слуги Божого Митрополита Андрея Тебе взиваємо:

«Просимо Тебе, Царю небесний, Духу правди, любови і справедливости, до тебе підіймається наша молитва! Зігрій і просвіти наші уми і серця, показуй нам правильну дорогу в нашій праці для добра свого народу, благослови наш труд і подай нам братню єдність у всіх наших зусиллях для щастя нашої вітчизни й народу та для нового розквіту Христової Церкви в Україні».

Благословення Господнє на вас Того благодаттю і чоловіколюбієм
завжди, нині і повсякчас, і на віки віків. Амінь.

Львів, перед Оперним театром,
Квітна Неділя, 31 березня 1991 р.

Високопреосвященному Владиці Володимирові Стернюкові
Містоблюстителеві і Правлячому Архиєреєві Галицької Митрополії

і всім Владикам, Священикам, Ченцям і Черницям
та Вірним Помісної Української Греко-католицької Церкви
Львів — Україна

Дорогі в Христі Браття і Сестри!

Беручи участь у торжественній Божественній Літургії в нашому Соборі св. Юра, у давньому храмі наших львівських єпископів і митрополитів, скажете з глибокою радістю: «Господи, добре нам тут бути!» (Мт. 17, 4). Справді добре, коли після 44 літ ви зійшлись у тому Божому домі, про що не могли й мріяти короткий час тому. Переслідувані ворогами, ховаючись, наче які злочинці, по лісах, полянах, щоб без перешкоди молитися Богові, ви тепер своїм власним очам на вірите, що все могло так скоро змінитися.

Той Господь, до Якого ви серед тих переслідувань прибігали, перед Яким плакали й просили допомогти, вивів вас, як колись своїх трьох апостолів: Петра, Якова й Івана, щоб показати їм свою Божу всемогутню силу на те, щоб вони, видячи Його славу, зрозуміли, що Його страждання й смерть були добровільно взяті на себе задля спасіння всього людства. Щоб їх з дітей Божого гніву зробити дітьми Божими і наслідниками Царства Небесного.

Вас, дорогі в Христі Браття й Сестри, Господь привів до нашого храму також у свято Переображення, щоб переконати вас, що той Спаситель, до якого ви так щиро молились, що заради віри в Нього та й Церкви, Ним основаної, ви стільки літ терпіли, є правдивим всемогутнім Богом, який може вчинити все, що тільки захоче! Хто ще тому 8 місяців назад міг сподіватись, що ви будете стояти тут, у храмі святого Юра, який був замкнений та якого стерегли і до нього не впускали нікого. А Він без насилля, без боротьби відчинив вам двері й впровадив до нього, щоб у день Переображення Господнього ви могли подякувати Йому за це справжнє чудо Божої всемогутности.

Тому дякуйте Йому щиро з цілого серця, подібно як тоді, коли просили про Його допомогу. Хто знає, що майбутнє принесе, але коли матимете віру в Його всемогутню силу й Його безмежну любов до вас, вірних синів і дочок Його, нічого не буде так важкого чи неможливого, чого б Він вам не вчинив, щоб винагородити вашу віру в Нього. Цим відданням храму св. Юра в день празника Переображення Господь доказує вірність своїх слів: «Просіть і дасться вам, шукайте й знайдете, стукайте й відчинять вам» (Мт. 7, 8-11). Тільки нам не можна переставати молитися і просити, доказуючи нашу вдячність і нашу любов до Нього, який стільки добра вчинив нам і так печаливо опікувався вами у час переслідувань. Будьмо вдячні за те, що повернув нам нашу Українську Католицьку Церкву, яка, наче найкраща мати, опікувалася вами. Вона дбала про всіх наших вірних, не тільки про їхні душі, навчаючи слова Божого, приносячи Безкровну жертву, роблячи дітьми Божими в Тайні Хрещення й Миропомазання та звільняючи від гріхів у св. Сповіді, але стараючись про науку, зберігала звичаї, обичаї, пісню й загалом українську культуру. Працюйте щиро, щоб усі наші брати повернули до правдивої Церкви, яку оснував Христос, відкупив своїми стражданнями й своєю кривавою смертю на хресті. Оновлюйтесь духово й самі в Тайні Сповіді й приймайте Божу поживу Господа Христа у Пресвятій^ Євхаристії, бо таким способом станете Його Божими дітьми й найкраще подякуєте Йому за все те добро, що Він зробив.

В сьогоднішній радісний день веселіться й славіть Того, хто вам його приготовив — Господа і Бога нашого Ісуса Христа. Тож хай доброму Богові у Пресвятій Тройці буде слава за все, навіть за ті переслідування за віру, бо ними Він бажав нас очистити, як очищується золото в огні, де всі домішки спалюються. Так Він, предобрий, спалював усі наші гріхи й провини, щоб ми дійсно стали Його правдивими синами. Я радію з вами вашими теперішніми радощами, подібно як сумував з вами у ваших недолях, переслідуваннях, коли ви, наче перші християни, ховались, щоб до Бога молитись. Хоч не можу бути з вами тілом, щоб разом радіти вашим щастям, та духом і молитвою я все з вами. Дальше молю Його, доброго Спасителя, щоб благословив вас усіх, кріпив у вірі й надії на Нього та щоб хоронив перед гріхом. Щоб у своєму милосерді дозволив поступати в добрі, святості й любові Бога та ближнього, як довго житимете тут, на землі.

