Свіжий номер

«Тайно образующе». Молитви візантійської Літургії як містагогія

Час ставати сильнішими

Стати автором

Микола Галів

Відбувся черговий Крайовий з’їзд Українського Патріярхального Т-ва у Філядельфії

(Власна кореспонденція)

В суботу, 16 квітня 1983 p., у Філядельфії, у залі філії Українського Католицького Університету, відбувся черговий крайовий з’їзд делегатів Українського Патріярхального Т-ва в США. Наради з’їзду відкрив голова крайової управи д-р Богдан Лончина. Він провів молитву, а потім однохвилинною мовчанкою було вшановано пам’ять провідних членів Т-ва, які в останньому часі відійшли у Божу вічність. Після відкриття і короткого вступного слова д-р Б. Лончина привітав учасників з’їзду, делегатів і гостей, та запропонував вибрати для керування з’їздом президію. Слід завважити, що технічно з’їзд не був належно підготований. Щоб вибрати президію, треба було витратити біля години часу, поки реєстраційна комісія видала мандатні картки для голосування. Було подано два списки кандидатів на президію, але шляхом домовлення узгіднено лише одну в складі: голова — Микола Галів, заступник голови — Роман Данилевич, секретарі — Володимир Медуха і Василь Никифорук.

З’їзд листовно привітали: Блаженніший Отець Йосиф, Патріярх Києво-Галицький та всієї Руси, Високопреосвященніший Владика Стефан Сулик, Преосвященний Владика Василь Лостен і Управа Т-ва «Свята Софія». Були прочитані названі листи-привіти, що їх учасники прийняли оплесками, а одночасно вирішено, щоб від з’їзду вислати подяки за привіти і привітати наших Владик від з’їзду. Такі листи-подяки з привітами були написані й вислані.

Для ефектовнішого переведення нарад з’їзду вибрано комісії: верифікаційну, номінаційну й резолюційну. Верифікаційну й резолюційну комісії вибрано на з’їзді, а номінаційну — потверджено раніше намічену крайовою управою з тим, що вибрано додатково трьох членів так, що номінаційна комісія складалась з 9 осіб.

Звітну частину з діяльности крайової управи розпочав голова уступаючої управи д-р Богдан Лончина. Його звіт був довший. Він розглянув різні аспекти діяльности праці, а найбільше уваги присвятив питанням, як належить розглядати та підходити у практичному аспекті до здійснення наших основних завдань і цілей, тобто до закріплення існуючого патріярхату і його визнання Апостольською Столицею. Підкреслив, що в праці управи було найголовніше завдання втримувати тісний зв’язок з єпископами, яке вдалося належно виконати. Назвав, хто саме з членів управи контактувався з єпископами. Також були наладнані добрі стосунки і зв’язок з управою Т-ва «Свята Софія» у Філядельфії. Богдан Лончина у звіті натякнув, що були неув’язки з журналом «Патріярхат», а зокрема з його редактором М. Галівим, який мав дещо відмінний погляд до постанов управи, яка вирішила — «не критикувати Святішого Отця, ні кард. В. Рубіна». В дальшому доповідач говорив про контакт управи з відділами Т-ва, про поїздки до Риму, про видавничі справи, про поточні справи управи і про кризу в нашій Церкві. З них назвав дві кризові ситуації. Перша з них була у зв’язку з опублікуванням обмінних листів московського патріярха Пімена з Папою Іваном Павлом II, а друга — з опублікуванням листів кард. В. Рубіна до Патріярха Йосифа і відповідь Патріярха, що їх надрукував у своєму офіціозі «Церковні вісті» єп. А. Горняк.

Анатоль Ромах подав звіт за секретаря Василя Папіжа, а також свій, як архіваря. Він назвав, скільки вийшло, і вплинуло листів до крайової управи.

Відмітив, у якому стані знаходиться архів Т-ва. Рома Гайда звітувала, як заступник голови. На доручення голови управи звітуюча ходила на авдієнції до Владики Лостена, підкреслюючи, що Владика Лостен має зрозуміння до мирянського руху.

Василь Колодчин подав звіт з організаційної референтури. На сьогодні крайове Т-во складається з 44 відділів, серед яких є декілька дуже активних. Завдяки вмілому веденню справ і керуванню голови управи д-ра Б. Лончини праця в управі була приємною. Касовий звіт управи був видрукований так, що всі учасники запізнались з фінансовим станом Т-ва.

Окремо були складені звіти адміністрації й редакції журнала «Патріярхат». Перший склав звіт відповідальний за адміністрацію д-р Володимир Пушкар. Він, крім статистичного зіставлення накладу журнала «Патріярхат», у якому сказав, куди і скільки розходиться примірників, а також подав фінансове зіставлення, що було надруковане і вручене всім учасникам з’їзду так, що кожний мав нагоду запізнатись з цілим оборотом видавництва. Крім цього , він подав усний звіт, в якому вказав, у яких обставинах доводилось працювати і скільки для цього доводилось витрачати часу. Все це виконувалось безкоштовно. Видатки кожного місяця на журнал, що його тираж сьогодні добігає чотири тисячі, не є так легко покривати. Але все ж таки наша праця знаходить серед читачів й мирян нашої Церкви зрозуміння і підтримку.

Микола Галів подав обширніший звіт з діяльности головного редактора. Він вказав, що журнал «Патріярхат» є незаперечною унікальністю серед української діяспори у вільному світі. Журнал вдержується виключно на власних силах, себто з передплат, кольпоражу, що приносить прибуток, за що належить велика подяка кольпортерам, і пожертв на «Пресовий фонд». Саме це велике зрозуміння до журнала додає сили й охоти для редакції й адміністрації журнала. Він вказав на труднощі журнала, які існували у минулому, як також згадав про ті напрямні для журнала, які визначувала крайова управа, що їх редакція не могла брати до уваги, бо саме життя їх заперечувало. Назвав опубліковані листи московським патріярхом Піменом, а згодом лист кард. В. Рубіна до Патріярха Йосифа і відповідь Патріярха, що опублікував єп. А. Горняк, на які не можна було мовчати і підтакувати, що папа і кард. В. Рубін є добрі для нашої Церкви. На закінчення подякував усім за співпрацю, а зокрема д-рові В. Пушкареві та Ярославові Климові.

За Контрольну Комісію із переведеної контролі звіт прочитав Теодор Крочак і запропонував, щоб крайовій управі, адміністрації і редакції журнала «Патріярхат» за їх працю висловити довір’я. За Товариський Суд звітував Володимир Сенижак, який відмітив, що у звітному часі не було жодних справ.

По закінченні звітувань відбулась широка і ділова дискусія, у якій взяли участь: Оксана Бережницька, Стефанія Бережницька, Дарія Миндюк, Іван Ярош, Василь Пасічник, Марія Клячко, Луцишин, Ковалишин, Рома Гайда, Володимир Сенижак, Роман Данилевич, Теодор Крочак, С. Клюфас, О. Пришляк, Ярослав Щербанюк, Мирослав Лабунька, Ю. Головчак, Володимир Медуха та інші. Після закінчення дискусій уділено уступаючій управі абсолюторію.

Звіт з Верифікаційної Комісії подав Юліян Головчак, який сказав, що на з’їзд зареєструвалось 50 делегатів з 76-ма мандатами. До речі, тільки відділи, що віддалені понад 300 миль, мають право передавати свої голоси. За Резолюційну Комісію звіт склав Роман Данилевич. Він підкреслив, що комісія не мала часу зійтися для опрацювання резолюцій, тому подав загальні думки й сугестії, які повинні увійти до резолюцій, а пізніше комісія їх випрацює і подасть до загального відома. Пропозицію Р. Данилевича прийнято.

