Весь український нарід вже вдруге маніфестує свою любов і відданість Блаженнішому Верховному Архиєпископові Кир Йосифові Сліпому. Перший раз ми бачили цю маніфестацію всенародної любови й відданости під час Його заслання на Сибірі, коли вся Україна і весь розсіяний по світі її нарід без огляду на свої дрібні порізнення виявляв свою журбу про Його долю, чи то спільними молитвами, чи то апелями до могутніх світу цього, в захист Його особи. Цією дорогою український нарід доказав свою єдність згуртувавшись навколо цього неоспорюваного авторитету нашої Церкви на Україні і в цілому світі, і тоді ніхто не заперечував нашої єдности, і ніхто не оспорював авторитету Блаженнішого і його зверхництва над цілою нашою церковною структурою.
Якщо були одиниці з відмінними думками, то вони мовчали перед загальною волею народу, і перед духовим провідником знедоленої, поневоленої і по світі розсіяної христіянської України; Тоді ще ніхто не зважився забороняти українським людям просити Святішого Вітця, щоби він вставився за нашим Митрополитом-каторжником, не тільки молитвами, але і своїми дипльоматичними можливостями. Тоді ще у всіх церквах дозволено було молитись за Його збереження, за Його повернення на волю, за зменшення його мук і за нагоду мати Його Архипастирем і головою цілої нашої церковної будівлі.
Із гарячими проханнями й молитвами нашого народу і його священства прийшла Божа поміч, бо за стараннями тодішного Папи Римського Івана Двадцять третого наш тодішний духовий зверхник, Митрополит Львівський, був звільнений із заслання. Він замешкав у Римі, удостоївся номінації Верховного Архиєпископа, опісля Кардинала, і був визнаний майже цілим христіянським світом як Митрополит-мученик, Ісповідник Віри. І разом з тим сталось ще одне неочікуване: Верховного Архиєпископа вільного, такого що може кожної хвилини промовити своїм людським голосом і сказати своє батьківське слово до кожного, почали поминати в наших церквах, менше, як тоді, коли Його між нами не було. Колись забороняли його споминати сталінські дракони, КАҐБісти й атеїстична. влада на Україні, а сьогодні ще не дала доручення на поминання Блаженнішего тут, у вільному світі, наша таки церковна влада.
Аж по п’яти роках з дня повороту з неволі український нарід маніфестує вдруге свою льояльність і свою відданість свому Архипастиреві. Це бачимо у більших містах Канади і ЗСА, і немає сумніву, що такий самий імпозантний вияв любови він заманіфестує усюди, де тільки завітає Його Блаженство. Таких маніфестацій почувань і таких виявів льояльности до Його влади не бачила ще Канада, і не удостоївся ще жадний церковний достойник у Новому Світі. І це не тільки маніфестація почувань людських, але передовсім, і найважніше, маніфестація волі людей зрілих, нації думаючої, народу з його традицією і глуздом. Може декому і хотілосьби, щоби вісімнадцятирічне терпіння на засланні і п’ятирічне мовчання у Ватикані нашого Ісповідника Віри збулось лише на пишних маніфестаціях й концертах, або ще й на споживанні дарів Божих під час бенкетів, і щоби нічого більше з цього не залишилося.
Наші ієрархи, наше священство і миряни, усі комітети для влаштування привітальних імпрез мусітимуть дбати про те, що це не лише емоція говорить, але це вимога за добро і розвиток наших релігійних і національних цінностей, це голос зрілости нашого розкиненого по світі народу, це церковно-політична вимога нашому й зовнішньому світові. Це доказ цілому світові, що наш нарід вміє терпіти, вміє жертвувати життям своїй священиків-мучеників, найкращих синів-вірних, але і вміє говорити зрілою політичною мовою, коли треба обстояти свої церковні і національні вартості, коли треба з такою ж жертвенністю обстоювати єдність і неподільність нашої Страдниці Церкви. І цей голос самооборони нашої Церкви мусить бути з вірою, силою і з переконанням.
Зрозуміло, що знайдуться серед нас «лейстровики», яким тяжко до рішучого слова, яким краще булоб може і з чужими панами в згоді бути, і свою владу толерувати. Це наша слабість, і це слабість кожного народу. У такій ситуації треба вміти слабість підлічити, щоби вона не поширилась по організмі. Але не можна повністю віддатись таким дрібним суперечкам, і стратити з очей головну ціль. Головну ціль треба мати завжди перед очима, і коли навколо цієї головної ціли змобілізуються тисячні колони людей українських, коли маніфестацію їхньої волі почує весь світ, і коли правильність його вимог зрозуміє кожний, тоді і така мала слабість залікується, і тоді вже усі як один «великого бажатимуть».
Коли йдеться про сучасну хвилину, коли наш Архипастир починає брати керму в руки, жадна конюнктуральність не сміє збити нас із правильного шляху, чи відтягнути нашу увагу від головної мети.
Наша головна мета – це єдність і неподільність нашої Церкви, завершена у патріярхальній системі. Це право нашої Церкви і нашого народу, а не діло ласки, чи милосердя чийогось. Це діло христіянської справедливости. Тому не час тепер зосереджуватись над блудами наших одиниць, чи обтяжувати нашу увагу підрядними справами. Коли Блаженніший посвячує свої сили на трудні й обтяжені візитації наших церков і місць поселення, не сміємо обтяжувати Його уваги малими непорозуміннями, але спрямувати наші зусилля до основного, до великого, і даймо Йому всяку можливу підтримку в Його намаганнях і Його ідеях, бо її Він конечно потребує, і по неї він до нас приїхав.
Нехай же благословить Господь нашого Верховного Архиєпископа і Його працю для єдности нас усіх!
50 років тому відвідував Слуга Божий Кир Андрей усі краї нашого поселення, від Арґентіни аж до Канади. Турбувався про номінування там українських єпископів, які сьогодні розрослися в численні єпархії та митрополії одної великої Української Католицької Церкви, розсіяної тепер по цілому світі. Ця єдність нашої Церкви також була ідеєю і ціллю праць Великого Митрополита, якої завершення бачив він у створенні Київського патріярхату.
Тимто стремління де тісного об’єднання всіх наших екзархатів, єпархій і митрополій по всьому світі в однім українськім Київсько-Галицькім патріярхаті є й для нас усіх зобов’язуючою програмою.
(З промови Кир Максима Германюка, Митрополита Канади, в Римі 7 листопада 1965).