Любомир Гузар

На останньому синоді єпископів Києво-Галицької митрополії УГКЦ (тих, що перебувають на терені України) мова йшла про майбутні святкування 2000-ліття християнства Вселенська Церква оголошує цей рік Святим. Урочиста церемонія відкриття Святого року відбудеться 25 грудня цього року, коли Папа Римський відчинить «святі» двері собору св. Петра й пройде через них. Для українців, греко-католиків і православних східного (візантійського обряду) Святий рік наступить дещо пізніше — 7 січня 2000-го року, про що буде урочисто проголошено в соборі св. Юра у Львові й кожним єпископом у своїй єпархії. Кожна греко-католицька єпархія матиме ще свій окремий день святкування, а апогеєм буде Всеукраїнська проща до Зарваниці 22-23 липня 2000-го року.

2000-ий рік не має в собі якоїсь особливої магічної сили, — сказав владика Любомир Гузар. — Це щось таке, як день уродин у мами. Може, хтось є такий порядний, що приносить своїй мамі кожного дня букет квітів, але пересічні люди це роблять раз на рік, з відповідним наставленням і осмисленням, хто є мама для мене, як я до неї ставлюся. Цього дня маму навіть перепрошуємо, робимо якусь внутрішню обнову . Тут є щось подібне. Двотисячний ювілей християнства — це є та всесвітня обставина, яку хочемо використати якнайкраще. То ж будемо заохочувати людей до прощ, паломництва і діл милосердя. Звичайно, будуть якісь наукові, культурні аспекти цього ювілею, але головна наша ціль — звернути увагу на людину, на її духовну обнову.

Вірні УГКЦ візьмуть участь у святкуваннях вселенського масштабу, які відбудуться у Римі в наступному році. Сьомого травня відбудеться вшанування новітніх мучеників — тих, хто терпів за віру у нашому столітті. Офіційна делегація складатиметься зі ста чоловік, хоч поїхати на святкування зможуть усі бажаючі при умові самостійного влаштування свого побуту у Римі. Наступна велика акція – для молодих: XIII Всесвітній з’їзд католицької молоді, який відбудеться у серпні 2000-го року. П’ять тисяч молодих українців можуть бути впевненими, що їх там чекають. Першого жовтня наступного року у церкві св. Марії над Мінервою відправлятиметься Служба Божа всіма єпископами візантійського обряду. Взяти участь у цій відправі теж зможуть усі бажаючі.

Надія Пастернак, Львів

З великою радістю ми довідалися про підписаний предстоятелем УПЦ-КП та УАПЦ Меморандум щодо об’єднання церков в єдину Українську Помісну Церкву з патріяршим управлінням і вважаємо цей крок Патріярха Київського і всієї України-Руси Філарета, Патріярха Київського і всієї України Димитрія виявом мудрості і далекоглядності. що відкриває історичну перспективу відродження в Україні Київської Церкви часів Володимира Великого та Ярослава Мудрого, коли була одна віра і одна Церква, що духовно окормлювала народ, зміцнювала державне життя, створила непересічну культуру, якою пишається увесь цивілізований світ.

Блаженніший Патріярх Йосиф Сліпий залишив нам Заповіт та послання Про поєднання в Христі, де закликав до церковної єдності, що має втілитися в спорудженні Києво-Галицького Патріярхату — «поєднання в Христі». себто в християнській любові та вірі, виконанні заповідей Господа нашого Ісуса Христа

Підтримуючи паростки такого єднання, що започатковане предстоятелями УПЦ-КП та УАПЦ. Українська Греко-Католицька Церква буде, говорячи словами Патріярха Йосифа Сліпого, щирою молитвою і працею просити «Всемогущого Бога, щоб Він допоміг нам завершити нашу тугу за єдністю і наші змагання за церковне з’єднання у здвигненні Патріярхату Української Церкви». В такий спосіб усі ми, православні і католики, дамо свідчення у відповідь на молитву нашого Господа, «щоб усі були одно, як ти. Отче, в мені, а я в Тобі» (Іван. 17, 21).

Глава Української Греко-Католицької Церкви
+ ЛЮБОМИР ГУЗАР

Голова Християнського місійного товариства
«Фундація Духовного Єднання України»
МИКОЛА КРАВЕЦЬ

П С. Про МЕМОРАНДУМ, про який іде мова у ЗАЯВІ був надрукований у червневому числі1998 р.

Високопреосвященним і Преосвященним Владикам,
Всечесним Отцям, Преподобним Ченцям і Черницям
та Вірним Помісної Української Греко-Католицької Церкви

БОЖОЮ МИЛІСТЮ
І РИМСЬКОГО АПОСТОЛЬСЬКОГО ПРЕСТОЛУ БЛАГОСЛОВЕННЯМ
+ЛЮБОМИР

Єпископ-Помічник Глави Української Греко-Католицької Церкви
властію мені делегованою, проголошую і оприлюднюю:

Постанови та Рішення Синоду Єпископів Української Греко-Католицької Церкви, що відбувся у Львові-Крехові з 1-го по 10-те вересня 1998 року.

