Любомир Калинич

У нижче наведеному коментарі пишеться про недавне «звернення синоду єпископів Української Греко-Католицької Церкви до духовенства та вірних», яке було поміщене у «Свободі» 24-го вересня, ц.р. під назвою «Прийдуть нові добрі часи». У цьому зверненні згадується про бувше та теперішнє положення нашої донедавна поневоленої Української Греко-Католицької Церкви на передодні переходу цієї Церкви у 3-те Тисячоліття від народження Христа-Бога як людини та започаткування третього тисячоліття нової християнської ери. Згадано у цьому зверненні «великого попередника в єпископстві Слугу Божого Митрополита Андрея Шептицького, який 100 років тому обійняв провід Києво-Галицької Церкви у Львові».

Єпископи Синоду висловлюють їхню вдячність духовним отцям, монахам та монахиням, організаціям в діяспорі за працю над збереженням духовної та національної тотожності українців яких доля розкинула далеко по світі. Аналізуючи ці побажання єпископів до збереження національної свідомості українців далеко від батьківщини колись і тепер та даючи признання єпископам останнього Синоду за згадку про великого колишнього нашого Митрополита Андрея Шептицького, насувається питання, чому у цьому зверненні ні один раз незгадано прізвище нашого церковного велетня 20-го століття Блаженнішого Патріярха Йосифа Сліпого, який відносно ще недавно був звільнений із 18-літньої каторги, російсько-більшовицьких таборів смерти.

Останній Синод Єпископів Української Греко-Католицької Церкви закінчився 8-го вересня ц. р. у Львові, так дуже близько до 15-тої річниці відходу у вічність св. п. Патріярха Йосифа Сліпого. Але, що б це вшанування гідно виявити, не треба його промовчувати, а треба носити у серцях дійсну щиру пошану до героя-Святця нашої рідної Церкви Блаженнішого Ісповідника Патріярха Йосифа Сліпого, який ще 17-го лютого 1961 року до його мирян писав: «Тепер я радію у моїх стражданнях за Вас… Всім судам і всюди стало відомим, що кайдани несу Христа ради… бо для мене життя — це Христос, а смерть — виграш».

Як гарно було б, щоб дійсно «прийшли нові добрі часи» у яких наші владики Синодів Української Греко-Католицької Церкви не забули б вшанувати велич та заслуги Святця 20-го століття Блаженнішого Патріярха Йосифа.

Любомир Калинич

З увагою я прочитав статтю головного редактора журналу «Патріярхат» Миколи Галіва п.з. «Ватикан не був і не є ворогом УКЦеркви ні Українського Народу».

У статті ред. Галів пише: «Коли щось злого сталось у нашій Церкві, то тоді миряни думають, що обов’язково тому був винен хтось інший, дуже часто Ватикан, Рим, Папа, але не ми. Така була й така залишилась льогіка у деяких осіб, яка є невірна й шкідлива. Без найменшого сумніву, такий підхід і розуміння релігійно-церковних проблем у відношенні до Ватикану, Апостольської Столиці, Риму чи Папи, як центру Христової Церкви, не є правильний, але шкідливий». Дальше у статті ред. Галів описує майже цілу історію нашої Католицької Церкви, згадує про заснування Московської Церкви, ліквідацію у 1946-му році Української Католицької Церкви, відсвятковування 400-річчя Берестейської Унії у 1996-му році у Римі і т.п. Він наводить перебіг існування нашої УКЦеркви від давних часів, її стремління і заслуги для нашого народу. Він пише про гарне відношення до українців теперішнього Папи Івана-Павла ІІ-го, оправдує його за висвячення польських римо-католицьких єпископів для України, бо вона є демократичною державою і т.д.

Прочитавши повище наведені думки, пригадаймо тут подію, коли ще у 1970-их роках на відсвяткування 10-ліття нашої Філядельфійської Митрополії, був висланий офіційний представник папи, кардинал Фірстенберґ, який під час свого виступу дослівно сказав: «Коли українці-католики живуть серед римо-католицької більшости, вони повинні до неї пристосуватися. Злиття з обрядовою більшістю повинно йти в парі з мовною і культурною асіміляцією. Зміна церковного календаря, відправи Богослужб, навчання катехизму і молитви англійською мовою корисні, бо наближують до католицького універсалізму». Тут годі забути факт, що до української католицької громади у Філядельфії Ватикан вислав свого представника і уповноважнив його закликати українців-католиків, мирян до цілковитої культурної і мовної асиміляції, а достойному главі нашої Церкви, патріярхо-рівному Архиєпископові Йосифові Сліпому, той самий Ватикан заборонив приїхати до тієї ж Філядельфії 1979 року на Евхаристійний Конгрес. Заборонив главі УКЦеркви приїхати до своїх мирян… Пригадаймо також, що недавно теперішній Папа іменував для поляків в Україні, яких є там 285,000 вірних, п’ятьох римо-католицьких польських єпископів тоді, коли для українців греко-католиків у Польщі, яких є там 300,000 вірних, признав тільки одного єпископа й одного митрополита. Що сталося із Божою заповідаю «люби ближнього свого, як себе самого»?

Ватикан не тільки хоче дальше латинізувати нашу Церкву, але також і русифікувати, тому абсолютно не хоче визнати Патріярхату УГКЦ, щоб не дразнити «їх святости» російського патріярха Алексія ІІ у Москві, бо цей патріярх хоче прилучити нашу Церкву в Україні до Московського Патріярхату. Ватиканські достойники думають і вірять, що цей патріярх у недовзі прилучить свою Московську Церкву, разом з Українською Церквою до Римо-Католицької Церкви, до Ватикану…

Все ж таки, автор статті «Ватикан не був і не є ворогом УКЦеркви ні Українського Народу» в одному параграфі, попри усі похвали для Ватикану, також висловився, що наша Помісна УКЦерква була й дальше є трактована по мачушиному й, що ця Церква не все була трактована на рівні з латинською Церквою, ми були і є проти ватиканської остполітік, яка до тепер нічого позитивного не дала…

Отже, чому шановний Редактор дав заголовок його статті у журналі «Патріярхат», який звучить «Ватикан не був і не є ворогом УКЦеркви ні Українського Народу»?

Автор цих рядків вже довго цікавиться проблемами УКЦеркви і написав до нашої преси декілька статтей на ту тему, наприклад одна з них появилася у журналі «Патріярхат» із лютого 1994 р. п.з. «Чи дійсно ми католики першої кляси?».

На закінчення, абстрагуючи від повище написаного, хочу зазначити, що усі попередні статті у журналі «Патріярхат» ред. Галіва були цікаво, гарно й логічно написані, включно з редакційними статтями і за це йому належиться велике признання і подяка.

Любомир Калинич

Шановний Редактор «Патріярхату» дуже влучно поступив, що помістив Різдвяне Послання Самбірсько-Дрогобицької єпархії, Владики Юліяна Вороновського в лютневому числі журналу «Патріярхат». В редакційній передмові слушно сказано, що «слова цього послання випливають як з цілющого джерела, яке нам сьогодні дуже на потребу».

Це послання хоч поміщене спізнено, не в грудні чи січні, коли то припадає знаменний Празник Рождества Христового, але воно своєю формою і змістом є дуже близьке поглядам українського Божого люду в нашій батьківщині та діяспорі. Прекрасні порівняння появи на нашій плянеті Божого Сина пов’язані з долею нашого народу, виходу цього народу з катакомб і створення вільної незалежної Української Держави, в якій тепер законні права нашої Церкви й народу мусять бути визнані й пошановані. Дуже гарно і логічно Владика пояснює вплив родинного життя на виховання молоді, яка мусить бути «морально здорова і національно свідома». Послання Достойного Владики Вороновського є сердечне, патріотичне, він хоче побачити нашу Україну одною з найбагатших держав світу і вірить, що перед нами «світле майбутнє», бо з ласки Божої врешті маємо незалежну державу.

