Микола Галів

У попередньому числі, за жовтень, у замітці про інтерв’ю кардинала Касіді ми згадали, що повернемось до питання ватиканської «остполітік». Здавалось, що з відходом старих творців «остполітік» і з приходом на Апостольський Престіл Папи Івана-Павла ІІ закінчиться цей ганебний період ватиканської «остполітік», яка не дала найменшого позитивного вкладу. Здавалось, що Папа Іван-Павло II, який дуже добре знає проблеми церков на Сході Европи,а зокрема Російської Православної Церкви, яка не визбулась ідеї «третього Риму»,покерує цими справами протилежно. До речі, було доволі багато часу і чимало незаперечних фактів, які повинні були переконати творців і реалізаторів від «остполітік», що всі надії і сподівання не мали і не будуть мати найменшого успіху.

Властиво, можна було б не звертати жодної уваги на ватиканську «остполітік», але вона все здійснювалась і провадилась виключно коштом Української Католицької Церкви. Це має парадоксальне звучання, але, на жаль, така є незаперечна дійсність. Трудно сказати, чи це незнання справи, чи повна ігнорація, бо майже до кінця вісімдесятих років на просторі колишнього Радянського Союзу не було жодної іншої Православної Церкви, крім Російської. Існувала в дуже обмежених рамках Римо-католицька Церква у Литві й у деяких місцях Західньої України. Також існувала підпільна Українська Греко-католицька Церква. Одинока Російська Православна Церква не тільки що не мала жодних перешкод, але була особливо фаворизована урядом у Кремлі, а також всемогучим в той час КДБ. На потвердження цього факту сьогодні є вже чимало доступних фактів і безпосередніх свідчень, які підтверджують цю ситуацію. Коли до цього пригадати, як Російська Православна Церква у 1946 році на т.зв. «соборі» проковтнула Українську Греко-католицьку Церкву і поставила її поза букву закону, пограбувавши все її майно. Як же це розглядати з християнського боку? Немає ні одного жесту, щоб російське православ’я стало в обороні переслідуваної Церкви. Треба ж також пам’ятати, що та ж сама Російська Православна Церква скоріше за УКЦеркву проковтнула Українську Православну й Українську Автокефальну Православну Церкви. Це, що робила Російська Православна Церква, і сьогодні дальше продовжує, є нічого іншого, тільки насиллям над Христовим вченням. Досьогодні Російська Православна Церква, а зокрема її ієрархія, не спромоглась до публічного визнання вини і не попросила у покривджених прощення. Що більше, ця Церква має відвагу говорити, що їй діється кривда, бо відбирають нею привласнені не її церкви і церковне майно. Ось таке «православ’я» манить і притягає деяких ватиканських чинників, як кард. Касіді і деяких єзуїтів. Бідний кардинал, боїться, що незалежна Україна поставить хрестик на його брехливому екуменізмі.

Яка іронія долі, ми, український народ, молились і просили Всевишнього Господа Бога, щоб нагородив наш народ свободою і незалежністю, щоб український народ міг свобідно молитись і прославляти Всевишнього та бути сам собою. І коли Господь по довгих, довгих роках молитов і терпеливих страждань вислухав наші просьби, нагородивши український народ незалежністю, то префект для християнської єдности у Римі бачить в тому загрозу для екуменізму. Про який екуменізм може бути мова, коли Російська Православна Церква не перестала діяти імперськими методами. Ось ще недавно її Патріярх Алексій II публічно був висловився за твердою, диктаторською лінією у Радянському Союзі. Треба припускати, що він був співзвучний з путчистами, бо ж вони бажали також тієї твердої — тоталітарної лінії. Молім Всевишнього, щоб прогнав з ватиканського олімпу лже-екуменістів.

Про те, що незалежна Україна є небезпекою для т.зв. екуменізму, також пише ватиканський «Католік Ньюс Сервіс» (Католицька Пресова Служба). Про таку настанову пише журнал «Ля Цівільта Каттоліка» (Католицька Цівілізація ), у якому говориться, що «в інтересі стабільности світу Радянський Союз повинен залишитись великою силою і Михайло Горбачов повинен продовжувати керувати країною». В журналі зроблено наголос, що у зв’язку із путчем є і будуть можливості для постання «небезпечного націоналізму». Також сказано, що, мовляв, послаблений Радянський Союз не буде спроможний балянсувати «американську надпотугу» у світі. Цю ситуацію, себто «американської надпотуги», ми мали можливість бачити у перській війні, — написано у журналі.

Дальше в журналі пишеться про те, що «є виразним факт, що розпад Радянського Союзу створить політичний вакуум на Сході, це буде упадком Великої Росії, що приведе до постання «небезпечного націоналізму» і правдоподібно до балканізації великої частини Східньої Европи. Поруч також згадується і релігійні аспекти з упадком комунізму у Радянському Союзі. Упадок марксівської ідеології говорить про моральну перемогу християнства, яке було спосібне зберегтись, вижити на протязі десятиліть переслідування.