 

1. Доручити Постійному Синодові Української Греко-Католицької Церкви (УГКЦ) видати до Великодня 1999 року авторизовані пропозиції Патріяршого Собору Української Греко-Католицької Церкви, що відбувся у днях 23-30 серпня 1998 року у Львові в Україні.
2. Провести Третю, заключну сесію Патріяршого Собору УГКЦ у 2001 році на тему: «Соціяльна наука Католицької Церкви та її здійснення».
3. Прийняти пасторальний напрям літургійної обнови, як нормативний для праці Літургійних комісій (Синодальної та Патріяршої).
4. Випрацювати для підтвердження Синодом Єпископів УГКЦ 1999 року десятилітній плян праці Синодальної Літургійної комісії.
5. Видати Пастирський лист про літургійну обнову, її потребу, ціль та проведення.
6. Підтвердив текст Молебня до Пратулинських мучеників для літургійних богослужінь.
7. Пригадати ієрархам і духовенству, що літургійні тексти повинні бути перевірені Патріяршою Літургійною комісією й підтверджені відповідною церковною владою.
8. Синод Єпископів УГКЦ ухвалив толерувати невживання слова «православний», де цього вимагає душпастирська второпність.
9. Доручити Патріяршій Літургійній комісії випрацювати дні святкувань для богородичних ікон, прославлених в Україні.
10. Організувати з нагоди святкувань Великого Ювілею участь української молоді у Всесвітньому дні молоді у Римі в днях 19-20 серпня 2000 року.
11. Благословив проведення у 1999 році Всеукраїнського з’їзду християнської молоді у місті Києві.
12. Організувати дні української греко- католицької молоді з діяспори та України у Римі напередодні Всесвітнього дня молоді 2000 року.
13. Прийняти документ, пропонований Комісією євангелізацїї і пасторального плянування, як взірець для єпархій та парафій.
14. Створити Секретаріят для душпастирської опіки вірних УГКЦ поза існуючими єпархіями та екзархатами у складі Владик Василя Медвіта та Михаїла Вівчара.
15. Перед друком усі катехитичні видання для офіційного вжитку в нашій Церкві в Україні, повинні бути перевірені й погоджені Патріяршою Катехитичною комісією.
16. Створити Митрополичі або Епархіяльні катехитичні комісії на теренах, де немає катехитичних осередків.
17. Визнати пріоритет допомоги в катехизації для Києво-Вишгородського екзархату та східної діяспори.
18. В останню неділю вересня встановити святкування Дня катехита, що дозволить парафіям краще знати своїх катехитів, підтримувати їх духовно та матеріяльно.
19. Тимчасово залишити військове капелянство під юрисдикцією місцевих правлячих єпископів.
20. З огляду на те, що у вузах України скасовують курс етики та релігієзнавства, Синод Єпископів УГКЦ вирішив звернутися до Міністерств освіти та сім’ї і молоді з наполегливим проханням не відмовлятися від лекцій, які формують моральний статус молодих людей.
21. Доручити ректорам духовних семінарій звернути увагу на необхідність належного пояснення студентам монашого покликання та життя.
22. Покликати чини, згромадження та інститути посвяченого життя до душпастирської діяльности в Україні і східній діяспорі.
23. Написати повторного листа до відповідних церковних властей Ватикану у справі монаших чинів латинського обряду, що діють в Україні, з вимогою прийняття ними східного обряду.
24. Утворити Комісію у справах мирян і долучити до неї справи подружжя та сім’ї.
25. Створити парафіяльні осередки для консультації молодих подружніх пар.
26. Створити епархіяльні, деканальні та, по можливості, парафіяльні комісії у справах мирян, подружжя та сім’ї.
27. Проводити особисті зустрічі правлячого єпископа з молоддю для покращення її контакту з Церквою.
28. Ввести, як обов’язкову у програму завчання Духовних семінарій, підготовку до душпастирства з молоддю.
29. Звернути більшу увагу на роботу з молоддю віком 12-18 років.
30. Затвердив проект навчального пляну філософії і теології в Україні (семінарійний та академічний варіянти), запропонований Синодальною Комісією священичої формації.
31. Затвердив такий список та персональний склад Синодальних Комісій і накреслив для кожної з них конкретні завдання на наступний рік:
32. Літургійна комісія — голова: Верховний Архиєпископ, член: Владика Лаврентій Гуцуляк;
33. Богословська комісія — голова: Владика Корнелій Пасічний, член: Митрополит Іван Мартиняк;
34. Канонічна комісія — голова: Владика Софрон Мудрий, член: Владика Володимир Паска:
35. Екуменічна комісія — голова: Владика Василь Лостен, член: Владика Василь Медвіт;
36. Комісія беатифікацій і канонізацій — голова: Владика Михайло Гринчишин, член: Владика Василь Лостен;
37. Комісія у справах мирян, подружжя та сім’ї – голова: Владика Юліян Вороновський, член: Владика Михаїл Вівчар;
38. Пасторально-місійна комісія — голова: Владика Василь Медвіт, член: Владика Михаїл Вівчар;
39. Катехитична комісія — голова: Владика Петро Стасюк, член: Владика Юліян Вороновський;
40. Комісія монашого життя — голова: Владика – Іриней Білик, член: Владика Северіян Якимишин;
41. Комісія священичої формації — голова: Владика Софрон Мудрий, член: Владика Стефан Сорока;
42. Комісія фінансів і бюджетів — голова: Владика Северіян Якимишин, член: Митрополит Стефан Сулик;
43. Комісія Ювілею 2000 року — голова: Владика Іриней Білик, член: Владика Іван Хома;
44. Комісія у справах молоді — голова: Владика Петро Стасюк, член: Владика Стефан Сорока:
45. Комісія з підготовки Патріяршого Собору УГКЦ — голова: Владика Роберт Москаль, член: Владика Юліян Ґбур.
46. Подати на наступний Синод Єпископів точний річний звіт канцелярії Патріяршої Курії Української Греко-Католицької Церкви.
47. Утворив Комісію для опрацювання епархіяльних внесків на 1999 рік та призначити до її складу Владик: Северіяна Якимишина, Юліяна Ґбура та Василя Медвіта.
48. Затвердив наступний склад Ревізійної комісії: Владика Василь Лостен, Митрополит Іван Мартиняк, Владика Софрон Мудрий, Владика Северіян Якимишин та Владика Василь Медвіт.
49. Доручив Постійному Синодові УГКЦ справу реабілітації нашої Церкви.
50. Делегатами на Европецський Синод Католицьких Церков 1999 року призначив: Владику Михаїла Гринчишина і Владику Софрона Мудрого; заступником обрав Владику Василя Медвіта.
51. Ухвалив написати братнього листа до Владики Івана Семеді, Єпископа Мукачівського, щодо ситуації, яка склалася на Закарпатті.
52. Наступний Синод Єпископів Української Греко-Католицької Церкви вирішено провести з 2 по 8 вересня 1999 року в Україні, а 9-10 вересня 1999 року присвятити праці в Синодальних комісіях.

