Любомир Гузар

(Інтерв’ю з Владикою Любомиром)

«Ми залишилися в душі хворими людьми. Необхідно спільними зусиллями лікувати наші душі, бо трудно, щоб великі речі будували хворі люди». Києво-Вишгородський екзарх Української Греко-Католицької Церкви єпископ Любомир Гузар сказав це на круглому столі «Духовне єднання українських церков». Але його прості та правильні слова прозвучали як дисонанс іншим виступам. Більшості учасників розмови явно не хотілося шукати причин міжцерковних конфліктів у собі, коли ворог давно відомий. Саме це і спонукало мене докладніше поговорити з Владикою про наболіле.

Владико, духовне розокремлення завжди несло в собі загрозу внутрідержавного розбрату. Проблема надто важлива, щоб неп нехтувати. Але, що можна зробити нині?

Міжцерковне зближення не можна оголосити штучно. Воно має здійснюватися малими кроками на ниві співпраці. Головне — відчути, що люди готові розуміти одне одного, бути взаємно терпимими. Цього вчить звичайне життя. Приміром, хлопець і дівчина зустрічаються, закохуються. Але потрібен час, поки вони зважаться на відповідальність взяти шлюб. Нині нас розділяють виключно емоції, власне, наші людські гріхи, особисті чи групові інтереси, амбіції.

І, либонь, політика? Адже саме вона значною мірою розводить Церкви по барикадах. Ось і нові вибори на порозі. Якою є ваша позиція?

Церква не повинна ідентифікуватися ні з особами, ні з партіями. Звичайно, це не виключає інтересу Церкви до політичного життя загалом.

Так само Церква має бути зацікавлена в тому, щоб економіка країни була стабільною, населення здоровим. Та коли Церква втягувалася у велику політику, вона завжди програвала. Це засвідчує досвід довоєнної Німеччини, Італії… Та й наш сьогоднішній. Перед виборами, звичайно, підготуємо послання до своїх парафіян, де зазначимо, що кожен громадянин має цікавитися політикою. Але поставимо тільки ідеал: щоб люди могли розпізнати кандидата по тому, чи мислить він категоріями спільного добра.

Наскільки я зрозумів, УГКЦ у прямій агітації участи не братиме?

Ми тримаємо політичний невтралітет і закликаємо до нього все духовенство. Але поручитися за кожного священика, щоб він не впхається в політику не можемо.

Повернімося до міжцерковного конфлікту. Дедалі частіше звучить думка, що українській Церкві потрібен Петро Могила. Причому не стільки як богослов і церковний діяч, скільки як суворий пастир. І справедливий.

Я вважаю, що застосування сили — це дуже примітивний підхід. Уявімо, що предстоятелів церков змусили підписати об’єднавчий документ. Однак це аж ніяк не буде свідченням, що народ віритиме у правильність такого рішення.

Владико, цілком погодився б із Вами, що питання не визріло, якби йшлося тільки про розбіжності між православними і греко-католиками. Але між православними церквами також немає згоди. І причина не в простих парафіянах, а в гордині, політичній заангажованості владик. Немає різниці між Автокефальною Церквою і Київським патріярхатом. Немає її між ними та більшістю парафій УПЦ. За винятком тих, хто досі прагне під московський омофор. Якщо владики не ведуть свою паству до об’єднання і миру, чи не ліпше їм закінчити життя в монастирському всамітненні, спокутуючи свої численні гріхи? Тим паче, що в зв’язку з розколом кількість владик на одну єпархію явно завелика.

Я не можу судити православних, бо розумію їхні труднощі. Даються взнаки й суто людські амбіції. І я згоден, що основна причина — в політичній ситуації. Москва проводить корисну для себе політику. Але кожна рука до себе крива. А як би чинили українці, опинившись у подібній ситуації? Ми уявляємо себе дуже шляхетними, бо не мали нагоди бути імперіялістами. Москва мислить своїми історично сформованими категоріями. Ми обстоюємо свої інтереси. Дуже багато було закликів об’єднатися, бо ми, мовляв, українці! Але я не тому християнин, що українець! Я українець тому, що християнин. Я народився українцем, отже, це дано мені Богом. Не можна ставити віз попереду коня. Насамперед маємо себе спитати, чи ми направду можемо бути добрими українцями, якщо не сповняємо Божої волі й сіємо в народі розбрат…

Повторюю, об’єднання можна домогтися насиллям, але воно не буде щирим — отже, недовго триватиме. Постане такий діяч, як Петро Могила, і скаже: ти й ти, сиди тихо, роби як скажуть, хочеш ти цього чи ні. І йому зі страху підкорятимуться. Але нутра людей це не поміняє. Людина є справжнім християнином, коли вона вільна. І Бог ту внутрішню свободу особистості дуже цінує. Я вважаю, що ми не повинні покладати за багато надій на владик. Духовенство має сформувати в народі таке бажання до об’єднання українських церков, щоб у владик не було іншого вибору.

Але, сказати по щирості, я вважаю, що сьогодні ми не маємо єдности, бо не хочемо її.

Крім політики, і духовенство, і віруючих розділяє ще й проблема мови. Узяти хоч би колотнечу довкола найбільшої московської парафії в Печатниках отця Георгія Кочеткова. Їх, бач, обурило впровадження в богослужіння живої мови. Побутує думка, що нехай, мовляв, старослов’янська мова й не зрозуміла, але благозвучна.

Я вважаю, що Церква повинна бути зрозумілою. І перший засіб — це проповідь живою мовою. Бідою російської церкви є страх перед нововведенням. Що ж до мене особисто, я волію говорити до людей їхньою рідною мовою. В Америці я проповідував англійською, в Німеччині — німецькою. А якби довелося проповідувати в Донбасі, то, мабуть, обрав би російську…

Правда, зробити це буде важче, бо я не володію нею. Українська Церква — це аж ніяк не означає, що ми не повинні шанувати людей перед якими стоїмо і які не знають нашої мови.

Владико, чи не потрібне Церкві реформування? Адже часи змінюються — отже, повинна оновлюватись і Церква.

У здорових обставинах Церква завжди намагалася пристосуватися до потреб людей, видозмінюватися з огляду на їхні запити. Але ми маємо пильнувати, щоб змінювалася тільки форма, а не істинний зміст. Окрім того, потрібно справді відчувати, що до людей промовляє сьогодні. Чому молодь не йде до Церкви? Бо вони дедалі менше відчувають, що Церква до них говорить. Прийди до храму, стій там дві години і чекай, що станеться. І з душею, з долею молодої людини справді відбувається щось добре, тільки вона не розуміє, як це. Церква не поясняє, що вона робить.

Зате в тоталітарних сектах пояснюють. І ці самі секти, між іншими, активно борються за молодь.

Я не дивлюся на секти як на страшну небезпеку для церкви. Певну частину людей вони, на жаль, збаламутять. Але не втримають, бо беруть якийсь один момент людського життя, приміром, продукують страх про кінець світу. Секти мають багато грошей, але позбавлені духовного підгрунтя. Отже, і майбутнього. У тому, що люди йдуть у секти, є певна провина Церкви. Хіба хто-небудь говорив на круглому столі про душпастирство, опікування людськими душами? А ми ж, передусім, відповідальні за них. Господь не питатиме, був патріярхом, архиєпископом чи простим священиком. Він запитає, що ти зробив для твого ближнього… Опираючись міжцерковному миру, ми, владики, насправді опираємося людській єдності, бентежимо душі християн чварами. І за це Господь теж спитає нас.

Тарас Аврахов

 * Передруковано з «Київських Відомостей».

Коротка біографія:

Владика Любомир Гузар народився у Львові 1933 року. 1944-го разом із батьками виїхав з України. Світську освіту отримав у Австрії в українській гімназії, а духовну в США та Італії. Ступінь доктора богослов’я отримав за наукову працю «Митрополит Андрей Шептицький — послідовник екуменізму». Пізніше викладав філософію та українську мову в духовних закладах, займався душпастирською діяльністю. У Римі прийняв постриг, став архимандритом манастиря Святого Теодора. 1977-го був висвячений на єпископа блаженнійшим Йосифом Сліпим. Повернувся в Україну чотири роки тому.

