Любомир Гузар

Із залі нарад Синоду УКЦеркви, що відбувся у Римі від 16-25 листопада 1995 p., вийшла вістка, що Папа Іван-Павло II визнав о. д-ра Івана Хому і о. д-ра Любомира Гузара єпископами УКЦеркви. Про це вже була тільки згадка у попередньому, січневому числі. Обидвох названих отців і сьогодні вже покійного о. Степана Чміля 2 квітня 1977 р. висвятив св.п. Патріярх Йосиф. Свячення відбулись тайно у каплиці манастиря Отців Студитів у Кастель Ґандольфо, без відома папи, що створило проблему. Це також історія нашої Помісної УКЦеркви, з приводу якої можна б багато чого болючого і неприємного сказати у сторону деяких наших владик.

У першу чергу слід відмітити особливу передбачливість і візію самого святителя, себто Патріярха Йосифа, який усе своє багатотруднеє життя віддав служінню українській Христовій Церкві й українському народові. На його очах знищували Українську Церкву, якої він був Митрополитом. Блаженніший Митрополит Йосиф старався у найтяжчих обставинах, на засланні, продовжити життя УКЦеркви, висвячуючи Христових апостолів — єпископів, які продовжували нести хрест Української Христової Церкви. Блаженніший Йосиф продовжав це робити і тут, у діяспорі, після його звільнення. З тією ціллю Блаженніший Йосиф відпорошив ідею патріярхату нашої УКЦеркви і формально висунув це питання на форумі Вселенського Собору Ватиканського ІІ, яку соборові отці прийняли оплесками. До речі, на Четвертому каменноугольному Синоді, що відбувся у 1969 році в Римі, на якому зформульовано листа-прохання до Папи Павла VI, щоб піднести нашу Церкву до гідности патріярхату, який підписали всі владики, за виїмком трьох. На листа наших владик прийшла відповідь аж 7 липня 1971 р. Відповідь була відмовною, мотивуючи такими аргументами, слова папи: «Бо існують канонічні, історичні, духовні й душпастирські причини, які у сучасному укладі справ не дозволяють Нам задовольнити мольби і прохання католицької ієрархії українців». У цьому ж самому листі є цікаве ствердження, «що — принаймні у теперішньому часі — неможливо здійснити створення українського патріярхату».

Блаженніший Йосиф дуже добре знав ціну цієї відповіді. Він був свідомий, що за цими «причинами» криються не церковно-християнські, але суто політичні мотиви. На жаль, вони чомусь не перевелись і досьогодні. Блаженіший Йосиф, маючи сильну піддержку серед зорганізованого мирянства, після довгих роздумів рішився прийняти титул «патріярха» і автоматично прийняти патріярший устрій для нашої Церкви.

На наших очах розвивались події Вселенської і Української Церков. І сьогодні ми є безпосередніми свідками воскресіння нашої УКЦеркви на рідних землях. З тим зникли всі причини історичні, включно з фізичною територією, які так твердо ставились перед нашою Церквою, але посьогодні не визнано, ні не проголошено патріярхату Помісної УКЦеркви. Тут картина є дуже ясна, її не потрібно пояснювати.

Блаженніший Йосиф не знав, як ще довго буде панувати атеїстично-комуністична тиранія, але йому йшлось про продовження життя нашої Церви в Україні, і тому він рішився висвятити потаємно трьох владик з призначеннням для України, ними були о. Іван Хома, о. Любомир Гузар і о. Степан Чміль, на жаль, останній передчасно помер. Цей акт свячення мав був залишитись у таємниці. Так не сталось. Особисто Блаженніший Йосиф це питання з’ясував Папі Іванові-Павлові ІІ і просив його вирішення. У міжчасі ставилось питання, чи мав право Блаженніший Йосиф висвячувати єпископів. Згідно з підписаними берестейськими Артикулами, так мав повне право. Свячення були важними. Ніхто не заперечив їх важности, і на тій основі прийшло визнання.

До речі, цю справу також порушував перед Папою Іваном-Павлом II Патріярх Мирослав-Іван. Це питання було також поставлене на одному з Синодів УКЦеркви, що відбувся у Римі, на якому більшість проголосувала проти прийняття їх до єпископського грона і визнати їх єпископами.

Звичайно, для о. Івана і о. Любомира така постава більшости наших владик напевно була болючою, з приводу чого можна б багато сказати, але, може, на це не тут місце. Згадані владики цю поставу прийняли спокійно і гідно свого сану. Вони могли і напевно мали оправданий жаль, бо вони з послухом виконали те, що їм казав глава УКЦеркви Патріярх Йосиф. За свій послух, відданість прийшлось дорого заплатити. Ніхто не знає їх психологічних внутрішніх вісімнадцятьрічних переживань, де перед ними поставлено загороду їх росту в нашій УКЦеркві. Мабуть, під тим оглядом найбільше мали до них зрозуміння це миряни, які все, без їх відома, знаходили причини для того, щоб це питаня ставити на денний порядок, і звертались до Апостольської Столиці, щоб визнала їх свячення. Звертались і до наших владик, щоб вони від себе старались це питання розв’язати. На це не раз були дефінітивні відповіді — вони ніколи не будуть визнані єпископами і дораджували нам у цій справі нічого не робити і тим не займатись.

Не зважаючи на ці всі запевнення і поради мирянський рух дальше продовжував євангельську пораду — просіть, а дасться вам, стукайте, відчиниться вам… Дякуючи Всевишньому Господу Богу, приходиться сказати, що Святий Дух діє… Завдяки зрівноваженій поставі і відданій взірцевій праці висвячених Владик перемогла незаперечна Правда. Здоровий глузд і християнське зрозуміння взяли верх. Папа Іван-Павло ІІ своїм благословенням розв’язав це складне питання, з чого скористає Українська Церква. Засіяне зерно Патріярхом Йосифом утверджується і напевно з часом дасть обильні плоди. Обидва Владики своїм непересічним знанням, посвятою і відданістю будуть могли служити Христовій Церкві на славу Божу і добро українського народу. Дозволимо наших читачів запізнати з життєвим шляхом наших визнаних Владик.