Постанови та рішення стають правосильними від 1/14 жовтня 1998 року у Свято Покрови Пресвятої Богородиці.

Львів, 14 вересня 1998 року Божого

+ Любомир Гузар
Єпископ-Помічник Глави Української Греко-Католицької Церкви

+ Юліян Ґбур
Секретар Синоду Єпископів Української Греко-Католицької Церкви

Львів-Крехів, 1-10 вересня 1998 року

Дорогі в Христі Священнослужителі, Монахи й Монахині
та Миряни Української Греко-Католицької Церкви!

Закінчуючи наш цьогорічний, одинадцятий за рахунком. Синод Єпископів УГКЦ бажаємо привітати усіх Вас, поділитися з Вами нашими радощами й турботами та вказати на справи, якими ми займалися. Але перш за все хочемо звернути нашу й Вашу увагу на працю Патріяршого Собору, який передував нашим синодальним нарадам.

При Божій помочі в день відкриття Синоду, в неділю, 30 серпня 1998 р. Б., завершилася друга сесія Патріяршого Собору. Час проведення цього Собору є дуже важливий, з однієї сторони, залишивши за собою жахливі часи комуністичного панування, в період відродження нашої Церкви, утвердження нашого самостійного, незалежного державного життя, а з другої сторони, коли готуємося до нового тисячоліття, до Великого Ювілею 2000-ліття від народження нашого Господа й Спасителя Ісуса Христа. На схрещенні таких вагомих дат, посеред бурхливого сьогодення шукаємо напрямних на стабільну. плодовиту майбутність. Синод чекає на пропозиції Собору, які після остаточного синодального опрацювання будуть оприлюднені й подані вірним нашої Церкви як офіційні напрямні до дії. Якщо все відбуватиметься згідно з представленим на Соборі календарем, протягом пів року ці пропозиції повинні послужити для загального добра нашої Церкви.

Собор ствердив багато недоліків в нашому житті у різних галузях, починаючи від церковної і закінчуючи економічною. Нашу землю по рабовласницькі! використовувано, наш народ позбавлено почуття власної гідности. Як наслідок — значна деградація вартостей. Жахливе минуле залишило глибокі рани на тілі й душі цілого народу. Але не зважаючи на такі глибинні перевороти, через які пройшла наша суспільність в Україні, всього не знищено. З великою радістю ми могли ствердити на Соборі, що не дивлячись на рани минулого, залишилося ще дуже багато життєвої радості, щирого зацікавлення відбудовою руїн і розбудовою духовного життя.

Поруч із членами УГКЦ в Україні ми, з великим задоволенням, побачили представників нашої Церкви з поселень усієї земної кулі. Як і на першій сесії Собору, так і тепер, можна було не тільки констатувати, але й духово відчути єдність наших вірних, незалежно від того, де вони мешкають та діють.

Тема Собору — «Роль і місце мирян в Церкві» — дуже на часі. Миряни в Церкві — це велика сила, завдяки якій можливе церковне життя. Миряни приймали участь у житті Церкви вже з перших років її існування. Не вийняток і наша Українська Церква. Крім звичних апостольських та харитативних занять, миряни становили велику частину мучеників та ісповідників св. віри, вони створювали обставини, серед яких в часах переслідування, в новітніх катакомбах могли відбувати своє служіння священики. Й тепер серед нових обставин свобідного життя, потреба дії зі сторони мирян не перестала бути важливою, не зменшилася, а радше навпаки. Тепер миряни повинні взяти на себе ще більше труднощів та відповідальностей, бо діло освячення світу та душ в умовах свобідного життя не менш важливе і різноманітне.

Єдність віросповідання, якою втішалися всі делегати Собору, не є єдиною для цілого нашого народу. Багато говориться про об’єднання наших вірних в одну єдину Церкву, як це було на початках історії християнства на наших землях, але мало здійснюється у цьому напрямку. Міжконфесійні протистояння на будь-якому рівні повинні припинитися. Нашим спільним ідеалом мусить бути одна вселенська Церква в одному рідному патріярхальному устрої.

