Микола Галів

Слова «Акція Вісла» є пострахом для українців, а зокрема для українців, що жили і ще сьогодні живуть у Польщі. У зміст «Акція Вісла» вкладено всю макабричність звихненого людського генія бестіяльства і безгуманности. У квітні 1997 р. сповнилось рівно п’ятдесят років з того часу, як офіційно почала діяти «Акція Вісла», що підготовлялась далеко наперід, якої ціллю і завданням було тотально і насильно переселити українців із їх корінних земель, у межах повоєнної польської держави. Ця сумної слави «акція» була здійснена терористично-насильно, у наслідок якої, українське населення в Польщі, а зокрема Лемківщини, переселено на терени, з яких перед тим було прогнано німців, які названо гарною назвою «одзискане зємє». Слід підкреслити, що своєрідним, нібито претекстом для того, була існуюча, яка діяла на теренах Польщі, Українська Повстанська Армія (УПА), що вела боротьбу з польським комуністичним урядом. Якщо цей претекст мав би бути справді причиною такого «покарання», то тоді не треба було карати українське населення у Польщі, на теренах де УПА не було і не проводили жадні проти урядові акції. На жаль, ці терени також не оціліли, але тотально виселювали всіх. Акція переводилась безглядно і жорстоко. Розселювання на нових місцях поселення також було планово переведено. На кожну місцевість було призначено одну чи дві родини і так розпорошено велику масу українського населення на нових теренах. їм заборонялось опускати місце свого осідку без дозволу влади. Треба при цьому відмітити, що тодішний польський уряд діяв з повною свідомістю, щоби в такий спосіб українці асимілювались і так раз на завжди покінчити з проблемою українців у Польщі. На жаль, така була незаперечна жорстока дійсність. Це справді був своєрідний геноцид, після Катиня, Вінниці, жидівського голокосту й інших більшовицьких актів. Українське населення у Польщі було залишене без жадної допомоги, без надії на допомогу і залишилось жити на своїх власних силах з вірою і надією в Бога, який все бачить…

Пишучи і згадуючи про ці болючі події, того трагічного, для українців у Польщі і тим самим цілого українського народу, часу, не є нашою ціллю, щоби сьогодні створювати і нагнітати антипольську атмосферу, хоч і є защо, бо цього нам, себто так українцям, як і полякам, якнайменше потрібно. Тим більше тепер цього нам не потрібно, коли під сучасну пору між незалежною Україною і незалежною Польщею, їх урядами започаткувались і розвиваються добросусідські відносини. За це треба нам і полякам дякувати Всевишньому Богу і дальше у цьому напрямі працювати і посприяти. На жаль, у спільній історії польського й українського народів таких ситуацій, подій, які відбуваються у наш час ми не мали, а шкода. Напевно вина не за українцями…

Подію, яку сьогодні відмічаємо з нагоди п’ятдесят річної давности, бажаємо згадати наших братів і сестер, тих, що впали жертвами і тих що потерпіли фізично, економічно і морально-духово, а з другої сторони донести до свідомости польського народу правду, що без найменшого сумніву «Акція Вісли» була свідомо доконаним великим злочином супроти української меншини у Польщі. Поруч з тим, у ланцюгу тих болючих подій бажаємо пригадати і долю нашої страждальної УКЦеркви, яка в той час, коли починалась «Акція Вісла», на своїх корінних, в Україні, землях була поставлена поза букву закону, а у межах Польської держави перестала офіційно діяти.

При цій нагоді варто звернути увагу і підкреслити польському народові і його провідникам, священикам і ієрархії польської Церкви-Костьола, що поза любов’ю свого народу, батьківщини Костьолу існують також універсальні, не тільки християнські, але також суспільно-гуманні вартості, які не є менше важливі за суто національний патріотизм, тому не можна цього ігнорувати і небачити. На жаль, цього польському народові, а зокрема його проводові бракувало. Тому про ті події треба писати, нагадувати, щоби вони більше ніколи не повторялись.

Поруч з тим слід мати на увазі і все пам’ятати, що «Акція Вісла» відбувалась уже у менш-більш нормалізований час, вже на згарищах Другої світової війни, коли східна і західна Европа була докладно поділена. Комуністичній Польщі, що стала сателітом Москви незагрожувала жадна небезпека. Доля польських кордонів була вирішена у Ялті, а Сталін тільки твердо сказав, що змін щодо західно-країнських земель не може бути. Отже картина була більш, як очевидна і ясна.

Що може дивувати людину у тій ситуації, що польський нарід, який був засуджений гітлєрівською Німеччиною на знищення, понісши нечисленні жертви, намагався такими, а може ще гіршими методами, знищувати українську меншину у Польщі. Біда і в тому, що польський нарід, як також його післявоєнний провід нічого не навчився. Гітлєр пробував знищити жидів, ніч і день працювали гітлерівські крематорії і таки невдалося йому знищити жидів. І Сталін казав комуністичним польським провідникам, що не може пересилити всіх українців у Сибір, бо їх є забагато, тому мусить з їх голосом числитись. Це не були пусті слова. Без сумніву в декого були такі апетити, щоби Україну обезкровити і зробити один великий російський народ. Погляньмо на відсоток росіян в Україні. До 1939 року росіян на західній Україні взагалі не було, а сьогодні… Росіяни сьогодні живуть в Україні і ми далекі від того, щоб комусь підказувати, щоб їх усувати, чи обмежувати у будьяких правах, як громадян України. Що ж можна казати, це мабуть не чуваний в історії факт, що у незалежній українській державі рідна українська мова є дискримінована.

Ми не є переконанні, що під тим оглядом «імедж» українця в Польщі сьогодні змінився! Це у свій час відмічала польська підпільна преса, що у Польщі може бути будьякий чужинець, але не українець. По школах навчали, передавалось по телебаченню, писалось у пресі, що українець, це різун з ножем у зубах. Якщо ще і сьогодні намагаються перевидати твір великого польського письменника Сінкевіча «Оґнєм і м’єчем», то це тільки потверджує, що цей образ «українця різуна» є бажання продовжувати. На жаль, події, що мали місце кілька років тему у Перемишлі навкола церкви св. Івана Хрестителя і те, що польська вулиця і побожні польські монахи Кармеліти невпустили Папи Івана Павла II до тої ж церкви, що до 1946 року була українською, немає пояснення. Не можна при цьому поминути листа секретаря Єпископської Конференції Польщі сп. Тадеуша Пєроника з 5. IX. 1996 p., що був надрукований у «Патріярхаті» за травень, є прямо неймовірним. Це є факти, які не можна заперечити і вони стались не за комуністичного режиму… Нашим скромним бажанням с, щоби «Акція Вісла» не тількищо не повторилась, але не продовжалась…

Нашим бажанням є забути про трагічні болючі події «Акція Вісла», але на жаль по сьогодні не бачимо цього з сторони наших сусідів поляків, які її дальше продовжують. У цьому всьому для нас є дивним і незрозумілим, що до цих питань мас більше зрозуміння і практичного застосування сучасний польський уряд на чолі з президентом Квасьнєвським, ніж церковні польські кола, які голосять про найбільшу Божу Заповідь — Любов. На нашу скромну думку польська Церква, її ієрархія і священики повині у світлі цих подій просвічати своїх вірних не на літературі «Огнем і мєчем» й ендецької партії, бо це не є шлях Христової Церкви. Найвищий час забути все, що було вчора і творити нові сторінки позитивних вартостей нашої спільної історії, спертої на добросусідстві, самопошані і все ж таки християнській любові. Відзначення п’ятдесят річчя сумної слави «Акція Вісла», боронь Боже не сміє нам, у жадному випадку, затемнювати нашого кращого майбутнього, українського і польського народів. Змагаймо до цього спільними силами. Коли буде добра воля з обидвох сторін, то напевно осягнемо наше спільне краще завтра.

Микола Галів

22 березня 1997 р. у Нью-Йорку відбулось чергове засідання крайової управи Українського Патріархального Товариства, у якому взяли участь:

Олександер Пришляк — голова і члени управи — Ігор Гайда, Рома Гайда, Микола Галів, Василь Колодчин (голова УПСО), Роман Левицький, Оксана Луцька, Олекса Мотиль, Василь Никифорук і Осип Труш. Наради розпочато молитвою. Спершу голова О. Пришляк подав коротку інформацію з проробленої праці, підкресливши при тому на певні труднощі, головне про певний спад членства і незацікавленість молодшої генерації мирянськими справами. Незалежно від цього управа провела деякі акції серед мирян, а зокрема підготовку до Собору УКЦеркви, збірку для Богословської Академії у Львові, яка принесла понад 30,000.00 дол. Члени управи також подали інформації про проведену працю. Рома Гайда подала інформацію про Собор УКЦеркви, що відбувся у Львові, у жовтні 1996 р. При цьому було зроблено наголос, — робити всі заходи, щоби мирянські організації були допущені на чергову сесію Собору УКЦеркви, що є заплянована на 1998 рік.

Під час нарад було обговорено проблему договору Ватикану з Московською Патріярхією, що мало місце у грудні 1996 р. у Москві. Про цю спільну зустріч ватиканських чинників від остполітік з представниками Московської Патріярхії подало Ватиканське Радіо. Навколо цієї справи розвинулась широка дискусія. Вирішено в цій справі звернутись у відповідній формі до офіційних чинників Української Католицької Церкви у Львові з запитом, що це має означати, і чи було щось в цьому напрямі зроблено, бо дотепер не було жадної публічної згадки. Крім цього вирішено в цій справі звернутись з запитом і протестом до ватиканських чинників, чому дальше проводиться остополітік у справі нашої Церкви й інших Церков, але без нас, себто офіційних чинників УКЦеркви, як також інших Церков? Також рішено стосовний документ надрукувати з коментарем в журналі «Патріярхат», який є надрукований у цьому числі на іншому місці.

Другою важливою справою була проблема журнала «Патріярхат». Це питання зреферував головний редактор Микола Галів. Він представив загальну ситуацію журналу, його труднощі, а зокрема про те, що треба думати, щоб життя журналу продовжити в Україні. Богу дякувати, що маємо наших добрих читачів і членів мирянських організацій, які також думають про те, щоби журнал «Патріярхат» продовжав з’являтися. В цій справі редакція одержала листа від активної діячки мирянського руху у Львові, одної з головних організаторів «Українська Молодь Христові», Лесі Крип’якевич, якого зреферував присутнім М. Галів, а водночас зачитав свою думку на запропоновану пропозицію, яку вислав до Л. Крип’якевич. Пропозиція Лесі Крип’якевич є, щоби журнал друкувався у Львові і з Львова розсилався, а редакція могла б і надалі залишитись у США, як дотепер. Відповідь на цю пропозицію була позитивна, щоби перебирати не тільки адміністрацію, але в першу чергу редакцію. Звичайно, що це не може статись на протязі короткого часу, для цього треба приготовити відповідний грунт і відповідних людей, що готові цю справу перебрати. Для цього треба належного часу. У такому дусі був написаний лист до Лесі Крип’якевич для розгляду і застанови. Лист, себто відповідь на пропозицію, присутні одобрили, як правильний. Над цим треба дальше працювати, отже є хоч маленька надія, що журнал «Патріярхат» знайде свій осідок в Україні.

Також обговорено питання участи Українського Патріярхального Товариства у черговій сесії Собору УКЦеркви та запляновано для цього провести потрібну підготовку.

Окремо обговорено лист Митрополита Стефана Сулика у справі парафії св. арх. Михаїла у Філядельфії. Навкола якого розвинулась широка дискусія і стверджено, що того рода суперечки не можна полагоджувати згаданим листом, бо це далеке від християнської любови, а лист навпаки викликає протилежне до любови не тільки серед членів парафії св. Михаїла, але широкого мирянства. До речі, тут не ідеться про спасіння, але про маєток, що має не дуже добре звучання з євангельського вчення. Всі одностайно висловились за тим, щоби шукати в цьому мирної розв’язки, без конфронтації.

Вирішено, щоби нав’язати кращі і ближчі контакти з Патріяршою Канцелярією у Львові, бо чомусь дотепер, його майже не було. Також запляновано відбути авдієнції з нашими владиками у США, щоби обговорити мирянські проблеми. Були ще обговорені поточні внутрішні питання Товариства. Голова О. Пришляк подякувала учасникам за успішні наради і молитвою закрито засідання.

За останніх сім-вісім років, чи може трохи більше, зайшли на сході Европи, непередбачено ні експертами, ні окремими для цього інститутами, колосальні зміни. Воскресали сателітні держави Радянського Союзу до самостійного й незалежного від Москви життя, упала Берлінська стіна, з’єднались Західна зі Східною Німеччини, впала Залізна Занавіса і, в кінці, воскресли поневолені народи до вільного незалежного суверенного державного життя. Тут можна назвати балтійські народи: Литва, Естонія, Лотва, Білорусь, Україна, Молдавія, Казахстан і інші. Змінився уклад політичних, економічних, мілітарних сил та загально психологічний вплив, але, на жаль, не змінилась і залишилась та сама незмінна ватиканська остполітік. Для Ватикану і її творців остполітік нічого не змінилось, для них Москва й православ’я Московської Патріярхії залишились незмінними. Здається, конечно потрібно замінити ескадрилю ватиканської остполітік, таких її творців, як Дюпре і йому подібних, на інших, молодших! В тому нас переконує надрукований на іншому місці документ, який подало «Ватиканське Радіо».

Ми свято віримо й твердимо, що всі ці повище схематично названі геополітичні зміни, воскресіння вільних і незалежних держав, це сучасне Боже чудо, що Всевишній Господь вислухав довгих і щирих молитов і послав тим народам волю без кровопролиття. Виглядає, що архітекти ватиканської остполітік сприймають ці факти, на жаль, інакше, а в основному незмінно, вважаючи, що й далі Москва, Московська Патріярхія вирішує долю православного світу, як перед тим, а це вже далеко не так.

Розуміємо інтенції Апостольської Столиці, а зокрема Святішого Отця Папи Івана-Павла II, якого бажанням є, щоб наближаюче 2000-річчя з дня народження Ісуса Христа нашого Спасителя відзначити в єдності з всіма Христовими Церквами. Отже, щире бажання є вимогою часу, щоб розпочати третє тисячоріччя, як одна й неподільна Христова Церква. В цьому напрямі, вже від довшого часу приготовляється і активно проводить наполегливу працю Папа Іван-Павло II. Треба сказати, що Папа перший підніс цю цілину й безперебійно над нею працює. Ця благородна ідея, ці щирі заходи, що прямують до того невідкличного, євангельського «щоб усі були одно», заслуговують не тільки на признання, але на повну й всесторонну піддержку. На жаль архітекти ватиканської остполітік стараються здійснювати ці пляни старими шляхами, які в минулому були шкідливими і нічого не дали, а сьогодні перестали бути реальними.

