Микола Галів

(На маргінесі нарад останнього Синоду 1994 р.)

Може декому видатись заголовок дуже контроверсійним, але коли назвати здійснені факти Ватиканом супроти нашої Церкви, то не можна собі цього інакше пояснити, тільки як спробу позбутись УКЦеркви. Дехто схильний думати, що, навпаки, наша УКЦерква повинна відірватись від Ватикану. Ми далекі від такої настанови, навпаки, ми повинні безперебійно добиватись нам належних прав. Хоч Владика Василь Лостен у статті, що з’явилась за грудень 1993 р. у «Патріярхаті», нас переконував, що ми не є католиками другої кляси, так, це правда, але це тут, в Америці й інших країнах, але не у Ватикані. Постараємось наше твердження підсилити фактами.

Поруч з тим слід порушити ще одну справу, яку ми вже не раз на сторінках нашого журнала порушували, а саме поворот Ватикану, а точніше вселенського архиєрея до старої папської централізації. Знаємо, що Папа Іван ХХІІІ був людиною великого серця. Він заініціював і скликав Вселенський Собор Ватиканський II і провів його першу сесію. Папа Іван ХХІІІ своїми непроминальними починами для Христової Церкви відкрив широко вікна Апостольської Столиці, щоб провітрити довговікове застояне плесо повітря, впустив трохи свіжости. Вселенський Собор Ватиканський II прийняв багато лібералізаційних постанов і ухвал, ні більше, ні менше Собор проходив у дусі започаткованого Папою Іваном XXIII діялогу й екуменізму.

Дві Церкви — Католицька й Православна, що прожили довгі віки у клятві і, здавалось, що так на вічно залишаться, зняли з себе ці клятви і голови двох Церков у дусі християнської любови обнялись. Ставимо собі сьогодні питання, що з цих добрих починів і ухвал Вселенського Собору Ватіканського II залишилось? Виглядає, що сьогодні Ватикан є найбільше централізована й засекречена установа.

Залишається незаперечним фактом, що проблеми нарад Синоду УКЦеркви є найбільше засекреченими форумами серед політичного й релігійного життя. Так було перед тим і так сьогодні продовжується. Якщо приглянутись до офіційних повідомлень Синоду, що відбувся наприкінці лютого 1994 р. у Львові, то поза тим, що синодальні отці радили, дискутували, молились і навіть згадали, що буде відзначатись чотиристаріччя Унії, і цього року буде відзначення п’ятдесятріччя з дня смерти Слуги Божого Митрополита Андрея. Також відмічалось, що цей Синод був в основному пасторальний, але які пасторальні аспекти були обговорювані і що вирішено, не було найменшої згадки. Згідно з сучасною практикою папи жодні ухвали, жодні рішення Синоду УКЦеркви не можуть бути подані до загального відома і апробати папи. Скільки ухвал і рішень попередніх Синодів УКЦеркви не побачили денного світла, бо залишились на столі під сукном у Папи Івана-Павла II. Нашим владикам невільно навіть назвати незаперечної історичної правди. Щоб ніхто не потребував вірити нам на слово, дозволимо собі пригадати незаперечний факт.

25 листопада до 2 грудня 1980 р. відбувся Синод УКЦеркви під кермою Патріярха Йосифа в Римі, і на цьому Синоді прийнято одноголосно документ, який підписали всі учасники Синоду, під назвою «Торжественне осудження т.зв. «Львівського Собору» з 1946 р.». Цей документ з’явився у всій українській пресі. Ну, що ж, це історичний і незаперечний факт, який був двічі засуджений у час Папою Пієм XII. Ось подаємо короткі уривки листа Московського Патріярха Пімена до Папи Івана-Павла II з приводу ухвали і появи цього «Торжественного осудження…». Ось слова Пімена:

«Ваша Святосте! До нас надійшли вістки про недавно відбутий у Ватикані з Вашим благословенням синод українських католицьких єпископів…

З глибокою тривогою і огірченням я повинен сказати, що «Деклярація синоду» може у повному сенсі того слова перекреслити всі ті великі досягнення у ділянці братнього наближення обох наших Церков, що були вислідом наших обосторонніх напружених зусиль під час і після Ватиканського Собору II. Вона створює настільки небезпечне напруження у взаєминах між Римо-католицькою і Російською Православною Церквами…

Ваша Святосте! Я уважаю теж своїм обов’язком повідомити Вас, що в наслідок цієї деклярації Синоду в надрах Російської Православної Церкви виникає глибока напруженість у відношенні до Церкви, що її Ви очолюєте. Я настійливо прошу і переконую Вас без проволоки поробити теж заходи, які не тільки не дали б сили цій деклярації, але й сповістити обом Церквам про те, що Ваша Святість не благословляєте і не одобрюєте обраний українськими католицькими єпископами шлях відносин поміж Церквами сьогодні. Я переконаний, що лише такі Ваші заходи будуть у стані оздоровити створену напружену ситуацію».

Нижче подаємо тільки деякі уривки — відповідь на листа Пімена Папи Івана-Павла II. Обидва листи були надруковані в «Інформаційному бюлетені Московського Патріярхату — Відділ зовнішніх церковних взаємин», ч. 4 за 8 квітня 1981 р. Слова папи:

«Хочу запевнити Вас, Ваша Святосте, що я приділив Вашому листові якнайбільшу увагу в зв’язку з тим важливим значенням, яке я придаю розвиткові все тісніших братніх взаємин і взаємного довір’я між нашими Церквами. Тому я спішу відповісти в такому ж дусі братньої і християнської щирости, бо тільки цей дух — я переконаний — може розвіяти всі непорозуміня….

Як імена кандидатів, так і всі ухвали Синоду повинні були бути представлені мені для одобрення.

Проте, без будь-якого попереднього консультування хтось дав знати до преси про проекти, що обговорювалися на синоді. Святіший Престол, непохитно залишаючись на позиції, яку він завжди зберігав у відношенні прав українських католиків, шкодує з приводу такого опублікування, яке мало місце ще перед тим, як я сам познайомився з цими документами, але він незабаром повідомив усі нунціятури в країнах, де існують громади українців-католиків, про те, що ці тексти не були одобрені й тим самим позбавлені будь-якого офіційного характеру. Рівночасно була поставлена вимога не публікувати і не розповсюджувати цих документів. Ні один орган Святішого Престолу не згадав про це.

Сподіваюсь, що ці уточнення усунуть побоювання Вашої Святости…».

Правда, тут не йшлось про будь-яку єресь, а тільки про ствердження і засудження тероризму, незаперечного історичного факту, у якому брала активну участь Російська Православна Церква на чолі з тодішнім московським Патріярхом Алексеєм. З повищого випливає, що наша Церква не має права без дозволу назвати історичну правду. Чи така постава зобов’язує сьогодні нашу Церкву на рідних землях?

В числі за березень 1994 р. була надрукована в українській мові Булля Папи Климента VІІІ, і ми там не знаходимо таких вимог з боку Римської Церкви до Української Церкви. Що сталося з нашими правами, які нам забезпечували параграфи Берестейської Унії? Вигасли чи у нас їх забрано?

Чому ми повертаємось до цих справ? Зовсім просто, бо довідались із достовірних джерел, що на Синоді обговорювались не тільки пасторальні питання, як повідомлялось, але також структуральні, себто питання своєрідної юрисдикції Києво-Галицької Митрополії. Ці справи виразно випливають з інтерв’ю голови УПСО Василя Колодчина, що було надруковане у «Свободі» за 23 березня 1994 р. Цю проблему, як нас інформують, широко застосував у своєму довгенькому виступі папський нунцій Архиєпископ Антоніо Франко. Про справу юрисдикції нашої Церкви ми побіжно згадували в статті «Синод УГКЦеркви, що відбувся у лютому 1994 p., є кроком вперед», що була надрукована за квітень 1994 р. З різних сторін довідуємось, що це питання стає черговою колодою на шляху розвитку і росту нашої УКЦеркви на її рідних землях. Здогадуємось, що це питання було відкритим для Патріярха Мирослава-Івана значно скоріше, мабуть, про це не знали може деякі владики, зрозуміло, священики і посполитий народ — миряни. Тепер нам стають більше зрозумілі слова Патріярха Мирослава-Івана:

На прохання прийшло питання.

Ці слова сказав Патріярх Мирослав-Іван на виступ голови УПСО Василя Колодчина під час авдієнції, що відбулась у серпні 1992 р. у палаті св. Юра у Львові з приводу з’їзду Світового Конгресу Мирян та перепохоронення тлінних останків Патріярха Йосифа з Риму до Львова. Промовець Колодчин сказав приблизно такі слова, що наші Синоди, включно з останнім, що був першим на рідних землях у Львові у місяці травні, пишуть тільки прохання до Апостольської Столиці у справі визнання патріярхату нашої Церкви і навіть на ці прохання немає жодної відповіді, замість повідомити Апостольську Столицю, що Патріярхат нашої Церкви є і діє. До висловлених думок Патріярх Мирослав сказав: «А звідкіля ви знаєте, що ми не маємо відповіді? Відповідь є! На прохання прийшло питання…». На жаль, Патріярх Мирослав не продовжив своєї думки і не сказав, у чому справа. Ми так і не довідались, у чому справа. Але згодом, при якійсь оказії, Патріярх Мирослав висловився: «Уявіть собі, від нас, на нашій території, вимагають доказів, що це є наша територія». Знову ж питання не було сказано виразно, властиво, про що конкретно йдеться, яких доказів потребує Ватикан. Коли Апостольська Столиця на прохання Синоду КУ Церкви з травня 1992 року потвердила існуючі єпархії, додавши ще ніби нову єпархію Зборів, але оминув, себто не визнав Чернігівсько-Вишгородської єпархії, якої Синод домагався, стало зовсім ясно, що Ватикан обмежив Києво-Галицьку Митрополію тільки до західніх земель України. Приходилось нам з деякими нашими владиками на цю тему говорити і вказувати, що це є обмеження юрисдикції нашої Церкви. На це нам відповідали, що це не відповідає правді. Треба діяти, організовувати парафії й установляти єпархії. На останньому Синоді ц.р. всі наші владики мали нагоду почути становище Східньої Конгрегації у справі юрисдикції нашої Києво-Галицької Митрополії, яке, як ми довідались, з’ясував папський нунцій Архиєпископ Антоніо Франко. На жаль, дотепер нам не вдалося одержати цього еляборату, але сподіваємось, що з часом редакції вдасться цей документ здобути й надрукувати на сторінках нашого журнала.

Це справді треба мати буйну фантазію, щоб висунути таке питання. До часу, коли наша Церква в Україні була поза буквою закону, була у катакомбах і її юрисдикції ніхто не визначував, то перед нашою УКЦерквою в діяспорі ставились питання території. Якщо в цьому питанні похідну думку провести хронологічно, то слід згадати Спільний лист, що був випрацьований під час каменоугольного Четвертого Синоду УКЦеркви в 1969 році під кермою Блаженнішого Києво-Галицького Митрополита Йосифа з проханням до Папи Павла VІ, щоб Апостольська Столиця піднесла нашу Церкву до гідности патріярхату.

На цей лист прийшла відповідь від Папи Павла VІ 7 липня 1971 року, у якій, між іншим, було сказано:

«Недовго після цього Ми зважили перед Господом опінії отців кардиналів, хоч у душі схильні були прийняти Твоє прохання, прийшли, однак, до висновку, знову з жалем, що — принаймні у теперішньому часі — неможливо здійснити створення українського патріярхату.

Бо існують канонічні, історичні, духовні й душпастирські причини, які в сучасному укладі справ не дозволяють нам задоволити мольби і прохання католицької ієрархії українців».

У відповіді не пояснювалось тих усіх причин і не говорилось, коли цей час закінчиться під сучасну пору. Блаженніший Йосиф робив ще багато спроб у цьому напрямі. В кінці стало найбільшою перешкодою брак території. Підкреслювалось, що, властиво, є важливішою територія людських душ, як фізична територія, але цей аргумент не переконував Ватикану. Вкінці Блаженніший Йосиф побачив, що це не є справжні причини для того, щоб нашу Церкву піднести до гідности патріярхату. Тому на прохання мирян і священиків Блаженніший Йосиф рішився прийняти титул патріярха. Акт був довершений у Святому Божому Році 1975 у базилиці св. ап. Петра і на його гробі у Римі возглас підніс о. д-р Іван Гриньох «за Патріярха Києво-Галицького і всієї Руси Йосифа». З цього часу Патріярх Йосиф підписувався і діяв, як патріярх. Апостольська Столиця не визнала патріярхату УКЦеркви, але й не заперечила. Немає документу або принаймні він нам невідомий, щоб Апостольська Столиця заперечила чи уневажнила Патріярхат УКЦеркви.

