Микола Галів

Останній Синод УКЦеркви відбувся у Львові-Крехові у днях від 1 до 8-го вересня 1999 року. Ми вже мали нагоду прочитати «Звернення» Синоду Єпископів Української Католицької Церкви до Духовенства та Вірних» (журнал надрукував першу версію), а також вже з’явився «Комунікат Секретаріяту Синоду Єпископів УКЦеркви» і деякі постанови. Виглядає, що секретаріят і патріярша канцелярія у Львові справно працюють.

З приводу останнього Синоду дозволимо собі висловити кілька думок та завважень. Був час, коли зорганізований мирянський рух, майже перед кожним Синодом УКЦеркви, коли вони відбувались у Римі та й на початку, коли відбувались в Україні, висловлював свої думки, пропозиції та міркування, які повинен би був взяти до уваги Синод під час своїх нарад. Такого змісту листи з пропозиціями та міркуваннями висилали крайові керівні органи мирянських організацій на адресу патріяршої канцелярії, а також на адреси поодиноких владик. Журнал «Патріярхат зі своєї сторони писав стосовні статті та коментарі, підказуючи, які питання повинен обговорити Синод. З прикрістю приходиться ствердити, що все це було майже голосом вопіющих у пустині. Принаймні так нам виглядало. Іноді були, правда неофіційні, завваження, що мовляв Синод все має свою програму і не потребує ще додаткових проблем для обговорення. Звичайно така думка також непозбавлена певної рації, але чи у всіх випадках, це вже інше питання.

Тому логічно, взявши все це до уваги, від деякого часу мирянський рух перестав висилати свої думки і сугестії на Синод. Чи це добре, чи зле — хай судить історія. До речі, мирянський рух не схвалював у минулому і не схвалює і тепер великого засекречення відбуття Синодів, їх нарад і рішень. На жаль, під тим оглядом не бачимо і тепер якихось суттєвих змін. Ставимо великий знак запитання, чи справді потрібна ця велика засекреченість і обмеженість щодо участи у Синодах, нікого іншого поза владиками.

Одне з певністю можна відмітити, що за тим параваном таємничості ховаються людські слабощі й недоліки… Очевидно на це подаються причини, не можна цього змінити, бо мовляв так регулює канонічне право. Слід поставити питання, а хто його творив? Люди, так само і таким самим шляхом як це право було прийняте так само можна його відмінити для добра, не чиїхось забаганок, але Христової Церкви. Без сумніву, ще багато пропливе у ріках води у моря й океани заки прийдуть до висновку, що ця засекреченість Христовій Церкві, її ростові й розвиткові у наш час, не допомагає. Це не є природа Христової Церкви, бо виключає два основні сегменти живої Христової Церкви — мирян і священиків. Це на простій мові означає, що владики турбуються нашим спасінням, але не питають нас, себто для нас. але без нас. Чомусь забулось, а може, ніколи не бралось до уваги рішення Вселенського Собору Ватіканського другого, що миряни у Церкві мають не тільки обов’язки, але й права. Також забувається незаперечну правду, де говориться – голос народу, голос Божий.

Ось ми вже прочитали «Звернення Синоду Єпископів Української Католицької Церкви до Духовенства та Вірних». Звернення під кожним оглядом добре написане, висловлена турбота владик з приводу поганого економічного стану українського народу, у молодій українській державі. Правильно підкреслено значення для нашої УКЦеркви Слуги Божого Андрея, де говориться: «…хочемо наслідувати нашого великого попередника в єпископстві, нашого Патріярха. Слугу Божого Митрополита Андрея Шептицького».

Знаємо, що 7 вересня ц.р. сповнилось п’ятнадцять років з дня смерти св.п. Патріярха Йосифа. В цей час відбувався Синод і у Зверненні немає найменшої згадки, ані натяку, про великі діла Патріярха Йосифа.

Невже серед учасників Синоду не знайшлося нікого, щоб міг підказати, що поруч Слуги Божого Андрея треба було згадати Патріярха Йосифа? Не знаходимо для цього будь-якого оправдання, хіба призабули… До речі, слід тут сказати, що на це звернули увагу звичайні люди, які не є членами патріярхального товариства, але миряни нашої УКЦеркви. Редакція журнала у цій справі одержала низку запитань, чому немає жадної згадки Патріярха Йосифа? На жаль, на ці запитання немає відповіді. На цьому місці бажаємо підкреслити і наголосити, що ми минемось, але наш: світочі Українськкої Церкви Слуга Божий Андрей і Патріярх Йосиф залишуться у пам’яті українського народу, бо їх діла для Церкви є непроминальними.

У Зверненні говориться про те, що стоїмо на порозі нового, третього тисячоліття і є навіть плян, як святочно і молитовно буде наша Церква відзначати. Трохи аж дивно, що наша УКЦерква не може вирватись трохи дальше на схід поза Зарваницю, до Києва, до осередку, де ж Українська Христова Церква народилась, там наші глибокі корені. Також цікаво, ми є безпосередніми свідками і бачимо скільки праці й зусиль зужив і далі зуживає Папа Іван-Павло II для того, щоб третє тисячоріччя зустріти хоч в молитовній єдності з християнськими Церквами.

Невже наших владик менше цікавить питання єдности українських Христових Церков, щоб усі були одно, як Папу Івана-Павла II? У Зверненні пишеться про наслідування Слуги Божого Андрея, а він же предтеча сьогодні, дуже модного й голосного, екуменізму, своїми відомими Велеградськими З’їздами. Ну, що ж це було давно… А Патріярх Йосиф говорив: «За єдність Церкви і Народу». Чи нашій УКЦеркві не треба шукати шляхів єднання з нашими православними братами, навіть, як вони між собою поділені? УКЦерква не повинна від цих проблем втікати. Звичайно, це не легке питання до розв’язки, але над цим і для цього треба постійно працювати.

Незаперечною істиною є, що без всепрощення не можна сподіватись миру, не можна сподіватись спокою і не можна нічого осягнути, бо всепрощення випливає з найбільшої Заповіді Божої — Любови. Любов розтоплює залізо…, а ненависть тільки утверджує. Як можна розглядати цю Божу Заповідь — Любов, у тих владик, священиків і мирян, які по сьогодні не виявили ось цього всепрощення, які неспроможні сприйняти самого слова «православний», чи «православ’я». Це не шлях Христової Церкви, яка формувалась і виростала на основі Заповіді Божій — Любові. Для цього немає жодного оправдання. Св. апостол Павло каже, щоб ми не робили, а навіть себе самого принесли у жертву, але не мали любови, то все це немає жадного значення у Христовій Церкві. Нам все треба повертати і думати про Божу Заповідь — Любов.

Це дуже добре, що вкінці й на Синоді обговорювано питання назви нашої Церкви. Це справді благородна ідея, щоб змінити назву нашої Церкви з «греко» на Київську Католицьку Церкву. Це має велике значення, якого ми ще, як слід не осмислили. До речі, тут варто нагадати, що коли тільки з’явився на заході, у центрі вселенського християнства Римі, Блаженніший Митрополит Йосиф Сліпий, він доклав усіх зусиль, щоб наша Церква офіційно фігурувала, як Українська Католицька Церква східного обряду, а не так, як до того часу було «рутенська». Прохання Блаженнішого Йосифа було здійснене. Фактично назва Українська Католицька Церква була прийнята офіційно у Римі й діяспора прийняла без жадних дискусій. Коли, за Божим Провидінням, воскресла наша катакомбна Церква в Україні, чомусь знову настирливо повернено до назви «греко», мовляв не можна позбуватись «греко», бо ми багато втрачаємо, бо мовляв і т.д. Як бачимо по сьогодні це нашій УКЦеркві нічого не дало, а назва не природня і не має жадного історичного пов’язання. Ми свідомі того, що на тому тлі будуть зводитись баталії за і проти, але здоровий глузд повинен перемогти і скінчити з прикметником «греко», яким нас наділила небіжка Австрія. Пропозиція змінити назву нашої Церкви є добра, можна її ще модифікувати і прийняти назву «Київська Христова Церква». До речі, такі й подібні назви, вже давно пропонував о. д-р Ігор Мончак. Було б добре, щоб наша Українська Католицька Церква східного обряду пішла у третє тисячоріччя з новою назвою, але дефінітивно без магічного слова «греко». На закінчення можна сказати, що варто прислухатись до думок мирян і священиків.

Відомо ж, що тематикою журнала «Патріярхат» є релігійно християнська, але не можемо собі відмовити висловити хоч кілька думок на загально політичні теми, які мають також і релігійно християнські пов’язання. Тому хай нам буде вільно сказати хоч дві слові до останніх подій в Україні з приводу президентських виборів. Треба радіти, що в Україні природньо закріплюється демократичний процес і що український народ зрозумів, що вибори у демократичному суспільстві це дуже вагомий чинник у рості і розвитку державного життя. Вибори у демократичному розвитку суспільства, це не комуністична пародія, бо кожні комуністичні вибори були нічого більшого, як показухою на експорт, де все був один кандидат і не було кого вибирати, тільки голосувати. Треба радіти, що виборці в Україні зрозуміли, що від їх голосів багато залежить, якою бути Україні. Клясичним прикладом того, що від голосуючих все залежить, можна нагадати вибори на посадника міста Києва, де було два кандидати . Голосуючі виявили свою волю кого вони бажають мати за посадника міста Києва, не дивлячись на те, що за одним кандидатом висловились з своєю підтримкою два, попередний і сучасний, президенти України. Голосуючі, не дивлячись на те кого піддержують президенти, вибрали того хто для них був кращим.

Не біда в тому, що в Україні є багато партій, це є також виявом справжньої демократії. Звичайно, що у широкому вахлярі політичних течій повинно бути місце для всіх і навіть для комуністичної ідеології, яка виявилась антигуманною, тоталітарною і найбільш диктаторською. Держави з тоталітарною комуністичною ідеологією не були у спромозі дати своїм громадянам задовільний стандарт життя. Комуністична ідеологія не спрацювала. Радянський Союз, який був озброєний по самі зуби найбільш модерною зброєю, розпавсь без одного стрілу. Комуністичний Китай поступово відступає від комуністичних ідей, хоч ще по назві залишається комуністичним. Кубинський Кастро також зрозумів, що з комунізмом далеко не заїде і перестав воювати з Богом – Христовою Церквою. Всім відома ідеальна комуністична конституція, але вона не була для громадян комуністичних держав, а на експорт, що виразно заявили московсько-комуністичні вожді. До речі, Микита Хрущов, один, з після сталінського періоду, вождів у своїх спогадах, які ще у той час були з’явились на заході, а не могли бути надруковані у Радянському Союзі, виразно писав, що комуністична революція не дала народові того, що обіцяла. Це означає, що комуністичні вожді обдурили народ. Зрештою це незаперечна природа комунізму і не іншою є сучасна комуністична партія в Україні, яка дальше змагає до повороту в імперські рамки комуністичної Москви, тим самим вона діє проти самостійности українського народу.

Варто собі пригадати, хто завалив Українську Народну Республіку, що постала на руїні московської імперії у 1918 роках? Ті ж самі комуністи. Може, ми, хоч тепер зрозуміємо чому комуніст Микола Хвильовий кричав – геть від Москви. Таких чому, чому можна поставити без кінця. Чому у 1932 -33 роках загинули з голоду мільйони українських селян? Комунізм, це кошмарні сторінки українського народу.

Хоч у останніх президентських виборах було багато кандидатів на місце президента, але видається мені, що в основному було два табори: комуністично-антигуманний і протиукраїнський й християнсько-демократичний. Треба радіти, що більшість українського народу проголосували за християнсько-демократичний табір, який на сьогодні очолює Леонід Д. Кучма. Це дає надію на краще. Коли Україна мала антигуманну комуністичну систему, біля три чверті сто річчя, і бачимо до чого допровадила, десятки мільйонів жертв і Чорнобиль. Варто взяти до уваги заяву Євгена Марчука, яку виголосив після першого туру президентських виборів. Він, як глибоко політично думаюча людина, не закликав голосувати за Кучму, але виразно сказав – не голосуйте за комуністів. Що цим бажав сказати Марчук, що комунізм для України й українського народу нічого доброго не дасть. І таки народ проголосував за християнсько-демократичною системою, якої виразником став Л. Кучма. Цей факт повинен серйозно взяти до уваги переобраний президент Л. Кучма. Тепер всі повинні його піддержувати, у його праці і допомогти українській державі вийти у першу чергу з економічної кризи. Президент Л. Кучма повинен з своєї сторони докласти всіх зусиль, щоби українська незалежна держава була християнсько-українською і щоби всі громадяни України мали рівні права не тільки на папері, але практично. Вітаємо Л. Кучму з його вибором і бажаємо йому у першу чергу кріпкого здоров’я, багато Божих ласк, щоби міг успішно сповняти не легкі свої обов’язки для добра і розвитку Української Держави – українського народу. Щасти Вам Боже!

Микола Галів

Звичайно тема широка, але обмежимось до основного, щоби мати хоч загальні контури даної формації. На останньому засіданні крайової управи Українського Патріярхального Товариства, перед з’їздом, що відбувся 22 травня у Нью-Йорку було висловлене бажання, щоби на форумі з’їзду були виголошені своєрідні експозе про зорганізований патріярхальний мирянський рух, себто як він народжувався, виростав і розвився на протязі біля 34 років. Це означало, висловлюючись латинською мовою говорити «про домо суа», себто про себе самих. Звичайно, це відкриє нам картину вчорашнього, сьогоднення нашої УКЦеркви у тому мирян в загальному, а зорганізованого патріярхального мирянського руху зокрена, а водночас це дасть нам можливість кинути проекції нашого релігійноцерковного життя.

Чи мало фактів з пройденого забулись, а пригадати собі їх дасть нам кращу можливість зрозуміти і оцінити наше сьогодення УКЦеркви не тільки у діяспорі, але й в Україні. Незаперечним є факт, що народження патріярхального мирянського руху було несподіваним, як несподіваною була поява у центрі вселенського християнства, Вічному Місті Римі вісімнадцять літнього в’язня більшовицьких гулагів Києво-Галицького Митрополита Блаженнішого Йосифа Сліпого.

На цьому місці треба сказати і наголосити, що зорганізований патріярхальний мирянський рух був і залишився унікальною формацією у житті не тільки української католицької, але у загальному Христової Церкви. Дехто може подумати, що це є перебільшенням, бо мовляв у першому його етапі діяльносте мав познаки ребеліянського характеру, так воно з боку могло виглядати, але в дійсності так не було. Унікальність патріярхального руху полягала у його незалежності, рішучості й чітко спрямованій діяльності.

Слід не забувати, що в той час відбувався Вселенський Собор Ватіканський II, який справді був зворотньою точкою у дальшому розвитку Христової Церкви. Ми не осмислили цих великих змін. Тут треба підкреслити, що ці зміни не порушили основ Христової Церкви, тільки змінили характер, сприймання і дії Церкви, як людської інституції, зближуючись до більш християнсько-людських прикмет – всепрощення і любови. Це є той шлях, що все більше і більше наближує до того євангельського, … щоб усі були одно. Треба сказати, що ще і сьогодні є чи мало людей не тільки серед українців, які не збагнули і не відчули цих змін. Тут я не маю на увазі усіх тих, що жили в орбіті комуністичного Радянського Союзу. У цих змінах слід бачити діялог й екуменізм і це починала Апостольська Столиця, себто вселенський центр Католицької Церкви. Своїми змінами Католицька Церква наблизилась до мирян, які в церкві становлять домінуючий відсоток. Католицька Церква перейшла у св. Літургіях на живі мови, а не як було до того часу – латинська мова. Наша УКЦерква перейшла на українську мову. Господь розуміє усі мови. Цю думку про зміни і їх значення для дальшого розвитку Церкви можна б продовжити, але це нам забрало б багато часу. При цьому бажаю звернути увагу, на дуже важливий факт, який стався на Вселенському Соборі Ватиканському II, що властиво стосується до нас вірних – мирян. Цей же Собор сказав, що миряни у Христовій Церкві мають не тільки обов’язки, але й права. Це слово права визначують сучасну ролю мирянина, яке їм дає легальну базу дій у Христовій Церкві.