(Прийнятий в присутності Президента України з ініціятиви глав
та представників конфесій — учасників круглого столу
з проблем церковно-державних відносин в Україні.
Меморандум є відкритим для підписання іншими Церквами
і релігійними організаціями України)

Конференція Патріархів та Єпископів усіх Церков в Україні,

Київ, липень 1997

 Ми, представники християнських конфесій України, які тривалий час співпрацюють у питаннях вдосконалення церковно-державних взаємовідносин,

• щиро сповідуючи християнські принципи миру, злагоди, братерської любові, маючи в серці заповіт Євангелія «якщо можливо, будьте в мирі з усіма» (Римл. 12, 18);
• усвідомлюючи складність сучасної церковно-релігійної ситуації в Україні та визначаючи, що протистояння між окремими християнськими конфесіями сягає іноді форм відкритого конфлікту із застосуванням сили;
• заперечуючи прагнення будь-яких сил використати міжконфесійні негаразди в своїх політичних або матеріяльних інтересах;
• відстоюючи право Церкви на самостійне і вільне вирішення внутрішніх проблем;
• усвідомлюючи силу впливу Церкви на уми і серця людей, маючи певність, що злагода між конфесіями є злагодою в суспільстві, і прагнучи суспільного спокою, в Україні;
• маючи на меті зустріти світлий ювілей Господа нашого Ісуса Христа у згоді, мирі, благодаті та Божому благословінні,

проголошуємо наше тверде і одностайне рішення:

• не припускатися використання будь-яких силових дій у вирішенні та врегулюванні міжконфесійних проблем, особливо таких, що стосуються церковного майна;
• вирішувати всі спірні питання виключно шляхом переговорів відповідно до законів держави та похристиянськи на основі взаємоповаги і терпимості;
• не звертатися до влади з метою здійснення незаконного тиску на іншу релігійну громаду чи Церкву.

Вважаємо абсолютно неприпустимими насильницькі захоплення храмів і заявляємо, що не може зватися християнином той, хто піднімає руку на священнослужителів і вірних інших конфесій, прикриваючись іменем Божим або державними інтересами.

Не допускатимемо висловлювань, особливо в засобах масової інформації, в дусі ворожнечі, національної і конфесійної нетерпимості, будемо утримуватися від образливих і зневажливих заяв.

Сподіваємося також, що органи влади виконуватимуть свій конституційний обов’язок і забезпечать для всіх релігійних організацій рівноправність та дотримання законів і виконання судових рішень.

Щиро переконані, що ця наша спільна воля — є воля християн України і закликаємо усіх вірних християнських церков України: не шукаймо ворога серед братів своїх, пам’ятаймо, що Христос не мав ворогів, а прийшов у світ, несучи світло й мир. І ми приходимо у світ цей, щоб здійснити заповіді Його і творити добрі справи, а не сіяти розбрат і ворожнечу. Будьмо вищі за суєтність земних політичних пристрастей, бо гріхом є образа, приниження братів і сестер, що сповідують віру в єдиного Господа нашого Ісуса Христа, живуть на нашій спільній рідній українській землі і працюють заради нашого спільного блага. Тож ні словом, ні дією не образимо ніколи братів і сестер наших.

Щиро впевнені, що наш рішучий крок до миру і злагоди знайде розуміння в усьому суспільстві, стане ще одним виявом миролюбства та високої духовності українського народу.

Хай благодать Божа, прощення і порозуміння будуть з нами назавжди.

+ Любомир (Гузар), Єп. пом. глави УГКЦ

* Цій події, у вересневому числі 1997 була присвячена стаття. У цьому числі друкуємо документ, якого ми тоді не мали.

БОЖОЮ МИЛІСТЮ І РИМСЬКОГО АПОСТОЛЬСЬКОГО ПРЕСТОЛУ БЛАГОСЛОВЕННЯМ ЛЮБОМИР ЄПИСКОП ТИТУЛУ НІЗИ ЛИКІЙСЬКОЇ ПОМІЧНИК З ДЕЛЕГОВАНОЮ ВЛАДОЮ ВЕРХОВНОГО АРХИЄПИСКОПА УКРАЇНСЬКОЇ ГРЕКО-КАТОЛИЦЬКОЇ ЦЕРКВИ

Високопреосвященним і Преосвященним Владикам
Всечесним отцям Духовним іПреиодобним Ченцям і Черницям
та Вірним помісної Української Греко-Католицької Церкви
в Україні й на поселеннях
МИР У ГОСПОДІ І АРХИЄРЕЙСЬКЕ БЛАГОСЛОВЕННЯ

На славу Святої, Єдиносущної, Животворящої і Нероздільної Тройці,
Отця і Сина і Святого Духа. Амінь.