Владика Іван Хома

прийшов на світ 27 листопада 1923 року у Хирові, Старо-Самбірського району, Львівської области у родині робітника Йосифа і Катерини з Іванейків Хоми. Батьки Івана дали йому глибоке родинне і релігійне виховання. Народню освіту закінчив у рідному місті Хирові. Середню освіту започаткував у 1940-1941 pp. у Самборі. Дальше навчання продовжував у духовній семінарії у Перемишлі. 1945 рік був дуже важким роком для учня семінарії Івана Хоми. У березні 1945 року Іван Хома разом з шести іншими питомцями духовної семінарії був арештований польською владою. Після арешту Іван Хома склав іспити і при кінці серпня 1945 р. був ще на Пацлавській Кальварії та допомагав о. А. Перхачеві. Це був справді важкий час будьщо плянувати. Цілу Східню Европу окупував атеїстично-комуністичний режим. Отже, в такій ситуації не було надії на продовження студій богословії у Перемишлі. Духовна семінарія у Перемишлі не мала найменших надій на дальше існування. У той час о. д-р Володимир Голинський піддав думку Іванові Хомі, щоб він старався продістатись до Риму і там студіювати богословію. Порада виявилась придатною, бо Іван Хома з неї скористався і поставив собі за ціль Рим. Звичайно, це не було легке завдання до здійснення, але ціль — Вічне Місто Рим — була невідклична.

Молодий, повний енергії й готовости служити у Божому Винограднику Іван Хома 22 вересня 1945 року покинув рідні сторони і пішов у напрямі на Захід. Для цього потрібно було нелегально перейти не один кордон. Спершу польсько-чехо-словацький, а згодом чехо-словацько-німецький. При Божій допомозі вже 3 листопада 1945 року Іван Хома був у таборі Карсфельд, біля Мюнхена. Щастя хотіло, що під кінець листопада того ж року до табору приїхав о. д-р П. Дячишин з Риму, і при його допомозі йому вдалось дістатись до Австрії, а далі дорога провадила до Італії — Риму. В Австрії Іван перебував у старенького австрійського священика, який старався йому допомогти у його плянах. Відраджував йому самому переходити через Альпи до Італії, бо це не легка дорога, зима, сніг і всякі труднощі. Згодом Іван Хома перейшов австрійсько-італійский кордон разом з провідником і вже першого лютого 1946 р. був у колегії св. Йосафата в Римі, а третього лютого того ж 1946 р. вже слухав викладів на папському університеті «Пропаганда Фіде». Як бачимо, Іван Хома пройшов не легкий шлях до своєї цілі. Іван Хома успішно закінчив богословські студії і в 1949 році прийняв ієрейські свячення і відправив першу Службу Божу у базилиці св. Петра у Римі при престолі Василія Великого. Отець Іван дальше продовжував студії богословії на Папському Урбанському Університеті до 1951 р.

Для покликання Владики Івана Хоми не було перешкод, яких би він не переміг, віддаючись повністю служінню Христовій Церкві. Від 1951-1963 pp. Владика Іван був другим секретарем для Апостольського Візитатора Владики Івана Бучка. Після того, як Блаженніший Митрополит Києво-Галицький Йосиф появився на волі після 18-літнього ув’язнення і заслань у більшовицькій дійсності, став його секретарем. Слід відмітити, Владика Іван виявився відданий своєму покликанню і неперевершений у виконанні своїх обов’язків. Це зокрема виявилось, як він був другим секретарем для Владики Івана Бучка, а пізніше секретарем для Патріярха Йосифа. Для цієї праці Владика Іван віддав свої зусилля, життя, посвяту і працю. Патріярх Йосиф особливо цінив працю і посвяту Владики Івана для нашої Церкви і українського народу. Спершу підніс його до гідности патріяршого архимандрита, а згодом, 2 квітня 1977 року, був висвячений на єпископа з призначенням для України. Як знаємо, ці свячення причинились у його не так легкій праці до ще більших терпінь, але Владика Іван їх мужньо сприймав, бо такою була Божа воля.

Слід також натякнути на вклад праці Владики Івана Хоми у наукову працю, з-під пера якого вийшло багато праць, які ще не знайшли належної оцінки. Також треба згадати його працю як професора й ректора Українського Католицького Університету в Римі. Владика Іван Хома все був і є погідної вдачі, до всіх усміхнений, з готовістю допомогти, просто приємна, мила і доброзичлива людина. Так Владика Іван Хома — це також частка історії Помісної УКЦеркви. Ще раз бажаємо Владиці

Іванові Хомі прожити довгі, довгі роки у кріпкому здоров’ю, щоб міг дальше успішно працювати на славу Божу, добро Української Церкви та українського народу. Щасти Вам, Боже, Владико Іване.

Владика Любомир Гузар

народився 26 лютого 1933 р. у княжому городі Львові. Його батьки, інж. Ярослав і Ростислава з Демчуків Гузар дали Любомирові глибоке родинне і релігійне виховання, яке його провадить по правильній християнській дорозі. Народню освіту закінчив і започаткував перший рік гімназії у Львові. Це були страшні роки Другої світової війни. Зі сходу наступала комуністично-атеїстична тиранія, перед якою багато українських патріотів покидали свої рідні землі і йшли у невідоме шукати свободи на Захід. Ця подія нашої історії замаркована під назвою «Великий ісход», до якого долучились і батьки Любомира, покинувши рідний княжий город Львів у 1944 p. І так Любомир з сестрою Мартою і батьками опинились на еміграції у Австрії — Зальцбургу. Тут же Любомир продовжив навчання середньої освіти у Зальцбурзькій гімназії. Дальша дорога на постійне проживання вела до Сполучених Штатів Америки.