Цікаві думки, але чи вони вкладаються у християнські норми і чи вони справді підходять для монашого чину єзуїтів? Прогнози суто політичні, а не християнські. Треба брати до уваги, що це єзуїтський журнал, який до деякої міри також висловлює становище Ватикану. Ніби з одної сторони Ватикан має страх від «американської надпотуги», а з другої чомусь беззастережно піддержує політичні думки тієї самої «американської надпотуги», про «небезпечний націоналізм», про сильний Радянський Союз і т.д. Цікаво запізнатись також з представником єзуїтського чину американського покрою.

Знову ж подаємо за Католицькою Пресовою Службою думки американського єзуїта о. Тафта, який спеціялізується по історії Літургії східнього обряду, він висловив в інтерв’ю цікаві думки, твердячи, що «євангелізацію в Росії треба залишити Православній Церкві, втручання Католицької Церкви буде шкодою для майбутньої християнської віри». Звичайно, тут немає і не може бути мови про домінацію «американської надпотуги», як також не згадується сильний Радянський Союз, але висуваються інші аспекти. Для о. Тафта, який вчить в Орієнтальному Інституті у Римі, Східня Европа — це тільки Росія і Православна Церква. Отець Тафт говорить: «Ніхто з нас не має чистих рук у всьому цьому. Католики часом діють в гнітучий спосіб, і ми мусимо бути винні в цьому. Інші роблять нам те саме, і ніхто не може мати претенсій вимагати високих моральних основ. Тут не може бути сумніву, що майбутність християнства в Росії є в руках Російської Православної Церкви. Пробувати Католицькій Церкві підміновувати це було б шкодою для майбутньої християнської віри». Отець Тафт також остерігає Католицьку Церкву не пробувати скористатись своєю перевагою над слабкістю і безладдям православ’я. Він іде так далеко, що сугерує, що Католицька Церква повинна працювати для зміцнення Російської Православної Церкви і одночасно шукати дорогу до відновлення єдности між двома Церквами.

Це справді побожні бажання, тільки біда в тому, що о. Тафт не знає, чим була на протязі всієї своєї історії Російська Православна Церква! Вона ніколи не була сама собою. Вона все була знаряддям у давно минулому царів, а в недавньо минулому червоних царів, все здійснювала не християнські, а імперські ідеї. Навіть тепер, заява Патріярха Алексія II, де він висловився за твердою — тоталітарною лінією у країні, потверджує вище сказане.

Роздумуючи над вище сказаним кардиналом Касіді, становищем єзуїтів й Ватикану, хочеться на ввесь голос кричати: а де ж християнська справедливість? Чому ж у людей, що посвятились іти за Христом і бути пастирями людських душ, затратились християнські виміри любови, добра і справедливости, а взяли верх суто політичні калькуляції?

Просім Всевишнього Бога, щоб допоміг ватиканському олімпові провести у себе так забуту, а дуже потрібну, християнську «гласность» і справжню християнську «перестройку», бо невідклично цього чекає Христова Церква, себто Божий Люд.

Можна було сподіватись таких докорінних змін на горбку св. апостола Петра у Римі з приходом Святішого Отця Івана-Павла II, але, на жаль, дотепер це не сталось. Знаємо, що є очевидним, що для цього існує конечна і життєва потреба Христової Церкви, щоб вона могла дальше рости і розвиватись.

Щоб на ватиканському олімпі домінували християнські чесноти, а не політичні пляни і калькуляції. Щоб незмінно залишились християнська любов і справедливість, бо це є ці незмінні Христові вартості, які визначують у світі спокій і мир, а не міцний Радянський Союз, як твердять кардинал Касіді і єзуїти, забуваючи при тому, що Радянський Союз був і таким бажає залишитись, себто тюрмою народів, де були потоптані людські права, людська гідність, де за благословенням Кремля домінувала єдина Російська Православна Церква. Чи продовжувачі сучасної «остполітік» бажають нам сказати, що було інакше або що буде інакше? Ми є безпосередніми свідками російської жорстокости, і Російська Православна Церква не була іншою, і тяжко сьогодні переконати людей і сказати на чорне, що це є біле, і навпаки.

Просім Всевишнього Господа Бога, щоб навернув нових творців «остполітік» на справжній християнський шлях, бо тільки Христові принципи любови і справедливости є незмінними і незаперечними, які одинокі ведуть до миру і спокою і забезпечують стабільність людства у світі.

Щойно недавно ми пережили радісні і тріюмфальні дні нашої Української Католицької Церкви й українського народу, себто відродження УКЦеркви на рідних землях, офіційний поворот Патріярха Мирослава-Івана Кардинала Любачівського на митрополичий престіл УКЦеркви у Львові, а останньо проголошення незалежности України. Це великі події, яких нам ще не вдалось належно проаналізувати і дати їм належну оцінку.

Відомо, що всюди с проблеми. Україна їх має чимало і в тому наша УКЦерква в Україні, яка пробує різними шляхами зализувати глибокі рани. Знаємо, що короткий час після відродження чи воскресіння нашої УКЦеркви в Україні глава Помісної Української Католицької Церкви мав свій осідок у Римі, а у Львові був його всіма улюблений містоблюститель, правлячий Митрополит Володимир Стернюк.

