Лютовиська

Розказували з подивом…

Сходження вгору з-під сільської стріхи лемківсько-бойківського пограниччя почалось від військової кар’єри. Служба у війську під впливом всяких лівих пануючих тоді течій не належала до популярних. Тому лише одиниці нашого народу, точніше затурканої Галичини, знайшлися в рядах цісарсько-королівської австрійської армії, та ще на офіцерських постах. Бо шлях до офіцерських чинів був закритий для багатьох матеріяльними перешкодами. Офіцер мав власним коштом придбати для себе мундир, а при кавалерії ще й коня з вирядом, та вести широке та виставне життя.

Та молодому Коциловському поталанило. Не лише успішно пройшов офіцерську школу, але, нав’язавши дружні зв’язки з престолонаслідником Карлом, якось всі ці труднощі переборов.

Розказують, що коли якийсь час був стаціонований у твердині Перемишль, то мав звичай кожного ранку виїздити на прохід верхи на коні. Вертаючись до своєї квартири, десь біля 9 години ранку, звичайно з ринку повертав конем на стрімкі сходи, що вели до латинської катедри, й в той спосіб скорочував собі шлях повороту та викликав захоплення місцевих дам та міщан. А подолавши 42 сходи, зупиняв коня, звертався обличчям до панорами міста над Сяном і затягав популярну італійську пісню «О сольо міо» або арію з опери «Аїда». Мав не лиш сильний металічний тенор, а й добру школу. Захопленню слухачів не було кінця. Часто вже і сліду по співаку не було, а захоплена публіка все ще не припиняла своїх оплесків.

А було це ще у 1912 році. Чи думав тоді цей оригінальний офіцер гусарів, що пару років пізніше він засяде на єпископському престолі в тому ж самому Перемишлі?

Ідіть, сповніть свій обов’язок!

Стах Дашо, син міщанина із Самбора, будучи вже богословом в Перемишлі, бере активну участь у творенні своєї держави у 1918 році в Самборі. Та всі його товариші надягнули мундир вояків УГА, то він не хотів залишитись позаду. Як богослов, кандидат на священика, мав певні сумніви. Тому продирається через польський фронт до Перемишля та йде «на пораду» до свого єпископа Йосафата Коциловського. Той вислухав його уважно, розпитав про події у Самборі (по другій стороні фронту), а на кінець сказав: «Ідіть, сповніть свій обов’язок» і дав благословення на важкий вояцький шлях.

Так Стах Дашо став зразу телефоністом Самбірської Бригади, а після відступу за Збруч перейшов підстаршиною адміністраційним до Полевої Лічниці УГА, з якою й закінчив свою військову кар’єру, пройшовши широкі шляхи від Чорткова через Вінницю, потім Чехо-Словаччину, назад до Самбора. Та польська рука знайшла його й відправила з молодшим братом до табору в Тухолі.

Коли у 1922 р. його звільнено, то раніше, чим до хати, він заїхав до владики подякувати за пораду та за благословення, яке врятувало його від очевидної смерти, що чигала на кожному кроці як у «Чотирикутнику Смерти», так і у Тухолі. При кінці розмови він пригадав владиці слова «Йдіть, сповніть свій обов’язок» та запитав, чи може продовжити сповняти свій обов’язок у службі Богові та своєму народові. Владика засміявся лише та порадив: «їдьте додому, скидайте свої комісняки й повертайтесь до нас, а втрачений осінній триместр буде Вам зарахований».

За неповний рік часу Стах Дашо став о. Станиславом Дашом та дістав назначення бути катехитом у школах. Зразу у Самборі, а потім у Старому Самборі, де навчав не лише Закону Божого, але обов’язку супроти свого народу та своєї Церкви.