Спершу батьки Любомира у 1949 р. опинились у місті Нью-Йорку. На терені США Любомир продовжував середню освіту, яку закінчив у Малій Духовній Семінарії у Стемфорді. Цікаво, що молодий юнак Любомир на терені розкішного світу у США, який його не полонив, а вирішив сам для себе стати священиком, щоб віддано служити у Божому Винограднику для нашої, тоді ще страждальної, УКЦеркви й українського народу. Це справді було його глибоке покликання. Тут же, в Стемфорді, у штаті Конектікат, поступив до Колегії св. Василія, де в 1954 р. закінчив філософічні студії, одержавши ступінь бакалавра.

Після цього пішов на дальші студії з наміром поглибити свої богословські знання до Великої Духовної Семінарії св. Йосафата у Вашінгтоні, щоб під кожним оглядом стати на висоті своїх священичих завдань, які успішно закінчив у 1958 p., одержавши ступінь ліценціята богословії. Поруч з тим Любомир Гузар студіював на Вашінґтонджордж Тавнському Університеті.

30 березня 1958 р. Любомир Гузар прийняв священичі свячення, які довершив св. п. єп. Амброзій Сенишин, ЧСВВ, у Стемфорді. Отець Любомир Гузар виявився непересічним священиком, одержав­ши добру богословську підготовку. Зразу після свячень о. Любомира призначено викладати у Стемфордській Духовній Семінарії. Рівночасно з тим о. Любомир поглиблює свої студії з філософії на Фортгамському Університеті в штаті Нью-Йорк, які закінчив у 1967 p., одержавши ступень магістра з стислої філософії. У час своїх студій о. Любомир сповняв душпастирську працю на відпочинковій оселі Укр. Народнього Союзу Союзівці і СУМА в Елленвіл. У своїй душпастирській праці о. Любомир виявився винятковим своїм повільно-виразним виголошенням Служби Божої так, що присутні на св. Літургії знали, про що священик говорить, а зокрема був і є винятковим своїми особливими, коротко-змістовними, глибоко продуманими проповідями. Це були добрі перші кроки молодого ієрея, які виразно прозраджували його непересічність. Отцеві Любомирові треба завдячувати заснування парафії у Кергонксоні, яка гарно працює по сьогодні.

На жаль, вірні парафії у Керогонксоні не довго втішались служінням о. Любомира, бо у 1969 році Блаженніший Митрополит Києво-Галицький Йосиф Сліпий покликав його до Риму. Його побут у Римі був нагодою поглибити студії богословії на Папському Університеті «Пропаганда Фіде», які закінчив докторатом, написавши докторську працю на тему: «Митрополит Андрей Шептицький — піонер екуменізму». Отець Любомир своєю дбайливістю, доброзичливістю, вдумливою серйозністю та милою своєю товариською поставою всюди здобуває собі респект і приязнь. Доказом цього може бути, що скоро після захисту докторату Папський Місійний Універоитет «Урбаніяна» у Римі запросив Владику Любомира до професорського складу, де викладав від 1973-1984 pp.

У 1972 році о. д-р Любомир Гузар рішився і вступив до манастиря Отців Студитів у Ґроттаферрата — Італія. Тут слід згадати, що Блаженніший Йосиф оснував манастир Отців Студитів у Кастель Ґандольфо, біля Риму і о. д-ра Любомира назначив архимандритом, а Східня Конгрегація призначила його прокуратором Студитського Уставу при Апостольській Столиці. Зі своєї позиції, як архимандрит, о. Любомир довгі роки працював і дальше працює для поширення і скріплення ідеї студитського чину. Під його кермою діяли Отці Студити у Римі — Кастель Ґандольфо, у Пассеїку, який вже перестав існувати, і в Канаді — Вудстаку. В 1993 році чин Отців Студитів у Ґроттаферрата повернувся на рідні землі в Україну. Спершу архимандрит Любомир був у манастирі оо. Студитів у Зимній Воді біля Львова і з 1993-1994 pp. був духовником Архиепархіяльної семінарії Св. Духа у Рудному біля Львова. Після того у 1995 р. студитська спільнота з Зимної Води перенеслась до свого новокупленого манастиря св. Теодора Студита в с. Колодіївка, Тернопільська область.

Українська діяспора, а сьогодні вже й в Україні знають Владику Любомира Гузара як непересічного душпастиря, його особливих проповідей і публічних виступів, які були і є глибоко продумані й бездоганно виголошені. До речі, Владика був і залишився великим подвижником Слуги Божого Митрополита Андрея. Поруч з тим слід відмітити, що Владика Любомир мав велике зрозуміня до мирян і постійно з ними спілкувався не тільки у свята і неділі, але також у будні. Владика Любомир має своєрідну харизму, належить до тих, що не тільки уміє попросити прощення, а й сам уміє прощати, а це є найбільша ознака християнина. Це зокрема він виявив після того, коли його номінував і висвятив єпископом св. п. Патріярх Йосиф. Звичайно, наші владики повинні були виявити більше зрозуміння до висвячених Патріярхом Йосифом єпископів, як мало було в тому виявлено ось цього зрозуміння і любови, а що найголовніше — зрозуміння духу часу, який ставив свої вимоги.

Слід відмітити, що Владика Любомир, який має чимало написаних праць, виявився особливою індивідуальністю в українському церковному житті. Ми всі раді, що у Христовій Церкві перемагає правда і що визнанням свячень Патріярха Йосифа дано нашим Владикам Любомирові й Іванові виявитись у своїй праці на славу Божу і добро УКЦеркви.

З приводу цієї особливої і радісної події для нашої Церкви варто б було згадати, що крім інших членів, обидва Владики, Любомир й Іван, були також членами Крилосу, який неповторно себе виявив під час похоронів св. п. Патріярха Йосифа, але чомусь Крилос перестав діяти. Маємо надію, що з часом і Крилос воскресне! На жаль, це також належить до сумних сторінок історії нашої Церкви.

Ми радіємо визнанням Владикою Любомира Гузара і бажаємо йому прожити довголіття у кріпкому здоров’ї та успіхів у нелегкій праці нашої підірваної і розхитаної Христової Церкви.