Благословення всемогутнього Бога Отця, Сина і Святого Духа хай зійде на вас усіх і перебуває назавжди. Амінь.

+ Мирослав-І. Кардинал Любачівський
Дано в Римі, при храмі Жировицької Богоматері і святих мучеників Сергія і Вакха

у празник Переображення Господа нашого Ісуса Христа 6/19 серпня 1990 р.Б.

Журнал «Патріярхат» почувається до милого обов’язку привітати Главу-Батька Української Католицької Церкви Патріярха Мирослава-Івана Кардинала Любачівського з днем народження. В першу чергу молимо Всевишнього Триєдиного Господа Бога і Пречисту Діву Марію, щоб нагородили його всіма Божими ласками, кріпким здоров’ям, щоб міг ще довгі роки успішно керувати кораблем Христової Церкви серед розбурханих хвиль і різних вітрів сьогодення в Україні на славу Божу, розвиток і скріплення Української Католицької Церкви, добро українського народу та його спасіння.

Боже Провидіння поклало на плечі нашого Глави УКЦеркви Блаженнішого Патріярха Мирослава-Івана великі, великі завдання. Звичайно, Патріярхові Мирославу-Іванові, якому 24 червня сповниться рівно 81 рік, не приходиться легко сповняти ці обов’язки — керувати багато поляризаційним церковним життям воскреслої Української Христової Церкви. Скільки різних оправданих і неоправданих домагань і претенсій поставлено перед нашим Главою-Батьком нашої Церкви! Скільки різних осіб, організацій, священиків, жіночих і мужеських чинів ставило питання, що Блаженніший Мирослав-Іван не по-батьківськи розв’язав таке чи інше прохання. Журнал «Патріярхат» також висловлював свої жалі, що його трактується по-мачушиному… Звичайно, це болюче, але ми повинні застановитись, чи може все це, що не раз слушно домагаються миряни, священики, монаші згромадження, а навіть владики, сповнити Глава і Батько Мирослав-Іван без нашої щирої і всесторонньої піддержки, допомоги і зрозуміння?

Належало б хоч у день народин, що є у місяці червні, який є місяцем батька, прийти з доземним поклоном до Патріярха Мирослава-Івана і потішити його як Главу-батька і сказати, що його турботи є водночас і нашими турботами, і що ми з любов’ю будемо йому допомагати не тільки на словах, але на ділі, нести цей великий і не легкий покладений на його плечі хрест. До цього нас усіх зобов’язує Четверта Заповідь Божа: «Шануй батька і матір твою, щоб тобі було добре і щоб ти довго прожив на землі». Це не тільки відноситься дослівно до батьків, але ця Божа Заповідь мас значно ширше значення. Її цікаво проаналізував і всесторонньо представив у травневому числі проф. Дмитро Степовик у статті «Довголіття у світлі Біблії». Правда, Д. Степовик цю Божу Заповідь назвав п’ятою замість четвертою. Отже, йдеться у цій Заповіді про пошану і послух не тільки батька, але пошану старшої людини, пошану голови організації, голову Церкви, голову держави і т.д. Без цього послуху і. пошани неможливий с нормальний розвиток будь-якої родини чи установи, а коли ж ідеться про Церкву, то тим більше потрібний цей послух і пошана.

Непослух у Христовій Церкві не є припустимий, і тому його дуже суворо засуджується. До речі, св. ап. Павло у посланні до коринтян у главі 13, 3 написав: «І коли роздам увесь мій маєток, і коли тіло моє передам, щоб його спалено, любови ж не маю, то ніякої користи мені (з того)». Ось ця любов, що є найбільшою Божою Заповіддю, є основою основ Христової Церкви. Варто це мати всім на увазі, бо справді без цієї Заповіді Любови далеко не зайдем.

Хочеться тут підкреслити ці слова і пригадати цю істину для наших колишніх деяких підпільних священиків і деяких черниць, які часто наголошують свої терпіння, звичайно за що їм належить признання, висувають великі вимоги для себе, але у той же час забувають про Божу Заповідь — Любов і прощення.

Варто у День Батька також подумати і про Главу-Батька, його завдання і великі обов’язки. Більше зрозуміння до минулого і сучасного. Не пробуймо розв’язувати жодних питань ненавистю і пімстою. Сила Божа незбагнена. Хто б собі не приписував заслуг розпаду колишнього Радянського Союзу, але незаперечною і правдою є, що в цьому був і залишивсь Божий палець, де без кровопролиття постали незалежні держави. Ті, що вчора віддано працювали для сатани — ворога християнства, можуть дуже добре працювати для свого народу і Христової Церкви, яка с нашою незаперечною надією на краще завтра.

День Батька завжди перед нашими очима відкриває широку панораму нашого родинного, громадського і церковного життя. Батько все був запорукою і охороною життя, щоб ми йшли приготованими з Божим благословенням у життєву мандрівку.