Сам Синод, крім звичних звітів та процедур, перевірив працю різних синодальних та патріярших комісій. Зроблено деякі зміни в особовому складі синодальних комісій та визначено завдання кожної комісії до наступного Синоду. Багато уваги присвячено літургійним справам. Синод поручив літургійній комісії — важливість якої підкреслює та обставина, що це єдина комісія, існування якої вимагає церковний закон — випрацювати плян обнови літургійного життя нашої Церкви. Церква найкраще проявляється в своєму літургійному житті, але воно не сміє бути тільки зовнішним виявом, а повинно стати нормативним для молитовного й щоденного життя вірного члена Христової Церкви. Синод з великим стурбуванням ствердив, що через розсіянність наших вірних по цілому світі, внаслідок різних політичних чи соціяльних причин, дуже багато з них не забезпечені духовною опікою, якої, з повним правом, очікують від своєї рідної Церкви. Через брак відповідного священичого персоналу та фінансових засобів, через розкиданість по континентах не легко до всіх них добратися і всіх їх обслужити. Але Синод постановив присвятити цій справі дуже багато уваги, щоб ніхто не залишався позбавлений душпастирської опіки. Поруч з недостатньою духовною опікою на теренах неохоплених існуючими структурами нашої Церкви, єпархіями та екзархатами. Синод також з великим жалем ствердив, що в багатьох випадках нашим вірним насильно накидається чужі богослужбові та народні звичаї, внаслідок чого люди відчужуються. Таким чином наша Церква втратила і продовжує втрачати вірних. Синод буде робити заходи, щоб протидіяти такому церковному та національному прозелітизмові. Синод передискутував справу служіння одружених священиків за межами України та одностайно вирішив звернутися до відповідних церковних властей з проханням розв’язати її.

Велику частину свого часу Синод присвятив дискусіям на тему «Тотожність УГКЦ у лоні Вселенської Церкви». Тематика була представлена у наступних аспектах: історичному, богословському, церковно-правовому, літургічному. богословському, церковно-правовому, літургічному та екуменічному. Наша Церква в Україні, після примусового довгого сну пробуджується до нового життя. В цьому процесі обнови велику прислугу можуть принести наші громади на поселеннях, які критичний час провели у нормальних обставинах церковного існування. Роки переслідувань обумовлюють потребу такої перевірки самосвідомості, бо протягом багатьох десятиліть, а то й століть, неприятелі нашої Церкви бажали знівечити нашу свідомість та життєздатність. В родині помісних Церков, які з’єднані у Вселенській Церкві довкруги єпископа Риму, наша Церква має своє місце і завдання, про що. у свій час, говорив ще Слуга Божий Митрополит Андрей Шептицький.

Зібрані на Синоді Владики привітали Святішого Отця з 20-літтям папського служіння та Главу нашої Церкви Блаженнішого Патріярха Мирослава з 60-літтям священства.

Вам усім шлемо свій сердечний привіт та благословення.
Благословення Господнє на Вас!

Любомир Гузар
Єпископ-Помічник Глави Української Греко-Католицької Церкви

З особливою приємністю долучуємось до вінка Ваших, Владико Любомире, побажань, якими Вас привітали з нагоди Вашого 65-ліття і висловлюємо наші щирі привітання і побажання. Шкодуємо, що ми не мали змоги у сам день Ваших, Владико Любомире, народин привітати Вас безпосередньо та скласти наші найщиріші побажання. Преосвященніший Владико Любомире, Ви все, на протязі довгого часу були часткою нас. Ми все відчували Ваші болі і турботи за долю УКЦеркви. Владико Любомире, Ви все були для нас добрим взірцем. Ми знаємо, що Ви, Владико Любомире рішились на рискований шлях, защо Ви дорого заплатили, але мужньо і достойно видержали і слово правди перемогло. Ми, зорганізовані миряни, журнал «Патріярхат», все були з Вами, Владико Любомире, переживали і відчували Ваші душевні болі і такими залишились для Вас. Ми свідомі того, що на Ваші, Владико Любомире, плечі покладено велику відповідальність, ставши заступником Патріярха Мирослава-Івана, за долю нашої страждальної Української Католицької Церкви, яка все ще стає з колін і якій ще іще сьогодні кидають колоди під ноги. Молимо Всевишнього Триєдиного Господа Бога і Пречисту Діву Марію, щоби Вам допомогли видержати фізично і нагородили Вас ласкою Божого Провидіння вивести нашу Церкву серед розбурканих хвиль на спокійне плесо миру, щоби в нашій Українській Церкві торжествувала незаступима Божа Любов. Владико Любомире, уклінно просимо Всі Небесні Сили, щоб Вас нагородили кріпким здоров’ям і довгим та успішним життям на славу Божу та добро нашої Української Церкви й українського народу. Щасти Вам Боже, Дорогий Владико Любомире.

Редакція

Двадцять шостого лютого цього року єпископу-помічнику глави УГКЦ Любомиру Гузару виповнилося шістдесять п’ять років. Ця подія співпала з днем закінчення Собору Львівської архиепархії, церковного зібрання, яке відновило свою діяльність майже після п’ятидесятирічної перерви й цього разу порушувало тему життя в парафії. Закінчення Собору відбувалось на великому піднесенні. Його додалося навіть від оберемку троянд (число квіток у ньому співпадало із кількістю прожитих років), який подарували владиці. А попереду ще одна подія: 30 березня минає сорок років з моменту висвячення Любомира Гузара на священика.

Сорок років священства… Багато це чи мало? І що за тим стоїть? Наскільки змінюється життя людини з того відповідального моменту, коли вона складає клятву перед Богом і рука єпископа передає їй ту вищу благодать? Як формується це покликання і як воно реалізовується впродовж життя? Чи двадцять п’ять років — не занадто молодий вік для такого вибору і чому молодь сучасної Европи не хоче йти тим шляхом? Про це, а також про інші актуальні питання церковного життя — в інтерв’ю з ювіляром.