Звичайно кожному вільно, і не можна нікому забороняти, шукати собі друзів, приятелів, союзників чи партнерів. Отже, Апостольська Столиця також має право на це і шукає, для здійснення своїх плянів союзників чи партнерів. Треба підкреслити, що шукачі, яких на нашу думку треба було б замінити, ніколи не поминали у своїх плянах московського православ’я, навіть тоді, коли вони знали або повинні були знати, що Московський Патріярхат нічого сам, без апробати кремлівських вождів не вирішує. Без сумніву, не можна бути проти спроб Ватикану, шукати союзників чи партнерів серед московського православ’я чи, точніше сказавши, з Московським Патріярхатом, якщо вони справді щиро й серйозно будуть трактувати цей союз чи партнерство. Водночас треба ставити питання, хіба ж архітекти остполітік свідомі того й знають, що Московський Патріярхат не є вже монолітом православ’я комуністичного періоду, який втримувався силою? Що сьогодні є національні православні Христові Церкви на терені колишнього Радянського Союзу, яких не треба ігнорувати. За них у жадному випадку не може розписуватись ні Московська Патріярхія, ні ватиканські чинники від остполітік. Що, на жаль, власне так сталось під час зустрічі в Москві у другій половині грудня 1996 р. Хіба ж білоруське, естонське чи українське православ’я не є гіршим від московського? Все ж таки слід мати на увазі, що московське православ’я, в історично минулому, насильно проковтнуло інші православні Церкви, а Київське православ’я зокрема.

Не можна б мати жадних застережень чи претенсій, що представники Апостольської Столиці зустрічались з представниками Московської Патріярхії і обговорювали свої «спільні» пляни та домовлялись, коли остаточно Москва стане третім Римом, а четвертому не бувати, це їх справа. Але коли під час такої зустрічі йде мова про білоруську, українську чи якісь інші православні Церкви, то це вже має не релігійно-християнський, а дуже поганий, політичний посмак. Як можна говорити про нас, для нас і без нас? Зрозуміло для Московського Патріярхату, це нічого нового, це для них все нормально, хоч українське православ’я, ні українські католики цього собі не бажають. На жаль для нас було болюче це прочитати, що на такий шлях пішли представники Апостольської Столиці!

Треба припускати, що ватиканські чинники свідомі того, що це є своєрідне пряме втручання у внутрішні справи української незалежної, соборної і суверенної держави. Слід мати на увазі, що так Українська Православна, як Українська Католицька Церкви є помісними Церквами, за них не може ніхто, крім них самих, розписуватись. Слід не забувати, що Берестейська Унія визнала верховенство Папи Римського, бо ж в основному про те ж ішлося. Українська Католицька Церква залишала за собою незмінною свою помісність, східний обряд і права. Як можна вирішувати справи українських Церков у їх відсутности? Як можна говорити про якесь російське православ’я на західних українських землях чи Закарпатті, коли його там до 1946 і 1947 років не було? Може б «миротворці» з Московського Патріярхату розказали, як там з’явилось російське православ’я? І знову пригадаймо як московський Патріярх Алєксей 1 закликав українців католиків: «… порвіть, розторгніть вузи з Ватіканом, який веде вас у темряву, у духовну загибель, завдяки своїм релігійним помилкам, а тепер хоче вас озброїти проти всієї вільної людськости, хоче поставити вас спиною до всього світу…».

Російська Православна Церква не може заперечити факту, що вона допомагала в 1946 році ліквідувати Українську Католицьку Церкву київського обряду. По сьогодні РПЦерква не вибачилась за цей акт. У християнському світі проситься вибачення. Дивно нам, що ватиканські чинники, які знають історію УКЦеркви, не пригадали своїм союзникам з Московського Патріярхату слів св.п. Патріярха Йосифа, який говорив про гори трупів і море крови, що їх склав український народ за єдність з Апостольською Столицею.

У документі, що був проголошений Ватиканським Радіо, згадувалось про Баламандський Документ, у якому говориться, щоб оминати будь-якого насилля, що є зовсім правильним. Маємо свою думку про Баламандський Документ, але незалежно від усього Божі Заповіді є важливіші за Баламандський Документ. Одна з Божих Заповідей каже «Не кради», а вкрадене чи привласнене треба повернути! Скільки Російська Православна Церква привласнила собі наших, українських католицьких, а також українських православних церков, включно з тим, що привласнила собі назву «Русь» тоді, коли Росія ніколи не була Руссю, а спершу на початках свого ставання була Московією, москалями, а згодом стала Росією і росіянами. Говорити про український націоналізм, а ось існують дві лаври — Київська і Почаївська, які є найбільшими кублами російського шовінізму. Треба тільки подивляти, що український народ їх так довго терпеливо толерує! Чомусь не було кому сказати, що Російська Православна Церква в Україні відкрито виступає проти української держави. Тут можна б назвати львівського єп. Августіна Маркевіча, а він не одинокий. Про це «миротворці» з Московського Патріярхату цього не говорять…

Правда, повертаючись до Баламандського Документу, в якому засудилось унію, як шлях до об’єднання. Не збираємось обстоювати цього шляху, але не треба аж засуджувати, бо ось унія Київської Церкви, яку підписано з Римською Католицькою Церквою у 1595-96 роках вдержалась не на штиках, а радше всі штики і московські багнети були проти неї та успішно вдержалась чотириста років. Подумаймо над тим? Чотириста років знищувано і переслідувано Українську Католицьку Церкву за те, що її бажанням було й дальше таким залишилось, «щоб усі були одно», а вона, УКЦерква, як мітичний Фенікс, воскресала з мертвих. І знову на наших очах вона воскресла й творчо діє та готова ділити долю з братами православними і ділитись спільними церквами, але, на жаль, на те не погоджуються православні й в тому ведуть перед православні Московського Патріярхату. На жаль, така є дійсність.

Якщо цього не є свідомі ватиканські чинники від остполітік, то повинні запросити на такі розмови представників тих Церков, про яких іде мова. До тепер ватиканська остполітік не мала жадних успіхів. Треба б пробувати інших шляхів. Якщо Апостольська Столиця контактується і веде розмови та пробує договорюватись з Московським Патріярхатом, то не повинна б поминати український православний світ. Маємо Українську Православну Церкву, Київський Патріярхат, маємо Українську Автокефальну Православну Церкву, з якими варто говорити, шукати спільної мови. Є ще, крім білорусів, і інші православні Церкви, які чомусь є поминені. Всіх треба вислухати і сьогодні, за них, у жадному випадку не може розписуватись Московський Патріярхат.

Нашим основним бажанням до Апостольської Столиці є, щоб ватиканські чинники від остполітік не вели розмов і договорів у справі, чи це Української Православної, чи Української Католицької Церков без їх безпосередньої участі, як рівних партнерів. Нічого нам не відомо, що в цій справі зробив провід нашої Церкви.

Микола Галів

Може на перший погляд видавитись, що в останньому часі в журналі забагато пишеться про події чотиристарічної давнини, себто про Берестейську Унію, але переконано вірю, що так воно є, а що треба ще і ще писати про ці події. Чим більше запізнаюсь з подіями того часу, тим більше відчуваю потребу про це писати. Слід звернути увагу, що про цю небуденну подію, якої відзначаємо ювілей, мало й майже нічого не говориться у наших церквах, а про світську пресу не приходиться згадувати, бо для неї ці проблеми є поза межами їх зацікавлення. А все ж таки, чотириста років, це в історичній перспективі не короткий промежуток часу, який сам по собі заслуговує на окрему відвагу.

Всі ми згідні з незаперечним фактом, що чотириста років тому Київська Церква поділилася на з’єдинених, себто тих, що поєднались з Вселенською Христовою Церквою, прийнявши верховенство папи і нез’єдинених, себто тих, що відмовились від верховенства папи, бо ж тільки і про те, йшлося. Незаперечним фактом є, що владики, які прийняли унію з Римом не зреклися і не відмовились своїх східних обрядів і традицій, що не тільки підтверджують самі артикули, але саме відкрите і практиковане релігійно-церковне життя. І з приводу чотиристаріччя Берестейської Унії все й все виринає питання, яке безперебійно повторяє український православний світ, що це була «зрада», що це була «інтрига» єзуїтів і Польщі і, що це робилось з матеріяльних і особистих мотивів. Іншими словами, відмовляється ініціяторам і тим, що здійснювали цей історичний акт, щирого і глибокого переконання, що це була найкраща альтернатива. Чомусь при цьому зовсім не згадується про Третю Особу Божу, якою є Святий Дух, який у Христовій Церкві має містерійну силу, яку тяжко схопити, окреслити і показати. На одну хвилину подумаймо над цим, чи в даній ситуації поєднання Київської Церкви з Римською Церквою не є виявом Святого Духа! Чи може твір створений «інтригами», «зрадою» і т.д. вдержатись при житті, не тільки вдержатись, але рости й розвиватись чотириста років? Напевно без Божої допомоги, це не могло стати дійсністю! Але ж при тому треба взяти до уваги, що той твір, яким є Берестейська Унія, не диспонував ні мілітарними силами, ні матеріяльними багатствами, а навпаки, ті мілітарні сили, якою на той час була козаччина, а багатства знаходились у руках української шляхти, зокрема видатного, в тому часі, князя Острозького, активно діяли проти уніятської Церкви її владик і вірних. Польська римо-католицька Церква, яка сподівалась що з’єдинена українська Церква стане римо-католицькою, не тільки не допомагала її, але була ворожо наставлена і діяла проти неї. Рим від початку по сьогодні піддержував повністю нашу Церкву. Як це сталось, що Українська Католицька Церква вдержалась? Це не рік, не два, не десять, але сотні років. Знищували її не тільки вороги, але й свої, а її остоєю був Триєдиний Господь, Святий Дух, який давав силу, сильну віру видержати й дочекатись того світлого воскресіння Української Католицької Церкви.

З приводу чотиристаріччя Берестейської Унії можна б тріюмфувати, чого не зроблено й добре, але обмежено до гідного й величавого відзначення цієї унікальної події в історії нашої Церкви, що сталося у липні ц.р. в центрі Вселенської Церкви в Римі, але це не все, бо провід УКЦеркви поставив собі за ціль, ще й ще раз проаналізувати, продискутувати події того часу, щоб ще сильніше себе та вірних утвердити, і сказати, що є правдою, що с півправдою, а що брехнею. Власне, в такому аспекті слід розглядати «Берестейські читання». Як виглядає, що це чотиристаріччя не відноситься до українського православного світа. Для них, мабуть, це питання, вирішене і залишаються на заложених, старих стереотипах, на зразок козацької Церкви, «зради» і єзуїтсько-польської «інтриги».

Варто також поставити питання, чи подія, що сталась 1596 p., себто прийняття Берестейської Унії, була трагедією для українського народу й Київської Церкви? Без сумніву кожний розкол одного тіла релігійно-церковної одиниці, чи суспільного життя на дві ворогуючі між собою частини є трагічним. Автор цих рядків в одній із своїх статтей був поставив наголос на тому, що це була трагічна подія і, як таку не варто особливо святкувати, а радше, відзначити без тріюмфалізму. Вдумуючись над подіями того часу, над ситуацією українського народу, який втрачав свою провідну верству, а Київська Церква була тереном матеріяльних полювань, занепадала, Константинополь зі своїми патріярхами, що були контрольованими іслямським світом — Туреччиною, не був спроможний допомогти духовно й інтелектуально Київській Церкві і, вкінці, продав Київську Митрополію Москві. В цьому, безпосередньо, переконався бездоганний полєміст і оборонець православ’я Мелетій Смотрицький, який згодом сам прийняв унію з Римом, приєднавшись до з’єдиненої Української Католицької Церкви. Отже, акт прийняття київськими владиками унії з римо-католицькою Церквою слід назвати Божим Провидінням.

Добре знаємо долю нашої Української Православної Церкви, чи як вона в той час називалась нез’єдинена Церква, яка мала повну піддержку козаччини. Що вона дала для українського народу? На висоті цієї Церкви стояв Митрополит Петро Могила, але скоро після його смерти Українську Православну Церкву, ні більше, ні менше проковтнула Москва, яка силою стала третім християнським центром. Чи можна було чогось доброго сподіватись зі сторони Москви для українського народу, яка дивилась на український нарід, як на «молодшого брата». Не без причини резистував проти московського православного центру Митрополит Василь Липківський, який воскресив Українську Автокефальну Православну Церкву. Отже, відкритим залишається питання, що дала православна Москва для українського православ’я, яка проковтнула Київську Церкву? В той же час Українська Католицька Церква в єдності з Римо-католицькою Церквою зберегла свою релігійну й національну ідентичність. З цього погляду Берестейську Унію слід уважати Божим Провидінням, а водночас вона була здійснена в євангельському дусі, щоб усі були одно — до чого так наполегливо змагає вселенська Католицька Церква на чолі з Папою Іваном-Павлом II.

Також слід все мати на увазі, що два сусіди України, Польща й Росія, сильно впливали на розвиток Київської Церкви та дуже часто подавали й стверджували факти в їх візії і перспективі, які, на жаль, не віддзеркалювали дійсних фактів. Знаємо, як тяжко нам приходилось їх спростовувати й не все успішно. Сьогодні після довгого, довгого часу Україна стала вільною, незалежною і соборною державою і маємо можливість аналізувати, досліджувати й визначати історичні події нашого національного й релігійно-церковного життя. Такою нагодою виявилось чотиристаріччя Берестейської Унії. Українська Католицька Церква виявила бажання з приводу такого ювілею не тільки святочно відзначити Берестейську Унію, але також ще й ще раз проаналізувати факти того акту під різними аспектами, взявши до уваги всі доступні джерела, що є пов’язані з Берестейською Унією.

Під тим оглядом слід привітати Інститут Історії Церкви Львівської Богословської Академії, який із нагоди чотиристаріччя Берестейської Унії влаштував унікальні «Берестейські читання», якими широко відкрив, продискутувавши історичні документи, як формувалась і завершувалась Берестейська Унія в 1596 році. Перші читання відбулись у Львові, Івано-Франківську й Києві, які тривали від першого до шостого жовтня 1994 р. Другі читання відбулись у Львові, Дніпропетровську і Києві і, які тривали від першого до шостого лютого 1995 р.

