Любомир Гузар

Угорщина – країна, з якою українці не так уже й давно поділяли спільну політичну історію в межах Австро-Угорської імперії. Не дивно, отже, що саме в Буді (місто, яке тепер разом із Пештом творить столицю Угорщини Будапешт) 1837 року побачила світ «Русалка Дністровая». До того ж Угорщина – одна із найближчих наших країн-сусідок, а отже, впродовж століть чимало українців оселялися в ній, творячи тут національну меншину. Звісно, до Угорщини зазвичай перебиралися жителі Галичини і Закарпаття. Раніше українці досить швидко асимілювалися з угорською громадою, проте в останні десятиліття життя нашої діаспори позначене інтеграцією в суспільство, але з виразним збереженням власних культурно-національних і релігійних особливостей. У цьому є заслуга свідомих своєї ідентичності земляків, зокрема пані Ярослави Хортяні – голови Європейського конгресу українців і голови Державного самоврядування українців Угорщини.

Завдяки тому, що угорський уряд ухвалив низку законів щодо національних меншин, українці мають змогу брати участь у самоврядуванні та на державному рівні дбати про розвиток своєї культури на угорській землі. Так у 1999 році було сформоване Державне самоврядування українців Угорщини та органи місцевого національного самоврядування. Ці інституції створені для національних груп, які проживають в Угорщині понад століття. Співпрацюючи з владою, вони мають змогу отримувати з державного бюджету кошти на втілення різноманітних культурно-освітніх програм.

Але ще до створення цього органу в Угорщині активно діяло Товариство української культури (з 1991 р. ), а при ньому – недільна українська школа.

Здавалось би, національна меншина українців упродовж останніх трьох десятиліть має всі умови для гармонійного розвитку і збереження ідентичності. Чого ще хотіти? Утім була царина, в якій бракувало українського наповнення – духовне життя. Люди воліли молитися своєю мовою у своєму обряді.

Шлях до творення української парафії був поступовим. На початку 2000-их років на прохання громади раз на рік, переважно на Великдень, святкове богослужіння звершував угорський священик Ласло Пушкаш. Однак для повноцінного релігійного життя, згідно з батьківською традицією, цього було вкрай замало, тож вірні вели перемовини з керівництвом УГКЦ про створення повноцінної парафії.

І от 3 жовтня 2008 року в церкві святого Флоріана, що на площі Тараса Шевченка в Будапешті, відбулася перша літургія для українських греко-католиків рідною мовою, яку звершили Блаженніший Любомир Гузар і владика Богдан Дзюрах. З того часу до Будапешта з частими душпастирськими візитами почав приїздити світлої пам’яті отець Василь Поточняк, секретар Пасторально-міграційного відділу УГКЦ, який налагоджував співпрацю між угорською Церквою та українською громадою.

З 2012 року Пасторально-міграційний відділ УГКЦ призначив священика Київської архиєпархії УГКЦ Дам’яна Габорія для духовної опіки українців Угорщини. Згодом завдяки старанням очільника Міністерства людських ресурсів Угорщини Балога Золтана були створені матеріальні умови для того, щоб українці мали душпастирську опіку на постійній основі. Отож із вересня 2016 року стали можливими недільні богослужіння. Українська греко-католицька громада в Будапешті офіційно стала парафіяльною спільнотою Покрову Пресвятої Богородиці. Тепер вона налічує сотню постійних парафіян. У святкові дні на богослужіння приходять близько чотирьохсот осіб (крім українців, які постійно живуть у Будапешті, побільшало заробітчан і студентів).

Упродовж останніх двох років парафія проявляє подиву гідну активність: реколекції, вертепи, концерти, дитячі табори, відзначення національних свят, паломництва та багато інших заходів. Понад те, при храмі діє спільнота «Матері в молитві», «Назаретські родини», Центр душпастирства молоді, Центр підтримки сім’ї. А нещодавно з благословення владики Йосифа Міляна при парафії створили Українську школу лідерства імені Любомира Гузара та групу «Католицьке скаутство Європи». Діють представництво церковного телебачення «Живе ТВ» і церковний хор. Не полишають вірні й діл милосердя, дбаючи про вояків, котрі перебувають на сході України, та інших потребуючих.

До того ж, вони мають велику мрію – власний храм на угорській землі як символ зв’язку з прабатьківською культурою.

Світ наших днів – це світ поліфонічний, багатоголосий. Як особистості, так і спільноти в ньому мають шанс бути почутими, не зазнавши утисків уже через те, що вирішили не мовчати. Якою ж бо свіжою і виразною є ще в (під)свідомості нашого суспільства – українців на рідних землях та в діаспорі – пам’ять репресій і утисків! Ментально всі ми залишаємося дітьми або принаймні спадкоємцями червоного ХХ століття на кривавих землях Східної Європи. Досвід вимушеного мовчання українського народу та його Церкви про своє буття ще живий і часто так тисне на нас, формує на свій лад, що ми забуваємо суттєву річ – світ змінився!