У цей День Батька висловлюємо також нашу вдячність і любов Главі-Батькові нашої Помісної УКЦеркви Мирославу-Іванові за його всі зусилля, віддану із посвятою та великою любов’ю працю для всіх вірних Української Церкви за його особливі й неоцінені зусилля для поєднання наших Церков, для цього євангельського «щоб усі були одно». Просім Всевишнього, щоб нам допоміг цю конечну істину осягнути, бож усі ми діти однієї неподільної Христової Церкви.

Ваше Блаженство, Блаженніший Мирославе-Іване, бажаємо Вам, щоб ці наші скромні думки і висловлені слова були виявом нашої особливої вдячности і розуміння Ваших складних питань з нагоди Дня Батька і дня Ваших народин. Молимо Всевишнього, щоб Вас нагородив своїми щедрими ласками.

М. Г.

При кінці жовтня 1987 р. появилася друком книжка-інтерв’ю італійського журналіста комуністичної газети «Юніта» Альчесте Сантіні з московським патріярхом Піменом, що її видало Видавництво Пав лінів під заголовком «Тисяча років віри в Росії». Книжка має 252 сторінки, в якій автор — патріярх Пімен, між іншим, негативно висловлюється про Папу Івана-Павла II та Українську Католицьку Церкву. Знаючи, що стан здоров’я патріярха Пімена є такий, що він нездібний проводити довгі розмови й інтерв’ю, та беручи до уваги факт, що над редакцією згаданої книжки працював цілий ряд людей упродовж одного року, стає ясно, що висловлені думки — це офіційне становище московського патріярхату.

Кілька днів після появи цієї книжки різні проворні журналісти зуміли дістати першу редакцію інтерв’ю з липня ц.р., в якій знаходились цілі сторінки гострої критики про понтифікат теперішнього Папи, а зокрема про нашу Українську Католицьку Церкву. В кінцевій редакції ці вислови усунено.

Маючи під руками всі ці інформації, італійський журналіст від церковних справ Ораціо Петросілльо, 20 листопада 1987 р. провів з Блаженнішим Мирославом-Іваном інтерв’ю, яке опублікував італійський католицький місячник «30 днів» за грудень 1987 р. Текст цього інтерв’ю поміщуємо в українському перекладі.

* * *

Питання: Говорячи про українців, з’єднаних з Римом, в інтерв’ю з Альчесте Сантіні, патріярх Пімен твердить: «Діялог, який розвивається успішно, родить у нас надію, що минуле загинуло раз на завжди і що єдність, до якої змагаються православні та католики, буде свобідним з’єднанням у вірі, надії й любові. Були й існують певні труднощі. Одначе, думаю, що це поборимі труднощі, якщо екуменічна праця (дія) поступатиме в дусі любови і в пошукуванні миру». Як Ви, Еміненціє, ставитеся до цього твердження?

Відповідь: Якщо б якась стороння особа читала ці слова, напевно в неї збудилися б великі надії. Я є тієї думки, що кожен християнин бажає, щоб було поховане минуле нетерпимости та переслідувань і щоб одного дня дійшло до об’єднання між католиками та православними. На жаль, автор цих слів противорічить собі, коли розглядає питання українців-католиків, яким навіть не признає права на існування. Між словами і ділами існує велике розходження. Коли патріярх Пімен говорить загально, висловлюється позитивно, але коли входить у деталі, головно у нашому відношенні, повторяє помилки своїх попередників. Опріч віри, надії і любови, потрібна є і пошана до правди.

Для мене не існує жодна неподолана трудність щодо братніх відносин між католиками та православними — вистачить стисло дотримуватися Христової заповіді любови. Напевно щось змінилося в московському патріярхаті, якщо після сорока літ повсякчасного заперечення Української Католицької Церкви такий високий представник як митрополит Філарет київський публічно признав, що існують українці-католики — миряни, священики і єпископи — у межах СРСР. Поділяю вповні настанову у відношенню до московського патріярхату, яку висловив мій Попередник Кардинал Йосиф Сліпий у своєму Слові з 28 липня 1981 р. у Кеніґштайні: «Ми бажаємо Російській Православній Церкві святости та духового росту в дусі Христової Євангелії. Ми є готові визнати всі її права. Але ми вимагаємо рівноцінної пошани наших прав з боку московського патріярхату».

Питання: Багатозначним є факт, що перед остаточною редакцією Пімен усунув цілі сторінки свого інтерв’ю, між ними і ці полемічні проти Папи і католицької Церкви, головно відносно «уніятизму». Чи Ви вважаєте, що цей крок є позитивним для дальшого діялогу?

Відповідь: Якщо б сторінки першої редакції були опубліковані, напевно вони завдали б багато болю Святішому Отцеві й нанесли б нам ще більшу несправедливість і не довели б до жодної користи для екуменічної справи. Дотепер ми не дістали жодного знаку нової настанови в нашому відношенні з боку патріярхату, але ми того очікуємо, головно з нагоди Тисячоліття Християнства Київської Руси. Якщо б московський Патріярхат вложив свій позитивний вклад у домаганнях українців-католиків для відзискання прав їхньої Церкви на батьківщині, тоді напевно це було б не лише новим напрямом, але головно конкретним кроком у поборюванні труднощів минулого, як це бажав сам патріярх Пімен. Хочу надіятися, що внутрі самої російської православної ієрархії існують люди, які були б готові зробити цей відважний крок.

Питання: Чи Ви думаєте, що у всьому тому мала вплив «ґласность» Михаїла Горбачова?