Целібат

Духовна Семінарія в Перемишлі шуміла, бо кандидатів у священики було чимало, а в тому половина бувших вояків УГА, яким доступ до університетів у Польщі був закритий. Навчання відбувалось дещо скорочено, бо запотребування було велике для обсади парафій, а кандидати не такі то й молоді, мали вже чималий життєвий досвід за собою, та й наука приходилась не так то вже й легко.

Десь у тому часі розійшлася крилата вістка, що на вимогу Апостольської Столиці наші єпископи мусять увести примусовий целібат. Зразу думали, що наші владики якось оборонять нашу Церкву від целібату. Скоро стало відомим, що перед прийняттям до семінарії вимагають деклярації богослова, що він буде висвячуватись нежонатим. Перша Станиславівська єпархія увела целібат, а через рік також Перемишльська. Львівська увела целібат теж, але на добровільній базі, але у вихованні покладено натиск на конечність висвячуватись у нежонатому стані. Посипались протести як до єпископа, як також прямо до Ватикану. В Перемишлі створився окремий громадський комітет із визначних людей, які станули в обороні прав нашої Церкви.

З уваги, що деяка кількість кандидатів підписали заяви про безженство, боячись, що це може зламати акцію спротиву, поведено широку інформативну акцію як у пресі, так в окремих брошурках. Пригадую, навіть була сатирична п’єса на три дії «Целебс», в якій осмішувано целебсів, які не годні відігнатись від молодиць, а у висліді мусять тікати зі села, боячись побоїв від мужів.

Єпископ Коциловський на той спротив зареагував дуже рішуче. Поперше відтягнувся від всяких світських установ та організацій, в яких до того часу єпископи були не лиш опікунами, але часто фундаторами. Перестав брати участь у громадських святкуваннях. Ба що більше, заборонив усім священикам уділятись у громадському житті, що не завжди було дотримуване.

Духовна семінарія пару років стояла пусткою, бо для кількох, що пристали на целібат, не можна було починати навчання.

Коли до того часу єпископ зводив затяжні бої із заскорузлістю наших священиків, старався вповні зукраїнізувати свою єпархію, відсуваючи русофілів у глухі закутини. То тепер цей процес припинився. Владика, відійшовши від українського громадського життя, не припинив своєї праці для піднесення нашої Церкви на вищий рівень, наладнуючи взірцеву адміністрацію, але частіше почав бувати серед польських монахів. Так тоді народився зародок наших оо. селезіян.

Як нагуляєтесь, прийдіть до мене!

Єп. Коциловський був людиною репрезентатив­ної зовнішносте. Високий, пристійний, із добре виплеканою бородою та енергійними рухами, набутими в офіцерській школі.

Працював інтенсивно та систематично. Часто робив ненадійні візитації навіть найбільш закинутих в горах парафій. Як єпископ не був самовладним, але дуже вимогливим та рішучим, зокрема коли помітив явний спротив. Був першим українцем в Перемишлі, який почав вживати авто для своїх далеких поїздок, що теж посилювало його авторитет не лише в місті. Одного разу поїхав відпочити до Ворохти із своїм невідступним канцлером. У ресторані «Під смерічкою», де вечеряли, на залю прийшла розбавлена компанія, яких 12 мужчин. Поводились розгульно, але з певним тактом. Не перебирали міри. Дотепи, спів, чарка, так і шуміли весь вечір. У тому товаристві був чоловік невисокий, плечистий, але очевидно, це він очолював це веселе товариство.

Мова мінялась то українська, то польська, а часом і німецьку було чути. Єп. Коциловський довший час обсервував пильно весельчаків, а потім післав свого канцлера, щоб запросив на пару хвилин саме провідника.

Представився, поручник Матюк, зараз його група робить поміри лісів і в день виплати приходять з лісів між людей, щоб трохи розважитись. Владика зразу зорієнтувався, що має до діла з людиною освіченою та волевою, яка вміє випити, але вміє теж сказати «досить». Поговоривши про це й про те, запропонував йому прямо: «Пане Матюк, я потребую доброго адміністратора лісів. Але це мусить бути священик. Як вам наскучить шастати по чужих лісах та гуляти — приходьте до мене. Я вас влаштую».

