Михайло Добрянський

Михайло Добрянський і Володимир Луців
ведуть розмову про 400-ліття роковин церковної унії

Володимир Луців дістав доручення від єпископату УГКЦ зайнятися хоровою і музичною підготовкою для відзначення в Римі ювілею 400-річчя поєднання Київської Митрополії з Апостольським Престолом. До речі буде на початку сказати, що генеральним секретарем для цих відзначень є преосвященний владика Василь Медвіт, ЧСВВ. Як відомо, Володимир Луців. співак з італійською школою співу, знаний також як організатор великомаштабних подій. А хто не пам’ятає величавих відзначень 1000-ліття хрещення Руси-України в Римі? Вони з кожного погляду піднесли престиж українського імени в світі. Тому й тепер йому доручено допомогти відзначити роковини Берестейської Унії, важливу дату в історії Української і взагалі Східньої Церкви.

Михайло Добрянський. Пане Володимире, поінформуйте, як іде підготовка до відзначення цього ювілею?

Відповідь М.Д.: Коли мова про хорову і музичну підготовку, то праця іде своїм порядком. П’ять хорів, разом 200 голосів, уже роблять проби у Львові, працюють над програмою св. Літургії та програмою концертовою. Крім них участь візьме камерна оркестра «Віртуози Львова», яка матиме свою програму, вона також буде виступати спільно з хором. Це так у кількох словах. Хочу додати, що відзначення у Римі будуть мати радше характер молитовно-паломницький. Ця частина свята відбудеться у суботу. 6. і в неділю, 7 липня.

У перший день паломники відвідають головні базиліки Риму, а також катедру Св. Софії, де відбудеться молебень до Пресвятої Богородиці.

Цього ж дня єпископат УГКЦ матиме зустріч з Папою Іваном-Павлом II у Клементинській залі у Ватикані, у якій у 1595 р. приймали київських владик. У неділю рано у соборі св. Петра в присутності Папи Івана-Павла 11, українського єпископату на чолі з головою УГКЦ, кардиналів, дипломатичного корпусу, високих представників Східніх Церков, членів Єпископської Конференції, визначних світських діячів Італії та інших країн та кілька тисяч вірних буде відслужена св. Літургія у нашому обряді. Все це буде набране на записи відео та авдіо. Після обіду того дня у величавій залі Павла VІ, (сім тисяч місць), відбудеться концерт, передусім української духовної пісні і музики.

М.Д.: Як можете пояснити деякі критичні завваги щодо відзначення ювілею Унії у Римі, що можна сказати на оборону римської концепції?

В.Л.: Як пересічний вірний УГКЦ, а не знавець історії Берестейського поєднання. Поперше: в Римі був підписаний урочистий акт поєднання Київської Митрополії з Апостольським Престолом при кінці 1595 р. з Папою Климентієм VІІІ. Подруге: участь Папи Івана-Павла II і всіх, уже згаданих духовних і світських особистостей та тисяч вірних у візантійсько-українській Літургії є хіба найбільш ефективною відповіддю на негативні голоси про Унію, які сьогодні подекуди чуємо, а навіть і в Римі.

М.Д.: Що можете сказати про ці відзначення на території України?

В.Л.: Головний наголос цих відзначень буде в Україні. Поєднання було урочисто проголошене в Бересті, але Берест сьогодні поза межами України. Проголошення в Бересті має сьогодні тільки історичне значення, а Унія збереглася на території України. Варто нагадати, що в кінці 18-го сторіччя вона сягала до Дніпра і мала тоді приблизно тисячу парафій. А чому Унія збереглася тільки в Західній Україні (Галичині), бо не попала під російське панування. У Львові відзначення відбудуться між 9 і 13 жовтня і будуть багато більш маштабні, ніж у Римі. Як і тут відомо, від певного часу в Україні проходять так звані «Берестейські читання», конференції, концерти, академії, присвячені цим питанням, та інші зустрічі.

М.Д.: З перспективи історії корисно буде усвідомити, яке значення має унія для українського народу.

В.Л.: Цілком погоджуюсь. Тут варто зробити це.