Наскільки змінилося Ваше життя від тоді, коли Ви були висвячені на священика? І, взагалі, чим це життя відрізняється від життя пересічної людини?

Я від малого хотів бути священиком і навіть десятилітнім намагався вступати до манастирської школи, яку провадили у Львові отці-редемтористи. Пригадую, моя бабуся привела мене до цієї школи, а це було в часі війни. Отець-протоігумен каже: «Знаєш, сину, спочатку скінчи загальну школу, а тоді побачиш…». Він не хотів мене знеохочувати, але вже бачив, що ця школа перспективи не має. Пізніше, коли з сім’єю був в німецькому таборі, написав листа в семінарію до Америки. Й коли нас, вигнанців, таки забрали туди, вступив до семінарії у Стемфорді.

Чи моє життя якось змінилося? Знаєте, я якось цього не відчув, бо, живучи дев’ять років в семінарії, я вже готувався до такого типу життя. Й навіть коли приїхав на свячення до владики, мені показали кімнату, де я мав переночувати. Отець, який мене привів туди, каже: «Ти, напевно, будеш дуже погано спати, будеш переживати». Я пригадую, що дуже добре спав. А вранці мене гризло сумління: «Чи я знаю, що роблю? Я мав би переживати». Для мене це був дуже нормальний перехід.

Безумовно, життя священика є інакше, воно інакше орієнтоване. Священик є завжди для людей. Ніхто не повинен ставати священиком задля своїх власних бажань чи для свого власного освячення. Священик завжди є на службі в людей. І тому він практично не має свого особистого життя. Його завжди можуть покликати, він завжди мусить бути готовий увійти в ситуацію. І цим він чимось подібний до лікаря. Коли звичайний собі чоловік дивиться в телевізор чи йде до корчми випити пива, ми йдемо до церкви молитися. Але, попри це, священик мусить працювати, як і кожна людина, але в даному напрямку: готуватися до Богослужень, проповідей, відвідувати людей, весь час контактувати з ними. Це вже професійний аспект його життя.

Чи не виглядає Вам, що вік двадцять п’ять років назагал надто малий для такого вибору?

Це питання зараз дискутується. Ми схиляємося до думки, щоб відкласти свячення до 27 років, до більшого психологічного дозріння людини. Хоч, тут дуже багато залежить від типу підготовки, від прикладу добрих священиків. При добрій підготовці й добрих провідниках це рішення і в двадцять п’ять може бути виваженим. Багато ще залежить від поодиноких осіб. В семінаріях завжди дивляться: коли хтось із студентів в поважних сумнівах щодо вибору, ніколи не вагаються відкласти свячення.

Я не раз чула застереження такого пляну: як іти сповідатися до священика, набагато молодшого за віком? Які б добрі школи він не мав, життєва мудрість додається з роками.

То є правда. Ми стараємося такого щойно висвяченого священика посилати до якогось старшого, де він набиратиме тої практики. Нема сумніву, що той, хто вийшов з семінарії, ще не має досвіду. Це те ж, що й в іншій професії. Я не думаю, що хтось би просив операцію в лікаря, який щойно вийшов з медінституту. Сьогодні в Україні справді немає досить старших, досвідчених священиків, які б могли взяти молодших на науку до себе. Й, справді, багатьох нововисвячених священиків нема куди післати на таку додаткову науку, на той перший досвід, який повинен тривати не менше як три роки, а, може, й всі п’ять. У цьому є старовинна мудрість. Ще Арістотель казав, що людина, молодша тридцяти років, не повинна вчити моральности інших. І ми це знаємо з прикладу Ісуса Христа. Він мусів чекати до тридцяти років, бо згідно з ізраїльським законом до цього віку не можна бути вчителем, так званим раббі.

Чи й зараз у Греко-Католицькій Церкві є так багато покликань, як було в перші роки її виходу з підпілля?

Тут треба розуміти дуже тонкі речі. Людина стає священиком, бо відчуває до того покликання. То є Божий дар. То не є вибір професії. Після звільнення Церкви, справді, раптом дуже багато молодих людей забажали бути священиками, але то ще не значить, що вони всі були покликані. Навіть важко було в ті моменти визначити, хто є покликаний, а хто ні. Це вимагає певних структур і досвідчених людей. Зараз охочих теж є багато, і ми мусимо дуже ясно ставити питання, хто є справді покликаний. Людина, яка не є покликана до священичого служіння, сама є нещасливою й інших робить нещасливими. Замість бути носієм тої доброї новини Божої вона стає прикрою і для себе, й для інших.

І якщо трапляється такий прикрий випадок на практиці — що тоді?

Є дві розв’язки цього питання. Перший: є люди, які кажуть: раз я вибрав цей шлях, то буду йти ним до кінця. І дуже гідно це виконують. Друга можливість передбачена церковним законодавством: священика можна повернути до стану мирянина. Краще, щоб він не мучився і не мучив інших. Це не є так приємно, але живемо в реальному світі, й з цим треба рахуватися.

У сучасній Европі зараз спостерігається велика криза покликань. Я маю на увазі Католицьку Церкву. Чи причиною цьому обов’язкова передумова священства — неодружений стан, чи є якісь ще інші причини?