Відповідь: Я не маю конкретних доказів, щоб у точний спосіб відповісти на це питання. Одначе думаю, що патріярх, у своїй льояльності супроти режиму, хоче надати вірогідности «гласності» Горбачова своїми відповідями журналістові часопису «Юніта». Сам факт, що московські власті дали дозвіл на таке інтерв’ю, є незвичайною подією в найновішій історії патріярхату.

Питання: Чи був якийсь відгук на Ваш крок прощення супроти російської православної Церкви, який Ви зробили минулого року, 6 листопада?

Відповідь: Історія відносин між українцями і росіянами є повна сумних подій. Не легко є дійти до взаємного примирення. Не було мені легко побороти тягар історії, не буде це легко для них. Але ми, єпископи, маємо зробити перший крок. Тисячоліття нашого Хрещення стало наче Богом даною нагодою, щоб сповнити наш християнський обов’язок, який ми мали вже давно сповнити.

Рим, 20 листопада 1987 р.

Дорогі Читачі, нижче друкуємо звіт Блаженнішого Патріярха Мирослава-Івана, щоб Ви запізналися з ним. Це звіт, який мас визначальне значення для нашої Церкви. В цьому звіті с визначені пляни і дальші шляхи, які с продовженням двох його великих попередників — Слуги Божого Андрея і Патріярха Йосифа. Висловлені думки і пляни Патріярха Мирослава-Івана заслуговують на особливу увагу, а разом на моральну і матеріяльну піддержку. Ми повинні пам’ятати, що без нашої всесторонньої піддержки Блаженніший Патріярх Мирослав не буде спроможний здійснити Завіщання Патріярха Йосифа. Віримо, що заклик і прохання Патріярха Мирослава-Івана не залишаться для нас без відгуку і належного зрозуміння.

Редакція

Вже від давніх часів українці католики мали свої установи і інституції в Римі. 1639 року Папа Урбан VIII через свого брата кардинала Антонія Барберіні подарував українцям церкву свв. мучеників Сергія і Вакха, в якій згодом приміщено копію чудотворної ікони Жировицької Богородиці. Тут перебував прокуратор Київської Митрополії, сюди заїздили наші митрополити, владики, прочани; тут при кінці минулого століття Папа Лев XIII примістив Collegium Ruthenium.

В давнині наші питомці були приміщені в грецькій колегії, опісля вже від 1896 року у своїй. До приїзду Блаженнішого Йосифа у 1963 році в Римі були: Генеральна Курія і клерикат Отців Василіян, Генеральна Курія Сестер Василіянок, Генеральна Курія Сестер Служебниць, Папська Колегія (Семінарія) Велика св. Йосафата (на Джанікольо, під проводом Отців Василіян) і Папська Семінарія Мала (під проводом оо. Салезіян). Стільки Українська Католицька Церква була репрезентована на сталій базі в Римі. До того треба додати осідок Архипастиря Скитальців бл. п. Архиєпископа Івана Бучка, який сам у свій спосіб був скитальцем до часу, коли став Апостольським Візитатором для українців католиків в Західній Европі.

Слід відмітити, що заходами Курії Отців Василіян видано ряд наукових творів і збірок, але, нажаль, ніколи не було створено наукової Інституції на взір майже усіх інших католиць­ких народів.

Всі вище згадані інституції не є під зарядом Української Церкви. Ченці і черниці, генеральні курії яких находяться в Римі, є вийняті з під владичої юрисдикції. Обидві семінарії є також папського права і удержувані засобами Конґреґації для Східніх Церков. Під удержуванням маю на думці не тільки матеріяльну сторінку, але цілий виховний процес.

Час побуту св. п. Блаженнішого Йосифа, роки 1963-1984, треба бачити як третій період (перший — 1638-1896; другий — 1896-1963) нашого побуту в Римі. Блаженніший Йосиф своєю особою неначе переніс провід Львівської Архиепархії до Риму, аж доки можна буде знов повернутися на Україну. З деклярацією Конґреґації для Східніх Церков, що Львівський Архиєпископ і Галицький Митрополит є головою Української Католицької Церкви як Верховного Архиєпископства, ця присутність стала ще більш підсиленою. За його клопотанням ми одержали парохію, так звану «персональну», для обслуги українських вірних на території Італії, незалежно чи вони тут стало проживають, чи тільки перебувають як тимчасові прочани, яка включена у Римську Архиепархію, церковно і цивільно, пароха якої вибирає одначе Верховний Архиєпископ. Колишній приют для паломників з київської митрополії привернено до первісного призначення. В домі гостинниці живе Блаженніший, тут приміщена нині його канцелярія, тут має свою кімнату Секретаріят Синоду, тут живе і має своє бюро Постулятор беатифікаційного процесу Слуги Божого Митрополита Андрея. Крім того, Блаж. Йосиф, згідно з волею свого попередника Слуги Божого Митрополита Андрея, оснував манастир монахів студитського уставу, так званий Студіон, хоч відразу при акті оснування виклопотав для манастиря привілей «папського права». Цей манастир є визнаний Конгрегацією для Східніх Церков як повноправний манастир «sui iuris», згідно з традицією східнього монашества, під управою ігумена (архимандрита).