Якщо глянути ретроспективно на змагання за піднесення Помісної УКЦеркви до гідности патріярхату, то можемо поставити непомильне твердження, що всі причини, чому наша Церква не може бути піднесена до гідности патріярхату, яке і висував Ватикан, не були фактичними причинами, а радше димовими заслонами. Без найменшого сумніву, цього факту був свідомий Блаженніший Йосиф і тому він рішився на самопроголошення патріярхату УКЦеркви і сам прийняв титул «патріярха» і так підписувався на своїх документах. На одній з авдієнцій у Папи Павла УІ Патріярх Йосиф особливо просив папу, щоб він визнав Патріярхат УКЦеркви, кажучи: «Якщо ви цього не зробите, то зробить папа, що прийде після вас, а якщо і цей не визнає, то напевно прийде такий, який визнає, а Патріярхат Помісної УКЦеркви існує і буде існувати». З цього бачимо, що св. п. Патріярх Йосиф мав візію, на жаль, наша Церква не пішла по лінії цієї візії.

Знаємо, що довгий час нам ватиканські чинники говорили й підкреслювали, що не може бути визнаний нам Патріярхат, бо ми не маємо території. На жаль, наші контрарґументи не переконували, що були патріярхати і поза територією, що крім фізичної території є ще територія людських душ, що є найбільш суттєвим, а навіть якщо наша Церква не має своєї території, але вона не висить у повітрі, але існує і має свої єпархії і митрополії. Все це не враховувалось.

Боже Провидіння було ласкаве для нашої Церкви-страдниці й українського народу. Понад всякі сподівання, на наших очах розпалась атеїстично-комуністична імперія і на її кладовищі постали вільні незалежні держави і постала незалежна, соборна українська держава. Наша Церква вийшла з катакомб. У лютому 1990 року у Римі відбувся Синод УКЦеркви, у якому взяли участь владики з діяспори й з У країни. Під час зустрічі з Папою Іваном-Павлом II було порушено питання визнання патріярхату УКЦеркви, на що папа відповів, що тепер вже не бачить причин до не визнання патріярхату УКЦеркви. Здавалось, що це справді вже буде визнаний Патріярхат нашої Церкви, але дійсність виявилась інша. Тепер Східня Конгрегація вимагає, щоб наша Церква доказала, що вона на своїй території, доказала що це є її територія, бо, мовляв, Київська Митрополія померла, не вказуючи, коли був похорон і хто був на цьому похороні. Які є документи про смерть Київської Митрополії? Чомусь призабулось, що Київську Митрополію через те, що вона не могла з політичних причин діяти, за відомом Апостольської Столиці було перенесено до Галицької Митрополії і тому було прийнято як Києво-Галицька Митрополія. Іншими словами, в історії нашої Церкви все так було, що коли замовкла Київська Митрополія, тоді відзивалась Галицька Митрополія, яка продовжила життя Київської Митрополії. А коли замовкли Київ і Галич, тоді відізвалась за межами своєї батьківщини наша Церква — Митрополії у діяспорі.

Поминаючи все, як воно було історично, політично чи теоретично, але ставити питання про юрисдикцію у нашій власній хаті, це є прямо образливе, бо наша УКЦерква-страдниця нікого не пограбувала, але вона була пограбована. Богу дякувати, що всі наші Владики відкинули таку позицію Східньої Конгрегації, яку з’ясував папський нунцій Архиєпископ Антоніо Франко, який називає себе приятелем українців.

Поруч насувається питання, а хто давав необмежену юрисдикцію для Римської Церкви в Україні? Чому Римській Церкві все можна, а нашій, у власній хаті, ставиться заборони! Відривається Схід України і наше Закарпаття.

Як довідуємось із достовірних джерел, що Синод УКЦеркви дав свою відповідь до Апостольської Столиці, опрокидуючи і заперечуючи твердження ватиканських чинників. На жаль, ватиканські чинники зводять Церкву, яка є Божою і людською інституцією, на чисту політику з бажанням володіти, а не дбати про спасіння людських душ — про християнську любов. Це виразний плян ватиканських чинників, щоб позбутись нашої Церкви з кола Вселенської Христової Церкви. Дякуючи Всевишньому Господу Богу й Опікунці українського народу й нашої Церкви, Пречистій Діві Марії, не вдалося нашої УКЦеркви відірвати від Апостольської Столиці комуністично-атеїстичній імперії і московській патріярхії, склавши незлічимі жертви, і сьогодні не вдасться ватиканським чинникам позбавити нашу УКЦеркву приналежности до Апостольської Столиці. Наша Церква дальше буде домагатись історичних прав, які їй належать і які їй були забезпечені в артикулах Берестейської Унії.

Молім Господа Бога, щоб допоміг ватиканським чинникам повернутись до постанов і ухвал Вселенського Собору Ватиканського II та до дійсної християнської любови. Ну що ж, ми знаємо, що Христос мав дванадцять апостолів і то серед них був один Юда. Ватикан має значно більше, як дванадцять, і напевно серед них є не один Юда. Юди не перевелись. Молім Бога, щоб дав нам дар їх пізнати… Змагаймо щиро всі до цього Господнього «щоб усі були одно» і не обмежуймо у їх дії географічно.

Микола Галів

Українська Католицька Церква наближається до особливої ювілейної дати — 400-річчя з дня підписання київськими ієрархами Берестейської Унії з Римом, себто з Римо-католицькою Церквою. Це особлива подія у розвитку історії не тільки нашої Церкви, але в загальному українського народу. Дуже часто на тему унії й уніятства нашої Церкви ведуться дискусії без дійсного знання справи.

Сьогодні з історичної перспективи чотирьох століть не тільки варто, але конечно потрібно, без пристрастей, емоцій і упередження розглянути ці історичні факти. На жаль, під сучасну пору, мабуть, не прийдеться говорити про ті події спокійно, розсудливо, об’єктивно й виважено, бо на згарищі комуно-атеїстичної імперії сильно загострились міжконфесійні не тільки суперечки, але боротьба, яка не раз набирає болючо-драстичних форм. На жаль, ця непримирлива боротьба не проходить в ідеологічно-релігійній площині, що мало б деяке оправдання, але в основному вона, себто боротьба, ведеться за церковні споруди. Поминаючи факт, що про ці споруди змагаються ті, кому вони ніколи не належали. Це зокрема помічається на західніх українських землях. Тут можна б ставити відкрите питання, наскільки воно мас спільного з Христовим вченням будь-якої конфесії? Але це окрема тема.

На хвилину забудьмо про наші сучасні конфесійні спори, але подивімся відкритими очима на історичний акт, який довгі, довгі роки ворушив і ще далі ворушить людські уми, який довершили наші київські владики. Добре пригляньмось, до чого вони стреміли? Незаперечно можна твердити, що вони були на шляху господньо-євангельського вчення — щоб усі були одно. Знаємо, що всі християни змагають до цього — щоб усі були одно, в більшості на словах, але не у практичному житті. Київські владики у тому дусі діяли практично, це ж незаперечний факт. Незалежно від цього їм пришили і дальше пришивають земсько гріховні наміри.

Спробуймо приглянутись до того, що київські владики підписали, а це найкраще можна побачити з тогочасного, особливо важливого документу, яким є Булля Папи Климента VІІІ — «Децет Романум Понтіфіцем» з 23 лютого 1596 р. Цей документ друкуємо нижче в перекладі на українську мову (автор перекладу не бажає подавати свого імени). Документ — це не припущення, не здогади, це низка зібраних названих фактів.

Сьогодні, з перспективи майже чотириста років, не тільки варто, але конечно потрібно запитати Апостольську Столицю, що сталося з тими правами для нашої Української Церкви, які зобов’язалася їх придержуватись Римська Церква, що є названі у Буллі Папи Климента VІІІ. Слід підкреслити й наголосити, що наша Помісна УКЦерква не просить у Апостольської Столиці жодних привілеїв, жодної ласки, тільки привернення її історичних прав, які їй належать. З другої сторони, противники унії того часу й сьогодні повинні побачити, що акт унії не прямував до розколу, але до єдности, а що сталось інакше, то про це вже подбав хто інший. Це треба бажати й уміти побачити. До речі, ті ж самі сили, що діяли проти унії, сьогодні бажають нашу Українську Церкву знівелювати і зробити її неіснуючою.

Микола Галів

Не вибираємось входити в далеке й недавньо-минуле трактування Ватикану, а точніше Східньої Конгрегації Української Католицької Церкви, бо це справді дуже болючі питання, які забрали б багато часу. Ми в той час просили й благали не ласки, не привілеїв, але повернення нам історичних прав і тим самим справедливости. У більшості Апостольська Столиця була мовчазна на наші прохання. Скільки було порушено справ, які залишились на столі під сукном ватиканських деґастерій. Ми бажали про це все забути і починати нову сторінку історії нашої Помісної УКЦеркви. Навіть не збираємось згадувати чотиричленну комісію, яку благословила Апостольська Столиця для вирішення міжконфесійних справ на терені колишнього Радянського Союзу, яка, як нам відомо, не діяла в дусі добра воскресаючої Української Католицької Церкви, і треба було невідклично від цих «доброзичливих» намагань чотиричленної комісії рішуче відмовитись. На жаль, це також сумна сторінка в історії нашої Помісної УКЦеркви.

На жаль, останні місяці знову разюче позначились несправедливим втручанням Апостоль­ської Столиці у внутрішні справи Помісної Української Католицької Церкви. Тут маємо в першу чергу на увазі Перемишльську Епархію Помісної УКЦеркви, яку булею Папи Івана-Павла II підпорядковано митрополії Варшави, себто Примасові Польщі. На цей факт гостро запротесту­вали миряни УКЦеркви у Польщі. Звичайно, такої постановки і вирішення Апостольської Столиці не поділяв Владика Іван Мартиняк і священики його єпархії. Ми дуже здивовані, що Апостольська Столиця намагається вирішувати політичні, а не релігійно-церковні питання. На жаль, справа Перемишльської єпархії є суто політична. Ще добре ця справа не втихла, бо, звичайно, вона ще не вирішена, бо ж Помісна УКЦерква не може погодитись на таке разючо несправедливе трактування.

Нашим читачам відомо, що заіснували деякі ускладнення у нашій Помісній УКЦеркві на Закарпатті, де Владика Іван Семедій відмовляється належати до Києво-Галицької Митрополії. Знаємо, що Владика Семедій не брав участи у Синоді УКЦеркви у Львові. Ми також знаємо, що у Католицькій Церкві східнього і латинського обрядів існує дисципліна й порядок і кожний владика цього придержується. Слід відмітити, що відсутність Владики Семедія на Синоді УКЦеркви у Львові не сталась без благословення відповідних ватиканських декастерій. Без такого благословення і деякої солідної допомоги з США Владика Семедій не пішов би на розрив з матірною Церквою і свого народу.

На жаль, і тут Ватикан пробує це питання розв’язувати політично. Варто хоч одним реченням згадати, що таки наша Церква східнього обряду може тільки завдячувати Ватиканові, який, колись одну, Греко-католицьку Церкву в США поділив на дві: Церкву Закарпатських Русинів й Українську Католицьку. Тут знову відограла ролю політика. Мабуть, по тій самій лінії Апостольська Столиця намагається вирішити питання нашої Церкви на Закарпатті.