До участи були запрошені знавці й спеціялісти релігійно-церковної проблематики, зокрема того періоду часу, не тільки українці, але також чужинці. Головні доповідачі мали сорок хвилин для виголошення доповіді, після цього визначеним дискутантам прислуговувало по 10 хвилин. Тут слід завважити, що дискутанти одержували написані доповіді наперід так, що вони мали час приготовитись і простудіювати основні думки й, на їх основі, опрацювати свої завваження чи висунути свої відмінні аргументи. Така практика елемінувала від зайвого й непотрібного дискусійного пустомельства. Також учасники «Берестейських читань» мали можливість ставити питання чи висловити кілька думок. Після цього доповідачеві прислуговувало право на відповідь.

Ініціяторам, організаторам і реалізаторам «Берестейських читань» належить висловити особливе признання за добре продуманий і вдало переведений в життя плян. З певністю можна сказати, що це була більше, як спроба, щоб, вкінці, покінчити з шкідливими стереотипами, які утворились навколо Берестейської Унії. Безсумніву, що сучасні й майбутні дослідники та історики не зможуть обійтись без Берестейських читань, які є надруковані в двох окремих збірниках. Ці два збірники охоплюють всі виголошені доповіді, рецензії, запитання, дискусії і головних прелегентів їх заключні думки. Добре, що виголошені доповіді, рецензії, дискусії і відповіді надруковано, бо тепер має нагоду з тими матеріялами запізнатись ширше коло осіб, зацікавлених цією проблематикою. Перший збірник з’явився під назвою «Історичний контекст, укладення Берестейської Унії і перше поунійне покоління», 1995 р. заходами Інституту Історії Церкви Львівської Богословської Академії. Другий збірник з’явився під назвою: «Держава, суспільство і Церква в Україні у XVI столітті», заходами того ж самого Інституту. Редактором обох збірників с молодий і талановитий знавець цієї проблематики, д-р Борис Ґудзяк, який є одночасно директором Інституту Історії Церкви при Богословській Академії у Львові, а його співредактором є Олег Турій. Упорядники видань добре справились зі своїх завдань. Це є унікальні й цінні видання. Як вже вище було підкреслено, майбутні дослідники не зможуть їх поминути.

Це значить, що «Берестейськими читаннями», особливо відзначено й утверджено 400-річчя єдности Київської Церкви з вселенською Римо-католицькою Церквою. В них є відмічені документи того часу. Слухач «Берестейських читань» мав нагоду їх безпосередньо слухати, а тепер читачі мають нагоду запізнатись із цими цінними матеріялами, що з’явились у двох збірниках. Мають нагоду запізнатись з цілою низкою документів, думками «за і проти» й виробити собі свою власну думку про ті події.

Щоб читачі журнала Патріярхат мали, хоч приблизну, уяву про «Берестейські читання» назвемо хоч деякі імена, що виступали з доповідями, чи виголошували свої рецензії, чи корреферати. Головою, який керував першим «Берестейським читанням» був д-р Олег Купчинський. Дискутантами були д-р Ярослав Ісаєвич і д-р Франк Сисин. Владика Любомир Гузар своїм виступом під назвою: «У пошуках гармонії» відкрив «Берестейські читання», яким надав певного тверезого, розважного та глибоко-дослідного тону.

Вітторіо Пері, італієць, професор, визначний учений і спеціяліст грецьких рукописів, говорив на тему: «Берестейська Унія у римському баченні». Доповідач висунув думку — чи Берестейська Унія була союзом двох Церков? Доповідач твердить, що таким союзом була Фльорентійська Унія, але не Берестейська, хоч вона цього бажала.

Михайло Дмитрієв з Московського державного університету, говорив на тему: «Концепції унії в церковних і державних колах Речі Посполитої кінця XVI ст.». Над висуненими думками й твердженнями М. Дмитрієва відбулась широка дискусія, в якій відмічувались деякі помилкові твердження.

Борис Ґудзяк, директор Інституту Історії Церкви, говорив на тему: «Київська ієрархія, Берестейські Синоди і укладення Берестейської Унії» і подав широку картину подій, які привели до єдности з Римом. Софія Сеник з Папського Орієнтального Інституту в Римі доповідала на тему: «Два митрополити — Потій і Рутський», подавши їх особливі життєві сильветки. Поруч багатьох справ у дискусії звернено увагу на факт, що в доповіді не було згадки, який вплив мала Москва, чи московська Церква на Берестейську Унію. Ф. Сисин сказав, що «часто повторюється в популярній літературі, трактувати Берестейську унію, як реакцію на створення Московської патріярхії. Але ця теза не має жадного підтвердження в джерелах, які є досить обширні». Б. Ґудзяк до деякої міри погоджується з твердженням Ф. Сисина, додаючи: «Зв’язок безперечно був, але — непрямий». М. Дмитрієв до цього додав, що цей зв’язок був таки і прямий. Він нагадав, що поїздка Іпатія Потія до Москви мала відбутись за ініціятивою і як передумова приступлення до унії з Римом, князя Острозького, який, до речі, весь час тримав Москву в свойому полі зору. М. Дмитрієв також пригадав, що для Острозького перепоною до унії була Москва, яка на це не давала свого благословення. У московських архівах є лист Острозького з 1604 р. до московського патріярха, який засвідчує, що князь просив допомоги від патріярха та царського уряду для боротьби проти унії. До цього можна б ще згадати, що Львівське братство також зверталось до Москви про допомогу. З того випливає, що історики не познайомилися з усіма дійсними джерелами та документами.

Під час других «Берестейських читань» головою був д-р Борис Ґудзяк. Першу доповідь виголосив Сергій Плохій, Інститут української Архиології Національної Академії Наук України, Київ, який говорив на тему: «Священне право постання: Берестейська унія і релігійна легітимація Хмельниччини». Це особливо цікава тема, яка чомусь промовчувалась. Автор пише: «Не випадково, що Хмельницький дістав благословення на війну з Польщею не від місцевої, київської ієрархії, а від єрусалимського патріярха та грецьких митрополитів». Автор стверджує, що: «Гетьманська адміністрація уповні перебрала від шляхетського й міщанського руху першої третини XVII ст. погляд на унію не як на окрему Церкву чи релігійний рух, а як королівську інтригу, спрямовану на порушення «давніх прав» «релігії грецької» та «народу руського». Той же сам автор трохи дальше пише: «Сьогодні, практично, не відомі випадки забиття козаками уніятів, в той же час жертви католиків та юдеїв нараховувалися тисячами». С. Плохій у своїй аналізі не доглянув, що ці католики, про які він згадує і були уніятами. Авторові в дискусії відповідає В. Ульяновський, який пригадав, що «…Хмельницький поповнив число своїх вимог до королівської влади абсолютно конкретним і досить старим бажанням православної ієрархії про знесення унії». Дискусія над доповіддю С. Плохія була розторощуюча.

Черговою доповіддю була о. Ґергарда Подскальського, чину єзуїтів, Саарбрюкен — Німеччина, говорив на тему: «Берестейська Унія з перспективи вселенського (царгородського) патріярхату в XVII столітті». Доповідь о. Подскальського виявилась виваженою, річевою й об’єктивною. Доповідач подав багато цікавого джерельного матеріялу, що було підтверджено в дискусійних виступах.

Тереза Хинчевська-Геннель, науковий працівник Інституту історії Польської Академії Наук у Варшаві говорила на тему: «Берестейська Унія в XVII столітті з польської точки зору». Доповідачка розгорнула широку картину польських джерел до справ Берестейської Унії. Було питання, чи правдою є, що сама Берестейська Унія була першою сходинкою до повної латинізації нашої Церкви. Відповідаючи на це питання, вона сказала, що є у польських архівах листи від папи до нунція, щоб не перетягати уніятів до латинської Церкви. То, про яку ж латинізацію могла бути мова. З доповіді виразно випливало, що Берестейська Унія не була ні інтригою єзуїтів, ні польської держави. Тут було висвітлено позицію видатного польського єзуїтського діяча Скарги та його розуміння унії, але на таку унію ніхто не голосився. Його зразок залишився тільки зразком. Над доповіддю відбулась жвава дискусія.

Останню доповідь виголосила Тетяна Опаріна. що є доцентом катедри світової культури Новосибірського державного педагогічного університету, на тему: «Сприйняття унії в Росії XVII століття. Доповідачка накреслила проблему унії, як поняття єдности католицтва й православ’я, яка в російській літературі сприймається не однозначно. Вона згадала справу Фльорентійської унії і розмови папського легата Антоніо Поссевіно з царем Іваном IV. Ця розмова мала дуже негативні наслідки для Росії. В Росії унію розглядалось як спробу поляків запровадити католицизм у Московщині, хоч це твердження не спиралось на фактах.

У дискусіях брали участь, крім вже деяких згаданих осіб і названих доповідачів, ще такі особи: Михайло Петрович, С. Яковенко, Роман Шуст, о. Василь Говрега, Н. Кочан, Я. Заборовський, В. Ульяновський, О. Кошик, Н. Яковенко, М. Кошик, Мирослав Лабунька, Ярослав Дашкевич, Т. Опаріна, Ігор Мицько, о. Ю. Мицик, Г. Виноградов, Євген Сверстюк, Олег Турій, Богдан Якимович та інші.

В загальному належить відмітити, що в збірниках є поданий багатющий матеріял, який неможливо в одній статті ні схопити, ні представити. Все це, що тут сказано не є навіть натяками до широко і глибинно представленої проблеми. Можна з певністю сказати, що цими двома збірниками «Берестейських читань» унікально відзначено 400-річчя Берестейської Унії. Організатори й реалізатори можуть бути з цього горді.

Під таким заголовком у першій половині 1996 p., заходами Українського Католицького Університету ім. св. Климента Папи у Римі, з’явилась вартісна праця Патріярха Йосифа, яка охоплює час — «Від Фльорентійської до Берестейської Унії (1439-1596). Це справді чудо, що ми сьогодні можемо читати цю цінну працю Патріярха Йосифа, яку він почав писати у 1953 p., на засланні у Кузьмівці-Маклово (Єнисейського району). Блаженніший Йосиф написані праці пересилав о. Степанові Ратичу для переписання і переховання. На жаль, згодом майже всі вони попали у руки КДБ, і здавалось що по них слід пропав. В останніх роках, після проголошення незалежности Української держави, їх знайдено у архівах Служби Безпеки України під номером 63528. Така знахідка уможливила цінним працям Патріярха Йосифа побачити денне світло.

Це праця, яка не має ціни, і з’явилась вона на часі у ювілейний період чотиристаріччя Берестейської Унії. Хоч праця є присвячена Вселенській Христовій Церкві в Україні, але в основному вона концентрується на унійних процесах, а зокрема на Берестейській Унії 1596 р. Автор розгорнув загальну широку картину Христової Церкви, представивши всі обставини, щоб краще на тому загальному мереживі Вселенської Церкви показати Київську Церкву грецького обряду. Треба тільки подивляти не тільки знання, терпеливість, працьовитість, але й відвагу, що в таких дуже трудних обставинах невільника Блаженніший Йосиф написав таку цінну працю. Найбільше вдаряє, що у праці подано факти такими, як вони були, об’єктивно, без захоплень і перебільшень, сперті на джерельних документах.

При тому насувається думка, скільки вже на цю тему з’явилось статтей і навіть на сторінках нашого журнала, але всі вони такі різні, всі вони виводять якийсь малий краєчок, який підноситься до основного, засадничого, що, мовляв, тільки це і нічого іншого є найважливішим. Справді, поки що, маючи всі можливості, не створили і не написали історії того часу. Ми радше читаємо у пресі, мовляв, чи папа підписав Берестейську Унію? Чи наша Церква була рівнорядним партнером, приймаючи унію з Римом? І т.д.

Все це випливає, дуже часто, з незнаня цієї проблематики. На жаль, це незнання не тільки серед мирян, до яких можна мати зрозуміння,але куди гірше, коли цим гріхом грішать священики. Не знати своєї історії, історії своєї Церкви, це справді непростиме. Ось цього року звершується чотири сотні років, коли Київська Церква започаткувала вагомий зворот у житті нашої Церкви. Вона зробила святий крок до того євангельського , Господнього «щоб усі були одно». Київської владики пішли шляхом київського Митрополита Ісидора, який брав безпосередню участь у Фльорентійському Соборі, на якому прийшло до об’єднання у 1439 році, до якого чимало спричинився сам Митрополит Ісидор, яка, на жаль, не вдержалась. Вони, себто київські владики, довели до єдности з Римською Церквою, яку завершено чотириста років тому у Бересті, себто 1596 р. Це справді подія великого значення і залишилась непроминальною. Незаперечним залишився факт, що Фльорентійська Унія 1439 року не вдержалась, провалили її не тільки кілька опозиційних осіб грецької Церкви, але цвях у домовину Фльорентійської Унії таки забила Москва. На відміну, Берестейська Унія вдержалась, незважаючи на це, що на неї наступали незрівняно великі сили, не тільки наш північний сусід, поляки, але свої власні сили — козацтво, яке повністю піддержало нез’єдинених і нищило унію.

Тут аж напрошується настирливе питання, чи не варто застановитись над цією подією, яка так сильно позначилась на історії нашої Київської Церкви? Чому Фльорентійська Унія, яка була значно більшого засягу, не вдержалась, а Берестейська Унія, яка. здавалось, була дуже маргінальною, вдержалась, видержавши всі наступи, і стала динамічною. Це одне з дуже інтригуючих питань, на яке повинні б відповісти історики Церкви в загальному, а українські зокрема. Це питання варте особливої уваги.

Сьогодні, після чотиристалітньої давнини тих подій, можна підійти спокійно, без пристрастей захоплень і упереджень, проаналізувати історичні документи, які є доступними для всіх дослідників, і показати, що було правдою, а що вигадкою.

Звичайно, це не легке завдання, але конечне до здійснення, бо все ж таки чотириста років тому стався розкол у нашій Київській Церкві, який дуже болючо відбився у дальшому історичному розвитку не тільки нашої Церкви, але всього українського народу. Чи це нам подобається, чи ні, але до цих питань повинні висловитись, зайняти становище на основі історичних документів не тільки українці-католики, але й православні. Повинні самі для себе знайти, якою була історична правда, і таким чином позбутись заяложених стереотипів, мовляв, уніяти — це «зрадники», «ренегати», а з другої сторони православні «єретики». Так колись оцінювались ці дуже болючі і складні питання, і сьогодні подекуди це дальше продовжається.