Лихоманка целібату втихла, але не зовсім. Духовна семінарія почала працювати. На поодиноких відділах тепер не по кількадесять кандидатів, а по кілька. Коли висвячував перших целебсів, то весь Перемишль пішов подивитись, а їх було 5!

Я вже кінчав гімназію, коли розійшлася вістка, що між кандидатами у священики є один бувший старшина УГА. Це й був поручник Матюк, лежав хрестом між 12 іншими молодиками, невисокий, лисий, вже так добре під 40 років. Єпископ дотримав слова. Скоротив йому роки навчання, а після висвячення послав у Старо-Самбірщину до Волі Кобилянської, звідки він мав нагляд над єпископськими лісами та лісничими. Також перейняв торговельну сторінку продажі дерева закордонним фірмам.

Пригадую

Зупинились ми у мандрівці під Райським, що біля Лютовиська. Стрічний газда, доволі свідомий бойко, розказував про всячину. Зайшла мова про священика. Скупий, для людей добрий, але від політики тікає. А потім вказує на доріжку, яка з Райського веде до Хревту та перетинає потік, на якому немає містка. Розказує, коли він вертався з лісу, побачив, що в тому потоці, а було саме по дощі, застрягло авто, якого тут люди зовсім ще не бачили, й не може вибратись з потока. Коли він підійшов, якийсь бородатий «ксьондз» обізвався по-нашому, чи не можна в селі дістати коней або волів, щоб витягти авто на беріг. Я сказав — піду пошукаю. Та коли з сусідом привели дві пари волів, то застали шофера при моторі, а той бородатий ксьондз, заталапаний по коліна в болоті, підпихав машину зі заду та підкладав камінь.

Припрягли ми волів, витягли авто з потока. Подякував, дав нам п’ятку, а ми йому сказали, що то перше авто в тих сторонах показалося. Що зараз тут півсела буде. А він лиш засміявся: «Але нас вже тут не буде, дякуючи вашій допомозі».

А на другий день люди з Телешниці розповідали, що то до них приїздив «наш біскуп з Перемишля».

(Далі буде)

Під таким заголовком появилась стаття у польській газеті «Тиґоднік Повшехни»
за 23-8/, ч. 34, автором якої є Влодзімєж Мокри (себто Володимир Мокрий).
До речі, автор статті нашим читачам вже відомий з його попередньої статті,
що також появилась у цій самій газеті й була реферована на сторінках нашого журнала за місяць липень-серпень 1983 р. під назвою «Християнізація русинів у Києві і початок староруського письменства». Автор В. Мокрий у своїй статті «Бескидська Панахида» порушує надзвичайно болюче питання —
знищення українських церков на Лемківщині. Щоб не переповідати статті,
нижче друкуємо її переклад з польської на українську мову.

Редакція

Три церкви, як довідуємось з обгортки каталогу виставки — «Реквієм бєщадське» Ети Заремби, зникли весною 1980 р. Дві розібрано, третю знесено динамітом. Четверту, що її залишки були сфотографовані на прозірки кілька днів перед відкриттям виставки, — спалено. Зафіксовані студенткою краківської Академії Мистецтва докази знищення церков у селах: Лютовиськах, Паніщеві, Райську, а також у Лип’є, це найбільший зворот відліт тривалого процесу нищення українських церков, придорожніх каплиць і хрестів, як рівнож цвинтарів на терені південно-східньої Польщі.

Вщеплені в землю і небо дерев’яні українські церкви, колись відомі як руські, існували віками. Незломані рамена їх хрестів постійно з силою тієї самої віри і непохитною надією ставили опір надходячим навальним хмарам і пожежам.