Ця постанова Вселенського Собору Ватіканського II дала легальну базу для постання нашого зорганізованого патріярхального мирянського руху, отже тим самим для нашого Українського Патріярхального Товариства. На жаль, слід підкреслити, що цієї дійсносте не бажали прийняти більшість наших тодішних владик, хоч глава нашої УКЦеркви, яким був Блаженніший Митрополит Йосиф Сліпий не тільки прийняв, але і благословив. Унікальність, про яку була згадка у горі, зорганізованого мирянського патріярхального руху полягала в тому, що він був незалежним від церковної ієрархії, але діяв і діє для добра УКЦеркви. Якщо на хвилину подумаємо яка була в той час ситуація, то треба сказати, що колиб мирянський рух не був незалежним, то не міг був провести тієї праці, яку він провів.

Пригадаймо собі, як цей мирянський рух народжувавсь з дуже невинної, прямо благородної події, себто від збирання підписів під петицією — проханням до Святішого Отця Папи Римського Павла VI, щоби згідно з пропозицією Блаженнішого Йосифа, Митрополита Києво-Галицького, яку він висунув на форумі Вселенського Собору Ватиканського II, а соборові отці прийняли оплесками — піднести Києво-Галицьку Митрополію УКЦеркви до гідности патріярхату. Як нам відомо чомусь ця акція не сподобалась тодішному Митрополитові Амброзію Сенишину і він з цього приводу видав заяву у якій було написано, що митрополича канцелярія не давала нікому дозволу збирати підписи у церковних справах. На це логічно була протилежна реакція мирян, які обстоювали своє право, що кожний має право писати листи — прохання до папи, не питаючи дозволу у церковної ієрархії. Такі були початки мирянського руху за патріярхат Помісної УКЦеркви. Це була не багаточисленна група людей, а їх ініціяторами були проф. Микола Чубатий і ред. Василь Качмар.

Відпорошена і висунена Блаженнішим Йосифом ідея патріярхату УКЦеркви на Вселенському Соборі Ватиканському II стала атрактивною серед мирян УКЦеркви, які, не зважаючи на заяву митр. Сеншина, цю ідею піддержали. Ідея піднесення УКЦеркви до гідности Патріярхату виглядала не тільки атрактивною, але і можливою до здійснення. До речі можна б з певністю сказати, якщо б в той час на форумі Вселенського Собору Ватиканського II Блаженніший Йосиф попросив, щоб цю ідею соборові отці прийняли, то напевно були б прийняли, але залишено для вирішення папі. Ця ідея знайшла широке зацікавлення серед мирян, які включились в цю акцію за піднесення Помісної УКЦеркви до гідности патріярхату. Миряни збагнули дух часу і вагомість проблеми. На жаль, під тим оглядом не було такого зрозуміння серед єпископату УКЦеркви. Це зокрема виявилось на IV Архиєпископському Синоді Помісної УКЦеркви, що відбувся від 28 вересня до 4 жовтня 1969 р. у Римі.

Варто підкреслити, що це був одинокий Синод УКЦеркви у якому, без права голосу, брали участь представники мирян, священиків і монаших чинів. Цей IV, Архиєпископський Синод був наріжним каменем у розвитку нашої Церкви, який прийняв патріярхальний устрій Помісної УКЦеркви і схвалив спільного листа до Папи Павла VI у справі піднесення УКЦеркви до гідности патріярхату. Синод відбувся безпосередньо після посвячення собору Св. Софії у Римі. У свяченнях Св. Софії взяв участь Папа Павло VI. Митрополит Амброзій Сенишин, який був на посвячені Св. Софії, не взяв участи у нарадах Синоду, відмовився підписати спільного листа до папи та прийняти Конституцію Патріярхального Устрою УКЦеркви. Це був перший вилім серед ієрархії Помісної УКЦеркви. Цей факт негативно відбився на дальший розвиток УКЦеркви, що насторожило мирян і священиків, і водночас мобілізувало їх до дії.

З приводу свячень собору Св. Софії до Риму приїхало багато священиків. У зв’язку з проголошенням відбуття Синоду, священики вирішили і відбули свої наради, на яких прийняли постанову продовжити діяльність матірного Товариства священиків в Україні ім. св. Андрея Первозванного. Все це проходило під кутом поширення й утвердження ідеї патріярхату УКЦеркви. Це був особливий час в історії нашої Помісної УКЦеркви. Миряни не тільки почали цікавитись, але активно діяти у релігійно-церковному житті. Формувався патріярхальний мирянський рух для того, щоб проводити активну працю, щоби нашій УКЦеркві було присвоєно патріярхальну гідність. Противники ідеї патріярхату УКЦеркви віщували патріярхальному мирянському рухові коротке життя, мовляв це солом’яний вогонь, що скоро спалахує і так же погасає. Ми бачимо, як грубо вони помилялись. Патріярхальний рух провів вагому працю, яка ще по сьогодні не одержала належної оцінки. Варто тільки нагадати, що патріярхальний рух поставав тоді, коли вже деякі наші установи й організації переставали існувати. Патріярхальний рух діяв активно у дуже складних обставинах. Спромігся на свій незалежний пресовий орган, яким є журнал «Патріярхат», що пробував нести і несе світло правди 32 роки і на протязі того часу здобув собі у діяспорі, як також в Україні право громадянства. До голосу журнал а прислухаються не тільки його прихильники, але противники і навіть вороги.

На жаль ситуація, у внутрі ієрархії, не кращала. Це зокрема унагляднилось з приводу святкування 10-річчя Філядельфійської Митрополії у 1969 p., на яке Митрополит Сенишин запросив префекта Східної Конгрегації кардинала де Фюстенберґа, а в той же час поминув главу Помісної УКЦеркви, Києво-Галицької Митрополії Блаженнішого Йосифа. В тій ситуації хтось мусів був сказати відповідне і рішуче слово. Це повинні були сказати у першу чергу тогочасні владики, бо ж ішла мова про світоча не тільки української, але вселенської Христової Церкви, 18-літнього каторжника. Ісповідника Віри, Блаженнішого Йосифа. Тим хтось був таки мирянський патріярхальний рух, який рішучо сказав, що так не повинно бути. Було зроблено всі заходи, щоб цю ситуацію направити, але постава Митрополита Сенишина була не уступчива. Підказували, щоби Митроп. Сенишин запросив на святкування главу УКЦеркви Блаженнішого Йосифа, але без успіху.

Для Патріярхального руху не залишилось іншої альтернативи, як публічно запротестувати проти такої постави філядельфійського митрополита. Вирішено, щоби в день святкувань під катедрою Непорочного Зачаття, при Френклінській вулиці у Філядельфії улаштувати демонстрацію. Така, згідно з пляном, демонстрація відбулась, на яку, понад всякі сподівання організаторів прибуло багато мирян з різних місцевостей, навіть з таких віддалених місць від Філядельфії, як Чікаґо, Детройт, Клівленд, Пітсбург, Вашінґтон Рочестер, Боффало, Нью-Йорк та різних місцевостей штату Нью-Джерзі, з готовими транспарентами, різного змісту на українській й англійській мовах. І так у грудневу сніжно-дощеву погоду 1969 p., під катедрою Непорочного Зачаття у Філядельфії зібрались тисячі демонстрантів, серед яких в основному були мужчини і жінки середнього віку, але були і старші, визначні діячі культури, як корифей українського театру Йосип Гірняк, монахиня Мати Марія (Должицька), ЧСВВ. Це ж було не мале зусилля, але всі вони прийшли щоби заступитись за права УКЦеркви і главу Блаженнішого Йосифа. Без найменьшого сумніву, це був багатомовний факт, якого не можна було не бачити і не відчувати його особливого значення.

До цієї вже і так напруженої ситуації Ватикан проголосив дві нові номінації на єпископів для Філядельфійської Митрополії, без відома й узгіднення глави УКЦеркви Блаженнішого Йосифа. Цими кандидатами були сьогодні вже покійний о. Іван Стах і теперішний єпископ Стемфордської Епархії о. Василь Лостен. Це знову ще більше піднесло температуру серед мирянства. Мирянські делегації відбули розмови з номінатами і просили, щоби свої номінації узгіднили з главою УКЦеркви Блаженнішим Йосифом і просили його благословення. З мирянських заходів нічого успішного не сталось і миряни знову були змушені під катедрою Непорочного Зачаття демонструвати не проти номінатів, але неправильного поступування, проти дій Ватикану, а в першу чергу проти Східної Когреґації і митроп. Сенишина.

Варто тут хоч одним словом згадати офіційного листа Папи Павла VI, що був відповіддю на спільного листа наших владик до папи, якого не підписав митроп. Сенишин. У листі папа писав, що не може здійснити прохання УКЦеркви, себто піднести УКЦеркву до гідности Патріярхату, хоч під цю пору, з історичних, душпастирських і духовних причин. Окремо підкреслювалось питання території. Мирянський рух зразу сказав, що це є тільки димові заслони, які не відповідають правді. З того часу пройшло 28 років і нічого не змінилось. І добре, що св. п. Блаженніший Йосиф рішився прийняти титул патріярха, що сталось у Святому Божому 1975 Році у базиліці св. Петра і на гробі ап. Петра у Римі. Патріярх Йосиф мав велике відчуття і візію, умів передбачати і ставити крапку над «і». Поставмо самі перед собою питання, чи ми, себто миряни священики і владики прийняли цей факт, що був довершений у 1975 р. у Римі? На жаль відповідь на це питання дуже сумна, у багатьох випадках ми виявились маніпулянтами і то на вищих церковних ешалонах. Знову ж з жалем слід сказати, що і сьогодні ні по цей, ні по той бік Океану майже нічого не змінилось. Хто ж у цьому винен? Ми дуже часто наші невдачі приписуємо воріженькам як не Москві, то Варшаві, а про Ватикан і не треба і згадувати. Не можна заперечити, що в цьому є певна доза правди. На жаль ми не ставимо питання до себе, а що і скільки ми зробили? Коли ж ідеться про Ватикан, то ж він не без гріха, а зокрема його остполітік, але треба Богу дякувати, що Ватикан є, бо без нього наша Церква була б ще біднішою. За своє місце під сонцем треба всюди боротись, навіть у такій Божій і людській інституції, якою є Церква.

Пригадаймо собі слова Патріярха Йосифа із його Завіщання, які і сьогодні є актуаль­ними: «І вас мої возлюблені діти, благаю: ніколи не відкажіться від Патріярхату своєї Страдної Церкви…» На іншому місці того ж самого завіщання пише: «Моліться, як дотепер, за Патріярха Києво-Галицького і всієї Руси, безіменного і ще невідомого! Прийде час, коли Всемогутній Господь пошле його нашій Церкві і об’явить його ім’я. Але наш патріярхат ми маємо…» Це глибоке охоплення, це ясна візія до якої треба нам все повертати.

Варто тут нагадати знаменні слова відомого прошака «Церква у Потребі» голляндця о. Веренфріда ван Страатена, який писав: «Ваш Патріярх сяє ясно. Він судить поган і панує над народами. Так слухайте його, бо він далі проповідує у своєму Завіщанні, у цьому благородному, а разом з цим потрясаючому документі, що він вам залишив, як останній свій Заповіт. Якщо цей Заповіт не буде у кожній українській родині, кожним українським священиком і кожним українським єпископом знову читаний, роздумуваний, взятий до серця, підтверджений, виконаний, якщо тим Заповітом не будете жити, тоді я побоююся, що Українська Церква не була гідною такого Пастиря». Належало б послухати щирої поради о. Веренфріда і читати і перечитувати Завіщання Патріярха Йосифа, а зокрема особам тим на вищих ешалонах.

Сьогодні з перспективи пройденого часу можна б багато сказати, але на це немає тут місця. Можна б поставити, хоч риторичне, питання. Що сталось з Товариством священиків ім. св. Андрея Первозванного? Також варто б запитати, що сталось з Львівським Крилосом, який очолив був о. д-р Іван Хома, тепер Владика. Діяльність, чи точніше видима і активна присутність Львівського Крилосу виявилась під час похоронів св. п. Патріярха Йосифа у Римі. Якщо не помиляюсь, то ж і на цьому Львівський Крилос закінчив свою видиму діяльність. Правда зорганізований мирянський патріярхальний рух пов’язував великі пляни і надії з згаданим Крилосом. На жаль з цих сподівань нічого не вийшло. Шкода, що Товариство священиків і Львівський Крилос у руках яких були дуже важливі важилі у дальшому розвитку Помісної УКЦеркви перестали діяти. Здавалось, що життя УКЦеркви буде дальше проходити шляхом візії Патріярха Йосифа, на жаль так не сталось. Отже формація патріярхальної ідеї, патріярхального руху обмежилась, майже, до мирян, себто, популярно кажучи, патріярхального товариства.

На порозі третього тисячоліття треба так ієрархії УКЦеркви як священикам і мирянам ще і ще раз передумати і осмислити постанови і рішення Вселенського Собору Ватиканського II та взяти до уваги правильну візію Патріярха Йосифа і визначити ясний шлях УКЦеркви у трете тисячоліття.

Патріярх Йосиф у свойому Завіщанні писав: «3 глибини душі дякую Господу Богу за те, що з Його поміччю я не посоромив землі своєї, ні доброго імени своєї Церкви, ні себе, її смиренного служителя і пастиря…» Парафразуючи вище сказане, на закінчення цих думок можна сказати — дякуємо Тобі Всевишній Господи і Пречиста Діво Марія, Мати і Заступниця, що нам кожному зокрема і всім разом допомогли вдержати патріярхальний мирянський рух на християнському і релігійно-церковному рівні і що ми не посоромили нашої УКЦеркви, українського народу, а гідно несли, здійснювали і здійснюють ідеї Патріярха Йосифа для добра росту і розвитку нашої Помісної УКЦеркви.

Дякую Вам, о. Фіґурек, що Ви дозволили собі до «бульварного журналика» написати листа, якого надруковано на іншому місці без змін. Прочитав з увагою Вашого листа у якому від початку до кінця пишете, що пишу і поміщаю статті у журналі «Патріярхат» неперевірені з дійсними фактами і неправдиві. Звичайно, випадки можуть траплятись, але якщо таке трапляється, то запевняю Вас, що такого ні свідомо, ні пляново не роблю.

Пробував у Вашому листі побачити конкретний факт, на який Ви вкажете, що ось це, не відповідає правді. Щось подібного у Вашому листі не побачив. Прочитав доклано листа і Ваші твердження, що ми друкуємо неперевірені і неправдиві статті, не побачив на них, себто на ці твердження, відповідних доказів. Ви навіть не зробили спроби, щоби назвати конкретні факти, що були надруковані у журналі, як неправдиві і не подали своїх правдивих. Отже з того випливає, що читач має вірити Вам на

слово, що журнал по відношенні до подій на церковному полі в Австралії пише неправду. Для цього, щоби побачити де є правда непотрібно пояснень.

Отче Фелікс, Ви пишете у листі: «…бульварний журналик, який для того щоб привернути увагу читачів, публікує неперевірені плітки та вносить розкол у нашу Церкву не тільки в Австралії, але й в усьому світі». На іншому місці у Вашому листі є наступне твердження: коли не маєте правдивої інформації щодо нас у Австралії, коли не можете бути об’єктивними, то краще не беріться щось писати…».

Отче Фелікс, Ваше зацитоване твердження про інформацію і об’єктивність, чи подумали Ви самі про себе, чи часом Вам не бракує справжньої інформації й об’єктивности? Ось Ви пишете про сплітки і не називаєте ні одної. Ви також твердите, що журнал вносить «розкол». Чи справді «журналик», якого Владика Петро сконфіскував два числа і не допустив до читачів на терені Австралії спричинився до розколу не тільки в Австралії, але у всьому світі? Отче Фелікс, чи Ви застановились над тим, чи Ви провірили і чи Ви запитали Владику Петра і мирян в Австралії, як це справді було? Якщо б Ви були це перевірили, то такого б не написали. Також були б не написали наступного Вашого запитання: «Якщо Ви дійсно хочете претендувати на об’єктивність та всесторонність, то чому ніколи не писалося, в якому стані Владика Петро перебрав єпархію в Австралії? Чи така реальність не підходить Вам і не вкладається у пляні знищення нашого Владики…». Шкода о. Фелікс, що Ви не продовжили думки і не сказали у якому стані була єпархія, коли перебирав Владика Петро… З духу і змісту Вашого запитання випливає, що була у катастрофічному стані, а Владика Петро прийшов її рятувати!

