Хоч напруження у стосунках між Московською і Константинопольською Церквами в останні роки відмічали всі оглядачі, особливо ж воно зросло 1995 року, але такої розв’язки не чекали: патріярх Москви Алексій II, 23 лютого викреслив з диптиху, тобто відмовився поминати на Св. Літургії Вселенського патріярха Вартоломія, що означає розірвання молитовної єдности Московської Патріярхії з Вселенським Православ’ям.
Щоб краще зрозуміти ситуацію, коротко пригадаємо події минулого року. 11-12 березня в Неділю Торжества Православ’я Вселенський патріярх Вартоломій у патріяршому соборі св. Юрія прийняв під свій омофор, себто допровадив до повної церковної єдности ієрархію «Української Православної Церкви в США і діяспорі». 24-26 вересня на острові Патмосі (Греція) мала місце зустріч предстоятелів помісних Православних Церков. Алексій ІІ на цю зустріч не поїхав, і 6 жовтня Св. Синод РПЦ виступив із Заявою, де вказано, що на заваді цьому стала підтримка Константинопольською Патріярхією розкольницьких осередків в українській діяспорі і в Естонії. Там же висловлено «готовність до двохсторонніх переговорів для врегулювання непорозумінь». І 5 січня ц.р. митрополит Києва Володимир здійснив візиту до Царгороду, а 6 лютого ц.р. Голова ОВЦС РПЦ митрополит Смоленська і Калінінграда Кіріл оголосив про зустріч у лютому патріярхів Константинополя і Москви, а також про можливість переходу деяких (отже, в майбутньому і всіх — М.Х.) парафій у Естонії під юрисдикцією Царгороду. Себто справа йшла до полагодження конфлікту — і раптом повний розрив…
Як на мене, тут спрацював ще один чинник — Рим, точніше діялог правди, який в останні десятиліття ведуть між собою Католицька і Православна Церкви. Палкими прихильниками і невтомними робітниками в служінні християнській єдності виказали себе Римський Папа Іван-Павло ІІ і Вселенський Патріярх Вартоломей. Щоб активізувати і підсилити означений діялог, плянувалося підключити до нього особисто Патріярха Алексія II. В травні-червні 1996 року в Угорщині у час святкування 1000-літнього ювілею абатства Паннонхальма мала відбутися його зустріч з Іваном-Павлом ІІ, а після — у червні — в Римі мали зустрітися Папа і Вселенський Патріярх. Але в січні ц.р. з Ватикану повідомили про перенесення зустрічі. Оскільки за два тижні — 27-29 січня ц.р. — до Москви для вияснення ситуації з неофіційним візитом прибули кардинал Вестмінстеру Георгій Гюм (Англія) та кардинал Брюсселю Ґодфід Даннелс (Бельгія), то це може означати лише одне — ініціятором розриву з Римом була Московська Церква. А заплянована на лютий зустріч Патріярхів Царгороду і Москви, на думку російського священноначалія, мусила би заманіфестувати єдність Вселенського Православ’я, показати світові, хто є його справжнім лідером. Думається, Патріярх Вартоломей був заскочений таким поворотом подій (він не міг, хоч би й у непрямій формі, поставити під удар з таким трудом відновлений в останні роки православно-католицький діялог і тим самим перекреслити все напрацьоване ним та його попередниками — Атенагорасом і Димитрієм — що і робило не тільки номінально, але й реально Константинопольський Престіл першим у Повноті Православ’я) — і відклав на пізніше вже обумовлену зустріч з Патріярхом Алексієм. На жаль, патріярх Москви в цій непростій ситуації зробив, як на мене, з реально можливих найгірший вибір — пішов на повний розрив зі всім християнським світом, започаткував новий розкол у Вселенському Православ’ї.