Ця криза, яку переживає Церква в Західній Европі, до деякої міри є спричинена тим, що целібат є необхідною передумовою для свячень, але, мені виглядає, що ми тут трохи перебільшуємо. Ми живемо в такому світі, який надзвичайний наголос робить на сексі. Й тому цю справу, мені здається, перенаголосили. Більше клопоту є з таким поняттям, як секуляризація. Триває занепад віри, а священик живе на вірі. Якщо його віра не є сильною, якщо він не є переконаним християнином, яким він може бути священиком? Світ переживає зараз велику кризу віри. Ми до неї ще не дійшли. Правда, маємо інші клопоти. Не дарма сьогодні Святіший отець Іван Павло II говорить про нову Евангелізацію, про нове навернення до Бога. Не можна сказати, що віра вже повністю занепала, але криза є доволі поважна. І як один із проявів цього є брак покликань.

Давайте повернемось до України. Наше суспільство є зараз в іншій кризі — економічній. Чим йому може допомогти Церква?

Криза економічна є до великої міри віддзеркаленням духовної кризи. Перш за все, злегковаженням потреб людини. Нема того бажання забезпечити людей всім необхідним до життя. Це — з одного боку. З другого — є певна нехіть до праці, нехіть до відповідальності. Що тут може зробити Церква? Перш за все, повернути людям усвідомлення своєї гідності, зрозуміння свого побуту на Землі. Це, звичайно дуже важко зробити, бо самі священослужителі мусять переродитися. Вони є частинкою того громадянства, тої спільноти. Не можна говорити про Церкву, як про щось таке, що існує збоку. Ні. Церква також хворіє на ті самі недуги, що й суспільство. Але, священослужителі мусять бути дуже свідомі тих засобів, які Церква має або вчить: молитва, святі тайни та духовна підтримка, яка повинна б нам допомогти побачити правду й передавати її другим. Ми повинні б бути першими оздоровленими при допомозі тих засобів, які Господь Бог дає нам і це передавати людям.

Великий виклик сучасному світові й, особливо, християнській моралі робить сучасна наука. Маю на увазі клонування, штучні запліднення, експерименти над ембріонами людей. Більшість з них є на межі морального. Але, чи варто так категорично засуджувати, для прикладу, штучні запліднення, сказати бездітній жінці: «Не роби цього»? Чи Церква може змінити свою позицію через роки, століття, як вже не раз було?

Чи це все узгоджується з тим порядком, який Творець вложив? На це питання не так легко і швидко можна відповісти, бо тут включено стільки різних елементів конкретного життя. Колись життя йшло повільніше й було більше часу це все переосмислювати. Сьогодні розвиток науки йде так швидко, що богослови не встигають. Тому робляться тимчасові рішення, бо люди потребують якогось напрямку життя, але завжди лишається немов би така відкрита фіртка. На випадок, коли ми це все в глибину передумаємо, побачимо, краще зрозуміємо. Я наведу такий приклад. В середньовіччі брати лихву вважалося страшним гріхом, бо цим бідних людей таки, справді, визискували. Сьогодні на цьому принципі побудована вся банкова система. Банки позичають гроші за певний відсоток, але він є регульований певним законом. Бачите, що сталося. Ми побачили, що не в самій лихві клопіт, а в тому, як ми це використовуємо, які це має наслідки. Але це такий дуже зовнішній приклад, який легко зрозуміти. А в даному випадку йдеться про дуже делікатні речі. Якщо ми можемо повторити, склонувати людину, то це ще не значить, що маємо це робити. Ми можемо вбити, але це не значить, що ми мусимо мати кару смерті. Сьогодні ми можемо знищити Землю, але чи маємо це робити? Ділянка приватного життя є дуже делікатна. Сьогодні людині вже надто залізли в душу… В Америці кожен має той свій пенсійний комп’ютерний номер і туди заноситься вся інформація про людину: чим і коли ви хворіли, коли позичали гроші, чи віддали, куди їздили… Чи є морально, щоб держава все це знала? І хто має бути сторожем тої інформації? До неї може добратися будь-хто, хто обізнаний з комп’ютерами.

І на закінчення нашої розмови торкнемося такої важливої проблеми УГКЦ як Патріярхат, визнання його Римом. Туди посилаються численні звернення і прохання, але… Скільки ж це може тривати?

З Патріярхатом є щось таке подібне, як з державою. Ось приклад. Радянський Союз існував з 1922 року, але міжнародно визнаним був лише в 33-ім році. Державу повинна визнати спільнота держав. Патріярхат структурно є подібний до держави, він вимагає визнання. Наша Церква є помісною, це всі визнають, і згідно з цим устроєм, який існує на сході, вона повинна бути Патріярхатом. І ми в тому дусі діємо. Але мусимо бути свідомі того, що нас ще Патріярхатом ніхто не визнав. Нас визнають як архиєпископство. Патріярхат і Патріярх є символами єдности перш за все. Українці є тут, в Україні, є східна й західна діяспора й нам бракує того символу єдности.

Чи зможе тоді Церква сама обирати собі єпископа? Дотепер в цю процедуру втручається Папа.

Папа не призначає єпископа в Україні. Він тільки приймає до відома, але в цьому прийманні до відома є такий пункт як оцінка даної особи, і це вже є певне обмеження. Тут з нашої сторони є певні занедбання. Ми мали б далеко більше свободи, якби були послідовнішими у вживанні наших прав. Ми маємо ще певні способи думання, не дозрілі до вживання закону. Тут, в Україні, ми втратили сорок п’ять років нашої церковної історії, на заході були в особливих обставинах, що ще й до сьогодні відчувається. Патріярхат був би цим елементом, який скріпив би ту нашу єдність і дав би можливість розвинути вживання законів, зробити нашу Церкву помісною в широкому значенні цього слова. У цьому напрямку ще треба дуже багато і серйозно працювати. Та й сьогоднішні політичні обставини є неприхильні нам. Є багато людей зацікавлених у тому, щоб ми не були Патріярхатом.