Знаємо, що не може бути ніде двох голів, ні в державі, ні в Церкві, ні в жодній іншій організації чи інституції. З поворотом Патріярха Мирослава Любачівського справи у нашій Церкві ускладнились — зарисувались деякі непорозуміння між Владикою Володимиром Стернюком і Патріярхом Мирославом Любачівським. Хто керує УКЦерквою? Ці непорозуміння спричинились до того, що на цьому тлі постали різні несотворені сплетні, які поширено в Україні і тут. Іде мова, що митрополитові Володимирові Стернюкові зроблено велику кривду, що його «викинено» з митрополичої палати і т.д., що не згідне з правдою. Знаємо, що непорозуміння є людською слабістю, якої треба уникати. Незаперечною правдою є те, що головою Помісної Української Католицької Церкви є Патріярх Мирослав-Іван, і йому треба повинуватись. Було б краще, якщо б ми тепер не займались сплетнями, а активно допомагали, щоб наша УКЦерква стала міцно на своїх ногах. Працюймо для цього всі разом.

М. Галів

Навколо Синоду Єпископів Помісної Української Католицької Церкви, що відбувся у Римі у лютому ц.р., дехто його називає «сьомим», а дехто «другим надзвичайним», що, фактично, ні перше, ні друге не відповідає правді. Свого часу було на одному з синодів прийнято постанову, щоб не називати синодів порядковими числами, бо ж були синоди за св.п. Патріярха Йосифа, які не можна поминати. Отже, вирішено називати синод такого то року. Варто тієї постанови придержуватись, бо вона нікого не виключає і все залишається, як було. Це стільки до номенклятури, що варто все мати на увазі.

Це вперше за всі часи, відколи відбувались Синоди Єпископів Помісної УКЦеркви, почавши від св.п. Патріярха Йосифа, що не було представників зорганізованого українського мирянства або ширшої делегації на терені Риму, де відбувались синоди. Не раз бувало, що під час того часу, коли відбувались синоди, відбувались мирянські конгреси чи конференції у Римі. Не раз дехто з єпископів дорікав мирянам, що, мовляв, їм перешкоджають у нарадах. Це історія.

Під час останнього Синоду не було мирян і, мабуть, ніхто не перешкоджав у нарадах. На жаль, ще нам не відомо, чи вони вийшли кращими, себто чи були більше успішними? Знаємо, що в тому часі чомусь поширювались серед діяспори у США і Канаді якісь не перевірені вістки про різні резигнації, про нових, себто новообраних патріярхів, а все це були плітки. Дехто був заінтересований у тому, щоб показатись, що знає найновіші вістки з форуму синоду. Всі ці вістки скоро зникали, як миляні баньки, бо не мали жодного потвердження.

Останній Синод належить до найбільш засекречених синодів. Кожний з єпископів, себто учасників синоду, був особисто у якійсь формі зобов’язаний у затриманні тайни щодо порушуваних і вирішених проблем на форумі нарад синоду. Чому, властиво, така велика секретність, то один тільки Господь знає. Дуже часто за засекреченими стінами нарад добре заховувати свої немочі, свої слабості перед мирянами. Мабуть, тому мирян, ні представників священиків не допускають на наради синоду. Найдалі можуть дійти до порогу залі нарад і сказати привітальне слово, як це було на Синоді у червні минулого року. Так миряни, як і священики, могли б багато внести свіжої крови під час нарад, що, напевно, було б корисним для Церкви. Дуже часто на оправдання такого стану висувається різні церковні канони. Хто ж ці канони установляє — люди, отже і люди можуть їх змінити. Одиноких законів не можна змінити, це Божі Закони, тільки вони є незмінними. Треба таки відмітити, що ці церковні канони чи закони не все є ідеальними і справедливими, мало цього, часом дуже кривдячими. Для цього може бути дуже добрим прикладом наша Помісна УКЦерква тоді, коли вона була поставлена поза буквою закону на своїх рідних землях, то вона не могла була стати у повному значенні цього слова патріяршою Церквою, бо не мала своєї території. Територія людських душ не була вистачальна. Хіба ж це не було і не є кривдячим для нашої Церкви?

До речі, справу визнання патріярхату Помісної УКЦеркви був висунув на Синоді Помісної УКЦеркви у червні 1990 року правлячий Митрополит Володимир Стернюк, і не було тоді жодного заперечення, але не видно, що справа посунулась уперед. Вже сьогодні не можна сказати, що наша Помісна Українська Католицька Церква не має території. Вже час, щоб був визнаний патріярхат нашої Церкви згідно з постановами Вселенського Собору Ватиканського ІІ, де було сказано, що для Східніх Церков є притаманна форма патріярхатів, і де таких немає, треба їх утворити.

До речі, Блаженніший Патріярх Мирослав-Іван у своєму слові до Святішого Отця Папи Івана-Павла II звернувся такими словами у справі патріярхату: «Сьогодні більше, як колинебудь, очікують Українська Церква і нарід від Вашої Святости визнання патріяршого устрою, і дай, Боже, щоб ми дочекались вже в близькому майбутньому цієї блаженної хвилини, коли Наступник Петра, як колись апостол Андрій, поблагословить Київські гори і наш Львів патріяршої Церкви древньої Руси-України».