Пропонуємо нашим читачам запізнатися з «Прес комюніке єпископів Епархії Мукачівської» з спільної зустрічі, що відбулась 9 і 10 серпня 1992 р. Комюніке, яке друкуємо на іншому місці, підписали Апостольський Нунцій Антоніо Франко, єпископ-ординарій Іван Семедій і єпископи-помічники Йосип Головач і Іван Марґітич. Трохи дивним видається, що на цій зустрічі не було глави — Паріярха Мирослава-Івана. Невідомо, чи це звичайний недогляд, чи свідомий плян. На нашу скромну думку, це знову втручання у внутрішні справи нашої Церкви. Звичайно, у комюніке згадано, як Апостольська Столиця у цій справі непорозумінь уболіває, але факти цього не потверджують. Не треба сліз, але фактів! Ми знаємо, як ці справи вирішувались у Польщі, а ще виразнішим образом обмежування і обкроювання нашої Помісної Церкви може послужити ситуація нашої Церкви на Пряшівщині, де ніби наші владики повністю словакізують і латинізують нашу Церкву. Чомусь там не посилалось ватиканського медіятора, а вирішено і тільки заспівають по ній «вічная пам’ять», правдоподібно, якщо миряни не піднесуть голос протесту, то наша Церква розпливеться в латино-словацькому морі.

З поданого комюніке випливає, що для Ватикану, а точніше для Апостольського Нунція, трудно визнатись, до якої митрополії повинна належати Закарпатська єпархія? Гадаю, що таких питань не буде вирішувати Владика Семедій, але треба буде спитати також вірних і священиків. Варто б запитати Владику Семедія, хто його висвячував на владику і для якої Церкви? З висновків нунція випливає, що вірні не можуть собі вибирати, куди їм належати і якому владиці давати послуги. Чи справді можна так трактувати вірних, якщо говоримо про повноту Церкви, яка складається з трьох компонентів: мирян, священиків і владик. Чому так високо ставиться ієрархію, за якою ніби всі права Церкви, і в той же час ігнорується всіх інших. З Євангелії знаємо, що Ісус Христос прийшов на землю, щоб послужити, а не Йому служити. Папський нунцій намагається сказати щось іншого… Напевно папському нунцієві, як також у Ватикані, відомо, які впливи діють на Закарпатті і яка їх ціль! На іншому місці друкуємо два листи, що стосуються закарпатської церковної проблеми.

Ми свідомі того, що на Закарпатті створилась складна проблема, це, до речі, гріхи Ватикану, який поділив нашу одну Українську Католицьку Церкву, що колись мала назву «греко-», на дві. Було б добре, щоб Ватикан до цієї проблеми на Закарпатті не підливав оливи, а діяв по-християнськи справедливо. Ми від Апостольської Столиці не просимо нічого, жодних привілеїв, ні ласки, ні допомоги — тільки вимагаємо справедливости і рівного трактування нашої Помісної УКЦеркви з іншими Церквами. Хіба ж наша Помісна УКЦерква, яка понесла такі великі, незчисленні жертви за Христову Віру і приналежність до Апостольської Столиці у Вічному Місті Римі, не заслужила на краще трактування — справедливість? Чи ж ця Церква не заслужила собі на окреме відзначення? На жаль, замість того стараються її обкраювати, де тільки можна і як тільки можна.

Микола Галів

У понеділок, 25 жовтня 1993 p., делегація Українського Патріярхального Товариства у складі: Олександер Пришляк — голова, Микола Галів, Рома й Ігор Гайда, Василь Никифорук, Леонід Рудницький і Володимир Пушкар — члени делегації відвідали Преосвященнішого Митрополита Української Католицької. Церкви Владику Стефана у Митрополичій палаті, у Філядельфії. Згідно з рішенням крайової управи УПТ-ва, в якому було прийнято ухвалу відвідати всіх наших владик і провести розмови на релігійно-церковні питання, щоб можна було краще спрямувати працю зорганізованого мирянства.

В тому пляні така зустріч відбулась з Преосвященним Владикою Василем Лостеном у Стемфорді і тоді ще тільки єпископом-номінатом, а О. Пришляк привітав Преосвященнішого Владику Митрополита Стефана і висловив щиру подяку за те, що Владика Стефан погодився прийняти нашу делегацію. За успіх нашої спільної зустрічі попросили Владику Стефана провести молитву. На початку розмови порушено справу Синоду Української Греко-католицької Церкви, що відбувся у 1992 році у другій половині травня у Львові. Тут заторкнено такі питання — пропозиції утворення нових єпархій, визнання патріярхату, номінація кандидатів на єпископів. Кожне з питань було відповідно обгрунтоване і поставлене у площині дійсних фактів. Знаємо, що на спільного листа синодальних отців до Папи Івана-Павла II у справі визнання патріярхату УКЦеркви прийшла відпо­відь, — як сказав Патріярх Мирослав-Іван, — «на прохання прийшло питання». Це значить, знайшлись ще якісь перепони. Цією перепоною, правдоподібно, є наш північний сусід. Делегація висунула сугестію, щоб на черговому Синоді Блаженніший Мирослав-Іван офіційно прийняв титул і підписувався «патріярх», а синодальні отці одностайно це прийняли і після цього повідомили Апостольську Столицю. Преосвященніший Владика Митрополит Стефан на це сказав, що це можна зробити, але це не матиме сили, бо ми потребуємо визнання. Крім цього слід пам’ятати, що наша Церква діє як патріярша, бо ж Верховний Архиєпископ має патріярші права. Митрополит Стефан запевняв, що Патріярхат Помісної УКЦеркви буде визнаний. Ми повинні пам’ятати, що в Апостольській Столиці діють різні течії.

Також підкреслено, що у комунікаті після Синоду було подано, що має бути утворена нова Чернігівсько-Вишгородська єпархія і Луцьке єпископство. Комунікат, який видала патріярша курія при св. Юрі у Львові у половині ц.р., не має найменшої згадки про те, що якась з єпархій, що пропонував Синод, не є затверджена. Для мало ознайомленого мирянина у цих справах може видаватись, що все є в найкращому порядку, а в дійсності цим обмежується юрисдикцію Блаженнішого Мирослава-Івана тільки до Галичини. Що це справді є обмеженням, то на це звернув особливу увагу сам Блаженніший Мирослав-Іван у своєму Зверненні з 15 лютого 1993 р. до Божого Люду, яке чомусь не всі наші католицькі пресові органи надрукували. Знаємо, що Блаженніший Мирослав-Іван є дуже терпеливою і відданою людиною, але вже не міг утерпіти, щоб не виявити свого не то стурбовання, але рішучого незадоволення. Преосвященніший Владика Стефан до цієї справи, себто комунікату паріяршої курії, не міг багато сказати, але підкреслив, що нам ніхто не забороняє творити на східніх українських землях наші парафії і осередки нашого церковно-релігійного життя ,і якщо такі будуть, то напевно буде створена і єпархія. У нас бракує священиків місіонерського спрямування, те, що мають римо-католики. «Ми часто любимо нарікати на всіх, але в тому не бачимо самі себе. У багатьох випадках, що ми маємо такі великі проблеми у нашій Церкві, ми самі винні» — сказав Владика Стефан. Поруч також заторкнено питання призначення 5 польських єпископів для польських вірних в Україні і тільки один єпископ, Владика Мартиняк, для українців у Польщі на значно більшу кількість українських вірних.

Окремо обговорено справу Мукачівської єпархії і Перемишльської. Це справді складні й важкі питання до розв’язання. В цьому не можна посуджувати Папи Івана-Павла II. Коли ж ідеться про Перемишльську єпархію, яку було прилучено до Варшавської митрополії, то Папа Іван-Павло II цю справу відмінив і прилучив до Риму. Складнішою справою є з Мукачівською єпархією. Там був і досліджував цю справу папський нунцій з Москви Колосуано, як також папський нунцій України архиєп. Антоніо Франко. Вирішення Закарпаття є тимчасове. До цього цілого комплексу Владика Стефан ще додав справу нашої Церкви у Пряшеві, де єп. Іван Гірка наявно словакізує нашу Церкву. Чи у всьому маємо звинувачувати Апостольську Столицю? А чи може у цих справах і ми завинили. Без сумніву, в цій справі міг би багато допомогти український уряд у Києві. На жаль, для нього ці питання чомусь є чужими. В цих справах мусимо не тільки говорити і думати, але також діяти. В цій матерії обговорено багато інших аспектів.

Болючою справою було обговорення проблем в Торонтській єпархії. Тут підкреслено, що тут був зроблений певний нетакт. Тут треба було виявити більше второпности. Коли ця справа сталась, то повинні були наші владики самі між собою цю справу полагодити. На жаль, ватиканські висланники справі не допомогли, але ще більше пошкодили. За всяку ціну треба шукати розв’язки. Владика Стефан висловив свою особливу стурбованість цією справою. Зокрема підкреслив, що поїздка Владики Ісидора Борецького до Вселенського Патріярха у Царгороді Вартоломея не була щасливою. Владика Стефан, підкреслюючи цю справу, вказував нам, що вона дуже шкодить нашій УКЦеркві і тому просив, щоб Українське Патріярхальне Товариство доложило всіх зусиль, щоб допомогти чимскоріше полагодити цей конфлікт. Навколо цієї справи відбувся широкий обмін думками.

Обговорено питання Української Греко-католицької Церкви в Україні. При цьому вказано всі ці нездорові явища, які мають місце в Україні. Вказано, що єпархії не скликають своїх соборчиків. Існує обрядова різнородність, що варто цьому покласти край. Підкреслено, що Святоюрська гора втрачає свій авторитет, що Блаженніший Патріярх Мирослав-Іван повинен мати своїх дорадників. Чому ж би не привернути до повного життя Крилос, який так справно діяв під час похоронів св. п. Патріярха Йосифа і коротко після. Також висловлено думку, чи не варто б відмовитись від тимчасовости, яка в короткий період часу могла бути. Тут маємо на увазі справу документів, які виходять з Святоюрської гори і на них все подається, щоб звертатись до пані Соні Глутковської, а останньо вже додано ще одну пані, замість патріяршої курії. Це має дещо не дуже професійний посмак, а тим більше для такої високої інституції, як Святоюрська гора чи Патріярша Курія. Учасники просили, щоб Преосвященніший Владика Стефан на найближчому Синоді, що має відбутись у лютому 1994 p., заторкнув цю справу.

Так само і тут порушено справу висвячених владик св.п. Патріярхом Йосифом о. Любомира Гузара і о. Івана Хому. Вони були висвячені з призначенням для України. Тепер є добра нагода долучити їх до грона наших владик і про це повідомити Папу Івана-Павла II. При цьому Владика Стефан виявив свою симпатію до тієї справи, але сказав, що цього не можна зробити, бо це зроблено поза канонічним правом, поза відомом папи. Але присутні настоювали, що навіть коли є повна неможливість, але жодний канон не то що не забороняє, але і не може забороняти — молитись і просити. Просити все можна. «Тому просимо Вас, Преосвященніший Владико, щоб така просьба вийшла від нашого Синоду. Вона напевно не пошкодить, але може допомогти». Ми у Господа Бога просимо так багато неможливого, але просимо, то що ж тоді говорити про Главу Вселенської Католицької Церкви, який є людиною зі всіма слабощами… При цьому слід підкреслити і наголосити, що свячення є важні. Варто б взяти до уваги, що згадані отці повинувались своєму зверхникові — Главі Помісної УКЦеркви. Варто над цим застановитись, бо ці питання мають також інші виміри, які вкладаються в канони Церкви.

Члени делегації просили Владику Стефана пояснити, який є процес у підборі кандидатів на єпископів, бо якось так виходить, що номінують єпископів не найкращих. «Кандидатів на єпископів представляють владики на кожночаснім Синоді. Коли ж отці Синоду приймуть даного кандидата більшістю голосів, тоді Блаженніший пересилає список кандидатів до Апостольської Столиці для затвердження. Ватикан має вироблену систему провірки здатности кандидата». «Чи справді Ватикан знає краще священиків Філядельфійської Митрополії за Вас, Високопреосвященніший Владико?». Владика Стефан розповів цілу процедуру ставлення кандидатів і вибору єпископів.

Обмін думками членів делегації з Преосвященнішим Владикою Стефаном проходив так жваво, що і не спам’ятались, як пройшло три з половиною години. На закінчення просили Преосвященнішого Владику, щоб передав наші думки і сугестії та побажання на Синоді, щоб тим разом наш голос, себто голос мирян, не залишався, як дотепер, голосом вопіющого серед пустелі. І ще одне прохання — у Митрополичому офіціозі «Шлях» визначується нова ідеологія й ідентичність нашої Помісної Української Католицької Церкви, чи можна щось у цій матерії зробити, чи маємо вести полеміку. «Знаю, про що іде мова, ця справа вже полагоджена», — сказав Преосвященний Владика Стефан.