Справді, як вдало зауважив французький історик П’єр Розанвалон, ми тепер живемо у світі, де всі спільноти є меншостями. Проте це також світ, де меншості можуть промовляти вільно! Світ змінився, але чи змінилися ми? Бо ж змінився він і тоді, коли юдеї вже фізично вийшли із землі рабства – землі Єгипетської, але повинні були ще 40 років блукати пустелею в пошуках себе, свого усвідомлення як народу Божого. Аналогія між біблійним Ізраїлем і Україною не випадкова. Вона природна для українців-християн, як природним є те, що Святе Письмо слугує для нас орієнтиром. Цю аналогію ще на початку 1990-их озвучив дисидент, теперішній проректор УКУ Мирослав Маринович, видавши збірник «Україна, дорога через пустелю».

У ХХ столітті Боже провидіння дало українцям шанс бути почутими, хоча й не бракувало тих, котрі за вияв прагнення українського народу і його Церкви говорити бажали покарання, навіть присвоювали собі право бути його виконавцями. Тепер умови інші… З другого боку, маємо розуміти, що в поліфонічному світі чують лише того, хто говорить виразно і чітко: каже, звідки він прийшов, ким є, чого хоче і куди та з чим – з якими цінностями – прямує.

Щоби дати співрозмовнику відповіді на вказані питання, їх спершу слід знайти для себе. Та й цього недостатньо – знайденими відповідями треба жити! Адже, як пригадує нам послання апостола Якова: «Яка користь, мої брати, коли хтось каже, що має віру, але діл не має? Чи може його спасти віра?» (Як., 2, 14).

Патріархальний рух 1960 – 1970-их років розгортався саме як плід усвідомлення вірними Церкви права бути собою і жити за цим правом: «Прийшла нагода для українських католиків змагати до своєї підметности, тобто зрілости в колі інших народів, членів Католицької Церкви», писав доктор Богдан Цимбалістий. Усі ці моменти присутні в «Нарисі історії Українського патріярхального руху» доктора Андрія Сороковського.

Журнал «Патріярхат» – дітище Патріархального руху – існує з 1967 року. Він був створений як майданчик, що в складних реаліях розсіяння діаспори, в умовах підпілля УГКЦ на рідних землях повинен був щонайширше інформувати українців усього світу про складні перемовини між ватиканськими чиновниками і Патріархом Йосифом Сліпим про визнання права УГКЦ на самоуправність – патріархат. І якщо Патріарх Йосиф змушений був постійно доводити органічність патріархального устрою для УГКЦ, то в наші дні ситуація кардинально інша. Вже не стоїть питання того, чи прагнення Церкви до патріархату є виправданим. Ніхто цього права не заперечує. Питання тепер полягає у тому – «коли?».

Значною мірою відповідь на це питання залежатиме від стану життя самої УГКЦ. Як зазначено в пастирському посланні Блаженнішого Любомира Гузара «Про утвердження патріаршого устрою Української Греко-Католицької Церкви» (2004 р.): «…патріарший статус Церкви – це не тільки декрет Синоду єпископів, підтверджений визнанням Святішого Отця. Це передусім преображене життя Божого народу, який усвідомлює свої нові обов’язки та відповідальності».

Тут на думку спадають слова Патріарха Йосифа з його «Заповіту»: «Але наш Патріярхат ми вже маємо!». Ця цитата містить не просто констатацію бачення певного стану Церкви. Тут є заклик жити зрілим життям еклезіальної спільноти, яка усвідомлює свою цінність у Божих помислах, розуміє свою місію бути передусім Церквою, місцем порятунку людських душ у їхній рідній батьківській культурі, кораблем, який веде до спасіння. Це декларація гідності найбільшої Східної Католицької Церкви, а не лише «містка між…між», не ялового експерименту «уніятизму» абощо.

УГКЦ вистояла в катакомбах, її вірні пройшли крізь терни – per aspera, проте Церква ще не дійшла ad astra.

«Патріярхат, так як і демократія, – це не стан, а процес – по-стійний процес розвитку української християнської (не тільки церковної) культури»¹.

Недарма у згаданому вже пастирському посланні «Про утвердження патріаршого устрою…» лунає заохочення, що «новий струм динамізму повинен пробігти по всіх структурах Церкви». Церква, яка будує патріархат, має жити повноцінно, розуміти знаки часу, своєчасно відповідати на виклики, плекати гідність людини, створеної на образ і подобу Божу. Тож, як і раніше, але в новому світлі і в новій формі, перед рухом за патріархат УГКЦ постає виклик його інклюзивності – стосунку до ширшої громади. Бо ж тепер на порядку денному стоїть осмислене планування розвитку життя Церкви, турботи про різні його якості.

Якщо поглянути на питання з цього кута зору, то Патріархальний рух перебуває не перед потребою свого згортання, а навпаки – розширення програми. Із цілого ряду характеристик Патріархального руху 1960 –1970-их років, себто його вимірів як руху церковного, мирянського за участі духовенства, національного, традиціоналістського, діаспорного і масового, жоден у наші дні виелімінувати не доводиться. Усі ці виміри є чинними. Але всі вони підпорядковуються більше питанню того, як це – бути патріаршою Церквою з поправкою на те, що осердям цього життя є те, про що в середині ХХ століття наші попередники могли тільки мріяти, – ним є Україна. А осідок Патріарха – таки вже у Києві.