На жаль, приходиться ствердити болючу і незаперечну правду, що під тим оглядом майже нічого не зроблено. Правда, Українська Католицька Церква східнього обряду, якій тепер знову в Україні привернено прикметник «греко-», для відзначення ювілейної дати Берестейської Унії поставила наголос на парадні й помпезні святкування у центрах Католицької Церкви у Римі і, само собою, на батьківщині, у Львові і Києві. Можливо, в цьому немає нічого злого, бо і цього потрібно, але воно до самої суті справи, яку ми наголошуємо, дослівно нічого не дає, тільки потверджує, що Українська Церква залишається жити на дотеперішніх стереотипах. Правда, у Львові відбулась наукова конференція, присвячена цій справі, і відбулись, і дальше будуть продовжуватись. Берестейські читання. Нам не відомо, чи в це було включено і представників Української Православної Церкви чи Церков? Треба сподіватись, що виголошені й прочитані доповіді з’являться друком, і ширший круг людей — мирян буде мати нагоду запізнатися з думками доповідачів. Шкода, що заплянована інтернаціональна наукова конференція не відбулась. Перешкодою її здійснення були фінансові засоби. Мабуть, тут не все було продумане, організатори не спроможні були укластись у фонди можливого. Чи щось у цьому напрямі діється по парафіях, крім молитов, і то, мабуть, не по всіх парафіях.

Відкритим стоїть питаня, а що до цієї події сказав український православний світ? Залишився на старих своїх стереотипах, що, мовляв. Берестейська Унія була «зрадою», «інтригою єзуїтів», «сміттям Варшави» і т.д.? На жаль, покищо не запримічується жодних спроб, щоб перевірити не перевірені свої православні правди. Дещо інакше трохи віє зі сторони Української Православної Церкви, Київський Патріярхат, і це, мабуть, завдяки професорові Дмитрові Степовикові, а також Патріярхові Філаретові, який добре знає Історію Церкви й намагається дивитись на ці події дещо іншими очима. Тут можна назвати також історика Леоніда Тимошенка з Дрогобича, який друкується: у нашому журналі і який ці питання розглядає у суто науковій площині, аналізи і досвідів. Л. Тимошенка з’явилась стаття в «Українському Православному Слові» Бавндбрук, за листопад 1995 р. під назвою: «Чи потрібно православним святкувати 400-річчя Берестейської Унії». Автор статті висунув цікаві схвальні думки. Може тут неправильно вжито слова у заголовку «святкувати», мабуть, було б краще вжити слово «відзначити» і ще раз подивитись на ці події з перспективи чотиристалітньої віддалі. Видається, це був голос вопіющого у пустелі, бо стаття не викликала жодного відгуку.

Мабуть, український православний світ залишається на своїх старих, які йому було створено, позиціях, що київські владики, які форму вали і творили Берестейську: Унію, були зрадниками…

Знову ж для підтвердження нашого припущення наведено з того ж самого «Українського Православного Слова» за місяць травень-червень 1995 р. уривок із статті «Волинь — оберіг українського православія», автором якої є В. Рожко, м. Луцьк. Не збираюсь переповідати чи рецензувати змісту статті, але наведу уривок, що стосується до нашої теми. «Кривавими бурями пролітали над нашою землею віки. Мінялися завойовники, але їх методи не змінювались. Перше, що вони завжди нищили, — це нашу віру, душу народу. Кожен завойовник розумів: убий душу — і знищиш народ. В 1596 р. прийшла Берестейська Унія. То була смертельна загроза для нашого народу. Поляки в такий спосіб хотіли знищити Україну. Пізніше їх замінили москалі 1686 p., ліквідували вони нашу Церкву і підпорядкували її собі. З того часу розпочалось омосковлення Української Православної Церкви». Справді, тут нічого нового, але дивно, що ще сьогодні можна так писати. Це є ці старі стереотипи, які прийнялись за «святу правду».

Варто тут також навести дещо з репортажної статті, що з’явилась в «Українському Православному Слові» за вересень 1995 р. на тему: «Міркування з приводу конференції Київської Студійної Групи у Римі», автором якої є Архимандрит Андрій (Партикевич). Під заголовком статті у знаках наведення є наступні два ствердження: «Скажи їм, що Берестейська унія є чорною сторінкою з історії України» і друге: «Однак Берестейська унія зберегла Українську Православну Церкву». Цікаві ствердження, які стали моттом статті. З статті випливає, що перше ствердження авторові статті Архимандритові Андрієві сказав його батько, коли він ще був малим хлопцем: «Сину, ти скажи їм, що Берестейська унія є чорною сторінкою в історії України». А друге ствердження, яке автор подає, почув від колишнього вихователя СУМу, що твердив, що неможливо бути православним і водночас членом СУМу (уперше почув таке твердженя — М. Г.), а згодом цей вихователь змінив свої погляди і є серед найближчих приятелів Архимандрита. Він є рукоположений на священика і заступає думку, що «Берестейська унія фактично зберегла УПЦеркву». Обидва ствердження говорять самі за себе, вони стали ляйтмотивом для статті Архимандрита Андрія, але найбільш цікавим є закінчення статті:

«Однак, як стало очевидним одною вечора, до наміченої мети нам ще далеко. Після одної сесії учасники конференції зібралися із семінаристами місцевої Української католицької семінарії на спільну вечерю і молитву. І хоч під час вечері йшла мова про церковну сутність, зустріч закінчилась гімном-молитвою до св. Йосафата у виконанні майбутніх «воїнів Христового війська».

До наміченої мети нам дійсно ще далеко».

Реакція Архимандрита Андрія Партикевича на саму молитву до св. Йосифа є несподівана, і заключне твердження є тільки повторенням давнього. Все це випливає з незнання справи. Признаюсь до свого гріха, що був час, коли і я сам особисто був тої думки, щоб не висувати ім’я св. Йосафата Кунцевича на чолове місце, щоб цим не дразнити православних, але після того, коли я прочитав біографічну працю у польській мові під назвою «Йосафат Кунцевич», автором якої є Тадеуш Жихевіч, я цілковито змінив свою думку. Маю враження, що Архимандрит Андрій не прочитав будь-якої біографічної праці про св. Йосафата, а є їх не одна. Йому відомо з православних стереотипів, що св. Йосафат був для них «душохват». До речі, причетних вбивців (двадцять осіб) засуджено на кару смерти. Всі засуджені признались до вини, ба що більше, всі вони перед виконанням смерти, за винятком одного, прийняли унію. На це є документи, чим це можна пояснити? Шукав я за матеріялами з православної сторони, на яких можна було б спертись, що св. Йосафат справді був «душохватом», мені не вдалося нічого знайти.

Св. Йосафат був справді унікальною людиною з Божою харизмою. Як пише дослідник Йосиф Кунцевич, не мав якихось особливих богословських студій, але чудово володів латинською й іншими мовами, а передусім був неперевершеним проповід­ником і вів справді прикладне монаше життя.

Тут варто б згадати одного з найбільших противників Йосифа Кунцевича Мелетія Смотрицького, що був неперевершений оборонець нез’єдинених, але вкінці прийняв унію і став ревним українським католиком. Все це факти, які заставляють кожну думаючу людину застановитись, чому так сталося. Нижче подаємо цікавий епізод, який пов’язаний з св. Йосафатом Царя Петра І, який наводимо з праці Патріярха Йосифа, cтop. 398.

«Цар Петро І вправді показував назовні прихильність для Католицької Церкви, але в дійсності був її найзавзятішим ворогом. Навіть о. Августин Тайнер хотів представити Петра І, як прихильника Католицької Церкви, але це невірно. Для Унії був він найстрашнішим ворогом. Як приятель польського короля Августа II, він перебував у Польщі і вмішувався у державні справи. В 1705 році 11 липня прибув він до Полоцька і пішов до білоруської католицької катедри, де правилася Вечірня. Коли глянув на образ св. Йосафата, спитав, хто це? Монах відповів, що св. Йосафат був убитий нез`єдиненими. Розлючений цар убив власноручно при вівтарі о. Теофана Кольбичмнського, що правив Вечірню. (Stebelski Ign Dwa wielkie swiata, Lwow, 1867, 263. Theimer G., Norn, de Russie, 412, Kulczymski lgn atius, Spesinem Ecclesiae Ruthenicae, 1718-1724, 238.)

Трьох отців василіян засудив на смерть: ігумена о. Якова Козіковського, о. Константина Заячківського і о. Якова Книшевича. Їх тіла спалив, а попіл розвіяв, щоб не почитано їх мощів. Інших монахів посадив до в’язниці, а манастир знищили військові. Він присягнув, що таке саме вчинить усім уніятам. Таке звірство, і то в чужій державі, було нечуване. Деякі оправдують його тим, що він був у п’яному стані. Коли кілька днів пізніше Петро І був у єзуїтській церкві в полоцьку, подивляв ікони св. Ігнатія Льойолі і Франца Ксаверія. Хвалив Папу і казав, що с прихильний для Унії. Він оправдувався пізніше за свої злочини, поповнені на Василіянах, і освободив ув’язнених і обіцяв направити кривду. Але це було тільки на словах, бо мимо того ув’язнив луцького єпископа Діонісія Жабокрицького і відправив до Москви, де він і помер».

Незаперечним фактом є, що першими ініціяторами унії з Римом були львівський Владика Г. Балабан і князь Константин Острозький. На їх ініціятиву погодились усі київські владики. До речі, Владика Іпатій Потій був піднесений до єпископського сану таки на пропозицію К. Острозького. Слід пам’ятати, що унію з Римом підписав львівський Владика Г. Балабан, але в останній хвилині відмовився від свого підпису. Владики Балабан і перемишльський М. Копистенський пішли за сильною намовою з першу ініціятора унії, а згодом найбільшого противника унії князя К.Острозького. Що було причиною такої настанови К. Острозького, по сьогодні точно не відомо, є припущення, що це були його особисті амбіції. Якщоб не така гостра антиунійна постава Острозького, то доля, нашої Української Церкви була б напевно іншою. На жаль, рід Острозьких закінчився не так, як собі цього бажав князь Острозький. Два його сини прийняли латинський обряд, третій син вже перед самою смертю прийняв латинський обряд, а своє майно записав на польський костьол. Дочка Анна, яка була останньою з роду Острозьких, записала свої маєтки у Ярославі й Острозі на колегію Отців Єзуїтів.

Також є цікавий факт, що нез’єдинені закидали уніятам, що вони підписали унію з ціллю, щоб одержати теплі місця у польському соймі, але, як життя виявило, що уніятів до сойму не допускали, хоч папа Урбан VIII просив. Натомість сиділи у соймі нез’єдинені владики. Говорилось про це у той час і по сьогодні це повторяється, що уніяти продались полякам, але, на жаль, ні польський уряд, ні польська Церква не тільки не допомагала уніятам, хоч мала таку вказівку, але, де могла, то шкодила їм. Така була правда у той час!

Слід підкреслити ще дуже один важливий факт, який чомусь у нас дуже часто промовчується. Отже Берестейська Унія довершилась у час, коли вже формувалось і зростало українське козацтво. Незаперечним є факт, що козацтво не тільки піддержувало, але боролось за православну віру. Козацтво виступало не проти римо-католицької віри, але власне проти своїх рідних братів уніятів.

Справді Берестейська Унія була безпощадно поборювана з усіх сторін. Навіть Хмельницький у боротьбі з поляками під Зборовом 1649 р. підписав відому угоду, у якій під точкою 6 була поставлена наступна передумова: «Унія буде знесена, а Отці Єзуїти будуть усунені з України». До речі, це не вперше ставились такі вимоги козаків до поляків. І так мимоволі насувається питання, за що йшла боротьба? Козацтво боролось менше за національну і соціяльну незалежність, а більше за «православну віру». Властиво, яка була різниця між нез’єдиненими і уніятами? Практично, майже жодна, за виїмком того, що уніяти визнавали верховенство папи римського. Рим прийняв усі артикули, які були прийняті владиками Київської Церкви включно з єп. Балабаном і перемишльським єп. Копистенським. Як пише у своїй праці Патріярх Йосиф, то єпископами тоді ставали не обов’язково духовні особи, їх призначав король, хто мав більше грошей і більші впливи у королівських колах, цей одержував єпископські призначення. У джерельній праці Патріярха Йосифа є багато написано болючої правди. Треба шукати й уміти її бачити. Старатися побачити, хто були фактичними режисерами проти унії і уніятів в Україні. Ось наводимо цитату з праці Патріярха Йосифа, яка нам відкриває маленький краєчок правди.

«Патріярх Теофан прийняв ролю посередника й намовляв козаків до служби королеві, щоб відплату за те король признав ієрархію.

Патріярх їхав дальше під козацькою охороною і прибув до Буші на Молдавії. Там попрощався з супроводом козаків, прочитавши молитви прощення і розрішення. В посланню до України він заборонював між іншим поганські тризни з музикою на могилах усопших у провідну неділю і напоминав козаків, щоби не воювали з Москвою, як правовірними християнами, бо інакше знищить їх Бог. Дня 12 березня 1621 року повідомив він московського патріярха Філярета, що визволився від людей, противних «вашей вері і щасливо перебуває у Молдавії» (Макарій, цит. тв., XI, 265).

Звичайно, все це діялось при помочі засекречених маніпулянтів. На жаль, ще посьогодні ніхто з істориків не спромігся відповісти на питання і довести, що було причиною, що нез’єдинені на протязі цілого сторіччя мали повну піддержку козацтва, не могли вдержатись на західніх українських землях. На східніх теренах України уніятів знищено фізично, а на західніх землях, де так міцно держались нез’єдинені при повній піддержці козацтва, під кінець ХVI і початок ХVII сторіччя зникли? Над ними не було насилля, як над уніятами, і чомусь вони прийняли, а чи точніше приєднались до унії з Римом. Не дає також на це питання відповіді унікальна праця Патріярха Йосифа, але в ній є чимало натяків, джерельних документів, які з’ясовують ситуацію й обставини того часу. Немає найменшого сумніву, що Берестейська Унія не була кон’юнктурним явищем, як дехто пробує це пояснювати, не була у жодному випадку інтригою єзуїтів, а говорити про зраду, це абсурд. Унія випливала з органічних і духовних потреб та душі українського народу. Без цих, вищезгаданих духовних потреб народу і сильної віри Берестейська Унія не мала найменших шансів видержати, а вона таки видержала у той час і в час сталінського терору, коли У К Церкву було поставлено поза буквою закону. Не допомагали їй у тому ні єзуїти, ні поляки, за виїмком Апостольської Столиці, яка безперебійно давала нашій Церкві повну моральну, а був час, коли це було можливе, і матеріяльну піддержку. Ювілей чотиристаріччя Берестейської Унії — це добра нагода ще і ще раз перевірити, простудіювати і проаналізувати на основі історичних фактів та документів і ствердити, якою була і є незаперечна істина. Для цього може багато послужити праця Патріярха Йосифа. Видавцям, себто Українському Католицькому Університетові, його персоналові належить признання за видання цієї праці, а зокрема о. Іванові Музичці і Владиці Іванові Хомі, які були виконавцями і редакторами.