Тут я думаю, що, може, дехто з читачів запитає, чому я пишу цей коментар і повторюю вислови і порівняння владики з України, бо люди вже передше це прочитали. Ціллю цього коментаря є звернути увагу шановних читачів на факт порівняння цього гарного і сердечного послання, пересякнутого любов’ю до новонародженого Ісуса і нашої Батьківщини до цьогорічних різдвяних привітів обох наших філядельфійських владик, а також різдвяного привіту нового чікаґського владики («Свобода» 28 грудня 93 р. та «Церковний Вісник» 7 січня 94 p.).

В їхніх різдвяних привітах дослівно ні одним словом не згадано нашої батьківщини, ні нашого українського народу! Іншими словами, майже такого самого змісту різдвяні привіти ми почули б у якійнебудь американській церкві, тільки не в українській, але в англійській мові, тому виринає логічний здогад, чи оба ці послання не були переложені з якогось американського церковного журналу?..

Пишучи цей коментар, у ніякому випадку ніхто не має на увазі вимагати від авторів цих різдвяних привітів якогось «гурра-патріотизму» чи вмішуватись у релігійно-церковні справи, але здається, що згадка в різдвяному привіті один раз нашого рідного нескореного українського народу і признання йому величі за вірність Новонародженому Спасителеві було б тактовним учинком і заслуженою нагородою.

А щоб цю заслужену нагороду нашому народові гідно висловити, треба мати виплекану у серці щиру пошану і любов до нашої Батьківщини. У цьому випадку філядельфійським та чікагському владикам на майбутнє прикладом хай служить Послання Достойного Владики Вороновського.

Любомир Калинич

Із розвалом комуністичної «імперії зла» здавалось нам, українцям греко-католикам, що врешті діждемось офіційного визнання Ватиканом так довго очікуваного Патріярхату Української Греко-католицької Церкви. Всі формальні перешкоди, як, наприклад, «територія» і тим подібні, осправедливлення відмови визнання патріярхату відпали, отже, видавалось, що врешті сповняться наші надії відзискання визнання Патріярхату найбільш страждальної у 20-му столітті Української Греко-католицької Церкви.

Так натомість не сталося, і тепер із перспективи часу можна реасумувати найважливіші фактори нездійснення наших надій. Ці справи були вже частинно обговорювані в нашій пресі, а головно в журналі «Патріярхат» та «Церковному Віснику», який є редагований парафією УКЦеркви свв. Володимира й Ольги в Чікаго. У цій статті хочу сконденсовано висловити деякі погляди на причини ворожого (без перебільшення вислову) наставлення Ватикану до нашої страждальної УКЦеркви та видвигнути деякі може передше незаторкнені в пресі аспекти, а саме:

Теперішній Папа ніколи за його понтифікату не визнає Патріярхату УКЦеркви, бо він попав у окруження нечесних чинників ватиканської Східньої Конгрегації, яка вже багатократно в минулому доказала несовісне і злобне відношення до УКЦеркви, ще за життя Блаженнішого Патріярха Йосифа, який більше горя і тортур перетерпів за приналежність до Апостольської Столиці, як усі бувші і теперішні папи і кардинали.

Теперішній Папа мав більше нагод, як його попередник Павло VI, визнати наш Патріярхат, а саме:

Коли було відзначення 1000-ліття хрещення Руси-України 1988 року, в час повороту Блаженнішого Мирослава-Івана на Україну і знову під час перепохоронення Блаженнішого до матірного собору св. Юра у Львові. Який це був би гарний християнський жест Папи, якщо б в цей день визнано наш Патріярхат, за який цей велетень духа завзято змагався.

Св. Петро колись три рази відрікався Ісуса Христа, але він навернувся до святої віри і за цю віру віддав життя. Українська Греко-католицька Церква її довголітніми терпіннями і переслідуваннями та багатьма ісповідниками до деякої міри уподібнилася до терпінь Ісуса Христа, а ватиканська злобна політика з теперішнім Папою більше як три рази відрікалася прав цієї Церкви, затверджених Берестейською Унією і 2-м Ватиканським Собором, у якому кажеться, що як «Східні Церкви, так як і західні, мають право і обов’язок управляти собою, згідно з власними питоменними правилами». Останні події політики Ватикану доказали не то несправедливість, але чітку ворожнечу до нашої Церкви рішенням Папи Івана-Павла ІІ, який його буллею підпорядкував нашу давню Перемишльську єпархію Варшавській Митрополії, бо вона знаходиться тепер в межах Польської держави, а нашу УГКЦеркву на Закарпатті, яка є в межах Української незалежної держави, намагається ділити і підпорядковувати мадярам або безпосередньо Східній Конгрегації у Римі, якої відношення до нашої Церкви нам добре відоме з минулого. В тому самому часі папа в його латинізучому «поході на Схід» висилає в Україну 5-ох польських римо-католицьких єпископів для 300,000 поляків в Україні, а в Польщі для 400,000 вірних українців греко-католиків призначив тільки одного єпископа. Чи ці почини Папи Івана-Павла ІІ можна назвати християнською справедливістю «люби ближнього свого, як себе самого»?

Також призначення папою останньо двох наших єпископів, а саме Паски і Даниляка і спроба усунення нашого заслуженого владики Ізидора Борецького без згоди і відома глави нашої Церкви Блаженнішого Мирослава-Івана і нашого Синоду є явним порушенням правил Берестейської Унії і ІІ Ватиканського Собору. Це з великою гіркотою сприйняли миряни нашої Церкви, тим більше, що обидва номіновані владики в їхній минулій поведінці виявили зовсім обоятне, в то навіть вороже наставлення до нашого патріярхату. Чому не номіновано на єпископів священиків, які одзискали симпатію, признання та респект мирян за зміст їхніх проповідей та християнсько-українських поучень? Одного із цих новоіменованих владик, а саме о. Паску, як знаємо, без відома глави нашої Церкви запропонував митр. Сулик, який показав нам тепер правдиве його обличчя, як латинізатора нашої Церкви. Розуміється, що папа цю нелегальну номінацію з одвертими раменами негайно прийняв, а митр. Сулик в очах Ватикану «росте» і дальше буде рости…

Ватикан за всяку ціну хоче латинізувати нашу Церкву. Це було дуже чітко доказане ще у 1970-х роках, коли офіційний представник папи, висланий на відсвятковування 10-ліття Філядельфійської Митрополії, Кардинал Фюрстенберг дослівно сказав: «Коли українці-католики живуть серед римо-католицької більшости, вони повинні до неї пристосуватися, обрядово злитися. Злиття з обрядовою більшістю повинно йти в парі з мовною і культурною асиміляцією. Зміна церковного календаря, відправи Богослужб, навчання катехизму і молитов англійською мовою корисні, бо наближують нас до католицького універсалізму».