Очевидним і зрозумілим є те, що в умовах теперішнього, такого зменшеного, навіть стиснутого комунікаціями світу Церква не має права діяти за моделлю «центр vs провінція». УГКЦ як ніколи раніше, будучи частиною Вселенської Церкви, набула ознак цієї вселенськості. Вірні вже давно не виключно галичани і вже давно не тільки україномовні. УГКЦ живе і розвивається в англо-, романомовному світі… Скарбом Церкви є те, що ці вірні, які нерідко навіть не є нащадками українців-емігрантів, шукають Христа саме в ній.

Мирянський рух, розуміння гідності та святості мирян, духовенства і ядра традиції Церкви – чернецтва – все це сфери життя УГКЦ, які потребують (пере)осмислення, поглибленого розуміння, рефлексії. Зрозуміло, що культура, у тому числі культура Церкви, живе доти, доки вона відтворюється, передається. Оте передання і є наша традиція (від лат. tradere – передавати). Але традиція – не багаж, а передусім рушій, принципи і мотиви, які спонукають і спільноту, і людину до розвитку в певному напрямку. Приміром, пошана до Володимирового Хрещення Руси-України, прийнятого з Нового Риму (Константинополя), та одночасна єдність зі Святим Престолом у Римі Старому як невід’ємні складники ідентичності сформували і формують сучасну УГКЦ. Саме в них, в успадкованому прагненні митрополитів Йосифа-Велямина Рутського та Петра Могили до відновлення цілісності Київської Церкви в спільному патріархаті – в єдності зі Святим Престолом – лежить надія УГКЦ на єднання зі своїми православними братами. В слові Блаженнішого Любомира з нагоди повернення осідку митрополита до Києва «Один Божий народ у краї на Київських горах» лунає: «На нашу думку, шлях до відродження цієї віри лежить, зокрема, через відродження єдиної Київської Церкви у єдиному Патріярхаті».

Як промовляє Блаженніший Святослав Шевчук уже в 2018 році, завданням УГКЦ «є свідчити про життєдайну єдність Церкви довкола спадкоємця апостола Петра»².

Як бачимо, український вимір питання того, «як бути Церквою?»³ в теперішності, ставить нас перед завданням обдумати чимало речей. Він спонукає до щирого і вдумливого обговорення як у самій УГКЦ, так і з тими братами по вірі, котрі, як і ми, моляться за «Єдину, Святу, Апостольську Церкву». Маємо перед собою імретатив апостола: «Будьте виконавцями слова, а не лише слухачами, самі себе обманюючи. Бо хто лише слухає слово, але його не чинить, той подібний до чоловіка, що розглядає у дзеркалі обличчя, яке має від природи: ледве поглянув на самого себе, відійшов і зараз же забув, який він» (Як. 1, 22–24).

Часопис «Патріярхат» ввійшов у 51-ий рік виконання своєї місії бути «виконавцем слова», майданчиком для обговорення актуальних питань життя Церкви, платформою для пошуку відповідей. Час ставить перед нами виклики, на які маємо відповісти гідно, з думкою про тих, котрі були перед нами, і тих, котрі прийдуть потім. Бог дав людині таланти, але й вільну волю використовувати їх чи закопати. Для тих, що готові ділитися своїми талантами з ближніми і примножувати їх, сторінки «Патріярхату» відкриті. Нехай усе буде на славу Божу.

Володимир Мороз, редактор

Інтерв’ю з Блаженнішим Любомиром про монаше життя в діаспорі УГКЦ

Люди, які шукали Бога і бажали цілковито йти слідами Христа, віддавна йшли шукати Його в пустелі, зрікшись самих себе і світського життя. В історії християнства рух цих людей називають монашеством. Але то є не лише історичний факт – цей рух розвивається й сьогодні. І в наші дні є люди, які зрікаються себе, вступають у монастир i стараються йти слідом за Христом. Однак сьогодні обрати такий шлях для людини з Української Греко-Католицької Церкви в діаспорі дещо складно, оскільки поза Україною монашество пережило велику кризу і тепер ледве виживає. Монастир Успення Богородиці у Вудстоку, Онтаріо (Woodstock, Ontario), неподалік Торонто, де монахи з Унева оселилися після Другої світової війни, був нещодавно закритий. Намагання влити «нову кров» відродженого українського монашества в Канаді у монастирі в Оренджвіллі (Orangeville) не увінчалися успіхом. Англомовні монастирі УГКЦ, засновані переважно людьми, які навернулися до нашої Церкви, як, наприклад, монастир Преображення Господнього у Каліфорнії (Holy Transfiguration Monastery «Mount Tabor», Redwood Valley, California), ще малі і також пережили свої кризи. Навіть монастир Студіон у Кастель-Гандольфо (Castel Gandolfo) коло Риму, де жили монахи, які народилися або зростали в діаспорі, наприклад, архимандрит Любомир (згодом – Патріарх) і єромонах Гліб (тепер – владика у Великій Британії), на сьогодні зачинений. [1] Однак коли в інших Церквах у США і Канаді монашество поволі відроджується, то перед УГКЦ в діаспорі постає справедливе запитання: куди зникло наше монашество? Коли я почав ставити це запитання в різних колах УГКЦ у діаспорі, то мені вдалося віднайти багато слідів із життя нашого монашества на Заході. Так я почув про кількох священиків, які свого часу були послушниками в Студіоні і які трохи розповіли про свій досвід. Інші розказували про англомовну спільноту, може, навіть з десять чоловіків-послушників у Студіоні, яка молилася паралельно до решти монахів і мала свого «настоятеля» американця, який перед тим був афонським монахом, але повернувся до Католицької Церкви, в якій у дитинстві зростав, і знайшов випадково Студіон. Коли я одного разу попросив владику Гліба Лончину докладніше розповісти про життя монахів у Студіоні, то він порадив прямо питати про це Блаженнішого Любомира. У березні 2016 року, в першу суботу Великого посту, в мене з’явилася можливість поїхати до Блаженнішого Любомира у Княжичі, що поблизу Києва, і поговорити з ним не тільки про історію, але й про саму суть монашого життя. А саме про те, як він переживає своє покликання і як він це бачить в контексті цілої нашої Церкви. Сліпий старець прийняв мене в своєму домі зі своїм добрим молитовним духом. Блаженніший пригостив мене тортом «Кавалєрський» (при цьому він з гумором розмірковував над етимологією назви торта і перепрошував, що під час посту пропонує гостеві таке частування). Згодом Блаженніший почав відповідати на різні запитання, які стосувалися історії та суті життя в монастирі. Він дозволив записати нашу розмову і погодився відповідати на подальші запитання через е-мейл, які його секретар, отець Миколай, йому читав, а тоді надсилав мені його відповіді. Наша розмова містила чимало важливих думок для нашої Церкви, тож сьогодні, коли Блаженніший уже відійшов від нас до Небесного Отця, мені видалося важливим поділитися частиною з них із цілою нашою Церквою¹.