Микола Галів

На початку квітня 1996 р. проголошено офіційне призначення для названих владик. Владику Любомира Гузара призначено до Київсько-Вишгородського екзархату, а Владику Івана Хому, який постійно перебуває у Римі, заступати Блаженнішого Мирослава-Івана Любачівського у Ватикані. Треба радіти й дякувати Всевишньому Господу Богу, що послав Святого Духа на голови тих, які визнали законне висвячення владик Патріярхом Йосифом. Це взяло чимало часу, але, як ми переконано віримо, що свята правда завжди перемагає.

З одної сторони слід радіти, бо після 19років невизнавання їх свячень , а тепер дозволено їм працювати у Божому Винограднику як владики, але, з другої сторони, робиться моторошно, серце — Київ, де народжувалось і звідки поширювалось християнство в Україні і на всі сумежні краї, знижено його до екзархату. Покищо ми не завважили, щоб хтось з проводу нашої УК Церкви чи поодинокі владики хоч заікнулись, — сказали, тут щось не в порядку. До цього питання ще повернемось.

Тут бажаю звернути увагу на статтю Марти Коломиєць, що з’явилась на передовій сторінці англомовного тижневика «Юкраїніян Віклі» про офіційні призначення двох владик за 7 квітня 1996 р. У цій статті було написано, що названі владики були підпільними єпископами. Це значить, що від дня свячення, яке тайно, без відома Апостольської столиці, довершив св.п. Патріярх Йосиф, вони діяли як підпільні єпископи. На жаль, на протязі тих 19 років ні наші владики, ні Апостольська Столиця не трактували їх такими, хоч не могли заперечити важність свячень. Але в тій же самій статті М. Коломиєць є написано: «Згідно з багатьма церковними джерелами Ватикан визнав цих двох єпископів скоро після їх свячень, але Синод Українських католицьких Єпископів не думав, що це було розважне, — подаючи для цього політичний клімат в Україні, — аж до цього часу, відкрити їх призначення для їх вірних».

Цікаво було б знати, на основі чого М. Коломиєць подає такі далекі від правди інформації? Якщо справді Ватикан так скоро визнав свячення названих єпископів. І то пощо було це повторяти на Синоді УКЦеркви, що відбувся у листопаді 1995 р. у Римі, на якому префект Східньої Конгрегації кардинал Сільвестріні в імені Папи Івана-Павла ІІ визнав архимандрита Любомира Гузара і о. д-ра Івана Хому єпископами?

Повертаюсь тепер до більш суттєвої і важливої справи. Як з Києво-Галицької Митрополії стався Києво-Вишгородський екзархат? Пригадаймо собі, ще не так давно, бо до 1990 року, на домагання нашої Церкви, щоб Апостольська Столиця визнала фактично існуючий, що був проголошений у 1975 році, патріярхат Помісної УКЦеркви, то нам постійно молитовно, крім іншого, відповідали, що не можна такого здійснити, бо немає території. Ми підкреслювали, що не йдеться про фізичну територію, а про територію людських душ, яка є важливіша понад усі інші території. На нашу скромну думку, це є суть Христової Церкви. За це Христа розіпняли, бо тодішня верховна знать боялась, що він посягає на фізичну територію, а Христові йшлось про територію людських душ.

Сталось чудо чудес при кінці двадцятого століття, Господь вислухав наших молитов і послав українському народові свободу, незалежність і соборність. Український народ став господарем на своїй прадідній землі. На пожарищі антихристського царства також воскресла Українська Католицька Церква, як також Українські Православні Церкви. Маю сміливість твердити, якщо б це було залежне від всемогучих того світу, то Україна ще довго не була б незалежною державою. Так само, якщо говорити про наші воскреслі Українські Церкви, якщо б вони мали б бути залежними від могучих того світу, то вони були б стояли у тупіку Чотиричленної Комісії, яких само життя перекреслило, а наші Українські Церкви воскресли. Це є незаперечні факти, які можна б доводити цілою низкою подій, які відбувались на наших очах.

Отже, ні більше, ні менше, Україна є незалежною державою. УКЦерква вже має свою територію. І в тій ситуації висувається інше питання, хоч УКЦерква вже є в своїй хаті, на власному твердому грунті, але тепер висувається справа юрисдикції, себто нашу Церкву обмежено по річку Збруч, а також юрисдикція Блаженнішого Мирослава-Івана Любачівського обмежується до тих самих меж. Як зчинили з приводу того шум, то після того говорили, на жаль, у нашій редакції немає такого документу,* що Папа Іван-Павло II надав для Блаженнішого Мирослава-Івана юрисдикцію не тільки на Україну, але на ввесь світ. Ми цього не можемо потвердити, як також заперечити, бо не посідаємо такого документу, як також не бачили його надрукованим у пресі. З того, що зауважується, то юрисдикція Блаженнішого, якщо така є, то тільки на папері. Мабуть, щось подібно, як колись радянська конституція, яка була тільки на експорт, що все було можна, але одного кроку не можна було ступити вільно.

На одному з Синодів УКЦеркви, що відбувся уже на рідних землях, у Львові, було прийнято рішення, щоб утворили Києво-Вишгородську єпархію, не митрополію, а Київ усе був митрополією. На жаль. Апостольська Столиця цю пропозицію відкинула. До речі, це питання на Синоді У К Церкви у лютому 1994 р. папський нунцій, архиєп. Антоніо Франко, у своєму секретному слові вияснював питання Київської Митрополії. Ось слова А.Франко:

«Знаємо історичну долю Київської Католицької Митрополії, яка де факто перестала існувати через остаточне знищеня з’єднаної Церкви в російській імперії з 1839 року, кілька місяців після смерти останнього Митрополита і, на мою думку, слід уважати її вимерлою (ККСЦ, кан. 927, 1)»…

«Отож, під сучасну пору територія Української Греко-католицької Церкви є чітко визначена: вона співпадає з територією Львівського Верховного Архиєпископства і не поширюється на території, які знаходяться під юрисдикцією Київської Митрополії. Щоб поширити цю територію, не вистачає одного рішення Синоду, а потрібний юридичний акт Святішого Отця, який визначив би нові границі».

Віримо, що на цьому ж лютневому Синоді наші владики не були згідні з становищем А. Франко. Для цього був випрацьований відповідний еляборат. І а ж знаємо, що юрисдикція Слуги Божого Митрополита Андрея сягала не тільки по річку Збруч, але навіть углиб Росії. Також можна говорити те саме про Патріярха Йосифа. До речі, Патріярх Йосиф як тільки появився на волі в Римі, то мав офіційний титул Митрополита Києво-Галицького. Згодом, коли Києво-Галицькій Митрополії привернено її належний титул, Верховний Архиєпископ, Ватикан дуже спритно додав дочіпок «для українців», що це не мало мовно-логічного пов’язання і що воно означало, ніхто не дав пояснення. На жаль, цю фразеологію Ватикан настирливо вживає, що є принизливим, бо є Верховний Архиєпископ Української Католицької Церкви, а не для українців. Не завважується таких дочіпок по відношенні до інших Церков.

Дехто може сказати, Богу дякувати, що вже в кінці будемо мати у Києві нашого, та ще й до цього на висоті, єпископа, а чи це буде митрополія, чи екзархат, це не важне. Якщо б так було, то можна погодитись, але чомусь так настирливо настоює на цьому Ватикан? Чому, яка для цього причина?

З перспективи часу мушу визнати правильність пропозиції Владики Василя Лостена, який, як тільки воскресла наша У К Церква і ми святкували приїзд до Львова Патріярха Мирослава-Івана, то Владика Василь казав: Патріярх Мирослав повинен мати свою резиденцію у Києві, а Митрополит Володимир Стернюк повинен був залишитись у Львові. Правда, я не дуже схвалював цю пропозицію Владик, хоч миряни не мали на це найменшого впливу. Сьогодні мушу сказати, що пропозиція Владики Василя Лостена була правильна. Якщо б так було сталось, ми не мали б цієї ситуації, яка утворилась.

Останньо приходиться читати багато матеріялів про Берестейську Унію. Якщо йти за думками Антоніо Франко, якщо вимерла Київська Митрополія, яка, до речі, підписувала Унію з Римом, у якій віддавалось папі главенство, а не володіння, то можна так само сказати: Берестейська Унія також вимерла. Львів, Перемишль і Ужгород не підписували жодної Унії з Римом, вони тільки долучились. Нам ніяк не зрозуміло, чому Ватикан намагається на всі боки розбивати єдність У К Церкви, це ми бачимо на Закарпатті, були спроби у Польщі, а тепер творення екзархатів на матірних теренах нашої Помісної Церкви, а з другої сторони, Святіший Отець Іван-Павло II всіма заходами працює над тим, щоб 2000-ий рік зустрінути у єдності всіх християн і працює над тим, «щоб усі були одно». Як це все пояснити?

Ставимо питання, де є наш провід Церкви? Чому не інформує своїх мирян? Чому в імені Церкви виконавці патріяршої курії удають, що все є в найкращому порядку? Коли провід нашої Церкви у колі Вселенської Христової Церкви буде діяти самостійно й незалежно? Коли наш провід УКЦеркви воскресить Києво-Галицьку Митрополію?

Нашим Владикам, Любомирові Гузареві й Іванові Хомі бажаємо багато Божих ласк, кріпкого здоров’я та успіхів у Вашій так вагомій, не легкій праці на славу Божу і добро українського народу.

Микола Галів

* Тількищо одержали такий документ. Про це у наступному числі.

Минулого 1995 року проминуло чотириста років з того часу, як 23 грудня 1595 року у Римі владики Київської Церкви Кирило Терлецький, єпископ Луцький, і Іпатій Потій, єпископ Володимирський і Берестейський, після переговорів, в імені дев’яти єпископів Київської Церкви склали перед Римською Курією ісповідання віри. Папською буллею Климента VІІІ «Великий Господь», 23 грудня 1595 р. було потверджене і проголошене з’єднання Київської Церкви з Римською — латинською. Тому, що булля «Великий Господь» не вдоволяла представників Київської Церкви К. Терлецького й І. Потія, вони неухильно домагались додаткової зустрічі з Папою Климентом VІІІ. Це не було легко, і їм довелось чекати два місяці, але таки своє досягнули. Зустріч відбулась 23 лютого 1596 року, під час якої Папа Климент VІІІ вручив нашим владикам другу буллю: «Годиться Римському Архиєреєві» («Децет Романум понтифіцем»), якою було надано права і привілеї Київській Церкві.

Після цього згадані українські владики Іпатій Потій і Кирило Терлецький повернулись в Україну, і на жовтень (16-20) 1596 р. був заплянований і скликаний собор у Бересті. На жаль, скликаний собор розбився на дві групи: на тих, що були за з’єдиненням з Римською Церквою, і тих, що були проти. Головним речником, що були проти з’єднання з Римською Церквою, був Константин Острозький, який прихилив на свій бік львівського єп. Гедеона Балабана, що був один з перших, який піддав був ідею з’єднання Київської Церкви з Римською і також прихилив перемишльського єп. Михайла Копистенського, а до них прихилилась велика частина шляхти і духовенства.

По стороні за з’єдинення Київської Церкви Римською був Митрополит Михайло Рагоза і п’ять єпископів з ігуменами, архимандритами, шляхтою і частиною духовенства. Таким чином, замість заплянованого одного собору відбулось паралельно у тому самому місті Бересті два собори, під час яких одні одних осудили і кинули клятви. Такі історичні факти стались, яким завершується чотириста років. Стоїть перед нами відкрите питання, що маємо з приводу цього робити?

Без найменшого сумніву, всі ми переконані, що поділ, розкол чи роздор не належить до позитивних явищ. Все ж таки чотириста років тому у Берест, стався розкол. Якось воно не підходить до категорії звеличання — святкувань, але належить у якійсь формі відзначити. Чотириста років одна Київська Церква розділилась на дві. Справді, болючий факт.

З другої сторони, коли тільки на хвилину застановимося над євангельськими словами, коли Христос при Тайній Вечері передбачив розділення християн і моливсь: «Щоб усі були одно, як Ти. Отче, в мені, а я в Тобі, щоб і вони в нас одно були. Іван. 17, 21). Це є друга сторона медалі. Отже. ідучи за євангельськими словами і за що моливсь Христос — «щоб усі були одно», створило глибоку рану на тілі Київської Церкви. Можна сказати, що обидві сторони мають оправдані причини, обстоювати своє становище. Але в цій ситуації не можемо не брати до уваги молитви Ісуса Христа «щоб усі були одно…». Це, що здійснювали представники Київської Церкви Терлецький і Потій, без найменшого сумніву було в дусі ось цього «щоб усі були одно…».

Нічого не поробиш, факт — з одної сторони розкол, а з другої з’єдинення сталися, і в такому стані наші Церкви прожили чотириста років. Це справді дуже вагомий проміжок часу. на протязі якого багато чого сталось у нашому релігійно-церковному і національному житті. Це добра, а можна сказати унікальна, нагода не тільки заглянути собі в очі, але проаналізувати пройдений час і глянути відкритими і безсторонніми очима, без сантиментів, на пройдений час. Варто б зробити підсумування, що нам принесли Українська Православна й Українська Католицька Церкви? Варто б також застановитись, чому унія у своїх початках не була вдалою? Чи не була одною з причин її невдачі засекреченість? Здається нам, щодо цього акту не були приготовані ні наше духовенство, ні мирянство. Можна ще зрозуміти, чому тодішні владики у цих справах не утаємничували мирян, бо це був час, коли царгородський Патріярх Єремія II надав церковним братствам великі власті і привілеї, включно до контролі над ієрархією. До речі, це було одною з причин для єп. львівского Гедеона Балабана, який висунув думку, що він готовий визнати главенство папи, щоб тільки звільнитись від патріярхів Царгороду. Але чому про справу унії не було поінформоване духовенство, то таки для нас не є зрозумілим.

Варто б собі також проаналізувати і відповісти на питання, як це сталося так, що західні землі, себто її вірні, ще сто років після унії залишились православними, маючи повну піддержку козаччини, прийняли унію і стали католиками східнього обряду? Варто при цьому мати на увазі, що, на жаль, Козаччина боролась за православну віру, а не за українську державу. Який був фінал цієї боротьби і чи міг він у тих обставинах бути інший?