Тут годі забути факт, що до української католицької громади у Філядельфії Ватикан вислав свого представника кард. Фюрстенберга і дав йому повновласть закликати українців-католиків мирян до цілковитої «культурної і мовної» асиміляції, а достойному Главі нашої Церкви патріярхорівному Верховному Архиєпископові Йосифові Сліпому той же самий Ватикан заборонив приїхати до тої ж самої Філядельфії 1979 року на Евхаристійний Конгрес. Заборонив Главі УКЦеркви приїхати до своїх мирян…

Який вихід із ситуації нашої Церкви тепер? Годі передбачити, тому треба бити у дзвін тривоги! Ієрархія УГКЦеркви на минулому синоді у Львові підписала покірне прохання до Риму за визнання патріярхату, але як церковна інституція в очах Ватикану ця ієрархія є безрадна і виглядає немов зреклася своєї провідницької відповідальности, тому що наші владики у більшості є обоятними до визнання нашого патріярхату. У близькому майбутньому, коли цих кілька наших ідейних владик, які ще живуть, не стане між нами, Ватикан знову назначить 100-відсотково обоятних до справи визнання нашого патріярхату і послушних собі єпископів, яким ідея патріярхату нашої Церкви буде обоятною. Для нас, мирян, яким затвердження Ватиканом патріярхату УКЦеркви є дорогим і важливим, остається тільки віра у віщість слів пок. Патріярха Йосифа до Папи Павла VI, що коли він не визнає патріярхату УКЦеркви, то цей Патріярхат визнає його наступник, а коли наступник не визнає, то тоді прийде такий папа, що визнає Патріярхат УКЦеркви. Є дуже важливим, щоб наші миряни, наші священики та владики нарешті зрозуміли дійсний факт, що Ватикан не є лише «святим престолом» але завжди був і є теж одним із центрів світської політики, жертвою якої не раз падали і падають слабші, серед них і УКЦерква. Пригадаймо тут також дуже довге відтягнення Ватиканом визнання незалежности України.

Верховному Архиєпископові і Синодові в теперішній незавидній ситуації нашої надальше обездоленої Церкви хай прикладом послужить Достойна постать Блаженнішого Йосифа, який не тільки зрозумів добре ситуацію і положення нашої Церкви, але єдиний відважився в обличчі спротиву своїх і чужих перевести в життя і проголосити Український Патріярхат. Також ніколи не забуваймо знаменного заклику пок. Патріярха Йосифа на відкритті Синоду Українських Католицьких Єпископів у Римі 25.11.1980 року:

«Отож, благаю Вас, будьте моїми послідовниками, продовжуйте гідно і достойно діло, що про нього зі сльозами просить наша Церква і нарід століттями своїм рідним благочестям, за свою правду, свою гідність та свої права».

Любомир Калинич

Писати ці завваги спонукав мене лист Миколи Бараболяка, надрукований у «Свободі» 22 травня ц.р. п.н. «Ще про пастирські листи з нагоди свят». Автор цього листа критикує лист Любомира Калинича, поміщений у «Свободі» 24 липня п.н. «Чого нема в посланні?», тому що Л. Калинич у своєму листі написав, що «У Великодньому Посланні УКЦеркви… багатократно згадується… ізраїльський народ, єгипетську неволю, потоп світу, Авраама та його нащадків, які згодом призабули Правдивого Бога» та що «у цьому довгому посланні, яке нараховує приблизно 2,400 слів, говориться про усе і вся,… але ні одним словом не згадано українського народу, який відсвятковує вперше від понад 70 років радісний празник Воскресення Христового в незалежній вільній батьківщині, яка за Божою волею чудом також воскресла!». Тому до закінчення цього Послання, на думку Л. Калинича, дуже підходив би клич «Христос Воскрес — Воскресла Україна!».

Я передав головні думки листа Л. Калинича, бо М. Бараболяк у своєму листі цього не зробив і тому йому було легко підказувати читачеві, що Л. Калинич публічно «принижує… авторитет і вагу» єпископів і їх Посланій. А тим часом, прочитавши Великоднє Послання, треба ствердити, що Л. Калинич у своєму листі висловив свої побажання в коректній формі і згідно з правом мирянина.

Оправданою є критика М. Бараболяка відносно бажання Л. Калинича щодо закінчення Послання кличем «Христос Воскрес — Воскресла Україна!». Бож «Христос воскрешав людей, але ніхто і ніщо не воскресло на землі власною силою» (лист М. Бараболяка). Такого клича Україні не потрібно.

Коли ж М. Бараболяк пише, що «не годиться публічно принижувати» єпископів, то насувається питання, а чи приватно годиться це робити? А до того М. Бараболяк таки публічно, в своєму відкритому листі, «здавна протестує проти оприлюднювання у щоденній світській пресі цих посланій», а рівночасно застерігається, що це є потрібне, бо це є частина єпископських функцій. Але він хотів би, щоб церковні послання не були публіковані нарівні з публіцистичним матеріялом на сторінках громадсько-політичних періодиків. Їхнє місце — проповідниці, релігійні радіопрограми, а головно церковні періодики, які всі ці послання друкують. Чи ж це не є публічна критика єпископів?

М. Бараболяк дивно розуміє ролю світської преси. Адже завданням і світської, і церковної преси є інформувати і поширювати правду для добра читачів. А він пише, що «Вміщування посланій Владик на сторінках ляїстичної преси, нарівні зі всякою земською буденщиною, може виправдувати такий виступ проти змісту послання, з яким виступив Л. Калинич». Він твердить, що це «невказане і тому, що викликує критицизм, … [якого] існувати не повинно». Досить багато помилок є в його писанні. Раджу М. Бараболякові познайомитися із зверненням папів до журналістів теж і світської преси, щоб вони звертали свою увагу і на церковні справи.

Журналісти — миряни зокрема — не повинні бути пасивними манекенами. Вчення Церкви визначує їх ролю. Вони можуть і повинні дораджувати пастирям у питаннях недогматичних, у справах «буденних», без яких не бути небуденним справам.

Читаючи писання Миколи Бараболяка, насуваються питання: чи світська преса не є гідна друкувати владичі послання, чи ця преса є якоюсь гіршою від «церковних періодиків»? Чи ми маємо прийняти два журналістичні стандарти (а може й дві моралі), один для світської, а другий для церковної преси? Я радію, що «Свобода», та й інша світська преса поширюють інформації про церковне життя. Нині Церква старається вийти з «церковних періодиків» і дістатися до радіо і на екран телебачення. А тут М. Бараболяк радить Владикам обмежитися до проповідниці і періодиків, які мають малий засяг публіки.

Я уважно читаю писання Миколи Бараболяка. В них є і слушні погляди, зокрема коли в них він не заторкує справ, на які загал народу виробив собі опінію згідно з поставою і вченням Церкви.

Знаємо, що загал вірних УГКЦеркви прихильно прийняв ідею Патріярхату, ідею митрополитів Могили і Рутського, церковних кіл у 1848 році та Митрополита Андрея Шептицького і Ісповідника Віри Патріярха і Кардинала Йосифа Сліпого.

Знаємо, що Патріярх Йосиф кинув клич «Єдність Церкви і народу». І знаємо, хто із чужих був проти Патріярхату, і їх причини ми добре розуміємо. А не можемо зрозуміти, чому дехто із своїх станув в опозиції. Між цими останніми «своїми» є і Микола Бараболяк. Гляньмо на недавні його писання. Так у філядельфійському «Шляху» він обороняє номінацію о. Паски на єпископа поза Синодом УГКЦеркви і при тій нагоді там голосить, що «спасіння моєї душі не залежить від того, чи буду визнавати мою віру під Верховним Архиєпископом, Митрополитом чи Патріярхом», і послідовно каже, що нам вже не треба боротися за Патріярхат, бо, мовляв, Слуга Божий Андрей бажав, щоб був православний патріярх, і ми тепер вже такого маємо в особі Патріярха Мстислава Першого. М. Бараболяк не подає умов, з якими Митрополит Андрей був готовим підчинитися православному київському патріярхові, а саме, щоб цей ввійшов у молитовне поєднання із Наслідником св. Петра Папою Римським. Так, як М. Бараболяк ставить справу, то УГКЦерква повинна би підчинитися УАПЦеркві. А це юридично неможливе. Тому його слова є кинені на вітер та баламутять і порушують спокій у громадах.