Треба сподіватись, що ці слова прохання не зависнуть у повітрі. Крім цього, Блаженніший Мирослав-Іван просив, щоб Папа Іван-Павло ІІ утворив нові єпархії не тільки в діяспорі, але й в Україні, та просив благословити його в дорогу до повороту на батьківщину, до прадідної палати на Свято-Юрській горі у Львові.

Ми нічого не почули про справу беатифікації слуги Божого Митрополита Андрея. Вже був час, щоб Слугу Божого Андрея проголосити чи піднести до лику святих. Український народ сподівався, що піднесенням до лику святих Митрополита Андрея Шептицького замаркується в історії УКЦеркви на закінчення першого тисячоліття і на початку другого тисячоліття християнства Руси-України, але, на жаль, цього не сталось. Здається, призабулось тоді і, мабуть, призабулось і сьогодні. Що ж в цьому відношенні сказав Синод Єпископів Помісної УКЦеркви? Які винесені постанови по відношенні відзначення 400-річчя Берестейської Унії? Можна тільки побоюватись, щоб часом, не зустріла така доля цих ухвал і постанов останнього Синоду, як деяких попередніх синодів, ухвали яких лежать на столі під сукном Апостольської Столиці і ніколи не були проголошені.

Знаємо, що не всі владики з України були на Синоді. Бракувало містоблюстителя Патріярха Мирослава-Івана правлячого Митрополита Блаженнішого Володимира Стернюка. Кажуть, що його відсутність була подиктована не тільки хворобою… Видається нам, і в цьому ми є дуже переконані, що наша Помісна УКЦерква заслуговує більше, як куртуазійних жестів. Нам не відомо, чи це наші владики, учасники Синоду, дали відчути тим, до кого це відноситься. З промови Папи Івана-Павла ІІ під час зустрічі на закінчення Синоду цього, в жодному випадку, не відчувається. Треба сказати, що наша Церква сподівалась значно більше від Папи Івана-Павла II.

Микола Галів

Дуже часто у розмовах з українцями-православними на релігійні теми можна почути поставлене у заголовку питання — що дав для України Рим? Якщо хтось не бажає бачити, що для нас дав Рим, то можна сказати, але в нічому нам не пошкодив і не вчинив жодної кривди. Співрозмовник все має дуже серйозні труднощі назвати щось конкретного. Найбільший аргумент — Польща, яка нам заподіяла багато кривди, окупуючи українські землі та польонізуючи українську вищу верству суспільства. Також в тій площині можна б також поставити таке саме питання, а що нам дало і дає православ’я і яке православ’я: московське, константинопольське чи автокефальне? У наведених питаннях може все виглядати дуже спрощено, але все це має менше чи більше певний вагомий зміст. Для цього, щоб себе в цих питаннях утвердити, треба над ними серйозно застановитись і без упередження дати самому собі відповідь.

Треба ствердити, що українці-католики рідко коли ставлять питання у такій площині. Вони радше схильні до співпраці, до дружнього християнського діялогу, віддаючи належне Українській Православній Церкві. На жаль, чогось подібного не можна відчути зі сторони українців-православних, звичайно є такі, але дуже малі винятки. Для українців-православних. католицизм і католик — це щось таке вороже, прямо шкідливе для України, а водночас православ’я — це щось рідного, близького, святого, патріотичного. Чи справді це правильний і правдивий підхід? Чи можна і чи корисно робити такий поділ на біле і чорне чи на зрадників і патріотів?..

Це в самій основі дуже шкідливий і нерозумний підхід. В першу чергу нездоровим явищем є робити наголос на прикметники, які в суті Христової Церкви є майже не суттєві, а забувається основа Христової Церкви, віра у Спасителя-Христа Господа нашого, Який є джерелом любови.

Так, треба визнати, що був час, коли Католицька Церква трактувала Православну Церкву як єретичну, але після Вселенського Собору Ватиканського ІІ цю настанову, цей підхід відкинено як шкідливий. Обидві — Католицька і Православна Церкви прожили віки у клятві і, здавалось, цьому не буде кінця і понад усі сподівання зняли цю клятву і Папа Павло VІ, і Вселенський Патріярх Атенаґорас обнялись поцілунком любови. Сьогодні між тими Церквами проходить дружній діялог, включно з Англіканською Церквою, у напрямі — «щоб усі були одно». На жаль, ми, українці, під тим оглядом далекі від такого підходу, а зокрема під сучасну пору на наших рідних землях. Там дуже перенаголошено прикметники. Для деяких католиків слово «православ’я», «православний» стало так далеким, прямо згіршуючим, що суперечить вченню Христової Церкви, яка є сперта на любові до ближнього і любові до Бога. Іноді можна до цього мати зрозуміння, але не виправдання. Коли така настанова існує серед мирян, які від того режимового православ’я багато пережили і потерпіли, що сама згадка цього слова відштовхує, але під цим оглядом не можна мати ні зрозуміння, ні виправдання, коли така настанова існує і є підсилювана членами монашого чину, маємо тут на увазі висиліян.