Св. п. Блаженніший Йосиф оснував в Римі ще дві інституції, а саме, Український Католицький Університет та Колегію Св. Софії. Хоч це установи нові в Римі, вони не постали з нічого. Через жорстокі обставини, переслідування і виселення Львівського Архиєпископа і Галицького Митрополита поза межі своєї архиепархії, дві дуже важні установи на терені Львова і Галичини перестали існувати. Богословська Академія і Архиепархіяльна Семінарія св. Духа у Львові. Опинившись у більш прихильних обставинах римського оточення, Блаженніший Йосиф взявся продовжувати, підкреслюю продовжувати, установи з рідної землі. У випадку першої установи, Богословської Академії, він хотів використати момент, щоб здійснити мрію народу ще з-перед сто років, та поставити нашу Церкву нарівні з іншими католицькими народами, основуючи Український Католицький Університет. До цього він мав право як Галицький Митрополит, хоч це право ніяк не включає автоматичне визнання Папою чи державними властями. Про це треба буде клопотатися.

Колегія Святої Софії — це продовження, хоч наразі скромне, львівської духовної семінарії для забезпечення львівської архиепархії священичим доростом в особливих, не душпастирських завданнях існування поза межами рідної землі. Львівська Архиепархія не має сьогодні своїх парохій, але має особливе завдання працювати для України через наукову репрезентативну та дипломатичну діяльність. Також сам факт, що Львівський Архиєпископ є рівночасно Головою Церкви, вимагає відповідно підготованих людей для справного ведення того уряду. Колегію Св. Софії в Римі Блаженніший Йосиф оснував своєю властю, якою кожний єпископ може встановити у своїй єпархії семінарію. Про це тільки повідомляється Конґреґацію. Колегія Святої Софії ніколи не мала і не старалася про привілей «папського права».

Релігійне Товариство «Свята Софія»

Наша церковна Ієрархія вже мала нагоду вислухати подрібну реляцію про ґенезу Товариства «Свята Софія» в Римі. Треба до неї додати один елемент, преважний для зрозуміння не тільки того Товариства, як такого в собі, але його відношення до Львівської Архиепархії.

Для точнішого зрозуміння ситуації дозволю собі увести порівняння положення наших єпархій у Північній Америці. У кожному випадку єпархія є визнана Вселенською Церквою як церковна інституція, а крім того ще і державою у формі корпорації, яка на терені даної держави має всі громадянські права. Чи сам місцевий єпископ є одиноким членом такої корпорації, чи це у формі кількох членів директорів, це вже цілком другорядне питання. Львівська Архиєпархія є визнана як існуюча і діюча єпархія в Католицькій Церкві. Це є дуже важний правний елемент, якого не можна переочувати, бо декому могло б виглядати, що вона існує тільки в уяві, або як мертва історія. За Львівським Архиєпископом сьогодні стоїть не тільки львівський титул, але й дійсність, бо з одної сторони, на терені Архиепархії находяться вірні, а з другої — помимо противних тверджень московської патріярхії та совєтського уряду, Ватикан і Римський Апостольський Престіл визнає ту Архиепархію за живучу, і там надає їй архипастиря. (На такому тлі розуміємо заходи для вибору коад’ютора та надання палліюм). Отже зі сторони церковних найвищих властей немає ніякого сумніву щодо існування Львівської архиепархії. Та архиєпархія має завідувати добрами Української Католицької Церкви на терені Риму. Як ми вже чули перед тим, св. п. Блаженніший Йосиф шукав способу, як це перевести в діло. Трудність в тому, що Львівська Архиєпархія як така, не є визнана італійським урядом, на якого території (Італії) находяться посілості, Української Католицької Церкви. На подобу мадярського і чеського досвіду, Ватикан порадив і допоміг створити Товариство (останньо повторено такий почин також для поляків), яке могло би бути правним носієм згаданих дібр. Щоби вжити термін, запозичений з англосакського законодавства, таке Товариство стає «трасті» церковних дібр.

За часів англійського короля Генриха VIII, коли насильно розв’язувано в Англії манастирі та інші церковні добра, майно Церкви часто переходило в руки приятелів злощасного короля. Побожні лорди перебирали на себе власність церковного майна зі зрозумінням, іцо вони перед законом будуть виступати як власники, але зберігатимуть це добро для Церкви до часу, коли вона сама і без небезпеки зможе отверто признатися до власности. Таких побожних і порядних панів називали «трасті» — довірені мужі, і з часом це стало частиною англосакської правної системи. Товариство «Свята Софія» є практично таким «трасті» для Львівської Архиепархії і для Української Католицької Церкви на терені Риму для тих посілостей, які призначені для вжитку всіх вірних нашої Церкви. Щоби забезпечити цей аспект існування і цілей Товариства (хоч це ніяк не сказано, бо не може бути, в його статуті), Покійний Блаженніший був президентом Товариства. Тепер, по його смерті, Загальні Збори Товариства з дня 6 вересня 1985 p., вирішили, щоби теперішній Блаженніший був делегований Вікаріятом Римської Архидієцезії, під правною опікою якого стоїть ціле товариство, як контрольний, чи так званий титулярний чинник Товариства. Це перший засіб, щоби Товариство виразніше було оприділене у рамках нашої Церкви, наскільки зараз можливо зробити таке в рамках італійського законодавства.

