Яких чотири роки тому звернувся до мене мій приятель, великий прихильник Т-ва за Патріярхальний Устрій, із зазивом включитися до акції цього руху. Цього листа збув я мовчанкою. Виглядало мені тоді, що до усіх наших політичних сварок і незгод долучується ще одна – релігійна, де майже завсіди першу ролю грають особисті амбіції і боротьба за владу і впливи. Думав, от ще один старокалєндарник /між іншими до яких і я належу/.
Діткнув мене виступ кард. Фюрстенберґа 1969 p., де він вимагав з’єднатися нам з американською латинською Церквою.
Обурив мене лист кард. Тіссерана, в якому він заперечив взагалі існування української нації.
Але врешті змусив мене до перевірки мого підходу до руху за Патріярхат лист нашого Владики Шмондюка, в якому він домагається реєструвати нашу Церкву у стейтових властей на «/українсько/-візантійську діє цезію», із виразним вимаганням, що назва «українська» мусить бути у дужках, отже лишень тимчасова.
У цім домаганні я бачу три головні застереження:
Ставлення української назви у дужки, це лиш доказ почуття меншевартости.
Офіційне форсування «візантійської» назви нашої Церкви вказує на дволичність наших американських владик, які у всіх своїх святочних чи оказійних зверненнях розпинаються за Українську Католицьку Церкву, не уживаючи ані в одному випадку назви «візантійської», а на ділі нехтують нею.
Форсування «візантійської» назви покривається із домаганням кард. Фюрстенберґа – латинізації нашої Церкви.
У висліді тих сумнівів поїхав я 4-ого квітня на маніфестацію проти способу іменування о. Стаха єпископом до Філядельфії, де зібрав деякі матеріяли. І щойно тоді відчинилися мені очі. Я побачив, що рух за Патріярхальний Устрій це не якась церковна проблема, але самооборона українського народу проти послідовної і підступної акції Конґреґації для Східних Церков цілковитого знищення не лише нашої Української Церкви, але навіть і нашого імени і з виразним наміром цілковитої асиміляції нас із чужим нам середовищем.
Щоб краще зрозуміти наші теперішні церковні проблеми треба вглянути дещо в історію нашої Церкви. Як відомо, 1596 р. Берестейською Унією частина нашого народу з’єдналася із Римом під умовою, що задержує свою самоуправу, вибір єпископів, творення єпархій, задержує свої звичаї і обряди, дозвіл на жонатих священиків – іншими словами, задержує свою Помісність.
Одначе вже в короткому часі частину тих прав перебрала собі Конґреґація для Поширення Віри, а опісля спеціяльно створена «Конґреґація для Східних Церков», де верховодять у більшості італійські прелати, як префект кард. Фюрстенберґ і секретар архиєп. Бріні.
Для них наша Українська Церква була завсіди сіллю в оці, здається, головно з огляду на право висвячувати жонатих на священиків. На їхню думку це впливало деморалізуюче на їхнє священство.
Не могли вони багато вдіяти у тім напрямі на наших землях і тому звернули свою увагу на нашу еміґрацію, розпорошену, і тому легшу до опанування. І так кард. Сінцеро, секретар Східньої Конґреґації, у свому листі від 23 липня 1934 р. до єп. Ткача Уніятської Церкви у Пітсбурґу, покликаючись на декрети з 1924 і 1929 р., наполягав на встановлення целібату для священиків Східнього Обряду в Америці й Канаді. Він писав: «тому, що в ЗСА існують специфічні умови для рутенської народности, вона репрезентує там еміґрантський елемент і меншість, то ця меншість не може претендувати на збереження своїх звичаїв і традицій, які йдуть у розріз із звичаями і традиціями католиків у ЗСА, а тим самим є ліпше мати менше священиків, які могли б бути джерелом глуму і насмішок для більшости американців-католиків.»
І ця підривна акція Східньої Конґреґації триває далі. Їхній теперішній префект, кард. Фюрстенберґ, висловив те саме домагання 1968 р. до нашої делегації з Чікаґо, а опісля, 1969 p., у Філядельфії, що саме дало спонуку до маніфестації проти нього.
Що ця підривна акція триває дальше, то найкращим доказом можуть бути події у нашій богословській семінарії ім. св. Йосафата у Римі, яка є на удержанні Східньої Конґреґації і проваджена Василіянами.
Весною 1967 р. 9 питомців виступили із семінарії у наслідок конфлікту із ректором через брак попертя ректорату у змаганнях Верховного Архиєпископа за здобуття самоуправи Української Католицької Церкви.
Дня 1-го лютого 1968 р. прийшло до другого зудару, де 28 питомців запротестували проти листа о. Іваняка, в якому цей ображував Верховного Архиєпископа. Ректор протест відкинув. Тоді питомці написали листа до кард. Фюрстенберґа, як до свого префекта, і відповіді не одержали. Двічі висилали вони до нього своїх представників, але Фюрстенберґ їх не прийняв. Врешті вислали вони листа до папи. Але і цей лист залишився без відповіді. Тоді один із питомців дістався до папи з якоюсь групою паломників і вручив того листа особисто.