– Блаженніший Любомире, з того, що я читав, архимандрит Климентій мав формацію в Бойроні (Beuron), ви були в Меттені (Metten), а владика Гліб Лончина, професор Михайло Петрович мали формацію в Римі. Чому брати відбували формацію часом у студитів, а часом ні?

– Дозвольте я скажу дещо з історії. Є така річ, що отець КазимирКлиментій Шептицький був членом Сейму, був у успішним політиком, але я думаю, що не за намовою Андрея (Андрей не намовляв напевне) Казимирові прийшла та думка стати монахом. В кожному разі після смерті матері, яка померла в 1904 році, він покинув той шлях життя. Коли він вирішив іти до монастиря, то проблема була в тому, що студити в 1904 році були щойно тільки зорганізовані на Скнилові. Все було на стадії формації. А Климентій був людиною інтелігентною, вченою, дорослою, тому Митрополит послав його до бенедиктинського монастиря в Бойрон (селище у Німеччині). У тих часах, а це початок ХХ століття, монастир у Бойроні втішався особливо доброю славою. Був то дуже великий монастир, десь 400 людей. Кажуть, що архимандрит й половини з них не знав, хто вони є, бо 400 – це немале число. І там він якийсь час жив. Там дотепер є згадки про Казимира, коли ми питали – про нього пам’ятали. Пам’ятаймо, що бенедиктинці найкраще зберігають традиції «общежитія», життя в спільноті і взагалі поняття монашества як передусім людей молитви. Бенедиктинці не є активні, як редемптористи, наприклад, вони є люди, покликані до молитви, жити і працювати в монастирях.

Коли Климентій там побув якийсь час, десь коло 1910 року, може, пізніше, Митрополит його послав до Кам’яниці. Кам’яниця – то село в Боснії. Там Митрополит заснував монастир. Чому? Бо туди поїхала поважна група вихідців із Галичини. Щоби забезпечити їхню духовну опіку, Митрополит оснував там монастир, який він сам час до часу відвідував дорогою до Риму або з Риму. Туди він також послав на новіціят, чи вступну формацію, Фьодорова (майбутнього Екзарха для російських греко-католиків –Ред).

Митрополит купив там велику земельну посілість. Дуже цікавий підхід до справив нього був: він не помагав тим нашим емігрантам напряму, а купив виноградник, щоби люди мали працю і заробляли собі. І ця земля була при монастирі. Він існував до 1924 року, коли серби його ліквідували. Сьогодні там ще є сестри, але вже монастиря нема, є парохія.

В кожному разі, формація була частково в Бойроні, частково в Кам’яниці. На жаль, я не пам’ятаю точних дат, коли це було. Коли ж Митрополит повернувся із заслання, то в 1918 році передав студитам літню резиденцію митрополитів в Уневі. А отець Климентій стає там ігуменом. Блаженніший Йосиф приїхав у 1963 році до Риму. З Климентієм він був дуже близький, і Климентій просив його ще перед тим: «Як будете могти, помагайте студитам! ». Бо ніхто ж не знав, що і як буде. Коли Блаженніший у 63-ому році приїхав на Захід, то зараз же почав думати про відкриття монастиря у Римі – таку думку колись мав і Андрей. Ну, але проблема була у відсутності самих монахів. Тоді Блаженніший Йосиф запросив із Вудстоку (Канада) до Риму Ювеналія і ще двох або трьох, здається, Христофора і Лаврентія. Так почав існувати з 1966 року монастир Студіон.