На жаль, серед 529 церков, в тому 734 дерев’яних (тут, мабуть, є якась помилка у числах, — Ред.), що існували до Другої світової війни у самому тільки Ряшівському воєвідстві, залишилось невелике число. Певна частина цих, часто з ХVІ-ХVІІІ сторіч, пам’яток церковної архітектури була знищена під час війни і в період драматичних обставин 1945-1947 років.

Роки миру не сповільнили процесу знищення церков. Гинуть вони дальше, і щораз частіше у бескидських селах знаходимо:

По середині неба
Перекинене крісло
Стільки — по Богові.

(Єжи Гарасимовіч)

Про що свідчать свідомі й несвідомі визначені руїнами бескидські шляхи? Чи не є вони доказом взаємних упереджень, які до сьогодні утримуються у нас найчастіше з приводу браку вірогідних інформацій про причини найбільше прикрих фактів з історії польсько-українського співжиття?

Існуючі в XIX і XX століттях і наростаючі в різних періодах польсько-українські конфлікти довели до трагедії не в одній польській і українській родині. Крім цього, у діючій громаді непевні вістки про причини тих трагедій, найчастіше сперті на емоційних розповідях, а рівночасно зачерпнутих на знанні односторонніх і тенденційних публікацій, які довели до створення негативних стереотипів, утруднюючи зміну все існуючих претенсій та упередження.

А, може, руїни церков — це висліди обоятности, що виросла не тільки з упереджень, але й несвідомости того, що, існуючі від віків на Ряшівській землі, у південно-східніх районах Любельщини і в східній частині Краківської землі руські церковні об’єкти становили автентичне тло того району і перетоплене в натуральний спосіб в загальноцивілізаційний контекст поляків, збагачували й урізноманітнювали польську культуру, а тим більше у якомусь сенсі становили її частину?

Перегороди упереджень і обоятности громади та влади не в стані перервати ані протестаційні листи і постуляти, скеровані до компетентних чинників локальних і центральних, ані сантиментальні поезії Єжи (Юрія) Гарасимовіча, ані публікації у пресі з пропозиціями певних обговорень проблем Церкви, як, наприклад, алярмуюча стаття в цій справі Р. Бриковськеґо і Й. Вільчура — «Вздовж великої і малої огорожі», надрукована на шпальтах «Політики» (1971 p., ч. 42). Вислід заходів у напрямі охорони об’єктів власної матеріяльної культури не відродило, як дотепер, чого треба було сподіватись, існуюче в Польщі від 1955 року Українське Культурно-Громадське Товариство.

«Реквієм бєщадське» Ети Заремби є протестом проти ґвалтовного знищення церков, а рівночасно Панахида, яка в східньому обряді кінчається проханням не про вічне спочивання, але про вічну пам’ять. Висловлена в цей спосіб віра й надія у безсмертність нищених вартостей, в цім випадку церков, співдіє з візією віщуна Тараса Шевченка, похиленого над гробом церкви у Суботові, й віра, що вона встане з-посеред руїн.

Трагічна смерть церкви в Лютовиськах, Райськім, Паніщевє і Лип’ях може бути сигналом висліду до концентрації спроби людей доброї волі в напрямі рятування церковних об’єктів у південно-східніх районах нашого краю.

Виставка світлин Ети Заремби під назвою «Реквієм б’єщадське» була відкрита в червні 1981 р. у залі Краківського Товариства Архітектів.

Переклад програмки Ети Заремби

Ета Заремба нар. 1956 р.
Студентка 4-го року графіки
Академії Мистецтва Польщі (АМП)
в Кракові

Виставка
Фотографії
РЕКВІЄМ Б’ЄЩАДСЬКЕ

«Хоч живемо в підмінованих часах силою диявола,
ніхто з нас не бачив диявола, властиво, що як запевняють, не існує фізично.
Хто докаже, що диявол у всьому винен, а люди — це невинні ягнятка».