Як звичайно, на всіх з’їздах, конгресах чи зборах, переважно, найтруднішою точкою нарад є вибір керівних осіб до управи. Звичайно, і з’їзд у Філядельфії мав ці труднощі. Дуже часто, труднощі у виборах були партійного характеру. Богу дякувати, за ввесь час існування Українського Патріярхального Т-ва партійна зрізничкованість нашого життя не мала впливу на вибір керівних осіб Т-ва. В основному, на з’їздах все керувались, хто може краще вив’язатись з даного завдання. Так було і цим разом, але деякі труднощі спричинила сама Номінаційна Комісія, яку очолював Василь Колодчин. Номінаційна Комісія була висунула на голову крайової управи мґра Дарію Кузик, і її кандидатура була потверджена на засіданні крайової управи у Детройті 22 січня 1983 р. Щойно кілька днів перед з’їздом Дарію Кузик повідомлено, що комісія її більше не висуває на голову, бо має іншого кандидата. У зв’язку з такою ситуацією на з’їзді були поставлені дві кандидатури на голову. Номінаційна Комісія поставила на голову крайової управи інж. Олександра Пришляка, а Дарія Миндюк виставила кандидатуру Дарії Кузик. У голосуванні більшістю голосів перейшов Олександер Пришляк.

Після цього Микола Галів подав внесок — вибрати редактора «Патріярхату» окремо, пропозицію прийнято. На редактора журнала «Патріярхат» знову вибрано Миколу Галіва. Після цього обрано наступний склад управи: Оксана Бережницька (Боффало), Рома Гайда (Конектикат), Юліян Головчак (Філядельфія), Василь Колодчин (Детройт), Роман Левицький (Філядельфія), Василь Пасічняк (Моріставн), Ева Піддубчишин (Нью-Йорк), Володимир Пушкар (Філядельдфія), Анатолій Ромах (Детройт) і Леонід Рудницький (Філядельфія). Контрольна Комісія: Богдан Лончина, Ярослав Пастушенко, Роман Крупка, Теодор Крочак і Роман Ярош. Товариський Суд: Юрій Старосольський, Микола Барусевич, Тарас Смайло-Кульчицький і Марко Лонкевич. Рада Мирян: Роман Данилевич — голова, Василь Качмар, Роман Осінчук, Роман Смик, Павло Джуль, Михайло С. Тим’як, Ярослав Щербанюк, Микола Кунинський, Ярослав Клим, Василь Папіж, Любов Артимишин і Володимир Сенижак.

Предсідник Микола Галів привітав новообраного голову інж. О. Пришляка та членів управи та побажав усім успіху в праці для добра нашої Церкви й українського народу і попросив до слова новообраного голову. О. Пришляк висловив слово подяки за вибір і довір’я. Підкреслив, що він на такому пості є новим, але постарається все зробити, що буде в його силах, та просив усіх до щирої та дружньої співпраці. Микола Галів від імени всієї президії подякував усім учасникам за участь у з’їзді, замкнув ділові наради та закликав, щоб новообраній управі дати повну підтримку. З’їзд закінечено молитвою, яку провів о. Маріян Процик.

Листи до Папи Івана Павла ІІ

Нью Йорк, 9. лютого 1979

Слава Ісусу Христу!

їх Святість Папа Іван Павло II
Ватикан, Італія

Ваша Святосте!

Крайова Управа Товариства за Патріярхальний Устрій Помісної Української Католицької Церкви в ЗСА прохає Вашу Святість ласкаво прийняти нашу сердечну подяку за те, що Ваша Святість у своїй різдвяній привітальній промові — урбі ет орбі — себто до цілого світу, зволили піддержати на дусі й український народ, який у царстві сатани — в СССР змагається за Христа і Його Церкву. Наша подяка випливає з глибини сердець ще й тому, що Ваша Святість промовили до українців у цілому світі, а в Україні зокрема, нашою рідною, українською мовою.

Ми дякуємо теж Вашій Святості за смілий Ваш осуд тих усіх, які переслідують Христове вчення і Його святу Церкву! Ми не сумніваємося в тому, що тверді слова засуду переслідувань, які Ваша Святість отверто висловили, дійшли до наших братів і сестер в Україні, які мимо жорстокої дійсности, що її створив атеїстичний комуністичний уряд, зберегти вірність Христовій Церкві та апостольському престолові святого Петра в Римі! Хай Вселаскавий Бог винагородить Вашу Святість щедрими Божими ласками, кріпким здоров’ям і силами в боротьбі за Христову правду в цілому світі!

Дозвольте, Ваша Святосте, висловити одне велике прохання, а саме: Господь покликав до Вічности Митрополита Української Католицької Церкви в ЗСА Йосифа Шмондюка. Ми гаряче прохаємо Вашу Святість устійнити Його наслідника з Головою Помісної нашої Церкви, їх Блаженством Отцем Йосифом Сліпим. Наша Церква від часів Київської Митрополії була помісною, рядилася своїми законами, хоч була в орбіті візантійського патріярхату. Точніше наша Церква в минулому була помісною з власною ієрархією, соборами й синодами. Наша Церква не приймала активної участи в церковному роздорі 1054 р. Ці права нашої Київської Церкви потвердив папа Климент VIII при укладенні Берестейської Унії в 1596 р. булею «Magnus Dominus et Laudabilis». А коли Київська Митрополія, об’єднана з Римом, була насильно скасована російським урядом, то папа Пій VII булею «Іn Universalis Ecclesiae Regimine» в 1807 р. відновив Галицьку Митрополію і наділив Галицького Митрополита всіма правами Київської Митрополії. Ми хочемо, Ваша Святосте, підкреслити, що Вселенський Собор Ватиканський II схвалив Декрет про Східні Католицькі Церкви, в якому врочисто сказано «привернути Східним Церквам давні їхні права, які вони мали впродовж століть». Папа Павло VI підписав цей Декрет 21. листопада 1964 р. Введення цього Декрету в життя Папа Павло VI передав східнім патріярхам і нашому Блаженнішому Отцеві Йосифові. Отже права нашої помісної Церкви спираються на артикулах Берестейської Унії та на постановах Декрету про Східні Церкви.

Ваша Святосте, Святійший Отче, наша свята Церква на рідних землях скапує кров’ю мучеників і страждає у багряниці. З усіх наших Владик, ув’язнених атеїстичним совєтським урядом у 1945 р. і засуджено на каторжні страждання, остався у живих, дякуючи Божому Провидінні, їх Блаженство Отець Йосиф Сліпий. Їх Блаженство упродовж 18-ти річної неволі не зрадив Христової Церкви, додержав вірности Апостольському Престолові св. Петра, хоча атеїстичний уряд спокушував нашого Ісповідника Христа ради православною-патріяршою митрою і волею.

Ми усильно благаємо Вашу Святість не дозволити довше Східній Конґреґації нехтувати правами Голови Помісної нашої Церкви. Уся українська спільнота так на рідних землях, як і у вільному світі, вірить, що Ваша Святість узгіднять з їх Блаженством Отцем Йосифом справу наслідника на митрополичний престіл у Філядельфії на добро цілої Вселенської Церкви та нашої Помісної Церкви Страдниці. Спільне рішення ще більше скріпить єдність Києво-Галицької Митрополії з Престолом св. Петра.