У 1969 році нижчепідписаний (Блаженніший Любомир Гузар. – Ред. ) поїхав до Риму продовжувати студії. У 1970-71 році я писав свій докторат, працював дуже інтенсивно, хоча трошки їздив, збирав матеріали. Коли я приїхав до Італії, то жив на віа Боччеа (via Boccea), а коли закінчив навчання, то часто їздив до Студіону (на віа Боччеа було багато шуму і руху, а там було тихо, спокійно). Вже тоді я теж хотів бути монахом і навесні 1971 року про це сказав. Блаженніший був тим незадоволений. Чому? Бо він запропонував створити «Громади Святого Духа». Що то мало бути? Отже, якщо знаєте, у Вашингтоні є Католицький університет, створений на початку ХХ століття. Латинський єпископат створив його, щоб мати можливість своїх найкращих, найбільш талановитих кандидатів на священиків виховувати на університетському рівні. Довкруги того університету було коло 60 монастирів, різні-різні монаші чини виховували там своїх священиків. То навіть не так монастирі, як монаші доми, де жила група, яка ходила до університету. Там був також так званий «theological college». Це було місце, де жили єпархіальні священики, яких єпископи посилали на студії до Вашингтона. Хто цим займався? Цим займалася така не цілком монаша, а так звана «богопосвячена група», яка називалася «Священики святого Сульпіція». Хто вони були? Світські священики, які на коротший чи довший час посвячувалися, щоби виховувати інших священиків, і їм довірили цей «theological college».

Блаженніший, який завжди був захоплений університетом, також вважав (і я вважаю, що абсолютно правильно), що нам потрібно мати кваліфікованих професорів і виховників. Але як це отримати? Блаженніший взяв за взір тих сульпіціанів і назвав це «Громада Святого Духа», написав статут. Наш університет в Римі, можна сказати, був уже в колисці, і Блаженніший мав таку ідею як виховувати кваліфікованих професорів для семінарій, які були би на рівні свого завдання. Ми сьогодні маємо дуже поважну проблему з тим, але я це не буду зараз розвивати. . . Одним словом, Блаженніший хотів, щоб я до цієї громади вступив. Але я йому сказав: «Пробачте, я не маю охоти, бо я хочу до монастиря студитів». Якраз тоді були реколекції, які провадив отець-редемпторист. Це було у Великому пості в 1971 році. Я йому до вуха шепнув, що хочу стати студитом, а він уже ввечері всім проголосив, що Гузар буде монахом.

Тоді Блаженніший таку штуку втяв: поїхав до примаса бенедиктинців у Римі на Аввентіно, і сказав, що має кандидата, якого хотів би послати до якогось бенедиктинського монастиря, щоби він перебув відповідний бенедиктинський новіціят. Блаженніший вже не хотів нікого посилати в Бойрон, бо Бойрон вже не був на тому рівні, що на початках, коли там був Климентій. І той примас йому каже: «Я пропоную вам малий монастирець у Баварії, в Меттені». Блаженніший написав до мене, що вони згодилися мене взяти. І так я потрапив до Меттена. Моя формація тривала там один рік, бо вони так домовилися між собою, але я вважаю, що мені треба було бути там щонайменше два роки. Сьогодні, дивлячись, так би мовити, через плече, мушу сказати, що то був дуже добрий монастир. Він був невеликий, там було десь тридцять монахів, двадцять п’ять з яких постійно жило в монастирі. Але там був дух! Ігуменом, здається, був пізніший кардинал Маєр (Cardinal Paul Augustin Mayer, OSB (23 травня 1911 – 30 квітня 2010)). Так я попав до бенедиктинців. Я дуже за це Блаженнішому вдячний! Мені здається, що я там багато доброго в них навчився.

– Які були зв’язки Студіону з іншими східними католицькими монастирями, наприклад, Гроттаферрата (Ґроттаферрата), Шевтонь (Chevetogne), Нідеральтайх (Niederaltaich)?

– Ніякі. Бо кожен з тих монастирів переживав кризу. Сьогодні Гроттаферрата вимирає, Шевтонь якось там «клигає», але це вже не той Шевтонь, що був за часів Шептицького. Нідеральтайх цілком зійшов на пси. Меттен знаходиться за десять кілометрів від Нідеральтайху. В тих вже часах – у 1971 році – природна річ була би для мене бути в Нідеральтайху, бо вони мали так звану «деканію» – підмонастир східної традиції, але примас абсолютно того не радив. Я пізніше відвідував той монастир. Ті люди були абсолютно змосковщені. Там був такий отець, який захоплювався Росією, їздив до Росії. А там росіяни так дуже гарно його приймали, як вони завжди приймають гостей, і зробили його патріаршим таксиархом. Коли я той монастир відвідував, то він мені тим хвалився. А я питаю: «Отче, чи ви знаєте, що то є таксиарх? То є «очі і вуха» ігумена, який доносить йому про те, що говорять і роблять монахи. Він був дуже тим розчарований.