Отче Фелікс, мені не відомо, як довго Ви є на австралійському терені. Мені відомо з преси і різних публікацій, що піонером й організатором релігійно-церковного життя на австралійському терені був о. д-р Іван Прашко, якого згодом Апостольська Столиця призначила екзархом. Владика Іван Прашко разом з священиками і мирянами майже з нічого побудував низку церков і розбудував мережу релігійно-церковного життя в Австралії. За його взірцеву і віддану працю Апостольська Столиця піднесла Екзархат УКЦеркви в Австралії до Епархії. Нам відомо, що Епархія УКЦеркви в Австралії належала до одної з кращих наших Епархій у діяспорі. Владика Петро не перебрав довгів Епархії, але навпаки успадкував обильну епархіяльну скарбницю.

Ні журнал «Патріярхат», ні я особисто, як його редактор не мав і не маю плянів будь-кого нищити, також журнал не вносить «зерна ненависти». Журнал «Патріярхат» все старався писати правду, а Ви о. Фелікс, добре знаєте, що правда коле в очі. Якщо на сторінках журналу вкрались неправдиві інформації, то ми все мали і маємо відвагу признатись до помилки і вибачитись. Обстоювати правду не є легко, але це нас не лякає, переконано вірю, що правда скоріше чи пізніше все переможе.

Під час зустрічі, що відбулась, на прохання Владики Петра, під час другої сесії Патріяршого Собору УКЦеркви у Львові, я особисто просив Владику Петра, щоби подав свої завваги до опублікованого Відкритого листа Владики Івана і назвав, що там було написано не згідного з правдою. На жаль редакція не одержала від Владики Петра жадних зауважень до цих справ.

Молю Всевишнього Господа Бога, щоб Вам, о. Фелікс, допоміг бачити правду. Запевняю Вас, що не маю ні до Вас, ні до Владики Петра жадної ненависти. Не зашкодило б, не тільки на словах, але практично в житті стосовувати найбільшу Божу Заповідь — Любов… і щоб слова Господньої молитви»… і прости нам довги наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим… здійснювали у житті, бо це є одинокий і правдивий шлях християн.

Остаюсь з християнським привітом

у Христі Господі
Микола Галів

Всі ми грішні повинні молитись самі і за нас, і за інших, але прочитавши статтю Патріярха Димитрія, Української Автокефальної Православної Церкви, під назвою «Польща і Україна», то без найменьшого сумніву треба більше молитись за автора згаданої статті, щоб Всевишній Господь просвітив його ум, бо ж на його голові патріярша мітра. ознака особливої відповідальності у Христовій Церкві. Стаття «Польща і Україна» з’явилась у газеті «Успенська Вежа», за грудень 1998 р. у Львові, яку передруковуємо у цьому числі журнала. Прочитавши її не міг спам’ятатись. Не могло поміститись у моїй голові, що таку статтю міг написати Патріярх Димитрій. Не хотілось вірити і прочитав статтю ще і ще раз і стало ще більш моторошно. Стало дуже болючо, бож з статті випливає, що Патріярх Димитрій має серьозні труднощі, а саме відрізняти правду від півправди і щоб не сказати гостріше від неправди, а про християнську любов тут не може бути і мови. Можна б на це все махнути рукою, іншими словами, зігнорувати, але це ж наш брат по Христі і національности, наслідник св. п. Патріярха Мстислава, на жаль вибрав не ті Христові вартості, якими живе, голосить Христова Церква — любов і боротьба зі злом, темрявою і брехнею. Без найменьшого сумніву Патріярх Димитрій потребує наших молитов, щоб Всевишній Триєдиний Господь і Пречиста Богородиця змилосердились і просвітили його ум, щоб Патріярх Димитрій міг виразно відрізняти і бачити правду від зла — брехні, щоб мав зрозуміння до інших конфесій та її поодиноких людей. Щоб пам’ятав, що Христова Церква спирається на одній з найголовніших Заповідей Божих, яка є основою християнства – Любов. Тому щиро молімось, молімось за Патріярха Димитрія. щоб Господь нагородив його незаступимими християнськими вартостями, які все провадять до миру, злагоди, любови, до того євангельського… «щоб усі були одно». Чи не варто б, зараз, зокрема над цим застановлятись, думати і працювати, коли ми стоїмо на порозі Великого Ювілею 2000 років з дня народження Ісуса Христа.

На жаль Патріярх Димитрій у своїй статті написав багато чого, що далеке від християнських засад і від правди. Ось напочатку статті він пише: «Починаючи з XIV століття, наш народ після страшної монгольської навали зазнав не меншої біди від наїзду католиків- поляків…» Чи справді маємо вірити на слово Патріярхові Димитрію, що так було, бо для цього не подає історичних фактів. Такі образливі вислови, як а войовниче католицьке духовенство, як саранча, тут же налітало за військовими на наші землі». Такі вислови для Патріярха зовсім не пасують…, а крім цього це історична неправда. Покликатись на прикази народу, як «чуже шануй — своє люби». Мабуть було б краще не приписувати народові такі приказки, які фактично належать самому авторові статті, бо ж народ складав приказки більш змістові і влучні. На жаль біда ще в тому, що сам автор з цеї приказки не скористався і не пошанував чужого.

Трудно зрозуміти, з якою ціллю і для чого Патріярх Димитрій написав слідуюче:

«…, як, наприклад, ікону, намальовану енкаустикою в VI столітті, яку, «уже з костьолу» забрав угорський адміністратор Польщі Владислав Опольський зі Львова, завіз у Ченстохову, там її знищив, обдираючи набиті на ікону дорогоцінності, а угорський «богомаз» (як кажуть люди), зішкріб давній іконопис та намалював ту «чорну Мадонну», якою хваляться поляки».

До речі тут сказано не тільки дуже грубо, що не пасує для глави УАПЦ, але і неправдиво. Дослідники твердять, що ікона була намальована у IV, а не VI ст. На тему Ченстоховської Божої Матері є вже зроблено чи мало дослідів, як також є публіковані, сперті на джерелах, наукові розвідки. В першу чергу слід відмітити, що образ Божої Матері, про яку пише Патріярх Димитрій є відомий, як Белзька Богоматір, яку князь Володислав Опольський взяв не зі Львова і не з костьола, але з княжого замку у Белзі і завіз до своїх дібр в Опіллі. Краще даймо тут слово д-рові Юрієві Бережницькому, одному з дослідників цього питання, якого стаття з’явилась у журналі «Патріярхат», за травень 1989 р. під назвою «Белзька Богоматір»:

«Спочатку коротко про історію. Як каже леґенда, ікона була написана євангелистом Лукою (що був лікарем та іконописцем, з походження греком) на дошці стола із дому Богородиці. У четвертому столітті мала її віднайти в Єрусалимі св. Олена, мати цісаря Константина, й перевезти до Константинополя. Дальша доля ікони не зовсім ясна: згідно з однією леґендою її привезла до Києва царівна Анна, дружина князя Володимира, як свій посаг, опісля невідомою дорогою ікона опинилася в Полоцьку, звідкіля мав її привезти до Белза, свого престольного города, князь Юрій, син князя Лева. Знову інша леґенда каже, що князь Лев, син короля Данила, мав привезти її прямо із Константинополя до Белза. Дальша доля ікони опирається все на історичних даних. Після зайняття Галичини військами угорського короля Людвіга королівський намісник, князь Володислав Опольський, рішив перевезти ікону Богоматері з княжого замку в Белзі до своїх дібр у Опіллі. Одначе, як знову ж каже леґенда, коні, які везли ікону, стали в Ченстохові, де знаходився манастир оо. Павлінів, заснований тим же князем, — і ніяка сила не могла зрушити їх з місця. Тому ікона зосталася на Ясній Горі».

Стаття закінчується наступним ствердженням:

«В виду цього ікону Белзької (Ясногірської чи Ченстоховської) Богоматері, наново написану на первісній дошці, а не реставровану, треба датувати XIV ст. й зачислити радше до західнього мистецтва. Фактично, з Белзької ікони залишилася лише дошка».

Для інформації наших читачів, повністю друкуємо цю статтю на іншому місці.

Поруч з цим варто тут навести слова господаря Ясної Гори Отців Павлінів. Під час святкувань тисячоліття хрещення Руси-України, яке українська діяспора відзначала у Ченстохові на Ясній Горі, куди приїхали всі владики Української Католицької Церкви на чолі з Патріярхом Мирославом Кардиналом Любачівським, що відбулись у вересні 1988 р. На ці святкування прибуло понад сто тисяч паломників, серед яких було чи мало і поляків. На широкій леваді, яка була заповнена паломниками, перед манастирем Отців Павлінів з окремим словом звернувся до присутніх українських паломників о. ігумен Отців Павлінів Руфін Абрамек:

«Ясногурська Божа Мати прибула до цього манастиря з руських земель. Шістьсот років чекала Богородиця на зустріч з своїми дітьми з України і питала — чи прийдуть? І прийшли! Добре, що ви прийшли на Ясну Гору з вашим великим багатством молитов. Прийшли з багатою програмою сильної віри, культури минулої — давньої і сучасної… Богородиця не залишила ваших народів. Спасибі за цей досвід Української Католицької Церкви. Так виразно ми чули ці пісні сильної віри, в яких було так багато віри й надії видержати зло. Добре, що могли ми спільно молитись: «Боже великий і єдиний, дай волю Україні, прошу Тебе…». Такий нарід з своєю культурою, тисячолітньою Церквою не згине… Як це добре, що не перестало битись серце католицької віри Сходу. Донесли Ваш голос в далеку, далеку далину — Україну. Може, цей голос почують ті, які думають, що вас вже немає, може його почують! Може бути тиша. Нехай Божа Мати візьме це у годину вашого тисячоліття».

До цього варто хоч натякнути, що перед тим УКЦерква відзначила свій ювілей тисячоліття у Римі. У всіх цих ювілейних відзначеннях брав безпосередню участь Папа Іван-Павло II, а торжественна Служба Божа, що відбулась у базиліці св. Петра у Римі, у якій взяло участь понад тринадцять тисяч паломників, була повністю трансльована італійською телевізією. Концерт збірних українських хорів діяспори, у залі ім. Папи Павла VI з участю шість тисяч учасників, на якому був також Папа Іван-Павло II залишивсь незабутньою подією. До речі з нами святкував весь католицький світ. Цікаво як ця історична дата відзначалась «благородним» православ’ям?

І ось чергова, щоб не сказати грубо брехня, але неправда, якою розправляється Патріярх Димитрій з своїми братами українцями «греко-католиками» з якої сам вийшов. Питаємо пощо це, кому на користь писати неправду? Ось цей «родзинок» Патріярха Димитрія:

У XV столітті, коли ксьондзи побачили, що міста й землі зайняті, а народ не піддається, придумали хитру справу — унію, через яку спочатку приманили шляхту, а та відділилася від «хлопів» і перейшла у латинство. Народ не піддавався. Особливо твердо стояв при православній вірі в Галичині.

Скоріше, але також під натиском, прийнялася унія в Білорусі. Там «прославили себе» нехристиянськими вчинками, маючи приклади інквізиції, поляк Анджей Боболя та русин Йосафат Кунцевич, яким збудовано у Варшаві костьоли як польським святим.

Не знаю, де поділися очі, вуха та мізки нашіх «греків», що вони не можуть розпізнати, де для України добро, а де зло. Поляки виразно показали, що Боболя й Кунцевич робили добро для Польщі.

По-перше, не українська шляхта приймала юнію з Римом, вона просто без унії переходила на латинство. Перший, що був приклонником і дораджував унію, був князь Констянтин Острозький, але після цього ніколи до неї не приступав. Що сталось з його потомством і їх майном, опинилось у римо- католицькій церкві. Першим з владик, який пропонував унію і проте вів розмови Владика Гедеон Балабан з римо-католицьким архиєпископом Львова Дмитром Соліковським. До речі Владика Балабан працював до самого кінця над укладенням унійних угод під якими поклав свій підпис, від якого згодом відмовився. Отже неправдою є, що шляхта приймала унію.

Дозволю собі на цьому місці зацитувати слова з «Відкритого листа Митрополитові Київському Філаретові (Денисенкові), з 27 лютого 1989 р. підписаний прот. Ярема Володимир, (тепер Патріярх Димитрій), який був надрукований у журналі «Патріярхат», за вересень 1989 p.. ось його слова:

«Унія в своїй історії була різною, були різні етапи її становлення. Було й різне відношення до неї народу. Задумали її єпископи без порозуміння з народом і в дуже складний для народу час, надіючися в такий спосіб врятувати Церкву, духовенство й навіть сам народ від загибелі. А вороги зараз же придумали, як скористатися з тієї нагоди і зденаціоналізувати народ, а церкву златинізувати…».

«Народ підозрівав, що в ній криється якась засідка на його духовну свободу, але не кращі відомості йшли з російської окупації. Народ змучений невдалими повстаннями, обманом Катерини II: приймав унію, щоб хоч таким способом залишитися при своїх традиціях, при своєму «грецькому» обряді».

«…Дуже ясно про це написав мистець-маляр Кирило Устіянович, який спочатку був русофілом, а пізніше, пізнавши все з близька, зрозумів, чим це пахне. На грані ХІХ-ХХ сторіч, вже навіть східньоукраїнська інтелігенція висловлювала думку, що галицька уніятська Церква, на той час, найближча українському народові, й не вимагає від священиків зраджувати сповіді (читайте підручник Нечаєва, стор. 103) й доношення урядові на тих, що думали інакше, ніж цього вимагала царська політика. А в Галичині інтелігенція діяла разом з народом, через Церкву і з Церквою. Навіть Іван Франко не до всіх уніятів ставився негативно, а тільки до «твердоруської» та клерикальної партії».

«Чи не слід нарешті, все це принайменше Церквою, переоцінити в дусі «перебудови» й реабілітувати маловинних [фактично зовсім невинних, — Прим. Ред.] людей, в тому священиків та єпископів, а також [довести] їх «вину без вини». Чи не слід, принайменше, перестати писати про них, як про «буржуазних націоналістів», як про «ворогів українського народу», а то й усього людства. Та ж вони натерпілися на чужині, а коли б зосталися, були б погинули.

Пишу, як священик Христової Православної Церкви, але не як невільник церковно-політичного режиму, що називається «Руською Православною Церквою», не як уніят, бо сорок років минуло, як служу православ’ю, не як «буржуазний» націоналіст, бо мій батько був одним з найбідніших селян. Я прагну правди і християнської любови, а не політики. Як кожна нормальна людина, люблю свій народ і прагну добра для нього. Коли цей народ яка-небудь креатура зневажає, я, якщо маю бути чесним членом свого народу, — повинен боронити його честі і його існування.»

Як бачимо з повищого факти подані у статті «Польща і Україна» розбігаються з фактами, що є подані у «Відкритому листі митрополитові київському Філаретові», що є правдою? Той же самий автор. Відкритого листа писав як прот. Ярема Володимир, а статтю «Польща і Україна», як Патріярх Димитрій УАПЦ. Трудно узнати, коли один і той же автор писав правду, а коли, таки чисту брехню. Шануючий себе автор навіть без патріяршої мітри, вибачився б і сказав, що попередньо я писав брехню, а тепер написав правду, чи навпаки, але не може бути дві протилежних правди у тих же самих питаннях.