Фюрстенберґ зажадав слідства, щоб викрити особу, яка вручила листа. Деякі питомці твердять, що їх переслухувано по 30 годин під яскравим світлом, отже методами славнозвісної Інквізиції, чи совітського НКВД.
Виновника не викрито, і тоді 27 питомців одержали ультимат: або покаятися, або виступити. Виступили 24, і 12 із них перейшли на теологію до Інсбруку. Опісля 7 із них повернули до Риму для роблення докторату. Одначе їм відмовлено висвячення.
Справу патріярхатів вияснив Другий Ватиканський Собор, який при участі 2700 владик дня 21 листопада 1964 р. видав Декрет «Про Католицькі Східні Церкви». У цьому Декреті в Арт. 5 признається заслуги Східніх Церков для добра Вселенської Церкви і усталюється право полагоджування їхніх проблем згідно з їхніми «усталеними законами».
Арт.6 взиває заховати їхні літургічні обряди і їх усталений спосіб життя, і робити зміни лише у випадку конечних організаційних уліпшень їхньої Церкви.
Арт.7 до 11 обговорюють патріярхальну систему і вияснюють права і чини патріярхів.
Для нас українців важний арт. 10, який усталює, що всі зарядження Собору відносно патріярхів відносяться рівно ж до Верховних Архиєпископів. А кард. Сліпий був признаний Верховним Архиєпископом дня 23 грудня 1963 p., і він має право:
– Іменувати єпископів;
– Закладати нові єпархії;
– Скликувати Синоди;
– Перевіряти літургічні книги.
Арт.11 стверджує, що патріярхальний устрій є традиційний для Східніх Церков і Собор гарячо поручає творення нових Патріярхатів, які, одначе мусять бути затверджені Собором, або папою.
Саме на підставі рішень цього Декрету Верховний Архиєпископ почав старання про створення Києво-Галицького Патріярхату і скликав Синод усіх українських Владик, який тривав від 29 вересня до 4 жовтня 1969 р. На Синоді прийнято для нашої Церкви патріярхальну систему, і вислано до Святішого Отця відповідне письмо, яке підписали усі наші владики, за вийнятком митр. Сенишина.
Ще в часі нарад Синоду, дня 3 жовтня, митр. Германюк вручив підписану петицію секретареві стану, кард. Війо. Цей, після прочитання петиції заявив, що створення Українського Патріярхату в теперішній час є неможливим із наступних причин:
- Створення Українського Патріярхату загострило б переслідування Української Католицької Церкви в Україні, та що Українська Католицька Церква під теперішню пору не має своєї власної території;
- Таке рішення перешкодило б екуменічним контактам з Московським і Константинопольським Патріярхами;
- Це пошкодило б відношенням Совєтського Союзу із Ватиканом.
Так доля Патріярхату була пересуджена ще перед закінченням Синоду, і то на базі наївних причин.
Відносно переслідування Української Католицької Церкви, то Вона ж і так була вже вповні зліквідована. Вже 1946 р. арештовано 11 єпископів, 2 Апостольських Візитаторів, 2951 священиків. Усі наші Єпископи згинули, за виїмком двох, а саме: Верховного Архиєпископа Кир Йосифа і пряшівського єпископа Кир В. Гопка, якого врешті Східня Конґреґація скинула, а на його місце назначила словака – Гірку!
У справах політичного відношення Ватикану до Совєтського Союзу, то кард. Війо потвердив те, чого ми усі боялися. Задля сумнівного діялогу з атеїстичною Москвою, Ватикан жертвував п’ять мільйонів українських католиків. Як знаємо із хроніки, 1965 р. відвідав Ватикан зять Хрущова – Аджубей, 1967 р. президент СРСР Подґорний, 1969 р. митр. Нікодим, 1970 р. Ґромико, і усі ці відвідини відбулися під загальним зрозумінням, що т.зв. Львівський Синод 1946 р. є важним, визнаним, і в наслідку того ніде в політичних акціях Ватикану не згадується вже про нашу Церкву на Україні. У ватиканському річнику 1971 року вже скреслено навіть титул львівського митрополита Блаженнішому Кир Йосифові Сліпому. Другою вимогою такого екуменічного діялогу мала б бути практична ліквідація нашої Церкви на еміґрації включенням і асиміляцією її в кожній латинській церкві кожної країни перебування наших вірних.
Протягом п’ятьдесяти років Росії не вдалося знищити нашої Церкви ані вирвати її із душ наших вірних, онищили лише форму, але зміст нашої віри нарід плекає далі. А Ватиканові можна зложити признання за те, що він доконує те, чого безбожницька Росія не могла доконати за пів століття: руйнує духа нашої віри латинізацією і асиміляцією.