Ми відвідували Гроттаферрату, радо спілкувалися одні з одними, але вже тоді цей монастир мав проблеми. А тепер, з того, що я чую, вони є практично на вимертю. Навіть Апостольська Столиця застановляється, що з тим усім робити. Сьогодні нема східного монастиря. Можливо є розв’язка у православних. І я над тим застановлявся. Рідко, але час до часу я відвідував покійного Митрополита Володимира (Сабодана. – Ред.). Довкруги нього була політика і так далі, але ми говорили про монастирі, про молитву, і я пригадую, як він мені казав, що дуже розчарований станом монашества в Російській Православній Церкві. Казав, що є лише кілька дуже автентичних правдивих старців у монастирі в Пскові, здається. Але назагал їхнє монашество сьогодні нічого собою доброго не представляє. Не тільки сьогодні, я маю на увазі тих 10-15 років, впродовж яких я говорив із Володимиром. Видно, в Україні також нема солідних монастирів. Чи є в цілому світі східний (католицький) монастир? Я не думаю. Я думаю, що треба було б починати наново. Як починати? Взяти Типікон і старатися жити за ним. Але все ж таки, думаю, не було би зле, може, на якийсь час піти або до монастиря бенедиктинців, тільки треба подивитися, чи є добрий, солідний, справжній монастир. І піти до них сказати, що ми потребуємо допомоги, з ними домовитися, що три, п’ять чи скільки осіб хочуть стати монахами, але бути в східній традиції.

Бачите, коли я говорю про добрий монастир, скажімо, про бенедиктинський Меттен, то він нічого не мав східного, але був добрим бенедиктинським монастирем. Добрий монастир! Там можна людей добре виховати. Це те, що ми робили в Студіоні в Римі. Пам’ятаймо таку невеличку річ. Унів, Митрополит зібрав студитів, ті студити були дуже добрі хлопці, але там не було вчених студитів, тому там такий великий вплив мали такі отці, як Петерс (Johannes Peters), Зайдель (Antonij Seidel), німці, які прийшли вже з певною богословською формацією. На мою думку, то були дуже гарні люди, з якими дуже трудно працював отець Климентій і тому дуже часто попадав майже в шал. Чому? Він навіть написав послання про це. Що було в Галичині? Прийшли редемптористи, добре підготовані місіонери, були василіяни, добре підготовані після Добромильської реформи, а зі студитів сміялися: «От, дурні хлопи». І ті «дурні, бідні хлопи» конче хотіли бути священиками, щоби з них не сміялися, але вони не збагнули (хоча отець Климентій старався їм то втовкти в голову), що їхнє покликання – це не бути душпастирями, а тільки бути монахами, людьми молитви, глибинної інтенсивної молитви. Сьогодні, на жаль, студитів тяжко переконати, щоби вони перестали кожний робити докторат, бо то не є наше покликання бути докторами. Бо що з того, що він доктором став? З того жодної потіхи нема.

Унів і наше монашество в цілому до сьогодні терпить від того, що ми не мали часу розвинути, поглибити

нашу монашу традицію. Чому я те все згадую? Як іще жив покійний Йосиф Сліпий, він дуже часто мене посилав в різні частини світу з різними справами. А коли він помер, я почав жити в монастирі більш стало. Отець Антоній, брат Макарій і я – ми почали дуже серйозно студіювати східну традицію монашества. Відвідували добрі латинські монастирі, щоби придивитися, що і як вони роблять. Брати відвідали Шевтонь просто з візитом. Макарія я послав до православного монастиря на місяць. В Англії був такий дуже добрий (може, і тепер ще є) монастир, який мав дуже добру репутацію. Ми робили заходи, щоб вивчити традицію. Пізніше, коли я переїхав до Риму, помагав у літургійних питаннях отцеві Рафаїлу (Турконяку. – Ред.). Сформувалась групка монахів. Я вам щиро скажу, друга частина 80-их і початок 90-их років – то, на мою скромну думку, була золота доба монастиря в Студіоні, де ми направду дуже інтенсивно і серйозно вивчали східну традицію і взагалі монашу традицію. Ми багато речей тоді робили літургійно і так далі. Я не бачу іншого розв’язку сьогодні, тільки треба знайти охочих людей, які би того шукали. Шукали де? В літургійній традиції і в монашій традиції. А що ми своєї не маємо, то мусили б трошки позичати, наприклад, від добрих бенедиктинців.

– Ви говорили про літургійне життя і згадували, що треба просто взяти Типікон і ним жити. Я придивлявся до того Типікона пофранцузьки, який видали у 60-их роках. Якщо брати до уваги, що свідчили і писали про життя студитів в Уневі, про всі ті чини – «таксиархи», «канонархи», а того в практиці ніколи не було, мені так здається. Так як Митрополит Андрей брав малий чи великий катехизм Теодора Студита чи Іпотипосіс (Υποτύπωσις) і просто перекладав з грецької на українську, і просто давав цей приклад. Але тоді в практичному житті, мені здається, була прогалина між теорією і практикою. В такому випадку, який Типікон ви би порадили?