Вже час, щоби знати правду хто був Йосафат Кунцевич, себто запізнатись з його біографією, а не повторяти московські стереотипи. Час висповідатись гріха — не вбивай. На жаль український православний світ по сьогодні повторяє московські стереотипи і це саме зробив Патріярх Димитрій, який перед своїм православ’ям ісповідував цю ж саму віру, за яку загинув Йосафат Кунцевич. Варто б сьогодні сказати і бути того свідомим звідкіля прийшла директива, що сокира перервала нитку життя благородної, добросердечної людини Йосафата Кунцевича? Цікаво, що над змовниками і убивцями Йосафата відбувся процес, яких засуджено на кару смерти і всі вони, перед смертю, за виїмком одного, прийняли унію. Варто б згадати при тому і Мелетія Смотрицького, який також прийняв унію з Римом?

Правдою є, що тогочасна польська церковна ієрархія провела беатифікаційний процес і Йосафат Кунцевич був зачислений до лику святих тодішньої Уніятської Церкви. Хай би історики сказали, чому цією справою займався польський костьол? Нічого злого у тому, що поляки у пам’ять св. Йосафата назвали костьол. Що поляки собі приписали св. Йосафата, як польського святого, то це незгідне з правдою. Але є всі ми і Патріярх Димитрій добре знає, що поляки не одне приписали собі, що їм ніколи не належало. Це історія. Тлінні останки св. Йосафата, як мученика УКЦеркви, лежать у базиліці св. Петра у Римі.

Дозволимо собі зробити екскурсію по статті Патріярха Димитрія «Польща і Україна». Автор повторяє московську побрехеньку про те, що владики бажали унії для того, щоби сидіти на теплих місцях у польському соймі. Але правдою є, що у соймі сиділи не уніятські, а православні владики. Тодішні владики, які змагали до унії з Римом, мабуть краще бачили, куди і до чого прямує північний сусід і намагалися за всяку ціну рятувати Українську Церкву. Шкода сьогодні Патріярх Димитрій неспроможний цього догледіти. Автор Димитрій пише про побут наших владик, що підписували унію, у Римі:

«Як видно, єпископи ці в душах були ще православними, але дуже хотілося їм стати панами. Можна б і не дивуватися, якби не ходило про таку довершену зраду віри й народу. Яка була в них розмова з папою — не знаємо, але знаємо, що «рутенцям» папа нічого не признав, а підкорив, і їхні пункти сховав «під сукно», де вони пролежали аж до XX століття. Бо для рутенців іншої ласки ні у папі, ні в поляків нема чого просити. Ми для Риму одіозний народ, як були чотири століття, так і залишимося. Чого чекають деградовані папою «греки»? — не вгадаємо. Вони мов зомбовані. Знають, що Польща для них нічого не дозволить, і, все ж таки… чекають.»

Прочитавши таку «істину» шановного автора Димитрія, робиться ніяково. Автор виявився творцем чистої неправди. Та ж є архіви і всі документи можна побачити, прочитати такими, як вони були, а не такими, як автор собі їх уявляє. Не бажаю на це особисто відповідати, хоч без труднощів можна, але зацитую стосовне місце з праці о. проф. д-ра Ігора Мончака під назвою «Самоуправна Київська Церква» сторінка 29:

«Церковну єдність» одержав Верховний архиєпископ Михайло Рогоза від папи Климента VIII буллею «Великий Господь», дня 23 грудня 1595. Однак крім «єдности» Київська Церква потребувала ще папської Гарантії самоуправи. Без цього «єдність» інтерпретували б як «підлеглість», зокрема так старалася інтерпретувати сусідня польська римо-католицька Церква. При цьому «підлеглість» не лиш Римському архиєреєві, але й римо-католицькій Церкві Польщі як репрезентантові та інтерпретаторові папської волі.

Тому делегати Київської Церкви, владики Кирило Терлецький та Ігнатій Потій, ніяк не вдоволилися ні пишними церемоніями ані буллею «Великий Господь», але щотижня добивалися папської авдієнції і врешті по двох місяцях одержали 23 лютого 1596 року новий документ папи Климента VIII «Годиться Римському архиєреєві».

У ньому були затверджені два головні елементи самоуправної помісної Церкви:

• свобідний вибір єпископів та їх потвердження і рукоположення Київським верховним архиєпископом без потреби папської інтервенції;
• свобідний вибір Київського верховного архиєпископа, але з застереженням, щоб ново-вибраний верховний архиєпископ просив і одержав потвердження Римського архиєрея».

Неведена цитата не потребує пояснень. Це нас тільки переконує у тому, що шановний автор не тільки не знає того, що не знає, але не знає, що знає, а це вже інше питання. У статті говориться також про зраду, хто кого і у чому зрадив? Чи поминання верховенство папи римського, а не московського патріярха є зрадою? Завдяки такій «зраді» задержався справжній київський обряд в УКЦеркві.

Ваша Святосте, я особисто у свойому власному імені прощаю Вам за те, що Ви мене, а тим самим всіх українців-католиків східного обряду, назвали «здеградованими папою греки». Молю Бога, щоб і Ви приєднались до тих «здеградованих «греків», бо напевно на тому Христова Церква не втратила б, але зросла. Я переконаний, що ми всі молимось і мабуть Ви також, за те, святе євангельське «щоб усі були одно». Я дозволю запитувати Ваші слова з Відкритого листа, у якому Ви так переконливо усвідомлювали патріяршого екзарха Московського Патріярхату Митрополита Філарета.

«Дуже роздратовані вернулися люди з ювілейних обходів у Києві. «Там нашого слова вже не чути, там відчувається «єдиная неделимая Россия», яка нас страшно ненавидить. Нам нема чого шукати в Києві, якщо папа, чужинець, говорить українською мовою, а екзарх України не хоче».

І мимоволі згадалися людям часи, коли в нас були свої семінарії, богословські інститути та академія, де видавалися богословські книжки рідною мовою. Не відчувалося тоді ніякого тиску, бо Рим був далеко, польських ксьондзів ніхто не боявся, митрополит Шептицький не дуже слухав Риму, не силував богословів на целібат. Можна було боротися словом і ділом.

Чи може ті «здеградовані папою «греки» до 1989 року не були здеградованими? На милість Бога скажіть, коли Ви пишете правду, коли маємо повірити у Ваше слово. Хоч вище сказав, що прощаю Вам, Вашого гріха, але питаю так злобно й образливо трактуєте Ваших таки братів і по христі, не поконфесії, і по крові? Не всі є так високо освічені, як Ви і ніяк декому тяжко зрозуміти, що це за таке магічне слово «зомбовані», «зомбі», а це якщо не помиляюсь, а якщо помиляюсь, то прошу мене поправити, ментально мертві, але фізично живі істоти, іншими словами це безволісні люди, істоти, роботи. Гадаю, що не годиться вживати таких прикметників, бо є гляньте ті «зомбовані» «здеградованими папою «греки», зуміли видержати, та не тільки видержати, пройти неймовірну хресну дорогу, бути розп’ятими і воскреснути, здобувши, чи малі досягнення. Та хиба ж Ви не забули, що ті ж самі «зомбі», «здеградованими папою «греки» допомагали Вам воскресити Українську Автокефальну Православну Церкву у Львові. Чи не думаєте, що їм належала б подяка, а не такий поличник? Подумайте, скільки, то «мертво-живих» свідомо віддали своє життя за Христову Церкву, за Церкву з’єднану з Апостольським Престолом у Римі? Згадайте такі світочі УКЦеркви, як Слуга Божий Андрей, св. п. Патріярх Йосиф, які є прикрасою не тільки нашої, але вселенської Христової Церкви?

Ви, Ваша Святосте, пишучи просвічаючого листа Митрополитові Філаретові почали таким ствердженням:

«Пишу цього листа, як один із сучасників і учасників праці ініціятивної групи по переходу греко-католиків у Православ’я. Тоді я був ще тільки кандидатом в священство, тому не міг бути членом Групи. Тепер члени ініціятивної групи».

Отже Ви знаєте, що всі наші Владики були арештовані і ніхто не відмовився від Української Католицької Церкви. Скільки за цю віру загинуло священиків, ченців, черниць і мирян. Патріярх Йосиф на Вселенському Соборі Ватиканському II сказав — Наша Церква дала— «гори трупів і ріки крови». На жаль це було не тільки у наш час, але й у минулому. І тепер поставимо собі питання, хто, згідно з Вашою термінологією прикладав рук до тих «зомбі», «деградованих папою «греків», які загинули, чи не північний сусід і на жаль ось це «святе» московське православ’я. А запитаймо, чому мовчав і мовчить Істамбул, вселенське православ’я? Але той же «деградований» Рим, Апостольська Столиця на чолі з Папою протестувала проти ліквідації УКЦеркви та в обороні переслідуваних?

Ваша святосте Димитрій, як Ви у тій же самій статті могли написати: «Всюди — право поляків, а «українці-католики» — німі раби, зрадники воскреслої, дарованої Богом України». Та ж Ви самі знаєте, що ці «німі раби» видержали у Польщі і поволі стають з колін і нікого вони не зрадили і взагалі, ці «німі раби», «українці-католики» ні в діяспорі, ні в Польщі, ні в Україні не мовчали і нікого не зрадили. А чи Ви, Ваша Святосте не подумали трішки про себе, Ви є один не з офіційних членів Ініціятивної Групи по ліквідації УКЦеркви? Чи Ви справді творили спасенне діло? Подумайте!

І знову ж приходиться мені запитувати Вашого просвічаючого «Відкритого листа до Філарета»:

«І народ став задумуватися, як дальше бути? Якщо православних українців навіть в Польщі і в Чехословаччині русифікують? Ось уніяти служать українською мовою, по радіо можна почути українську богослужбу, українську проповідь, співи українських композиторів: отця Кирила Стеценка, Кошиця, Леонтовича та інших православних композиторів. Проповідь там зрозуміла, а тут, коли опинишся на східній Україні, проповіді або не почуєш, або почуєш беззмістовні, непродумані (бо ніхто цього не вимагає), позбавлені Христового Духа, балачки російською мовою. Не відчувається тут духовного життя. Вся справа тільки у виконуванні російських обрядів, намаганні наслідувати Шаляпина й московських басів. Одним словом – це є тільки музеї «старини русской».

Подумайте, як у світлі того, що тільки зацитовано виглядають «німі раби» «українці-католики». Чи це так має виглядати патріярша християнська любов? Ваша Святосте, Ви напевно пригадуєте часто вживані слова св. п. Патріярха Мстислава, який казав — «подивімся один одному в очі…». Переконано вірю, що нам треба менше наголошувати на наші конфесійні прикметники, а більше на Христову Церкву, наш християнізм та звернути нашу увагу, щоб гідно і достойно відзначити Великий Ювілей 2000 ліття народження Ісуса Христа. Ваша Святосте, напевно погодитесь зі мною, що українці-католики заслуговують від Вас на вибачення.

На закінчення. Ваша Святосте, Димитрій бажаю тільки сказати відому і незаперечну істину, що всі смертні люди помиляються і є грішними. Під тим оглядом і Ви не є винятком між нами. Різниця між нами є та, що носимо на голові інше накриття, яке вказує, що Ви провідний душпастир у Божому Винограднику і перед Вами безпорівнання велика відповідальність. Вище вже сказано — кожна людина помиляється, але має можливість признатись і вибачитись за свою помилку. Тут ідеться вже не про Ваших братів по хресті і крові українців- католиків. яких Ви таки образили, що Ви самі стверджуєте своєю статтею – Відкритим листом до тодішнього Митрополита Філарета, виразно бачите, що тут належало б сказати — сталась помилка. До речі, тут не ідеться про ображених, але про мирян Вашої УАПЦ, яких Ви увели у блуд. Ви ж добре знаєте, що для них Ваше слово означає багато — є одна свята правда і другої немає.

Тут можна б ще назвати статтейку про «П’ять років тому отець Володимир Ярема став Патріярхом Димитрієм», де вкралось, може і не з Вашої вини чи мало неточностей, що була надрукована «За Вільну Україну», за 15 жовтня 1998 р. Чи також статтю, що з’явилась у газеті «Успенська Вежа», за грудень 1998 p.. у якій розправляється з Патріярхом Філаретом УПЦ КП. Подумайте, чи варто так розправлятись?

Ісус Христос казав — хто мечем воює той від нього гине. Природньо Церкві і її достойникам варто вести боротьбу і змагатись правдою і тільки правдою, бо тільки правда у кінцевому веде до перемоги.

Ваша Святосте, Димитрій, не пишу цих рядків ні з пімсти до Вас, ні зі злоби, але з любові, у дусі Господньої молитви «і прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим…». Це одинокий шлях, який веде до злагоди добра, єдности Церкви і народу.

Микола Галів

Згідно з статутом, після трьохрічної праці, у суботу 22 травня 1999 p.. у Нью-Йорку відбувся 17-ий з черги з’їзд делегатів Українського Патріярхального Товариства у США З’їзд відкрив голова Т-ва Олександер Пришляк, привітав делегатів і гостей з’їзду. Наради з’їзду розпочато молитвою, яку провів о. диякон Юрій Малаховський. О. Пришляк попросив тихою молитвою згадати наших членів, що відійшли у Божу вічність: на початку згадав недавно, трагічно загинулого В’ячеслава Чорновола і померлого проф. Романа Крип’якевича в Україні, далі слідували: Микола Лебедь, Степан Процик, Ярослав Пастушенко, о. крилошанин Ярослав Шуст, Микола Кунинський, Степан і Надія Гробельський, Омелян Комарницький, Олег Ратич, Олег Снилик, Теодор Чіх.

З’їзд листовно привітали: Митрополит Степан Сулик, Владика Михаїл Вівчар, Владика Василь Лостен, Владика Роберт Москаль і Владика Володимир Паска. Також надіслали привіти Сидір Тимяк і Рома Дигдало, які не могли прибути на з’їзд.

Для керування нарадами з’їзду обрано президію у складі: Василь Колодчин — голова, Іван Куземський — заступник голови, Михайло Шевчук і Христина Навроцька — секретарі. Також обрано комісії: номінаційну, верифікаційну, резолюційну і статутову.

Протокол з попереднього з’їзду, за одобренням делегатів перевірила Верифікаційна Комісія у складі Василь Никифорук й Ігор Гайда, яка ствердила, що протокол відповідає перебігові нарад попереднього з’їзду і запропонувала прийняти. Протокол попереднього з’їзду прийнято.

З’їзд заслухав звітів уступаючої управи. Першим звітував голова О. Пришляк, який мав свій звіт надрукований і одержав кожний делегат, тому подав тільки зміст звіту. Підкреслив, що був у постійному контакті з відділами УПТ. Зорганізував і очолив делегації управи Т-ва на авдієнції до Митрополита Степана Сулика і Владики Володимира Паски, та Владики Василя Лостена. Влаштував зустріч з Владикою Юліяном Ґбуром під час його побуту у Йонкерсі. Відбув 6 пленарних засідань. Допомагав у зустрічах ректорові і віцеректорові Львівської Богословської Академії о. д-рові Михайлові Димидові і о. д-рові Борисові Ґудзякові з нашими осередками. Був організатором конференції і з’їзду УПСО, що відбулись минулого року у Іст Гановер та зайнявся видрукуванням доповідей, що були виголошені на конференції. Надруковані доповіді були роздані учасникам другої сесії Патріяршого Собору УКЦеркви у Львові. На закінчення подякував усім членам управи за дружню співпрацю. Окреме признання висловив Василеві Никифорукові, за його особливу і віддану працю, який виконував функцію скарбника і екзекутивного директора. Ігор Гайда, як секретар, протоколував наради засідань і був учасником делегації до владик. Василь Никифорук, як заступник голови, як вище відмічено, виконував дві функції. Брав участь у засіданнях, писав і відписував на поточні листи, вів касові книги, був членом делегацій до владик, учасником конференції і з’їзду УПСО у Іст Гановер і був офіційним учасником-делеґатом другої сесії Патріяршого Собору УКЦеркви у Львові. Крім цього допомогав при коректі журнала «Патріярхат». Оксана Луцька, як пресова референтка подавала інформації про патріархальні імпрези: конференції, доповіді та зустріч з о. М. Димидом і о. Б. Ґудзяком з Львівської Богословської Академії і брала участь у засіданнях.