Але пригадаймо дещо давніші статті Миколи Бараболяка: «Ще про наш фундаменталізм» («Свобода», 24 січня 1987 p.), де він український Патріярхальний рух прирівнює до мусульманського, іранського мілітантного фундаменталізму, а також давнього польського, який «довів до затрати християнських принципів у польському народі»; він твердить, що наділенням нашого Архиєпископа Львова патріяршим саном Патріярхальний рух стремить до того, що «Патріярх мав би бути нашим папою, а той, у Ватикані, хоч Намісник Христа, але без прав Намісника». Я, як один із ініціяторів і постійний провідний учасник цього Руху, відкидаю цей наклеп на Патріярхальний рух.

У статті «Конечна синтеза» («Світло», липень-серпень 1986 р.) М. Бараболяк критикує наші перестарілі форми благочестя, бажає їх усучаснити для молоді, і в цьому, він каже, «треба наслідувати латинян». Знаємо, що офіційно провід нашої Церкви не йде за прикладом латинян, а натомість йде за рішеннями Другого Ватиканського Собору, і за напоминаннями папи, щоб наш обряд відчистити від латинства і зв’язати його із давньою традицією Руської Церкви Київської Митрополії. Чому ж в тому випадку М. Бараболяк не бачить, що він своїми твердженнями публічно критикує становище ієрархії УГКЦеркви?

У статті «Моя відповідь: Дефінітивно на Захід» («Патріярхат», вересень 1987 р.) М. Бараболяк голосить: «Дорожу моїм прадідівським східнім обрядом», але той Київський обряд Москва нещадно знищила і тому «щоб ми… не завертали його до нині неіснуючого “Київського”, слово, не “усхіднювали” його»; для М. Бараболяка «Сьогодні не існує… інший Схід, як той — російський». Він не каже, що він розуміє під «Заходом», який дуже змінився; він не розуміє, що Київський обряд зберігся в церковних книгах, в українському православ’ю та й в УГКЦеркві, катакомбній і діяспорній, і нема потреби шукати східньости у росіян. Просто — існування лише російського Сходу — є так очевидно неправдивим твердженням, що годі його тут спростовувати.

Цей мій огляд хочу закінчити словами о. д-ра проф. О. Музички із його статті «Про петрифікацію» («Патріярхат», грудень 1986 p.), в якій на погляд М. Бараболяка відносно «закостенілої східньої ментальности» той авторитетний священик так відповідає: «Прочитавши це (писання М. Бараболяка), не знаєш, чи сміятися, чи плакати. Автор заторкнув багато важливих проблем у Церкві та Богослов’ї, а головне — не зрозумів чимало явищ у духовному житті Церкви і її Літургії».

 

* Ця стаття була надіслана до щоденника «Свободи»,
але редакція відмовилась її надрукувати.

Здається, немає слів, ні фарб, якими можна передати ці унікальні події, переживання і почування, які відбувались на вулицях Києва і Львова у ці виняткові дні першої річниці незалежности України. Все це сталось, як сон. Тому рік пролунали перші слова проголошення незалежности, самостійности і соборности української держави, як несподівана блискавка над українським небосхилом, а сьогодні відзначуємо один рік її життя. Незалежність української держави з’явилась, як мітичний Фенікс, до нового, творчого життя. Тому рік, коли до нас у діяспорі долітали слова деклярації — проголошення незалежности України навіть не могли подумати, що через рік будемо брати безпосередню участь у святочному відзначенні однорічного життя молодої незалежної української держави, що доведеться свобідно, без страху гуляти вулицями Києва і Львова, ходити стежками великих українських князів і гетьманів, подивляти красу Києва та чудового Дніпра. Справді, краса Києва і Дніпра прямо очаровує людину, але, на жаль, трагедія Чорнобиля відстрашує людей насолоджуватись хвилями Дніпра. Забруднення вод Дніпра є пострахом для населення.

Під кінець серпня майже всі київські готелі були переповнені гостями із східньої і західньої діяспор. Тим разом для гостей Київ був іншим, бо учасники, що прибули на Всесвітній Форум Українців, почувались, як у себе дома, на своїй вільній і незалежній батьківщині. Це особливе почуття, якого ми дотепер ніколи не мали, бо навіть як приїжджали перед тим, як туристи, то ми все були чужинцями для офіційних чинників. Вже сама Українська Авіялінія, що була на трасі Нью-Йорк — Київ, викликала в українських пасажирів певну гордість, що ми не останні, що ми не є безбатченки. Правда, літаки закуплені від поляків з польськими написами, але через гучномовці вже звучить українська мова, хоч обслуга на літаку між собою вживає російської мови. На українському летунському майдані Бориспіль довга процедура. Делегатів і гостей на Всесвітній Форум Українців з рамени оргкомітету зустрів В. Якимець, який подав поточні інформації і призначення до готелю. Подав, який є офіційний курс доляра і на чорному ринку, остерігаючи, щоб бути обережним з чорним ринком, бо є фальшиві купони.

Всесвітній Форум Українців

розпочався 21 серпня 1992 року молитвою «Боже великий, Творче всесильний» у палаці культури «Україна». Це гарна і репрезентативна споруда з просторою залею і сценою. Перед тим від 18 до 20 серпня тривала реєстрація учасників-делеґатів і гостей, яка відбувалась у Міжнародньому центрі культури і мистецтва.

За президіяльним столом засіли члени Оргкомітету, президент Леонід Макарович Кравчук, деякі члени уряду та запрошені гості. Офіційне відкриття Всесвітнього Форуму Українців зробив голова Оргкомітету Микола Жулинський, який в коротких словах привітав учасників форуму.

Слід звернути увагу, що чомусь організатори Всесвітнього Форуму Українців не передбачили, щоб таку особливу подію, крім відспівання пісні, започаткувати наради молитвою, щойно на залі запрошено двох присутніх на залі владик Митрополита Української Католицької Церкви Максима Германюка і Митрополита Української Православної Церкви київського патріярхату Філарета Денисенка, які разом проказали молитву «Отче наш».

Після цього довшу промову виголосив президент Л. М. Кравчук. На жаль, промова президента до справді святочної атмосфери причинилась до зайвого несмаку. Йдеться про те, що на такого роду форумах не варто вносити полемічні нотки, не варто розправлятись зі своїми політичними противниками, а що найгірше, не варто їх називати по імені.

Отже, тут ішлось про «Рух», який розколовся, а розкол приписано Чорноволові. Можливо, що це і незаперечна правда, але це не було місце про це говорити. Цей факт викликав серед присутніх несмак, а серед деякої частини пряме обурення, і на залі почулися вигуки: «бу-у, бу-у…». При цьому можна сказати, що президент Л. Кравчук має поганих дорадників, а що гірше, поганого промовописця. На жаль, це завважується і в інших промовах президента.

Після цього слідували дальші доповіді, серед яких слід назвати доповідь президента Республіканської асоціяції українознавців Івана Дзюби, яка була найбільш концептуальна, глибоко осмислена. Вона була на потребу сьогоднішнього і завтрашнього дня.