Крилос Львівської Архиепархії

Ще одна установа, зв’язана тісно з Львівською Архиепархією — це Крилос тієї Архиепархії. Через неперевірене нами поширювання вістей в часописах витворилися фальшиві поняття про ту установу, яку ми хотіли би тепер представити у правдивому світлі.

Крилос як такий має старинну історію в нашій Українській Церкві. Але як установа існує він у Вселенській Церкві від самих її початків. Це той пресвітерат, про який читаємо ще в натхненних книгах. Це не значить, що Крилос є Божою установою, але лише, що від найстарших віків єпископ рядив своєю помісною Церквою, опісля названою єпархією чи дієцезією, спільно зі своїми пресвітерами. Про Крилос маємо згадки і в римській і в грецькій Церквах. Крилошани Римської Церкви — це кардинали, колись парохи визначніших церков і римські диякони. Григорій VII, великий реформатор Церкви, був вибраний на Папу як архидиякон Риму. До Римського Крилосу належали також владики-ординарії підміських єпископств.

В нашій Українській Церкві маємо згадки про Крилоси від самих початків організації нашої Церкви. Перша згадка походить вже з десятого століття, про «намісників» чи «протопопів», про «попів і дияконів», які поставлені до помочі владикам як дорадники. Ця інституція розвивалася в нас і дійшла до свого верху в XVI столітті. Опісля вона змінила дещо свій характер стараючись існувати в католицькій, т. зв. уніятській її частині, на взір західніх капітул. Дуже коротеньку історію, але з поданням всіх дат і документів про наші капітули (крилоси) у Львові, Перемишлі та Станиславові знаходимо в актах Львівського Провінційного Синоду (ст. 120). Там також маємо повний статут Львівського Архиепархіяльного Крилосу (Капітули), потверджений Папою ІІієм IX дня 12 липня 1864 р.

Варто згадати, що в теперішніх особливих обставинах існування нашої Церкви в польській державі, Перемиська Капітула (Крилос) являється сторожем існування перемиської єпархії. Хоч на території Польщі, в імені Апостольського Делегата для наших вірних в особі Примаса Кардинала Глемпа, нашими вірними по цілій території Польщі опікуються два Ге­неральні Вікарії, отці митрат Іван Мартиняк і протоігумен Йосафат Романик, ЧСВВ, о. митр. Степан Дзюбина є препозитом Капітули (без прямої юрисдикції над вірними), а під час своєї недавньої візитації в Польщі Архиєпископ Мирослав Марусин поручав обидвом Генеральним Вікаріям радитися з Перемиською Капітулою щонайменше два рази до року. З переписки між Покійним Блаженннішим Йосифом і Кардиналом Ґлемпом знаємо, що цей останній висловлювався з належною пошаною про Перемиську Капітулу, як установу нашої Церкви. У відсутності свого єпископа, перемиська Капітула гарантує перед церковним законом існування перемиської єпархії. Як знаємо, частина тієї єпархії находиться в межах Сов. Союзу.

Коли Блаженніший Йосиф іменував нових каноніків — дійсних крилошан Львівської Архиєпархії 14-го жовтня 1978 року, він не творив нового тіла. Він найменував сімох дійсних крилошан, бо не знати було скільки з минулих членів були ще при житті, а число всіх дійсних крилошан не повинно переходити десять. Дійсними крилошанами Львівського Архиепархіяльного Крилосу поза межами України є: Владика Іван Прашко, о. Архимандрит Іван Гриньох, о. д-р Дмитро Блажейовський, о. Архимандрит Іван Хома, о. митрат Іван Музичка, о. Архимандрит Любомир Гузар (цей з особливою диспензою як монах) і о. д-р Іван Дацько. Блаженніший Йосиф намітив був о. Архимандрита Івана Хому на архипресвітера, але властиву номінацію, згідно зі Статутом, має надати сам Святіший Отець. В цьому напрямі будемо робити заходи.

Стало чується запит: Яке є правне становище Крилосу в Римі? Отже, по-перше, це є Крилос Львівської Арихепархії, завданням якого є радити і допомагати Львівському Архиєпископові і Галицькому Митрополитові. По-друге, його правне становище є таке саме, як і Львівського Архиєпископа, а саме: Крилос існує поза межами власної території через обставини переслідування Церкви. З хвилиною першої можливости, та установа, як і сам Архиєпископ Львівський, вертаються до своєї властивої катедри.

Покійний Блаженніший Йосиф відновив і Львівську Консисторію — виконавчий орган Львівського Архиєпископа і Галицького Митрополита, і я цю тяглість продовжуватиму. 16-го квітня 1985 року іменував я о. Архимандрита Любомира Гузара Протосинкелом і о. д-ра Івана Дацька Канцлером Львівської Архиепархії і на будуче задумую іменувати нових референтів, обсаджуючи різні уряди.

Колегія Святої Софії

Заки приступлю до обговорювання маєткового стану Львівської Архиепархії в Римі, хотів би я ще кілька слів сказати про Колегію Святої Софії та про Український Католицький Університет, бо часто, навіть серед Преосвященних Владик, виринає запит про доцільність їхнього існуваня.