За Раду Мирян звітувала її голова Рома Гайда. У своєму звіті Рома підкреслила, що робила багато різних заходів, щоби поширити наші ідеї, а також і членство, але на жаль це справді трудне питання для розв’язання. За звітний час виголосила 8 доповідей на релігійно-церковні теми, на різних форумах. Була учасницею другої сесії Патріяршого Собору на форумі якого виголосила доповідь. Причинилась до відновлення і діяльносте Студентської й Академічної «Обнови».

Микола Галів подав звіт з праці головного редактора журнала «Патріярхат», який вже без перерви редагує 22 роки. Він підкреслив, що сьогодні, за три роки праці, приходжу з 33-ма числами журнала, а їх зміст говорить сам за себе. Журнал читають миряни і священики, католики і православні, у діяспорі й в Україні. Також авторами є православні і католики. Журнал практично діє у справжньому екуменічному дусі. Успіхом і силою журнала є те, що журнал пише правду. Журнал шукає можливих шляхів, щоби продовжити його появу в Україні, але тільки під назвою «Патріярхат». Силою обставин журнал ще буде появлятись у США, як до тепер. На закінчення подякував за дружню співпрацю членам адміністрації Марії Шумській і Юліяну Крижанівському, а також довголітньому адміністраторові Володимиру Пушкару, який і далі залишився душею журналу «Патріярхат», Висловив щиру подяку відданим кольпортерам, зокрема відзначив вкладену велику працю, Миколі Когутові та його родині у Бельгії, звідки журнал пересилається в Україну, Василеві Никифорукові за допомогу у переведенні коректи, передплатникам і щедрим жертводавцям, які забезпечують безперебійну появу журнала. Був у постійному контакті з головою УПСО Василем Колодчиним і головою УПТ Олександром Пришляком та подякував їм за дружню співпрацю. Юліян Крижанівський подав звіт з праці адміністрації та фінансовий стан журнала.

Після короткої та ділової дискусії над звітами, голова Контрольної Комісії Василь Сосяк прочитав звіт з переведеної контролі каси і касових книг, яку перевели Христина Турченюк і Степан Голуб у Філядельфії та подав внесок на уділення абсолюторії уступаючій управі. Внесок прийнято одноголосно.

У статті змінено час тривання каденції з трьох на два роки.

Голова Номінаційної Комісії Микола Галів сказав, що комісія у складі Василь Колодчин і Василь Никифорук активно працювала над вибором нової управи і після довшої застанови прийшла до переконання, що треба обрати поновно уступаючу управу з незначними пересуненнями.

З’їзд обрав крайову управу у наступному складі: Олександер Пришляк — голова, Микола Галів і Василь Никифорук — заступники голови, Ігор Гайда — секретар, члени управи поазбучно: Оксана Бережницька, Рома Дигдало, Василь Колодчин, Роман Левицький, Оксана Луцька, Леонід Рудницький, Андрій Сороковський, Осип Труш і Марія Шумська. Рома Гайда — Рада Мирян. Контрольна Комісія: Василь Сосяк — голова, Степан Голуб і Христина Турченюк — члени. Товариський суд: Мирослава Лабунька — голова, Олекса Мотиль і о. диякон Юрій Малаховський — члени. Журнал «Патріярхат»: Микола Галів — головний редактор, Марія Шумська і Юліян Крижанівський — члени адміністрації. Статутова Комісія: Сидір Тимяк — голова. Христина Навроцька й Іван Крих — члени. Водночас Номінаційна Комісія подала внесок, щоби довголітньому адміністраторові журиш «Патріярхат», якого був і залишився його душею, довголітньому і визначеному діячеві мирянського руху Володимирові Пушкареві присвоїти звання Почесного члена Українського Патріярхального Товариства в США. Пропозицію прийнято.

Також на з’їзді, голова президії Василь Колодчин і голова управи Олександер Пришляк, вручили Василеві Никифорукові Грамоту признання за його довголітню, із посвятою віддану, працю в управі УПТ-ва.

Після короткої дискусії і доповнень до змісту резолюцій, з’їзд прийняв текст резолюцій, які друкуємо на іншому місці. З’їзд прийняв запропонований Василем Никифоруком бюджет на чергову каденцію.

Під час нарад з’їзду були виголошені дві доповіді на мирянські теми, які виголосили Микола Галів і Рома Гайда. Тому, що доповідь М. Галіва вже була надрукована у червневому числі, а Роми Гайди є надрукована у цьому числі, не подаємо їх змісту. До цього бажаємо тільки зауважити, що після виголошених доповідей відбулась цікава дискусія.

Новопереобраний голова О. Пришляк подякував учасникам з’їзду за вибір, а діючій президії з’їзду за успішне переведення нарад з’їзду. Наради закрито спільною молитвою.

Микола Галів

Ваша Ексцелєнціє!

Ваш лист, від 4 березня 1998 р. до папського нунція у Варшаві — Польща, Монсеньйора Юзефа Ковальчика, був дуже нерозважний, який спричинив обурення серед українців католиків східного обряду. На мою скромну думку, Ви, Ваша Ексцелєнціє, вмішались не в свою справу й взялись не за Ваше діло. В цих справах Вам належало було звернутись до тих, що ці справи знають і що до них це належало, а саме до Східної Конгрегації, до її префекта, яким є кардинал Сільвестріні.

Вам, Ваша Ексцелєнціє, у першу чергу треба знати, що Українська Католицька Церква східного обряду, не була, не є і не буде Римо-Католицькою Церквою, вона тільки визнала верховенство, себто юрисдикцію папи римського, залишаючи за собою ненарушеним помісні права УКЦеркви. Такі права були забезпечені за УКЦерквою під час завершення унії у Римі 1595 році Папою Климентієм VIII. Папські документи того часу виразно підтверджують самоуправність Київської Церкви. Прийняті і затверджені домовлення для УКЦеркви ніхто офіційно не скасував. Немає такого документу. Хоч правдою є, що незалежно від повище сказаного нашу УКЦеркву неофіційно, хоч ніби все офіційно, молитовно покликаються на папу, обмежували у помісних правах у минулому й також в наш час, а лист Вашої Ексцелєнції є тільки доказом цього. УКЦерква все на протязі всієї історії мала одружених священиків і немає жадних причин, щоб сьогодні забороняти, тим більше, що йдуть поважні розмови про одружених священиків у Римо-Католицькій Церкві.

УКЦерква не пристосовувалась до державно-політичних, шовеністичних чи окупаційних вимог, чи принципів. Вона твердо стояла на Христових основах і не йшла на компроміси з дияволом. Незаперечним залишається факт, що УКЦерква, її ієрархія, багато священиків і вірних не відмовились від своєї юрисдикційної приналежносте до Апостольської Столиці, а до чого їх закликали і комуністичний режим КДБ і Московський Патріярх Алєксей І, за що дорого, дорого заплатили. Ось до чого закликав Патр. Алексей І: «…порвіть, розторгніть вузи з Ватиканом, який веде вас у темряву, у духову загибель, завдяки своїм релігійним помилкам, а тепер хоче вас озброїти проти всієї вільної людськости, хоче поставити вас спиною до всього світу…».

Знаємо, що людська кров, людське життя немає ціни! А скільки загинуло українських владик, священиків, ченців і черниць та мирян за приналежність до Апостольської Столиці — Риму? Про це говорив на другій сесії Вселенського Собору Ватиканського II Блаженніший Митрополит Йосиф Сліпий, називаючи ріки крови і гори трупів, які склала УКЦерква.

Ваша Ексцелєнціє, тільки на одну хвилину, подумайте над цим! Чи можете знайти у наш час хоч подібну паралелю? Чи можете назвати іншу Церкву, яка перейшла більші переслідування, муки і склала більші жертви за УКЦеркву? А тепер пригадайте собі, що діялось з ватиканською остполітік, коли нашу Церкву поставлено поза букву закону. Пригадайте собі відомий факт, інтронізацію нового Московського Патріярха Пімена, яка відбулась у половині 1971 р. у Москві й при цій нагоді там на цьому самому форумі, з нагоди 25-ліття т.зв. «львівського собору» з 1946 p., безправно скасовано Берестейську Унію. І на цьому «святочному» форумі були присутні ватиканські представники Кардинал Ян Вілібрандс і о. Джан Лонг та не запротестували проти цього акту, як також не зроблено цього, коли вони повернули до Ватикану. Це ж був дуже болючий факт для Блаженнішого Йосифа Кардинала Сліпого, який за приналежність до Риму, Апостольської Столиці, відбув вісімнадцять років каторги. Ще більш болючим було, коли Апостольська Столиця заперечила важність «Торжественного осудження» т.зв. «львівського собору» з 1946 p., що був прийнятий на Синоді, 25 листопада до 2-го грудня 1980 р. і підписаний всіма владиками, а уневажнений листом Папи Івана-Павла II на протест Патріярха Пімена. Дозволю собі зацитувати стосовне місце листа Папи Івана-Павла II, від 24 січня 1981 року:

«…Проте, без будь-якого попереднього консультування хтось дав знати до преси про проекти, що обговорювалися на синоді. Святіший Престол, непохитно залишаючись на позиції, яку він завжди зберігав у відношенні прав українських католиків, шкодує з приводу такого опублікування, яке мало місце ще перед тим, як я сам познайомився з цими документами, але він незабаром повідомив всі нунціятури в країнах, де існують громади українців католиків про те, що ці тексти не були одобрені й тим самим позбавлені будь-якого офіційного характеру. Рівночасно була поставлена вимога не публікувати і не розповсюджувати цих документів. Ні один орган Святішого Престолу не згадав про це…».

Ваша Ексцелєнціє, названі факти, а на жаль, вони не є одинокими, є застрашаючими. Заперечується правду, в ім’я чого? Хіба ж т.зв. «львівський собор» з 1946 р. не був насиллям і ліквідацією УКЦеркви? Якщо так, то як тоді розглядати протест в обороні УКЦеркви Папи Пія XII? Правдою є, що на Західній Україні до 1946 р. не було православ’я, а тим більше московського. На жаль, після 1946 року одинокою офіціяльною Церквою була Російська Православна Церква, яка пограбувала все майно УКЦеркви і сьогодні та ж сама Московська Патріярхія все говорить, що її діється кривда у Західній Україні, а її власні вірні, себто Російської Православної Церкви, заперечують факти Московської Патріярхії, але учасники від ватиканської остполітік, як кардинал Кессіді чи о. Джан Лонґ, цього не приймають до уваги. Отже ні більше, ні менше Московська Патріярхія свідомо говорить і поширює неправду. Для них не існують Божі Заповіді, у яких говориться — украдене, пограбоване належить повернути, а зроблену кривду направити. На жаль, не набагато краща ситуація Римо-католицької Церкви у Польщі супроти УКЦеркви. Римо-католицька Церква після Другої світової війни успадкувала майже всі наші церкви і майно. Церква у Кракові св. Норберта, катедра св. Івана Хрестителя у Перемишлі й багато інших залишились власністю польського косьцьола.

Ваша Ексцелєнціє, виглядає, що для УКЦеркви немає місця, навіть на її власній землі, не дають її рости і розвиватись. Чи маю Вам ще згадувати про претенсії мадярів на Закарпатті чи асиміляцію нашої Церкви у Словаччині? Скажіть, де наша УКЦерква, яка стає з колін, може йти на скаргу…? Слідкуючи за акціями Ватикану на екуменічному відтинку приходжу до висновку, що Ватикан прийняв принцип, що ціль освячує засоби, а це протилежна дорога від спасаючої і мирної ролі Христової Церкви.

Ваша Ексцелєнціє, Ви, як Секретар Стану, є найбільш відповідальною особою за цей стан. Ваша остполітік є катастрофальною і згубною, яка ще до тепер не принесла жадних користей для Христової Церкви, а у багатьох випадках загострила ситуацію, зокрема в Україні. Молю Всевишнього Господа Бога за Вас, Ваша Ексцелєнціє, щоб Вам допоміг побачити не уявну, але фактичну, незаперечну. Божу правду. Не шукайте у Москві й Варшаві розв’язки для Української Церкви і взагалі, бо її там не знайдете. Пробуйте допомагати тим, які справді цієї допомоги потребують, а не тим, які не мають хриятиянської любови, а здійснюють свою шовіністичну імперську політику, прикриваючись ім’ям Христа. Ваша Ексцелєнціє, не шукайте проблем в одружених українських священиках, пробуйте, щоб і римокатолицька Церква таких мала, то напевно Христова Церква буде мати менше проблем і клопотів залишіть у спокою одружених священиків УКЦ, де б вони не були.

Остаюсь з християнською любов’ю Ваш брат у Христі

Микола Галів

Започаткування соборового процесу в Український Католицькій Церкві належить вважати зворотньою точкою у сучасному розвитку нашого християнського життя. Слід мати на увазі, що Патріярший Собор УКЦеркви не вирішує і не перерішує жадної релігійно-церковної проблеми. Собор є виключно дорадчим тілом — форумом на якому обговорюються й проаналізовуються різні релігійно-церковні і мирянські проблеми і в їх заключенні ставляться, як суґестії і пропозиції для розгляду Синоду і коли ці суґестії, пропозиції будуть схвалені на Синоді, тоді вони стають правосильними у їх реалізації. Слід підкреслити, що Собори помісних православних Церков мають відмінні права, бо прийняті рішення й ухвали на Соборі УПЦеркви є рішаючими і зобов’язуючими у житті Церкви. Можна б ставити питання, чому форум Собору має різні права, себто у УПЦеркві є дорадчим для Синодів, а в УПЦеркві вирішальним у житті Церкви. Це також проблема про яку варто говорити і дискутувати. Слід мати на увазі, що всі права, крім Господніх, що є незмінними, є твором людей, це значить можуть бути змінені. Це окрема тема над якою варто застановлятись і думати, але тут бажаємо говорити про другу сесію Патріяршого Собору.

Патріярший Собор УКЦеркви не був і не може бути паралельним у своїх постановах і рішеннях до Вселенського Собору Ватиканського II, який на свойому форумі прийняв багато рішень і постанов, а що найважливіше впустив троха свіжого повітря у ватиканські лябіринти й усучаснив життєві стандарти Церкви. Так на цьому ж Вселенському Соборі було прийнято нове визначення ролі мирянина, у якому було сказано, що миряни у Христовій Церкві мають не тільки обов’язки, але також і права. Миряни є також відповідальні за долю Церкви. Знаємо, що до Вселенського Собору Ватиканського II миряни були пасивними у Церкві. Ці соборові рішення були зобов’язуючими і для нашої УКЦеркви, на жаль миряни у тому відношенні не відчули жадних змін. Тут на марґінесі можна згадати, що постання зорганізованого мирянського Патріярхального руху базувалось на легальній площині, згідно з постановами Вселенського Собору Ватиканського II і за благословенням св. п. Патріярха Йосифа. На жаль, не всі владики вважали його легальним! До речі, ще і сьогодні є такі, не тільки владики, але священики, які вважають його не легальним, забуваючи, що його легальність визначив Вселенський Собор Ватиканський II.

Скликання Патріяршого Собору УКЦеркви без найменшого сумніву є кроком уперед у розвитку і рості нашої УКЦеркви. В такій площині слід також розглядати скликання другої сесії Патріяршого Собору. При цьому можна б і треба повторити, що конечно потрібний відмінний ключ підбору учасників собору. Як можна поминати представників мирянських організацій, які краще знають чим живуть миряни за владик. Миряни які можуть багато чого підказати. Як на самому форумі виявилось, що владики не все назначують найкращих представників з мирян, що звичайно відбивається нетворчим дисонансом. Небачити цих проблем, це є тільки втечею від себе самих.