У синівській відданості та пошані, прохаємо ласкаво благословення Вашої Святости.

Василь Качмар, /голова/
Микола Галів, /секретар/
Ярослав Пастушенко, /скарбник/
 

* * *

 

Слава Ісусу Христу!

Ню Йорк, 29. січня 1979 р.

До їх Святости, Святішого Отця Івана Павла II у Ватикані

Ваша Святосте!

Просимо вибачити, що Вас турбуємо нашим листом, яким, тільки бажаємо долучитись до великого вінка щирих побажань для Вас, Ваша Святосте, з приводу вибору Вашої Святости на Престіл св. Апостола Петра. Просимо приняти, Ваша Святосте, хоч спізнені, але не менше щирі наші побажання. Редакція журнала «Патріярхат» привітала Вашу Святість, безпосередньо після вибору на Престіл св. Петра у Римі в свойому журналі «Патріярхат», який в залучені пересилаємо.

Для нас було найбільшою приємністю і ми раділи разом з Вами, Ваша Святосте, що вперше в історії Вселенської Христової Церкви на Престіл св. Апостола Петра вибрано слов’янина — поляка у Вашій цінній Особі, Ваша Святосте. Хоч всі люди мають душу і тим самим народи, але ми глибоко переконанні, не вогнів нікому, що ментальність слов’янських народів є відмінна, більше чутлива, а подекуди навіть містична. Вибір Вашої Святости на це найбільш відповідальне місце в Христовій Церкві нам дуже близький.

Ми переконано віримо, що Ви, Ваша Святосте, будете до всієї пастви — широкої Христової Родини відноситись однаково по батьківськи. Ті, що справді потребують помочі й піддержки, відчують Вашу, Ваша Святосте, батьківську опіку. Ми також переконано віримо, що Ви, Ваша Святосте, цілком припинете ватиканську «остполітік», яка для Вселенської Христової Церкви нічого корисного не принесла, але в наслідок якої крім інших, наша Помісна Українська Католицька Церква найбільше потерпіла. Сподіємося, що наша Церква не тільки знайде у Вас, Ваша Святосте, зрозуміння, але й всесторонню піддержку.

В останньому часі Філядельфійська Митрополія в США втратила ненадійно і передчасно Митрополита Йосифа Шмондюка.

Сподіємося, що Ви, Ваша Святосте, при номінації нового митрополита будете порозуміватись з Головою нашої Помісної Церкви Патріярхом Йосифом Кардиналом Сліпим. Ми переконано віримо, що Ваша Святість знають складність і важливість цього життєвого питання для нашої Помісної Української Католицької Церкви.

Віримо, що наша щира віра до Вас, Ваша Святосте, наші щирі молитви і прохання у цій важливій хвилині для нашої Помісної Церкви, будуть Вашою Святістю належно вислухані і реалізовані.

Заносимо наші гарячі молитви до Всевишнього Господа Бога і Пречистої Діви Марії, щоб нагородили Вас, Ваша Святосте, своїми щедрими ласками, щоб Ваша Святість могли справно керувати Христовою Церквою на Славу Божу і добро всього людства.

Прохаємо Вашу Святість благословення і остаємось з синівською відданістю та любов’ю

За Редакцію журнала «ПАТРІЯРХАТ»
Микола Галів
Володимир Пушкар

Патріарх українського Патріархального руху

Слово з нагоди 90-ліття редактора Миколи Галіва

Як відомо, слово «патріарх» вживається нами не лише у значенні титулу єпископа, головуючого в патріархії, чи, як у східному християнстві, зокрема в православ’ї, для визначення титулу глави автокефальної церкви або ж деяких римо-католицьких архиєпископів Венеції чи Лісабону. В творах української літератури та в українській народній творчості це слово вживається і стосовно старших та мудрих людей, предків, дідів та прадідів, кобзарів, січових дідів та ін.

Без перебільшення Миколу Галіва, який наприкінці цьогорічного червня відзначив своє 90-ліття, ми можемо назвати не лише патріархом української журналістики в країнах поселення, але й патріархом (вибачте за тавтологію) українського Патріархального руху – цього доволі широкого і досить потужного громадського угруповання українців, яке майже півстоліття тому створили з метою домагатися патріархального устрою Української Католицької Церкви.

У 2(441) числі греко-католицького аналітичного видання  «Патріярхат» за 2014 рік, редактором якого понад чверть століття (1977 – 2002 рр.) був Микола Галів, зокрема, йдеться, що Україна пережила найстрашніший період з часу радянського терору. Викрадення, побиття, залякування, фабрикування судових справ, убивства… Події 20 лютого перевершили навіть цинізм радянських бонз. У білий день спецпризначенці відкрили прицільний вогонь по беззбройних протестувальниках в центрі столиці. Загинуло не те що багато, загинуло дуже багато людей… Ці події вже назвали другим найбільшим у повоєнній Європі вбивством мирного населення після сумнозвісних подій у боснійській Сребрениці. Якщо зважити на те, чому той, хто віддав наказ стріляти, пішов саме цим шляхом, стає ще більш моторошно. Моторошно від того, як зло може глибоко увійти в наш світ і дмухнути своїм холодним подихом прямо нам в лице… Слід наголосити, що часопис «Патріярхат», якому вже близько півстоліття, за твердженням його довголітнього редактора Миколи Галіва, «…зародився в бурхливі роки після ІІ Ватиканського Собору, коли наша Церква відчула на собі наслідки різних карколомних процесів як зсередини, так і ззовні, що так чи інакше заторкували її буття. Вся історія тих років може бути відчитана сьогодні на сторінках «Патріярхату». В майбутньому не один дослідник історії УГКЦ ХХ століття гортатиме сторінки часопису і не буде розчарований…»

Якраз Другий Ватиканський Собор і його рішення сприяли активнішій участі мирян в житті Церкви та причинились до постання українського Патріархального руху, одним із чолових діячів якого став Микола Галів. Тоді соборові отці підтвердили, що роль мирянина не обмежується тільки обов’язками, але й включає права та відповідальність за долю Церкви. І започаткований тоді Патріархальний рух  визначену Собором роль мирян здійснював на практиці. Слід також наголосити, що Другий  Ватиканський Собор став незрівнянно великою подією в історії Христової Церкви, бо визначив нові шляхи здійснення Господнього «щоб усі були одно», а Святіший Отець Іван ХХІІІ,  за ініціативи якого був скликаний цей Вселенський Собор, відкрив нову епоху для цілої Христової Церкви, сприяв діалогу з Православними Церквами і подав руку миру та злагоди цілому християнському світові. В нинішніх українських реаліях, коли Кремль розпочав відверту військову агресію проти України, анексувавши Крим та інспірувавши кровопролиття на Донбасі, всі українські Церкви повинні об’єднати свої зусилля не лише задля зміцнення рідної віри та національного  духу, але й задля  збереження української державності як такої.    

З редактором Миколою Галівим, який відсвяткував своє 90-ліття, мене єднає багаторічне листування: десь із кінця 1990-их ми неперіодично, час до часу, обміюємося поштівками, листами, короткими записками з приводу різних пам’ятних дат та історії визвольної боротьби під егідою ОУН, УПА та УГВР.