З другої сторони, в українському православному таборі слово «католик» асоціюється з чимсь найгіршим і ворожим для українського народу, що є повною неправдою. З цього нібито випливає ця ненависть до Ватикану, до католицтва, бо, мовляв, скільки шкоди нам зробила католицька Польща. Все це крайності з одної і другої сторони, які нам треба поборювати, щоб їх невтралізувати, щоб їх не було.

Шукаймо у цих крайностях спільного знаменника, знаменника, який нас буде поєднувати, зближувати, як братів по національності і братів по Христі. Цим спільним і непорушним знаменником є наше християнство, наша віра у Триєдиного Господа Бога, віра в Христову Церкву, якої ми всі є дітьми. Отже, ні більше, ні менше ми є християни, і це є наш спільний корінь, з якого ми спільно виросли.

На жаль, християнський світ поділився, а ми стали його жертвами. Тоді коли християнський світ у 1054 році ділився, не існувало ні православних, ні католиків. Тоді була одна Христова Церква. Поділ Христової Церкви пішов по лінії Схід і Захід, і так утворились Східня і Західня Церкви. На жаль, варто відмітити, що Східня Церква не творила якоїсь одности. Константинопіль не став об’єднуючим чинником, яким був і залишився Рим для Західньої Церкви, себто для католиків латинського і східнього обрядів. Правда, і навіть сьогодні Вселенський Православний Патріярх у Константинополі не об’єднує всіх православних. У православному світі відіграли чималу ролю політичні впливи, які виразно показались у Російській імперії. Так поруч двох головних християнських центрів утворився третій у Москві. Московський християнський центр все спирався на політичних впливах. Московський християнський центр ніколи не був суто християнським, не керував сам собою, а ним керував цар, і звідси походить цареслав’я московського православ’я. На жаль, московський православний центр залишився таким по сьогодні.

Це у свій час добре збагнули українські владики, вони бачили, до чого прямує Москва і московське православ’я. Тому логічно вони старались втікти від тієї дійсности. Це дало причину українським владикам прихилитись до римської — західньої Церкви, затримуючи за собою свій питоменний східній обряд. Такий акт стався у Бересті в 1596 році, який відомий під назвою Берестейська Унія. Поруч з тим слід підкреслити, що Берестейську Унію підписали київські, а не галицькі владики, останні прилучились до унії через сто років пізніше. На жаль, досьогодні ніхто не дав відповіді, чому православна віра на західніх землях України, піддержувана козаччиною, прилучилась до Риму, себто визнала акт Берестейської Унії релігійно, духово, культурно і національно-політично правильним. Ось цей поділ, якщо його так можна назвати, зберіг українську національну ідентичність. Таж відомо, що православ’я після упадку Київської держави на Україні утверджувало імперську, русифікаторську політику, засуджуючи кожний український самостійницький почин. Клясичним прикладом може послужити факт виклинання гетьмана Івана Мазепи. Звичайно, унію зі сторони православних в основному приписується Річі Посполитій Польщі, себто це її католицькі пляни, а тим самим за тими плянами стояв і Рим. Але ж незаперечним є факт, що пляни Польщі, яких вони бажали, не здійснились, бо Українська Церква, що пішла на унію з Римом, не пішла на пляни Польщі. Був час, що Польща поборювала українських уніятів, а піддержувала православ’я. Ні більше, ні менше унія Української Церкви з Римом не вкладалась в жодні пляни, бо Українська Церква залишилась ідентичною у злуці з Римом.

Варто нагадати великого ерудита, неперевершеного оборонця православ’я Мелетія Смотрицького, якому православні пропонували блискучі владичі мітри, від яких він відмовився. Ніхто Мелетія Смотрицького силою не примушував і ніхто йому не обіцяв з католицьких кіл ні почестей, ні високих становищ у церковній католицькій ієрархії, але він таки сам і добровільно перейшов на католицьку віру. Мелетій Смотрицький дуже добре знав і бачив пляни російського православ’я на Україні, а фактично бачив, що ідентично українського православ’я на Україні немає. Звичайно, цареслав’я і виклинання гетьмана Івана Мазепи Православною Церквою не могло притягати до тієї ж Церкви українську інтелігенцію, якої багато не було, але і ця була індиферентна до московської Церкви. Отже, не таке святе і блискуче було православ’я на Україні. Новопостала Автокефальна Церква на Україні у визвольні роки не мала можливости розвинути своєї праці, бо більшовики її дуже скоро зліквідували на чолі з Митрополитом Липківським.

Варто подивитись, що нам дав Ватикан чи Рим? У першу чергу треба сказати, що Рим нам не забрав ні одного клаптика землі. Не вбивав наших людей. Якщо нам шкодили і діяли проти нас поляки чи Польща, то цього в жодному випадку приписувати Апостольській Столиці не можна, бо є випадки, де Апостольська Столиця виступала проти польських потягнень, але це також історія. Звичайно, ми, католики, маємо також свої оправдані претенсії щодо політики Ватикану, але нашими вимогами ми ніколи не намагались і не намагаємось заперечити допомоги, яку нам дала Апостольська столиця. На протязі історії були різні ситуації, але ми своєю приналежністю до одного з найбільших християнських центрів багато скористали. Ми рахувались як Помісна — окрема Українська Католицька Церква східнього обряду. Коли нашу Церкву було ліквідовано в 1946 році, Апостольська Столиця тоді одинока протестувала і стояла в обороні нашої УКЦеркви.