Оцим видаємо і проголошуємо

РІШЕННЯ І ПОСТАНОВИ СИНОДУ ЄПИСКОПІВ
УКРАЇНСЬКОЇ ГРЕКО-КАТОЛИЦЬКОЇ ЦЕРКВИ,

який відбувся у Львові в днях 14-21 жовтня 1996 року

1. Створити Колегію богословської освіти України та Колегію богословської освіти помісної УГКЦ, які відповідали б за структуру, програму та координацію праці духовних навчальних закладів УГКЦ в Україні й на поселеннях.
2. Поручити Колегії богословської освіти України призначити членів контрольної комісії семінарій для перевірки виконання програми навчання в духовних навчальних закладах України, комісія звітує Єпископатові України.
3. Синод Єпископів створює окрему комісію, яка матиме нагляд над виконанням програми богословських студій.
4. Синод Єпископів поручає відповідній комісії богословських студій подбати про опрацювання і затвердження єдиної програми формативного й академічного курсів для підготовки священиків у цілій нашій Церкві.
5. Синод Єпископів пропонує створити раду ректорів семінарій з України і в міру можливостей з поселень, які повинні збиратися два рази щорічно (перед і після закінчення навчального року).
6. Стверджуючи факт надто молодого віку кандидатів до семінарії, Синод Єпископів визначає вік прийняття до семінарій в Україні на 17 років життя. Синод пропонує, щоб перший рік був підготовчим для оцінки кандидатів перед шестилітніми богословськими студіями. Поручається Академічній комісії розробити програму цього підготовчого року для кращої інтелектуальної християнської духовної підтримки.
7. Синод Єпископів поручає ректоратам семінарій обов’язково подбати про відповідну психологічну й фізичну перевірку як кандидатів до навчання, так і кандидатів до свячення.
8. Поручається посилати на студії за кордон кандидатів лише після закінчення повного курсу богослов’я в семінаріях України та пасторальної практики, хіба що Єпарх вирішить інакше.
9. Студенти богослов’я з України, які відбули свої студії за кордоном, повинні проходити принаймні рік пасторальної формації в семінаріях України.
10. Синод Єпископів в Україні зробить перед урядом України відповідні заходи, щоб дипломи наших семінарій, інститутів та академій були прирівняні до дипломів випускників державних навчальних закладів.
11. Єпархіяльні Єпископи докладуть усіх старань на підготовку кадрів професорів богослов’я.
12. Синод Єпископів поручає Єпископам дбати про постійну формацію своїх священиків.
13. Синод Єпископів поручає Єпархіяльним Єпископам, турбуючись про навчання питомців, часто відвідувати семінарію, особливо, коли йдеться про тих, що мають бути висвячені (кан. 356, &2).
14. Єпископам слід брати під увагу рекомендації ректорів семінарій щодо кандидатів до семінарії і шанувати рішення ректорату відносно кандидатів до свячень.
15. Доручається нашим Єпископам, щоб вони в міру можливостей сприяли обмінові питомцями і священиками з України та з поселень для збагачення пасторального досвіду й духовного зближення з матірною Церквою.
16. Де є потреба, Єпарх може подбати про створення можливостей для богословських студій і підготовки до душпастирювання осіб пізного покликання до священичого служіння (кан. 344, &4).
17. Синод Єпископів рекомендує дбати про те, щоб ректорати семінарій заохочували кандидатів до священичого служіння там, де є найбільша потреба Церкви.
18. У духовних семінаріях треба виховувати семінаристів, щоб були глибоко віруючими, по­божними, відданими праці для Церкви і свого народу.
19. У вихованні нинішньої української молоді, як і семінаристів, вимагається, особливо, плекання чесноти мужности та готовности до самопожертви. Поштовхом до цього плекання повинна бути любов до Бога й практична любов до ближнього.
20. У семінаріях та духовних інститутах нашої Церкви поручається плекати повне усвідомлення вартости — заохоти й практичного приготування питомців до священства в неодруженому стані, подаючи його як ідеал всецілої посвяти Христові і його Церкві.
21. Згідно з каноном 373 ККСЦ і постійною традицією християнського сходу про одружене й неодружене священство. Синод Єпископів доручає зберігати давню традицію одруженого духовенства в нашій Церкві.
22. У програму семінарій обов’язково ввести навчання доброї поведінки та етикети.
23. Синод Єпископів поручає подбати про те, щоб семінарії мали власний фонд для свого утримання, яким мають розпоряджатися і звітувати перед Єпископом.
24. Синод Єпископів поручає призначити єдиний текст літургійних богослужень та рубрик для одностайного виховання кандидатів у всіх семінаріях.
25. Синод Єпископів рекомендує звернути особливу увагу на духовну й інтелектуальну підго­товку майбутніх дружин священиків та пропонує створити для них особливі товариства в єпархіях для дальшого збагачення їх духовного життя.
26. Синод приймає пріоритетність обов’язковість розгляду й вирішення молодіжних питань на Синодах і Постійних Синодах за порядком: розгляд стану справ, звіт Єпархів, прийняття нових рішень з призначенням конкретних виконавців та необхідним забезпеченням.
27. Для утворення молодіжної комісії при Патріяршій Курії Синод створить організаційний комітет на чолі з Єпископом, призначить необхідні кошти і визначить термін до наступного Синоду для вирішення таких питань: призначення Єпископа, відповідального за молодіжні справи зі штатом виконавців, необхідним технічним та фінансовим забезпеченням; формування особового складу комісії з представників Архиєпархії, Єпархій, Екзархатів, молодіжних християнських рухів, спільнот; опрацювання статуту, який реґляментуватиме працю комісії з програмою мінімум та максимум.
28. Синод почне виробляти довготермінову програму молодіжного апостоляту, першими кроками якої будуть: утворення на рівні Патріяршої курії молодіжної комісії з участю всіх Єпархій з виконавчим органом, фінансовим забезпеченням і можливістю видавати друкований обіжник чи бюлетень; рішення про проведення окремої сесії Собору, повністю присвяченої молодіжним питанням, з якнайширшим представництвом молоді всіх Єпархій, монаших чинів, запрошення до участи представників громадських, молодіжних, мирянських організацій та державних структур, які працюють з молоддю.
29. Синод прийматиме найважливіші й найактуальніші молодіжні питання від різних структур, монаших чинів, молодіжних організацій, окремих священиків, монахів, монахинь і мирян.
30. Синод опрацює програму нової євангелізації молодіжний апостолят України, взявши до уваги напрацювання, практичні досягнення Вселенської Церкви в поєднанні з нашими об’єктивними умовами й традиціями східного українського богослов’я та обрядовости.
31. На рівні Патріяршої Курії, найвищих авторитетів нашої Церкви, Синод долучиться до боротьби Вселенської Церкви за подолання наслідків секуляризації суспільства, глобальних проблем нашої цивілізації.
32. Рішення Синоду єпископів з молодіжних питань широко оприлюдниться і доведеться до відома всіх церковних структур і широкого загалу мирян через прес-бюро УГКЦ, спеціяльне молодіжне видання, церковну владу всіх рівнів, церковні, незалежні та державні мас-медія, громадські, культурологічні організації, середні та вищі навчальні заклади.
33. Створити патріяршу катехитичну комісію як постійне тіло, згідно з кан. 622.
34. Синод накладає обов’язок патріяршій катехитичній комісії приготувати проект катехитичного правильника й представити його на наступному Синоді.
35. У кожній Єпархії Єпископ-Ординарій призначить особу, відповідальну за катехизацію, силою свого уряду ця особа входить до патріяршої катехитичної комісії.
36. Владика Гузар поручить Львівській богословській академії перевірити обидва переклади Катехизму католицької Церкви при допомозі о. Богдана Панчака, о. Мирона Бендика, о. Рафаїла Турконяка, о. Івана Дацька. Якщо це не вдасться, тоді Владика попросить Владику Софрона Мудрого завершити цю працю.
37. Синод схвалює працю вже існуючих катехитичних інститутів і заохочує до створення нових там, де є потреба і можливість це здійснити.
38. Синод поручає кожній Єпархії та Екзархії створити власний катехитичний осередок, якщо він ще не існує, згідно з кан. 623.
39. Синод благословляє і поручає Львівській богословській академії створити факультет катехитичних наук.
40. Синод пригадує парохам їхній святий обов’язок, згідно з кан. 624 і 289, & 1, самим катехизувати та подбати про катехизацію їх вірних.
41. Синод пригадує священикам їх святий обов’язок проповідувати на кожній Літургії в неділі й свята, проповіді повинні мати гомілетично-катехитичний характер.
42. Синод пригадує священикам їх святий обов’язок використовувати всі нагоди (уділення Святих Тайн, похорони тощо), щоб проповідувати Боже слово.
43. Доцінюючи важливість і вартість монашого життя для життя Церкви, Синод поручає своїй комісії для монаших справ активно зайнятися пропозиціями дотичної комісії Собору.
44. Синод поручає комісії для подружжя і сім’ї вивчити пропозиції соборової комісії про родину і розпочати заходи для їх здійснення.
45. Синод опрацює програму душпастирства в Збройних силах та інших силових структурах України.
46. Єпископ Роберт Москаль очолює комісію, яка підготує літургійний довідник для нашої Церкви на підставі Інструкції для застосування літургійних приписів Кодексу канонів східних Церков. Уставу богослужень і традицій Київської Церкви та приготує вказівки про святі часи і пости.
47. Літургійна комісія має покликати до співпраці професійні сили (мовознавців, біблістів, богословів, літургістів, поетів, музик тощо), щоб приготувати нові богослужбові тексти нашої Церкви.
48. Синод приймає прохання Сестер Василіянок, щоб для внутрішнього вжитку в їх монастирях піднести службу св. Макрини (19 липня / 1 серпня) до бдінної з всенічним.
49. Екуменічна комісія має випрацювати позицію нашої Церкви у відношенні до православних.
50. Час наступної сесії Патріяршого Собору: 1998 рік.
51. Тема наступної сесії Патріяршого Собору: «Місце мирян у Церкві: Соціяльна наука Церкви і її здійснювання в щоденному житті».
52. Час наступного Синоду: 14-20 вересня 1997 року, хіба що в той час відбулися б відвідини Папи в Україну або Папський Синод для Америки.
53. Синод Єпископів покриє залеглість Патріяршого Собору грішми, які залишилися із святкувань 400-ліття Берестейської унії.
54. Синод установляє наступні комісії (зазначуючи, що перший член у списку є головою).

1) Літургійна комісія

члени: Владики Москаль, Гузар, Сулик, Якимишин, Хома
завдання: приготувати вказівки про святі часи і пости.

2) Богословська комісія

члени: Владики Гузар, Мартиняк, Лостен, Мудрий, Сорока
завдання: мати нагляд над богословськими й духовними виданнями.

3) Канонічна комісія

члени: Владики Паска, Даниляк, Мудрий
завдання: розв’язувати біжучі юридичні питання, опрацювати партикулярне право УГКЦ.

4) Екуменічна комісія

члени: Владики Колтун, Лостен, Вороновський, Пасічний, Медвіт
завдання: опрацювати екуменічне становище нашої Церкви, брати участь в екуменічних зустрічах, інформувати Владик через секретаріят Синоду.