Народився Микола Галів 29 червня 1924 року в селі Літиня поблизу Дрогобича на Львівщині. Вже тепер далекого 1938 року став членом Організації Українських Націоналістів (ОУН), мав організаційні псевда Дир, Коваль, Співак. За німецької окупації закінчив бухгалтерські курси та сільськогосподарську школу в Дрогобичі у 1941 – 1942 роках. Згодом був арештований гестапо за підпільну діяльність, сидів у берлінській тюрмі на Александерплац у 1943-ому, після чого був засланий німцями до табору примусової праці в околицях Берліна. Під час американської окупації Західної Німеччини в 1945 році  навчався у таборовій гімназії в Авгсбурзі, середню освіту здобув у Регенсбурзі, згодом студіював на агрономічно-лісовому факультеті знаменитого навчально-дослідного закладу українства на чужині – Українського Технічно-Господарського інституту (УТГІ) в Регенсбурзі. Студії закінчив у 1950 році дипломом інженера-лісівника. До речі, в період 1945 – 1952 рр. до цього інституту були прийняті на навчання (іматрикульовані) на всіх факультетах УТГІ 1290 студентів(!), з яких закінчили навчання із дипломами 307, педагогічний склад налічував 219 осіб (у тому числі 62 професорів, 45 доцентів, 91 лектора і 29 асистентів), які походили з різних земель України, з-поміж них було багато висококваліфікованих фахівців. У 1945 – 1951 рр. в УТГІ були видані або перевидані 47 підручників, виходили друком «Вісті УТГІ», «Наукові Записки» і «Науковий Бюлетень УТГІ», ректорами УТГІ в Німеччині, коли там студіював Микола Галів, були Віктор Доманицький та Борис Іваницький, пізніше П. Савицький, Р. Єндик, М. Коржан, І. Ковальський, а останім ректором інституту став мій земляк-полтавчанин з гончарної столиці Опішні Іван Майстренко.

В УГТІ Микола Галів студіював і журналістику. Професорська рада дала йому титул доцента. У повоєнні роки був обласним провідником Юнацтва Закордонних Частин ОУН (ЗЧ ОУН) в Регенсбурзі та його околицях, де мешкало чимало українців. На початку 1950-их вивчав право в Українському Вільному Університеті (УВУ), в той же час був тереновим провідником Юнацтва ЗЧ ОУН на Західну Німеччину і членом проводу Юнацтва ЗЧ ОУН. Наприкінці 1940 років став головою Української Студентської Громади в Регенсбурзі, а на початку 1950-их – головою Союзу Українських Студентів в Німеччині (СУСН), був членом редколеґії журналу «Фенікс», офіціозу Товариства Української Студіюючої Молоді ім. М. Міхновського (ТУСМ).

Наразі Микола Галів є провідним членом ОУН за кордоном (ОУНз), довголітнім членом її політичної ради, певний час працював у редакції знаменитих часописів «Сучасна Україна» та «Українська Літературна Газета», був членом управи клубу «Крапка над «ї» в Мюнхені. У 1956 році прибув до США, де працював у різних інженерних фірмах. Там, за океаном, разом із редактором Романом Ільницьким зорганізував на теренах США організацію Однодумців ОУНз і став її секретарем.  

Як активний журналіст та громадський діяч Микола Галів плідно дописував до газет «Сучасна Україна», «Український Самостійник», «Вільне Слово», «Свобода», «Америка», «Українське Життя», «Прометей», часописів «Нові Дні», «Овид». Як я вже зазначав, був довголітнім редактором журналу «Патріярхат» та провідним членом Українського Патріярхального Світового Об’єднання (УПСО) і Українського Патріярхального Товариства в США (УПТ), довголітнім менеджером Наукового Товариства ім. Т. Шевченка в США (НТШ-А).

Як на мене, особливим етапом у житті та діяльності Миколи Галіва є його натхненна праця в Українському Патріархальному Товаристві та Об’єднанні – цих видатних громадських інституціях, створених з метою домагатися патріархального устрою Української Католицької Церкви на чолі з тодішнім Верховним архиєпископом Йосифом Сліпим. Завдяки в тому числі й зусиллям Миколи Галіва УПТ висилало петиції, влаштовувало маніфестації і пропагувало серед українців та чужинців ідеї патріархату і помісності, видавало і продовжує видавати часопис «За Патріярхат» (від 1977 р. –  «Патріярхат») та інші видання, налічує понад 30 відділів і майже 2500 членів. Товариство мало осідок в Нью-Йорку, відділи у Філадельфії та Детройті. Подібні товариства постали в Австралії, активними членами яких були мої приятелі – нині покійний інженер Мирослав Болюх та уродженець Боснії Антін Ґралюк. Осідки товариства були створені й у Аргентині, Бельгії, Канаді, Німеччині, Великій Британії, Франції та інших країнах поселення й разом створили Українське Патріархальне Світове Об’єднання. Лише для загальної ілюстрації видатної праці та визначних здобутків Микола Галіва в українському Патріархальному русі зауважу, що в досить ґрунтовній збірці «Матеріяли до історії українського патріярхального руху (1963-2001)» (упорядник Андрій Сороковський, львівське вид-во «Свічадо», 2009) прізвище пана Миколи згадується в контексті діяльності серед інших провідників цього товариства близько 40 разів(!). Видатними його працями в цій площині є «Асоціяція Українців в Америці» та «У шістдесятиріччя єрейських свіячень Патріярха Йосифа». Крім того, Микола Галів зредагував збірку доповідей «Метрополія Нью-Йорку Слузі Божому Андреєві у п’ятдесятиріччя його смерти», входив до складу редколегії ІІІ Збірника УГА-УТГІ й натепер часто виступає з доповідями та дописами на політичні і церковно-релігійні теми.

Микола Галів і досі провідний та активний член Середовища УГВР, активний член колись знаменитого Українсько-Єврейського Товариства, виявив себе раніше як член-засновник «Клубу Круглого Стола» в Нью-Йорку, став членом управи Фундації Приятелів Енциклопедії Україна та багатьох інших організацій і товариств світового українства.

Цієї літньої днини, коли Україна переживає дуже тяжкі часи, пов’язані з відвертою, нахабною та кривавою московською агресією і нещадним терором супроти українців на Донбасі й окупацією Криму, життя все ж таки триває, бо українство як нація та ідея невмируще. Хочеться заслати нашому Ювілярові, правдивому українському патріотові й патріархові українського Патріархального руху та вітчизняної журналістики Миколі Михайловичу Галіву свої традиційні зичення і нагадати про пам’ять: з роси і води Вам, шановний пане Миколо, многая та благая літа! Українці на Рідних Землях добре пам’ятають Вас та Вашу видатну працю для добра України і її народу!

Олександр Панченко, доктор права Українського Вільного Університету (Мюнхен, ФРН), адвокат з міста Лохвиці Полтавської області  

Патріарший вік отця Івана Музички

Дозвольте мені з особливою приємністю привітати отця Івана Музичку з його патріяршим віком як виняткового робітника у Божому винограднику і одного з найближчого оточення Патріярха Йосифа. Перепрошую, що вчасно недоглянув і не привітав на порозі патріяршого віку, себто у дев’ятдесят літ. Але хочу зробити це зараз.

Роки отця Івана є тільки особливою нагодою для того, щоб розказати, наголосити, підкреслити його маловідому, незрівнянно велику працю, яку він довершив для розвитку і росту УКЦеркви спершу у Великій Британії, а згодом у Римі, будучи одним із членів Львівського крилосу.