С. Вінценз
«На високей полонінє»

Бескиди:
Лютовиська — церква греко-католицька П.В. се. Архангела Михаїла, дерев’яна, 1898р.
Паніщев — церква П.В. св. Параскевії, дерев’яна, 1925 р. (не вживана)
Райське — церква П.В. св. Параскевії, кам’яна, 1872-74 (від 1950 в руїні), дзвіниця і каплиця мурована в XIX сторіччі.

Три церкви зникли весною 1980 р. Зникли у подивугіднім темпі. Дві розібрано, третя — зірвана динамітом. Нова акція «Хоронім пам’ятки». Важко вияснити це рішення, а ще важче зрозуміти. Сліди трагічної історії Бескидів є завжди свіжі, але правдоподібно була потреба нових. Може для збереження специфічної атмосфери тих гір, понурих, часом грізних…

Тимчасом сучасність різниться дещо від романтично-туристичних леґенд. Гниюче падло, звірячі черепи, скелети, розкинені по траві — наслідок сонця, дощу й круків. Аналогія?

Тема з під т.зв. абон, яка інтересує мене від кількох літ. Церкви нема. Натомість є вірш — віщування Юрія Гарасимовіча. І є фота. Роблені на протязі багатьох місяців в різних порах дня і року, під враженням нових фактів. Просто — це документ нищення. (Зберігаємо пунктуацію автора — Ред.)

ЛЮТОВИСЬКА

Хто вийде
На цю гору
Витре руки
В блакитний рушник
Захоплений
Краде ліхтарі
Зі столу вечері
Загнаний у кут
Архангел Михаїл
Борониться шаблею
Перед тінню злодіїв
Михаїл
Через бурі вислухані
Через град
До крови — збитий
На середині неба
Перекинуте крісло
Стільки — Божого
Збурення світла
Принесе
Завтрашній день
Винеслись
Навіть сови
Через вибите небо
Сипле сніг
Єжи Гарасимовіч

Державні статистики, які завжди прагнули до применшення чисельности національних меншин, показують постійно кількість українців в межах Польщі на 300,000, признаючи, що може бути ще яких 300,000, які частинно вже засимілювались або зі страху не признаються до українськости. Наші дані, сперті на передвоєнних статистиках, урядових статистиках про переселення та на спостереженнях з терену, які заокруглюють це число наших земляків в рамках Польщі на кругло 1,000,000. Та не в числах суть справи.

Із статистик, а також із спостережень та розмов можна українську меншину в Польщі поділити так: приблизно половина — це люди, які зараховують себе до Української Католицької Церкви; менше як половина, це приналежні до польської православної Церкви, яка по суті є назовні православна, а по дусі пропольська, а обрядово — українська. Решта — це вже зовсім сполонізовані нащадки наших людей, які пристали, ради маскування, до римо-католицької Церкви.

Говорячи про українців в Польщі, можна зробити ще й інший поділ. Автохтони, що раніше замешкували на прикордонних, своїх прадавніх землях,— і насильно переселені на «землі відзискані», де вони поволі вростають у новий ґрунт. На рідних землях живуть більш-менш у своїх осередках, але зате під постійним політичним тиском місцевої влади та переслідувань за свою українськість. Переселенці — або розплилися в чужому оточенні, або живуть громадами, де мають можливість розвивати своє культурно-освітнє життя та плекати віру своїх батьків.

При цьому варто нагадати, що православні українці одержала у своє посідання деяку кількість церков, а між ними були колишні греко-католицькі, то в той же самий час греко-католики із своїх 520 церков на цьому терені сьогодні не мають у своєму посіданні ні однієї церкви. Одинока Українська Католицька Церква офіційно є у Варшаві, яка є в заряді Отців-Василіян. Вони є зобов’язані також відправляти Служби Божі для римо-католиків.