Насувається цікаве питання: хто у Ватикані веде політику? Одну із відповідей можемо знайти у статті проф. Чубатого, поміщеній у «Свободі» від 15 квітня ц.р. Він подає там цікавий приклад із архиєпископом Мальти. Свого часу Папа зарядив, що ієрархи, яким минуло 75 років і не чуються вже на силах, повинні уступити. Тому, що цьому архиєпископові минуло вже 75 років, він звернувся до Папи з проханням дозволити йому працювати дальше, бо вірні його люблять, а він ще чується на силах до дальшої праці. Папа дав свою згоду. За два тижні архиєпископ одержав листа на урядовому папері папської канцелярії із повідомленням, що його звільняється, і що за два тижні приїде його наступник. Хто листа підписав, проф. Чубатий не хотів подати. Подав лиш ініціяли «Б». Їде архиєпископ знову до Риму і розвідується, хто є цей підписаний «Б». Показується, що це якийсь урядник папської канцелярії. На авдієнції у Папи без жодних труднощів одержав знову дозвіл на дальшу працю, а на запитання, що йому робити із тим листом, Папа відповів: «Сховайте собі на пам’ятку».
Наводжу цей приклад цілево, бо часто прихильники руху за Патріярхальний Устрій зустрічаються із закидами, і то нераз із проповідальниць, що вони комуністи, ворохобники, що хочуть відірвати Церкву від Риму, і т. п. Ніхто з нас проти релігійних доґм не виступав і не виступає! Виступаємо лишень проти неправних і для нас скрайно шкідливих і кривдячих потягнень поодиноких можновладців Ватиканської Курії, потягнень, які із релігією і вірою нічого спільного не мають, а противно, є цілковитим запереченням підставових християнських засад.
Кард. Фюрстенберґ взиває нас перестати займатися політикою, а більше молитися. І ми обіцяємо, що ми це радо зробимо, але під умовою, що монсіньйори Фюрстенберґи, Тіссерани, Кассеролі і Компанія, із Сенишиним включно, дадуть нам добрий приклад, закинуть свої обскурні політичні інтриґи і перестануть торгувати нашою Церквою із найзавзятішими ворогами Вселенської Церкви.
Нам закидають, що ми хочемо відступити від Католицької Церкви. Це властиво мрія частини нашого клиру, яка сподіється, що «горстка», як вони кажуть, бунтівників відійде і вони далі зможуть творити свою візантійщину на руїнах нашої прадідівської віри.
Дорогі Миряни! Противно! Ні один із нас не сміє відступити. Нашим обов’язком є держатися своєї Церкви і рівночасно боронити свої права, які нам належаться, а які чужі і ворожі нам сили хочуть відібрати і використати для своїх обскурних політичних цілей.
І дивна тут роля нашого митр. Сенишина. Після повороту його із другої сесії Ватиканського Собору і після іменування митр. Сліпого Верховним Архиєпископом, отже до певної міри зверхником над іншими нашими владиками, почали ширитися всякі неприхильні поголоски відносно Верховного Архиєпископа:
Чому Він не говорить про перебуті тортури?
Чому Він не критикує Сов. Союзу?
Що Сов. Союз не випускає нікого без причини!
Та, що Він є совєтським аґентом.
Мені самому тоді один Василіянин заявив, що краще було б, якщо б Верховний Архиєпископ був залишився на Сибірі, ніж мав приїхати до Риму. На моє питання, чому? – я не одержав відповіді.
З нагоди ювілею Філядельфійської Митрополії митр. Сенишин пише Верховному Архиєпископові, що не може його запросити, бо це осіння пора і усі готелі зайняті. Не знаю тільки, у котрому готелі удалося йому примістити кард. Фюрстенберґа?
Канцелярія Верховного Архиєпископа закинула митр. Сенишинові, що цей замість взяти участь в Українському Синоді, брав участь в Американському Візантійському Синоді. Канцелярія митр. Сенишина цю вістку заперечила стверджуючи, що Візантійського Синоду не було. Як спритно схватився митр. Сенишин за помилкове ужиття слова синод, замість конференція, і цією помилкою зробив у пресі великий шум, щоб тим шумом заперечити другі ствердження канцелярії Верховного Архиєпископа і прикрити свої чорні діла. Справді митрополичий вчинок!
У нашій боротьбі за права й збереження нашої віри й наших традицій ми послуговуємося різними кличами, які відображують певну програмову суть. «За Патріярхат» – це програма максімум, яка має забагато противників своїх і чужих, але це наше право, і формально патріярхат нашій Церкві признаний. «За Помісність» – це цілий ряд адміністративних функцій, які дають Церкві певний незалежний статус, творять її окремою в одній цілості. «Церква в Потребі» – відзеркалює конечність вдержання і збереження усіх моральних складових частин Церкви, як також і програма матеріяльної її підбудови.
Кидаємо новий клич – «Церква в Небезпеці»! Кличемо усіх щирих мирян, які колись гідно боронили свого імені «Греко-католик», чи «українець», наражуючись на грубі небезпеки й невигоди від сторони «моцарства польського», що прийшла пора не з меншою посвятою і енергією стати на оборону «Церкви в Небезпеці»!