Звичайно, і я грішний, бо мені належало, як колишньому редакторові журналу «Патріярхат», з приводу ювілею привітати отця Івана і сказати щире спасибі за довголітню співпрацю. Це були довгі-довгі роки справді нелегкої і водночас конечно потрібної вагомої співпраці. Отець Іван у ті часи своїми глибоко вдумливими статтями допоміг журналу «Патріярхат» ставати твердо на ноги – здобувати право громадянства. Допомагав утверджувати динамічну ідею Блаженнішого Йосифа, кардинала Сліпого про піднесення помісної Української Като‑ лицької Церкви до гідности патріярхату.

До речі, варто нагадати, що в той час слово «патріярхат» УКЦ в римських колах, та й серед наших владик, рівнялось майже з анатемою. Правда, сьогодні про це, себто про патріярхат УКЦ, навіть у ватиканських колах вже можна не тільки говорити, але й дискутувати. Це сприймається нормально, без гримаси. Під сучасну пору всі владики УКЦеркви в Україні та діяспорі поминають главу УКЦ Патріярхом, згідно із Завіщанням Патріярха Йосифа, в якому він сказав: «Але наш патріярхат ми вже маємо!» Це великий поступ порівняно з недавнім минулим.

На жаль, постання і формування ідеї патріярхату УКЦеркви було нелегкою і довгою дорогою, в яку отець Іван Музичка без вагань активно включився і діяв.

До речі Другий Ватиканський собор на своєму форумі стверджував, що Католицькі Церкви східного обряду найбільше втішаються патріяршим правлінням і тому прийняли постанову, щоби у Католицьких Церквах східного обряду створити нові патріярхати там, де зайде для цього потреба. УКЦ є однією з найбільших Східних Церков, яка не мала цієї гідности.

Передусім слід хоч для уявного портрета Ювіляра – отця-митрата, доктора Івана Музички – подати кілька біографічних даних. Він прийшов на світ 15 листопада 1921 року в селі Пукові, колишнього Рогатинського повіту, що на Івано-Франківщині, в убогій селянській родині. Син села. У родині було четверо синів і дочка. Іван був найстарший.

Звичайно, батьки дали дітям глибоке родинне і релігійне виховання. Далі життя минало за батьківськими молитвами і Божим благосло‑ венням. Батько Івана – колишній український січовий стрілець. Троє синів пішли слідами батька, себто стали вояками Української дивізії «Галичина», щоб здобути військові знання. Два старші сини, Іван і Василь, стали членами дивізії ще перед боєм під Бродами, а третій син Степан поступив туди, коли більшовицька армія вже сунула на Галичи‑ ну. На жаль, брат Василь загинув у бою під Бродами.

Народну освіту Іван завершив у рідному селі. Крім батьківської хати і школи, на світоглядне формування Івана мали вагомий вплив проповіді пароха Василя Соловія. Іван товаришував з його синами. Ще з дитячих років мріяв стати священиком. Вже у діточих забавах (коли мав 5-6 років) накладав на себе мамин фартух як фелон і відправляв похорон забитих горобчиків, киці, граючи ролю священика.

До речі, з біографії Папи Івана Павла ІІ пригадується такий самий епізод: ще юнаком він одягав мамину сукню і діяв як священик.

В юнацькі роки Іван щонеділі з молитовником у руці, який купив йому батько, був у церкві і в окремому гурті співав зі своїми однолітками. Товариші все питали Івана, скільки ще сторінок лишилось до кінця служби, і хитали головами: так багато… Вже у той час він був заавансований у релігійних питаннях і знав мелодії тропарів, що послужило його товаришам прозивати Івана з польської «єґомосьцьом», себто священиком.

Згідно з розповіддю отця Івана, ще будучи в народній школі він висловив батькові своє бажання стати священиком. Батько не заперечував, але сказав, що для цього треба вчитись у гімназії, а це коштує грошей. Де їх узяти? Що означало: ні, забудь!

Іван належав до здібних, розвинених учнів і мав музичний хист. Все це разом вимощувало йому шлях. При допомозі стипендії Кооперативи Центросоюзу, а згодом стипендії Івана Тиктора вступив на навчання до гімназії «Рідна школа» у Рогатині. Середню освіту закінчив у 1941 році радянською десятиліткою.

Слід наголосити, що Іван Музичка належав до генерації, яка виростала, світоглядно виховувалась і формувалась після програних українських визвольних змагань на основі домінуючого інтегрального донцовського націоналізму, перебравши естафету боротьби за українську незалежність. На той час у Західній Европі народжува‑ лись і поширювались світоглядно-ідеологічні формації – фашизм, націоналізм, націонал-соціялізм, соціялізм, комунізм та інші «-ізми». У цьому ключі діяла Українська Військова Організація (УВО), але для молоді найбільш привабливим був націоналізм, себто Організація Українських Націоналістів (ОУН). Іван Музичка був один з її активних членів з часів першої совєтської окупації в 1939 – 1941 роках. Восени 1941 року закінчилася розчаруванням його “революційна» участь в ОУН, яка розкололась на ворожі дві частини, і в тому поділі він не хотів брати участі.

У Львові, у вересні 1941-го, відкрилась богословська семінарія. Отець Соловій покликав і сказав Іванові: «Семінарія відкрита, збирайся і зголосися». За намовою, допомогою і відповідним супровідним листом отця-пароха Василя Соловія Іван Музичка рішився вступити до духовної семінарії на студії. По-батьківськи, як звичайно, прийняв його Князь нашої Церкви Митрополит Андрей і сказав йому в цій справі звернутись до отця-ректора Йосифа Сліпого. Тут була інша мова. Отець-ректор Йосиф переглянув приписані документи і сказав, що для того ще треба привезти міхи борошна, бараболі, круп, товщу і т. д. Така у той час була заплата. На жаль з «міхами» не вийшло, бо батьки не були спроможні, і Музичка повернув з жалем та розчаруванням до свого Пукова…

Після короткого учительського курсу став учителем початкової школи в своєму селі. В скорому часі його перевели до «школи вправ» при учительській семінарії у будинку гімназії в Рогатині, якою керував відомий педагог – доктор Кость Кисілевський. Школа потребувала учителя теорії музики, гри на скрипці й диригента хору. Ця позиція дісталась Іванові Музичці. На цьому становищі довго не задержався, бо вже у 1943-му зголосився, як уже згадано, до Української дивізії «Галичина».

Як про це згадує сам отець Іван, навесні 1943 року німці несподівано погодились створити дивізію «Галичина». Її ентузіястом у Рогатині був професор Микола Угрин-Безгрішний, колишній український січовий стрілець. У дивізії «Галичина» Безгрішний бачив чергову військову формацію, колишніх «усусів», але німцям не про те йшлося… Угрин як поет написав «Марш дивізії» і доручив Іванові Музичці покласти його на ноти. Доктор Борис Кудрик, який був частим гостем отця Соловія у Пукові, потвердив цей марш. Музичка під впливом Угрина став вояком УД «Галичина», восени 1943-го у Гайделяґрі пройшов рекрутський вишкіл та був призначений до дивізійної оркестри. Але через недомагання мусів покинути оркестр і водночас переклясифікуватись.

У Нойгамері пройшов санітарний вишкіл і був призначений до санітарної сотні та української диві‑зійної лікарні, що знаходилась біля міста Зіліна у Словаччині, директором якої був німець доктор Фрог. Були й українські лікарі, з-поміж яких відзначався доктор Лемішка. Так Іван Музичка пройшов «дивізійну епопею» до кінця з неперебійною думкою, бажанням стати священиком. Його військова карієра закінчилась у англійському полоні в Італії – Ріміні.