Відомо, що у 1956 році національні меншини у Польщі одержали правний статус і можливість вести зорганізоване життя. Зв’язані з тим надії на покращання ситуації поволі розвіялись. Уряд намагався, щоб провадилась пропольська праця, місцеві чинники застосували антиукраїнську нагінку, а польські священики стосували шовіністичне наставлення до українців як католиків, так і православних.

Із 520 українських церков, що були перед війною на цьому терені, до 1972 р. уціліло всього 125 церков. Таким чином, 395 церков було по-вандальському знищені, перемінені для громадського вжитку або в кращому випадку передано римо-католикам. Чудова дерев’яна архітектура, оригінальні й цінні ікони були знищені або пограбовані. Протести у цій справі не брались до уваги. Щойно коли польські мистецтвознавці та консерватори мистецьких пам’ятників підняли шум, ситуація почала мінятись, але не багато. Центральний уряд у цій справі видав відповідні декрети, але на місцях не дуже це брали до уваги і часто продовжували нищення культурних пам’ятників, що показували сліди українства.

Переді мною лежить стаття Малґожати Мокшицкей із «Тиґодніка Польськеґо» ч. 16/83, під назвою «На очах вмирають церкви». З статті довідуємось, що всі зарядження державного уряду і намагання установ по консервації мистецьких пам’ятників є так мало ефективні, що громадяни створили окреме «Товариство опіки над пам’ятниками церковного мистецтва і архітектури у південно-східній Польщі». В розмові з представником цього т-ва, лікарем по професії, авторка довідалась, що у 1970 р. було зареєстровано 126 церков та каплиць, як історичні пам’ятки, що повинні бути збережені та законсервовані. У 1982 р. з вище названого числа — 26 церков було цілковито знищено, 11 з них було спалено і розібрано місцевою владою. Ось кілька випадків.

Церква в Хотинці біла Радимна, з 1613 року, зареєстрована як архітектурна перлина. Останній раз була відремонтована 1927 р. Дах частинно вже протікає, і дерев’яні в’язання прогнили. Чудове мальовило «Страшного Суду», як також іконостас з прекрасними царськими воротами — в стадії цілковитого знищення… Ця церква є у посіданні римо-католиків.

Збудована церква в Лютовиськах в бойківському стилі, як архітектурна пам’ятка була відремонтована у 1970 році. Стояла при туристичній дорозі і не була вживана для літургічних потреб… У 1977 р. міністеральна комісія ствердила, що треба в ній примістити музей церковного мистецтва. Пройшло три роки, й в 1980 році за відомом повітового консерватора церкву розібрано… а матеріял зужито на будову костьолу у Двернику…

В Лукавці церкву з 1701 року передано в 1948 р. на магазин штучних погноїв. Цілком знищене внутрішнє устаткування і прорубано отвори в стінах для вигіднішого вантаження добрив, але ціла структура забезпечена від дощів та гниття…

Церква в Поздячі з 1777 року передана римо-католикам. Ціле внутрішнє устаткування знищене, а в 1980 році розібрано іконостас, намісні образи та баню.

Церкву в Явірнику Руськім з гарною поліхромією замальовано олійною фарбою, як в домашніх приміщеннях.

Хоча авторка репортажу — польська патріотка й до наших національних стремлінь ставиться негативно, що кількаразово підкреслює у своєму власному репортажі, то, виходячи із чисто людського становища, намагається взяти в оборону оті оригінальні й високомистецькі пам’ятки, які на тих прикордонних землях створила українська рука. Вона відверто називає ці підступи місцевих можновладців та польського кліру «ганьбою нашого століття, що приносить сором полякам».