Ми були безпосередніми свідками під час відзначення 1000-річчя хрещення Руси-України, як багато нам допомогла Апостольська Столиця. Про те, що наша Церква відзначає 1000-річчя, знав ввесь католицький світ і взагалі вільний західній світ завдяки Апостольській Столиці. Католицька Церква у багатьох місцях святкувала разом з нами. Ми відзначали наше 1000-річчя разом з латинською Католицькою Церквою у всіх більших містах: Нью-Йорк, Вашінгтон, Лондон, Рим, Польща (Ченстохова), а в той же час Україна мовчала. Московське православ’я відзначало російське тисячоліття. Голос справжнього тисячоліття відмічала катакомбна Українська Католицька Церква. Без найменшого сумніву українська діяспора при повній підтримці Апостольської Столиці гідно й достойно відзначила історичну дату свого християнства.

Приналежність УКЦеркви до Апостольської Столиці є правильне, корисне і доцільне. Апостольська Столиця простягнула свою християнську допомогу не тільки для УКЦеркви, але в загальному для української діяспори, української науки і культури, вдержуючи українські наукові установи і заклади.

Таки Апостольська Столиця допомогла у критичний час після Другої світової війни врятувати українську молодь, що була в Риміні, яка мала піти на повільне знищення у більшовицькій дійсності. Можна б багато назвати поодиноких фактів, які промовляють, як багато допомогла нам Апостольська Столиця не тільки в релігійно-духовому житті, але й в загальному для українського народу. Безперечно, що легалізація УКЦеркви в Україні — це ще неоцінена велика заслуга Апостольської Столиці, а зокрема Папи Івана-Павла II, який має велике зрозуміння до проблем і потреб нашої УКЦеркви.

Відповідаючи на питання, що нам дав Рим, — можна коротко сказати багато, але ми не зуміли цього належно оцінити. Для цього раджу прочитати слово Архиєпископа Анджело Содано, яке він виголосив перед українськими владиками наприкінці червня 1990 року у Ватикані під назвою «Діяльність Святої Столиці на користь Католицької Церкви українського обряду», яку друкуємо вгорі.

Микола Галів

У своїй гладкій, без заікання, розповіді арх. Іриней розказує, як це вони успішно у Москві й Києві (не називаючи, хто це «вони») домовились, як успішно й пляново ділити «ведмедя», себто колишні, з-перед 1946 роком українські католицькі церкви на Західній Україні. Архиєпископ Іриней виявляє велике зрозуміння до складних питань і вимагає християнського вияву, ніби як личить доброму християнинові, та й ще до цього людині з високим церковним саном архиєпископа, що є, як звичайно, правильно і так повинно бути, але цей вияв і застосування повинні проявлятись не тільки до сучасних подій, себто не тільки сьогодення, але треба б себе таким показати і до вчорашнього, себто піти до генези, з якої виросли сучасні проблеми. Знаємо незаперечно, що генеза сучасних релігійно-церковних питань, т.зв. «возз’єднання» не була виявом християнської любови, але навпаки.

Усім, хто тільки цікавився питанням т.зв. «возз’єднання» Української Католицької Церкви з Російською Православною Церквою і насаджування російського православ’я на західніх українських землях відбувалось насилям і неймовірним терором. Належало б мати хоч трішки цивільної відваги і в ім’я правди сказати, що т.зв. львівський «собор» в 1946 році був нечуваним в історії людства пекельним насиллям, яке українському народові принесло незлічимі жертви, а Українській Католицькій Церкві втрату всіх владик, сотні священиків, ченців і черниць і сотні тисяч віруючих, які були арештовані і вислані на заслання.

Сьогодні належало б з того т.зв. «собору» починати розмови, чого і правильно вимагав Владика Володимир Стернюк. Російська Православна Церква, якщо вона справді є християнською Церквою, повинна була вже давно відмовитись і публічно визнати, що т.зв. львівський «собор» у 1946 р. був недійсним. Якщо б це зробила московська патріярхія, тоді можна було сказати, що справді це є вияв доброї волі та християнської любови.

Після цього можна було починати розмови про ділення «ведмедя». Напевно на такій канві можна б було продовжувати із зрозумінням розмови і знаходити спільну розв’язку складних питань. На жаль, деякі відповіді арх. Іринея мають посмак політично спекулятивний, а не християнський доброзичливий.