Микола Галів

З нагоди поминальних днів у першу річницю смерти св.п. Блаженнішого Патріярха Йосифа, в Римі відбулися координаційні сходини Релігійного товариства «Свята Софія» з усіх країн, де воно існує: Італія, Америка, Велика Брітанія, Канада, Бельгія. Наради відбувались в днях 11 і 12 вересня 1985 р. у приміщеннях двох найважливіших надбань Блаженнішого Патріярха Йосифа, а саме в Українському Католицькому Університеті та в Патріяршому дворі. Присутніх було 8 членів з Риму, 2 із США, 5 з Великої Брітанії, 4 з Канади, 2 з Бельгії. Присутніми під час нарад були також Блаженніший Мирослав-Іван і Владика Іван з Австралії. Нарадами проводив ієромонах Любомир Гузар, голова римського Товариства.

Перший день нарад був присвячений правним та фінансовим звітуванням поодиноких краєвих товариств, щоб запізнатися зі станом «Святої Софії» в різних країнах. Другий день нарад був присвячений трьом головним темам: місце Товариства «Свята Софія» в Церкві, його єдність і способи бюджетування.

Отець Архимандрит Іван Хома подав генезу постання римського Товариства «Свята Софія», її правний статус та засяг діяння. Товариство створено декретом Генерального Вікарія міста Риму дня З листопада 1970 p., правно оформлене нотаріяльним актом дня 28 грудня 1970 р. і визнано окремим декретом Президента Італії 12 вересня 1972 р. Товариство в Римі є правним власником манастиря монахів-студитів у Кастельгандольфо, собору Святої Софії, Українського Католицького Університету та храму Жировицької Богородиці й Патріяршого двору. Згідно з пляном, римське Товариство «Свята Софія» бажає в найближчому часі скріпити діяльність Українського Католицького Університету, виховуючи молоді кадри українських священиків та науковців, формованих на світлих традиціях християнського Сходу, відданих Візіїсв.п. Блаженнішого Патріярха Йосифа,єдности української Церкви й народу в патріярхаті.

З черги слідували звіти представників краєвих Товариств, які представляли правне становище, діяльність та свою спроможність допомагати у здійснюванні спільних цілей «Святої Софії». Всі краєві товариства існують як неприбуткові корпорації у своїх країнах, і їхня діяльність спрямована на поглиблення релігійної свідомости українців-католиків, головно на рівні вищої освіти, видавничу працю та збирання фондів на допомогу римським патріяршим інституціям, як також на сповнювання обов’язків, згідно з вимогами статутів своїх країн.

Другого дня учасники підтвердили свою вірність началам, що їх надав Товариству його основоположник, св.п. Патріярх Йосиф, і скоординували пляни на майбутнє. Згідно з правильником, підтвердженим Патріярхом Йосифом 1 червня 1977 p., Товариство створено, щоб «працювати для моральної і матеріяльної піддержки помісности й патріярхії Української Католицької Церкви». Учасники висловили бажання співпрацювати з тими установами, які скріплюють єдність нашої Церкви. Сам покійний Блаженніший Патріярх Йосиф створив ряд установ, які у своїй природі цій єдності сприяють; між ними чільне місце займає Український Католицький Університет. Тому Товариство «Свята Софія» стоїть на службі тих інституцій, бо, як стверджено у правильнику Патріяршого фонду, «усі повищі організації та інституції є зобов’язані провадити та розгортати працю, щоб знову видвигнена Ісповідником Віри Блаженнішим Патріярхом Йосифом ідея помісности й патріярхату розвивалася й закріплювалася у цілій Українській Церкві й народі».

Як релігійна, не церковна, корпорація, Товариство «Свята Софія» працює для добра Помісної Української Католицької Церкви, піддержуючи загальноукраїнські церковні інституції. Членами Товариства є владики, священики й миряни, які співпрацюють для того, щоб Товариство могло дати правну й матеріяльну піддержку тим установам, які в більше нормальних обставинах забезпечувала б матірня Церква, сьогодні поневолена й переслідувана. Добро нашої Церкви вимагає зв’язку з Церквою-Матір’ю, яку сьогодні очолює Блаженніший Мирослав-Іван. Присутній на нарадах Блаженніший виявив своє бажання, щоб основані його світлим Попередником установи продовжували своє існування і розвивалися. Зібрані представники запевнили свою готовість трудитися, щоб ідеї і тяглість праці центральних установ були збережені. Хоч краєві Товариства існують у різних державах і підлягають місцевим законам, всі вони творять одну цілість, об’єднані однією ідеєю і метою.

Окрему увагу присвячено бюджетові, щоб забезпечити існування і ріст патріярших дібр та інституцій у Римі й на поселеннях та розбудову Українського Католицького Університету.

Присутні вирішили відбувати такі координаційні сходини при кінці вересня кожного року в Римі.

Зі смертю св.п. Блаженнішого Патріярха Йосифа почався новий період у праці Товариства «Свята Софія», яке в особливий спосіб хоронить спадщину свого Основника. Перейняті візіями й ідеєю Великого Покійника, ми стоятимемо на сторожі його надбань і передаватимемо їх скріпленими грядучим поколінням.

Боже благословення й успіх цього великого діла св.п. Патріярха Йосифа залежатиме у великій мірі від зрілости всього українського народу, його духової сили та жертвенности. Тому з вірою у велич ідеї ми прямуємо до нашої мети: єдність Церкви й Народу.

Рим, 12 вересня 1985 р.

За Президію:
ієром. Любомир Гузар, Голова
о. д-р Степан Гарванко, Секретар

Ювілей священства, а зокрема у наш час, це особливо радісна подія у житті не тільки самого ювілята, але також громади, серед якої ювілят жиє і працює, віддаючи свої послуги. В такій площині належить розглядати винятковий срібний ювілей священослужіння Архимандрита уставу Студитів у Римі о. Любомира Гузара. Хоч двадцять п’ять літ у історичній перспективі, це короткий проміжок часу, але у житті людини це час, на протязі якого можна звершити багато добрих і корисних діл для своєї Церкви й українського народу. Приємно нам відмітити, що тією дорогою ішов і дальше прямує наш дорогий ювілят, Архимандрит Любомир Гузар.