Поруч з цим варто тут згадати цікавий літературний нарис під назвою «Спір за церкву», що появився у польській газеті «Жицє Літерацьке» за 24 квітня 1983 p., автором якого є Януш Л. Соболевскі. У нарисі йде мова про колишню греко-католицьку церкву на Лемківщині, у селі Полянах, яка у воєнні роки (1944) була знищена, і залишились тільки руїни. Автор Соболевскі цілу історію навколо церкви у Полянах оформив у своєрідний репортаж, сперши його на деяких фактах. Розповідь починається з того, як автор нарису в товаристві друзів вибрався автом у гори. Це була зима 1983 р. з снігами. Коли вони там застрягли в снігу, над’їхали кіньми мужчини і побачили священика. Виглядало, що вони його знали (о. Поплавські) і привітались з ним християнським привітом — «Слава Ісусу Христу!» — «Слава навіки!» Один з тих мужчин, що витягав кіньми авто, звернувся з проханням, щоб їм допоміг у їх «скорбі» й «немочі». Далі слідує ніби розповідь цього мужчини, досить довга розповідь про село Поляни і його церкву. Село Поляни начисляє кількадесять родин, розкинених на просторі кількох кілометрів серед Низького Бескиду. Автор нарису наводить факти поділу Церкви на Західню і Східню та подає їхні відмінності. При тому інформує польського читача про Східню Православну Церкву, яка на протязі довгих віків була Церквою «схизматиків». Згадує, що християнство Київської Руси належало до грона Східніх Церков. Подає, як формувались патріярхати, себто самостійні Церкви на Сході, вичисливши поодинокі патріярхати. Наводить факти, як творилась унія Української Церкви з Римом. Автор правильно насвітлив факт, що Українська Церква, приймаючи унію з Римом, дальше затримувала свій обряд, тільки визнавала папу римського за голову вселенської Церкви. Вказував при цьому на обрядові різниці, наводячи приклад хрещення: православний священик говорить: «Хреститься слуга Божий Андрій в ім’я отця і Сина і Святого Духа». Римо-католицький священик: «Я, Казімєж, хрещу тебе в ім’я отця і Сина і Святого Духа».

Автор також знайомить читача з архітектурою і системою будови церков, тобто церков з формою хреста з банями нагорі. Згадує про іконостас, який ділить церкву. Все це говориться в основному про православну Церкву. Автор пише, що перед війною у Польщі Польська Автокефальна Православна Церква начисляла 5 мільйонів вірних, а сьогодні лише 500,000 з 216 парафіями, біля 200 священиками і

300 церквами і каплицями. Цікаво, що в нарисі нічого докладніше не говориться про Греко-католицьку Церкву, себто українську. З нарису також не ясно випливає, хто, властиво, є вірним Польської Автокефальної Православної Церкви — поляки чи українці. Хоч нарис досить обширний, але надто замотаний і невиразно написаний. Властиво, чи сьогодні у Польській Автокефальній Православній Церкві є поляки чи українці. Якщо українці, то назва Церкви повинна звучати: Українська Автокефальна Православна Церква у Польщі. З прізвищ, які подані в нарисі, виглядає, що вірні цієї Церкви не є поляками, але повернімось до основної теми нарису, а саме спору, який нам також багато скаже.

Як вже було згадано, церква у Полянах була знищена в 1944 р. Люди цієї місцевости були виселені, як розповідає той мужчина: «Після жовтня 1956 р. державна влада дозволила нашим людям на частковий поворот з «Західніх Земель» у родинні сторони. Після повороту до Полян люди почали старатись, щоб закласти православну парафію. Щойно після десяти років старань у 1966 р. влада дала свою згоду й рівночасно передала нам руїни колишньої уніятської церкви, на мурах якої вже росла кількаметрова бузина».

Тут цікаве явище. Повернулись ті, що були вивезені на Західні Землі, це було тоді, коли у Полянах і в загальному на Лемківщині діяла УПА. Отже, до того часу, тобто до виселення, у селі Полянах православних не було. Виселювали з Полян українців греко-католиків, а вони повернулись у «рідні сторони» православними? Мабуть для автора це було нормальним?