Найперше про Колегію Св. Софії. Те, що хочу сказати, є радше шляхом інформації, щоб усунути зайві непорозуміння. Не піддаю Синодові до рішення про існування тої інституції, бо вона існує владичим правом, так само як і Семінарія св. Йосафата у Вашінґтоні, чи Святого Духа в Оттаві. Обидві ті семінарії є регіональні для обслуги своїх митрополій. Таким самим владичим правом існують семінарії в Аргентині та Бразилії. Щодо Колегії св. Йосафата в Римі, ми, єпископат, не маємо ніякого права відносно вибору виховників чи програм навчання. Ми користаємо з цієї установи, але не можемо диспонувати у справах її ведення. Вона служить вже від довгих років для виховання священиків, особливо там, де немає своїх семінарій. 50 років тому це відносилося майже до всіх наших поселень.

Колегія Святої Софії створена не як конкуренція проти Колегії Св. Йосафата. її основна ціль була і є приготовляти і виховувати священиків до служіння, тимчасово, поза межами, а коли буде можна, в межах Львівської Архиепархії. Ціль тієї установи дуже тісно зв’язана з «Українським Католицьким Університетом, для якого вона мала доставляти питомців-студентів богословії. Її особливими прикметами мали бути: сильне наголошення і звернення на проблематику поневоленої частини нашої Церкви на рідних землях, наукове чи інше фахове приготування до майбутніх завдань, і дуже свідомо розроблене і опрацьоване літургічне життя.

Один факт, який впадає в очі, і задля чого багато прикрого було сказано про цю установу, це те, що туди приходили кандидати, які намірялися стати священиками в жонатому стані.

Покійний Блаженніший, користаючи зі свого права як Львівський Архиєпископ, приймав таких кандидатів і згодом висвячував їх. Такі священики служать сьогодні по різних єпархіях як випозичені зі Львівської Архиепархії. Одначе це не було головною прикметою, ані не можна уважати основною рисою чи ознакою Колегії Святої Софії. Під сучасну пору я не є готовий святити жонатих священиків, але, коли обставини зміняться, я не матиму жодних застережень.

До сьогодні Колегія Св. Софії не осягнула ще того рівня, на який вона була подумана. На це склалися різні обставини. Ми робимо заходи, щоб тому запобігти, бо нам потрібно молодших співробітників, відповідно приготованих до свого завдання. Моє прохання до ВПреосв. Владик одне: не боронити бажаючим посвятитися праці на терені Львівської Архиепархії, що вимагає особливого віддання і самозречення, вступати і записуватися до Колегії Святої Софії. Ви свідомі, що я не маю парохій і громад, з яких я міг би одержувати кандидатів. Не хочу рівнож забирати від Вас Ваших священиків, що вже працюють у Ваших громадах, бо і Ви потребуєте їх у Ваших єпархіях. Я готовий подбати про повне виховання й удержання кандидатів, якщо б Ви тільки були готові їх заохочувати та присилали б їх сюди. Це може буде свого роду сплачення довгу вдячности Галицькій провінції за тих священиків піонерів, які сто років тому йшли в чужину, щоби служити своїм, і з трудів яких виросли наші єпархії і митрополії.

Властиво я зараз справлю те, що щойно сказав, бо буду просити Владик відпустити мені двох добрих священиків. Мені потрібно проворного молодого священика на секретаря і кваліфікованого священика-науковця для Українського Католицького Університету. Це такі люди, на яких я не можу чекати аж доки ми їх тут виховаємо. Мені з різних сторін закидали, що я подорожую сам, без супровідника. Кого ж я мав узяти?

Далі буде

 

Під такою назвою англійською мовою наприкінці 1985 р. появилась праця Патріярха Мирослава-Івана Любачівського. Працю надруковано в Українському Видавництві у Лондоні, при 200 Ліверпул ровд. Ця праця брошурового формату і начисляє 36 сторінок.

Слід підкреслити, що цього роду праці є сьогодні на тему дня, а зокрема напередодні відзначення 1000-річчя хрещення Руси-України. В загальному відомо, що російські кола намагаються цю ювілейну дату привласнити собі і переконати чужинців, що, мовляв, це було хрещення Росії. Росіяни в цьому напрямі як по цей бік, так і по той бік Залізної завіси проводять пожвавлену працю для відзначення 1000-річчя не Київської Руси-України, але — Росії. З цього приводу вже вийшла ціла низка праць на російській й інших мовах про «російську» Церкву та про «російське» християнство, у яких вся спадщина українського християнства привласнюється Москвою.

Росіяни роблять прямо неймовірні речі: прямо в білий день і на очах всіх крадуть всю нашу християнську спадщину. Ось хоч би згадати люксусово видані на різних мовах книжки: «Православна Церква в Росії», що вийшла друком у Швайцарії — в Цюріху та в Італії — в Римі, у якій всю історію християнської України приписано Росії, чи іншу, що появилась у Бостоні: «Золото у блакиті», «1000 років російської архітектури», автором якої є Брумфілд. У цій книжці українські храми Києва на чолі з Святою Софією, церкви Чірнігова, Новгорода й інших міст зараховано до російської архітектури.

Таких праць є значно більше. Це свідома і плянова праця, і ми мусимо мати це на увазі у підготовці до відзначення 1000-річчя християнства України. Тому під цим оглядом праця Патріярха Мирослава-Івана є дуже на часі й необхідна.