– Французький, бо це оригінал. Чому його? Митрополит хотів мати потвердження Римського Апостольського Престолу, тому він мусив бути мовою, яку вони розуміли. В 1937 році отець Климентій повіз той французький Типікон до Риму. Оповідав мені отець Ювеналій (Мокрицький. – Ред. ) як він прийшов раз до кардинала Тіссерана і каже: «Та ще в 37-ому році привезли наш Типікон, а ви ще не затвердили? ! ». Тіссеран подивився на отця Ювеналія і каже: «Бачите на моєму столі робочому ваш Типікон? ». Пізніше я дістав через монсеньйора Ріцці копію копії того Типікона, який отець Климентій завіз до Риму. Нема найменшого сумніву, що за 20- 30-ті роки (я дуже ставлюся обережно) Унів не зумів зрозуміти, поглибити монашу традицію, після дуже довгої перерви. Пам’ятайте, що студити десь, може, ще за козацьких часів були діючими, а пізніше прийшли отці-василіяни, які, на жаль, дуже-дуже златинщилися. Цей розвиток не відбувся через те, що бракувало відповідного інтелігентного складу людей, монахи були дуже ревні, добрі селяни, але щоби відродити традицію, то цього було замало. Отець Климентій, як мені розповідав брат Лаврентій, часто «вибухав», бо брати дуже часто поводилися не помонашому, не так, як він старався їм прищепити. В Студіоні навіть такі отці, як Ювеналій, Христофор, Лаврентій та інші, не були носіями випрацюваної традиції. Дещо вони вже мали, а дещо ми мусили надолужити. І ми почали дуже серйозно вивчати, щоб знати, що ми повинні робити. Не сміємо вдавати, що Унів – то був ідеал. Далеко не ідеал, але ідея була живою (про відновлення типово східного монашества в УГКЦ. – Ред.), поки впливав Митрополит. На жаль, його вплив не був настільки сильним, і в певний момент отець Климентій покинув Унів і пішов помагати братові. Це послабило їх, а пізніше прийшли більшовики і німці, все розігнали.

Я приїхав у 1990 році, коли брати ще не жили разом, а осібно, і отець Севастьян (Дмитрух. – Ред.) повіз мене до тих монахів, які ще були з довоєнного Унева. Їх було десь десять, може, більше, вони всі молилися, вони всі були людьми молитви. Дуже побожні, ревні. Їхня біда була та, що вони страшно прагнули бути священиками, але тільки тому, щоби з них не сміялися василіяни і редемптористи, бо то такі великі пани, вчені люди, а тут собі «хлопи» з Унева. Не було легко, і не треба на ці справи закривати очей.

– Ви згадували цей період в Студіоні в Римі від 85-го до 90-го року приблизно, той золотий вік. Чи ви якось робили записи тих досліджень? Чи з тих записів можна було б зробити висновок сьогодні про те, який монастир є добрим і відповідним, щоб у ньому робити формацію?

– Ми шукали відповіді в добрих монастирях. Я вам дам приклад щодо літургійного порядку: минає перший тиждень Великого посту, як, згідно з нашою традицією Київської лаври, мав би цей тиждень виглядати? Понеділок, вівторок, середа, четвер – читаємо Канон, а Літургію Напередосвячених Дарів служимо перший раз щойно в п’ятницю. А ми під час посту майже щодня правили Літургію Напередосвячених Дарів, в неділю освячували стільки частичок, щоби на цілий тиждень було, і старалися, щоби якнайчастіше можливо було служити Літургію Напередосвячених Дарів. Не тільки в середу і п’ятницю, як на парохіях, а кожного дня. Читання Псалтиря під час не тільки Великого посту, а взагалі, читання Святого Письма і так далі, різні додаткові читання, не конче зі Святого Письма, на Утрені, на Вечірні, там, де сідальні тощо, читання під час обіду-вечері. То все в монастирі треба було відчути. Ми старалися дуже докладно, настільки, наскільки могли, дотримуватися приписів, наприклад, відкривати-закривати Царські ворота і так далі. Я коли був у монастирі, дуже любив усе літургійне дійство, бо в монастирі воно все має своє місце. Дивіться, на парохії Літургію Напередосвячених Дарів правлять вранці – нонсенс. За кілька тижнів будуть великі поклони, правда? Ми їх правили в четвер вранці, бо це Утреня, не в середу ввечері, як на парохіях. Ми старалися літургійний порядок дослівно зберігати. І знаєте, воно прекрасно є! Все стає на своє місце. Ніхто не править Вечірню вранці чи Утреню ввечері. Все на своєму місці, у свій час. Якщо так є, то воно все дуже природно відбувається. Щиро вам скажу, я сьогодні цілковито втратив контакт з літургією, бо то треба практикувати. Ми старалися, і то так прекрасно виходило! Раз на тиждень ми брали Полуношницю, в першій годині ночі сходилися і правили Полуношницю. Прекрасно! Це треба пережити. Тут (в Княжичах – Ред.) ми відправляємо різні Богослужіння, але часто не в свій час. У монастирі наше ціле життя було побудоване на молитві, а все інше робилося потім. То є монастир! З великою радістю ми ці Богослужіння відбували. Це було відчутно. І якщо хтось хоче справжній молитовний монастир, а справжній монастир мусить бути молитовним, то треба велику увагу приділити літургійному порядку, молитві, духовним читанням. Я дуже радий, що маю нагоду про це все сказати. Над цією темою варто застановитися.

– А те, що ви на початку говорили про розчарування Патріарха Йосифа, коли ви не хотіли вступати у Чин Святого Духа і пішли до студитів. Але ви не бачили, що одне не викреслює інше, в сенсі, що студити мають вчитися, але це не повинно бути пріоритетом?