Ми знаємо незаперечні факти, що московське православ’я все було і залишилось на послугах царів, цариць і червоних вождів, і сьогодні ця ситуація не змінилась. Російське православ’я знищувало всяко і фізично українських уніятів, але, на жаль, в цьому їм свідомо чи несвідомо допомагали українські повстанські загони Залізняка і Гонти, які вирізували католиків. Серед народу залишилось враження, що різали римо-католиків-поляків, на жаль, це були українці-уніяти. А герой і геройство Тараса Бульби — це вже був вершок не тільки антикатолицизму, але в загальному антихристиянства. Коли батько вбиває сина, бо він католик-зрадник… Чи справді це приклад для наслідування?

Варто також поставити питання, чому київські владики бажали з’єднання з Римом? Правдоподібно, вони краще бачили і розуміли, у якій ситуації знаходилось візантійське християнство і які в той час мала вже пляни Москва, себто московська Церква? Чи в тому часі існувала Українська Православна Церква, як помісна Церква, чи була українською по назві, а російською по суті. Що ж можна було вимагати від такої Української Православної Церкви, у якій виклиналось українських героїв, гетьмана Мазепу? Мабуть і посьогодні Українська Православна Церква Московського Патріярхату під керівництвом Митрополита Володимира Сабодана дальше виклинає Івана Мазепу, до речі, під його юрисдикцією сьогодні перебуває Печерська Лавра у Києві, у якій, на жаль, перебувають і виховуються скрайні московські шовіністи. До речі, як Печерська Лавра у Києві, так і Почаївська, це два найбільші манастирські релігійно-церковні російські антиукраїнські і ворожі до України осередки, які називають себе «Українська Православна Церква Московського Патріярхату». Хіба ж це не кпини? Та ж у тих монахів і зокрема монашок, які дишуть ненавистю до всього, що тільки українське, не видно християнських прикмет, а їх ненависне сичання є тільки запереченням християнства. Згадую про це, бо сам особисто мав нагоду бачити і все це пережити. Про це я і розказав під час авдиєнції Митрополитові Володимирові Сабодану, а свідком цієї розмови з Владикою Володимиром був о. Валерій Шкарупський.

Стереотипним виглядає твердження, що, мовляв, владики Київської Церкви пішли на з’єднання з Римською Церквою з матеріяльних мотивів, а також, що римо-католики уважалися вищої кляси люди? Що владики Київської Церкви вимагали рівних прав, це є правдою, але чи це було причиною до унії? Владики бачили дійсний стан християнського центру, яким був у той час Царгород. Магометанський світ окупував Царгород, і царгородський патріярх був позбавлений вільної дії. Для підтвердження цього факту слід навести слідуючу цитату з праці о. Ігоря Мончака «Самоуправна Київська Церква»,де на сторінках 16 і 17 написано: «То ж, коли 1589 року в його поворотній дорозі з Москви звернулася Київська ієрархія до патріярха Єремії з заявою, що «…треба старатися про справжню єдність з Латинською Церквою, щоб потім мати від неї поміч відповідно до потреби, на що патріярх відповів, що ця думка є святою та що щасливими повинні почуватися ті, яким не заборонено її виконувати, але не вільно це робити тим, які підлеглі туркам задля різних небезпек…».

Поставлене питання нашими владиками Патріярхові Єремії і його відповідь є багатомовні. Тут цей матеріялістичний стереотип ніяк не підходить. Також пізніші факти життя цього не підтвердили. Зрештою тут можна нагадати видатного антиунійного активіста і неперевершеного полеміста з приводу Берестейської Унії Мелетія Смотрицького. Він один з тих, який стояв близько до змовників убивства єп. Йосафата Кунцевича. Він сильно поборював Берестейську Унію, перед ним відкривалась кар’єра і владича мітра з сяючими самоцвітами, але вкінці Мелетій Смотрицький відмовився від кар’єри і мітри і приєднався до уніятської Церкви. Згадаймо його неперевершений твір «Тренос» — плач. Хіба ж його потягнула не матеріяльна сторінка, бо ж він дуже добре бачив, у якій ситуації знаходилась уніятська Церква. Отже, ні більше, ні менше не матеріяльна сторінка була ніби вирішальною причиною до унії з Римом.

Основною причиною до з’єднання Київської Церкви з Римською була Москва, Київська ієрархія добре знала пляни Москви і старалась втекти, щоб не бути нею проковтненою. Знаємо, як неканонічно — шантажем формувався московський патріярхат, як царгородський Патріярх Єремія був «любовно» задержаний в Москві, аж поки не визнав Московського Патріярхату, який, хоч насильно, але став «канонічним». Також знаємо, як Царгород продав Київську Митрополію Москві. Отже, яка альтернатива була в тій ситуації для нашої Київської Церкви? Москва намагалась нашу Церкву проковтнути, що згодом і сталося, просити ласки у Царгороді, який нас продав, не було сенсу, практично залишався тільки Рим, себто латинська Церква, щоб залишитись окремою українською Церквою східнього обряду.

Варто пригадати собі, що після Берестейської Унії Російська Церква огнем і мечем знищувала уніятську Церкву. Для цього вживалась військова сила. На це є ціла низка незаперечних документів. Російська Православна Церква все була імперіялістичною Церквою. Такою вона залишилась і по сьогодні. Яскравим прикладом може послужити факт, що Естонська Православна Церква відірвалась від Москви і створила свою незалежну Естонську Православну Церкву. Після довгих заходів Царгородський Патріярх Вартоломей рішився взяти Естонську Православну Церкву під свою юрисдикцію, і через те Московський Патріярхат зірвав офіційні зв’язки з Вселенським Патріярхом Вартоломеєм. Про це появилась обширна стаття у «Нью-Йорк Таймсі» за 28 лютого 1996 р. Це говорить багато. Тут можна б згадати нашого Патріярха Філарета Української Православної Церкви (КП). Так довго, як Владика Філарет був разом з Російською Православною Церквою, був добрий і без скази, але як тільки зірвав з Московським Патріярхатом, зразу став поганий, неканонічний і т.д. і т.п. На жаль, не християнські принципи, але сила Росії визначувала і визначує неканонічний, насильно присвоєний московський патріярхат «канонічним».

Не тільки можна, але також конечно потрібно поставити питання, а чим була негативна унія нашої Церкви з Римом? Звичайно, на це питання найкраще могли б відповісти наші брати-православні. На нашу скромну думку, одиноким негативом був сам розкол Київської Церкви. Водночас слід відмітити, що у цьому поділі лежить уся суть позитивів Української Католицької Церкви, яка задержала свою ідентичність. До речі, Римо-католицька Церква не забрала нам ні клаптика нашої землі і не мала таких намірів, не забрала нашої історії, не арештувала, не засилала й не вбивала наших людей. Правда, можна їй пришити латинізацію, але все ж таки це робили поляки, тоді коли сама Апостольська Столиця була проти цього й навіть забороняла прозелітизм. Але коли ж ідеться про латинізацію, то в ім’я правди слід сказати, що наша Церква сама латинізувалась, приймала латинську практику, бо за всяку ціну бажала втікти від московського православ’я.

Ми дуже добре знаємо, що сьогодні серед деякої частини наших вірних, священиків і владик-католиків, а зокрема серед деяких василіян існує прямо зоологічна ненависть до самого слова «православний», «православ’я», що ми засуджуємо. Звичайно, це не сталось без причини. Ці люди пережили і пам’ятають, як жорстоко поводилось з ними ось це «казьонне» московське православ’я. Така є дійсність.

Незалежно від всього чотириста років з дня поділу Київської Церкви, себто Берестейської Унії варто обидвом: Українській Православній і Українській Католицькій Церквам, якщо не разом зійтись, то поодиноко самі для себе спокійно і розсудливо розглянути ці історичні факти і сказати собі правду у вічі, яка б вона болюча не була. Знайти ці корені, які би нас єднали. Час зняти клятви, які були кинені в той час! До речі, різниці між латинською Католицькою Церквою і Православною Церквою були значно більші, ніж наші, між Українською Католицькою і Українською Православною Церквами, а вони знайшли спільну мову і зняли з себе клятву, у якій прожили довгі століття, і здавалось, що так залишаться на завжди. Дійсність показалась іншою. На жаль, наші Церкви, які сьогодні мають свободу і незалежність і можуть діяти, як тільки бажають, ще до цього не спромоглись зняти з себе клятв). До речі, нас, себто наші Церкви, по суті, нічого особливого не ділить, за винятком назви. Біда тільки в тому, що чомусь у нас ці прикметникові назви стали основними, замість більше наголошувати Христову Церкву. До речі, Святіший Отець Іван-Павло ІІ підказав і наголосив, що слова «православний» і «католик» не є собі протиставні чи суперечні, а, навпаки, об’єднуючі, бо за словами Папи, всі ми, католики і православні, є православними по вірі і всі ми католики і православні є католиками по любові. Чудова синтеза понять, і варто б з того виходити, принаймні тим, які такої синтези бажають і її шукають.

Незаперечним залишається факт, що Латинська Католицька Церква на чолі з Папою Іваном-Павлом II до цього змагає Його листи: «Світло Сходу», остання енцикліка «Щоб усі були одно», його спрямована дія проходить у напрямі, щоб християнський світ зустрів двадцять перше століття у єдності, як одна Христова Церква. Така настанова, в тому напрямі безперебійно ведена праця заслуговують на беззастережну і повну піддержку для її успішного завершення.

Це вимога, і за це молився під час Тайної Вечері перед страстями, муками, розп’яттям і Воскресінням наш Спаситель Ісус Христос. Вслухаймось у Його слова: «Щоб усі біли одно, як Ти, Отче, в мені, а я в Гобі, щоб і вони були у нас об’єднані».

Якось так несподівано склалось, без жодного попереднього пляну, що прийшлося відвідати разом з дружиною Україну. Таку несподіванку зробила нам дочка Леся, що вже від довшого часу працює в Києві, повідомивши нас, що вона вирішила 5 серпня в УКЦеркві взяти шлюб з Томою Карні. Ми рішились разом з сином Орестом бути безпосередніми учасниками такої радісної хвилини — шлюбі нашої дочки Лесі з Томою. Чин вінчання довершив у церкві св. Миколи Доброго на Подолі о. Валерій Шкарупський. Але не про те я збираюсь писати, це стало тільки причиною моїх подорожніх вражінь.

Хоч літо в Нью-Йорку все своєю горяччю і вологістю є дуже докучливе, але цього року воно було особливо докучливим, себто дуже волого-гарячим. Тому приємно було хоч на кілька тижнів вирватись із Нью-Йорку. Наш лет був безпосередній з Нью-Йорку до Києва українською летунською лінією. Невеликий літак був заповнений пасажирами. Хоч літак не є надто вигідний, трохи стиснений, малувато місця, але летить добре, а що найважливіше, саме почуття — лечу українським літаком до вільної столиці України. Не хочеться вірити, колись це була тільки мрія, а сьогодні це дійсність. Хоч, правда, я вже четвертий раз в Україні, а дружина вперше, то все ж таки в мене було якесь почуття самозадоволення, почуття гордости, що можу їхати у свою батьківщину, де я провів свої юні роки. Живучи в діяспорі, не думав, що колись доведеться належати до тих щасливців, що зможу побувати на своїй вільній українській землі. Моливсь колись Богу, щоб послав Україні, її народові волю і свободу, а сьогодні дякую, що Господь вислухав моїх і багатьох інших молитов і послав Україні незалежність, волю і свободу. Свідомо наголошую ці моменти, бо ми їх дуже скоро забули. Ми бажаємо під кожним оглядом бачити Україну такою, як є західні держави чи Америка. Забуваємо про це ми тут, у діяспорі, але забувають і ті, що в Україні, від яких сьогодні можна не раз почути, що за тих радянських часів було краще. Як було добре тоді, поручаю прочитати спогади М. Хрущова чи останні спогади, які щойно з’явились, Петра Шелеста, а вони не мають причини непохвально висловлюватись про Союз. Натякаю на це тільки для того, щоб підкреслити своє самозадоволення і гордість, що я можу говорити про свою вільну батьківщину Україну і що я перестав бути безбатченком, хоч в Україні нас трактують тільки іноземцями.

Як я вже відмітив, літак був трохи стиснений. Посередині є вузенький прохід, а по обох сторонах є по три сидження. Мені припало сидіти посередині. Ми з дружиною зайняли два місця, а під вікном вже сиділа нам невідома жінка. Ще в літаку докучала горяч, але як тільки літак знісся вгору, температура стала нормальною. В літаку були інші знайомі — відомий композитор Мирослав Скорик і мистець-маляр Іван Марчук, але вони сиділи дальше від нас.

Нав’язуємо зв’язок з нашою сусідкою під вікном. Виявилось, що сусідка киянка. Вона їде відвідати матір в Києві. Розказує, що живе в Бруклині. Пробую уточнити — може на Брайтон-Біч. Ні, в іншій місцевості. Говорить, що не любить Америки, а муж не хоче повертатись у Київ, який вона прямо кохає. Підкреслює, що вона українка, а муж єврей. Він емігрував уперше, і чекав на неї п’ять років, вона приїхала з сином від іншого мужа. З розмови випливає, що вона не є віруючою, вона не знає, що таке Бог, хоч вірить у якусь вищу силу. Її муж також атеїст. Розказала, що вона одиначка. Її батько помер, він був за радянської влади якоюсь «шишкою», їм добре жилось, вони не відчували жодних труднощів. Хоч вона українка, але все розмовляла по-російськи і тому їй тяжко говорити українською мовою. І справді, коли бажала точніше висловитись, переходила на російську мову. Здається мені, що масив Києва складається з таких українців, як моя сусідка, що була в літаку.

Лет до Києва за такою цікавою розмовою дуже швидко пройшов. Ми не представлялись, хто ми, і вона не представилась, хто вона, себто не подавали своїх прізвищ. Вона була щасливою, що буде в Києві і буде зі своєю матір’ю. Сказали допобачення і, здавалось, наше знайомство закінчилось. Через кілька днів на Хрещатику в Києві хтось підходить, вітається і представляє свою матір, це наша знайома з літака.

Бориспільський летунський майдан зробив на мене приємне враження. Перебудований і пристосований до західніх форм. На жаль, при контрольному пункті, де перевіряють пашпорти, відчувається все ще заяложена російщина. Тут мені змінили ім’я і прізвище. У пашпорті в мене написано латинською азбукою «Микола Галів», а тут мені виписали папірець «Хелів Ніколай». Завважую, що я є ні «Хелів», ані не «Ніколай». «Ето всьо равно», — відповів службовець. Ну що ж, мабуть, ще треба трохи довшого часу, щоб Київ внутрішньо — духово став українським. Нічого не вдієш, коли сотні років українська мова по великих містах України була мовою не престижною — мужицькою.