Можна тільки висловити жаль до президента СКВУ Юрія Шимка, який мав говорити на тему «Західня діяспора: завдання і перспективи діяльности», чомусь трішки розминувся з темою. Замість говорити про перспективи, дав лекцію президентові Л. Кравчукові, що і як треба діяти, а на закінчення прочитав меморандум, який пляновано особисто вручити президентові Кравчукові. (Для інформації слід подати, що Ю. Шимко був організатором і очолював делегацію, яка складалась з біля 25 осіб, для зустрічі з президентом Л. М. Кравчуком, щоб вручити згаданий меморандум, яка, на жаль, вийшла не надто щасливо).

Там знову була викладена лекція Л. Кравчукові. Також була мова про підписання договору Л. Кравчука з Б. Єльциним, як факт доконаний, що не відповідало правді, бо це була тільки одностороння пропозиція з російської сторони. З цього можна зробити заключення, що дехто їхав на ці святкування не для того, щоб підкреслити і віддати належне за пройдений однорічний період незалежности України та визначити її перспективи на майбутнє, але, щоб поширювати свої вузько групові чи особисті інтереси.

На особливу увагу заслуговував виступ члена Координаційної ради Товариства «Славутич» Олександра Руденка-Десняка, який у своєму слові розказав багато цікавих моментів з життя українців у Москві та на терені Російської Федерації. Вказав на багато різних труднощів, які має українська меншина в Росії. Українська діяспора на Сході потребує окремої уваги й допомоги. Чи сьогодні молода українська держава буде здібна і спроможна цю допомогу подати, трудно сказати, а тим більше під сучасну пору, коли є багато різних першочергових завдань до виконання. Такі виступи і їм подібні вказували для учасників форуму про складність проблем української меншини у розсіянні. Ці проблеми зовсім інші від української діяспори на Заході. Найбільше відчутними є економічні проблеми, які не можна легко розв’язати.

О дванадцятій годині дня, того ж 21 серпня, на останньому поверсі палацу культури «Україна» відбулось пресове звідомлення з проведених нарад Форуму для закордонних журналістів, яким провадив начальник відділу інформації Міністерства закордонних справ України Володимир Л. Чорний, а також відповідав на питання Іван Драч.

Після обіду дальше проводились наради. Виступали з короткими промовами поодинокі особи. Серед них виступав генеральний секретар закордонних справ УГВР Микола Лебедь, який розказав про дію українського резистансу під час Другої світової війни. Далі виступали Іван Драч, Павло Попович (Москва), Дмитро Павличко, Богдан Гаврилишин, Василь Маркусь, Павло Мовчан, Олександр Гарканець (Казахстан), Мирослав Маринович,Юрій Колєсніков, Лариса Скорик, Вячеслав Чорновіл, Михайло Горинь, Костянтин Морозов, Юліян Тамаш й інші. Післяобідня сесія тривала до шостої години вечора. Треба відмітити, що це було велике перенасичення виступами. Слухач не мав фізичної спроможности всього схопити. Серед виступаючих було чимало таких, які не мали що сказати. Під тим оглядом організатори були замало селективні. На жаль, мало з виступаючих додержувались передбаченого регляменту.

На закінчення першого дня нарад Всесвітнього Форуму Українців відбувся концерт творчої молоді «Рок-Академія» популярної музики «Молода Україна», що відбувся у залі Міжнароднього центру культури і мистецтва. Можливо, концерт сучасної музики не дуже відповідав для цього слухача, але з цього можна було зробити дуже виразний висновок, що під тим оглядом мистецько-музичної творчости Україна не відстає від того напрямку музики на Заході. Слід підкреслити, що програму концерту розпочато молитвою і молитвою закінчено, що також має свою вимову.

Другий день нарад, себто 22 серпня, до обіду відбувався по секціях, яких було всіх вісім. Кожна секція мала своє окреме приміщення, розкинені по Києву. Якщоб наради секцій були б відбувались в одному будинку, то можна було б брати участь на кількох, а так можна було бути виключно на одній. На секціях обговорювалось багато різних актуальних проблем. Крім цього були «круглі столи», яких було шість, також розкинених по різних місцях. Мені довелось бути на міжконфесійній секції, що відбулась у домі Спілки Українських Письменників. До речі, заля виявилась замалою. Тут в основному зібрались переважно владики, священики, пастирі і миряни різних конфесій, які активно виступили та висловлювали цікаві думки.

Ось деякі думки, що були висловлені на форумі цієї секції. Довше вдумливе слово, треба підкреслити, спонтанне слово, бо до нього не приготовлявся, виголосив о. д-р Іван Музичка. Зайняв слово митрополит Володимир (Сабодан) з Української Православної Церкви, який тепер сидить у Київській Лаврі. Він сказав — наша розмова буде дружня і приязна. У Церкві не було іншого шляху, як іти з своїм народом. Чи хтось змінив наш світогляд? Останньо у церкві чомусь замість Тарасового слова «обніміте» часто чуємо розпни, розпни… Ми розуміємо дію політиків. Ось у Луцьку замкнено церкву, там автокефальники намагались забрати катедру для себе. Де ж тут миротворчість? Церква повинна спиратись на християнських ціннощах.

Митрополит Філарет (Денисенко) у своєму слові наголосив, що у незалежній державі повинна бути незалежна Церква. Знаємо, що у ранніх роках нашого християнства греки старались настановляти своїх митрополитів, але наші князі старались мати своїх, українських владик. Отже йшла боротьба за незалежність. У 1654 р. Росія доклала всіх зусиль, щоб Київську Русь приєднати до Росії. Держава не може бути незалежною, як Церква є залежною. Нагадав, що Українська Автокефальна Православна Церква, що постала у 1918 році, не вдержалась. Нагадав, як по православних церквах виклиналось ім’я Івана Мазепи. Українська Автокефальна Православна Церква Київський Патріярхат бажає відновити, історичний патріярхат…

Патріярх Мстислав сказав, що тут були висловлені цінні думки. Як бачимо, церковні справи є дуже важкі. Український народ є розкинений по цілому світі, а що ми думаємо про державу, про богослов’я… Церква може тільки сослужити з державою, але держава не може вмішуватись у церковні справи. Держава накидає своїх кандидатів, так було в минулому і так є сьогодні. Державі не обійтися без Церкви…

Сергій Білокінь розказав, на основі простудійованих документів, як НКВД нищило християнську Церкву.

Митрополит Максим Германюк ствердив, що ми повинні змагати до цього Господнього «щоб усі були одно». Ми не повинні нікого оскаржувати, нікого не осуджувати, кожний це скаже сам перед Богом. Ми повинні себе шанувати, ми мусимо разом сходитись, себе поважати, молитись і себе взаємно пізнавати. Скажім собі, що ми бажаємо жити спільно.

Мирослав Маринович, відомий дисидент, висловив жаль, що митрополія УАПЦ під час святкування 1000-ліття християнства Руси-України не знайшла спільної мови зі сторони католицької ієрархії… Одна жінка закликала, щоб в першу чергу помирились священики. Знову ж інша жінка з Дніпропетровського звернула увагу, що на 70 відсотків українців немає на своїй землі ні одної української церкви, а всюди панує дух російської церкви. Виступало багато представників євангельсько-баптистських з’єднань, які закликали до молитви.

Безперечно, така міжконфесійна зустріч була б куди більше корисна, якщо б для цього було призначено більше часу, але і це було корисне, що одні на одних подивились і взаємно себе послухали і побачили, як багато треба працювати для того, щоб відродити віру в Христа і змагати до того Господнього — «щоб усі були одно». Час наглив і не давав можливости все якслід передумати й глибинно осмислити, бо треба було кінчати.