5) Комісія беатифікацій і канонізацій

члени: Владики Гринчишин, Мартиняк, Лостен
завдання: збирати інформацію про українських праведників, провадити процесами беатифікації й канонізації.

6) Комісія подружжя і сім’ї

члени: Владики Сабрига, Гузар, Кривий, Москаль, Колтун, Пасічний
завдання: вивчити стан подруж в Україні й робити старання про загальне оздоровлення в корені для тих, хто потребує, розглянути пропозиції соборової комісії про сім’ю і допильнувати їх здійснення.

7) Комісія євангелізації і пасторального плянування

члени: Владики Вівчар, Колтун
завдання: виробити пасторальний плян, опрацювати нарис проповідей на церковний рік.

8) Катехитична комісія

члени: Владики Стасюк, Василик, Вороновський, Москаль
завдання: опрацювати катехитичні напрямні для УГКЦ, координувати катехитичну працю і допомагати єпархіям у цій ділянці (детальніше у рішеннях Синоду).

9) Комісія монашого життя

члени: Владики Білик, Кучмяк
завдання: розглянути пропозиції соборової комісії про справи монашого життя і допильнувати їх здійснення.

10) Комісія священничої формації

члени: Владики Мудрий, Майкович, Даниляк
завдання: допильнувати здійснення синодальних рішень про семінарійну й академічну формацію священиків.

11) Комісія фінансів і бюджетів

члени: Владики Гузар, Сулик, Бздель, Мартиняк, Лостен, Медвіт
завдання: приготувати бюджет на підставі потреб синодальних комісій, прийняти напрямні для придбання фондів («Андріїв гріш»)

12) Комісія Ювілею 2000 року

члени: Владики Хома, Лостен, Гринчишин, Гбур
завдання: зорганізувати комітет УГКЦ Ювілею 2000 року, брати участь у працях центрального римського комітету.

13) Комісія молоді

члени: Владики Стасюк, Білик, Медвіт, Сорока
завдання: допильнувати здійснення синодальних рішень про справи молоді.

14) Секретаріят Патріяршого Собору

член: Владика Гбур
завдання: Координувати співпрацю Секретаріяту Собору з Владиками.

15) Секретаріят Синоду

член: Владика Ґбур
завдання: доглядати виконання рішень Синоду, координувати зв’язок з Єпископами, приготовляти програму синодальних нарад.

16) Комісія територій нових єпархій

члени: Владики Гузар, Сулик, Бздель, Мартиняк, Лостен, Кривий, Колтун і три каноністи: Владики Паска, Даниляк, Мудрий
завдання: вивчити питання територій нових єпархій.

5. Синод Єпископів поручає Секретаріятові Синоду запропонувати двох протоколярних секретарів до наступного засідання Постійного Синоду, яке відбудеться 2 січня 1997 року, для затвердження на час до наступного Синоду.
6. Секретар Синоду Єпископів братиме участь у засіданнях Постійного Синоду, він може займати слово в дискусії, але не має права голосу.
7. Синод Єпископів плянує послати представників нашої Церкви на міжнародні зустрічі:

1) Екуменічна зустріч у Граці, Австрія, 23- 29 червня 1997 р. Делегація УГКЦ: Владики Гузар і Колтун, по одному священикові, монахові й мирянинові та двох делегатів Білоруської Греко-Католицької Церкви.

2) Євхаристійний конгрес у Вроцлаві, Польща, 25 травня-3 червня 1997 року.

3) 50-річчя «Акції Вісла», Польща (дату ще не проголошено). 5 Владик зголосили свою участь.

4) Світовий з’їзд молоді у Парижі, Франція, 19-24 серпня 1997 р.

5) Синод Європейських Єпископів (мабуть 1998 p.).

6) Ювілей поселення українців у Бразилії, 25-26 жовтня 1997 р.

8. Владики прийняли пропозицію глибше вивчити питання Закарпаття і почати заходи у Римі (написати листа до Святішого Отця, долучивши відповідний меморандум). Рівно ж постановлено знайти спосіб, щоб Синод Єпископів звернувся до народу Закарпаття у формі, яка б нікого не образила, але яка, водночас, стала б в обороні тих, права яких не пошановано.
9. Отці Синоду поручили Владиці Колтунові зорганізувати відповідну комісію, яка вставлятиметься перед урядом України, щоб УГКЦ повернути те, що було їй пограбоване. Синод зобов’язався підтримати Владику в цих намірах.
10. Синод повторює своє рішення продовжувати усильні змагання за визнання патріярхату нашої Церкви.

Ці рішення і постанови стають правосильними з днем 1 січня 1997 року і з того дня обов’язують всіх владик, священиків, ченців, черниць і вірних Помісної Української Греко-Католицької Церкви в Україні й на поселеннях.

Благодать Господа нашого Ісуса Христа і любов Бога і Отця, і причастя Святого Духа нехай буде з усіма нами.

Збережена мова оригіналу.

+ Любомир Гузар
Єпископ-Помічник Глави Української Греко-Католицької Церкви

Дано у Львові, 31 грудня 1996 року
при Архикатедральному Соборі святого Юра

(Інформаційний звіт виголошений на Патріяршому Соборі, жовтень 1996)

1. Загальні завваги

Хоч за останніх двіста років центр Української Церкви пересунувся на захід, до Галича-Львова, він належить Києву. Це з причин історичних: там відбулося хрещення України, Київська Митрополія потвердила вселенське прив’язання Української Церкви; також з причин культурно-політичних: Київ є столицею української держави. Тому нам видається, що центр нашої УГКЦ треба повернути до Києва. Таке перенесення буде мати поважний вплив на зміну способу діяння нашої Церкви і на її ментальність взагалі, в кожному разі позитивний вплив.

2. Статистичні дані

Територія: 533.700 кв. км. Всі області України, крім Галичини. Буковини та Закарпаття. Громади греко-католиків знаходяться в усіх областях.

Громади: всіх разом понад сто, з того 74 зареєстровані.

Число вірних: точного числа не знаємо і трудно його встановити. Для практичних цілей ми їх поділяємо на парафіян і прихожан. Парафіяни це ті, які стало відвідують наші церкви й беруть на себе відповідальність за них. Прихожани, це принагідні відвідувачі, які з часом можуть стати парафіянами, але дуже часто так не стається. Говориться про 600.000 вірних приналежних до УГКЦ. Хто є ці вірні? Більшість — це виходці з Галичини або їхні діти. Вони попали туди або тому, що їх вивезено туди в pp. 1946-50, головно в південні області, або не дозволено їм після заслання поселитися знову в Галичині, це області центральні, або вони йшли свідомо шукати кращеплатних робіт у важкій індустрії, це головно східні області. На Волині знаходяться старі поселення греко-католиків. Але з дуже різних причин щораз більше горнеться до УГКЦ корінне населення. УГКЦ промовляє до їх душі із-за своєї відкритості, близькости до вірних, гнучкості, якости священослужителів, примирливому наставленні до інаковіруючих. Про це краще довідаєтеся від представників Екзархії. Всі вони походять з тої останної групи.

І. Священослужителі: 54 священики, з того 7 єромонахів. Крім них служить в Екзархії 7 дияконів. Кандидатів до священства з Екзархії є 14 в Україні й один студіює за кордоном. Голоситься деяке число священиків чи питомців з західньо-українських єпархій.

Священослужителі є різного походження: роджені на терені Екзархії і прибулі з західних областей; з тих, які прийшли з заходу України, певне число є випозичені на кілька років, інші бажають на стало залишитися на терені Екзархії. Деякі були завжди священослужителями в УГКЦ, інші перейшли з православних Церков.

На терені Екзархії працюють два чоловічі чини: оо. Василіяни та Редемптористи. Редемптористи принимають парафіяльні зобов’язання, Василіяни радше бажали б мати манастирі як осередки пасто-рально-місійного характеру. І одні, й другі терплять від браку єромонахів.