30 березня 1983 р. минуло 25 років з дня свячення Любомира Гузара, що його довершив 30 березня 1958 р. Владика Амврозій Сенишин у Стемфорді. Вже на порозі своєї душпастирської праці, яка не тільки у наш час, але у загальному, не належить до легкої, як молодий священик о. Л. Гузар виявився відданим, працьовитим та вдумливим душпастирем. Пов’язавши це разом, можна зробити висновок, що все це випливало з його твердого і глибокого переконання. У душпастирській праці Любомира Гузара все було глибоко передумане, осмислене і спиралось на твердих основах Христового вчення. У все, що о. Любомир робив, він вкладав свою душу, а маємо тут на увазі його душпастирську працю, яку він приймав із справжнього Божого покликання.

Якщо взяти під увагу, що Любомир Гузар належить до генерації, «тридцятників», бо народився 26 лютого 1933 р. у городі Льва, себто в роки, коли на Україні гинули мільйони наших сестер і братів від штучного голоду, який створила комуністична Москва, то вір немов прийшов, щоб непохитно нести надію воскреслого Христа. Його юнацькі роки пробігали на хвилях Другої світової війни, а далі — великий ісход з українських земель у незнане на захід, щоб тільки втекти від більшовицького антихриста. Далі слідували трудні й складні роки скитальщини у Зальцбурзі — Австрія, а згодом переїзд з батьками, інж. Ярославом Гузаром та Ростиславою з дому Демчуків і сестрою Мартою за океан до США. Батьки Любомира поселились у Нью-Йорку Відомо, що США — країна з великими можливостями і добробутом. Перед молодим і здібним юнаком Любомиром Гузаром були відкриті двері до легкого безжурного і розкішного життя, з якого скористало багато його товаришів, але він вибрав собі інший шлях, шлях відречення від земної насолоди. Одержавши від батьків глибоке родинне і релігійне виховання, Любомир вступив до Малої Семінарії у Стемфорді, де закінчив середню і високу освіту. Він на цьому не зупинився, але продовжував дальші студії у Джорджтавн університеті у Вашінґтоні, де студіював богословію і філософію, які закінчив у 1958 р. Того ж 1958 р. Любомир Гузар приймає священичі свячення, щоби служити своїй Церкві й українському народові. Отець Любомир не перестав дальше поглиблювати своє знання, усвідомлюючи, що це потрібне у його нелегкій душпастирській праці, й продовжував поглиблення своїх студій на Фордгамському університеті, де студіював філософію. Поруч з тим виконував йому призначену душпастирську працю і викладав у стемфордській семінарії. Студії на Фордгамському університеті о. Любомир закінчив магістерською працею з стислої філософії в 1964 р. Це йому дало більші можливості осмислювати душпастирську працю.

Першим церковним осередком, де розпочав свою душпастирську працю о. Любомир, була Союзівка. Своєю прикладною і відданою душпастирською працею та глибоко вдумливими своїми проповідями здобув собі велику прихильність серед вірних і завжди був з респектом мило бачений. Згодом він заснував біля Союзівки на околиці Кергонксон окрему парафію, яка досьогодні росте і розвивається. Крім цього, о. Любомир був і дотепер залишився активним пластуном і є членом куреня «Червона Калина».

Слід підкреслити, що о. Любомир Гузар не належав до пересічних священиків. Це запримітив Патріярх Йосиф. На прохання Патріярха Йосифа о. Любомир Гузар в 1968 році переїжджає до Риму, де він і дотепер там залишився. Отця Любомира ціхує виняткова прикмета — безперебійно поглиблювати своє знання, щоб краще служити своїй Церкві. Він вступив на Папський університет «Пропаганда» і продовжував студії з богословії, які закінчив у 1972 році докторатом, написавши докторську працю на тему: «Андрей Шептицький Галицький Митрополит, піонер екуменізму». Надзвичайно актуальна тема для нашої Церкви, зокрема в час підготовки до беатифікації нашого Слуги Божого Андрея. Той же університет запросив о. д-ра Любомира Гузара до професорського складу, на якому він і досьогодні викладає.

Блаженніший Патріярх Йосиф відновляє і основує чисто український монаший чин — Студитів і з цією метою закупив прекрасну посілість поза Римом у Кастель Ґандольфо, що стала манастирем Студитів. Отець Л. Гузар в 1972 р. вступає до манастиря Отців-Студитів і стає його настоятелем-ігуменом, а згодом Патріярх Йосиф підносить о. Л. Гузара до сану архимандрита. Отець Гузар багато вкладає праці для поширення монашого чину Студитів. Вже основано деякі осередки Студитів, крім Риму, у Канаді, в США, і о. Любомир поробив потрібні заходи також у Парагваї.

Архимандрит Любомир Гузар є добре ознайомлений з життям і творчістю нашого Слуги Божого Андрея, основника чину Отців-Студитів та його першим Архимандритом Климентієм Шептицьким, знає їх задуми й мету, що її вони ставили собі перед монашим чином Студитів. Отець Любомир є гідний і відданий послідовник свого першого Архимандрита — мученика Клементія Шептицького, який загинув на засланні. Треба сподіватись, що Архимандрит Любомир Гузар піднесе монаший чин Студитів на високий рівень. В останньому часі Священна Конгрегація для Східніх Церков призначила його прокуратором Студитського Уставу в Римі, це означає, що він є офіційним представником Студитів при Апостольській Столиці.

Як бачимо з вищесказаного, далеко неповного, загального переліку досягнень і праць Ювілята у Христовому винограднику є безперервні, поступові й незаперечні. Ювілят належить до осіб приємної вдачі, спокійний, уважний, розсудливий, скромний, шляхетний і побожний. Всі ці прикмети в Архимандрита випливають з його доброзичливого наставлення душі — природньо. Для Ювілята жити — значить безустанно працювати для Церкви, вірних й українського народу, бути справжнім душпастирем. До останнього слід додати, що Архимандрит є вірний послідовник патріярших ідей, ідей, що їx висунув і здійснював та здійснює Патріярх Йосиф. На ці теми неодноразово виступав о. Любомир з доповідями, в яких подавав своє глибоке і закономірне осмислення.