М.Д.: Відповідаючи на це питання, я наведу слова визначного українського історика Дмитра Дорошенка. У книжці «Православна Церква в минулому й сучасному житті українського народу» (вийшла в Берліні 1940 року) Дмитро Дорошенко пише: «Тут, в Галичині, унія протягом 18-го століття зреформувала церковне життя, піднесла освітній рівень духовенства, прийняла консервативний характер і в свою чергу зробила головним забором української народности проти полонізації. Це вона, властиво, й врятувала Галичину від національної смерти. Вона встигла зробитись батьківською вірою, і народ кріпко до неї прив’язався…» (ст. 33). Оцінка Дмитра Дорошенка особливо цінна, бо він заслужений член Української Православної Церкви.

Інший визначний історик, Наталія Полонська-Василенко (також православного віровизнання) у своїх лекціях у Мюнхені дуже позитивно висловлювалась про значення Української Греко-католицької Церкви для українського народу.

В.Л.: Відповідаючи на це питання, я також наведу приклад, покликуючись на книжку І. Паславського «Між Сходом і Заходом» (вид. «Стрім», Львів, 1994). Автор широко розпрацював наступну ідею: Унія 1596 року була органічним результатом всього дотогочасного історичного розвитку України.

М.Д.: Знов же з перспективи історії, аналізуючи українсько-російські стосунки, можу сказати: той факт, що унія, тобто поєднання нашої Церкви з Римом, збереглась принаймні на західній частині нашої національної території, має всеукраїнське значення. Той факт урятував націю від заливу російським імперіялізмом і зберіг Україну як політичний чинник на Сході Европи.

В.Л.: Ви, як автор книжки «Україна і Росія», маєте право це сказати. Я хочу повернутись до сучасного. Сьогодні вже п’ять років існує українська держава, і маємо досить доказів, як до нашого поєднання із Вселенською Католицькою Церквою ставиться російський імперіялізм не тільки політичний, але також імперіялізм московського патріярхату. Наприклад, коли Патріярх Філарет, тоді правлячий і законний митрополит у Києві, проголосив відлучення Київської православної митрополії віл Московського патріярхату, то знаємо, який був результат: у Москві його викляли. А ось недавно, подаю згідно з світовою пресою, дійшло до розриву поміж московським патріярхом і Вселенським Константинопольським Патріярхом Вартоломеєм за те, що Естонська Православна Церква, яка перед Другою світовою війною була під омофором Вселенського Патріярха, захотіла вийти з-під московского контролю і вернутися в лоно своєї матірної Церкви. Це ж яскравий приклад імперіялізму московського патріярхату, який знає, що втрата Естонії може привести до втрати більш важливих районів, наприклад України. Це добре знає і розуміє патріярх Філарет, який недавно заявив, що так, як людині потрібне повітря і сонце для життя, так конечно потрібно відірватися Українській Церкві від залежности Москви, бо релігійна залежність може привести до політичної. Відрадним явищем у теперішній українській церковній ситуації є те, що згідно заяви Дмитра Степовика, професора Богословської Академії у Києві, з приводу 50-ліття Львівського псевдо-собору та зруйнування УГКЦ, патріярх Філарет скерував Главі УГКЦ, Блаженнішому патріярхові й кардиналові Мирославові-Іванові Любачівському письмо, в якому перепрошує УГКЦ за жертви, які вона зазнала не тільки від більшовицького режиму, але й від московського патріярхату. І він просить прощення.

М.Д.: Ініціятори Берестейської Унії були перші, що усвідомили небезпеку московського церковного імперіялізму. 1589 року в Москві проголосили патріярхат. «Митрополит всеї Руси» Йов, ставленик царя, став «Патріярхом московським і всеї Руси». Єпископи Руської (української і білоруської) Церкви зрозуміли, що це означає. Наступного року відбувся Собор Київської Митрополії. Постановлено: «Нашим обов’язком є дбати про спасення душ нашого християнського народу, котрі нам Богом поручені, і провадити їх до згоди й поєднання. Ради цього хочемо за Божою поміччю признати нашим пастирем і нашим главою найвищого пастиря, правдивого наслідника святого Петра на Римському престолі, найсвятішого Папу і завжди йому підчинятись, бо ми бачимо, що це багато причиниться до побільшення Божої слави в Його Святій Церкві».

Далі Владики говорять про збереження обряду й церковних установ, які здавна зберігає наша свята Східня Церква. Наводимо за книжкою «Берестейська Унія» Блаженнішого Йосифа Сліпого, виданою в Римі 1994 p., стор. 40.