Жіночі законні родини заступлені чотирьома Чинами й згромадженнями: Василіянки, Служебниці, Йосифітки та Сестри Пресвятої Родини. Майже всі ці сестри дуже успішно занимаються катехизацією на різних рівнях. Східня Україна дуже зацікавлена появою такого типу черниць, для них це явище цілком нове. Назагал в народі сестри втішаються пошаною, як жінки віддані службі Богові й ближньому.

ІІ. Правний статус: Екзархія є створена й підпорядкована Львівському т.зв. Верховному Архиєпископові. Дата народження: 2 квітня 1996. Екзарха впроваджено в його уряд 2 червня 1996. Києво-Вишгородський екзарх виконує свій уряд звичайною, але заступчою властю. Місто Київ є вийняте з Екзархії і підпорядковане прямо Львівському Архиєпископові. Там екзарх діє як делегат Львівського Архиєпископа.

Екзархія є поділена адміністративно на вісім вікаріятів.

Місцева структура поділяється на парафії і церковні громади. Парафії — це громади, які мають забезпечену сталу душпастирську обслугу та якесь стале молитовне приміщення.

Екзархія старається мати один статут для всіх громад, потверджений та зареєстрований в Держкомітеті. Цей статус, це компроміс між церковними та державними законами. Назагал державна влада не має повного розуміння природи Церкви і її правопорядку. Діялог між церковною й державною владами є конечністю для взаїмного зрозуміння. Це довгий процес, бо зустрічаються дуже різні світогляди. Також треба бути того свідомим, що коли влада на республіканському рівні назагал старається бути справедливою для всіх віроісповідань, місцеві чинники стороничать.

З. Проблеми

Загальне спостереження: Поза Галичиною і Закарпаттям, УГКЦ є зникома меншість. Це не є саме в собі трагедією, але воно вимагає певного зрозуміння ситуації, зрозуміння своєї Церкви. Воно дає нам нагоду пізнати себе в іншому світлі, де суттєві справи мають більші шанси виринути наверх.

А. Що це таке УГКЦ? Таке питання ставить багато жителів на території Екзархії. Вони прямо не знають, що це таке. Наша відповідь на такий стан речей мусить включати широку просвітянську акцію.

Б. Яке місце УГКЦ на сході? Це питання далеко трудніше. Його ставить головно група православних християн, які з таких чи інших причин бояться присутности УГКЦ на сході, на їхній, — як вони кажуть, — традиційно й канонічно православній землі. Відповісти православним не так трудно. Трудність знаходиться, головно, в католицькому таборі. В чому вона полягає? Існування Екзархії оправдуємо потребою обслужити духовно греко-католиків на сході, з яких переважаюча більшість греко-католицького, галицького походження. Але, що робити, як розуміти свою місію, коли до нашої громади заблукає корінний житель східних областей. Він може бути українець, росіянин, калмик чи єврей, православний, баптист або взагалі невіруючий. Коли ми його принимаємо, нам закидають, що ми наступаємо на схід, а тамтешні галичани кривляться, буцім-то такий елемент релігійно й національно занечищує українське (читай, галицьке) правовір’я.

В. Корінні люди турбуються світоглядовими різницями між собою і галичанами. Вони хотіли б знайти формулу тривалої єдности. Проблему творять інколи самі галичани, які дивляться часто на своїх братів зі сходу як на релігійно й національно недорозвинених. Приносять свої літургічні й народні звичаї, свою мову та представляють їх єдино правильними. Східні терплять від того, але все ж таки прагнуть єдности в Церкві й народі.

Г. Літургічні розбіжності дуже дратують корінне населення. Якщо священик править богослуження згідно з приписаним новими римськими виданнями способом, люди почуваються спокійними, кажуть: це наше, і радо ходять до наших церков, бо ми за малими виїмками не накидаємося на нікого. Коли настоюється на галицькі партикуляризми, східні жителі розгублені.

Ґ. Відношення з православними дуже різне, але назагал трудне. Ми розмовляємо вільно з членами УАПЦ і УПЦ КП. Але поза розмову далеко ще не йде. Мушу щиро признатися, що ми не робили заходів нав’язувати тісніші зв’язки, хоч в деяких принципових справах (напр. існування національної Церкви, погляд, який дуже подобається урядові) ми згодитися не можемо. За те купити олій до лямпади чи свічки в Печерській Лаврі, яка під опікою УПЦ МП, ми як «єретики» не можемо. Але й тут не треба тратити надії.

Д. Деякою проблемою в наших сторонах є співжиття з католиками латинського обряду, розуміється не такою як на заході України. В неодній громаді латинники радо йдуть нам на зустріч і дають до нашого вжитку свої храми. В Києві стараємося активно співпрацювати. Назагал латинники мають краще розвинену пасторальну й освітню діяльність, щось чого ми можемо від них навчитися. Що дуже псує відносини, це все ще дуже сильний польський характер римо-католицької Церкви й питомий польській ментальності месіянізм.

Е. Дуже розповсюджені на сході секти. Дуже часто вони жирують на нездарності католицької і православної Церков використати свої питомі духовні скарби. Ця ділянка вимагає дуже поважних і послідовних студій. Коли ми усвідомимо собі секрет їхнього успіху, не буде треба їх боятися. Кажу боятися, бо в свому теперішньому стані частинної правди вони наносять справжню небезпеку населенню, особливо молоді.

Я зупинився на моментах нашого життя на сході, які не входять в тематику Собору. Яких нам треба священиків, як виглядає сім’я в нашій частині світу, якої треба катехизації, як працювати з молоддю, яких нам треба монахів і манастирів — про це все будуть говорити наші представники у відповідних секціях.

На початку квітня 1996 р. проголошено офіційне призначення для названих владик. Владику Любомира Гузара призначено до Київсько-Вишгородського екзархату, а Владику Івана Хому, який постійно перебуває у Римі, заступати Блаженнішого Мирослава-Івана Любачівського у Ватикані. Треба радіти й дякувати Всевишньому Господу Богу, що послав Святого Духа на голови тих, які визнали законне висвячення владик Патріярхом Йосифом. Це взяло чимало часу, але, як ми переконано віримо, що свята правда завжди перемагає.

З одної сторони слід радіти, бо після 19років невизнавання їх свячень , а тепер дозволено їм працювати у Божому Винограднику як владики, але, з другої сторони, робиться моторошно, серце — Київ, де народжувалось і звідки поширювалось християнство в Україні і на всі сумежні краї, знижено його до екзархату. Покищо ми не завважили, щоб хтось з проводу нашої УК Церкви чи поодинокі владики хоч заікнулись, — сказали, тут щось не в порядку. До цього питання ще повернемось.

Тут бажаю звернути увагу на статтю Марти Коломиєць, що з’явилась на передовій сторінці англомовного тижневика «Юкраїніян Віклі» про офіційні призначення двох владик за 7 квітня 1996 р. У цій статті було написано, що названі владики були підпільними єпископами. Це значить, що від дня свячення, яке тайно, без відома Апостольської столиці, довершив св.п. Патріярх Йосиф, вони діяли як підпільні єпископи. На жаль, на протязі тих 19 років ні наші владики, ні Апостольська Столиця не трактували їх такими, хоч не могли заперечити важність свячень. Але в тій же самій статті М. Коломиєць є написано: «Згідно з багатьма церковними джерелами Ватикан визнав цих двох єпископів скоро після їх свячень, але Синод Українських католицьких Єпископів не думав, що це було розважне, — подаючи для цього політичний клімат в Україні, — аж до цього часу, відкрити їх призначення для їх вірних».

Цікаво було б знати, на основі чого М. Коломиєць подає такі далекі від правди інформації? Якщо справді Ватикан так скоро визнав свячення названих єпископів. І то пощо було це повторяти на Синоді УКЦеркви, що відбувся у листопаді 1995 р. у Римі, на якому префект Східньої Конгрегації кардинал Сільвестріні в імені Папи Івана-Павла ІІ визнав архимандрита Любомира Гузара і о. д-ра Івана Хому єпископами?