З нагоди срібного ювілею священства Архимандрита Любомира Гузара висловлюємо йому наші найщиріші побажання і проситимемо Всевишнього Господа, щоб нагородив його кріпким здоров’ям, довголіттям та дав силу дальше продовжувати віддану з посвятою працю у Христовому винограднику на славу Божу і Помісної Української Католицької Церкви.

На запрошення Відділу Українського Патріярхального Т-ва у Філядельфії в неділю 22 листопада 1981 р. відбулася зустріч, пов’язана з доповіддю о. д-ра Любомира Гузара. Зустріч відбулась в приміщенні Філії УКУ. Голова місцевого Відділу, Роман Ярош, відкрив сходини молитвою та привітав присутніх гостей в числі 80 осіб, між ними священиків: о. д-ра І. Біланича Генерального вікарія, о. мітр. З. Злочовського, о. М. Процика та гостя з Польщі о. А. Шаґалу. Отець д-р Гузар говорив про ролю мирян в змаганні за Патріярхат. Патріярхальний рух у великому відсотку був мирянським. Від приїзду Блаженнішого Патріярха на волю в 1963 р. значний відсоток наших мирян прийняв ідею патріярхату, що до неї треба стриміти та її здійснювати. На жаль, є ще до сьогодні деякі миряни, які ще не цілком розуміють, про що йдеться. В загальному, поняття Церкви, помісної — об’єднаної із своїм власним внутрішнім устроєм, не є вже чужим, не є вже видумкою і не є чимсь єретичним, видно вже певний поступ. Але ще не всі є повністю свідомі й переконані у важливості Патріярхального устрою нашої Церкви. Патріярхат звучить для них, ще якось дивно.

Прелеґент подав декілька прикладів з нашої історії, зокрема як національна свідомість дуже поволі зростала у нашому народі. В цілості нашої Церкви також відбулись певні позитивні зміни, які мають своє значення. Перед приїздом Блаженнішого на волю, вправді наші єпархії в Америці, Канаді, росли, розвивалися, був великий приплив нових парафіян. Побудовано багато нових церков і шкіл, але між поодинокими єпархіями було поглиблене відчуження, одні про других забували. До 1963 р. ми не цікавилися так дуже нашою церквою в Арґентіні, в Польщі, в Україні, розбудовували своє близьке, а не думали про цілість. Такий стан був між мирянами, духовенством, єпископами. Кожний єпископ практично був залежний від конгрегації. Найбільша заслуга Блаженнішого була в тому, що він збудив нарід на поселеннях і пригадав, що ми всі творимо одну цілість, що ми всі одна церква. Щоб це здійснити не лише теоретично, але й практично,— це була головна мета Блаженнішого Патріярха. Ці змагання були дуже тяжкі, було багато труднощів, незрозуміння. Практичне об’єднання почало поволі просякати. Наші вірні в Америці почали помагати вірним в Арґентіні, Бразілії і т.д. Надбання нашого Блаженнішого в Римі, це — гроші людей з усіх поселень. Вони переконані, що ці інституції принесуть якусь користь нашій церкві, це вже є відчуття тої спільноти. В останньому році сталася подія, в якій ми вже трохи зблизилися до помісности, до єдности. Цією подією є папський синод наших владик. Це важливий факт, що наші всі владики зійшлися, вибрали коадьютора для Львова, для України. Всі владики радили і журилися вже про цілість нашої Церкви, не лише нашої церкви на поселеннях, але й Церкви на рідних землях на Україні.

Ще є певні недомагання у постановах синоду, які треба буде удосконалити, але поступ вже є. Прелеґент коротко з’ясував дальші вимоги зорганізованого членства патріярхальнього руху. Членство повинно бути дуже відповідальне, дуже свідоме, мати ясне поняття, про суть справи. Члени повинні цією свідомістю ділитися і поширювати її в народі. Треба скласти певний плян праці та його переводити в життя. Так, як сьогодні нема української людини, щоб не знала, що це Україна і що тій Україні потрібно й належиться. Гак само кожний вірний нашої церкви повинен знати, до чого маємо стреміти, та свідомість ще до всіх не дійшла, головно до наших людей тут народжених 2 чи З покоління, а навіть певна кількість людей з нової еміграції, ще не освідомлені, не знають про суть справи. Наш нарід в засаді — побожний, але серед нас нема глибокого наукового, релігійного виховання, ми не дотримали кроку з західньоевропейським християнством і добрі почини не мають зрозуміння серед нашого загалу.

Після доповіді були цікаві запити, на які о. Архимандрит давав вичерпні відповіді. Голова Відділу, Роман Ярош, подякував о. д-рові Архимандритові Гузареві за доповідь і труд, а всім присутнім — за участь.

Сходини закінчено молитвою, яку провів гість з Польщі о. Андрій Шаґала. Всі присутні зійшли до долішньої залі, де при чаї і солодкім продовжувалася гутірка на різні актуальні справи нашої Церкви.

Ірина Ярош

В неділю, 6 грудня 1981 р. в залі парафії Св. Духа зібрані мали нагоду вислухати змістовну доповідь о. архимандрита д-ра Любомира Гузара. Доповідач у всій ширині й глибині представив стан нашої Помісної УКЦеркви, ролю Патріярхального руху в ній та вплив чужого тиску на нашу Церкву, її розвиток та існування. о. Любомир Гузар представив ситуацію чітко й образно, що можна було все бачити, немов на екрані, як ми блудимо.