Варто б арх. Іринеєві та всій московській патріярхії на чолі з Патріярхом Піменом та екзархом київським Філаретом заглянути до власних т.зв. «соборових» документів або до книжечки під назвою «Діяння собору…», де на 26 сторінці у підзаголовку «Перше возз’єднання у Києві». Читаємо:

«Закінчуючи підготовчу акцію середі духовенства, треба було думати про вступні організаційні праці в справі самого Собору. Ясним є для кожного, що собор не міг відбутись без участи в ньому єпископів і то своїх, що вийшли з свого ж духовенства. (Підкреслення М. Г.). Відчуваючи і глибоко розуміючи цю нашу потребу своїм батьківським серцем, Патріярх Московський і всієї Русі Алексій сам розв’язав справу єпископату для нової галузі у винограднику Христової Церкви і тому на 24 і 25 лютого 1946 р. призначив хіротонію на єпископів о. Антонія Пелвецького і о. д-ра Михаїла Мельника…». Там же дальше говориться, що вони ж на цю хіротонію їхали з великим почотом. Там також говориться, що для голови Ініціятивної Групи д-ра Костельника була призначена Львівська єпархія, але це не могло статись, бо він був одружений, тому на це місце посадили преосв. Макарія, який добре доглядав, щоби все було по пляну. З повищого виразно видно, що на т.зв. «соборі» не було ні одного греко-католицького єпископа. А члени Ініціятивної Групи вже навіть не були католицькими священиками, бо ще перед хіротонією прийняли російську православну віру. Тим разом московській патріярхії вдалось взяти Греко-католицьку Церкву даром «без соболів». Це ж було діло всемогучого Сталіна й НКВД, а їм послушно помагала Російська Православна Церква на чолі з Патріярхом Алєксієм. Російська Православна Церква повинна б публічно висповідатись і просити у першу чергу прощення перед винуватцями, і щойно тоді шукати спільно розв’язки цих складних питань, що виросли на кровожадній спадщині Сталіна.

Ще не так давно Російська Православна Церква і її найбільші чиновники все і постійно заперечували, що Української Католицької Церкви в Україні немає, що така «самовільно» розв’язалась, ліквідувалась, не існує. Пришивали нашій Церкві коляборацію з гітлерівською Німеччиною, тоді коли цей «коляборант», Слуга Божий Митрополит Андрей Шептицький одинокий серед багатьох мав відвагу у зеніті гітлерівської перемоги написати своє Послання до своїх віруючих і духовенства під назвою «Не вбивай». Це був вияв справжньої християнської любови. Віримо і надіємось, що в колах Російської Православної Церкви знайдуться такі, які будуть мати відвагу відмовитись від жалюгідного т.зв. львівського «собору» возз’єднання і вибачитись за всі скоєні кривди.

Як може сьогодні Російська Православна Церква вимагати від українців-католиків християнської любови і зрозуміння, коли вона її уважає безіменною. Ця Церква мала назву Греко-католицька, а сьогодні має Українська Католицька Церква. Католицьких Церков східнього обряду є багато. Хіба ж це не є образа? Хіба ж це не є вияв насилля, бо на таку рецепту, виготовану в московській патріярхії, Владика Стернюк і українські католицькі владики не можуть погодитись.

На жаль, дотепер Російська Православна Церква не зробила найменшого християнського навіть жесту. Тут без порівняння виявив більше зрозуміння до наших проблем Михайло Горбачов, як християнська московська патріярхія. Хіба ж це не іронія? Бажається поставити відкритим питання для московської патріярхії, коли Російська Православна Церква стане сама собою і буде діяти згідно з Божими законами — незаконно загарбане поверне їх первісним власникам, заподіяні кривди направить? Віримо і надіємось, що Божа Правда переможе.

Микола Галів

Мабуть, в даному випадку не доводиться доводити доведене, а тим більше деяким нашим владикам про те, що неувагою і недоброзичливістю нічого не можна осягнути. Така настанова, настанова неґації, неуваги й іґнорації, це не той шлях, що веде до миру і спокою.

Мабуть, дехто забуває, що Христове вчення, що принесло спасіння для людства, було сперте на основній Божій заповіді — Любові, не відноситься тільки до мирян, але в неменшій мірі і до тих, що голосять Боже слово, і владик. Прикладів для того, що тих проявів у деяких владик немає, можна б знайти багато. Згадаймо Англію, а навіть Боффало…

До висловлення цих думок послужили нам деякі вістки, що ненадійно попали до нашої редакції із засідання Президії Синоду ієрархії УКЦеркви, якщо не помиляємось, який відбувся 12 і 13 липня 1989 р. у Римі. На цьому засіданні були ще раз заторкнені питання заплянованого «Радіо Воскресіння», що має передаватись з Брюсселю в Україну, якої керівником є молодий, багатонадійний священик Андрій Онуферко. До речі, про це вже давніше були стосовні інформації в українській пресі.

Звичайно, це питання широко обговорювалось і на попередніх засіданнях. Брались до уваги різні аспекти, що було цілком правильно. Ставились під розвагу питання, чи висунений кандидат на керівника о. А. Онуферко вив’яжеться з покладених на нього обов’язків? Що також було зовсім природнім і самозрозумілим. На жаль, в цьому аспекті, на нашу думку, дуже дисонувала заввага Владики Михайла Гринчишина. Звичайно, це не є жодною новиною, бо про це вже досить широко говориться. Владика М. Гринчишин сказав, що, мовляв, «Радіо Воскресіння» є організована на його території, без його відома, але підібрано персонал без досвіду, мовляв, самі молоді люди, Патріярхального напрямку. Це вимовна заввага під різними аспектами. На завваження, що це стається на його території і без його відома, відповів Блаженніший Патріярх Мирослав-Іван, пригадуючи Владиці М. Гринчишину, що він був на тому засіданні, коли обговорювалось питання «Радіо Воскресіння», як також склад його персоналу. Мабуть, на інші аспекти завваги ніхто не відповів. Хай нам було вільно заторкнути хоч побіжно завваження Владики М. Гринчишина.