Час мого перебування в Києві Не був найкращим, бо це був час, коли більшість виїжджає поза Київ на відпочинок. Здавалось мені, що не вистачить часу відвідати своїх знайомих у Києві. Виявилось навпаки. Одних не було, інші не мали вільного часу. Все ж таки відвідав головного редактора журнала «Всесвіт» Олега Микитенка. При цій нагоді передав рецензію, на «Всесвіт», що з’явилась у трьох числах «Свободи» пера Марти Тарнавської. Будучи в редакції «Всесвіту» при вулиці Грушевського, О. Микитенко попросив залишитись на засідання редакційної колегії, на якому обговорювалось число, присвячене французькій літературній проблематиці. Слід підкреслити, що журнал «Всесвіт» належить до тих небагатьох, який у тих складних економічних обставинах безперебійно з’являється. Приходиться нелегко.

Відвідав Українську Республіканську Партію. Тамара Просяник, що урядує там, перед годиною вже виїхала на відпочинок, тому зустрівся з Василем Овсієнком, який поінформував мене, що Михайло Горинь зараз перебуває в лікарні. Запросив мене на прес-конференцію з учасниками Міжнародньої конференції Всесвітньої Ліги за свободу і демократію, що має відбутись 2 серпня у домі Спілки письменників України.

Також відвідав Українську Демократичну Партію при вул. Госпітальній. Довшу приязну розмову провів з Григорієм Куценком. У міжчасі приступив до бюра Володимир Яворівський, з яким перекинулись кількома реченнями. Слід підкреслити, що це був майже безпосередній час після похоронів св. п. Патріярха Володимира (Романюка). Вся у вага і атмосфера була насичена цими дуже неприємними і болючими подіями, що мали місце під мурами Св. Софії. Варто нагадати, що кілька років тому також відбулась принципового значення подія під тими самими мурами, а точніше перед брамою до Св. Софії, де тоді Михайло Горинь й інші кидались під автомашину, щоб не впустити московського Патріярха Алексея ІІ до Св. Софії, але митрополит Філарет таки задніми ходами провів московського Патріярха до Св. Софії. Подумаймо над тим. Це справді подивляюче, що виявилось таке бажання, щоб Патріярха Володимира похоронити на гідному місці. Чи не краще було б цю гідність, пошану і всесторонню піддержку виявляти Патріярхові Володимиру за життя? Не варто забувати фактів, бо Патріярх Володимир не був першим Патріярхом Української Православної Церкви. Як скоро ми забули! Першим Патріярхом був обраний св. п. Блаженніший Мстислав (Скрипник). Пригадаймо, як Патріярх Мстислав у патріяршому віці на візочку приїжджав в Україну і для нього в українській вільній державі не знаходилось відповідного приміщення? Йому доводилось перебувати по готелях.

Здається, якщо я не помиляюсь, що організатори похорону знали, що вони не мають дозволу похоронити Патріярха Володимира у Св. Софії, то вже наперед передбачалось, що треба буде це робити силою. Виглядає, що урядова сторона була свідома, що прийдеться застосовувати силу, бо спровадила загін «Беркута». Висувається не раз думка, що, мовляв, таке і більшовики були б не зробили! Це так, бо без офіційного дозволу ніхто навіть був би не подумав і не важився щось на власну руку робити. При цьому варто нагадати, що колишня церковна власність стала власністю радянської держави і так довго, як держава її нікому не передала, це все залишилось державною власністю. Це спадщина з радянського часу, і вона покищо не влягла жодним змінам.

Також треба ствердити незаперечну істину, подобається нам чи ні, але господарем української держави є президент Леонід Кучма. Він є демократично вибраний, і його треба слухати, бо в іншому випадку буде анархія і хаос. Можна президента критикувати, що він поступив неправильно, можна висловити йому недовір’я і при наступних виборах не вибрати на президента, але до того часу він є господар держави, і його треба слухати. Від цього не є вільний ні митроп. Філарет, ні перший президент Леонід Кравчук.

Дивно і незрозуміло, що за лопати копати яму взялись депутати? Ті, що самі повинні придержуватись правопорядку. Це не дорога до політичних розрахунків. Може це комусь подобалось і могло виглядати дуже патріотично, але це не дорога до правопорядку в державі, а навпаки — шлях до анархії.

На тему похорону Патріярха Володимира багато написано дуже сантиментального, патріотичного і серцещипательного. Включно з виявами великого знання богослов’я. Але обидві сторони були приготовані на силову сутичку. З одної сторони було антипрезидентське протистояння, а з другої, себто державних чинників, який був заступлений загоном «Беркута», виявив безоглядну жорстокість, яка не мала жодного оправдання, а зокрема яскраві антиукраїнські прояви. Що ж тоді залишається святістю української держави?

Без сумніву, помилкою президента Л. Кучми було, що він сам не взяв участи в похороні або не вислав представника від уряду. Заява президента в цій справі хоч була розважна і добра, але запізно. Сама заява не вирішує цього питання, дотепер ще ніхто не є притягнений до відповідальності!. Тут не йдеться про хлопчаків із загону «Беркута», але тих, хто їх наставив так діяти брутально.

Скільки для цього з одної і другої сторони зужито енергії, створено дуже гнітучу атмосферу, у той час, коли молода українська держава потребує всіх наших конструктивних зусиль і праці, щоб піднести її з економічної кризи. Ну що ж, не виграли ні одні, ні Другі, але програла на цьому багато, багато українська держава. Ми шукаємо винних серед наших ворогів, але. на жаль, не бачимо самі себе. Жаль, що УПЦерква КП рішилась піти на силову конфронтацію. Це не є дорога Христової Церкви, це повинні мати на увазі ті, що так величаво бажали хоронити покійного Патріярха.

Все ж таки мені пощастило зустрінутись з головою Української Республіканської Партії Михайлом Горинем, який з перевтоми опинився у лічниці. Очевидно, обговорюючи багато різних питань, також згадали справи похорону Патріярха Володимира. Оцінка М. Гориня цих питань була дуже твереза. Він підкреслив, що все це вийшло поза межі приписаного. Тут розігравались дві сили, але ні одна з них не виграла. Як вже було сказано, — програла Україна. Незаперечним залишається факт, що це був політичний похорон… Також ми обговорили низку інших питань.

Бажалось зустрінутись з моїми добрими приятелями проф. Дмитром Степовиком і проф. Анатолієм Погрібним, але, на жаль, ніхто не підносив телефонної слухавки. Принагідно на Хрещатику зустрів доброго друга, кол. амбасад. України в Празі Романа Лубківського, який ішов до Міністерства Зовнішніх Справ. Цікаво було погуторити з все дотепним і приємним Романом. Також пощастило зустрінутись з ред. великої книги «Останнім шляхом Кобзаря» Миколою Новицьким, який багато цікавого розказав про ситуацію в Києві та запізнав з автором українських байок Василем Фіялком. Микола подарував мені спогади Петра Шелеста на російській мові, що тільки вийшли з друку.

З того часу, як я був останній раз у Києві, це був 1992 рік і сьогодні, є виразно помітна зміна на краще. В Києві, як також в інших містах, можна все купити. Київ став дорогим на життя містом. Тут можна мати все, що є на Заході чи в Америці. Є західньо-американські ресторани, тільки, на жаль, бракує грошей.

В Києві так само, як тоді, так і сьогодні, є дві маленькі УКЦеркви каплиці, бо церквами їх тяжко назвати. Одна на Аскольдовій Могилі, де парохом є о. Онишкевич, одружений, ІІІ-го Василіянського чину, і на Подолі, у дзвіниці св. Миколи Доброго, якої парохом є о. Валерій Шкарупський, студит. На жаль, одна УКЦерква, але немає однієї обрядової однообразности.. Жаль, що у Києві досьогодні не знайшлось для вірних УКЦеркви хоч однієї більшої і репрезентативної церкви. Хоч вже давно відбулось посвячення площі під будову патріяршого собору УКЦеркви у Києві, але, як виглядає, все це впало у воду. Незрозуміло, що досьогодні в Києві немає українського католицького єпископа. До речі, в самому Києві, як також в околиці, живе багато вірних УКЦеркви.

Часто можна почути і навіть читати різні докори і нарікання, що, мовляв, Римо-католицька Церква забирає наші позиції, що вони є краще зорганізовані. Звичайно, в ситуації, коли наша УКЦерква не має своєї візії, не має пляну або чекає, щоб само сталось, то в такій ситуації оправдано мають кращі шанси інші. Сьогодні не так багато можна вимагати від Блаженнішого Патріярха Мирослава-Івана, бо його вік і фізичний стан не дають йому змоги розгорнути працю, а все ж таки він є відповідальним.

Пригадую собі, що за життя св. п. Патріярх Йосиф відновив і покликав до активного життя Крилос Києво-Галицкої Митрополії, як діючо-дорадче тіло. Власне, сьогодні такого тіла бракує. Що сталось з Крилосом? Всі члени крилосу, за винятком св. п. о. д-ра Івана Гриньоха, який помер, живуть. Варто було б відновити його діяльність. Чому перестав діяти Крилос? Звичайно, можна сказати, що є Синоди Єпископів УКЦеркви, які відбуваються майже що два роки. Крім цього також є постійний Синод, який часто відбуває свої наради, на яких постановляється чимало актуальних питань, а після цього не здійснюється цих постанов. Не приходиться тут говорити про долю наших Синодів, бо вона далеко не втікла від того, що сказано про постійний Синод.

Покладалось великі надії на двох нововисвячених помічників-єпископів, це Владика Юліян Гбур і Владика Василь Медвіт. На моє прохання з Києва до проф. Романа Крип’якевича, замовив мені авдієнцію у Владики Василя Медвітя. Слід відмітити, що владика Василь Медвіт належить до енергійних людей. Наша розмова була відкрита і щира. Ми говорили про всі проблеми, обстановку святоюрської палати і всі можливості. На моє завваження, що ми, себто миряни, багато покладали надій на нововисвячених єпископів, які допоможуть Патріярхові Мирославові-Іванові у кермі кораблем УКЦеркви серед розбурханого моря.

«Ну і що, ви вже втратили вашу надію», — сказав Владика Василій. «Знаєте, — продовжував Владика, — це не така проста справа. Ми ще нічим не розпоряджаємо, але крок за кроком будемо посуватись вперед». Ми обговорили цілу низку церковних питань. Я ще раз заторкнув справу ситуації в Києві. Натякнув на дуже нездорове явище в Коломиї. Це щось нечуване, щоб о. П. Чиборак не впускав до церкви Владики Василика і папського нунція Франко, щоб суспендований священик дальше сповняв священичі обов’язки, байдуже, чи він колишній підпільник, чи ні. Маємо тут на увазі о. Каваціва. Я свідомий, що це не легкі питання до полагодження, але є провід Церкви, і він повинен ці питання належно унапрямлювати. Коли ж ідеться про наш обряд, то тут мається ціла нерозбериха. В кінці повинна існувати однооброазність нашого обряду і літургічних текстів. Тепер у багатьох випадках є так, як хто собі хоче. Немає зобов’язуючих вимог. Ці питання треба роз’яснити не тільки священикам, але також вірним. Треба мирянам, як також багатьом священикам, розказати і пояснити, що в міжчасі, коли наша батьківщина була під чоботом комуністично-атеїстичного панування, відбувся Вселенський Собор Ватиканський ІІ, який виніс багато постанов і ухвал, які є також зобов’язуючими і для нашої Церкви. Вселенський Собор не тільки привернув, але окремо наголосив права мирян у Церкві, а не так, як це було до того часу, що мирянинові залишалось право прийти до церкви молитись і скласти пожертву. Ми також заторкнули справу нашої Церкви на Закарпатті. Як можна дякувати папі за два листи, тоді коли одержано тільки одного? Шкода, що не було офіційного представника від нашої УКЦеркви на похороні св. п. Патріярха Володимира, не зважаючи на те, що, як це виявилось, справді був політичний похорон. Ми повинні на кожному кроці шукати спільної мови з нашими православними братами. Під тим оглядом ми повинні собі брати добрий приклад від Папи Івана-Павла II, який змагає до діялогу з іншими християнськими Церквами й активно прямує до того «щоб усі були одно».

Зустрівся і розмовляв з о. д-ром Михайлом Димидом, який є виконуючим обов’язки ректора Львівської Богословської Академії. Поздоровив його і дружину Іванну з другим новонародженим потомством. Отець Михайло розказав про ситуацію Богословської Академії, що вже успішно пройшов перший рік навчання, підкресливши при тому, що перед Богословською Академією є великі перспективи, але також є фінансові труднощі. Для редакції «Патріярхату» передав низку матеріялів. Богословська Академія у Львові заслуговує на всесторонню піддержку. Також цікаво розказав про успіхи релігійного радіомовлення, якого він є директором.

Будучи у Львові, відвідав і був гостем у матірному Науковому Товаристві ім. Шевченка при вулиці Пушкіна 21, це колишній будинок пані мір. Ольги Кузьмович, який вже частково відновлений і в якому проходить жвава праця НТШ. Тут зустрінувсь з головою д-ром Олегом Романівим, д-ром Олегом Купчинським і проф. Романом Крип’якевичем. І так за чашкою кави, не без того, щоб не було щось твердшого, обговорили багато актуальних різних ентешівських й інших питань. До пас долучився д-р Леонід Рудницький, який тількищо приїхав з п’ятого Конгресу Славістів, що відбувся у Варшаві. Він розказав про перебіг нарад конгресу, а зокрема успішну нашу участь. Шкода, що було мало учасників на конгресі з України.

Побував у своєму Дрогобичі — у родини. Відвідав приятеля, що побував у Нью-Йорку в НТШ, з Дрогобицького Педагогічного Інституту ім. Франка — Леоніда Тимошенка. У товаристві разом з Леонідом відвідав Товариство «Просвіта». Також відвідали у Дрогобицькому Педагогічному Інституті відомого поета, проф. Михайла Шалату, який обдарував мене своєю збіркою поезій під назвою «Із плину літ» (35 поезій) і таку ж саму передав для д-ра Володимира Пушкаря. Тут, в канцелярії проф. Шалати, познайомивсь з головою Товариства «Просвіта», який водночас є деканом Педагогічного Інституту Ярославом Радикевичем-Винницьким, який подарував мені свою спільно написану працю з Василем Іванишиним під назвою «Мова і нація». Говорили ми на загальні поточні проблеми сучасности, про події в Києві і політичну ситуацію в Україні, а також про проблеми вищого навчання. Справді, це була дружня і мила розмова. Шкодую, що не міг зустрінутись з Мирославом Мариновичем.

Завдяки моєму племінникові Степанові Федисяку відвідав і поклонився гробам своїх батьків і братові у рідному селі Літині, що на Дрогобиччині, та відвідав сестру Анну та родину по сестрі і братові.