Повертаюсь тепер до більш суттєвої і важливої справи. Як з Києво-Галицької Митрополії стався Києво-Вишгородський екзархат? Пригадаймо собі, ще не так давно, бо до 1990 року, на домагання нашої Церкви, щоб Апостольська Столиця визнала фактично існуючий, що був проголошений у 1975 році, патріярхат Помісної УКЦеркви, то нам постійно молитовно, крім іншого, відповідали, що не можна такого здійснити, бо немає території. Ми підкреслювали, що не йдеться про фізичну територію, а про територію людських душ, яка є важливіша понад усі інші території. На нашу скромну думку, це є суть Христової Церкви. За це Христа розіпняли, бо тодішня верховна знать боялась, що він посягає на фізичну територію, а Христові йшлось про територію людських душ.

Сталось чудо чудес при кінці двадцятого століття, Господь вислухав наших молитов і послав українському народові свободу, незалежність і соборність. Український народ став господарем на своїй прадідній землі. На пожарищі антихристського царства також воскресла Українська Католицька Церква, як також Українські Православні Церкви. Маю сміливість твердити, якщо б це було залежне від всемогучих того світу, то Україна ще довго не була б незалежною державою. Так само, якщо говорити про наші воскреслі Українські Церкви, якщо б вони мали б бути залежними від могучих того світу, то вони були б стояли у тупіку Чотиричленної Комісії, яких само життя перекреслило, а наші Українські Церкви воскресли. Це є незаперечні факти, які можна б доводити цілою низкою подій, які відбувались на наших очах.

Отже, ні більше, ні менше, Україна є незалежною державою. УКЦерква вже має свою територію. І в тій ситуації висувається інше питання, хоч УКЦерква вже є в своїй хаті, на власному твердому грунті, але тепер висувається справа юрисдикції, себто нашу Церкву обмежено по річку Збруч, а також юрисдикція Блаженнішого Мирослава-Івана Любачівського обмежується до тих самих меж. Як зчинили з приводу того шум, то після того говорили, на жаль, у нашій редакції немає такого документу,* що Папа Іван-Павло II надав для Блаженнішого Мирослава-Івана юрисдикцію не тільки на Україну, але на ввесь світ. Ми цього не можемо потвердити, як також заперечити, бо не посідаємо такого документу, як також не бачили його надрукованим у пресі. З того, що зауважується, то юрисдикція Блаженнішого, якщо така є, то тільки на папері. Мабуть, щось подібно, як колись радянська конституція, яка була тільки на експорт, що все було можна, але одного кроку не можна було ступити вільно.

На одному з Синодів УКЦеркви, що відбувся уже на рідних землях, у Львові, було прийнято рішення, щоб утворили Києво-Вишгородську єпархію, не митрополію, а Київ усе був митрополією. На жаль. Апостольська Столиця цю пропозицію відкинула. До речі, це питання на Синоді У К Церкви у лютому 1994 р. папський нунцій, архиєп. Антоніо Франко, у своєму секретному слові вияснював питання Київської Митрополії. Ось слова А.Франко:

«Знаємо історичну долю Київської Католицької Митрополії, яка де факто перестала існувати через остаточне знищеня з’єднаної Церкви в російській імперії з 1839 року, кілька місяців після смерти останнього Митрополита і, на мою думку, слід уважати її вимерлою (ККСЦ, кан. 927, 1)»…

«Отож, під сучасну пору територія Української Греко-католицької Церкви є чітко визначена: вона співпадає з територією Львівського Верховного Архиєпископства і не поширюється на території, які знаходяться під юрисдикцією Київської Митрополії. Щоб поширити цю територію, не вистачає одного рішення Синоду, а потрібний юридичний акт Святішого Отця, який визначив би нові границі».

Віримо, що на цьому ж лютневому Синоді наші владики не були згідні з становищем А. Франко. Для цього був випрацьований відповідний еляборат. І а ж знаємо, що юрисдикція Слуги Божого Митрополита Андрея сягала не тільки по річку Збруч, але навіть углиб Росії. Також можна говорити те саме про Патріярха Йосифа. До речі, Патріярх Йосиф як тільки появився на волі в Римі, то мав офіційний титул Митрополита Києво-Галицького. Згодом, коли Києво-Галицькій Митрополії привернено її належний титул, Верховний Архиєпископ, Ватикан дуже спритно додав дочіпок «для українців», що це не мало мовно-логічного пов’язання і що воно означало, ніхто не дав пояснення. На жаль, цю фразеологію Ватикан настирливо вживає, що є принизливим, бо є Верховний Архиєпископ Української Католицької Церкви, а не для українців. Не завважується таких дочіпок по відношенні до інших Церков.

Дехто може сказати, Богу дякувати, що вже в кінці будемо мати у Києві нашого, та ще й до цього на висоті, єпископа, а чи це буде митрополія, чи екзархат, це не важне. Якщо б так було, то можна погодитись, але чомусь так настирливо настоює на цьому Ватикан? Чому, яка для цього причина?

З перспективи часу мушу визнати правильність пропозиції Владики Василя Лостена, який, як тільки воскресла наша У К Церква і ми святкували приїзд до Львова Патріярха Мирослава-Івана, то Владика Василь казав: Патріярх Мирослав повинен мати свою резиденцію у Києві, а Митрополит Володимир Стернюк повинен був залишитись у Львові. Правда, я не дуже схвалював цю пропозицію Владик, хоч миряни не мали на це найменшого впливу. Сьогодні мушу сказати, що пропозиція Владики Василя Лостена була правильна. Якщо б так було сталось, ми не мали б цієї ситуації, яка утворилась.

Останньо приходиться читати багато матеріялів про Берестейську Унію. Якщо йти за думками Антоніо Франко, якщо вимерла Київська Митрополія, яка, до речі, підписувала Унію з Римом, у якій віддавалось папі главенство, а не володіння, то можна так само сказати: Берестейська Унія також вимерла. Львів, Перемишль і Ужгород не підписували жодної Унії з Римом, вони тільки долучились. Нам ніяк не зрозуміло, чому Ватикан намагається на всі боки розбивати єдність У К Церкви, це ми бачимо на Закарпатті, були спроби у Польщі, а тепер творення екзархатів на матірних теренах нашої Помісної Церкви, а з другої сторони, Святіший Отець Іван-Павло II всіма заходами працює над тим, щоб 2000-ий рік зустрінути у єдності всіх християн і працює над тим, «щоб усі були одно». Як це все пояснити?

Ставимо питання, де є наш провід Церкви? Чому не інформує своїх мирян? Чому в імені Церкви виконавці патріяршої курії удають, що все є в найкращому порядку? Коли провід нашої Церкви у колі Вселенської Христової Церкви буде діяти самостійно й незалежно? Коли наш провід УКЦеркви воскресить Києво-Галицьку Митрополію?

Нашим Владикам, Любомирові Гузареві й Іванові Хомі бажаємо багато Божих ласк, кріпкого здоров’я та успіхів у Вашій так вагомій, не легкій праці на славу Божу і добро українського народу.

Микола Галів

* Тількищо одержали такий документ. Про це у наступному числі.

В газеті «Мета», офіціозі Львівської архиепархії, за датою 13.12.1994 появилася вістка про розпочаття праці до Патріяршого Собору, який мав би відбутися в 1996 році. Така вістка повинна сповнити серце кожного члена УГКЦ справжньою радістю, бо собори в житті УГКЦ давно вже не відбуваються, а часи, в яких живемо, вимагають, щоб владики, духовенство, миряни, монашество — Церква у своїй цілості — спільно потурбувалися долею Церкви. На жаль, вістка, подана в «Меті», дуже скупа. Може воно так бути мусіло, бо вона насправді появляється вперше. Нижче подані рефлексії представляють питання, застанови, побажання, які насунуло на думку це перше офіційне повідомлення. Вони не є ані систематичні, ані вичерпні. Це тільки рефлексії.

