Михайло Качалуба

«… кличуть — кру-кру-кру, в чужині умру…»

У довгім ряді журавлинім
у вирій безмежний та вічний
Тебе бачу, Юрку, вже нині
й свічу Тобі теж довгу свічку.

Нехай і моя ще палає,
хоч скромна, та щира, зі серця,
в дорогу Тобі цю безкраю,
де дух Твій на вічність вже сперся…

Від юности ще, колись в хаті
Ти славив Творця Твоїм співом,
бо Ти в таланти був багатий
та в чисті, обильні засіви.

Вони мов дзвонили усюди
у праці, в суспільстві, в родині;
і кожен талант Твій всі люди
цінили та цінять ще нині.

Бо чини Твої незабутні —
для рідних дітей і дружини,
для хворих чи вбогих у скрутні
й цілій дорогій Україні.

Тому лети, Юрку, спокійно
у крузі-шнурку журавлинім —
з чужої землі, та відмінно —
з синами всіма України!

Всі труди Твої та всі чини,
всі жертви, всі сльози і рани —
усіх у боях і кайданах —
здобули державу нам нині.

Бог вислухав наші благання,
позволив нам волю здобути
й Тобі дав цю ласку останню —
ще дома з ріднею побути…

Лети, любий Юрку, у вічність —
славити Отця за всі дари
і успіхи тут героїчні
та вічне життя вже без хмари!

Шерне, 14 серпня 1992 р.
Михайло Качалуба

* Помер 10.8.1992 р.

«Мово рідна, слово рідне,
хто вас забуває,
той у грудях не серденько,
але камінь має».
Маркіян Шашкевич

 

Слідами мучеників наших —
Владик — і Гойдича, і Гопка,
післав Вас Бог також у Пряшів,
як дальшу кременицьку сопку.

Яка ж це сопка? Наша? Рідна?
Чи вже забарвлена чужою?
Ніби помалу, ніби здрібна —
у нашій Церкві у двобою…

Лиш пригадайте, як то було
в Галичині чи на Підляшші!
Чужим там духом всюди дуло,
та були там владики наші.

Вони з отцями несли в чаші
Офіру Богу, а народу —
свідомість рідну в мові нашій…
Чому не робить цього Пряшів?

На Закарпатті пробували
полин садити… Смердить досі.
Не прийметься на наших скелях,
Безсилі є там чужі роси.

Бо дух святого Йосафата
і Слуги Божого Андрея (Шептицького),
що перед троном Божим просять
за наш народ і його дії,
приносять плоди пребагаті,

жнива вже стеляться в покоси
на всій широкій Україні
і всюди, де є діти наші,
не забувають ні на Пряшів.

Тому Господь оце Вас нині
Святішого Отця рукою
післав на ниву, може важчу,
до бою, до святого бою. —
За нашу Церкву, нашу мову —
як основу…

Подумайте, Преосвященні,
що правнуки про Вас напишуть,
а то напишуть поіменно
про Ваші чини дальші й ближчі.

Тому хай проповіді Ваші
і просьби до Христа й Покрови —
несуться завжди в рідній мові!

Хоч в діялекті Закарпаття,
бо все це рідне і багате
і дороге душі народу…
А Бог Вас нагородить.

Михайло Качалуба
Шерне, 6 вересня 1992 р.

Я вас люблю, брати по крові,
і вашим дорожу чуттям
до всіх традицій. Я готовий
піти ще дальше у життя,
на сам початок християнства
у нашім краю над Дніпром.
Коли звалилося поганство
і стерлося його тавро,
коли ми хрест святий прийняли,
тоді ми всі були одно —
у вірі й обряді і мали
один напрям, одно судно;
одного пастиря і главу.
Це він зайняв престіл Петра,
що від Спасителя ніс праву
віру до світу й до Дніпра.
Ми всі тоді його вітали,
як главу Церкви, і підкорялись
його ведінню й вказівкам.
Ми всі тоді це признавали,
що він єдиний пастир нам.
Бо лиш Петрові дав Спаситель
ключі та право всіх вести
власть оцю переносити
аж до останньої мети.
І так століттями тривало,
що ми тягли всі заодно,
як Господеві це бажалось,
аби усі були одно.
Але диявол не дрімає,
Ні, він вовтузиться ввесь час,
в усі шпарини проникає
людської слабости нараз.
Ось так пірнув до царгородських
державних і церковних скринь
і помішав їм мозки людські,
і розірвав ланцюг святинь.
Один кінець жбурнув на захід,
на північ другий і на схід…
І ми усі, як сіромахи,
дістались поза правий пліт,
поза Апостольську ген Церкву,
геть від наслідників Петра,
до схизми впали. І в цю жертву
святині наші з-над Дніпра.
Минали так роки, сторіччя,
і Київ знищила Москва,
згасила об’єднання свічі
й дала напрям усім церквам.
Однак, дух єдности із Римом
у Києві не вмер, стримів;
тягла там сила невидима
до європейських берегів.
І ось частина доборолась,
хоча й офіри принесла,
злучилась з папським знов престолом,
щоб волю Господа несла.
Це ми, так звані «уніяти»,
ми — Володимира сини.
Цеї традиції не взяти,
бо в ній коріння давнини.
Тому, хоч як ми респектуєм
всі православні почуття,
ми перед ними вас варуєм,
бо шлях цей тягне до злиття
із ворогом, що вже віками
нас батогами поганяв,
ранив до крови пазурами,
аби по нас і слід пропав.
Я вас люблю, брати по крові,
та жалую в душі глибин
і мою Матінку-Покрову,
аби Господь наш — її Син
нам дав свободу, самостійність,
а теж і єдність у Церквах,
щоб закріпив він нашу вірність
у наших чинах й молитвах.

Михайло Качалуба
Шерне, 15.8.90

Ось неділя — день святий,
йдем до церкви помолитись…
А навколо машин рій —
йдуть у гори повозитись
на лещатах по снігу.
Це поганство вже модерне
у широкому бігу,
заразливе та ядерне.
Треба сили молитов,
треба прикладів жертвенних,
щоб свята Ісуса кров
знайшла віру небуденну,
небуденних рибалок
і Петра рішучий голос,
правий, без вагання, крок,
без неясностей навколо —
віри, церкви, догм усіх.
Оживе тоді, зміцніє,
запалає втіха втіх,
сам Христос нам ласку сіє.

Михайло Качалуба

На дрібничках марную час,
а його вже так мало.
Ось Рік Новий прийшов до нас…
Що по Старім зістало?
Хоч спогад милий? Вислід дій?
Чи лиш самі турботи?
Ти все надію в серці грій, співай веселу ноту!
І Господеві за це все вздавай подякування!
Що Рік Новий нам принесе — велике це питання.

Михайло Качалуба

Христос Воскрес! — співають люди,
та календар наш забаривсь.
Якось не так ми, як усюди,
неначе час для нас спізнивсь.

Мовляв — традиція така в нас.
Та ні! Бо папа це зробив.
Оце причина цього давня.
Тримаємось хвостів, не грив.

Та це скінчиться в нашім краю,
один в нас буде календар
і в один голос заспіваєм:
Христос Воскрес — наш Володар.

Михайло Качалуба