Завдяки моєму доброму другові, з яким познайомились декілька років тому в Нью-Йорку, коли він відвідував могилу свого вуйка д-ра Романа Лисяка, Олега Гусака, уперше відвідав Івано-Франківськ.

Це гарне усміхнене місто, яке на очах росте і відбудовується. Що важливіше, про Івано-Франківськ все розказав і показав мій приятель і друг Олег Гусак, який подбав про те, щоб я відлетів з Івано-Франківська до США з добрими почуттями.

На летунському майдані у Івано-Франківську гарна і приємна обслуга, справді відчувається, що це є українська вільна держава. Я повертав з почуттям задоволення, що Україна невідклично стає поволі, але безперебійно на тверді ноги. В літаку забув про все, бо з великим інтересом читав денник Петра Шелеста про його ріст і упадок на комуністичній партійній драбині. Він мене цупко тримав біля своїх спогадів.

На жаль, у своїй твердості і незмінній настанові Сестри Чину Святого Василія Великого Провінції «Пресвятого Серця Христового» в Україні забули зміст слів четвертої Божої заповіді — «Шануй отця і матір твою, щоб тобі було добре і щоб ти довго прожив на землі». Дехто пробує цю Заповідь обмежити виключно до батьків, а насправді вона має ширший засяг у нашому не тільки релігійно-церковному , але й світському житті. Це питання послуху, але про це пізніше.

Згідно з нашим заповідженням у попередньому числі журнала «Патріярхат», що редакція одержала деякі документи — матеріали до ситуації Сестер Василіянок Провінції «Пресвятого Серця Христового» у Львові, це є: лист протоігумені Любови Ільницької, два листи папського нунція Архиєпископа Антоніо Франко і «Постанова Ради у справах релігій при кабінеті міністрів». Усі ці матеріяли друкуємо нижче, щоб наші читачі могли собі виробити свою власну думку, але крім цього ми подаємо нашу думку до цих питань.

Тепер повертаємось до питання послуху. В першу чергу Сестра чи Сестри Василіянки не послухали глави — батька Української Католицької Церкви Патріярха Мирослава-Івана Кардинала Любачівського, не послухали своїх настоятельок Надію Барусевич, мати Дію Стасюк й інших. Свої авторитети були невистачальні. Відкликались до найвищих. Ось тут дозволимо собі зацитувати документ, який не має дати, але підписаний Мати Любов’ю-Надією Ільницькою під назвою «Чому переслідуєте Мати Любов Ільницьку?!».

«При цьому закидають нам, що ми не слухаємо Святішого Отця. Це закид безпідставний. Ми стоїмо за Святішим Отцем. Скільки разів ми чуємо, як Святіший Отець закликає молитися до Серця Христового. Якщо б Папа сьогодні чи завтра видав енцикліку, що не потрібно почитати Серце Ісусове, молитися на вервиці, відправляти Хресні Дороги й інше, а ми стояли при свому, то закид був би виправданий. Але чи Святіший Отець відважив би ся би таке сказати?!».

Правда, папа в цій справі не написав енцикліки, але вислухав усі аргументи Сестер Василіянок і вислав свою особисту делегатку в особі Мати Емілії Прокопик, але, на жаль, її не прийняли і не повинувались вимогам, що їх поставив Папа Іван-Павло II. Як бачимо, слова Сестер Василіянок чи Мати Любови Ільницької не стали дійсністю. Рішення папи були відкинені, бо вони були прийняті не в дусі, які собі бажала Мати Ільницька. Звичайно, після того вже нема куди іти. На жаль, цього не могла зрозуміти Мати Ільницька. Постає питання, а про що, властиво, йдеться. З інформативного листа Мати Ільницької не все виразно випливає, тому для ілюстрації зацитуємо з того самого листа деякі ствердження, які кидають більше світло.

«На превеликий жаль, питання національного і духовного відродження на Україні духовні особи з-за кордону зібралися вирішувати зовсім іншим способом. Очевидно, вони призабули значення слова «відродження», тому що, прикриваючись цим словом, вони плюндрують нашу давню, притаманну тільки українцям, делікатність в розмові та поведінці. Наприклад, просити благословення в єпископа на колінях вони заперечують, пояснюючи це приниженням. При цьому вони наказують просити благословення в єпископа стоячи. Ні: «пошануй інших — тим ти себе пошануєш».

«Духовники» з-за кордону нищать нашу культуру, звичаї, традиції, обряди, які століттями збагачувались, в обороні яких неодноразово ставав наш народ. Нашому народові пропонують ікони, які нагадують нам московську православну схизму. Це нічого спільного не мас з нашим національним минулим.

На престолах священики зживають червоні ілитони. Людям це нагадує православні церкви, але й комуністичний прапор. Чи це є відродження?

Священики в церквах примушують сивоголових бабусь (а що з дідусями? – Ред.) приймати Св. Причастя стоячи, які за весь свій вік не пам’ятають такого на Україні. Чи можна це назвати відродженням?»

«З цього напрошується висновок, що духовенство з-за кордону мас мету насправді не відродити нам усе національне, а прищепити, нав’язати московську, чи, може, в діяспорі утворилась ще якась інша православна схизма…». На іншому місці цього ж самого листа читаємо: «…основна маса населення наповнила греко-католицькі церкви, навіть не підозрюючи, що духовенство з-за кордону прийшло знищити нашу віру, традиції, обряди».

«Ні, вони приходять на нашу землю володарювати, піднімати до Св. Причастя, скорочувати Служби Божі, насміхатися з наших набожностей. Вони закликають: «робіть це, бо закордоном вірні також так роблять». При цьому замовчують, що в них пропала віра. В них Бог — матеріяльні блага».

«Наші вірні повинні зрозуміти, що закордонне духовенство не може нас чогось навчити, вони повинні учитись у нас. Бо ми зуміли зберегти не тільки прадідівську віру, ми зберегли націю (чи трохи не забагато сказано, хіба що ця «нація» обмежена до Львівської области — заввага ред.), традицію, культуру, обряди і звичаї».

Тут подано тільки одробинку з цілої низки закидів Сестер Василіянок Провінції «Пресвятого Серця Христового» у сторону Сестер Василіянок, священиків і навіть вірних з діяспори. Слід підкреслити, все це є сказане не в дусі християнської любови. Сказано, які це ми віддані… Цим не бажаємо нікого вразити чи принизити. Знаємо дуже добре, яку голготу пройшла наша УКЦерква, її владики, священики, ченці й вірні, але повища мова нагадує нам неділю Митаря і Фарисея. Справді, це дуже болюче. Замість спільно молитись і дякувати Всевишньому Триєдиному Богу і Пречистій Діві Марії, що вислухали наші спільні молитви, не тільки тих переслідуваних в Україні, але також тих, що в діяспорі, і воскресили Христову Церкву на наших рідних землях. Вчімося одні від одних, бо нам ще треба багато, багато вчитись. Пізнаймо суть Христової Церкви. Не зводьмо учення Христа до зовнішньо візуальних атрибутів.

Що ж, у цьому незаперечному вирі болю і непорозумінь відчувається п’ятдесят років ізоляції релігійного, в тому чернечого життя в Україні від Вселенської Христової Церкви. Погодимось з незаперечним фактом, що нічого не стоїть на тому самому місці. Час робить своє. На протязі п’ятдесяти років багато чого змінилось у світі і в тому у Вселенській Христовій Церкві. Тих змін не приймала, бо їх не знала, наша підпільна УКЦерква. Хоч би згадати Вселенський Собор Ватиканський II, який прийняв багато змін, які відносились також до монашого і священичого життя. Після Собору у латинських церквах обернено престоли і під час богослужб священик є звернений обличчям до вірних. До Вселенського Собору Ватиканського II не тільки бабусі, але й дідусі, і всі вірні приймали Св. Причастя навколішках, а після Собору приймають стоячи. Від цього суть св. Євхаристії не змінилась. До Собору у латинських церквах відправлялись св. Літургії на латинській мові, а після відправляються на живих мовах народів. Біда в тому, що наша підпільна Церква, себто її вірні, не бачили поза собою нікого, і сьогодні не спроможні сприйняти цих змін, які заіснували.

Звичайно, маємо велике зрозуміння до строгих і невідкличних вимог Сестер Василіянок в Україні, до їх відданости, посвяти і терпінь, але вони повинні взяти до уваги, що Вселенська Христова Церква не повернеться до їх зразка, це є нереальна і неможлива справа. Сестри Василіянки в Україні повинні взяти до уваги, що Вселенський Собор Ватиканський II, у якому брало участь дві тисячі з половиною соборових отців, були свідомі того, що вони ухвалюють. Крім цього, чи Сестри Василіянки Провінції «Пресвятого Серця Христового» спосібні доказати, що зміни, які зайшли і в нашій Помісній УКЦеркві, є на «знищення нашої віри, традиції і обряду», а все те, що вони вивчили й успадкували від своїх попередниць, є чисте, непорочне і згідне з нашими обрядами і традиціями?

Чи часом не інші мотиви їх поставили на шлях непослуху? Чи, припадком, у них не було цього бажання володіти? Все це людське, і до цього слід мати зрозуміння. На жаль, у цьому трудно зрозуміти ось цю ненависть, яка так виразно пробивається у твердженнях Сестер Василіянок, а може, точніше, у їх протоігумені Мати Любові Ільницької. У правоті своїх «непомильних» вимог Сестри Василіянки забули не тільки четверту Божу Заповідь — «Шануй отця…», але одну з головних Заповідей — «Люби Господа Бога твого всім серцем…». Напевно Сестри Василіянки знають, що Христос навчав навіть любити ворогів! Напевно це слова не для краси, їх належить практикувати в житті. Це не легко, а тим більше, коли ж Сестри Василіянки під керівництвом Мати Любови виявляють неймовірну ненависть до самого слова «православний», що ж тоді говорити про людей і Церкву, що є Божою і людською інституцією? Слід пам’ятати, що є тільки одна Христова Церква, на жаль, яка поділилася, присвоївши собі різні — відмінні прикметники. Але всі ми добре знаємо, що Христова Церква все змагала і дальше змагає до того євангельського — «Щоб усі були одно».

До речі, в останньому часі з’явилась під цією назвою: «Щоб усі були одно» найновіша енцикліка Папи Івана-Павла II. Це вагоме і дуже потрібне завдання, але дуже трудне до здійснення. Треба допомагати, щоб цю хвилину, до цього «Щоб усі були одно» зближувати, а не віддалювати.

Ми далекі від того, щоб діяспору ставити на п’єдестал непомильности, бо це було б невірно. Діяспора має свою також не дуже то так легку і рожеву історію. Вона все жила своєю батьківщиною. Подобається комусь чи ні, але вона має своє прадідівське право до своєї батьківщини — України. Чомусь цієї діяспори не прийнято як членів одної родини? Якщо це не сталось у розумінні політичному, то можна було цього сподіватись у розумінні релігійно-церковному, бо всі ми діти однієї матері. Чи не варто було б себе взаємно, залишаючи на боці наші людські немочі, обнятись християнською любов’ю і спільно прямувати до того євангельського «Щоб усі були одно», бо тільки така постанова має можливості на успіх. На жаль, позиція Сестер Василіянок Провінції «Пресвятого Серця Христового» завела не туди… Це наслідок не пошанування четвертої Заповіді Божої…

На жаль, якщо ми не помиляємось, ось ця гордість, велике бажання володіти, а тим самим непошана до свого власного і найвищого авторитету довела до того, що наші Сестри Василіянки провінції «Пресвятого Серця Христового» на чолі з протоігуменею Ільницькою опинились поза межами офіційних церковних рамок. Просім Всевишнього Господа Бога і Пречисту Діву Марію, щоб нам допомагали у наших людських немочах. Слава Ісусу Христу!

Заходами Громадського Ділового Комітету, 5 листопада 1994 p., у залі Наукового Товариства ім. Шевченка, в Нью-Йорку, відбулась успішна, на високому рівні, наукова конференція, присвячена Слузі Божому Андреєві, у п’ятдесятріччя з дня смерти. На жаль, не всім бажаючим вдалось бути на конференції, бо заля не могла всіх бажаючих помістити.

Конференцію можна назвати інтернаціональною і міжконфесійною, бо чотирьох доповідачів, кожний з них заступав іншу конфесію, а двох доповідачів були неукраїнської національності! Владика Всеволод заступав православний світ; Курт І. Левін, жид, Мойсеєвого віровизнання; д-р Анджей Зємба, поляк, римо-католик і проф. Василь Ленцик, католик східнього обряду. Доповіді були виголошені у дусі Слуги Божого Андрея, шукання правди, любови і єдности.

Конференцію відкрив голова Громадського Комітету Микола Галів. Привітав преосвященних владик, Василя і Всеволода, присутніх отців, доповідачів та всіх учасників. Підкреслив, що завданням конференції є відсвіжити світлу пам’ять Слуги Божого Андрея та проаналізувати його багатогранний і унікальний життєвий шлях.

Митрополит Андрей прийшов на світ 29 липня 1865 р. у боярській, спольщеній українській родині Івана і Софії з Фредрів, Шептицьких. Роман-Олександер-Марія Шептицький, у юнацькому віці покидає розкішне життя, яке стелилось перед ним, переходить на лоно своїх предків і присвячується монашому житті Отців-Василіян. В цьому, ним вибраному життєвому шляху, Роман Шептицький бачив візію свого власного життя, візію Української Католицької Церкви й українського народу. В цьому тільки можна безпомильно вбачати Божий палець — Боже Провидіння. Слуга Божий Андрей переставився у небесні хороми у дуже для нашої Церкви критичний час, п’ятдесят років тому, але він залишився живий у нашій пам’яті, він живе у наших серцях. Він живе в серцях наших доповідачів, які нам у своїх вдумливих доповідях будуть відкривати Митрополита Андрея, як унікальну, великого серця, добросердечну людину, великого гуманіста, філантропа, неперевершеного христового робітника у Божому Винограднику, князя Української Церкви й провідника українського народу. Разом з доповіда¬чами кожний для себе буде відкривати свого Слугу Божого Андрея.

Після, цих висловлених думок ведучий конференцією попросив до слова-привіту преосвященнішого Владику Василя, Епарха Стемфордської Епархії УКЦеркви, який є одним з найбільш динамічних владик, з великим зрозумінням до міжконфесійного діялогу — екуменізму. Владика Василь Лостен щиро і тепло привітав кожного з доповідачів поіменно, підкресливши при тому особливе значення Слуги Божого Андрея для Церкви та суспільства, це велич, яку ми ще не вспіли належно оцінити. Побажав успіхів у нарадах конференції.