У повідомленні Собор поставлений на друге місце після передбачених святкувань Уній. Мав би бути немов закінченням святкувань. Немає ніякого сумніву, що Собор мусить бути органічно зв’язаний з подіями, яких ювілеї будуть відсвятковані, але він повинен мати своє окреме існування, свою організацію. Інакше таку преважну подію, як Патріярший Собор, зведеться до якоїсь грандіозної академії чи зібрання. З короткої згадки про промову владики Юліяна Гбура виходить, що Собор повинен відбутися в повній своїй торжественності і силі. Богу дякувати, але тоді бракує важних даних про відбуття Собору. Коли він має відбутися? Це важне, бо часу мало до серйозної підготовки. Як довго він має тривати? Капітула пересічної чернечої спільноти, яка розглядає справи кількох соток чи, може, й менше своїх членів, звичайно передбачається на один місяць. Єзуїти (23,000 членів), які щойно розпочали свою капітулу, передбачають свої засідання на період трьох місяців. Папські синоди, які займаються тільки однією точкою, які підготовляються за випрацюваним вже правильником щонайменше через повних два роки, тривають один місяць. Останній Вселенський Собор тривав чотири роки, хоч засідав усього повних чотири місяці. Ми беремося до справи, в якій не маємо ніякої практики, а яка має говорити про діяльність нашої Церкви на багато років, і не встановлюємо навіть приблизно рамок. Не може така справа тривати один день чи навіть тиждень.

Критичним для успіху Собору є питання, хто буде брати в ньому участь. Тут треба узгляднити різні фази Собору. Якщо б мала відбутися широка консультація, хто її проводитиме? Коли прийдуть висліди таких консультацій, хто їх опрацює? Хто вибирає членів комісій і підкомісій? Хто представляє духовенство і мирян на самому Соборі? Хто гарантує, що кожна чесна висловлена думка буде взята під увагу?

Така велика і важна для Церкви справа, як Собор, вимагає повноцінного секретаріяту. Повідомлення про Собор в «Меті» не прецизує, чи така сама тематика (і відносні комісії та підкомісії) опрацьовується у кожній єпархії в Україні і на поселеннях. Якщо так, то головою кожної комісії на всецерковному рівні повинен бути котрийсь владика. Для координації праці на всецерковному рівні мусить діяти генеральний секретаріят.

Яка є властива ціль нашого, проектованого на 1996 рік, Собору? Говорити про все і вся нам багато не вдасться. Немає найменшого сумніву, що, оскільки це перший Собор УГКЦ за століття і перший по віднові нормального життя, треба буде говорити про багато речей, але і тоді мусять бути встановлені якісь особливі зацікавлення, щоб не закінчити безплідним хаосом. Треба встановити пріоритети: що для нас є найважливішим тепер? Не все є однаково важним, це ж самозрозуміле. Отже питання: які справи хочемо розглянути цього разу? Іншими словами, який пріоритет встановляємо. Як встановити пріоритети? Можна це зробити авторитарно, прямо накинути. Може в короткому часі, який залишився до відбуття Собору, — це одинокий практичний шлях. Може, вже наперед назначені комісії і підкомісії зі своєю тематикою, — це, власне, такий спосіб діяння. Його абсолютно не треба згори відкидати як недемократичний. Треба, одначе, впевнитися, що мислення і праця поодиноких комісій не завагається піти у глиб проблематики. Одночасно треба б старанніше уточнити засяг праці кожної комісії. Тому, може, краще було б іти шляхом дуже широкої консультації, засягнути ради цілої Церкви і на підставі ширшої консультації випрацювати пріоритети. Тут подвійна користь: поперше, так встановлені пріоритети будуть більш правдивими потребами нашого церковного життя; подруге, такий процес ширшої консультації зацікавить більше членів Церкви і буде добрим виховним прикладом на подальші Собори (які повинні відбуватися через кожні десять років).

Нам здається, що одним з пріоритетів Собору повинно б бути вивчення стану нашої Церкви. Це і так вже натякнув у своїй вступній промові владика Юліян. Це, напевно, повинно б бути темою першої фази Собору. Бо, з одної сторони, маємо досвід, що багато у нас балаканини у церковних і нецерковних справах є побудовано на припущеннях, а частіше мріях або пересудах. Час пізнати, чим живе насправді наша Церква. Собор — це не тільки наукова конференція чи засідання. Це важний акт у житті Церкви, тому до справи пізнання духовного стану Церкви треба підійти з великою увагою. Цей перший наш Патріярший Собор відбувається з нагоди ювілеїв важних подій, т. зв. уній. Він також проходить наприкінці століття, яке мало дуже особливий характер у житті нашого народу і нашої Церкви. Для приміру наведемо голодомор тридцятих років. Його, оскільки нам відомо, ще ніхто духовно не осмислив. Смерть кількох мільйонів членів якогось народу — це не буденна подія, вона мусить мати якусь важність і в духовному житті народу. Можна тут корисно порівняти «голокост» жидівського народу. Його не зрозуміли відразу навіть провідники того народу. Треба було глибокої настанови, яка, властиво, ще донині не є вичерпана. Подібно у нас, голодомор не є тільки демографічною чи політичною трагедією. Трудно собі уявити, щоб такі розміри трагедії так цілком безслідно залишилися у нашій духовній історії.

Може, більше слідною, але ще духовно цілком не опрацьованою подією, а радше історією, є переслідування Христової Церкви в Україні. Його також ще ніхто серйозно не осмислив, не старався збагнути духовний зміст тої трагедії. Цих сімдесят років переслідувань мають свої героїчні і трагічні моменти. Що ми з того навчилися? Наскільки внаслідок такого переслідування наша Церква, Католицька і Православна, стала більш християнською? Чи взаємна ненависть, якою дишемо, не є доказом чогось?

Сімдесят років комуністичного панування також залишили свої сліди. Що, властиво, сталося в душах людей? Існування в тих десятиліттях було настільки складним, що виробити собі якийсь суцільний образ ніяк не легко. Але без зрозуміння того всього, що сталося, як зможемо проектувати наше буття в третє тисячоліття?

Великий наголос ставиться на політичне чи економічне життя, абсолютно замало — на духовне і стисло релігійне. Ми наводимо тільки дуже маркантні події з цього століття, не взявши під увагу постатей, яких ми мали в цьому столітті: Шептицького, Сліпого, Липківського та багато інших.

Багато людей, особливо молодших, стратили віру в майбутнє. Перед ними — духовна порожнеча. Наскільки Церква старається свідомо й реалістично виповнити прогалину й дати молоді оперативні ідеали? Багато в нас говорення про різні лиха. Часті в нас проповіді про поборювання розводів, абортів, злочинности взагалі. Наскільки наша Церква пропонує Христову науку як поклик від Бога, звернений до вільної людини, як щось так взнеслого, гідного, що робить життя вартісним і цікавим? Часто чуємо питання: чи я чогось вартий? Кому я потрібний? Відповідати на такі життєвої вартосте питання мусимо, не витягуючи з мішка минувшини готові ключі, але відчувши, чому така зневіра закрадається до сердець людей. А це вимагає дуже старанного пізнання духовних процесів, які відбулися за останні п’ять чи сім десятиліть. Немалого значення має тут зміст нашого християнства. У процесі підготовки Собор повинен простежити, в що люди вірять, як вони розуміють свою віру (це все у відношенні до тих членів нашої Церкви, які ходять до церкви). Наскільки люди уважають Церкву — вчительку Божої науки — справжнім провідником у їх щоденному житті. Пізнати стан душі вірян нашої Церкви не відноситься виключно до жителів України. Яке є правдиве обличчя наших поселенців на Заході і Сході. Думати, що з ними все в порядку, тому що не довелося їм терпіти прямого переслідування — це нічим не оправдана гіпотеза або тільки здогад.

Повище ми згадали потребу визначення цілі заповідженого Патріяршого Собору. Нам видається, що це можна окреслити приблизно так: як бути нам, християнам, у специфічних обставинах української дійсности сьогодні й в найближчих десятиліттях. Заключення Собору повинні б бути дуже конкретними. Не є завданням Церкви випрацьовувати політичні та економічні чи соціяльні проблеми і давати розв’язку у тих ділянках, але, з другої сторони, Церква повинна б щонайменше своїм членам вказати, як вони повинні поводитися як християни у дуже конкретних обставинах суспільного, політичного, економічного, культурного життя. Завдання ніяк не легке і не просте.