На закінчення Олександер Пришляк висловив Преосвященнішому Владиці щиру подяку, що уділив нам стільки уваги, зусиль і так багато часу. «Прошу провести молитву». «Прошу зачекати, дозвольте мені висловити кілька слів», — сказав Владика Стефан. — «Щиро дякую Вам, що прийшли. Щиро дякую за вашу віддану працю для добра нашої Церкви й українського народу. Працюйте в рамках священих церковних законів, а тоді будете мати Боже благословення. Прошу Всевишнього Господа Бога, щоб благословив вашу працю, нагородив кріпким здоров’ям та бажаю Вам дальших успіхів у вашій так корисній і потрібній праці для добра нашої Церкви», — сказав Преосвященніший Владика Стефан. Молитвою закінчено спільну зустріч.

Останні слова, що їх висловив Преосвященніший Владика Стефан, це справді вагомі слова. Вони для нас багатомовні. Вони заслуговують на окремий коментар, на окрему аналізу. Подумайте тільки на одну хвилину, ми ті, що були в деяких очах «бунтівники», «патріярхальні болільники» і т.д., а віддавали й віддаємо свої сили і труд тільки і тільки для добра нашої знедоленої Помісної УКЦеркви, дочекались визнання і признання.

Дорогі читачі, бажаємо тут сказати і наголосити, що ми прийшли до Преосвященнішого Митрополита Стефана не тільки з чолобитнею, але і респектом. Владика Стефан почув від нас багато терпких, а може і болючих слів, а ми також почули терпкі слова зі сторони Владики Стефана, але вони були висловлені щиро і без образи. Ми конфронтували наші думки, не все ми були праві, як і навпаки. І після трьох з половиною годин спільних дискусій нам було приємно почути вищесказані слова Преосвященнішого Митрополита Стефана. Наше ще і ще раз спаси Біг Преосвященному Владиці Стефанові.

Микола Галів

П.С. При цій нагоді делегація у складі о. Пришляк, Рома й Ігор Гайда, Микола Галів і Василь Никифорук відвідали канцелярію «Провидіння» і редакцію «Америки». На жаль, у той час не було редактора «Америки» Осипа Рожки, ні головного предсідника СУК «Провидіння», але нас тепло прийняв головний організатор Союзу Українців-католиків «Провидіння» Ігор Шперналь. Він розказав і показав, як працює бюро, чи точніше бюра «Провидіння», редакції, адміністрації і друкарня. Розказав про дальші пляни видавництва та їх розбудову. Під кінець візити погостив кавою. Олександер Пришляк щиро подякував Ігореві Шперналеві за його ввічливість та гостинність.

М. Г.

14 вересня 1993 р. делегація крайової управи Українського Патріярхального Товариства в США у складі: Олександер Пришляк, Рома й Ігор Гайда, Микола Галів і Василь Никифорук зустрінулись з Владикою Василем у його резиденції — Стемфорді. Ціллю зустрічі було, щоб Владиці Василеві висловити стурбованість мирян проблемами нашої Помісної УКЦеркви та спільно обговорити її релігійно-церковні проблеми.

Голова управи УПТ-ва в США Олександер Пришляк привітав Владику Василя і подякував за те, що Владика не відмовив з нами зустрінутись, вислухати наші думки і водночас спільно обговорити важливі наші релігійно-церковні проблеми. Владика Василь відповів, що все є готовий дискутувати на релігійно-церковні питання. І так без особливих зусиль і напружень розвинулась справді дружня розмова. Не вичувалось будь-якого протистояння, «ми і я», чи навпаки, але спільно обговорювали актуальні питання нашої Церкви.

Спершу висунено питання рішень останнього Синоду українських владик, що відбувся у другій половині травня 1992 року у Львові. На цьому ж Синоді було прийнято пропозиції, щоб утворити нові єпархії, які мала затвердити Апостольська Столиця, а також висунено кандидатів на єпископів в Україні і терна на єпископів для діяспори, крім цього від Синоду вийшло два листи до Папи Івана-Павла II, які не були публіковані, у справі визнання патріархату Помісної УКЦеркви і в справі Мукачівської єпархії, які всі учасники Синоду підписали. Знаємо, що Патріярх Мирослав-Іван на першого листа мусів одержати відповідь, бо коли мирянська делегація була на авдієнції у Патріярха Мирослава-Івана, голова УПСО Василь Колодчин сказав, що не потрібно все посилати прохання, на які і так немає відповіді. На цю репліку Патріярх Мирослав-Іван спонтанно відповів: «А звідки ви знаєте, що немає відповіді. Відповідь є, бо на прохання прийшло питання». Це значить, що проханя Синоду не вирішено позитивно, а висунено нові перепони… На жаль, офіційні повідомлення з патріяршої канцелярії у справі утворення нових єпархій не є згідні з правдою. У інформаціях говориться, що Апостольська Столиця, згідно з ухвалами Синоду, апробувала нові єпархії. Серед новоутворених єпархій немає згадки про Луцьке єпископство і про Чернігівсько-Вишгородську єпархію. Тяжко повірити, щоб таку інформацію затвердив Патріярх Мирослав-Іван, хоч вона вийшла з патріяршої канцелярії, бо якщо ми собі пригадуємо, що Патріярх Мирослав-Іван у своєму Зверненні з 15 лютого 1993 р. до греко-католиків в Україні й на поселеннях писав: «Дивною нам видається одна річ, а саме, що нам на наших рідних землях треба доказувати нашу територію, хоч від хрещення Руси-України наша Церква була в повній єдності з Вселенською Церквою…». З цього випливає, що Патріярх Мирослав-Іван не без причини писав про своєрідну обмеженість території, бо ж у повідомленні, яке подала Патріярша канцелярія, не було навіть згадки про Чернігівсько-Вишгородську єпархію. Десь і хтось не говорить всієї правди! А, до речі, дуже говориться про утворення нових єпархій, це нічого особливого, бо ж тільки поділено існуючі перед тим єпархії на більше, щоб кожний єпископ мав якийсь участок.

Бажалось би почути думку про те, що Апостольська Столиця відірвала від живого тіла нашої Помісної Церкви Мукачівську єпархію. Коли ж ішлося про Перемишльську єпархію, то тому, що вона сьогодні є в межах польської держави, її спочатку було прилучено до Варшавської Митрополії, а на знак протестів вилучено з Варшавської Митрополії, прилучено до Східньої Конгрегації. У той же час Мукачівську єпархію, яка є в межах української держави, прийнято інший принцип, відірвано від Києво-Галицької Митрополії і прилучено, проти волі подавляючої більшости вірних, до Східньої Конгрегації. Чому дві мірки до тієї ж самої справи. Де ж ця справедливість і любов, яка є основою Христової Церкви?

Владика Василь пробував дещо з цих питань роз’яснити, але не знаходив аргументів, щоб висунені аргументи опрокинути. Коли ж ідеться про обмеження юрисдикції нашої Церкви, то Владика Василь висловив думку, що не треба питатися про юрисдикцію, але треба діяти. Крім цього вказував, як це тяжко установити нову єпархію, і для цього навів приклад створення нової єпархії у Пармі, Огайо, що взяло п’ять років праці, щоб її утворити, щоб відповідно визначити її межі.

Також заторкнено справу номінування аж п’яти польських владик для далеко меншої кількости поляків, що живуть в Україні, і тільки один Владика Іван Мартиняк для українців, що живуть у Польщі, яких є біля 350,000. На жаль, під тим оглядом по-мачушиному потрактовано нашу Церкву. Поруч цього порушено питання номінації нових владик. Чому Апостольська Столиця номінує нових владик поза ухвалами Синоду або чому не призначує владик з того терена, що були призначені для даної єпархії.

Нам відомо, що Владика Р. Даниляк не був вибраний у терені на Торонто. Наслідки деякої сваволі сьогодні видно. Чому українські владики між собою не поладнали тієї ситуації, що сталась у Торонто? Ватикан ніби вислав свого представника в особі Владики М. Гринчишина, який, на жаль, перед тим не зустрівся з усіма нашими єпископами і не обговорив цієї справи, але виконував ролю Ватикану і ще більше загострив цю справу. Ситуація Торонто була заакцентована дуже рішучо, при чому вказано на певні принципи, які обороняє Владика Ісидор і подавляюча частина священиків Торонтської єпархії. Хоч Владика Лостен не поділяє всього цього, що сталось у Торонто, все ж таки не піддержує позиції Владики Ісидора.

Також відмічено, що папский нунцій в Україні забагато вмішується у внутрішні справи нашої Церкви. При цьому виринуло питання подій навколо посвячення площі під храм патріяршої катедри у Києві. До цих подій Владика Василь висловився критично, підкреслюючи, що ця справа не була належно підготована і домовлена з урядовими чинниками.

Заторкнено справу чергового Синоду УКЦеркви, який мав відбутись у жовтні 1993 р. Тут Владика поінформував делегацію, що Синод не відбудеться у жовтні ц.р., але під кінець листопада. Тут були висловлені думки, що Синод УКЦеркви не прислухувався і не прислуховується до питань, які висувають миряни. Що Синод все є засекречений, що його рішення рідко коли бачать денне світло, бо все залишаються на столі під сукном у Апостольській Столиці. Так було дотепер і так сталось з останнім Синодом УКЦеркви з травня 1992 року, але незалежно від цього, багато з цих ухвал і рішень подали у своїх пресових органах Владика Іннокентій Лотоцький у «Зорі» і Митрополит Степан Сулик у «Шляху».

Висунено справу підбору священиків на єпископів і вибирають тих, що найменше надаються. Чому це так? Знаємо священиків, які фактично надаються на цей високий пост, але їх навіть не згадують. Дивно також, що по сьогодні, де не потрібно затвердження Апостольської Столиці, тільки повідомлення, не приєднано до грона українських владик, яких висвятив св.п. Патріярх Йосиф, ними є Владика Любомир Гузар і Владика Іван Хома. Вони були висвяченими з призначенням для України. Всім відомо, що свячення є важні, тільки їх не визнала Апостольська Столиця як владик. Сьогодні УКЦерква в Україні мас право їх зараховувати офіційно владиками і тим пошанувати діло св.п. Патріярха Йосифа. Багато в житті поза прийнятими регулами і правом є винятки, які приймається. І це також можна зарахувати до тих винятків, які належало б прийняти.

Владика Лостен підкреслив, що він також є проти безпотрібної засекречености і заступає думку, що миряни повинні бути на синодах і прислухатись до нарад. При цьому запевняв делегацію, що особисто передасть наші думки і побажаня у релігійно-церковних справах на Синоді так, «що напевно форум Синоду УКЦеркви почує ваші думки, побажання і сугестії».

Крім вище згаданих питань порушено ще цілу низку проблем, як катехизацію, питання літургічної мови, видання релігійної літератури, скликання собору УКЦеркви з участю мирян, священиків і владик та інші. Наша спільна зустріч несподівано затягнулась довго, бо тривала понад три години, але розмови проходили так цікаво і дружньо, що не відчувалось, що так швидко пройшов час.

Знову голова О. Пришляк висловив щиру подяку Владиці Василеві за те, що прийняв нашу делегацію і присвятив так багато часу. Владика Василь виявив свою радість з спільної зустрічі і дружніх розмов, дав архиєрейське благословення та побажав успіхів у дальшій праці. Спільну зустріч утверджено спільною фотосвітлиною.

Микола Галів

В суботу, 22 травня 1993 p., у Нью-Йорку, у приміщенні Наукового Товариства ім. Шевченка, відбувся п’ятнадцятий з черги крайовий з’їзд делегатів Українського Патріярхального Товариства в Америці. На з’їзді були заступлені 16 відділів, які були репрезентовані понад сорок делегатами. Згідно з статутом крайові з’їзди Українського Патріярхального Товариства відбуваються що два роки. В цьому відношенні з’їзд прийняв поправку до статуту і вирішив свої з’їзди відбувати що три роки. Варто тут пригадати, що Українське Патріярхальне Товариство, а точніше зорганізований мирянський рух за піднесення Помісної УКЦеркви до гідности патріярхату, постав тоді, коли вже деякі наші організації у діяспорі припиняли свою діяльність і перестали існувати. Це були 1964 і 1965 роки.