При цих вступних заввагах слід підкреслити, що Собор повинен «собирати» всіх, владик, священиків, черниць, ченців і мирян, бо це є одинокий форум на якому всі себе можуть послухати. На жаль деякі діяспорні владики уважають, що собор є не для них…

До повищої увертюри слід, перед тим, як почати розповідь про Патріярший Собор, додати, що його друга сесія відбувалась в атмосфері загального зубожіння українського населення. Про те в унісон говорить не тільки місто, а зокрема люди старшого — пенсійного віку, але й село. Ну, що ж, навіть закрадаються тривожні думки, що раз голосніше, що мовляв, колишня неволя була кращою за сучасну свободу; Мовляв, нам з «старшим братом» було краще, бо була не тільки горілка але й ковбаса. На жаль, забулись ті погані часи, де людина була зведена до гвинтика, коли лягала спати не була певна, що її в ночі не збудять і т. д. Здається, і це є нормальним явищем. Пригадаймо собі, як Мойсей провадив свій ізраїльський народ з єгипетської неволі до обіцяної землі і тоді Мойсеєві дорікали, кажучи, що їм було краще жити у єгипетській неволі, як на волі, споживаючи манну, яка їм падала з неба. Це вже часом така людська природа, що вчорашнє пережите, навіть дуже погане, стає іншим, кращим сьогодні. В той соборовий час Москва, до якої декого так приманює, переживала і ще зараз переживає дуже серйозну економічну кризу. Там не падає з неба манна, але є куди гірша ситуація, як в Україні. На форумі Собору УКЦеркви цеї проблеми не відчувалось, хоч на марґінесі про неї згадувалось. Собор жив своїм визначеним трибом життя.

Патріярший Собор УКЦеркви, його друга сесія розпочалась 23 серпня 1998 р. архиєреською св. Літургією, у катедрі св. Юра, яку відправив Владика Любомир Гузар при співслужінні митрополитів, єпископів і священиків з усіх кінців України і континентів. Змістово-вдумливу проповідь виголосив Владика Любомир, підкреслючи, що без Божої допомоги не будемо могли знайти правильний шлях до розв’язки наших релігійно-церковних питань. Водночас передав вітання для всіх учасників і гостей Собору, як також для всіх присутніх на торжественній Службі Божій від Патріярха Мирослава-Івана. Далі слідував спільний обід для всіх учасників Собору і запрошених гостей.

Того ж дня, 23 серпня, у після пообідних годинах, у приміщеннях Львівської Політехніки відбулось офіційне відкриття другої сесії Патріяршого Собору УКЦеркви. Спершу Богдан Трояновський зачитав Декрет скликання Патріяршого Собору, а Владика Любомир офіційно відкрив наради Собору, виголосивши глибоко-змістовне Слово, яке справді було короною дальших нарад. Щоби не переповідати думок слова, тому друкуємо його першим по змісті, щоб читачі мали можливість запізнатись з вдумливими думками Владики Любомира. Після цього Владика Любомир передав дальше керування нарадами другої сесії Патріяршого Собору секретареві, протоігуменові Теодозію Янківу, ЧСВВ. Поруч слід підкреслити, що о. Янків був відповідальний за його підготовку та успішне переведення. Отець Янків у свою чергу привітав учасників Собору і попросив до привіту заступника голови Львівської обласної адміністрації Ігоря Держка, архиєпископа Львівської Римо-католицької Церкви митрополита Мар’яна Яворського, голову Українського Патріярхального Світового Об’єднання інженера Василя Колодчина, ректора університету Львівської Політехніки Юрія Рудавського, в імені посадника міста Львова Василя Куйбіди вітав Богдан Стельмах. Також зачитано привітання від архиєпископа /УПЦ МП/ Владики Августина і від Всеукраїнського об’єднання християн. Під час святочного відкриття Собору УКЦеркви співав дитячий хор «Херувими», з церкви св. Онуфрія у Львові (василіянська церква), під диригентурою Олега Жука.

Того ж дня, у неділю, у вечірних годинах, у храмі Преображення Господнього відбувся концерт релігійної музики, який виконала заслужена капеля «Трембіта». Під час вечора був виконаний Акафіст до Божої Матері. Це справді була музична перлина. Під час його виконання були не тільки делегати, священики, єпископи і митрополити, а також миряни. Справді таке виконання Акафіста було унікальним і всі присутні прослухали із захопленням.

Перший день соборових нарад, після святочного відкриття, розпочався у понеділок, 24 серпня, що був днем Української Незалежности. Наради все розпочинались молитвою і після цього відбувалось пленарне засідання під час якого одна з митрополій мала свій день, себто їх вибрані делегати виступали з доповідями на визначені теми. Першою була Митрополія УКЦеркви у Польщі під керівництвом Митрополита Івана Мартиняка. На першій сесії до президії запрошено професора з Варшави Степана Козака, який поінформував присутніх про сучасне становище українців католиків у Польщі. У президії крім згаданого С. Козака були митрополит Іван Мартиняк, доповідач о. Богдан Панчак і проф. Михайло Лесів. Вшановано недавно померлого єпископа-ординарія Вроцлавсько-Ґданського Владику Теодора Майковича.

На цьому пленарному засіданні виступив з доповіддю о. Богдан Панчак з Люблина, який говорив на тему: «Церква є одна і в ній є ми». Може сам заголовок доповіді не був надто вдалий, бо сьогодні Церква не є одна, а є багато Церков і про них треба говорити, як також ми є Церква і щойно тоді ми є в ній. Коли ж ідеться про її опрацювання, то це було доповідачем зроблено на високому рівні. Слід відмітити, що основною темою другої сесії Собору УКЦеркви була: «Роля і місце мирян в Церкві». Нам не відомо, як підбирались теми, але перша доповідь немала найменьшого відношення з проблемою мирян у Церкві. Доповідач подав дбайливо приготований схолястично-богословський виклад. В дискусії над виголошеною доповіддю брали участь священики і владики. Пленарні засідання тривали до обіду, себто до першої або першої тридцять хвилин дня. Обідова перерва тривала до третьої тридцять після полудня. Слід підкреслити, що організатори добре подбали про харчування для учасників Собору і для цього незатрачувано часу. Делегати і всі учасники собору мали забезпечені: сніданок, обід і вечерю. Треба підкреслити, що дуже добре займались і бездоганно вив’язувались преподобні Сестри ЧСВВ. Обслуга була швидка і бездоганна. Це також мало вплив на цілість собору.

У пообідних годинах відбувались дискусійні круглі столи, якими провадили «аніматори», себто призначені згори секретаріятом Собору ведучі, чи керівники круглих столів, які ініціювали, керували і провадили дискусіями. На цих круглих столах, яких було 9, мали обговорюватись проблеми порушені під час доповіді на пленарних засіданнях, а також підготовлений проект пропозицій Собору. Кожний з делегатів був призначений до якогось одного з круглих столів. На форумі цих круглих столів обговорювались не тільки визначені теми, але також обговорювались й інші релігійно-церковні проблеми. З відбутого досвіду, варто б взяти до уваги, що було б куди краще продовжити час пленарних засідань, давши більше часу для дискусій. Навіть можна було обмежити час доповідей, а дати більше часу дискутантам, бо в трьох хвилинах не багато можна сказати. Три хвилинний регламент дискусії не впливав позитивно на рівень Собору. Може було б добре у майбутньому увести корреферати, що могло б оживити рівень дискусій, а виступи дискусій придержувати до теми.

У вечірних годинах, себто у понеділок, 24 серпня, що був днем Української Незалежности у храмі Преображення Господнього була відправлена торжественна св. Літургія у якій взяли участь делегати Собору, а після св. Літургії учасники пішли походом під пам’ятник Шевченкові, де покладено квіти, а Владика Любомир Гузар виголосив коротке слово присвячене незалежності України.

Другий день пленарних нарад належав Канадській Митрополії. Спершу Юрій Підлісний зачитав загальні підсумки дискусій, що відбулись у понеділок на форумах круглих столів. Слід при цьому завважити, що ці підсумки не все віддзеркалювали тематику, яка була обговорювана на круглих столах.

З рамени Канадської Митрополії з доповіддю виступила Павліна Деркач, яка говорила на тему: «Церква і світ». Знову ж слід завважити, що тема не відносилась до мирян. Звичайно доповідачка гарно і молитовно все опрацювала і розказала учасникам собору, яка повинна бути наша молитва і як ми повинні молитись. Знову ж тема не включала проблем Церкви у загальному, а мирян зокрема. Тому про це було підкреслено, що форум Собору виявляється безпроблемним, а скільки цих пекучих проблем є у нашій Церкві. Це питання висловив у дискусії Мирослав Маринович. Без найменшого сумніву відчувався певний брак підготовки до проблем ролі мирян у Церкві. До речі наша УКЦерква не тільки не включила нових питань у тому відношенні, але не прийняла і не застосувала рішень у тому відношенні Вселенського Собору Ватиканьского II. Правдою є, що в дискусіях не відмічувалось гострих кутів, це радше випливало з певної поблажливости, що без сумніву було серйозним недоліком Собору. Зроблене завваження, що мовляв кожний слухач слухає те, що хоче, а не слухає те, що говориться. Може воно справді не так, слухач слухає все, але звертає увагу на те, що його вражає або на те, що слід підкреслити й наголосити. Звичайно найлегше у дискусії висловлювати схвальні думки. Такою дискусія була після другого пленарного засідання.

У середу, 26 серпня відбулось третє з черги пленарне засідання на якому презентувала себе Митрополія в США під назвою: «Організація життя мирянських спільнот, рухів». Під час цього пленарного засідання були виголошені три доповіді. Від Філядельфійської Митрополії виступив з доповіддю Леонід Рудницький на тему: «Мирянські організації – цілі і завдання: спроба огляду», від Стемфордської Епархії Рома Гайда, яка доповідала на тему: «Формація і духовність мирян» і від Пермської Епархії Іларіон Кіналь з Пітсбурґу. Перші два доповідачі порушили справді актуальні мирянські питання, а зокрема Л. Рудницький, який сказав про формації мирян їх завдання і перспективи, назвавши існуючі мирянські організації. Рома Гайда говорила про духовну формацію нашої Церкви у загальному, підкреслюючи в тому ролю мирян. Підкреслила наше історичне київське благочесття до якого нам все треба повертатись. Наголосила покликання у нашій Церкві, аскезу та особливе значення св. Літургії у житті мирян. Доповідь Іларіона Кіналя була своєрідним додатком до двох перших, підкреслюючи працю мирян. Трета пленарна сесія дала широкий вахляр мирянських проблем для дискусії.

У четвер, 27 серпня 1998 р. на пленарне засідання прибув папський нунцій в Україні архиєпископ Антоніо Франко, який в імені Папи Івана Павла II привітав учасників Собору УКЦеркви, вибачаючись, що не міг бути на його відкритті. До тепер ви розглядали головні богословські і молитовні проблеми, розглядали ролю мирян у Церкві. Сьогодні ми стоїмо перед великим ювілеєм 2000 річчям народження Ісуса Христа. До цього нам треба приготовитись – сказав А. Франко. Сьогодні будете розглядати проблеми сім’ї. Не можна переоцінити цих тем, бо вони є особливо важливі у житті Церкви. На закінчення високий гість Собору Антоніо Франко побажав успіхів у нарадах Собору УКЦеркви.

Після цього дальше слідували підсумки з дискусій на круглих столах. На цій сесії була презентована Києво-Галицька Митрополія – Україна. На цьому форумі виступили два доповідачі: Леся Крип’якевич, яка говорила на тему: «Сім’я, яку творить мирянин» і о. Орест Мокрик, який говорив на тему: «Сім’я та її завдання у ділянці християнізації народу», Л. Крип’якевич у своїй широкоаналітичній доповіді, яку опрацьовувала разом з своєю дочкою Іванкою Крип’якевич-Димид, подала сучасну картину української сім’ї в Україні, підкреслюючи при тому, що сьогодні ставляться під сумнів всі правди віри із запереченням існування Бога. Леся подала історичну ретроспективу української сім’ї, нагадуючи як у 1654 р. Павло Алепський, який подорожував по Україні, писав, що в Україні всі жінки і діти вміють читати і знають Божі закони. На жаль сьогодні під тим оглядом ситуація куди гіршою. Вплив тоталітарно-комуністичного режиму не залишився без значення. Доповідачка наводила статистичні дані про поширені розводи і аборти в Україні, які є застрашаючими. В цьому напрямі повинна рішучо діяти і Церква і миряни. У тій самі площині був виступ о. О. Мокрика. Слід підкреслити, що порушені питання у доповіді є найбільш важливими під сучасну пору не тільки для Христової Церкви, але й української держави, українського народу. Після цього відбулась жвава дискусія, але на жаль для цього був обмежений час. Зрештою це тема широка, яку важко вичерпати, вона продовжувалась в дискусії на круглих столах.

У вечірних годинах, 27 серпня посадник міста Львова Василь Куйбіда прийняв учасників Патріяршого Собору на чолі з Владикою Любомиром Гузарем у Львівській ратуші. Владика Любомир представив посадникові Василеві Куйбіді учасників Патріяршого Собору та з’ясував, які питання розглядає Собор. Посадник В. Куйбіда у свою чергу подякував Владиці Любомирові за відвідини і теплі слова привіту та в коротких словах представив проблеми міста Львова і запросив присутніх гоститись Божими дарами, які були приготовані для цієї зустрічі. Запримічувалось, що посадник міста В. Куйбіда є діловою людиною з певною візією на майбутнє. Зустріч проходила у дружньо-товариській атмосфері, що було додатком до повности Патріяршого Собору.

П’ятниця, 28 серпня, на який припадає свято Успіння Пречистої Діви Марії, залишиться незабутньою. На цей день була заповіджена проща до українського манастиря, ченців студитів, який відзначав 100-річчя відновлення Студійського чернецтва в Україні. Це був захмарений день і в дорозі до Унева почав безперебійно падати дощ. Небо вкрилось безпроглядними хмарами. Здавалось, що може з часом дощ перестане, але це були побожні надії. Прочани під парасолями прямували у напрямі до Студитського манастиря. Простора площа перед каплицею в Уневі безперебійно заповнялась прочанами. Дощева і пронизлива погода невщухала. Тільки владики, і священики, які відправляли і співслужили в архиєрейській Службі Божій були під накриттям, що на них не падав дощ, як також хор «Благовість». Треба було подивляти цей народ, який стояв дві з половиною години на дощі, молитовно слухаючи св. Літургії. Це справді була велика посвята паломників цього свята і подивугідна подія. Багато паломників приступило до св. Причастія. Як тільки закінчилась св. Літургія перестав падати дощ. Для делегатів Патріяршого Собору і запрошених гостей, владик і священиків відбувся у Студитській обителі святочний обід, який приготовили преподобні сестри студитки. Все було зроблено акуратно і добре.

Отець ігумен Святоуспенської Унівської лаври Севастіян Дмитрух привітав присутніх владик, священиків, ченців і черниць, учасників Патріяршого Собору та запрошених гостей. Окремо з гумором привітав Отців чину Василія Великого і подякував, що вони допомогли стати на тверді ноги Студійському Уставу, як також не забув скласти подяку за допомогу Отцям Редемптористам. Владика Юліян Гбур привітав усіх і провів трапезну молитву. Це справді була радісно тепла родинна атмосфера. Отець ігумен Севастіян розказав, як відбудовується манастир і показав присутнім музей з надзвичайно цінними експонатами, іконами, серед яких є одна ікона з XIV століття.

Повертаючи з Унева до Львова на широкому небосклоні скочувалось райдужне сонце до заходу, а в голові стояло без відповіді питання, чому воно так… У вечірних годинах цього 28 серпня у соборовій залі відбувся для учасників собору і гостей концерт релігійної музики, який виконали ченці ЧСВВ монастиря св. Миколая у Крехові. Це були пісні на сучасну музику, які переплітались з деклямаціями. Під час цього концерту секретар Патріяршого Собору о. протоігумен Теодозій Янків викликав осіб, що були на залі, які в часи переслідування Української Католицької Церкви в Україні подавали допомогу підпільним священикам і владикам, брали участь у акціях протесту в обороні й легалізації УКЦеркви. Після цього Владика Любомир Гузар виступив з окремим словом і вручив кожному медалю. В імені викликаних слово подяки сказав Михайло Хома. Жалко, що серед тих осіб не було прапорного імени в той час, в обороні УКЦеркви Івана Геля.