Собор нашої УГКЦ мусить взяти під увагу її цілість, значить і поселення, т. зв. східню і західню діяспори. Мусить заговорити так автентично, щоб і православні, і інші некатолики змогли в науці нашої Церкви пізнати виразно євангельську науку. А мусимо особливо взяти під увагу тих, які стратили зв’язок з Богом у щоденному житті, а їх процентово сьогодні в Україні дуже багато. Передбачена є комісія для місійної діяльности. Вона мусить застановитися, як проповідувати Боже слово між нехристиянами, або краще сказавши, здехристиянізованими співгромадянами.

Програма Собору, як найбільш серйозного чинника для розв’язування проблем нашої Церкви, включає дуже важну справу, яка відбивається на різних площинах нашого церковного життя, внутрішнього і зовнішнього, а саме, місце УКГЦ у Вселенській Церкві. Цією справою є основна орієнтація нашої Церкви. Сказати просто, ми орієнтуємося на Захід чи на Схід (відомий поділ на восточників і западників) є занадто поверховим. Треба застановитися дуже основно, куди нам орієнтуватися, беручи під увагу наше історичне минуле, нашу географічну позицію, наше можливе завдання для Вселенської Церкви. На жаль, через брак серйозного, раціонального розглядання тої справи, наша УГКЦ є поділена, практично, на дві групи, яким годі дати якісь однозначні назви. На дуже поверховому рівні ці різниці проявляються між духовенством та вірними, які ставлять велику вагу на те, чи вживати слово «православний» в Літургії, чи клякати, чи стояти до св. Причастя і подібне. Але вони є далеко важнішими, бо тут розходиться про ідентичність нашої УКЦ взагалі. Помісна Церква, згідно з наукою II Ватиканського Вселенського Собору, посідає свою духовність, богословіє, канонічну дисципліну, літургічну дисципліну. Як довго ми не рішимо або почнемо серйозно, безпристрасно розглядати проблему нашої орієнтації, ми не будемо здібні усталити нашу ідентичність, знати і вміти другим сказати, «хто ми такі». Якщо не вникнемо серйозно в глибини нашого переконання і солідного наукового та духовного самозрозуміння, хто ми є, тоді послідовно нам буде треба злитися з латинським обрядом або стати православними.

Місце УГКЦ у Вселенській Церкві заторкує дуже важну справу нашого відношеня до Римського Апостольського Престолу. З одної сторони, маємо дуже чітко засвідчену традицію вірности тому осередкові єдности вселенського християнства. Ми є католиками, і ми це засвідчили великими жертвами. Але, з другої сторони, в нашому народі є поважні сумніви і брак довір’я до політики Ватикану. Собор повинен би таку ситуацію роз’яснити. Тут входить також справа визнання УГКЦ як патріярхальної Церкви. В тій справі є багато незрозуміння, плутання політичних і релігійних вартостей. Собор повинен би старатися внести ясність, щоб народ мав правдиве поняття, про що, властиво, розходиться. На цілу ту проблематику можна дивитися з різних точок зору. Або питати себе, чи ми хочемо тут бути підметом чи предметом церковної політики. Але далеко практичнішим і важнішим для нашого життя було б вміти роз’яснити щонайменше кожному членові УГКЦ дуже чітко і виразно, що це значить — бути католиком.

Повищі думки торкають радше світоглядних справ. Запропоновані вже комісії немов би встановлюють ділянки зацікавлення. Повертаємо до поставленого на початку питання: як буде виглядати структура Собору. Може було б вказаним розпочати Собор у 1996 році і розложити його працю на два або три роки. Але відразу встановити календар, щоб не розтягати справ до безконечносте. Може, ще краще було б зосередити трактування тем до обмеженого числа (менше вкусиш, більше з’їж). Це ж не є останній Собор, собори повинні повторюватися кожні десять років. Подібно, хоч за іншою канонічною структурою, діє латино-американська конференція єпископів, яка сходиться через кожні десять років і встановлює напрямні, на підставі котрих поодинокі країни того континенту розвивають своє життя.

Непогано було б запросити до співпраці і участи в Соборі кваліфікованих представників інших католицьких помісних Церков, як також старатися включити православних, наскільки вдасться.

Підсумок: 1. Встановити точний календар Собору. 2. Визначити дуже виразно ціль Собору: що хочемо осягнути? 3. При допомозі широкої консультації зацікавити Собором якнайширші кола нашої Церкви і пізнати правдивий духовний стан нашої Церкви. 4. Встановити пріоритети. Обмежити програму Собору до певного числа, скажімо, перших п ять пріоритетних тем, тоді з допомогою вужчої консультації опрацювати ті теми вглиб для пропонування пленарним сесіям. 5. Винести дуже практичні й реалістичні заключення.

о. Архимандрит Любомир Гузар

 

* Первісно стаття о. Архимандрита Любомира Гузара з’явилась у львівській газеті «Мета» за 18 квітня 1995 р. Після цього заходами Світового Християнського Конгресу УГКЦеркви була видана окремою брошурою. До цієї брошури була долучена ще одна стаття — становище під заголовком: «Заява мирян Української Греко-католицької Церкви», яка була надрукована у багатьох українських пресових органах в Україні і діяспорі. До цих двох становищ співголова Світового Християнського Конгресу Михайло Косів написав вступну статейку. 1 так з’явилась брошура кишенькового розміру для широкого читача про сучасні проблеми нашої УКЦеркви. З цієї брошури передруковуємо статтю о. Архимандрита Любомира Гузара, щоб наші Читачі мали нагоду запізнатись з його вдумливими думками на проблеми УКЦеркви.

Редакція

З часів Слуги Божого митрополита Андрея і Блаженнішого Патріярха Йосифа Львів, мабуть, не чув досі проповіді такої глибоко духовної, як та, з якою в страсну середу (27.04) звернувся до присутніх в ораторії Клюбу греко-католицької інтелігенції та музею історії релігії один з провідних сучасних теологів УГКЦ отець архимандрит Любомир Гузар. Він недавно на постійно повернувся з Риму до рідного Львова. Незважаючи на великопосні відправи й приготування до Великодня, під склепінням колишнього Домініканського костьолу зібралися цього вечора священики, монахи й монахині, семінаристи, представники УГКЦ, УПЦ-КП, УАПЦ та інших християнських гілок. Переважна більшість вперше почула живе слово знаменитого проповідника, котрого перший український Патріярх Йосиф Сліпий свого часу висвятив на єпископа й прагнув бачити своїм наступником на патріяршому престолі. Вияснюючи значення Великого Посту й участи у ньому віруючих християн, отець архимандрит торкнувся існуючих міжконфесійних конфліктів. Бо трапляється й таке, що на Великдень представники двох релігійних громад в селі замість привітати один одних словами: «Христос Воскрес!», не лише лихословлять, а й б’ються свяченими яйцями та кошиками. Не виправдовуючи котрусь зі сторін, проповідник пригадав випадок, що трапився з його батьком — австрійським жовніром під час фронтового Великодня 1915 року. Без надмірних зусиль вдалось тоді галичанам та солдатам російської армії порозкладати між окопами свої пасочки і їства, спільно відзначити християнський празник, за що невдовзі жорстоко наказали їх командири з ворожих штабів. Часом для навернення до Бога і зміни способу думання достатньо трьох, навіть одного дня, зазначив отець архимандрит Любомир Гузар. Бо якби в згаданому випадку, наприклад, все залежало від простих вояків, то війна не продовжувалася б. А ми з такими душпастирями, як отець архимандрит, не мали би клопотів і могли б багато зробити для добра віри Христової, підкреслив голова Клюбу греко-католицької інтелігенції Іван Гречко, дякуючи отцеві за проповідь.

В духовному концерті «Співстраждання Христу», яким продовжився вечір, взяли участь Львівський камерний хор під орудою Василя Яциняка та чоловічий хор «Гомін» під керівництвом заслужено­го діяча мистецтв України Олега Цигилика.

Кость Чавага