У пообідніх годинах у палаці культури «Україна» відбулось урочисте засідання Верховної Ради та уряду України на пошану Дня Незалежности України. На цьому форумі президент Леонід М.Кравчук, у відміну до попереднього дня, виголосив чудову, глибоко осмислену святочну промову, яка викликала бурю оплесків. Після цього запрошено до слова президента УНР у екзилі Миколу Плав’юка, який виголосив річеве коротке слово, стосовне до хвилини часу, відмічуючи факти, чим екзильний уряд займався на чужині, яку проводив працю, щоб належно інформувати чужинецький світ про Україну. Передаючи мандати екзильного уряду президентові України Леонідові Кравчукові, сказав, що з цією хвилиною перестає існувати екзильний уряд УНР. Це справді була зворушлива хвилина, яку учасники піддержали довготривалими оплесками. Після цієї церемонії у вечірніх годинах відбувся величавий концерт, у якому взяли участь багато різних співочо-музичних і танцювальних ансамблів. Це був вияв високого рівня музичного, хорового і танцювального мистецтва. Можливо, було б куди краще, якщо б були обмежились до клясичного хорового і музичного мистецтва, а балет і гопак відклали на інший раз.

На жаль, організатори на неділю, 23 серпня, не передбачили відповідного часу на молитву — Службу Божу, себто на подяку Всевишньому Господеві за всі блага. Незалежно від того, що праці Форуму продовжувались, частина мирян, священиків і владик УКЦеркви зібрались біля церкви на Аскольдовій могилі, і там була відправлена торжественна Служба Божа. В той же самий час також була відправлена Служба Божа під дзвіницею при Покровській вулиці 6, де є офіційна парафія Української Католицької Церкви, парохом якої є студит о. Валерій Шкарупський, яка підлягає юрисдикції Патріярхові Мирославові-Іванові Любачівському. Перша згадана парафія, якої парохом є о. Ігор Онишкевич, ЧСВВ III ступеня, що означає одружений священик, яка невідомо чому підлягає єп. Дмитеркові у Івано-Франківську. Це виглядає трохи парадоксально, але така є дійсність. Можемо поставити питання, що шукає в Києві Владика Дмитерко? Чому о. Ігор Онишкевич поза відомом Глави УКЦеркви Патріярха Мирослава-Івана творить ще одну парафію, коли така вже була і є? Без сумніву, є місце для всіх, але не слід починати історії від себе. Ось у Казахстані шукають і просять священика і не знаходяться ті, що посвятились працювати у Божому Винограднику.

Наради Всесвітнього Форуму у неділю закінчились спільною вечерею. Треба відмітити, що багато виступів на форумі були безпотрібними й зайвими, бо вони своїм змістом нічого не вносили до тієї скарбниці, яка тому рік відродилась — української державности. Це саме можна сказати про виступи у понеділок, 24 серпня, на Софійській площі. Ті, що на Софійській площі, намагались вирішувати дальшу долю України, міняти уряд, закривати прозорі кордони, організувати українську армію і проводити свої особисті чи клікові порахунки, звичайно, помилялись, бо цих питань, які, звичайно, треба вирішувати, але в жодному випадку не на такому форумі. Цей форум на Софійській площі мав заманіфестувати факт, що Україна появилась на мапах світу як самостійна, незалежна українська держава.

На закінчення можна поставити питання, чи Світовий Форум Українців осягнув те, що перед собою ставили організатори? На мою скромну думку, він розминувся з ціллю, але зате був блискавичною лекцією, як улаштовувати подібні імпрези на майбутнє. Учасники форуму роз’їхались з різними почуттями, але залишився незаперечний факт, що молода українська незалежна держава існує, росте і розвивається, може не так скоро, як дехто цього собі бажає, але незаперечно росте, а це є найбільш істотне.

Всесвітній форум українців у Києві закінчився створенням Української Всесвітньої Координаційної Ради (УВКР), до якої делегують по чотирнадцять представників від західньої, східньої діяспор і України. Ця Рада буде діяти між всесвітніми конгресами.

Львів по-своєму відзначив річницю незалежности України

Сотні тисяч львів’ян і околиць відкриттям пам’ятника Тарасові Г. Шевченкові, за спорудження якого боролись довгі, довгі роки, відзначили першу річницю незалежности України. Здавалось, що хмарна з дощем погода переб’є і відстрашить львів’ян, але над сподівання на той час і небо трішки прояснилось, і львів’яни масово заповнили Проспект Свободи і всі сумежні вулиці. Хмари людей прибули, щоб бути безпосередніми учасниками тієї небуденної події, на яку древній Львів чекав сотні років, а водночас з тим, щоб підкреслити і відзначити, що український народ після довгої неволі став господарем на своїй прадідній землі. Це справді ціла симфонія людських почувань, які поруч всієї складности різних проблем молодої — однорічної незалежної української держави були тими промінчиками, які вказували шлях до українського сонця, до кращого завтра.

На Проспекті Свободи майоріли українські синьо-жовті прапори, у етер неслись святочні слова — відкриття посадника міста Львова Василя Шпіцера, святочні промови, молитовні, народні і на слова Т. Шевченка пісні, чудово виконані різними мистецькими ансамблями міста Львова. Це була справді унікальна і незабутня хвилина радости, радостей у житті, довгому і страждальному житті українського народу. Сповнилось ось це Шевченкове: «Будеш, батьку, панувати…».

Можна б тут було говорити про сам пам’ятник, який не всім сподобався, а зокрема українській діяспорі на Заході, але це вже не має значення. Покищо стоїть сам пам’ятник Т. Шевченкові, а фасада, яка буде ще добудована, може додасть певної мистецької завершености і може при тому згубляться соцреалістичні вплив и на мистецьку творчість пам’ятника. На жаль, і тут, у Львові, деякі промовці, а маємо тут на увазі Валентина Мороза, який не відчув духу часу, що це був час не на політику і критику президента Л.Кравчука, але на слово, присвячене великому генію української нації Т. Шевченкові. Поминаючи всі недоліки, Львів гідно відзначив першу річницю незалежности України величавим відкриттям пам’ятника Т. Шевченкові.

У Львові відбувся Світовий Конгрес Мирян

Світовий Конгрес Мирян, що відбувся у Львові у будинку Профспілок, при вул. Володимира Великого 50, слід також розглядати в аспекті подій відзначення першої річниці незалежности України та перепохоронення св.п. Патріярха Йосифа. До речі, слід підкреслити, що Світовий Конгрес Мирян, що відбувся 25 і 26 серпня 1992 року, є незаперечним плодом зерна, яке засіяв св.п. Патріярх Йосиф. Організаторами Конгресу Мирян були Українське Патріярхальне Світове Об’єднання (УПСО) і Мирянські Організації у Львові, а господарями були львів’яни.

У Конгресі взяло участь сто сімдесятвісім осіб, у тому сто двадцять з України і п’ятдесятвісім осіб з діяспори.

Наради Конгресу, які відкрив депутат до Верховної Ради України і один з членів Оргкомітету по відбутті конгресу Михайло Косів, розпочато молитвою. Продовжуючи, М.Косів привітав Владику Филимона Курчабу, о. Івана Дацька і голову Львівської Ради Миколу Гориня, які зайняли місця у президії, присутніх отців та всіх учасників. «Вчора, — сказав М. Косів, — ми святочно відкрили пам’ятник Т.Шевченкові, закінчивши одну фазу наших змагань, сьогодні ми ставимо черговий крок у релігійно-церковному житті і стоїмо перед похороненням св. пам’яти Патріярха Йосифа».