Народження зорганізованого мирянського руху було драматичним, але без цього драматизму видющі були б не побачили, а неглухі були б не почули ось цієї загрозливої ситуації, у якій знаходилася наша Помісна УКЦерква. Без найменшого сумніву, в цій ситуації прапорним ім’ям було і залишилось — св.п. Патріярха Йосифа. За кілька років сповниться 30 років існування мирянського руху.

Завдання зорганізованого мирянського руху було не тільки змагатись за піднесення нашої Церкви до гідности патріярхату, але також підкреслити, що Христова Церква складається з трьох складових елементів, а ними були, є і будуть миряни, священики й ієрархія. На жаль, у нашій Українській Церкві удомашнився звичай чи практика, що Церква — це тільки ієрархія. На жаль, права мирян і священиків не бралось до уваги. Слід підкреслити, що під тим оглядом у Римо-католицькій Церкві після Вселенського Собору Ватиканського II миряни і священики мають більші права. Отже, з того часу досьогодні Українське Патріярхальне Товариство дальше старається, щоб миряни у нашій Церкві також мали свої права і мали вплив на ріст і розвиток нашої Церкви.

З’їзд молитвою відкрила голова Товариства Рома Гайда. Вона щиро привітала делегатів, що приїхали, щоб підсумувати пророблену працю та намітити плян праці. При цьому вшановано пам’ять тих, що відійшли у Божу Вічність, а зокрема названо духовного опікуна Т-ва о. мітрата Маріяна Бутринського й одного з основників мирянського руху, провідного діяча ред. Василя Качмара.

З’їздом керувала обрана президія в складі: Роман Левицький — голова; Володимир Саляк і Мирослав Троян — заступники голови, Надія Попель і Степан Голуб — секретарі. До почесної президії запрошено о. пароха із Чікаґо Івана Кротця і голову Українського Патріярхального Світового Об’єднан­ня (УПСО) Василя Колодчина. З’їзд прийняв запропонований управою порядок нарад і обрав комісії: верифікаційну, номінаційну, статутову і резолюційну. З’їзд привітали: Патріярх Мирослав-Іван, Владика Іннокентій Лотоцький, Владика Василь Лостен, Владика Роберт Москаль, протоігумен Христофор Войтина, ЧСВВ, о. Іван Кротець з Чікаго, д-р Леонід Рудницький від Св. Софії і Юрій Милаховський від відділу УПТ в Нью-Йорку.

За працю крайової управи звітували — голова Рома Гайда, заступник голови і одночасно організаційний референт Олександер Пришляк, другий заступник голови, який також виконував функцію секретаря, Василь Никифорук, скарбник Василь Сосяк. Окремо звітували: редактор журнала «Патріярхат» Микола Галів і адміністратор д-р Володимир Пушкар. Звітування закінчено звітом Контрольної Комісії, за яку звітував Теодор Крочак. Всі звіти були короткі й ділові. У звітах були віддзеркалені досягнення і труднощі в праці. На основі заслуханих звітів відбулась широка дискусія. Підкреслено, що критична ситуація в нашій Церкві у першу чергу залежить від наших владик. Звичайно, що можна мати оправдані претенсії до Апостольської Столиці за невизнання патріярхату нашої Помісної УКЦеркви й інше, але чи всі наші владики, самі для себе, визнали Патріярхат нашої Церкви? Чому після Синоду УКЦеркви, що відбувся у травні 1992 року, чотирьох владик написало окремого листа до Ватикану? Також відмічено, що американські владики стараються накинути цензуру деякій світській пресі. Підкреслювано, що на синодах приймаються рішення, але після того їх або не виконується, або не мають відваги їх оборонити. Події, що мали місце в Торонтській єпархії з номінацією Апостольського Адміністратора для Владики Ізидора Борецького, в обороні якого стала подавляюча більшість священиків цієї ж єпархії, — це дуже сумне явище. Чому Ватикан поза відомом Синоду й глави — Патріярха Мирослава-Івана робить такі потягнення? Знаємо, що Церква є для того, щоб служити, але не панувати. Правда, така незаконна номінація, себто поза Синодом УКЦеркви, сталась для філядельфійського митрополита і пройшла без спротиву, у Канаді так не пройшло. Делегати ставили питання, як можна пояснити, що крайовій управі не вдалося нав’язати будь-якого контакту з одиноким Митрополитом Степаном Суликом? На жаль, уступаюча управа не могла дати якогось логічного пояснення. Уступаюча управа підкреслила, що з усіма владиками мала дружні відносини і робила всі старання, щоб такі відносини нав’язати з Філядельфійською Митрополією, але без успіху. Також відмічено і недотягнення, а зокрема про те, що не поширено мирянської мережі. Це справді складне і важке явище до розв’язання. Правда, є багато мирян, які поділяють наші ідеї і готові їх кожночасно піддержувати, але не бажають бути членами і брати на себе членські зобов’язання.

Також обговорено проблеми журнала «Патріярхат», який є здобутком мирянського руху, бо вдержується завдяки читачам і щедрим жертводавцям. Журнал не одержує жодних дотацій, ані субсидій і є незалежний ні від кого. Він є власністю всіх мирян і читачів. Були думки і пропозиції, щоб журнал «Патріярхат» друкувати в Україні. Після закінчення дискусії голова Контрольної Комісії Т. Крочак подав внесок уділити абсолюторію уступаючій управі, що прийнято одноголосно.

Верифікаційна Комісія, яка перевірила протокол з попереднього з’їзду, за яку реферував Василь Никифорук, заявив, що всі записи віддзеркалюють перебіг з’їзду. За працю статутової комісії реферував Олександер Пришляк. Голова номінаційної комісії Василь Никифорук подав склад нової управи, до якої за незначними змінами вибрано наступних осіб: Олександер Пришляк — голова, Микола Галів, Василь Колодчин, Василь Никифорук, Оксана Бережницька, Стефанія Бережницька, Роман Дубенко, Ярослав Клим, Оксана Луцька, Ігор Гайда, Сидір М. Тимяк, Степан Голуб і Осип Труш — члени управи. Контрольна Комісія: Василь Сосяк, Теодор Крочак, Іван Крих; заступники — Роман Левицький і Ярослав Білинський. Товариський суд: Олекса Мотиль, Юліян Головчак, Юрій Малаховський. Статутова комісія: Сидір Тимяк, Володимир Саляк, Володимир Медуха. Рада Мирян: Рома Гайда — голова, Мирон Куропась, Наталія Ґавдяк, Леонід Рудницький — члени.

Над зачитаним текстом резолюції вив’язалась широка і жвава дискусія. З одної сторони підкреслювано, що прочитані резолюції були задовгі, а з другої — постійно все додавались нові й нові пропозиції. Прийнято схематичний бюджет на черговий період праці.

Новообраний голова Олександер Пришляк в імені свойому і вибраних членів управи подякував за вибір і довір’я та заявив, що докладе всіх зусиль, щоб дальше успішно продовжувати працю на так важному відтинку, яким є зорганізований мирянський рух у нашій Помісній УКЦеркві. Молитвою закінчено наради з’їзду.

Безпосередньо після з’їзду відбулась заходами попередньої крайової управи доповідь на тему: «Помісність УКЦеркви в обличчі централізації Католицької Церкви», яку виголосив о. Іван Кротець, парох свв. Володимира й Ольги в Чікаго. Слід підкреслити, що це була особливо актуальна доповідь. Доповідач подав широку й глибоку аналізу ситуації Христової Церкви в цілому і на цьому тлі зокрема Української Католицької Церкви. Доповідач о. Кротець мав відвагу називати всі проблеми їх властивими іменами. Відмітив, що, без найменшого сумніву, нашій УКЦеркві діється кривда, але в цьому вина не тільки сторонніх чинників, але нас самих. Ми повинні в цих справах в першу чергу звертатись до наших владик. На основі виголошених думок о. Івана розгорнулась широка дискусія. Доповідача окремо представив новообраний голова О. Пришляк і також провадив дискусією. Дискусію продовжено при каві.

Микола Галів

Якщо ми порушуємо питання християнської любови, то тільки тому, що християнська любов від деякого часу втрачає свою основну і первісну вартість, а в першу чергу її обезцінюють ті, що голосять християнську любов. Незаперечною правдою є, що Любов є одною з найголовніших Божих Заповідей. У Христовій Церкві нічого не сталось без Любови, бо ж сам Христос — це сама Любов. Його страсті, розп’яття і воскресіння — це незаперечні фактори вияву цієї безмежної Любови. Отже, незаперечною істиною є те, що Христова Церква спирається на Любові, і водночас ця ж Любов є основою основ всіх Церков, що спираються на Христовому вченні. Незалежно від того, який причіплено прикметник до колись єдиної Христової Церкви, католицький, православний, протестантський чи якийсь інший, всі вони прийняли у свою основу ось цю найбільшу Божу Заповідь — Любов.

Існує багато християнських мислителів, богословів, людей великого ума, які глибоко осмислювали , визначували і визначують слово Любов. Не збираюсь їх тут вичисляти і цитувати, але хочу тільки назвати св. апостола Павла, бо, здається мені, що він найглибше і найповніше осмислює Божу Заповідь — Любов. Не буду його цитувати, але передам з пам’яти зміст його слів: Що б ти тільки не робив і навіть коли б своє тіло віддав на спалення, а не мав любови, то все це нічого не варте . Ні більше, ні менше св. Павло говорить, що без любови нічого немає цінного і вартісного. Тому і не без причини є твердження, що любов сильніша заліза, вона — Любов — розтоплює, крушить і зм’ягчує закам’янілі людські серця. Любов роззброює, обезвладнює найбільш завзятих грішників. Це мусить бути справжня християнська любов.

Властиво, дехто може поставити слушне питання, чому про християнську любов пише редактор, та ж про це повинні говорити і навчати ті, що носять на голові єпископські, митрополичі чи якісь інші мітри і проповідують з церковних амвон. Власне тут лежить найбільша трудність для них, бо вони ж говорять і проповідують любов та закликають всіх до любови. На жаль, їхня любов у багатьох випадках є декляративна, фасадно-реклямна без змістово практичного застосування. Дуже часто виглядає так, що ця Заповідь Божа — Любов — не відноситься до них особисто, тільки для тих, яким вони промовляють, до яких закликають.

Звичайно, ця заповідь не є легкою до здійснення. Господь каже також любити ворога. А пригляньмось до сучасного нашого церковного життя. Ось ще не так давно по наших українських католицьких церквах за літургічним текстом поминалось і вас православних християн. Правда, текст не змінено, але багато священиків вже не поминають і «вас православних християн», а замість слова «православних» говорять «і вас правовірних християн» або «всіх вас християн». Отже, як ми можемо говорити про будь-яку любов, коли ми не з любови, але ненависти не можемо висловити слова «православний». Як же в цьому світлі виглядає любов. Чи маємо право говорити: «Люби ближнього свого, як себе самого»?

Знову ж православний, коли почує слово «католик», це для нього щось гіршого, як якийсь безбожник чи невартісна людина. Коли виявиться, що ця людина на саму згадку слова «католик» одержує звірячу ненависть, і запитуєте його, чому ви так ненавидите католиків», які вам не зробили жодної кривди, а крім цього вам на цьому не повинно залежати, бо ж ви і так є невіруючий! — Так, я невіруючий, я православний комуніст. Але скільки є таких, які є справді віруючі православні, але на саме слово «католик» реагують не з християнською любов’ю.

Здається мені, що однаково як католиків, так і православних християн зобов’язує євангельське стремління Христової Церкви — «щоб усі були одно». Звичайно, такою практикою, як названо вгорі, не можна осягнути цієї мети.

Одного разу мене переконували священики про те, щоб не поминати слова «православних християн», бо цього вимагають вірні в Україні. Під час довшої дискусії моїм противникам забракло аргументів, якими можна було мене переконати, що треба ненавидіти саме слово «православний». Цікаво, відколи ті, що керують і проповідують з церковних амвон, прислуховуються до того, що говорять вірні? Правдоподібно, вони принимають їх прохання, коли це їм особисто подобається.