Відомо, що завдяки старанням Апостольського візитатора владики Івана Бучка Українська дивізія була врятована від примусової репатріяції на «родіну». Українські отці з Рима відвідали українських полонених у Ріміні. Тоді й блиснула іскра надії, що може здійснитись душевна мрія поступити на студії до духовної семінарії в Римі. Так і сталося – 27 зголошених полонених на студії богослов’я були у листопаді 1945 року звільнені з полону, і англійські вояки своїми машинами перевезли їх до Української колегії святого Йосафата у Римі.

Так непохитна мрія, безпере‑ бійне бажання Івана Музички бути священиком стали дійсністю. Завершив студії богослов’я докторатом. У травні 1951 року був рукоположений владикою Іваном Бучком на священика. Це була найбільша радість – воскресіння у його житті.

Слід підкреслити, наголосити, що священик – це не професія, це неохопне служіння у Господньому винограднику, віддаючи свої послуги довіреній пастві для її спасіння. Це є та Божа глибина, широта і безконечність у людському бутті. Так і не інакше сприймав, сприймає і в такому дусі безперебійно діє отець-доктор Іван Музичка.

Восени 1953 року він одержав призначення на душпастирську працю в Англії. На цьому становищі отець Іван із особливою відданістю та посвятою священнодіяв до 1975-го. Приходилося не без труднощів, але він їх успішно долав.

9 лютого 1963 року Митрополит Києво-Галицький Блаженніший Йосиф понад усякі сподівання з’явився на волі, у центрі християнства – вічному місті Римі. Він відкрив нову сторінку в історії Української Католицької Церкви. Блаженніший Йосиф скористався соборовою постановою про створення нових патріярхатів для Східних Церков і в Другого Ватиканського Собору висунув прохання, щоб УКЦеркву, яка є одною з найбільших Східних Церков, піднести до гідности патріярхату.

Але ця ідея не вкладалась у ватиканську «ostpolitik». На цьому тлі стався поділ у нашій Церкві. Українські владики за незначними винятками піддержували позицію Конгрегації Східних Церков, себто відому «ostpolitik». У більшості священики і переважно миряни піддержували позицію Блаженнішого Йосифа. У тій ситуації отець Іван Музичка, який уже був пов’язаний із Блаженнішим, будучи залученим до праці в Українському католицькому університеті, звичайно ж, підтримав ідею Йосифа Сліпого.

На жаль, екзарх УКЦ у Великій Британії Августин Горняк, ЧСВВ, був одним із трьох владик, які відмовилися підписати спільний лист-прохання до Папи Павла VІ піднести УКЦеркву до гідности патріярхату. З приводу цього на теренах Великої Британії виник конфлікт. Переважна більшість мирян і частково священики поставились проти владики Августина. Отець Іван був один із них, внаслідок чого єпископ Горняк позбавив його парафії. На вимогу владики Східна Конгрегація без фактичної причини суспендувала отця Івана Музичку. На запитання, що йому робити, Патріярх Йосиф сказав ігнорувати.

І як тільки префектом Східної Конгрегації став кардинал Владислав Рубін, мати якого була українкою і який був особистим приятелем отця Івана зі студій (бо він також військовик із корпусу Андерса), Патріярх Йосиф звернувся до нього з офіційним листом у справі суспенди отця Музички. До двадцяти чотирьох годин суспенда була знята.

Блаженніший Йосиф, беручи отця Івана на працю до Рима, до‑ бре знав його спроможності. Але отець Музичка підкреслює, що для праці в Римі не був готовий. Переконано вірю, що це говорить його скромність, не більше. На мою думку, побут отця Івана у Римі, при його кмітливості та працьовитості, поглибив знання під різними, не тільки богословськими, але й соціяльно-культурними і політичними аспектами. Його незрівнянно великий вклад праці у Римі, де він по сьогодні працює, є протилежним до ним сказаного.

Маючи нагоду спостерігати працю отця Івана, як вище сказано, друкувати його глибоко вдумливі статті в журналі «Патріярхат» і без‑ перебійно листуватись з ним по сьо‑ годні, можу з приємністю сказати, що він належить до особливих, виняткових священиків. Посідає широке знання не тільки з богослов’я, але й в інших дисциплінах, зокрема й культурологічно-політичному вимірі української науки. З отцем Іваном можна приємно вести цікаві розмови, дискутувати на різні теми. Він багатогранна особистість, дбайливий, строго (до військового штибу) впорядкований і вимогливий священик, перший парох церкви святих Сергія і Вакха у Римі, проректор УКУ ім. Папи святого Климента у Римі, ректор Колегії святої Софії, глибоко вдумливий, добрий проповідник, успішний педагог, організатор наукових конференцій, доповідей, ювілеїв, прискіпливо-блискавичний публіцист, письменник-есеїст, редактор-упорядник праць УКУ – «Творів Патріярха і Кардинала Йосифа», монографій (Володимир Ґоцький, Богдан Лончина й інші), чутливий музикант і диригент. Його вклад відданої праці у розвиток патріяршого осередку в Римі надзвичайно великий.

За радянщини на його глибоко вдумливі проповіді та проповіді отця-доктора Івана Гриньоха, трасльовані Радіо Ватикану, гостро реагували кремлівські опричники, зокрема відомий каґебівський борзописець майор Гальський.

До речі, як розказував мені отець-диякон Юрій Малаховський, який пройшов у Римі дияконські курси, найбільш любленими, цікавими й успішними серед викладачів були отці Іван Музичка та Іван Гриньох. Блаженніший Йосиф, беручи до Рима Івана Музичку, не помилився у своєму виборі.

Ще один вагомий штрих слід додати до портрета отця Івана: серед кандидатів Патріярха Йосифа на владик для України в 1975 році було четверо осіб: отець Степан Чміль, отець-доктор Іван Хома, отець-доктор Любомир Гузар і отець-доктор Іван Музичка. Останній відмовився, а троє перших були таємно, без відома Апостольської Столиці висвячені Патріярхом Йосифом. Відмова отця Івана Музички говорить багато сама за себе.

Правда, Апостольська Столиця не визнавала тайно висвячених як єпископів, але не заперечила їхніх свячень, бо свячення були важні. Відомо, що згодом вона визнала їх єпископами.

На закінчення вітання з патріяршим віком бажаю отцеві-митрату, докторові Івану Музичці прожити ще довгі-довгі роки життя в кріпкому здоров’ї і дальше з успіхом працювати у Божому винограднику на славу Божу, ріст, розвиток і добро нашої страждальної Церкви й українського народу.

Микола Галів

Кілька думок з приводу приїзду Верховного Архиєпископа Блаженнішого Кир Йосифа І-го Патріярха УКЦеркви

Декого може здивувати назва – Перший Патріярх Української Католицької Церкви. Це нічого нового, це логічне й історично оправдане заключення прав нашої Церкви. В такому дусі належало б нам трактувати візитацію Блаженнішого Кир Йосифа VII. В першу чергу ми самі маємо визнати й прийняти для нашої Церкви патріярший устрій з Патріярхом Йосифом на чолі.