М.Д.: Папа Іван-Павло II високо цінить і шанує ГКЦ. На протязі свого правління нераз давав цьому вираз. На Митрополичому Соборі в Філядельфії в 1979 р. він говорив: «У продовж багатьох років я високо оцінював український нарід. Мені були відомі численні терпіння й несправедливості, що їх ви зазнали. Я теж свідомий змагань УГКЦ протягом її історії залишитись у вірності Євангелію і бути з’єднаною з наступником св. Петра… Я не можу забути безчислених українських мучеників у давніх і недавніх часах, імена яких у більшості невідомі, вони радше віддали своє життя, а не покинули своєї віри. А згадую про це, щоб виявити мою глибоку пошану для Української Церкви та її доведеної вірности в терпінні».

З нагоди Синоду 24 листопада 1995 року вселенський архиєрей Іван-Павло ІІ такими словами привітав главу УГКЦ та її єпископів: «Вірність наступникові св. Петра, прожита зі стійкістю та любов’ю, глибоко позначила ваші християнські громади і вчинила їх живими свідками віри перед Вселенською Церквою». Розвиваючи свої слова, папа додав: «Непорозуміння їх не знеохотили, переслідування їх не зломили, гноблення їх не пригнітило; навпаки — кров тих, які віддали своє життя за Євангелію, стала життєдайним надхненням, дала життя оновленій структурі Церкви!»

М.Д.: Тут мушу згадати вже від себе, що одно з тих непорозумінь треба тут згадати. І сьогодні ще поширюють серед нас ворожу пропаганду, мовляв. Унію з Римом накинули нам поляки.

Це твердження цілковито фальшиве. Польська громадська думка того часу була проти унії. Польські політики тієї доби уявляли собі полагодження української (в тодішній термінології руської) проблеми в зовсім інший спосіб. Вони мріяли про полонізацію українського народу, про його інтеграцію в польську Римо-католицьку Церкву, щоб Русь розплилася в польському морі. Вже тоді в деяких шовіністичних колах польського суспільства виконували пляни «на знищення Руси». Тимчасом така унія, яку заключили ієрархи Київської митрополії з папою римським, перекреслювала шовіністичні мрії та пляни тодішніх польських політиків. Українська (по тодішньому руська) ієрархія дістала в своїх плянах і заходах поєднання з папою римським повну піддержку короля Річи Посполитої. Але вже тоді в польських колах критикували короля Сігізмунда ІІІ за те, що він інтерес римського архиєрея та інтерес «руської», тобто української Церкви поставив понад польську «рацію стану». Кілька польських істориків минулого сторіччя критикували за це короля Сігізмунда ІІІ, до речі — він був шведського походження.

Але серед польських істориків були й інші. Едвард Ліковський, історик Берестейської Унії, осуджував політику польської ієрархії за те, що вона не підтримала Унії. За його твердженням, після смерти польського кардинала Бернарда Мацєйовського ієрархія уніятської Церкви не мала прихильників серед польського єпископату Річи Посполитої. А Мацєйовський помер десять років після проголошення Унії. Треба пригадати, що Ліковський був єпископом Польської Римо-католицької Церкви. Критикував також польську політику супроти української Церкви визначний польський історик, один серед найбільших, Міхал Бобжинський.

Знов від минулого треба звернутись до майбутнього. Митрополит, Слуга Божий Андрей Шептицький був активним прихильником екуменізму, тобто поєднання УГКЦ з УПЦерквою. Це саме можна сказати про його обох наступників: Блаженніших Йосифа та Мирослава-Івана. На боці православного суспільства теж були і є щирі прихильники поєднання українських Церков. Один із провідних політиків Української Народньої Республіки, голова Директорії Володимир Винниченко сказав послові Західньо-української Республіки Лонгинові Цегельському в кінці 1918 року: «Відгородимо Україну муром унії від Москви раз назавжди» («Від легенд до правди». Спомини, Нью-Йорк, 1960, стор. 193).