Після відкриття Конгресу Владика Курчаба прочитав привітання від Патріярха Мирослава-Івана, яке друкуємо на іншому місці. Микола Горинь привітав конгрес від Львівської обласної Ради, підкресливши, що на шляху нашої національної і релігійної незалежности впало багато жертв, яких трудно почислити. Сьогодні покладаємо великі надії на зародок мирянського руху в Україні, перед яким стоять важливі завдання. Голова УПСО Василь Колодчин, який також зайняв місце в президії, склав щире привітання для учасників конгресу, підкресливши, що ми, тут присутні, а ще більше неприсутні, є духовими дітьми світлої пам’яти Патріярха Йосифа і зійшлись тут, щоб спільними силами продовжувати візію й ідеї Патріярха Йосифа. Після привітів предсідник М. Косів попросив цілу низку осіб до почесної президії. Дальше слідували запляновані доповіді.

Першу доповідь на тему «Релігійне відродження в Україні як один із основних факторів розбудови української незалежної держави» виголосив Михайло Косів. Доповідач проаналізував ситуацію релігійного питання в Україні, яка вона була в далеко і близько-минулому і яка під сучасну пору. Підкреслив, що українське політичне життя багато покладало на духовно-релігійне відродження. Підкреслив, що до релігії повертаються вчорашні атеїсти-комуністи. Відмітив, що на Україні є біля 170 костьолів. Доповідач цікаво схопив і представив релігійно-церковні питання в Україні.

Отець д-р Іван Дацько у своїй доповіді на тему «Легалізація Української Греко-католицької Церкви: проблеми й перспективи» підкреслив, що легалізація стала більше академічною, але дійсність є іншою. За все те, що сьогодні маємо на релігійно-церковному полі, ми можемо тільки завдячувати Божому Провидінню. Сьогодні УГКЦерква начисляє п’ять мільйонів вірних. Слід зупинитись над питанням про відношення держави до Церкви, про дипломатичні відносини Ватикану з нашою Церквою та в загальному з Україною. Поставив питання, як нам прямувати до релігійної єдности в Україні. Марґінесово згадав про велике число абортів й проблеми корупції та хабарництва, що сильно негативно впливає на розвиток соціяльного життя. Без сумніву, треба б також визначити ролю української діяспори. Церква сама без уряду не може переводити більших проектів. Доповідач підкреслив, що коли Церква буде тісно співпрацювати з мирянами, то наш екуменізм буде успішним.

У міжчасі Конгрес обрав комісії: до номінаційної обрано Романа Чмелика, Олександра Пришляка, Івана Гречка; до статутової обрано Олександра Пришляка, Михайла Косіва, Василя Колодчина, Ярослава Гавриха й Ігоря Матушевського; до резолюційної обрано Миколу Галіва, Рому Гайду, Сидора Тимяка, Лесю Храпливу-Щур, Леоніда Рудницького, Василя Маркуся, Костюка і Юзьківа.

Д-р Дмитро Степовик, відомий з своїх писань та виступів на релігійно-церковні теми, говорив про «Проблеми християнського екуменічного руху в Україні». Доповідач чітко визначив проблеми Церкви, вдаючись до богословських критеріїв. Висунув думку, що атеїзм є також своєрідною релігією, бо посідає деякі релігійні елементи. Також відмітив, що в останньому часі миряни перебирають принципи душпастирювання, а особливо і наполегливо шукають спільної мови і активно проводять екуменізм у нашій Церкві, підкреслюючи, що всі ми є православні по вірі і католики по любові. Католики повинні перестати критикувати православних. Ми повинні дальше змагатись за визнання патріярхату УКЦеркви у Римі, продовжувати екуменічний рух, не вносити місцевих конфліктів до Церкви. Висловлені думки Д. Степовиком заслуговують на окрему увагу, бо це дорога для того «щоб усі були одно».

Отець Мирон Бендик у своїй співдоповіді на тему «Легалізація Української Греко-католицької Церкви: проблеми і перспективи» підкреслив, що треба дальше змагати до повної регабілітації Української Католицької Церкви, як також порушив пекуче питання церковної власности, яка була перед 1946 роком. Тоді всі церкви в Західній Україні належали і були власністю УКЦеркви. Розв’язка цього питання є дуже трудною, але треба шукати різних можливостей, щоб її знайти. Також підкреслив, що деяким наших священикам в Україні перешкоджає комплекс підпільности. Це справді дуже складне питання.

Іван Гречко, що є головою Клюбу Католицької Інтелігенції, говорив про «Християнізацію культури і духовних вартостей в Україні». Доповідач цікаво осмислив свою тему. Відмітив, що наша Церква, а точніше ієрархія, не дуже цікавиться мирянським рухом і не сприяє його розвиткові. Шкода, що немає мирянської преси, яка б могла підносити релігійно-церковні проблеми мирян, підкреслив доповідач.

Першою сесією керував Михайло Косів, а другою Леонід Рудницький. Надзвичайно цікаву і глибоко продуману доповідь архимандрита Любомира Гузара (який не був присутній через смерть мами) на тему «За відродження духовости, за християнську Україну» прочитав Олександер Пришляк. Доповідач підкреслив, що допомога для Церкви — це допомога для нас самих. УКЦерква мусить сьогодні дивитись не на Галицьку частину, але на цілу Україну. Така повинна бути візія нашої Церкви. Ми можемо ставити перед собою питання, чому Господь дозволив на такі великі наші жертви? Відповідь на ці й інші питання дає нам ясну картину, як далеко ми є позаду у богословському відношенні. Треба пам’ятати, що вороги Церкви не знищать її, бо це Божа Установа.

Отець д-р Іван Музичка говорив про «Ідею українського патріярхату в житті та діяльності Блаженнішого Патріярха Йосифа Сліпого». Слід підкреслити, що доповідач о. Іван Музичка належить до тих небагатьох священиків, який вміє словами кольоритно накреслити ситуації, проблеми і силюетки людей. Доповідач розгорнув широке полотно, на якому барвисто представив широку творчість Патріярха Йосифа та його унікальну візію про УКЦеркву.

Д-р Михайло Димид, як знавець канонічного права, говорив на тему «Канонічно-юридичне завершення процесу формування нашої Церкви, усталення її місця у Церкві Вселенській». Доповідач до цих питань підійшов з правної точки зору. Він відповідними прикладами і посиланнями на документи доказував, що УКЦерква повинна була вже давно мати своє патріярше завершення.

Проф. Василь Маркусь доповідав на тему «Принципи побудови стосунків поміж Церквою і державною владою». Тема важлива, і доповідач її цікаво представив. Доповідач оправдано обстоював, що держава не повинна втручатись у церковні справи.

На другий день конгресу доповідали: Василь Колодчин про завдання мирянського руху, а Микола Галів — «Для чого створюється мирянські організації у світі. Їхня мета і принципи діяльности». Рома Гайда з’ясовувала питання поновного входження українських релігійних організацій у світові структури мирянських організацій. Тут в першу чергу йшлось про відому міжнародню організацію «Пакс Романа». Цікаво представив ролю мирян в Українській Католицькій Церкві о. мітрат Роман Ганкевич. Про досягнення і проблеми добродійної організації, відомої під назвою «Марійський рух», в Україні доповідала Стеф. Шабатура. Д-р Борис Ґудзяк говорив на цікаву тему — участь молоді у церковно-релігійному житті. Треба радіти, що участь молоді в релігійно-церковному житті в Україні без порівняння є більшою, як у діяспорі. Леся Xраплива-Щур говорила про християнську родину і ролю в ній жінки. Про суспільну етику та християнську соціяльно-економічну програму в пристосуванні до української дійсности доповідав проф. Володимир Мокрий. Кінцевою доповіддю була «Українська Церква і громада у світі», яку виголосив Роман Кравець.