У ці дні Патріярх Алексій ІІ зробив ще один вибір — вселився у кремлівські апартменти. Мабуть, занадто категоричними і безапеляційними є твердження Юрія Буйди («Новое время», 1996,ч. 1-2), що «патриарх вроде как вступил в государственную службу», що Московська Патріярхія та її голова «в очередной (увы, не в первый) раз решили предпочесть Евангелию политику, жизни во Христе — жизнь во Кремле», але те, що це був відхід на «заранее подготовленные позиции» для мене є безсумнівним. Вже не вперше, і це вже стало традицією. Московська Церква в кризовій ситуації шукає порятунку в опорі на державні структури, фактично йде на ототожнення Церква і держава. Як колись, так і у ще більшій мірі
тепер (бо ж Російська Федерація є нині не то що неправославною, але й, взагалі, нехристиянською країною) — це не виліковує, а ще сильніше усугубить кризу російського православ’я.
Нічого доброго не чекає Московську Церкву і в міжцерковних стосунках. Звичайно, вона намагатиметься відновити своє втрачене з початком перестройки панівне становище у Вселенському Православ’ї. Але, оскільки її церковно-канонічні аргументи в суперечці з Константинополем не є беззастережними (в православному світі сьогодні немає одностайности в питаннях про церковну діяспору, про способи проголошення автокефалії та автономії), то вирішальне значення матимуть інші фактори. Зокрема, політичні чинники Польщі й Чехії, Словаччини й Болгарії, Румунії й Македонії, Албанії й Грузії, Естонії і Латвії, Литви й Молдови і навіть Сербії, не кажучи вже про Грецію, Кіпр і Фінляндію, думається, зроблять усе можливе, щоб Православні Церкви в їх країнах і надалі брали активну участь в екуменічному русі, не заважали, а сприяли би входженню їх народів у Европейський Дім.
Деталі й причини означеного процесу ще уточнюватимуться (принагідно зауважу, що всі подані факти взято з тижневика АРІ), але загальна картина вимальовується однозначна. Московська Патріярхія оголосила стан облоги, зайняла кругову оборону, започаткувала чергове «Кремлевское сидение», і це означає, що з двох протилежних тенденцій, які, за словами Віктора Єленського («Людина і світ», 1995, ч. 7), чітко просліджу валися в РПЦ в останні роки; відкритості до світу, що відстоювали реформатори, й самоізоляції, чого прагнули консерватори, — верх врешті-решт взяла остання. На цьому можна було б ще раз висловити жаль, закликати всіх, і в першу чергу московських ієрархів, до пошуку шляхів відновлення єдности і поставити, але одна обставина не дозволяє це зробити. Справа в тому, що Українська Православна Церква — а це станом на 1 січня 1995 року, 6132 парафій з 15985 в РПЦ (39%), 4854 священиків з 12841 — в РПЦ (37%), 36 єпископів з 136 — в РПЦ (26%) і т.д. (правда, у Св. Синоді РПЦ з 12 членів — від УПЦ чомусь лише один) — не є Церквою у точному розумінні цього поняття. Вона не має голосу, не є підметом, суб’єктом ні у внутріцерковному житті, ні в міжцерковних стосунках, вона є всього-навсього Київською митрополією Московської Церкви — і цим усе сказано. Одного разу — 1054 року — Рим і Царгород розбили між собою горшки, а потім прислані з Константинополя грецькі ієрархи довго примушували абсолютно непричетних до цієї оказії русинів до неприйняття ними «латинського закону», а відтак і західньоевропейської учености. Виглядає, що так і нині буде… Москва свідомо пішла на розкол і тепер буде робити нову наругу над ні слухом, ні духом не винними у всьому цьому «хохлами», відвертати їх вже від «грецької віри» і знову-таки від західньої науки, освіти, культури. Більше того, оскільки Україна задеклярувала й проводить політику відкритості! до всього світу, її стратегічною метою є входження у найскорше можливому часі в Европейський Союз, то духовна орієнтація вірних Київської Митрополії РПЦ на Москву, що стала на шлях самоізоляції від світу й зокрема від християнської Европи, ставить їх вільно чи невільно в опозицію до держави. А це, повторюю, мільйони вірних, тисячі священнослужителів, десятки архипастирів — і для всіх них, як законослухняних у своїй суті християн, означена ситуація є нестерпною.