Надія Пастернак, Львів

На своєму осінньому засіданні, дня 16 листопада, Владики Католицької Митрополії Української Греко-Католицької Церкви застановлялися над подіями, пов’язаними з передвиборчою кампанією, та станом, який запанував у нашій країні. У висліді дискусій постановили звернутися до вірних своєї Церкви та до людей доброї волі й поділитися з ними наступними думками.

Шість років тому Україна вибрала чи не найдосконалішу, але, напевно, найважчу з усіх форм урядування — демократичний устрій. Для нашого народу це дуже новий устрій, оскільки протягом сотень літ ми перебували під чужими окупаціями, які різними способами намагалися обмежити наші можливості самоурядування. Так. в дуже короткому часі, ми опинилися перед величезним і дуже відповідальним завданням жити по-демократичному, а в конкретному періоді — готуватися до одного з найважливіших проявів демократичного самоурядування — виборів депутатів до Верховної, обласних та місцевих рад.

Українська Греко-Католицька Церква протягом століть ділила долю свого народу, раділа з ним, терпіла з ним. За всі віки свого існування вона була на боці народу, а не на боці ворожо налаштованих окупаційних урядів. Нині вона, подібно як і цілий народ, повинна пристосовуватися до нових обставин. Бо сьогодні уряд є не чужим, накиненим, а українським. Це ставить і народ, і Церкву, перед новими завданнями, новим способом думання у цьому процесі дозрівання до нового життя, бо не йдеться тут про відродження, а про народження до самостійного життя. Церква завжди хоче бути зі своїм народом, але вже не в протистоянні до керівних органів, як це була змушена робити в минулому, а радше у шуканні правильних норм відношення і конструктивної підтримки. Українська Греко-Католицька Церква надалі стоїть на чітких державницьких позиціях. Це ніяк не хоче являтися бажанням Церкви здобувати для себе особливих привілеїв, ставати державною Церквою. Зацікавлення Церкви політичним життям є так само природним, як зацікавлення духовністю народу, економічним добробутом, соціяльною справедливістю, творчими процесами в науці та мистецтві. Церква ставиться до пекучих справ народу не як посторонній спостерігач, але живе його життям. Пригадаймо хоч би два послання Слуги Божого Митрополита Андрея Шептицького, який на початку століття застановлявся над «Соціяльною квестією», тобто справами, шо відносяться до земного добробуту, стараючись примінити до української землі (щонайменше тієї, яка була тоді відносно свобідною), принципи соціяльної науки Вселенської Церкви. А в бурхливих роках Другої світової війни він повчав своє духовенство, як допомагати цілому народові «Будувати Рідну Хату», тобто свою власну державу. В цьому самому дусі сьогодні ми. Єпископи Української Греко-Католицької Церкви, бажаємо допомагати народові, а в першу чергу вірним нашої Церкви та всім людям доброї волі, знайти себе в теперішній виборчій кампанії.

І

Ми стоїмо напередодні виборів депутатів до різного рівня рад. Вибирати депутатів один з найбільш складних і відповідальних актів громадянина. Призвичаєні до дочки. шо властиво не важливо, чи хтось голосує чи ні, бо і так всі вибори є заздалегідь устійнені всезнаючою партією, ми можемо дуже легко себе вмовити, шо не варто присвячувати труду на належне виконання цього важливого політичного акту.

Можна ще інакше думати, а саме, що через складність виборчого процесу, пізнання програм поодиноких партій та осіб, які бажають балотуватися. вигідніше зложити руки і, взагалі, не турбуватися виборчим процесом.

Коли перше наставлення було б наслідком основного недовір’я до будь-яких виборів, чи до політики взагалі, його можна зрозуміти, хоч не можна оправдати, бо ми знайшлися в новій ситуації незалежної держави, і кожен з нас є громадянином, а не бездумним роботом, з яким нас хотіла зрівняти «всемогуча» комуністична партія. Ми є громадяни, ми — співвідповідальні за долю цілого народу. Колись писав наш світлий гетьман Мазепа, один з найбільш достойних державних мужів, яких знає наша історія, «…не всім дано все знати і речами кермувати…». Не можемо ми всі безпосередньо впливати на політичне, соціяльне, економічне життя цілого народу. Але в демократичному устрої ми ставимо наших обранців, на яких паде відпові­дальність провадити нашим державним життям. За те. що буде діятися, відповідаємо ми — виборці, бо сьогодні нам вирішувати, хто може кермувати нашим суспільним життям.

Скласти руки і стати собі осторонь від проблем, які торкають життя цілого народу, це вже прямо гріх, який не можна ні зрозуміти, ні оправдати. Народи століттями боряться за право самоурядування, за свободу. Наш народ через довгі роки давав найкращих своїх синів і дочок у жертву за волю України. Знехтувати цим, коли нам нарешті усміхнулась доля, це було б зневажити всі ці жертви. Легкодушно віддати свої громадянські права — це поведінка негідна християнина-громадянина. Четверта Божа заповідь виразно вчить нас шанувати батьків і батьківщину, дбати за їх добробут. Прогаяти своє важливе громадянське право без якоїсь дуже важливої причини, це образа Бога, яка стягає на народ прокляття замість благословення. Кожен громадянин повинен собі це добре затямити і не бути лінивим, щоб вивчити ситуацію і зробити сумлінний вибір партій та осіб. Наша майбутність у наших руках. Могти вільно будувати своє майбутнє це Божий дар для вільних людей.