Після доповіді учасники ставили запити і дискутували. Автор цих рядків поставив запит: чи буде корисним, коли миряни будуть висилати петиції-листи до наших владик? На поставлене питання о. Гузар дав відповідь: «Це буде корисним, коли миряни висловлюватимуть свої думки в такий спосіб, котрий є дуже практичний в сучасності, звичайно в культурній формі». Як членкиня Товариства за підтримку Патріярхату вважаю, що наша праця не повинна обмежуватись на роздачі стяжок, жетонів та висилки карток побажань на день уродин нашого Дорогого Патріярха Йосифа. Хоч це — дуже гарний і потрібний жест, як і дуже потрібним є придбання фондів та поширення журнала «Патріярхат». Проте вважаю, що також є дуже важливим і потрібним висловлювати свої ду­мки і ь такий спосіб брати активну участь у боротьбі за нашу Помісну Церкву.

Сьогодні вже не є секретом, що наші владики й отці не йдуть спільним і єдиним фронтом до будови помісности. Тим більше вірю, що думки мирян повинні виходити на денне світло, бо живемо у вільній країні, де наші думки можуть бути оприлюднені.

Отже, я відважуюсь написати цих кілька рядків до всіх наших владик і отців, які мають таке дивно незрозуміле для нас, мирян, наставлення до нашої Помісної УКЦеркви під проводом велетня духа Патріярха Йосифа! Під проводом людини, яка веде нас до світла правди, яка віддає всі сили, щоб нас привести до світла правди і запалити те світло в наших серцях!

Преосвященні Владики, Всечесні Отці і дорогі наші духовні провідники!

Осмілююсь поставити Вам кілька щирих запитань, що випливають з любови до рідної Церкви й народу. Чому стається так, що люди, які стоять на провідних місцях, які студіюють св. Письмо й пам’ятають слова св. Письма: «Царство, яке поділиться в собі, призначене на загибіль»,— так немилосердно ділять наше рідне царство, що нашому народові, може більше, як кому іншому, належиться?

Чому люди, що на них звернені очі мирян, як на тих, що мають їм показати стежку до правди, самі відвертаються від цієї стежки, йдучи на інший шлях?

Чи це ж не диво-дивне, що ми, миряни, майже мусимо воювати з своїми духовними провідниками, щоб голос народу не став голосом вопіющого в пустині ?!

Дорогі Владики і Отці!

Чи у Вашому розумінні вірна служба рідній батьківщині й Церкві з власним проводом — це є якийсь злочин проти Божого Закону?

На мою скромну мирянську думку:

Християнин —
Це не сліпо покірний боягуз,
Що гне хребта перед чужими,
До тої міри,
Що у народу організмі
Аж тріскають від болю серця жили…
Не той,
Кого чужі вживати зможуть,
Де коли захочуть.
Для здобуття своєї цілі!
А той є християнин,
Що має ціль перед собою,
І через всякі барикади йде сміливо
Й народові вічне життя несе!
На мою скромну мирянську думку,
Такий правдивий християнин є!
А не той, що на кожнім кроці
Барикади ставить отому,
Хто із всеціло відданої любови
До Христа і рідного народу
Віддав себе на муки і наруги…
Щоби на рідній ниві
Кукіль не родив,
Щоб поля рідні
Чудо-урожай густо, густо вкрив!

Остаюсь до всіх Вас з любов’ю в Христі та з християнським привітом.
Слава Ісусу Христу!

Грудень 1981 р.

Мотря Фаринич

На святкуванні з нагоди освячення собору Святої Софії в Римі один італійський міністр сказав: «Ви збудували церкву, яка залишиться окрасою Риму». Вічне місто люб’язно прийняло святиню чужинців на своїй території… Чим стане греко-католицький собор Воскресіння Христового в Києві, наскільки часто погляд «своїх» і «чужих» буде до нього звернений, чи вважатиметься окрасою столиці України?

Ось питання, відповідь на які дадуть прийдешні покоління. Про собор, який довший час шукав «свого» місця біля берегів Дніпра, про храм, який відіграє одну з ключових ролей у становленні патріархату УГКЦ, якого однозгідно прагнули всі владики УГКЦ, та про власні відчуття після довершення освячення говоримо з Блаженнішим Любомиром (Гузаром).

Блаженніший владико Любомире, факт освячення вже залишився, так би мовити, за плечима. Що ви відчували, коли прочани роз’їхалися по домівках і затих святковий гамір?

Я дуже радий. Я не є людиною, яка дуже емоційно переживає різні події чи впадає в ейфорію, ні. Але, з іншого боку, так цілком спокійно, без емоцій: я дуже радий, що успішно завершився надзвичайно важливий для нашої Церкви проект. І тому дуже задоволений, що, Богу дякувати, ми дійшли до того пункту, коли собор повноцінно діє, бо, знаєте, собор як храм мусить бути освячений. Не в будові полягає суть собору, а в посвяченні, що це є богопосвячений будинок, в якому сходимося, щоби Богові приносити честь і славу, а з другого боку – щоби сходитися на спільну молитву. Тепер при Божій помочі з великим спізненням, бо ми надіялися скоріше то все скінчити, але не вдалося, цей момент відбувся, і я дуже,  дуже з того задоволений і радий.

А чи могли б ви сказати, що це був основний проект у вашому служінні?

Ні, ні, далеко ні, бо основним проектом є люди. Хоча цей проект важливий, абсолютно важливий, бо сповнений символіки, духовного напрацювання. Остаточно собор у житті Церкви від самих початків, як і будь-який храм, це дуже важливий момент. І якщо хтось сумнівається в цьому, то нехай собі пригадає, що діялося, коли комуністи прийшли до влади. Перше, що вони робили, – нищили собори, храми. Хтось собі казав: «То й що? То просто будинки». Ні, це більше, ніж просто будинки. Храм – то святе місце! І вони розуміли в свій комуністичний безбожницький спосіб, як важним для них, для їхніх цілей є не дати людям збиратися в храмі, не дати людям молитися Богові спільно. Я даю такий особливий аргумент, що ті, хто є безбожниками, ворогами Божими, ворогами Церкви, дуже добре розуміли, яка важливість храму. Для нас, людей віруючих, які за Божої помочі мають храм чи збудували храм, це щось надзвичайно важливе.