В суботу, 29 серпня відбулась остання робоча сесія під загальною назвою: «Співпраця та співвідношення між ієрархією та мирянами». На цій сесії виступили: Олена Бардаль /Бразилія/, Орися Стефин /Австралія/, Владика Єфрем Кривий з Бразилії і Владика Андрій Сапеляк, з Аргентини, який тепер вже живе в Україні. Цікавим і навіть проблемним виявився виступ О. Стефин, яка підкреслила, що обов’язком усіх є навертати народ до Христової Церкви. Церква не визнає поділу на «ми» і «ви». Кожному з нас є дана власть за Божою волею. Владики і священики не повинні боятись мирян. Миряни є також покликані голосити Божі правди. Священики очікують, щоби миряни практикували християнське життя, творили родини на основі Христової Церкви, брали участь у церковному житті, адміністрації, читали християнську пресу. Але стоїть питання, як створити атмосферу взаємного довір’я? Миряни повинні мати можливість також висловити свої думки. Цей діялог повинні уможливити священики і владики. Чому жінки не можуть нести плащаниці?

Владика Єфрем Кривий розказав, про сучасну ситуацію нашої УКЦеркви у Бразилії, вказуючи на факт, що в Бразилії є вже трете і четверте покоління, які народились на бразилійській землі. Життя у Бразилії має свою специфіку. Народ держиться нашої Церкви. Як всюди, так і в Бразилії є свої економічні негаразди. В такому дусі говорив Владика Андрій Сапеляк про Аргентину. На жаль наша Церква у Аргентині не була спроможна вислати своїх делегатів на цей Патріярший Собор.

Також о. Ярослав Свищук говорив про місійність та екуменізм у служінні Церкві, які нажаль у нашій Церкві є занедбані. Промовець висунув багато цікавих думок і спостережень на цю тему.

У заключному підсумковому слові секретар Патріяршого Собору о. протоігумен Теодозій Янків, ЧСВВ сказав, що у соборових нарадах взяло участь 26 владик, 42 настоятелів і представників монаших чинів та згромаджень, 15 ректорів семінарій і духовних інституцій, 97 священиків і мирян і 41 гостей. Також відмічено, що було акредитовано півсотні журналістів.

На закінчення Патріяршого Собору Владика Любомир Гузар сказав, що наш соборовий збір не був академічним, але він був життєвим актом нашої Церкви. Ми продискутували широкий матеріял, який треба буде в короткому часі його зібрати і опрацювати,

1. Доручити секретаріятові якнайшвидше видати матеріяли Патріяршого Собору.
2. Просити Синод, що відбудеться від 1 до 10 вересня ц.р., щоби видав загальне «Звернення» до всіх вірних УКЦеркви, подаючи підсумки другої сесії Патріяршого Собору і звернути увагу мирян на головні питання, які розглядались під час нарад Собору.
3. Створити робочу групу для остаточного опрацювання матеріялів Собору, щоби в грудні подати їх для розгляду Постійного Синоду УКЦеркви, а після того розіслати цей матеріял всім владикам для доопрацювання і доповнення. Після того вони знову стали б предметом для обговорення на форумі Постійного Синоду УКЦеркви, що відбудеться у березні 1999 року. На підставі остаточних документів Патріяршого Собору єпископат УКЦеркви міг видати спільне «Пастирське Послання», яке стало б підсумковим документом другої сесії Патріяршого Собору, а також як норматив для діяння владик, духовенства, монашества і мирян УКЦеркви. Воднораз Владика ще раз наголосив що Патріярший Собор є тільки дорадчим органом глави УКЦеркви. На прохання, щоб учасники подавали тему для наступного Патріяршого Собору, було подано багато різних назв і чимало цікавих, автор цих рядків подав тему: «Самостійний екуменічний діялог УКЦеркви».

Владика Любомир Гузар подякував учасникам Патріяршого Собору за активну участь, а зокрема за його успішне переведення секретареві о. протоігуменові Теодозію Янківу.

Окремо подякував господарям університету «Львівської Політехніки», які сприяли відбуттю Патріяршого Собору.

У неділю, 30 серпня торжественною Службою Божою, яку служив Митрополит Стефан Сулик, закінчено другу сесію Патріяршого Собору і розпочато черговий Синод Єпископів УКЦеркви. Під час Служби Божої проповідь виголосив Владика Софрон Мудрий ЧСВВ, який майстерно схопив і представив присутнім перебіг Патріяршого Собору та прийняті пропозиції для розгляду синодальним отцям. Слід завважити, що у св. Літургії крім всіх Владик співслужив папський нунцій архиєп. Антоніо Франко. Після закінчення св. Літургії відбувся святочний обід у Львівський Політехніці, у якому взяли участь крім делегатів, учасників собору і запрошені гості. На закінчення можна сказати: Патріярший Собор не був ідеальним, але якщо б українська держава, український уряд діяв, як діє УКЦерква, то ситуація в Україні напевно була б кращою.

Дальші спостереження у наступному числі.

Микола Галів

 

(У відповідь на статтю Є. Іванкова у «Свободі»)

Треба пробувати писати правду, бо тільки так можна здобути те, до чого змагаємо. Не варто дезінформацією уводити у блуд читача. Стаття Є. Іванкова під назвою «Бути чи не бути?», що з’явилась на сторінках «Свободи», за 27 березня 1998 р. є клясичним прикладом, як не треба писати. Це дуже шкодить. У зв’язку з цією статтею я одержав (особисто і як редактор «Патріярхату») і дальше одержую безпосередні й телефонічні запити, чи це є правда, що написав Є. Іванків, яка моя думка до цих питань? Ці численні запити у справі статті Іванкова мене заставили написати про цю статтю також на сторінках журнала «Патріярхат», хоч я також написав до «Свободи», щоб читачі «Свободи» прочитали іншу думку й вказати, що не все, що пише Іванків є згідне з правдою. На жаль, у статтях Іванкова, чомусь це часто трапляється. Найгірше є тоді, коли Іванків пише півправди.

Є. Іванків у своїй статті допустився серйозних помилок. Вже сам заголовок статті «Бути чи не бути?» виглядає мені дуже недоречним. У нас не було найменшого сумніву щодо існування нашої УГКЦ тоді, коли вона в УРСР була поставлена поза буквою закону, після т.зв. львівського собору в 1946 р. і перебувала у катакомбах та ми вірили у її незнищимість. То як можна ставити під сумнів існування нашої УГКЦ сьогодні? Наша Церква воскресла й поволі, безповоротно стає з колін. Святоюрська Гірка знову стала центром УГКЦеркви, постали духовні семінарії у Рудному, у Івано-Франківську постала Богословська Академія у Львові, утворено низку єпархій, створено Києво-Вишгородський Екзархат (шкода, що не єпархію), відновили своє активне життя монаші чини, Отці Василіяни, Отці Судити, Отці Редомптористи, як також жіночі монаші згромадження. Крім цього всюди воздвигають нові Божі храми. Чи це дає підстави до будь-якого сумніву, що Церква стоїть перед загрозою існування? Напевно ні!

Щоб доказати своє твердження Є. Іванків пише: «… коренем усього лиха є негативне відношення Москви і Ватикану до нашої Церкви, як окремої одиниці, й до української державности в загальному». Дивно, що Іванків ставить на рівні Ватикан з Москвою. Москва політично й релігійно нищила не тільки УГКЦеркву, але й Українську Православну Церкву, все це відомо. Чи можна те саме сказати про Ватикан? Можна мати оправдані претенсії до ватиканської остполітік, а зокрема до деяких її діячів, як кардинала Е. Кассіді чи архиєп. Дюпре й інших. Іванків часто покликається на наших церковних світочів Слугу Божого Митрополита Андрея Шептицького, Патріярха Йосифа, а часом до цього додає Митрополита Володимира Стернюка, але поруч слід підкреслити, що ні один з названих не закликали до зірвання з Ватиканом. Блаженнішому Митрополитові, як він перебував на засланні, обіцяли патріяршу мітру, якщо він відречеться єдності з Римом, Апостольською Столицею. Спокуса була велика, але св.п. Патріярх Йосиф відмовився. Варто пригадати, що УГКЦ щойно у 1996 році відзначила чотириста річний ювілей Берестейської Унії. Чи Ватикан нас терором держав чотириста років, на протязі яких наша УГКЦерква склала гори трупів і пролила ріки крови за свою приналежність до Апостольської Столиці? Твердити, що Ватикан є проти української державности, трохи непристойно, щоб не сказати – неправда. Що Ватикан не був один з перших, який визнав українську державність, це правда, але це не є доказ, що він є проти української державности. Папський нунцій є у Києві, але українська держава ще по-сьогодні не має свого амбасадора у Ватикані.

Для того, щоб свої твердження підсилити Є. Іванків пише: «Доказів на це знаходимо багато, а дуже прецизно сформулював їх Митрополит Володимир Стернюк під час зустрічі з Папою Іваном-Павлом II у Римі, в червні 1990 року». Шкода, що Є. Іванків не зацитував цього «прицизного сформулювання», автор бажає, щоб читач в це повірив. Так, Митрополит В. Стернюк був у тому часі в Римі, на синоді владик УКЦеркви, що відбувався під проводом Папи Івана-Павла II і Митрополит Володимир у своїй промові до папи просив проголосити патріярхат Української Католицької Церкви.

У підзаголовку «Невизнання Ватиканом» Іванків твердить, що, мовляв, московські церковні представники були краще поінформовані, що Ватикан не визнає підпільних владик. Шкода, що не назвав хоч одного владики, якого Папа Іван-Павло II не визнав і як їх обмежено в діяльності? Правдою є, що всі підпільні владики беззастережно були визнані без обмежень. Можна назвати всіх владик поіменно й де хто яку має єпархію.

На жаль, у статті Іванкова є чи мало тверджень, які не мають дійсного покриття. Твердити, що Ватикан визнав т.зв. собор з 1946 p., бо вірив, «що такий стан залишиться вже на віки» (але в таємниці) і мовляв, з того часу у Совєтському Союзі існувало дві офіційні Церкви: Московська й Римо-католицька (переважно польська). Правдою є, що коли на офі­ційному зібранні Московської Церкви у сімдесятих роках, на якому були присутні офіційні ватиканські представники, була відчитана ануляція Берестейської Унії, присутні ватиканські представники не опустили залі нарад і не запротестували. На цю справу у той час гостро зареаґував і протестував св.п. Патріярх Йосиф, а зорганізований мирянський рух провів відповідну акцію. Про тайне домовлення ніколи не було згадки. Можливо, що Іванків у Чікаґо має свої тайні інформації. Коли ж ідеться про існування Римо-католицької Церкви (польської), то вона постійно існувала й не мала жодного пов’язання з «тайним домовленням».

Справді Іванків своїми, не відомо звідки взятими інформаціями, зводить нашу УГКЦеркву до якогось абсурду. Ось його слова: «А вже найбільші труднощі справляла Ватиканові потреба відновити УГКЦеркву, бо це перекреслило б многонадійні пляни Ватикану і Москви щодо України. Але це було конечним, конечним злом. Поставлено тоді, що ця відроджена УГКЦерква не буде справжньою, законною Церквою, продовженням передвоєнної Галицької Митрополії (бо вона була зліквідована в 1946 році), тільки якоюсь групою греко-католиків (як про це згадував Митрополит В. Стернюк). Ця відроджена УГКЦерква — це тільки якийсь новотвір, який існує до якогось часу. Ця Церква є тільки толерована, а не вповні визнана, вона ніби існує, ніби ні». «Наш Синод не є справжнім правосильним Синодом, що видає законні важливі рішення, тільки займається дрібничковими, другорядними справами».

Є. Іванків представив нам застрашаючу картину. Властиво, ми не є ми. Чи справді так є, як написав Іванків? Чи справді Синоди УГКЦ не є справжніми синодами, не є правосильними? Наша Церква є тільки толєрована. Але ж ми були і є безпосередніми свідками, як наша УГКЦерква ставала з колін, як відвойовувались наші історично законні храми, як будуються нові храми. Як можна твердити, що Ватикан був проти відновлення нашої Церкви? Може Ватикан бажав це інакше бачити, але не був проти. Та ж не треба забувати, що наша УГКЦерква одержувала поважні суми фінансової допомоги з Ватикану. Згадаймо відомого монаха о. Верефріда ван Страатена. Тут іде мова не про тисячі, але мільйони долярів. То ж не давали допомогу УГКЦеркві для того, щоб вона не існувала.

Якщо справді Ватикан бажає позбуватись чи ліквідувати нашу УГКЦеркву, як нас настирливо переконує з Чікаґо Є. Іванків, знаток церковних справ, то як же тоді пояснити, що Ватикан, а точніше, сам Папа Іван-Павло II так гідно, достойно й величаво святкував і відзначував тисячоліття хрещення Руси-України у Ватикані, у якому взяли багаточисленну участь не тільки українці католики, але також українці православні. Подібні святочні відзначення відбулись у Ченстохові, Польща, при участі біля сто тисяч паломників. Не без причини у 1996 р. Папа Іван-Павло II відправив св. Літургію в сослуженні наших владик у базиліці св. Петра у Римі, з нагоди 400-річчя Берестейської Унії.

Без сумніву наша УГКЦерква має свої проблеми: вони є на Закарпатті, у Словаччині — Пряшівщині, у Польщі. Має також і свої внутрішні проблеми. Не у всіх наших труднощах винен Ватикан. Багато в цьому є і нашої вини, не тільки владик, але також священиків і мирян. Треба шукати розв’язки цих проблем, а хто шукає, то напевно її знайде. Треба бути критичним не тільки до Ватикану, але й до себе самих.

Сказати, що наша УГКЦерква не зробила жодного поступу й стоїть перед проблемою бути чи не бути — є далеке від правди. Зробити знак рівнання чи ставити в одній площині Москву й Ватикан, це вияв незнання історії Христової Церкви. Твердити, що Синоди УГКЦеркви не є на рівні й займаються маловажними справами є дуже кривдячим для всіх владик. Хіба ж прийняття узгідненого літургічного тексту св. Літургії для всієї УГКЦеркви не є маловажною справою? Цей список можна б продовжити. Тут зроблено тільки натяки.

Шкода, що автор Є. Іванків у своїх безпідставних осудах не спромігся бути хоч трохи об’єктивним. Звичайно, легко всі, навіть дуже складні, питання УГКЦеркви вирішувати у Чікаго, але не так легко їх практично вирішувати в Україні, а також і в діяспорі. Шкода, що Є. Іванків не подав ні одної своєї спасенної розв’язки цих питань.

В одному можу запевнити, що ми сущі минемось і прийдуть нові покоління, а УГКЦерква є і буде рости і розвиватись. Вона видержала більше як 400 років, пройшовши не легкий тернистий шлях, вийшовши переможно, то не має найменших причин ставити сьогодні питання бути УГКЦеркві чи не бути?! Така є незаперечна істина.

Микола Галів

Минулого року Українська Католицька Церква у різних формах, окремими релігійними святкуваннями, святочними концертами та науковими конференціями, відзначала знаменну історичну дату, а саме 400-річчя Берестейської Унії. Це, що перейшла УКЦерква східного обряду, чи, як її в той час називали Уніятська Церква, у свої перші поунійні роки, то трудно собі сьогодні уявити. Можна припускати, що мабуть самі творці Берестейської Унії не вірили, що УКЦерква з’єдинена з Римом так довго вдержиться.

Якщо ближче приглянутись до подій того часу на українському церковному полі, коли голосно говорилось, що уніятська Церква має владик, але немає мирян, а православна Церква має мирян, але немає владик, це дуже вагоме ствердження, яке належить мати на увазі й побачити, що було причиною того? До цього ще належить додати, що Православна Церква мала повну й беззастережну піддержку українського козацтва, а при цьому північний сусід не був байдужий, але агресивно наступав на уніятську Церкву. В той же час католицька Варшава не збиралась допомагати, а радше плянувала, як проковтнути УКЦеркву, яка задержала національно-українське обличчя й ідентичність київського обряду. Такий був фактичний стан УКЦеркви у перші поунійні роки. Коли ще взяти до уваги, роки більшовицького панування, де УКЦеркву було ліквідовано й поставлено поза букву закону, а вона, себто УКЦерква видержала, то це справді було Боже чудо. Це незаперечна дія Святого Духа, який допоміг нашій УКЦеркві оціліти і подивугідно видержати довгі, довгі роки її переслідування. Господь дав УКЦеркві цю ласку, щоб святочно, достойно й гідно відзначити 400-річчя Берестейської Унії, бо це був правильний шлях, який провадив до того Господнього веління — щоб усі було одно.