Для нас було великим здивуванням, що у своїй заввазі Владика М. Гринчишин сказав, що у персоналі «Радіо Воскресіння» с молоді, а зокрема люди Патріярхального напрямку. З цього випливає, що участь тих молодих осіб, приналежних до Патріярхального напрямку, мала б дискваліфікувати даного кандидата працювати у «Радіо Воскресіння».

Таке підкреслення Владикою М. Гринчишиним може кожного вразити. Сьогодні подавляюча частина мирян і навіть багато священиків і владик свідомі того, що без цієї святої патріярхальної ідеї, яку відпорошив св.п. Патріярх Йосиф, і без цих патріярхальників наша УКЦерква не була б такою, як вона є.

І без цього вкладу патріярхальної ідеї і патріярхальників напевно Владика М. Гринчишин ніколи не був би секретарем Синоду УКЦеркви! До речі, цю думку можна б поширити і довести, що це одинокий і невідмінний шлях нашої УКЦеркви, що має провадити в друге тисячоліття християнства Руси-України.

Ми були прямо здивовані, що Владика М. Гринчишин у світлі подій нашої УКЦеркви на батьківщині міг висунути таку клясифікацію. Шкода, що Владика М. Гринчишин не мав нагоди на ці теми говорити з нашими підпільними, а сьогодні легальними священиками, він напевно був би почув відмінну думку. Але цей факт такої клясифікації, що її висунув Владика М. Гринчишин, кидає певне світло й на іншу площину.

Нам відомо, що після затяжного конфлікту Владики А. Горняка з мирянами, що піддержу­вали ідеї Патріярха Йосифа, звільнено з його становища, а на його місце призначено Владику Гринчишина виконувати функції екзарха та довести до замирення. З цими змінами були великі надії, але вони, у більшості, залишились тільки надіями. Редакція часто одержувала листи від читачів з Великої Брітанії, у яких підкреслювали, що після відходу Владики Горняка нічого істотного не змінилось. Побажання мирян не брались до уваги. Священиків, що були в опозиції до Владики А. Горняка, не трактувалось однаково, а дискриміновано. На дещо з цього ми перед тим звертали увагу. Все бралось до уваги, що для загоєння рани треба більше часу, але сьогодні є незаперечним фактом, що з такою антипатріярхальною настановою, яку виявив Владика Гринчишин, не можна було багато сподіватись.

Так Велика Брітанія одержала свого Владику Михайла Кучм’яка. Невідомо, чи Владика Кучм’як справді захоче привести до повного замирення і трактувати обидві сторони однаково, покаже недалеке майбутнє. Покищо, як інформують редакцію, Владика М. Кучм’як до всіх гарно усміхається, але для вирішення життєвих проблем не знаходить часу.

Сподіваємось більше зрозуміння деяких наших владик до життєвих проблем зорганізо­ваного мирянського руху в цілому, а в тому і до Патріярхального, бо вони не є нічим гірші, як пробує сказати Владика М. Гринчишин. Не тільки варто, але конечно потрібно час-до-часу заглянути у свою власну душу. Більше любови, любови і любови, не тільки до своїх приятелів, але також і до ворогів.

Микола Галів

В суботу, 4 березня 1989 p., у Нью-Йорку відбулось дев’яте з черги засідання крайової управи Українського Патріярхального Т-ва в США. У засіданні взяли участь: Володимир Пушкар, Леонід Рудницький, Василь Никифорук, Василь Пасічняк, Степан Гробельський, Ева Піддубишин, Роман Осінчук, Ігор Гайда, Іван Крих, Ярослав Пастушенко і Микола Галів. З огляду на те, що голова Олександер Пришляк не міг взяти особистої участи, засіданням провадив заступник голови д-р Володимир Пушкар.

Крім поточних точок нарад обговорено і вирішено справу кооптування членів до Контрольної Комісії, до якої запрошено Ярослава Пастушенка. Обговорено справу чергового крайового з’їзду, який намічено на суботу, 3 червня цього року. З’їзд запляновано відбути у Філядельфії в приміщенні Ля-Саль Університету. Намічено програму нарад. При цьому члени Номінаційної Комісії поінформували про працю комісії. Із звітів виявилось, що Комісія має труднощі підшукати кандидата на голову крайової управи. Після цього обговорено це питання і взято до уваги деяких осіб, з якими треба буде переговорити й устійнити їх участь.

Ще раз обговорено легально-податкові справи. Вирішено, щоб з цими справами не зволікати. На засіданні вирішено від крайової управи вислати окреме привітання для опікуна мирянського руху Владики Івана Прашка з його золотим ювілеєм — п’ятдесятиріччям священства. До привіту вирішено залучити з приводу такої небуденної нагоди подарунок.

Вирішено, що ще перед з’їздом треба буде відбути одне засідання. На початку нарад вшановано пам’ять почесного члена Товариства Йосипа Гірняка. Наради закрито молитвою, а д- р В. Пушкар подякував усім за ділову участь у нарадах.