– Викреслює. Про що мені йдеться? Я був викладачем у Папському університеті, і мене типували (спонукали. – Ред.) трошки на професора. Але як довго я не міг цілковито посвятитися науковій праці, не було сенсу робити якісь заходи. Монах – то не є працівник, то є людина молитви. Дивіться, є отці-редемптористи, є василіяни. Дуже гарно – вони ідуть у світ за людьми, вони є місіонарі. Ми, монахи, працюємо, ми не є ліниві, молимося і працюємо, але перш за все ми молимося. Василіяни і редемптористи моляться, коли можуть, а ми працюємо, коли можемо, а молимося, коли треба. Друга річ – наш Типікон каже: вісім годин праці, вісім годин молитви, вісім – відпочинку. Ми переконалися на підставі власних порівнянь, що більшість, назвімо так, контемплятивних, молитовних монастирів, десь приблизно шість, і півгодини працює, робить те, що треба, щоб заробити на життя. Найважливіше те, що ми не йдемо до людей, – люди приходять до нас. Ми повинні мати гостинні доми, повинні їх приймати, вони мають приходити до нас вчитися молитися, радитися, але ми сидимо вдома, а не гуляємо по світу.

Що сталося дуже прикре? Час переслідування. Монастирі розв’язано, і треба подивляти тих побожних добрих людей, які відважувалися ставати священиками в той час. То було небезпечно і дуже трудно, але вони були людьми, які посвячувалися і працювали. Але що сталося? Ми перестали жити монастирем. Наші отці тепер, як я кажу, багато з них роблять в Римі докторати і самі не знають чому. Що то є римський докторат – доказ, що ви висиділи в Римі п’ять років, і більше нічого. То не є наукова праця. Може, то показує, що вони могли би робити наукову працю. Скільки вони написали книжок? Маємо стільки людей, які поробили в Римі докторат, а скільки продукції з того, скільки книжок?!

На чім полягає монашество? Монашество полягає на вірі, що світ потребує молитви. Маємо в Україні сьогодні поважні труднощі: політичні, економічні, воєнні – які хочете. Час до часу, коли маю нагоду, пригадую нашим братам: «Браття, нас ніколи не буде багато, але ті, що є, – ми молимося і нашою молитвою ми служимо Україні. Не треба, щоб ми бозна-куди ходили і щось робили. Сиди вдома і молися. Це наше служіння Україні».

Не буде перебільшенням сказати, що з відходом у Божу оселю Патріарха Любомира, наша Церква перегорнула чергову сторінку-епоху. Блаженніший був видимим зв’язком сучасної Церкви із Церквою довоєнною, а також Церквою, яка протягом десятиліть розвивалась у вільному світі. В його особі Церква ХХІ століття зустрічалась із Андреєм Шептицьким, Йосифом Сліпим та Мирославом Іваном Любачівським. Я не маю на меті применшити його власну харизму та унікальність особистості, чи оминути його «західну формацію», які, звісно, переломлювали традицію попередників у свій унікальний спосіб. Так само не хочу применшити насліддя підпільної Церкви, яке Блаженніший Любомир без сумніву високо цінував. Тут хочу підкреслити лише, що той поступ, як внутрішній так і зовнішній, який наша церковна спільнота здійснила за часів його предстоятельства, був великою мірою наслідком великих візій, які мали його попередники. Візій не лише збереження і виживання (що теж надзвичайно важливо), але й візій розвитку і зростання.

Блаженніший Любомир був найбільш шанованим релігійним лідером сучасної України. Це не було просто наслідком його упізнаваності. Його з увагою слухали, як католики, так і православні, люди інших релігій та аґностики. Слід сказати, що довіра до різноманітних інституцій в Україні залишається на вкрай низькому рівні. Суспільство швидше схильне довіряти окремим особам і вже через них поширювати цю довіру на цілі інституції. Тому сміливо можна сказати, що в тій, більш ніж шістдесятивідсотковій, довірі українців до Церкви як такої, левова частка заслуги – саме особи нашого Патріарха.

Блаженніший був бажаним гостем в найрізноманітніших середовищах: від суто релігійних заходів, до зібрань політиків і бізнесменів. Його публіцистичні колонки в українських медіа завжди масово поширювались і цитувались. Він нікому нічого не намагався довести, не полемізував і не нав’язувався, а лише смиренно ділився своїми думками, які моментально ставали дороговказами. Людський колектив без авторитету дуже легко перетворюється на банку з павуками. За відсутності в спільноті людини, яка здатна не своїм адміністративним, а моральним авторитетом вгамувати людські пристрасті та нездорові амбіції, з днища людських сердець може піднятись чимало темної маси. Мабуть, не існувало в Україні середовищ, в яких Блаженніший Любомир не зміг би осадити цей намул. І саме завдяки таким людям, спільнота може рухатись шляхом конструктивного зростання. Він був живою ілюстрацією того, що ми означуємо словом «авторитет». Ця благословенна харизма Блаженнішого була для мене однією з найяскравіших і найважливіших рис його особи.

В такої людини промовляє не лише життя, але й смерть. До його тіла потяглись черги десятків тисяч людей, передбачаю, що й місце спочинку його останків стане таким же місцем паломництва. Його смерть також стала знаком того, що ми стали більш готовими йти далі. Він довів нас до певної точки і, коли побачив цю нашу готовність, наче сказав: «Прощавайте і до Зустрічі»!

Анатолій Бабинський