Про християнську любов можна говорити і на вищих церковних ешелонах і то по двох сторонах — католицькій і православній. Не будемо тут згадувати Московської Патріярхії, яка за сталінських часів з «любови» до своїх братів по Христі не відмовилась ліквідувати нашої Української Католицької Церкви, а також не з любови заперечувала існування катакомбної УКЦеркви у межах тодішнього Радянського Союзу. Вона ж перебрала не своє, але УКЦеркви майно на західніх українських землях і має відвагу сьогодні твердити, що це їй надано. Незалежно від того всього, наша УКЦерква у діяспорі, а зокрема Патріярх Мирослав-Іван тому кілька років спромігся на рідкісний жест, звертаючись з простягненою рукою в сторону голови

Московського Патріярхату Патріярха Пімена, кажучи: «Прощаємо і просимо прощення». Це був великий жест, що наша УКЦерква спромоглась на прощення, але у християнському дусі і любові, а також просила прощення для УКЦеркви за наші не вчинені кривди Російській Православній Церкві. Приймім, що наші гріхи були символічні, і від таких не можна відмовлятись. На жаль, простягнена рука Патріярха Мирослава-Івана повисла у повітрі без відгуку. Тут не було навіть крихітки не тільки любови, але такту доброго тону.

Та хіба ж створена Чотиричленна комісія, яка мала ніби «справедливо» поділити колишні всі культові споруди Української Греко-католицької Церкви, мабуть не з любови у цій комісії не була репрезентована Українська Автокефальна Православна Церква. Запитаймо, хто її «з любови» елімінував? Чи справді це було в дусі справедливости і любови. На жаль, це діялось на найвищих ешелонах.

Знаємо, що від Папи Івана XXIIІ розпочався на церковному полі екуменізм. Папа Іван ХХІІІ був його творцем. Він справді підходив до цих питань з серцем і справжньою любов’ю, і ця його щира постава без задніх плянів, без доказування, хто кращий, хто гірший, хто більше винен, а хто менше і т.д., принесла справді гарні наслідки. Ми знаємо, що Східня і Західня Церкви, себто Православна і Католицька, прожили довгі віки у клятві, і клятву знято. Екуменічний рух дальше продовжується між різними християнськими Церквами. На жаль, останньо він пішов не тими шляхами, які був визначив св. п. Папа Іван XXIII. Відійшов Вселенський Патріярх Православної Церкви в Царгороді Атенагорас, і відійшов Папа Іван XXIII, які зрозуміли знаки Господні — Заповідь Божу — Любов. На жаль, їх наступники, а зокрема сучасні керманичі Церков, для них Божа Заповідь — Любов залишилась більш декляративною, бо її не видно у їх практичному застосуванні. Якщо ставиться вимога, що може дальше відбуватись екуменізм і діялог між Католицькою і Православною Церквами, але на шляху цих акцій чи продовження цього напряму говориться, що перешкодою для цього стоїть Українська Католицька Церква, то є неймовірним. На жаль, таке твердження поставив Царгородський Вселенський Патріярх Вартоломей. Якщо такі передумови ставить Московський Патріярх Алексей II, то можна зрозуміти, бо та Церква рідко була сама собою. Це не є вияв не тільки християнської любови, але звичайного людського такту.

Церква, яка проіснувала тисячоліття і скоро буде відзначати чотиристаліття своєї злуки з центром Апостола Петра, яка видала стільки жертв, яка здобулась на своїх канонізованих святих і цілої плеяди ісповідників віри, мабуть, немає другої Церкви, яка б могла у тому відношенні зрівнятись з нашою УКЦерквою, ставити її поза межі, це є вияв злоби й ненависти до тих, що терпіли за віру Христа та за єдність. На жаль, ми не чули слів оборони Вселенського Царгородського Патріярха тоді, коли УКЦерква була ліквідована, як вона терпіла, як страждала і її розпинали, а її власність-майно розкрадали…

Напевно Апостольська Столиця не з любови настановляла Апостольського Адміністратора для Владики Борецького, незалежно від того, що за кожним реченням ватиканських літописців стояло слово «християнська любов, дбайливість» і т.д. Справи нашої УКЦеркви на Закарпатті, прилучення Перемишльської єпархії до Варшави, це також не з любови. Призначення номіната на Адміністратора та його інсталяція не були виявом любови, бо ж цієї любови не виявив сам номінат до священиків Торонтської єпархії. Ті ж священики протестували проти його номінації. Десь тут згубилась Божа Заповідь Любови. Правда, один з європейських єпископів намагався всіх переконати, що чорне є білим, мабуть, він сам у це повірив, але ніхто більше. Можна б такий список продовжити і назвати ще цілу низку незаперечних фактів, але цього вже вистачає, щоб прийти до висновку, що потрібна віднова і привернення справжньої, а не декляративної любови. Перед людиною багато чого можна закрити, але не все. Перед його Маєстатом, Всевишнім Господом Богом, нічого не можна закрити. Тому цю віднову починати кожний повинен від себе самого, чи я поступаю згідно з Божою Заповідю Любови. А в першу чергу повинні це почати ті, що носять мітри і тіяри з сіяючими самоцвітами так православні, так і католики, на вищих і нижчих ешелонах, і ті, що часто голосять Слово Боже з церковних амвон. Скажім собі, що всі ми земські люди, всі ми грішні — одні більше, другі менше, незалежно від того, хто яку носить шапку, капелюх, мітру чи тіяру — православний, католик чи протестант, всі ми повинні змагати до віднови, щоб для нас кожний християнин і нехристиянин був нашим братом, щоб до розв’язки наших усіх складних і простих проблем підходили у любові до Христа Господа. Змагаймо до справжньої, а не декляративної любови.

Микола Галів

Цей заголовок статті може для декого з наших читачів видатись недоречним і зайвим, бо ж наша Українська Католицька Церква с в єдності з Апостольською Столицею. До речі, у близькому майбутньому наша УКЦерква відзначатиме чотиристаріччя Берестейської Унії з Римом. Все це правда і логічно, але незалежно від цього, на нашу скромну думку, цей заголовок статті не тільки потрібний, але конечний.

В чому справа? Напевно наші читачі завважили, що від останніх двох чисел мова нашого журналу по відношенні до вселенської Католицької Церкви з центром у Римі була рішуча і з крапкою над «і». Що випливало з кривдячої постави Апостольської Столиці до нашої УКЦеркви, яка після майже півстолітнього страждання воскресла, поволі зализує глибокі рани і рішуче приходить до повного творчого життя, а маргінесові, болючі події, що відбулись у Торонтській єпархії, дуже наочно і яскраво унагляднили далеке не тільки від християнського, але загально людського трактування співбрата по Христі і служінні єпископа Владики Ісидора, священиків і мирян володарями Христової Церкви. Ми з розмислом вжили вислову «володарі» Христової Церкви, бо так, як від деякого часу діє Апостольська Церква, не можна інакше назвати. Ось це загальне тло, на якому виростала і утверджувалась наша рішучість, яка могла видатись, що це шлях до розриву з Апостольською Столицею. Бажаємо наших читачів і всіх заінтересованих запевнити, що у нас не було і немає навіть такої інтенції. Навпаки, ми бажаємо безперебійно змагати і працювати у напрямі ось цього євангельського — «щоб усі були одно» не тільки на словах, але і на ділі. Отже в жодному випадку ми не прямуємо виходити з вселенської християнської спільноти, але домагатись наших рівних прав, якими нашу УКЦеркву не наділено. Отже ні більше, ні менше, ми як УКЦерква східнього обряду, яка належить до вселенської Католицької Церкви з центром у Римі, бажаємо мати такі самі права, як Католицька Церква латинського обряду. Отже, ідеться не про якісь привілеї, про якусь ласку, але про рівні права як католиків латинського обряду, так і католиків східнього обряду. На жаль, останні, себто католики східнього обряду і в тому наша Помісна УКЦерква, завжди були кривджені не тільки в минулому, але й в наш час. Дехто готовий подумати, що це просто пусті слова. Тут тільки бажаю нагадати Вселенський Собор Ватиканський ІІ.

На цьому форумі, у якому взяло участь понад дві з половиною тисячі соборових отців, було офіційно стверджено, що Апостольська Столиця по-мачушиному трактувала Католицькі Церкви східнього обряду. Цей же форум тим самим висловив бажання, щоб Католицькі Церкви східнього обряду були зрівняні у правах з Католицькою Церквою латинського обряду. На тому самому Соборі було стверджено, що Католицькі Церкви східнього обряду втішаються найбільш поширеною патріяршою структурою дії. Тому у Церквах, де немає патріярхату, а де для цього зайде потреба, треба створити. До речі, ідею патріярхату, яку виніс на Вселенському Соборі Ватиканському II тодішній Митрополит Києво-Галицький Української Католицької Церкви св.п. Патріярх Йосиф, соборові отці прийняли оплесками.

Варто тут згадати, що скликання Вселенського Собору Ватиканського II, яке довершив Папа Іван XXIII, було свіжим подувом у Вселенській Христовій Церкві. Знаємо, що Католицька і Православна Церкви зняли клятву, у якій прожили довгі-довгі віки. Вселенський Патріярх Атенагорас і Папа Павло VІ обнялись поцілунком миру. Ні більше, ні менше започатковано нову, світлу сторінку в історії Христової Церкви, сперту на зрозумінні і любові. У ватиканські лабіринти упущено свіжого повітря. Церква почала дихати на повні легені. Утворено національні єпископські конференції, яким делеговано певні права вирішувати свої внутрішні справи. Хоч форма єпископських конференцій залишилась досьогодні, але, на жаль, їх ролю обмежено до нарад без рішучого впливу. Варто собі відповісти, чому? Наша УКЦерква діяла синодально-патріяршою формою, яку спочатку заперечувано та не визнавали, а згодом вже можна було відбувати синоди, але за благословенням папи. Про долю рішень цих Синодів Помісної УКЦеркви не приходиться тут згадувати, бо це вже не є жодною таємницею, що майже всі залишились у папи на його столі під сукном, які ніколи не побачили денного світла.

Тут логічно випливає, що найкращий вихід з тієї ситуації — відійти від Апостольської Столиці, але ми ставимо наголос за єдність нашої Церкви з Апостольською Столицею, бо наша приналежність не відбирає нам права боротись за наше право у вселенському родинному колі Христової Церкви.

Це питання для багатьох буде тяжко сприйняти. Треба все мати на увазі, що під сучасну пору існує три головні християнські центри, це є Апостольська Столиця — Рим, вселенський патріярх у Царгороді і московська патріярхія. Звичайно, залишаємо тут на боці протестантський світ. Ні більше, ні менше треба до якогось з цих центрів належати, а всі вони разом повинні стреміти до того євангельського «щоб усі були одно». Автокефальні Церкви без їх приналежности і визнання з існуючими християнсь­кими центрами залишаються Церквами без значення. Такий с стан фактичний, у якому ми повинні знайти своє місце. Наша Помісна УКЦерква є з’єднаною з Католицькою Церквою латинського обряду. Тут варто відмітити, що Українська Церква ніколи не зривала з Римом, вона в силу політичних обставин стала православною, а навіть тоді, коли київські владики підписували унію з Римом, то Москва протидіяла політичним і фізичним терором, закриваючись за православні ідеї. Про цей час і події багато залишив у своїй цінній творчості спочатку великий оборонець православ’я, а опісля неперевершений оборонець східнього католицтва Мелетій Смотрицький. До речі, хоч М. Смотрицькому багато чого закидають, але він покинув православ’я не задля кар’єри, але з глибокого переконання у правоті унії з Римом. Варто нагадати, що православний світ йому пропонував владичу мітру, але він її не прийняв. Смотрицький добре знав, за чиїми директивами упала сокира на голову св. Йосафата Кунцевича. Правда, ми трохи відійшли від теми, хоч не дуже. Цим можна сказати, що в цих православних центрах діють духовні люди, але поруч їх навіть великої відданої із посвятою духовности вони залишаються тільки людьми. Вже з самої природи кожна людина є помильною, і кожна людина є схильна до гріха.

Всі ми, віруючі, визнаємо всемогучість Всевишнього Господа Бога, це незаперечна істина. Отже всемогучий Господь міг би собі всіх нас підкорити і заставити нас діяти так, як Він би собі цього бажав. Це думка, над якою кожному варто застановитись. Господь дав кожній людині, без винятку, вільну волю, щоб ми вибирали собі того, кому бажаємо служити, кому бажаємо повинуватись. Господь відкинув деспотизм, бо це притаманна роля диявола. Всевишній Господь не бажав володіти і тому послав свого улюбленого Сина Ісуса Христа на землю, щоб спасти людство від гріха, не для того, щоб володіти, але щоб послужити для людства. Власне, ось ця дія служіння у Христовій Церкві є дуже важливим фактором. Ось це служіння, яке дуже часто надуживають, хоч межа між служінням і володінням є рішучо виразна, але вона чомусь затирається, і так із форми служіння перетворюються у форму володіння. А це зовсім не те саме.