З приводу візитації Блаженнішого Кир Йосифа належить не тільки торжественно вітати, підкреслювати критичний стан нашої Церкви, але поруч з тим робити певні висновки. Першим й основним висновком є спільне наше визнавання їх Блаженства Кир Йосифа І, Верховного Архиєпископа – Першим Патріярхом Української Католицької Церкви. Скажім собі хай слова – «голос народа – голос Божий» – стануть дійсністю. До такого заключення ми прийшли після несповна десять років спроб і змагань за права нашої Церкви.

Належить підкреслити, що ось скоро буде повних десять років, як український мирянський рух піддержав ідею Блаженнішого Кир Йосифа – піднести нашу Церкву до гідности патріярхату. На протязі того часу миряни чесно, гідно й достойно обстоювали цю ідею. Чи прислухались до нашого голосу ті, яким треба було? Що від тоді по сьогодні по відношенні УКЦеркви змінилось на вселенських вершинах? Що ми, як церковна спільнота разом зі священиками й владиками в цій справі зробили?

Дехто, по виступах мирянського руху та по шпальтах газет останнього часу прийде до переконання, що мирянське море, яке у недавно минулому було розбурхане і шумувало, повне енергії, виступаючи з берегів заспокоїлось. Мовляв все уклалось, як повинно і, як належало. Навіть, десь пляново, чи без пляну вирвались, ніби твердження – на лоні нашої Церкви наступив мир і тишина, що мовляв все наладналось. Дав би Господь, щоби ці слова, яких спрагнено очікуємо відповідали дійсності. Але не забуваймо, щоби часом ці слова не були піднесені для нас, як успокоюючі пілюлі, бо ж дійсність є іншою.

Наші вороги й недруги сподівались, що Т-во за Патріярхальний Устрій у першому своєму захваті спалахне, зробить троха шуму, а згодом втомиться й перестане не тільки діяти, але й існувати. Помилялись і помиляються ті, що так думають і цього очікують. Хоч одна декада активно творчої праці в історичній перспективі короткий промежуток часу, але в житті існування Товариства за Патріярхальний Устрій, це надзвичайно трудний і важко пройдений період. За цей час міцно закріпилась ідея патріярхату серед мирян. Товариство зактуалізувало церковну проблему, придбало для нашої Церкви щирих й відданих прихильників і послідовників серед своїх, як також серед чужинців, які не тільки словами але й ділом піддержували і піддержують наші змагання й домагання оправданих історичних прав для нашої Церкви. Товариство не тільки активно діяло, але поруч старалось вказати на конкретні факти, що діють проти нашої Церкви і створюють велику небезпеку. Різні сили так по той, як і по цей бік залізної занавіси пляново й поступово ідуть на знищення нашої Церкви у діяспорі. Подивімся на факти.

Формально на Україні Українська Католицька Церква не існує. Вона продовжує своє життя у катакомбах. Значить для кремлівських вождів справа УКЦеркви на Україні розв’язана, отже не повинні б тим ділом більше заниматись. Ліквідаторську позицію до нашої Церкви зайняла Російська Православна Церква у Москві на чолі з патріярхом Піменом, проголошуючи уневаження унії нашої Церкви з Римом. Здавалось би, що на цьому все є закінчене, але дійсність є іншою. Кремлівські вожді не можуть спокійно спати. Якщо хтось побіжно слідкує за радянською пресою то помітить цілий потік довгеньких статей і статейок у різних газетах, журналах і окремо присвячених виданнях, брошурах і книжках проти Української Католицької Церкви та проти її, так мертвих, як і живучих Владик. Імена Князя нашої Церкви Митрополита Андрея Шептицького і Верховного Архиєпископа Блаженнішого Кир Йосифа І не зникають з шпальт газет і журналів, яким приписується різні видумані «злочини». Журнал «Жовтень», що появляється у Львові який від деякого часу систематично поміщує статті на українські церковні теми таких борзописців як Клим Дмитрук. Т. Мигаль й інші, де плямують нашу Церкву й Владик. В такому самому дусі появилась стаття сповнена лайки й брехні С. Даниленка в журналі «Людина і світ», під заголовком «Диверсія з «патріярхатом». Наново перевидано, з додатковими наклепами книжечку «У тіні святого Юра», Володира Добричева. Що там тільки не написано! На цю безплідну макулятуру є гроші й папір, але на дійсні літературні праці того немає. Все це робиться з двох основних причин:

1. Щоб серед народу на Україні вбити християнського духа і 2. Знищити УКЦеркву у діяспорі. Для цього вживається різних шляхів і методів. Тут спритно використовується московську православну церкву, що є експозитурою Кремля.

З другої сторони ми також повинні приглянутись ближче, відкритими очима, як нашу Церкву трактує Ватикан. Незаперечною і болючою правдою є факт, що Апостольська Столиця не все заступалась за правдою і покривдженими. Ватикан часто вибирав сторону сильнішого. З політичних мотивів така позиція для Ватикану була вигідніша. Так було в минулому і так є під сучасну пору. Так було, з нашою Українською Католицькою Церквою у минулому і так є зараз. Якщо ж ідеться про сучасну ситуацію то вона діється в супереч постановам Вселенського Собору Ватиканського ІІ-го. Сьогодні всім відомо про те, що причини піднесення нашої Церкви до гідности патріярхату не лежать у канонічних, пасторальних площинах, але в діялозі Ватикан – Москва.

Листи кардинала Війо, що були розіслані до наших Владик в яких заперечувались права Верховного Архиєпископа і Синоди Української Католицької Церкви не були виявом християнської любови. Кожна твереза людина мусить усвідомити круту та пристосованську політику Ватикану, яка не має нічого спільного з підставовими християнськими засадами. Ми маємо стільки наявних фактів для того, щоб в кінці сказати, – не вся правда яка виходить з п’ятном Ватикану. Все це нас переконує, що Апостольська Столиця не реагує на просьби прохання – на молитву… На протязі того часу, що ми домагаємось привернення історичних прав для нашої Церкви, які були потверджені Вселенським Собором Ватиканським ми нічого не осягнули. Це тільки повинно нас утверджувати у тому, що ці права які належать нашій Церкві ми повинні самі собі взяти. Якщо ми цього не зробимо то ще роки проживемо, аж поки наша Церква не розплинеться в чужому морі. Нам немає потреби доказувати нашу лояльність і приналежність до Ватикану, що ми є невід’ємною частиною Вселенської Католицької Церкви, бо наша Церква за свою приналежність заплатила життям наших владик, священиків і вірних. Чи може бути більша заплата, як жертва життя?

Пройдений період доказує, що нам немає чого сподіватись від Ватикану, тільки спокійно, але рішучо користати з нашого права. Наше право не противиться Божим законам, не заперечує зверхности Апостольської Столиці й не заперечує нічиїх інших прав, але хоче, щоб наша Церква була зрівняна у правах і гідности з всіми іншими Католицькими Церквами східнього обряду. Наша Церква найчисленніша серед Католицьких Церков східнього обряду а заразом найбільше упосліджена.

З повищого ми повинні зробити конкретний висновок і визнавати Верховного Архиєпископа Української Католицької Церкви, Блаженнішого Кир Йосифа І Першим Патріярхом Української Католицької Церкви. Це буде нашим найбільшим гідним, достойним і торжественним привітом нашого Первоієрарха. Таке визнання сталось вже у Австралії. Владика Кир Прашко приймав Верховного Архиєпископа Блаженнішого Кир Йосифа І як Патріярха УКЦеркви. Якщо на терені США на такий крок не спроможуться наші владики й священики то повинні це визнання піддержати миряни і своїм голосом долучитись до Владики Кир Прашка.