Щоб її вирішити, перед Київською Митрополією РПЦ відкриваються два шляхи. Перший — простий і знайомий до болю, потрібно лише відкрито піти на творення церковно (не повертається язик вимовити православно-комуністичного альянсу, підтримати «ліваків», відновити в тій чи іншій формі Союз — і все стане на свої місця, все «гармонізується», «кака била, така єсть», та й по всьому. Канонічна-неканонічна, благодатна-неблагодатна, автокефальна-неавтокефальна, помісна-непомісна тощо — всі проблеми відпадуть, залишиться одне, звичне і приємне — «служіть»! Інший шлях складний і незвичний. Не можна сказати, що він невідомий, таким шляхом вже раз пройшла Київська Митрополія і досягла в 16-17 ст., як сказано в Томосі Вселенської Патріярхії 1924 року, «повної церковної автономії», себто стала Помісною Церквою у стислому розумінні цього поняття. І сьогодні перед ієрархією Київської Митрополії РПЦ постає як можливість (справа ж за тим, щоб вона стала необхідністю, а відтак і реальністю!) проблема усамостійнення Київської Митрополії, набуття нею підметности й суб’єктивности, постійне й незворотне становлення її як Помісної Церкви. Не самоізоляція, а відкритість, не згортання, а розширення екуменічних зв’язків як всередині України, так і за її межами, не претензії на всезнання, а постійний діялог, постійний пошук Істини — таким є другий шлях.
Щоб успішно його здолати, Київська Митрополія РПЦ сьогодні потребує підтримки. Якщо Уряд України не виробить політично-правні основи унезалежнення Київської Церкви, а буде і надалі проводити наявну політику демонстративного невтручання у релігійно-церковні справи, то становлення церковно-комуністичного альянсу в Україні, відтак і падіння її уряду, стане питанням лише часу… Якщо ієрархія Церков св. Володимирового Хрещення не нав’яже дієвих контактів з Константинополем і Римом і тим самим опосередковано, через себе, не зв’яже з ними Київську Митрополію РПЦ, а буде й надалі голосити, що означені Церкви не потребують міжцерковного визнання, то саме буття цієї ієрархії в Україні набере проблематичного характеру… Якщо Константинопольська Церква як Церква-Мати не прийде у цю скрутну хвилину на допомогу своїй Дочці — Київській Церкві, а буде й надалі демонструвати світові свою олімпійську природу, то її сьогоднішні намагання надати своїй першості в повноті православ’я не тільки номінального, але й реального значення розвіються, як той поетів «дим-димок від машини»… Якщо всі сущі в Україні православні не визнають св. Володимирової природи Київської Митрополії РПЦ, а будуть і надалі акцентувати увагу на її наявну причетність до Московської Церкви, то омріяна ними Київська Церква як Помісна Церква Вселенського Православ’я так і не набуде ніколи реального буття…
І останнє, розкол Московської Патріярхії з Вселенським Православ’ям сприятиме чіткішому окресленню в позірно-монолітному масиві ієрархів УПЦ двох тенденцій — промосковської і прокиївської. Тоді ж виясниться, що проблема автокефалії Київської Церкви як в політичному пляні, так і в церковному — є і в цілому, і в основному внутріукраїнською! Стосовно першого — це відсутність політичної волі уряду, а щодо другого, то тут домінує поки що надактивність таких одіозних осіб як Агатангел Савін та Никодим Руснак, котрі знають, що в Київській Патріярхії їм прийдеться відійти «на спокій» і сонний стан правлячих ієрархів Буковинської, Волинської, Житомирської, Закарпатської, Київської, Полтавської, Рівненської, Черкаської єпархій, де знаходиться дві третини, як не більше, парафій УПЦ і віруючі яких у своїй більшості, якщо не поголовно, сповідують Помісну Київську Церкву як складову соборного православ’я. Але це тема вже наступної розмови.