Сім років люди докладали всіх зусиль і праці, щоб відбудувати церкву. В нарисі подано, що помимо праці вірних біля церкви відбудова церкви коштувала понад мільйон злотих, на які склались: 1. Православна метрополія у Варшаві. 2. Загальні метрополітальні збірки. 3. Світова Рада Церков у Женеві. 4. Державна Фундація Церков. 5. Православні брати з-за океану. 6. Вірні місцевої парафії.

Автор далі розповідає: «Римокатолики невластиво посуджують нас за розібрання каплички, що стояла на церковному приміщенні, яка була збудована свого часу уніятськими священиками з негебльованих дощок… Припускаємо, що це була причина до відібрання нам церкви». Так фактично й сталось: «… Дня 28 листопада (рік написано дуже невиразно, може бути 1971 або 81) в організований спосіб римо-католики з Полян і довколишніх сіл, за апробатою єп. Токарчука, під проводом о Казімєжа Панчишина виконали акт безправ’я — перемоги. Розбили замки, в захристії вирубали двері та вдерлись до церкви, і церквою заволодів о. Казімєж Панчишин, довершивши посвячення відібраної від нас церкви, а дальше відправив вдячне богослуження, підкреслюючи зібраним, що православна парафія залишилась в цій хвилині у Полянах раз на завжди зліквідована, а святиню переймає під свою опіку «Костьол Жимокатоліцькі».

І дальше цей розповідач підкреслює, що таке мається в час Вселенського Собору Ватиканського її. Далі він стверджує: «Нас викинено навіть з церковної посілости, бо і там не дано можливосте нам відправляти богослуження. Було нарушене право власности. Ми були остракізовані. Порушено наші релігійні почуття.».

Ціла розповідь, яку переловім у своєму нарисі Соболевські, є насичена трагізмом ситуації. Іде бій за маленьку церкву, б’ються дві Церкви, не згадуючи третьої — Української Греко-Католицької Церкви, яка є власником посілости і руїн цієї церкви. На жаль, саме ця Греко-Католицька Церква досьогодні не має в своєму посіданні жодної церкви. Чи ж це не іронія християнської Польщі? Спір за церкву має драматичний характер, і він все ще продовжується. До речі, хоч суд був залишив церкву у Полянах за православними, то польска Церква цього не респектувала. Справа дальше в суді та в різних церковних інстанціях. Коли і як вона буде вирішена — невідомо! Така є гірка дійсність деяких Церков у сучасній Польщі.

В нарисі згадується вислів: «Пелягії Сенчак, лемкині — при помочі священиків метрику перемінювали на римо-католицьку, щоб тільки не бути переселеною…».

Ось інший, також характерний уривок з нарису: «Чого ці поляки від нас хочуть?— Питається та сама баба Пелягія Сенчак. — Лемка ніхто не любить — ані поляк його не любить, ані українець його не любить, ані німець його не любить. А лемко — всіх любить».

Автор нарису не говорить, а хто властиво є «лемко», якщо його і українець не любить? Якщо баба так сказала, це важко перевірити, але про це напевно знає сам автор. Чи ми не могли б зробити подібної аналогії з польськими ґуралями? Час вже сьогодні визбутись шовінізму, а тим більше людям такого формату, як автор цього нарису. Тут ми подали тільки деякі фрагменти з нарису Я. Соболевського.

Ми, українці, маємо оправдані жалі й домагання до польської католицької ієрархії, яка змагалась і змагається за свої права, що вона в той час не зуміла спромогтись на зрозуміння і братню поміч, якщо не братньому українському народові, то хоч християнам у їх рідному ісповіданні.

Все ж таки Польська Римо-Католицька Церква є в кращій ситуації, як українська, і є спроможна подати свою допоміжну руку. Хтось би цю істину повинен донести до свідомости польської ієрархії. Тим хтось є ніхто інший,як наші владики. Хто про це думає, хто в цій справі діє?

Нарис про «Спір за церкву» Я. Соболевського — це справді цінний документ нашого часу.