Сьогодні українська екуменічна думка йде далі й охоплює ширші горизонти. Пише про це польський католицький діяч, о. проф. Вацлав Гринєвич у престижевому тижневику «Тигоднік повшехни». В номері з 21 січня цього року читаємо: «Зближається ювілей чотириста років Берестейської Унії. У зв’язку з тим знову виринає проблема католицько-православного діялогу». Деякі греко-католицькі єпископи щиро й глибоко заангажувались у справу поєднання братніх Церков. І прагнуть цього поєднання навіть більше, ніж їх брати з Церков римської і православної. Греко-католицький єп. Василь Лостен, ординарій Стемфордської дієцезії у ЄША, писав недавно: «Римський католицизм і східнє православ’я задомовились у схизмі (хай Господь їм за це простить). Але ми, східні католики, не можемо ніколи до неї по-справжньому привикнути. Існує в нас завжди напруження, бо все таки любимо однаково, як православіє, так і католицизм…». Далі о. проф. Вацлав Гринєвич: «Розуміння християнства в категорії братніх Церков дає новий шанс поєднання… Привернення братніх стосунків між греко-католиками і православними є конечне в історичному процесі поєднання Церков… Спираючись на теологічну моделю братніх Церков, єпископ Василь Лостен висунув відважну пропозицію: «Гадаю, що ми готові розглянути способи нашої комунії (спільноти), як зі Старим Римом, так і з Новим Римом в такий спосіб, щоб сучасна незадовільна модель могла бути заступлена ліпшою моделлю».

Вацлав Гринєвич нагадує, що подібну думку видвигав раніше православний єпископ Всеволод (Майданський), глава Української Православної Церкви (Вселенського Патріярхату) у США. Пропозиція єп. Василя Лостена близька деяким греко-католицьким теологам у США і в Канаді. Привернення повної комунії з православними Київської Церкви із материнською Церквою Константинопольського Патріярхату, без зірвання комунії (злуки) з Римом — вони вважають прямо ідеалом українських греко-католиків. Вони переконані, що здійснення цього ідеалу було б істотним стимулом на шляху до цілковитого поєднання між Церквами православною і католицькою. З історії Церкви знаємо, що така подвійна льояльність є можлива. Польський священик наводить відносні приклади.

У нових екуменічних концепціях український греко-католицизм і Київське православ’я виринають, як міжнародні чинники вселенського поєднання Церков.

B.Л.: Я хотів би додати, що з цими думками гармонізує свої погляди Дмитро Степовик, професор Української Православної Академії (Київського Патріярхату). На вечорі в Києві, присвяченому пам’яті Блаженнішого Патріярха Йосифа Сліпого-Коберницького, він говорив: «Греко-католицька Церква — це православ’я в католицизмі. Можливо, це єдино правильна модель, що веде до поєднання наших Церков, коли при одному пастирі буде багато різних віровизнань, але все вони мають вести до єдиного Бога, до єдиної Церкви…». Професор Степовик гадає, що в сьогоднішній політичній ситуації для відродження української духовности є конечна співпраця між Греко-католицькою Церквою та Українською Православною Церквою Київського Патріярхату.

М.Д.: Найдальше в своїй візії екуменізму сягнув Папа Іван-Павло II. Він прагне у 2000 році вийти на гору Синай і там помолитись спільно з представниками юдейської та мусульманської релігій.

Закінчуємо запитанням до тих, які сьогодні розпалюють церковну ворожнечу в Україні: ДЕ ВАШЕ СУМЛІННЯ?

(Лист до Редакції)

Вельмишановні Панове,

«Мова про мову». Б. К. — автор статті під цією назвою (травень 1979) закликає читачів зголосити свої зауваження. Ото ж, хочу висловитися щодо трьох слів: щоби, аби, намірення.

Щоби. Б. К. визнає тільки форму «щоб». Він проти «щоби». Пише Б. К.: «Ні один словник (20-го віку) не подає його». Заглядаю до словників. Слово «щоби», як рівнозначне зі «щоб», знаходжу в таких словниках: Б. Грінченко, берлінське видання 1924, київське 1959, В. Кміцикевич, Німецько-український словник, Чернівці 1912, 3. Кузеля і Я. Рудницький, Українсько-німецький, Ляйпціґ 1943, Є. Онацький, Українсько-італійський, Рим 1944, К. Андрусишин, Українсько-англійський, Саскатун 1955, А. Орел, Правописний словник, Авсбурґ 1946, Словник мови Шевченка, Київ 1964, Шеститомний Українсько-російський, Київ 1963, Тритомний Російсько-український, Київ 1968.