Правда, праці Патріярха Мирослава не можна назвати монументальною, але в ній зроблено натяк на вагомість проблеми, до якої ми повинні підходити більше солідно, активно й без всяких оправдань рішуче. Якщо ми цього не зробимо, то ніхто інший за нас не зможе цього зробити.

Патріярх Мирослав у дуже сконденсованій формі, але у глибоко продуманій праці вказав на цілу гаму проблем постання й розвитку християнства в Україні й на цьому тлі підкреслив та наявно довів, що росіяни і Російська Православна Церква не мають найменшого відношення до 1000-річчя християнства. Тоді, коли Україна була вже християнською державою, то Росія як така ще не існувала зовсім, так що Російській Православній Церкві ще далеко до її 1000-річчя. Факт, що російське християнство випливає з Київської Русі, то це зовсім інше питання і воно не має нічого спільного з тисячоріччям.

На вступі своєї праці Патріярх Мирослав згадав промову Папи Івана-Павла II, що її він виголосив під час своєї візити у Канаді — у Вінніпегу в 1984 р. Вітаючи українців. Папа згадав, що наша Церква незабаром буде відзначати 1000-річчя хрещення України, яке започаткувала св. княгиня Ольга, а довершив св. Володимир. Слід підкреслити, що Папа Іван-Павло II не вживав жодної іншої назви, тільки «Україна», щоб під тим оглядом ніхто не зловживав і не використовував у не власний спосіб, як це постійно роблять росіяни, що з нашої історичної назви Руси роблять Росію.

У праці названо цілу низку фактів, спертих на джерелах і документах, а зокрема автор згадує «Повість временних літ» та інші, якими доводить безпідставність російських претенсій до 1000-річчя християнства України. Хронологічними фактами Патріярх Мирослав довів, що немає жодних історичних ні логічних підстав до відзначення російського тисячоріччя християнства. Окремий розділ присвячений темі: Російська Православна Церква як інструмент московського імперіялізму.

У цьому розділі автор праці вказав на основні моменти постання і розвитку Російської Православної Церкви та її відношення до державної влади, підкреслюючи при тому, що Церква в Росії завжди була використовувана царями і то не раз, а майже постійно вживала її для імперіялістичних цілей Москви. Ми знаємо, як жорстоко Москва розправлялася з християнами неросійського православ’я. Це діється не тільки тепер, але так було на протязі всієї історії Росії.

В праці відмічено становище о. Г. Будзінського до питання т.зв. «львівського собору» з 1946 р. Вказано, як діяв Кремль на спілку з патріярхом Алєксієм. Як Москва в історично минулому відірвалась від Київської Митрополії і зформувала свою церковну одиницю. Звичайно, в цьому завжди визначну ролю грали політичні моменти, які випливали з царського двору.

Російські церковні достойники, які не бажали виконувати директив царя, кінчали своє життя як не на засланні у якомусь з північних манастирів, то їх просто вбивали. Тут можна назвати владику Теофіля, що його поставив на московського митрополита Іван III, а після того заслав його до манастиря в Чудово, а на його місце поставив москвина Сергія в 1480 р. Такі потягнення в російській Церкві діялись нерідко.

У праці підкреслено, що за Івана Грозного Росія стала імперією. Разом з тим вимагалось, щоб російська Церква була незалежною від зовнішніх впливів — Константинополя. Отже постало питання утворення московського патріярхату. В цьому напрямі велись довгі й наполегливі заходи з існуючими вже в той час патріярхатами, а зокрема з царгородським і єрусалимським патріярхами. І нарешті за царювання Бориса Ґодунова в 1589 році постав московський Патріярхат.

Цар проголосив повну незалежність російської Церкви від Царгороду. З часом царгородський патріярх Діонісій ІV у 1686 р. офіційно відпустив Київську Митрополію Москві за 120 соболів і двісті червонців. Доля нашої Церкви набрала зовсім інших форм. Київська Митрополія стала залежною від Москви, від московського патріярхату.

Після того, як Київську Митрополію прилучено до московського патріярхату, наша Церква не могла більше піднестись на свій незалежний щабель та незалежно розвиватись. Коли тільки наша Українська Церква хоч трохи піднесла самостійно голову, то Москва зразу її так сильно вдаряла, що вона не була спроможна знову піднестись. Так було в минулому і так є сьогодні.

Патріярх Мирослав-Іван у дуже сконденсованій формі подав широку панораму історичних, спертих на джерелах, фактів, які дають повну і ясну картину нашої Церкви, серед яких обставин їй прийшлось жити.

Працю Патріярха Мирослава можна вважати доброю і глибоко продуманою основою — фундаментом для написання монументальної праці. Незалежно від всього, хто тільки прочитає цю працю, той прийде до незаперечного переконання, що Російська Православна Церква не має найменших ні підстав, ні причин для відзначування у 1988 році 1000-річчя хрещення Росії. Поруч з тим, слід висловити признання Українському Видавництву за надрукування цієї цінної праці. Цю працю варто поширити серед наших англомовних приятелів. Працю, що коштує три американських доляри, можна замовляти:

Ukrainian Publishers Ltd.
200 Liverpool Rd, Islington,
London, N1 ILS, Gr. Britain

Микола Галів