Не будемо тут зупинятись над московським центром, бо ж там все було мало не то християнського, але загально гуманного. Роля вселенського патріярха у Царгороді є в більшості історично християнська з глибокою символічністю. Вселенський християнський центр Католицької Церкви у Римі є потенціяльно-творчо діючим з особливо великим впливом на формування християнської думки і християнського життя. Без перебільшення слід підкреслити, що Рим, як вселенський християнський центр — це потужна богословсько-духовна сила. На жаль, в останніх десятиліттях ось ця духовна потужність перемінилась від служіння до володіння, чим зовсім заперечується дане Господом — вільна воля, і ось це безмежне служіння, що кінчалось страстями, розп’яттям і смертю на хресті. Єврейський нарід очікував спасителя-володаря, а прийшов Спаситель Ісус Христос — слуга.

Як у попередніх наших статтях, так і в цій бажаємо підкреслити й наголосити, що Апостольська Столиця від деякого часу перестала служити для спасіння людства, але ступила на дуже суворий шлях володіння. Хтось у цій справі мусить піднести голос і сказати, щоб завернули з того шляху. Цього не можна сподіватись від владик в загальному, бо, мабуть, більшість з них не керується вільною волею, бо послушно виконують бажання земних володарів. На жаль, Апостольська Столиця стала централістично-політичною силою. Тут можна б згадати голосну справу у Бельгії, у Франції з католицькою течією Лєфевра та інших місцях. Але для нас може послужити суто український приклад нашої Церкви у Польщі, Закарпатті, Львові, і події, що мали місце у Торонто.

Якщо тільки дуже поверховно зупинитись над фрагментарною справою Торонтської єпархії, де Владиці Ісидорові Борецькому призначено, неоправдано, Апостольського Адміністратора, поминаючи факт, що Торонтська єпархія і сам Владика Ісидор не були і не є в ситуації, що треба було настановляти Апостольського Адміністратора та ще й для цього його довголітнього канцлера о. Романа Даниляка. Поперше, що тут ватиканські чинники переступили свої власні закони, подруге не пошановано рішень Синоду УКЦеркви, а потретє Ватикан не визнає жодних протестів, жодних просьб і благань, бо, мовляв, Ватикан є безпомильний. Поруч такої настанови захитується віра, чи справді Апостольська Столиця є — Божою установою? Не помогли молитви, не помогли протести мирян і подавляючої більшости священиків, ні спротив Владики Ісидора Борецького, і тут яскраво проявилось ось це володіння, а не служіння. Це один бік медалі, а тепер подивімся на другий. Владики на Синоді прийняли інші рішення. Цікаво, що вони не мають відваги обстояти свої рішення. Ба що більше, один владика став апостольським посланцем, щоб все це одобрити. Сказати, що Синод і противна сторона не знали, що роблять. О Боже!

Священики, які ідуть з покликання, щоб послужити, але коли ж ідеться про єпископську мітру, то готові іти на все, щоб тільки її осягнути. Для о. Даниляка не мало жодного значення, що проти нього були його співбрати-священики, миряни, чи справді це було у християнському дусі, і чи справді це було на місці бути адміністратором свого Владики Ісидора, який виявив до нього стільки доброго серця?.. Чи справді вже затратилось це людське відчуття? Це застрашаюче, що такі факти можуть мати місце у Божій інституції! Можна ще і ще раз заповнити бенкетову залю і звести з цілої Канади латинських і своїх єпископів і виголошувати палкі, підшиті з євангелій цитатами, промови, але все це не закриє ватиканського насилля і брак сповнення найголовнішої Божої заповіді — Любови. Від самого початку до кінця цієї болючої події в Торонтській єпархії не було цієї основної християнської підстави — Любови. А найбільше незрозумілим є те, що номінацію о. Р. Даниляка називається Господньою можливістю благословити… А чи подумали аранжери свої і ті, з найвищого Олімпу, які з цього будуть моральні наслідки, чи на цьому має спиратись Христова Церква? Як мало в цьому Божого… Вдумаймось в цю, до глибини болючу, справу.

Хто ж має сьогодні говорити за наших владик, які повинні б сказати слова святої правди в обороні нашої Церкви-страдниці? З одної сторони Ватикан, а чи точніше папа, своєю буллею підпорядковує нашу древню Перемишльську єпархію варшавській митрополії, бо вона зараз знаходиться у межах польської держави, а нашу УГКЦеркву на Закарпатті, яка є в межах української незалежної держави, намагаються ділити і підпорядковувати мадярам або безпосередньо Східній Конгрегації у Римі. Дві різні мірки! Де ж логіка? А останньо говориться про необмежену юрисдикцію римо-католицьких єпископів на території України і в той же самий час обмежувати Верховного Архиєпископа на його території до трьох областей: Львова, Тернополя й Івано-Франківська, а що сталось з Києво-Галицькою Митрополією? Тут можна і треба говорити про визнання патріярхату УКЦеркви, визнавання і респектування Синодів нашої помісної УКЦеркви. Сподіваємось, що вкінці наші владики скажуть Апостольській Столиці, що ми не просимо ласки, ми не бажаємо привілеїв, хоч за нашу вірність Апостольській Столиці можна б вимагати, але ми цього не робимо, тільки вимагаємо наших прав. Щоб наша Помісна УКЦерква, згідно з постановами Вселенського Собору Ватиканського II, була трактована однаково і мала ті самі права, що Католицька Церква латинського обряду. Тому ми за єдність з Апостольською Столицею і за наші права. Ми також за тим, щоб керманичі Католицької Церкви не володіли, але служили, як служив Ісус Христос.

Прочитавши «Звернення до греко-католиків в Україні і на поселеннях» Блаженнішого Патріярха Мирослава-Івана, яке написане у справді глибоко релігійному — християнсько-молитовному дусі, розсудливо, зрівноважено і з зрозумінням і терпеливістю, робиться дуже боляче, що щось подібного може мати місце у центрі вселенського християнства, на найвищому Олімпі Христової Церкви — Апостольській Столиці. Читаючи уважно це «Звернення…» Патріярха Мирослава-Івана, з якого випливає душевний біль і відчувається неймовірний і безнадійна розпач за долю нашої Помісної Української Католицької Церкви, з християнською настановою, закликаючи до молитви. До тієї молитви, яка все була для українського народу одинокою розрадою і надією на краще завтра. Так було у нашому історично давно-минулому, так було ще кілька років тому, але ці молитви були сперті на ділах. Хоч наша Українська Церква була поставлена поза буквою закону, вона була мовчазною Церквою, але про неї знав увесь світ. Їх творчо діюча у катакомбах молитва, благання були голосними, бо вони голосили Христову правду. Іншими словами, наша катакомбна Церква діяла, вона переможно вижила до свого воскресіння.

Пригадаймо болючі дні великої скарби нашої Помісної УКЦеркви, вона згодом не тільки не знаходила належної піддержки, але й відповідного зрозуміння зі сторони Апостольської Столиці. Були періоди, коли нам бажали розплинутись у латинському морі, щоб в такий спосіб ми перестали існувати, бо існування нашої Церкви перешкоджало Ватиканові успішно проводити «остполітік». Нас трактували католиками другої кляси. Ми не мали рівних прав, бо, мовляв, ми не мали нашої території, забуваючи при тому, а чи з нашої вини ми цю територію втратили? Апостольська Церква пробує забувати, що наша Церква за своє існування і приналежність до Апостольської Столиці страждала, як жодна інша Церква, і в жертву принесла гори трупів і море крови. Хіба ж ця мова жорстоких фактів нічого не говорить?

Якщо українців, що опинились після Другої світової війни поза межами своєї батьківщини, не допускали на різні міжнародні форуми, щоб розповісти про долю нашої батьківщини, бо, мовляв, ми не державна нація, то можна було до цього мати зрозуміння, бо це були очевидні і наглядні політичні маніпуляції. Але нам і досьогодні не зрозуміло, чому таку позицію політичних маніпуляцій займала Апостольська Столиця чи Ватикан та всі Римські Курії? Байдуже, що ці політичні маніпуляції були підкріплені канонічним і всяким іншим правом, це нас не переконувало і не переконує, бо знаємо, що Христова Церква, якої імперативом була і залишилась Божа Заповідь — Любов, все стояла в обороні права і покривджених.

Вірні УКЦеркви у наслідок більшовицько-атеїстичної агресії втратили свою батьківщину і тим самим були покривджені. На жаль, наша Церква з своїми вірними не зустріли не тільки допомоги, але зрозуміння до нашого покривдження, такого становища не передбачали ватиканські канони. І навіть коли після довголітнього переслідування наша Церква Воскресла, то не зрозуміло, для чого і з якою ціллю Апостольська Столиця чи навіть сам Папа Іван-Павло II благословив т. зв. Чотиричленну Комісію, щоб ділити майно нашої Української Католицької Церкви. Богу дякувати, що довголітній каторжник, ісповідник віри, Владика Володимир Стернюк сказав рішуче слово — досить ділити цього «ведмедя». Все це також діялось за благословенням Олімпу вселенської католицької Церкви. І вже після того, коли наша УКЦерква за Божим Провидінням воскресла на своїх рідних землях, себто здобула свою територію і почала творчо-активно діяти, зализуючи свої глибокі рани, і тут нам знову кидають під ноги колоди і то з тієї сторони, з якої можна було сподіватись допомоги або хоч зрозуміння, а саме з сторони Апостольської Столиці, яка, делікатно кажучи, забула про територію, яку ми вже маємо, поставила під сумнів і знак запитання існування нашої УКЦеркви, її інституцій, синодів та юрисдикцію, що виразно випливає з «Звернення до греко-католиків в Україні і на поселеннях» Патріярха Мирослава-Івана, яке друкуємо на іншому місці. Правда, у «Зверненні…» так безпосередньо і виразно не написано, бо все звернено до Всевишнього Господа Бога та Його волі, але мова фактів виразно говорить і потверджує, що це воля і діла Апостольської Столиці, у якій замість цього Господнього, Христового служіння яскраво пробивається і здійснюється, кажучи без перебільшення, суто політичне імперське володіння.

Що має означати, що рішення нашого Синоду, який відбувся у другій половині травня 1992 р. у Львові, не апробовані? Хто міг і яке мав право не апробувати? Чи така апробата потрібна? Наша Церква діє, як помісна Церква на своїй власній території, такої апробати не потребує і не треба її шукати чи просити. До речі, те, що Ватикан не апробує нічого нового, це стара дотеперішня практика. Ще не так давно це було, пригадаймо собі, що майже всі рішення наших Синодів, що відбувались у Римі, не побачили денного світла, залишившись на столі під сукном Папи Івана-Павла II. Винятком було тільки одне рішення Синоду УКЦеркви — «Торжественне заперечення канонічности т. зв. «Львівського Собору», яке прорвалось без апробати папи у пресу, але дуже скоро, на вимогу і заспокоєння московської патріярхії, Папа Іван-Павло II проголосив як неважне. Цей незаперечний факт говорить сам за себе. Що це все говорить — ви, українці, робіть свої синоди, радьтесь, виносіть рішення, вибирайте кандидатів на владик, але все буде вирішуватись, як має бути і хто має бути, на Ватиканському Олімпі. Іншими словами, ви забавляйтесь, а ми, себто ватиканський Олімп, знає, як мас бути. Так було перед тим, як наша Церква діяла у катакомбах і діаспорі, і так пробується продовжувати після того, коли наша Церква за Божою поміччю чудом воскресла на своїх прадідніх землях.

Про те, що написав Блаженніший Мирослав-Іван у вже згадуваному «Зверненні…», що нашу УКЦеркву Апостольська Столиця з своїми відповідальними чинниками за «остполітік» обмежують майже у всіх її ділянках творчо-активного життя і обмежує її юрисдикцію до Львова, Івано-Франківська та Тернополя і що відривається від матірного пня УГКЦеркву на Закарпатті, а нашу Церкву в Пряшеві до кінця словакізується і вже ніби «по-християнськи» віддано словакам.