Визнання Блаженнішого Кир Йосифа І Першим Патріярхом Українського Католицької Церкви є логічним заключенням пройденого етапу наших змагань на церковному полі за права нашої Церкви.

З приводу заяви Митрополита Амврозія Сенишина

Заява Митрополита Амврозія Сенишина, яка появилась в «Америці» і була передрукована 11 березня 1970 р. у «Свободі», вимагає пояснень і уточнень.

Якщо взяти до уваги відомі нам справи діялогу з Москвою, «паломництво» ленінградського митрополита Нікодима до Риму, яке відбулося безпосередньо після Синоду Українського Єпископату, як також друге «паломництво» екзарха московського патріярха Алєксєя для України, єпископа Філарета у Ватикані, та, що предметом розмови була Українська Католицька Церква, то побачимо перед якою небезпекою вона стоїть. Коли ж до цього пригадати акцію Священної Конґреґації для Східніх Церков, зглядно її Префекта кардинала де Фюрстенберґа який виступив проти Синоду Українського Єпископату, заперечуючи його, мовляв, це не був синод, але конференція без зобов’язуючих ухвал і секретаря Східньої Конґреґації єпископа Бріні, який письмом до Апостольського Делеґата у Вашінґтоні, доручив повідомити українських владик в ЗСА, що є неправний то побачимо справжні пляни наступу на нашу Церкву. В тій ситуації існує незаперечна конечність єдности нашої Ієрархії, священиків і мирян, і ясности думки, згл. заяв.

В перших днях жовтня 1969 року у Римі відбувся Синод Українського Єпископату, на якому прийнято Конституцію патріярхального устрою Української Католицької Церкви. В цій історичній події взяли участь всі наші Владики, за виїмком Митрополита А. Сенишина, який одинокий відмовився бути учасником Синоду і не підписав прохання до Святійшого Отця в справі підвищення нашого Верховного Архиєпископства до гідности Патріярхату. В останній своїй заяві Митрополит Сенишин пише: …»він, як українець, працює для України та стоїть на ґрунті помісности Української Католицької Церкви й визнає потребу завершення її патріярхатом, про що неодноразово заявляв усно й писемно». В тому справді немає нічого нового, це повторення гарних фраз і слів, нажаль без діл. Дозволимо пригадати що до цієї справи Митрополит Сенишин сказав в минулому. Не будемо тут писати про те, як заборонялось мирянам і Комітетові за Патріярхат збирати в цій справі підписи й висилати до Святійшого Отця. Пригадаймо пресову конференцію Митрополита А. Сенишина у Філядельфії 26 грудня 1964 року. На запит: «Ваша Ексцелєнціє, а яка Ваша думка щодо Українського Патріярхату?

Відповідь: Я, як кожний свідомий українець, здаю собі справу з того, що Український Патріярхат – це справа великого значення, і то не тільки церковного, але й національного для українського народу»… «Та на жаль, до сьогодні не поставлено ясно справи, як цей патріярхат мав би виглядати? Не поставлено його на властивій площині та не взято до уваги православних українців»… «А тепер треба багато любови і взаємо пошани до себе щоб прийшло до повного церковного об’єднання».

Об’єднання з нашими православними братами, це благородне діло, але як його сповнити, коли Митрополит Сенишин не захотів стати одним фронтом з нашими Українськими Католицькими Єпископами і прилучитись до Синоду Української Католицької Церкви?

Пригляньмось, що писалось на сторінках українського католицького; офіціозу філядельфійської митрополії «Шлях» /24 квітня 1966/ в статті п.з. «Партизанський В’єтконґ діє в нашому суспільстві»…

«Цю партизанську боротьбу проти Церкви і народніх установ комуністи ведуть пляново і під кличами патріотично-національних ідеалів. Перше вони кинули клич за українським патріярхатом. Сама ідея патріярхату прекрасна, але так звані «ревнителі» українського патріярхату дали себе зловити на пропаґандивну вудку комуністів».

В тому виявляється цікава аргументація, називається труднощі, але не говориться чому Митрополит не може покласти свого підпису під проханням до Святійшого Отця про піднесення Верховного Архиєпископства до гідности патріярхату. Спершу перепоною до патріярхату висувалось справу з нашими православними українцями, опісля – зроблено закид, що справу патріярхату перші кинули комуністи, а останньо все інше в порядку, тільки ще «існують дрібні різниці поглядів на юридичні проблеми патріярхальної структури», не називаючи їх. Нажаль, ці «дрібні різниці» є непереступимі, бо в іншому випадку Митрополит повинен був вже давно стати членом Синоду Українського Єпископату і солідарно покласти свій підпис під прохання до Папи.

В заяві зроблено закид делегації Т-ва за Патріярхальний Устрій УКЦеркви, мовляв – Митрополит їм сказав: …«що всі ці різниці поглядів будуть усунені до двох місяців! На жаль представники Товариства за Патріярхат на це не погодились».

Тут є маленьке непорозуміння, бо делегація не мала чого годитись, чи негодитись, вона прийняла до відома, що Митрополит А. Сєнишин сказав, що цю справу до двох місяців полагодить. Два місяці проминуло і в тій справі Управа Т-ва за Патріярхальний Устрій написала листа до Митрополита Сенишина, щоби довідатись, як властиво ця справа полагоджена? Нажаль по сьогодні вона не одержала відповіді на листа. Але повернімось до делегації Т-ва і тут дозволимо собі навести, які вимоги вона ставила Митрополитові. В перших двох точках делегація прохала відкласти свято 10-ти річчя Філядельфійської Митрополії і відбути в такому часі, щоби в ньому міг взяти участь Верховний Архиєпископ, Голова Помісної Української Католицької Церкви Блаженніший Кир Йосиф Сліпий. В наступній, 3-тій точці написано:

«Прохаємо їх Ексцеленцію до того часу:

1)      стати членом Синоду Єпископів Української Католицької Церкви та в порозумінні з їх Блаженством зайняти відповідне місце в цьому славному зборі священної ієрархії нашої Церкви.

2)      покласти ласкаво свій підпис під Конституцію Помісної Української Католицької Церкви, як і всі інші постанови Помісного Синоду Владик нашої Церкви, що відбулися в Святому Місті Римі в вересні-жовтні 1969 року, включаючи і письмо-прохання до їх Святости папи Павла VI, щоб зволив ласкаво піднести Верховне Архиєпископство до гідности Київсько-Галицького Патріярхату.

3)      спинити публікування протиукраїнських матеріялів у органі Філядельфійської Архиєпархії «Шлях».

4)      повідомити загал вірних окремим Пастирським Листом про Помісний Синод Владик Української Католицької, Церкви, та про те, що його постанови будуть зобов’язуючими для всіх вірних Української Католицької Церкви…»

Цитований документ є в посіданні Митрополита Сенишина. Отже складати вину на делегацію, а тим самим на Товариство є безпідставним. Митрополит твердить, що майже 7 років виступають проти нього, але це діється навпаки, бо Митрополит А. Сенишин майже сім років виступає проти створення церковного правопорядку і Помісности Української Католицької Церкви з Патріярхальним Устроєм, про що наявним доказом є цитоване його інтерв’ю, публікації в «Шляху», відсутність на Синоді Українського Католицького Єпископату і брак підпису на проханні до Папи про піднесення нашої Церкви до гідности патріярхату.

Невже ж ці незаперечні факти можна вважати, що вони є позитивними для добра Української Католицької Церкви і українського народу?