З повищого видно, що Світовий Когрес Мирян заторкнув широкий вахляр релігійно-церковних проблем. Слід завважити, що програма, поза всяким сумнівом, була перенасичена. Дослівно не було часу на обговорення хоч деяких питань, а це велика шкода, бо напевно дискусія і форма запитань були б увипуклили і доповнили не одну з виголошених доповідей.

Під час другого дня нарад був учасником конгресу патріярший архимандрит о. д-р Іван Гриньох, довголітній співробітник Патріярха Йосифа, якого привітав предсідник нарад Михайло Косів. Отець Іван Гриньох щиро привітав учасників конгресу, підкресливши, що нам треба постійно переображуватись, як про це говориться у празник Переображення Господнього. Наша Церква не є Церквою Галичини, але Церквою вселенського християнства. Христова Церква вічно переображується, оновлюється і є живою творчою Церквою.

Олесь Пришляк зреферував статут створеної нової організації: «Світовий Християнський Конгрес Української Греко-католицької Церкви».

Після прийняття статуту обрано управу, якою керуватиме двоє співголов, якими є Михайло Косів — Україна і Василь Колодчин — діяспора, США, заступниками голови обрано Ігоря Матушевського — Україна й Олега Гнатюка — Польща, секретар — Роман Чмелик —Україна, скарбник — Ганна Іваниць — Україна і двоє членів: Борис Ґудзяк — США і Богдан Трояновський — Україна.

Передбачена також Головна Рада, до якої мають делегувати своїх представників мирянські організації в Україні і діяспорі. Число делегатів визначає статут. До Контрольної Комісії вибрано: Анізія Кравчук, Мельник, Р. Кравець, М. Гуменюк, М. Косів і Анна Мороз. У Конгресі взяло участь 180 осіб, у тому 120 з України і 58 з діяспори.

Микола Галів прочитав випрацьований резолюційною комісією текст резолюцій, які за незначними завваженнями прийнято. Текст резолюцій друкуємо на іншому місці. В імені Конгресу Василь Колодчин висловив щиру подяку Оргкомітетові, а зокрема Лесі Крип’якевич, за її особливу дбайливість та організаційну підготовку. Конгрес закінчено молитвою.

У патріяршій палаті катедри св. Юра, о годині 6 вечора відбулася авдієнція учасників Конгресу у Патріярха Мирослава-Івана. Обидва співголови, Михайло Косів і Василь Колодчин, поінформували патріярха про відбутий Світовий Конгрес Мирян, який закінчився створенням Світового Християнського Конгресу УГКЦеркви. Після цього Патріярх Мирослав-Іван подякував за інформацію, розказав про проблеми Церкви та спроби за визнання Апостольською Столицею патріярхату нашої Церкви. На закінчення Патріярх побажав обраній управі Світового Християнського Конгресу успіхів у праці та уділив усім патріярше благословення.

Відбувся у Львові сьомий з черги З’їзд делегатів УПСО

27 серпня 1992 р. у Львові у залі Профспілок, при вулиці Володимира Великого 50, відбувся сьомий з черги з’їзд делегатів Українського Патріярхального Світового Об’єднання, у якому взяло участь двадцять один делегат та гості. З’їзд відкрив голова УПСО Василь Колодчин, привітавши учасників з’їзду, та попросив о. мітрата Романа Ганкевича провести молитву. З’їздом керувала президія у складі: Олександер Пришляк — голова, Роман Кравець — заступник, Василь Никифорук і Оксана Тарнавська — секретарі. Після прийняття порядку нарад обрано комісії: до номінаційної увійшли Ярослав Гаврих, Микола Когут, Леся Храплива-Щур, Олександер Пришляк, Іван Бобин; до верифікаційної увійшли Рома Гайда, Антін Ґралюк і Сидір Тим’як; до статутової увійшли Роман Кравець, Василь Маркусь, Сидір Тим’як; до резолюційної увійшли Микола Галів, Рома Гайда і Василь Колодчин.

З огляду на обмежений час уступаючі члени управи склали дуже короткі усні звіти, а письмові були передані до секретаріяту. Першим звітував голова Василь Колодчин, який підкреслив, що його праця була складною, бо приходилось робити різні поїздки до Англії, Австралії, Канади і двічі на Україну, відмітив відбуті засідання та участь у різних спільних громадських акціях. Микола Галів склав звіт з редакційної праці, вказуючи на труднощі у праці, а також сказав кількома реченнями про працю адміністратора д-ра Володимира Пушкара, який хоч був у Львові, але занедужання недозволило йому особисто скласти звіту. Леся Храплива-Щур склала звіт з пресової референтури. Був прочитаний звіт Контрольної Комісії Ігоря Гайди з переведеної контролі, у якому була подана пропозиція на уділення абсолюторії. Дальше слідували короткі інформаційні звіти з поодиноких країн. За Австралію звітував Антін Ґралюк, за Англію — Роман Кравець, за Бельгію Микола Когут, за Німеччину Іван Бобин, за США Рома Гайда, за Канаду о. мітрат Роман Ганкевич, за Союз Братств і Сестрицтв Василь Маркусь. Дальше слідувала коротка виміна думок над заслуханими звітами.

На внесок Контрольної Комісії, піддержаний у залі, уділено абсолюторію уступаючій управі УПСО. Тому що обрані комісії, такі як статутова і резолюційна, не мали можливости працювати, прийнято пропозицію резолюційної комісії, щоб з’їзд УПСО прилучився до прийнятих резолюцій, які були прийняті Світовим Християнським Конгресом УГКЦеркви. Пропозицію прийнято, а статутова комісія буде працювати між каденціями. Номінаційна Комісія подала наступний склад управи УПСО: Василь Колодчин — голова, Мирослав Лабунька (США), о. Роман Ганкевич (Канада), Роман Кравець (Англія), Юрій Конюшко (Австралія) — заступники голови; Володимир Баран (США) — секретар, Анатоль Ромах (США) — скарбник, Леся Храплива-Щур (Канада) — пресова референтка; члени ради: Антін Ґралюк (Австралія), Антін Хлопецький (Аргентіна), Ярослав Гаврих і Маркіян Шептицький (Англія), Іван Бобин (Німеччина), Оксана Бережницька, Рома Гайда, Дарія Кузик, Василь Маркусь, Василь Никифорук, Олександер Пришляк, Леонід Рудницький, Сидір Тим’як (США); Мирон Барабаш, Мирослав Гладишовський, Методій Кінах, Павло Копачівський, Степан Петелицький, Роман Рожак, Ярослав Сиваник (Канада), Кирило Митрович (Франція), Союз Братств і Сестрицтв Омелян Басюк (США). Контрольна Комісія: Ігор Гайда (США) — голова, Юрій Буцяк (Англія), Рома Дигдала і Любомир Калинич (США), Іван Равлюк (Англія) і Оксана Тарнавська (Австралія). Товариський Суд: Микола Кушпета (Канада) — голова, Михайло Василик (Аргентіна), Михайло Марунчак (Канада), Богдан Шарко (Німеччина), Микола Щупляк (Англія).

Редактор «Патріярхату» — Микола Галів, адміністратор — Володимир Пушкар (США). Номінаційна Комісія: Іван Бобин, Ярослав Гаврих, Микола Когут, Олександер Пришляк і Леся Храплива-Щур. Запропонований склад був прийнятий. Голова Василь Колодчин подякував за вибір і з’їзд закінчено молитвою, яку провів о. мітрат Роман Ганкевич.