Слово «щоби» вживається, бо воно потрібне заради збереження милозвучности, що така дуже притаманна українській мові. Наша мова не любить накопичувати приголосних. Ось, напр., фраза: я просив його, щоб прийшов, — для вуха це звучить: що прийшов. Чи не ліпше сказати: щоби прийшов? Подібне з фразою: щоб більше такого не було.

Аби. Це слово «найбільш зловживане в нас», — каже Б. К. Ні, не так. Загляньте в академічний словник (І том, Київ 1970) і побачите: слово «аби» має чотири значення, між ними й таке, проти якого виступає БК. Тамже ілюстрації з авторитетних письменників: Котляревський, Мирний, Коцюбинський, Франко.

Намірення. Про нього пише Б. К.: «Це слово в нас на денному порядку і має значення інтенції». Та це, на його думку, неправильно, хоча для слова «інтенція» він не знаходить перекладу. Але народ у своїй мовній практиці знайшов — «намірення». Є слова намір і наміряти, є також намірення в значенні інтенції, не тільки в значенні мисливському. І в такому значенні воно «в нас на денному порядку». А це свідчить, що «в такому значенні» воно дістало в нас право громадянства. Як в інших так і в нашій мові є безліч слів, що мають кілька, а то й кільканадцять значень. Навмання вибираю з академічного словника: Вільний — 17 значень, іти — 30, потягнути — 17, поставити — 16, покривати — 11, посадити — 10 зна­чень. Як це сталося? Ставалося в мовній практиці, або, за висловом Б.К., «на денному порядку». Я сказав: «Прошу вас, отче, відправити богослуження в наміренні моїх померлих родичів». Думка ясна, кожен зрозуміє правильно й без «інтенції». Я — не проти слова інтенція, а проти збіднювання нашої мови.

З правдивою пошаною

Михайло Добрянський

 

Мова про мову

З приводу листа до Редакції

У червневому числі нашого журналу почувся врешті перший відгук на наш куток мови. Відгук цей у формі критики, чи радше непогодження зі становищем, що його зайняв автор кутка, Б. К. Мимоходом треба сказати, що склалося тут велике непорозуміння. Відкриваючи цей куток мови, Редакція сподівалася, що всі, які доцінюють, дорожать і таки займаються нашою літературною мовою фахово, чи хочби з аматорства (але серйозно, не поверховно), використають можливість і з свого боку збагатять своїм особистим вкладом, а не полемікою, цей наш куток мови і внесуть цінні свої зауваження у найбільш занедбану у нас ділянку. Малось головним чином на увазі священну нашу мову, мову українських перекладів священних книг, мову церковних пісень, мову українських проповідників, мову церковних видань, релігійних брошур і релігійного напрямку журналів. Хіба не треба аж спеціяліста для цього, щоб ствердити, що мова всіх перелічених ділянок виходить у нас не тільки що ряба і нелітературна, але й вперто діялектична, чи така,, як кому підказує його власна вподоба, смак, десь задокументований випадок такого, чи іншого слововживання, або таки популярна мода.

Михайло Добрянський, якому ми вдячні за його відгук, зголошує свої завваження до трьох слів, що були обговорювані в кутку «Мова про Мову», а саме: щоби, аби і намірення. Із тону п. М. Добрянського складається враження, що Б. К. зовсім неправ і щонайменше наговорив у своїй нотатці за травень ц. р. самих єресей.

М. Добрянський цитує 8 словників, які не тільки що дають повне право громадянства слову ЩОБИ (а не ЩОБ), але й роблять його єдино нормативним.

Власне кажучи, підхід М. Добрянського дуже характерний для усіх наших непорозумінь щодо літературної мови, бо засновується на стандартній у і нас і в цьому відношенні дуже зрадливій аргументації. Уважається бо загально, що такі то автори, або й такі то словники приймають беззастережно таке то слово — отже це слово тим самим і літературне і нормативне.