В певному часі у вас виникла думка: час будувати. Що було спонукою і приводом, які давали вам певність того, що треба братися до роботи?

Бачите, не я почав цього. Будову собору в Києві почав приготовляти мій попередник Блаженніший Мирослав-Іван (Любачівський). Він, коли повернувся в Україну у 1991 році, майже відразу почав робити заходи, щоби могти збудувати храм у Києві. Були різні спроби. Ці перші спроби не були вдалими…

Місто було готове дати земельну ділянку там, де сьогодні є храм святого Василія Великого і монастир, але ця ділянка була замала і невигідна для будівництва собору. Здається, то був 1996 рік. Тодішній мер міста пан Омельченко запитав, чи ми були б готові прийняти земельну ділянку на лівому березі Дніпра. Обов’язки екзарха на той час виконував владика Михаїл (Колтун). Тоді ми були разом із ним у пана Омельченка. Ми сказали «так». Попередньо надана ділянка мала забагато проблем: треба було виселяти людей, бо не була достатньо широкою. Але пізніше екзархом призначили владику Василя (Медвіта), який зробив дуже велику роботу і з великим зусиллям подбав про те, щоби ми отримали ту  ділянку, де тепер стоїть собор. Я дуже за це вдячний владиці Василю.

Чи були якісь перешкоди, які могли завадити тому, щоби собор постав?

Я ніколи не відчував цього. Була ясна ціль відносно того, що ми планували, на що збирали гроші, що людям пропонували. Не було ніякого сумніву щодо того, бути чи не бути соборові.

Можливо, в середовищі церковної єрархії були сумніви, вагання щодо того, будувати чи не будувати собор у столиці?

Ні, не було. Єпископи були раді, що така справа робиться, і я не відчув жодного застереження щодо будівництва собору, радше навпаки – без помочі владик ми взагалі не могли б далеко рушити. З іншого боку, коли все починалося, воно виглядало далеко простіше, навіть фінансово, бо ціни на матеріали і тому подібне були більш доступними, а з бігом часу прийшли деякі труднощі. Але не стояло питання, завершимо чи ні. Ми знали, що раніше чи пізніше це будівництво закінчиться. Сьогодні собор як будинок, призначений для молитви, готовий і посвячений. Тепер ще знадобиться не один рік, допоки буде абсолютно все зроблене. Розписи займуть багато часу. Є ще різні адміністративні справи, які також заберуть час. Не можемо себе обманювати: за два-три місяці все не буде зроблене. Та найголовніше те, що освячення престолу Божого здійснене, і це основний та найважливіший акт.

Блаженніший владико, яке тепер місце займають собор святого Юра у Львові і собор святої Софії в Римі, які свого часу були зведені як головні храми?

Львівський Юр залишається кафедральним храмом Львівської архиєпархії і кафедрою митрополита. Римська Софія була тим храмом, що об’єднував людей, котрі жили поза Україною в тих часах, коли вона була поза зв’язком із Заходом. Українці діаспори мали оту Святу Софію. Пригадую, як на освячення собору в 1969 році приїхало сім тисяч людей (в самій Італії тоді жило дуже мало українців) переважно з Північної Америки, Південної, з Англії, Німеччини та інших європейських країн, але це були люди «з-поза». Римська Свята Софія об’єднала всіх тих «з-поза» і такою залишиться. Крім того, це наш храм у Римі. Після освячення собору на концерті з нагоди тієї події один італійський міністр сказав: «Ви збудували церкву, яка залишиться окрасою Риму». Вона й справді гарна, представляє в Римі нашу присутність, є так званою титулярною церквою українських кардиналів – покійного Блаженнішого Мирослава і моя. Кожен кардинал має свою титулярну церкву в Римі. Для нас, які походимо з України, Святіший Отець вже два рази давав Святу Софію, щоб закцентувати присутність України в Римі.

Як мені видається, освячення собору відбулося, ви поклали його на поличку завершених проектів та готові дивитися вперед. Що далі?..

Пам’ятайте, що я вже вислужений єпископ. Інакше на справи дивиться Блаженніший Святослав, інші, молодші владики. Вони дивляться у майбутнє, а я вже радію з того, що зроблене, і тішуся тим, що ще робиться, розвивається. Я вже не є тим, хто рухає справи. Я не хочу вдавати, бо на те ми вибрали нового, молодшого Блаженнішого, згодом будуть інші, Церква буде рости. Наші владики досить молоді, це люди, перед якими багато часу. Вони будуть нести вперед життя нашої Церкви. А я, як в родині дідусь, тішуся, що є люди зацікавлені, здібні йти вперед.

Що ще наша Церква може зробити для патріархату тепер? Маємо патріарший собор, збирається Синод, є Катехизм, що ще потрібне?

В Церкві завжди є місце для удосконалення. Ті, хто є її членами, – владики, священики, монахи, миряни завжди мають місце для удосконалення, і Церква повинна над цим працювати. Патріархат – не ціль, а засіб, практично адміністративний. Це єдність Церкви. В Україні люди є в різних областях, поза Україною, в різних країнах, на різних континентах. Що їх тримає разом? Мусять мати відчуття і старатися працювати разом. Думати один про одного. Ми, ті що в Україні, не повинні забувати про потреби тих, що живуть у Америці, Бразилії чи в Італії. А вони не повинні забувати, що походять з України, що тут є їхній духовний центр, та рідна земля, з якої вони вийшли. Патріархат – це практичне здійснення в адміністративній формі єдності Церкви.

І собор тут посідає одну з ключових ролей…

…Бо є символом, оскільки стоїть в центрі тої землі, де наша Церква народилася, – в Києві. Ми хочемо плекати свідомість тієї єдності. І той, хто живе далеко звідси, за тисячі кілометрів, повинен бути свідомий того, що приходить сюди до своєї Церкви. Собор є символом єдності. На посвяченні були люди з багатьох різних країн, але вони почувалися тут як удома, в своїй Церкві.

Розмовляла Тетяна Шпайхер