До речі, про це все від деякого часу була поширена на англійській мові летючка, у якій сказано, що їх Святість Папа Іван-Павло II вирішив територіяльну юрисдикцію Української Католицької Церкви і обмежив до Львівської, Івано-Франківської і Тернопільської областей. Закарпатська область буде діяти як нова візантійсько-католицька метрополія, безпосередньо підпорядкована Ватиканові, а не УКЦеркві. Всі північні й східні області України є під юрисдикцією Римо-католицької Церкви. На цих теренах УКЦерква є заборонена. В цій же летючці сказано, що ці інформації є призначені для єпископів і їх забороняється публікувати. Також там же сказано, що це є базоване на припущеннях і здогадках, але коли ми ці інформації, що подані у згаданій летючці, пов’яжемо з вже згадуваним «Зверненням…» Патріярха Мирослава-Івана, то бачимо, що подані інформації в летючці не є припущенням, ані здогадами, але незаперечними і дійсними фактами.

Коли до цього додати процедуру вибору кандидатів на єпископів у нашій Церкві, яку подаємо, стосовну точку, за філадельфійським «Шляхом» з 7 лютого 1993 p., у зіставленні митроп. Стефана Сулика, то побачимо, що ситуація нашої, за Божим чудом воскреслої УКЦеркви є більше як загрозлива.

«Синод повинен докладно розглянути імена кандидатів на єпископів у межах території патріяршої Церкви і на підставі таємного голосування скласти список, який треба переслати через Патріярха Апостольському Престолові для одержання згоди Римського Архиєрея (к. 185, 3). Згода Римського Архиєрея на окремих кандидатів має силу, поки не буде виразно відкликана; в такому випадку ім’я кандидата треба викреслити із списку (к. 182, 4). Синод вибирає єпископів з списка імен, наперед затвердженого Апостольською Столицею. На території патріяршої Церкви вибори єпископів проходять двічі: перший раз Отці Синоду голосують на кандидатів до так званого «списку кандидатів». Коли ж Вселенський Архиєрей затвердить список кандидатів, що подав Синод, тоді на наступному Синоді з затвердженого Римським Архиєреєм списка Отців Синоду вибирають єпископа чи єпископів на вакантні епархіяльні престоли».

Що така практика і такі маніпуляції політично-імперського засягу відбуваються на найвищому Олімпі вселенської Церкви, було б важко повірити, якщо б не було наявних і незаперечних фактів. Все це випливає не логічно, не по-християнськи, а що тоді говорити про ствердження Вселенського Собору Ватиканського ІІ, на якому було сказано, що Апостольська Столиця по-мачушиному трактувала католицькі Церкви східнього обряду. І сьогодні бачимо, що від самого ствердження, що нам діялась кривда, нам не стало легше, але, на жаль, стає гірше. Відлигу, яку започаткував Папа Іван XXIII, впустивши трохи свіжого повітря у ватиканські лябіринти, Папа Іван-Павло II не тільки повернув до старих віджилих форм, але ще більше їх імперсько зцентралізував.

Як це не дивно, що це сталось напередодні, коли наша Церква приготовляється відзначати чотиристаліття єдности нашої Церкви з Апостольською Столицею — Римом, себто відзначити підписання Берестейської Унії, що була довершена 1595 р. Варто заглянути, які точки домовлення приймались нашими київськими владиками чотириста років тому. А ще цікавіше, що з тих домовлень залишилось досьогодні. Мабуть, не гарно говорити, що Апостольська Столиця якось так тихцем, непомітно привласнила собі права нашої Церкви. Чи не варто б призадуматись над тим, щоб забране повернути, а нанесену кривду для нашої Української Церкви направити! Все це іде в парі з вченням Христової Церкви, і від цього не вільна Апостольська Столиця.

Ми шукаємо справедливости. Не потребуємо жодної ласки, ні привілеїв, але бажаємо користуватись нашими правами, які були забезпечені під час підписання точок домовлень унії нашої Церкви з римською у Бересті 1595 р.

Віримо, що Апостольська Столиця також занотувала факти, як і чому творилась Києво-Галицька митрополія. Тому є сьогодні недоречним і кривдячим для нашої Церкви обмежувати до згадуваних областей, а заразом відривати дочерні Церкви Закарпаття, Пряшева і Перемишля від Церкви-Матері. Це не тільки є проти Божого Закону, але і закону природи.

В цій справі вся наша УКЦерква, себто миряни, священики і владики на чолі з Патріархом Мирославом-Іваном повинні сказати дуже рішуче слово. В першу чергу провід нашої Церкви повинен заявити себе, що він і ніхто інший є господарем на своїй землі і ніхто не мас права і не сміє нам визначувати юрисдикції нашої Церкви на її рідних землях, бо це противиться усяким законам. Ті самі, що ще недавно нам підказували, що цього не можна і цього не можна, бо наша Церква не має своєї території, і ті самі сьогодні, коли ми вже маємо свою територію, кажуть нам, що вона не наша,

Цікаво, чи Ватикан, наставляючи п’ять римо-католицьких єпископів на Україну, запитував, чи вони мають тут територію. «О темпора о морес!» (О часи, о звичаї !)

Микола Галів

В грудневому числі за 1992 р. нашого журнала в останній хвилині перед друком ми одержали статтю під назвою «Не приносить трухляве дерево добрих плодів», яку надрукували. Ця стаття з’явилась у пресовому виданні під назвою «Голос України». В цій статті були передані думки Патріярха Мстислава до ситуації УПЦ і УАПЦ. Стаття з’явилась з підписом трьох авторів. Ми вже не мали можливости до цієї статті подати кілька наших-думок, тому це робимо тут, згідно з нашою обіцянкою.

На цьому місці слід підкреслити й наголосити, що Патріярх Мстислав спромігся на відважний крок, в першу чергу він старається бути справжнім ієрархом Церкви, дійсним послідовником Христового вчення. Патріярх Мстислав відкинув т.зв. єдність УПЦ на чолі з митрополитом Філаретом з УАПЦ із суто морально-церковних принципів. Чи це нам подобається, чи ні, але це не було поєднання, а ще один розкол, бо властиво подавляюча більшість як мирян, так священиків, як і владик не пішли за митр. Філаретом, але вибрали митрополита Володимира (Сабодана).

Дехто з великого «патріотизму» готовий відписати УПЦ на чолі з митрополитом Володимиром російській Церкві. Правда, Владика Київський Антоній всіх тих, що пішли за митрополитом Володимиром, називає зрадниками. Але це може бути серйозний клопіт, що зробити, коли є більше і то багато більше «зрадників», як патріотів? Таким чином утворюється складне питання!

Патріярх Мстислав з християнського і канонічно-законного поглядів поступив правильно, коли відкинув таку єдність УПЦ, на чолі з митроп. Філаретом, з УАПЦ та ще й при умові, що Філарет мав би бути заступником Патріярха Мстислава. Це був справді правильний і відважний крок Патріярха Мстислава, за що йому належить признання. Це є ще одним доказом, що в тій цілій суматосі боротьби на церковному відтинку є ще одиниці, а може більше як одиниці, які не втратили християнського духу. Постава Патріярха Мстислава нас в цьому переконує. Напевно дехто йому це візьме за зле, бо це не «політично» і не «патріотично».

Стає трохи дивно, що в цій справі о. д-р Іван Дацко, генеральний вікарій Патріярха Мирослава-Івана Любачівського, висловив відмінну думку. Щоб її не переповідати, зацитую за газетою «Поступ» №40 зі статті Максима М’якенького, Київ, під назвою «Леонід Кравчук зустрівся з греко-католиками, жертв немає, рішень також». «… Отець доктор Іван Дацько повідомив журналістам, що УПЦ, перетворена стараннями Філарета і Антонія на Українську Православну Церкву Київського Паріярхату, досі не визнали інші православні Церкви світу. І хоча отець доктор стверджує, що керівникам УГКЦ більше імпонує проукраїнська позиція неканонічного Філарета, ніж проросійська канонічного Володимира, щирість такої заяви викликає сумнів». Якщо це справді слова о. д-ра Івана Дацка, то можна тільки дивуватись і сказати — дивні Твої діла, Господи.

На жаль, в тому є виразні прояви політики й інші земські перспективи. Звичайно, незаперечною правдою є, що Христова Церква є установою людською і Божою для спасіння людських душ. Завважується, що у посткомуністичному періоді є також поважні намагання нав’язати Христовій Церкві дещо інший зміст, а це велика шкода… На жаль, київські оркестранти для такої великої справи, як Христова Церква, що носить назву Українська Православна Церква Київського Патріярхату, підібрали невдалих виконавців. І це зразу відчув і побачив Патріярх Мстислав.

Можна не згоджуватись з Патріярхом Мстиславом про те, що Рим не бажає поєднання УКЦеркви з УАПЦерквою. Це місце у статті, яку коментуємо, звучить так:

«Нині Рим робить вигляд, що йому байдуже до наших взаємин з УГКЦ. Насправді він боїться допустити тісніші контакти і дуже пильнує за збереженням традиційної ієрархії. Я маю багато доказів цього. Римська курія, як і Московська Патріярхія, всіляко перешкоджають і перешкоджатимуть процесу зближення православних і греко-католиків, а позиція глави УГКЦ кардинала Любачівського в цьому пляні дуже не чітка. Принаймні в контактах зі мною кардинал дотримує надто офіційного тону».

Трудно погодитись з твердженням Патріярха Мстислава відносно становища Риму, що, мовляв, Рим є проти нашого зближення і поєднання. Гадаю, що Рим вже не раз доказав, що йому залежить на тому і прямує до того «щоб усі були одно». Якщо ж ідеться про певний діялог і екуменічний рух, він таки вийшов з Риму, таки Апостольська Столиця старалась знаходити спільну мову, спільний діялог з православним світом. Рим шукав і дальше шукає, і може за багато, спільної мови з Московським православ’ям, не поминаючи при тому і вселенського Патріярха у Царгороді. Таки Рим дав почин, що Православна і Католицька Церкви зняли з себе клятву, у якій прожили довгі, довгі століття. Ставити знак рівняння між Римською курією і Московською Патріярхією є неспівмірним. Рим, як вселенський християнський центр, не є імперією у політичному розумінні. Цього не можемо сказати про Москву. До речі, російське православ’я на протязі історії не було самим собою, ним все керували московські чи кремлівські вожді. Так було за царату, і так було за більшовиків. Як є сьогодні, нам ще не відомо. За вселенським християнським центром у Римі не стояла жодна політична сила.

Пригадаймо відзначення і святкування 1000-річчя хрещення Руси-України. Пригадаймо відзначення цієї історичної дати у Римі і як це відбулось у Москві. Українська Католицька Церква з римських горбків промовляла до цілого світу про наше тисячоріччя християнства, а що було у православній Москві, — ми не існували, ми всі були «русскі». Під тим оглядом вичувається потреба серед православного світу переоцінки цих вартостей, бо вони не є однозначні. Було б добре, щоб у нас менше робили наголоси на прикметники «православний» і «католик», хоч ці поняття не є суперечні, але ми їх за такі прийняли, але більше робили наголос на щось спільного, що повинно нас об’єднувати — на Христову Церкву без прикметників. Крім цього варто б нам, українцям католикам і православним, прийняти до уваги, що властиво існує три християнські центри, а ними є Апостольська Столиця — Рим, Вселенський Патріярх у Царгороді і Московська Патріярхія. До котрогось із них і нашій Українській Церкві треба б належати. Може, створяться ще інші центри, але покищо цього не запримічується, а тим більше це не є в дусі Христової Церкви. Такий є стан фактичний, і є спроби, щоб ці центри були в екуменічному зв’язку і прямували до того «щоб усі були одно». На жаль, в українській дійсності тяжко говорити про екуменізм чи діялог між нашими Церквами, бо в нас усе ще йде боротьба за Божі храми, у нас стараються Церкви використовувати для своєї особистої чи ніби державної політики, але це не на користь Церкви, а, навпаки, на її шкоду.

Патріярх Мстислав започаткував добре і гідне великого ієрарха діло. Йому належить побажати, щоб Патріярх Мстислав ішов такою дорогою послідовно до кінця і шукав дороги до екуменізму і поєднання, а напевно Патріярх Мирослав-Іван від цього не відмовиться, але щиро піддержить.

Микола Галів