У конкретному випадку вся софістика цитованих М. Добрянським словників у тому, що загал щоденних користувачів, в тому числі й працівників пера, не ставлять перед собою самими питання: якого характеру даний словник, хто його складав, де, чи в яких умовинах його складав і коли. Просто тому, що такі словники існують, ба, втішаються досить поважним минулим та ще й освячені ім’ям, в іншому аспекті навіть дуже авторитетним, виглядає, що ці словники — норма. Власне тому треба дуже сильно наголосити, що різні бувають словники і що не всі вони можуть служити засобом відклику саме в випадку, коли ми хочемо устійнити нормативність слова, або літературне, чи не літературне слововживання. З правила перекладні словники з однієї мови на другу не можуть правити за такий засіб. Багато факторів складається на те. Час появи такого словника, у яких історичних умовах складався цей словник, для якої конкретної цілі він складався і т. ін. Коли перекладний словник появлявся у час великого зубожіння мови, або в час загального мовного хаосу, де всякий діялект правив за норму, то, очевидно, що штамп доби перейшов у словник. Коли словник дублює слова, то тим самим ще не доводить, що одна й друга форма слова нормативна. Понадто багато авторів, що є спеціялістами якоїсь чужої мови, не доконче і є спеціялістами української мови та ще й літературної і нормативної мови. Навіть викладачі українознавчих наук не мусять бути авторитетними орієнтирами в нормативності мови. Самозрозуміло, що словники українського фолкльору не можуть правити за норму літературної мови. Тим то проблема правильного слововживання і норми літературної мови зводиться до словників, для цього виключно призначених і то таких, що втішаються не перелетним і зовсім випадковим визнанням, а визнанням настільки тривким, що його піддержує більшість спеціялістів літературної мови. Покликання на клясиків літератури по відношенні до нормативности мови мусить також бути наскрізь критичне. Іван Франко без найменшого сумніву титан української літератури, але він не завжди міродайний у нормативності слова, чи мови. Старицький — визначний наш письменник і мистець українського слова. Але це ще не значить, що він норма нашої літературної мови. Перелистуйте від дошки до дошки всі його твори і шукайте там українського слова: усмішка; такого не знайдете, натомість найдете у нього «ухмилка». Ще інша проблема в наших словниках — це багатозначність слів. Це не тільки проблема української мови, але всіх загалом мов. Деякі слова в англійській мають по сто і більше значень. Але, коли в англійській мові задержуються усі відтінки і значення слова у нормативному словокористуванні, то в нашій мові не всі значення вживаються з однаковою нормативністю в літературній мові. Багато значень слова задержались у нас тільки в діялектах.

Конкретно до частки ЩОБИ — ЩОБ треба сказати, що правильно за правописними і нормативними словниками за літературне слово належить уважати ЩОБ, а щ о б и являється тільки другорядним у літературній мові. Зокрема «ЩОБИ» вживається у випадках, про які говорив у своїй нотатці Б. К., а їх поширив М. Добрянський. Зате ж АБИ не можна розглядати так, як хочеться цього М. Добрянському. Літературне «аби» має право громадянства тільки у значенні щоб тільки, а не намірового «щоб». У цьому останньому і двох інших значеннях аби являється діялектичним.

Щодо «намірення» Б. К. признає, що всі словники нотують це слово. Але ж, коли транскрипцію цього слова позначите наголосом і то у всіх вивідних і похідних словах цього ж коріння, то одразу станете розгублені. Напр. наміряти може тоді вийти: наміряти, тобто мірою помірити і наміряти — звернути націл, а наміритися буде визначати націлитись. У слові «намірення» на першому пляні буде націлення. Б. К. підніс проблему слова «намірення» не тому, щоб це слово у значенні «інтенція» скреслити із літературного словокористування, але щоб заставити наших мовознавців знайти щасливішу розв’язку за не досить вдале «намірення». Слово «інтенція» має у нашій мові два щонайменше значення: намір і оте «намірення», що його впровадили у нашу мову наші священики. Чи з успіхом — це якраз питання. Інтенція у міжнародньому слововживанні має за перше значення не те, що ми вище згадали, і тим самим ця проблема ще більше загострюється. На маргінесі цих думок варто й з’ясувати справу інтернаціоналізмів принципіяльно. Ми, українці, маємо панічний страх перед міжнародніми термінами і фальшиво переконані, що інтернаціоналізм власність усіх, тільки ж не українського народу. Отож це не відповідає ні правді, ні логіці. Міжнародні слова власність усіх народів, а не тих, що зголосили свої претенсії до них, або зачергували їх у свій словник і таким чином збагачують сотнями тисяч слів не свого роду і плоду своє слівництво і тоді впирають у людей, що, мовляв, їхня мова найбагатша в світі.