Події того часу знайшли свій відгук і широку аналізу та оцінку на конференції, що відбулась 1996 р. у Варшаві, присвяченій 400-річчю Берестейської Унії. У конференції взяли участь визначні польські й українські науковці, православні й католики. Це справді була, й такою залишилась, неповторна подія у релігійно-церковному житті українського народу.

Цінним є, що виголошені доповіді на конференції з’явились друком у виданні під назвою: «Варшавські українознавчі записки 4-5», під редакцією відомого україніста на Варшавському Університеті Степана Козака. Треба висловити признання д-рові Степанові Козакові, який був організатором наукової конференції і подбав, щоб виголошені доповіді були надруковані окремим виданням. Таким чином утверджено думки, факти і висновки поодиноких учасників конференції і дано можливість запізнатись з ними широким колам українського й польського суспільств. Праця з’явилась у рамках Катедри україністики Варшавського Університету, Польсько-українського Товариства й Наукового Товариства ім. Шевченка. Це цінне й репрезентативне, під кожним оглядом, видання, яке начисляє 533 сторінки. На титульній сторінці пишається портрет одного з творців Берестейської Унії Іпатія Потія. Статті надруковані польською й українською мовами, в залежності, якими мовами вони були виголошені. Деякі статті, що були в англійській мові є перекладені на польську або українську мову.

З привітального, ділового й дбайливого слова, яке виголосив на конференції Стефан Козак довідуємось про широку участь у конференції визначних особистостей польського наукового й релігійно-церковного світу, як також українців.

З цього виразно видно, що конференція була вагомою подією не тільки для української спільноти в Польщі, але також для поляків. З приємністю слід підкреслити, що тематично-діловим і актуальним було привітання ректора Варшавського Університету проф. Влодзімєжа Сівінскєґо. Також є надруковане привітальне слово апостольського нунція Архиєпископа Юзефа Ковальчика, який висловив надію, що конференція напевно відкриє більше світла на події Берестейської Унії, що й сталось.

Стаття Бориса Ґудзяка надрукована українською мовою. Доповідач говорив на тему: Київська ієрархія, Царгородський Патріярхат та унія з Римом». Слід підкреслити, що доповідач є добре обзнайомлений з проблематикою Берестейської Унії. До речі, Борис Гудзяк є організатором відомих «Берестейських Читань», матеріяли з яких, мабуть, ще не всі, є надруковані під тою ж назвою «Берестейські читання». Два перші томи вже були рецензовані в журналі «Патріярхат». Це справді надзвичайно цінний матеріял. Тут, у своїй доповіді, Б. Гудзяк наголосив, крім історичних фактів, проблему друкованого слова, себто друкованих видань. У XVI столітті на українських і білоруських землях було ледви 75 друкованих позицій тоді, коли на німецьких землях у тому ж самому часі було біля 140.000 до 150.000 друків. Цей факт кидає певне світло на можливості інтелектуального розвитку. Автор наводить багато, більш і менше, відомих фактів навколо Берестейської унії.

Відомий польський науковець Ришард Лужний говорив на цікаву тему: «Від митрополита Ізидора до митрополита Петра Могили: прозахідна течія у релігійній мислі давної Русі». Автор накреслив сильветки двох великих ієрархів Церкви на Русі та їх особливе значення для Церкви. Для яснішого представлення цих питань автор наводить київського митрополита Іларіона, його літературно богословський вплив на дальший розвиток Церкви на Русі, який мав також виразні нотки екуменізму. Підкреслив, що місія митрополита Ізидора мала екуменічний характер, вона випливала з Фльорентійської унії, яку, як відомо, перекреслила Москва. На жаль, як підкреслює Р. Лужний, митрополит Петро Могила в тому часі, в тій ситуації — релігійній і політичній, не мав можливості реалізувати гарних екуменічних ідей, як також здійснити патріярхату Київської Церкви.

Тарас Гунчак говорив на тему: «Берестейська унія 1596: політика і релігія». Автор проаналізував твори Петра Скарги, його пляни щодо з’єднання Церков, як також згадує І. Д. Соліковського. Автор наводить імена і дає свої оцінки їх діяльности у справі підготовки і переведення з’єдинення Православної Церкви з Римом. У закінченні автор твердить, що питання уніятської Церкви не були і не могли бути тільки спором чи справою релігійною, але також і політичною, хоч релігійне питання було дуже важливе. Це випливало далеко поза релігійно-церковні питання. Якщо ж ідеться про ролю козацтва, то вона була дещо відмінною, як йому приписує Т. Гунчак. Найкраще було б запізнатись з доповіддю о. Юрія Мицика, що надрукована на 92 сторінці цього ж видання під назвою. «Проблеми унії у дипломатичних інструкціях гетьманів України до уряду Речі Посполитої (середина — друга половина XVII ст.)». Автор, о. Мицик, на основі документів-договорів пише, що козацтво не змагалось і не поборювало єзуїтів і римо-католицьку польську Церкву, але уніятську, з’єдинену з Римом Українську Церкву. Слід ствердити, що ми дуже часто промовчуємо незаперечну правду, бо ж треба сказати, що Козаччина, в першу чергу, боролась за православну віру. Вимога наших гетьманів у договорах з польським королем була, щоб, у першу чергу зліквідувати Берестейську Унію. Якщо Козаччина була б не займалась виключно релігійними справами, напевно доля нашої Української Церкви була б сьогодні іншою.

Як тільки почав розпадатись Радянський Союз, тоді Михайло Горбачов намагався йому надати «людського обличчя», в той же час виринуло питання відновлення церков. Коли заходила мова про Українську Католицьку Церкву східного обряду, то категорично заперечувалось таку Церкву, мовляв, такої не може бути. Може бути навіть українська римо-католицька Церква, але не УКЦерква східного обряду. Здавалось, що цей винахід належав російським більшовикам чи російським шовеністам. На жаль, як довідуємось з праць, таку вимогу вже в той час ставили гетьмани України у договорах з Польщею.

До цього самого питання варто навести цитату зі статті «Нищення діл Берестейської Унії — основа і реалізація», автором якої є Вітольд Колбук, який у дбайливо опрацьованій статті пише: «Щойно квітневий (1905 р.) толєранційний указ цара Миколи II, що був вимушений загальною трудною ситуацією російської імперії, дозволяв уніятам на Холмщині й Підляшші легально повернути до католицизму, але у його римській формі». Висувається цікаве питання, чому можна було бути українцем-католиком римської, себто латинської Церкви, але в той же час ні гетьмани України, ні цар Микола II, ні біла, ні червона Москва й, взагалі, російська Православна Церква не дозволяли бути українцями католиками київського, східного обряду? Не пояснювали того ті, які ставили заборони і не давали на це жадної відповіді. Отже, тут не йшлося про юрисдикційну приналежність до Риму, бо ж в іншому випадку, будучи римокатоликами таки визнавали папську приналежність. Причиною заборони було те, хоч про це не говорилось, що Українська Католицька Церква східного обряду була й все залишалась національно-українською, яка непорушно зберігала ідентичний обряд Церкви Матері — Київської Церкви. Цей факт має свою глибоку вимову. Тому, що статтю о. Мицика надрукуємо у наступному числі, не будемо довше над нею зупинятись.

Поруч з тим насувається ще одна думка, ось Козаччина майже ціле століття боролась за православну віру й вимагала повної ліквідації з’єдиненої УКЦеркви з Римом та не зуміла поставити українську православну віру на тверді основи і куди її завела… У той же час з’єдинена УКЦерква без збройної сили і без посторонної допомоги, вижила, вдержалась, росла й розвивалась, задержавши неспотворений східний — київський обряд. На жаль, до тепер ніхто з істориків не дав на це відповіді. Ми були і є безпосередними свідками цього чуда, що ця Церква відзначила своє 400-річчя існування, з якого залишила тверді сліди, якими є відомі Берестейські читання, що з’явились друком, цінна праця, яку обговорюємо тут і ціла низка інших видань, присвячених цій проблематиці.

В обговорюванні, дуже побіжно, цього цінного збірника є ціла низка цікавих, глибоко продуманих, науково опрацьованих розвідок і статтей, у яких розглядаються питання Берестейської Унії під різними аспектами. Ксьондз Болєслав Кумор говорить, який вплив мали латинські, себто польські біскупи на Берестейську Унію. При цьому наводить імена Яна Замойського, біскупа Бернарда Мацєйовскеґо. біск. Ліковскеґо й інших, які мали вплив чи впливали на розвиток з’єдиненої нашої Церкви. Властиво, немає якогось особливо ясного підрахунку, на скільки польська католицька Церква допомагала й допомогла нашій Церкві в ці трудні часи, хоч таке, було до неї звернення Апостольської Столиці? Добре знаємо, що римокатолицька Церква в Польщі була більше зацікавлена в тому, щоб нашу Церкву златинізувати, але це не вдавалось.

Тереса Чинчевська-Геннель, у своїй цікавій статті, розглядає проблеми Берестейської й Гадяцької уній, їх поразки, успіхи та висновки з цього. В збірнику знаходимо статтю відомого науковця Олекси Мишанича, який подає інформації, як відбулась Ужгородська Унія у 1646 p., її значення та вплив на культурний розвиток Закарпаття. Антоній Міроновіч розглядає козацькі вимоги у польському сеймі, а саме, щоб православна Церква мала рівні права з римо-католицькою. Знову ж Станіслав Степєнь розказує як через сто років Перемишльська Епархія долучилась до Апостольської Столиці, при чому подає цікаві деталі.

Владика Ігор (Ісіченко) з Харкова, УАПЦ, говорив про Берестейську Унію й українську літературу XVII сторіччя. Владика розказав про розвиток літератури у загальному, а релігійної зокрема, вирізняючи полемічну літературу, називаючи їх авторів. Олександра Гнатюк говорить про своєрідну метаморфозу унійних полемістів. Вона звернула увагу на те, що в російській і українській мовах слова «унія», «уніяти», «уніятизм» мають негативну конотацію, що є зовсім неправильно. Авторка радить, радше тих слів не вживати, а вживати «з’єдинена Церква». Вона також зупинилась над смертю Йосафата Кунцевича та особливою місією Мелетія Смотрицького. Є особливо цікава стаття ксьондза Ярослава Москалика на тему «Вплив Берестейської Унії на розвиток східної католицької уніятської богословської мислі у XVII ст.». Автор назвав видатних богословів з’єдиненої Церкви, починаючи від Іпатія Потія…, яким дає високу оцінку.

Александер Наумов аналізує богословську творчість та вплив митрополита Петра Могили на розвиток православної богословської думки. Історик, Ярослав Ісаєвич дав глибоко-аналітичну розвідку про деякі аспекти розвитку Грекокатолицької Церкви в Білорусі й в Україні. Стаття дбайливо опрацьована й цікаво подана для читача. Відомий діяч Наукового Товариства ім. Шевченка у Львові, Олег Купчинський розглядає питання — «Українська Церква і питання української (руської) народно розмовної мови у другій половині XVI-XVII століттях». Стаття дбайливо опрацьована, сперта на тогочасні джерела й вияснює багато цікавих мовних питань. Тут поруч є також стаття на мовно-стилістичні теми з показанням окремих зразків, мовознавця у Польщі, Михайла Лесіва.

Про манастирські проблеми того часу, а зокрема Василіянського Чину, подав цікаву й джерельну розвідку о. Ігор Гарасим, ЧСВВ. Треба підкреслити, що Василіянський Чин у поунійні часи відограв особливо важливу ролю. Автор наводить цілу низку фактів і покликається на стосовні джерела. Аліна Новіцька-Єжова у своїй статті наводить цікаві факти про участь Василіянського Чину на розвиток християнської культури на східних землях Речі Посполитої, мається на увазі західні землі України.

Олег Турій, який також брав участь у Берестейських читаннях тут, у цьому збірнику, з’явилась його стаття під назвою: «Берестейська унія та українська національна ідея у Галичині XIX століття». Автор називає імена, які діяли на національній ниві, зокрема священиків, бо вони, в основному, були просвітителями і будителями українського народу.

Не можна не згадати відомого польського історика, який до історичних тем підходить об’єк­тивно, це Ришард Торжецький, який має дві статті на релігійно церковні проблеми. Перша на тему: «На порозі порозуміння Грекокатолицької і Православної Церков. З життя грекокатоликів і православних у XX ст.» і друга стаття на тему: «Екуменічна думка митрополита Шептицького і порозуміння Римокатолицької з Православною Церквами». Автор висунув багато цікавих, акуратних і актуальних думок на ці теми. Знову ж Ганна Диляґова у своїй вдумливій статті розглядає становище Апостольської Столиці в справі ліквідації унії у польському королівстві. Єжи Туронек розповідає спроби відновлення уніятської Церкви на Білорусі. Кс. В. Гриневіч, ОМІ, розглядає Берестейську Унію з погляду еклезіології Церков, як сестер. В тому ж дусі є стаття Мирослави Папєжинської-Турек.

Особливо є цікавою стаття, якої авторами є Орест Мацюк і Оксана Гайова. Вони розказують про долю львівського архіву та про документи Берестейської унії, а також архів Митрополита Андрея Шептицького.

До наукових статтей додано окремий розділ — «Документи і матеріяли», який включаює цілу низку документів, що пов’язані з Берестейською унією чи історією Української Церкви. Тут увійшли «Берестейські артикули», листи Папи Климета VIII, стаття архиєпископа К. Кротевича на тему: «До історії Української Автокефальної Православної Церкви, статті Митрополита Андрея на тему єдности, звернення і послання, лист кардинала Мирослава- Івана Любачівського й інші матеріяли. Це справді багатий і цінний матеріял, з якого будуть могли легко користати дослідники й історики та зможуть написати монументальний твір про історію Української Католицької Церкви київського обряду.

Перечитуючи цей багатющий матеріял, що надрукований в «Українських Українознавчих За­писках 4-5», робиться моторошно від тих джерельних, глибоко продуманих розповідей поодиноких авторів. Які великі митарства, переслідування перейшла та ще сьогодні подекуди переходить, після Берестейської унії УКЦерква східного обряду. Іноді, навіть не хочеться вірити, що це все перейшла УКЦерква, видержала, встоялась, зросла й розвинулась, проіснувавши 400 років. Це справді унікальне явище не тільки в житті нашої Церкви, а у вселенській Христовій Церкві. Постає питання: де бралась ця сила, витривалість і непохитна сильна віра? Це справді Боже чудо, це вияв і незаперечна дія Святого Духа. На жаль, слід підкреслити, що Церква, сама для себе, не зробила належних і справжніх висновків. Бо, коли була б це зробила, то не виникли б і постанови Екуменічної комісії у Фрайзінґу, Німеччина, чи Баламанді, які засуджува­ли і відкидали унійний процес. Може сьогодні цей процес не підходить, але тоді він був успішним.

Варто, щоб з цими джерельними матеріялами запізнались знавці у Ватикані, а також історики УПЦеркви. Берестейська унія не була штучним твором, як дехто пробує твердити, що мовляв, це діло єзуїтів, римокатолицької польської Церкви чи якись інших затій, бо штучно не могла б була вдержатись нелегких 400 років. До речі, Берестейська Унія нічого не заперечувала, нічого не відкидала, але задержала свій київський обряд і тільки визнала верховенство Папи Римського.

Організаторам конференції і редакції, що подба­ла надрукувати виголошені доповіді, а зокрема Степанові Козакові, який зредагував це видання «Варшавських Українознавчих Записок 4-5», належить подяка й признання за пророблену вагому працю. Хай Всевишній Господь благословить це добре й благородне діло.

Микола Галів