Передвиборча кампанія в повному розгарі. Партії і поодинокі кандидати намагаються перетягнути виборців на свій бік. З усіх сторін сипляться обіцянки, навіть даруночки, як завдаток обіцяних на майбутнє дібр. Не завжди легко розібратися, що і як. Тут кожен громадянин повинен завдати собі дещо труду. Не вистачить тільки вміти читати і писати. Треба уважно слухати, серйозно призадумуватися, оцінювати, відважно заставляти партії і кандидатів відповідати на важливі запитання.

Існують певні норми, які допомагають нам зорієнтуватися навіть серед повені манливих слів. Треба реалістично розцінити кілька наступних аспектів: чи програма партії або кандидата бере до уваги добро цілого загалу, чи лише якоїсь його частини або групи? Чи ця програма забезпечує добро всієї держави і передбачає її скріплення та добробут? Чи вона продумана на майбутнє, чи тільки на швидкий і тимчасовий результат? Чи вона бере до уваги дуже серйозно гідність та права людини і примінює їх до кожного громадянина та жителя нашої держави? Чи дана програма послужить злагоді в нашому народі? Мусимо ставити собі такі й подібні запитання, коли оцінюємо програми партій чи поодиноких кандидатів.

Але це не вичерпує всього, над чим нам треба застановитися. Особливо щодо особи кандидата. Треба приглянутися, як він себе зарекомендував в минулому. Як він себе поводить? Чи його діла підтверджують його слова? Якщо він християнин чи віруючий взагалі (що Боже дай!), чи він живе із засадами своєї релігії, чи може нею легковажить, або живе за подвійною мораллю. Від людини, яка має нас репрезентувати на майбутні роки, можемо вимагати глибини думки, а не завчених лозунгів, реалістичної оцінки нашої ситуації, а не поверхневого повторення статистик. Наше суспільство перебуває в духовній кризі, часто групи людей, і не малі чисельно, доходять майже до рівня дегенерації, ми заражені нетерпимістю, агресивністю, зневірою.

Аналіз ситуації, яку нам пропонують кандидати повинен бути реалістичним, відповідати фактам, не заперечувати дійсності, не обмежуватися до трафаретних, завчених з книжок (часто не-українського походження) фраз. Хоч стільки уваги приділяється економічному оздоровленню нашого суспільства, забезпечення матеріяльних дібр не розв’яже наших національних проблем. Духовне відродження нашого народу далеко більш складний процес, ніж сама економіка. Не приведуть до духовного відродження народу керівники, які самі не мають сильного морального стержня. Вище ми вже згадали деякі прикмети політичного й суспільного характеру, якими повинен відзначатися кандидат на політичного провідника народу. Однак, потрібно ще раз підкреслити, що, особливо в наш дуже складний час. кандидат повинен заманіфестувати себе як духовна постать. Це якість, яку не можна на коліні завчити, якість, яку не випродукують і найбільш вмілі творці «іміджів» у засобах масової інформації. Й розпізнаванні духовної якости людини відіграє немалу роль інтуїція здорових людей. Демократичний лад до великої міри побудований власне на цій інтуїції. Це у формі приповідки звучить так: не можна всіх людей на довший час обманювати. З досвіду історії, особливо нашого століття, маємо приклади демагогів, які намагалися людям пояснити певні поняття, але в дуже короткому часі переходили до брутального насильства, щоб пропхати свої власні погляди.

Хто є духовною людиною? Той, хто ставить духовні вартості понад матеріяльні. Говоримо про вартості, про те, що людині повинно бути дорогим, цінним. Правда, справедливість, свобода, гідність людини, братерство людей це підставові духовні вартості. Вони дані людині Богом. Без них людина не може нормально жити чи розвиватися. Хто ставить такі вартості на другому місці, нехтує ними, легковажить чи продає їх в імені якоїсь ідеології, чи чистої наживи, той позбавлений духовних прикмет і цілком негідний бути провідником здорового суспільства. Гарні слова можуть лунати з його уст, але уважному слухачеві не сховається дійсність.

Чому таку увагу ставимо на духовність, як на важливу прикмету кандидатів? В цьому періоді новонародження нашої Держави, серед всіх лих, які ми успадкували, серед всіх потреб, які наше суспільство відчуває, немає іншої прикмети, яка може запевнити хоч повільний, але цілком певний шлях до кращого майбутнього. Щоб це унагляднити гроші можуть знаходитися в руках самолюбних або шляхетних людей. Котрі з них несуть в собі надію на краще майбутнє? Розв’язка не залежить від кількості багатства, але хто ними господарює. І так в усіх інших ділянках.

За нашим народом не стоїть довговічна традиція поваги до людини та до демократичного устрою. Однак, реальність не рівнозначна з чорним песимізмом. Хто бачить все в крайному упадку, також викривляє дійсність. Загалом, вибраний нами кандидат повинен мати доволі чітке бачення майбутнього нашої держави, яке базується на дійсному стані, на наших можливостях, враховуючи наші народні немочі.

Не завадить тут згадати, що не один кандидат чи партія вважають, шо найкраще себе рекомендують, понижуючи своїх суперників. Навіть негативні факти, які треба висвітлити, не вимагають насмішок чи образливої лайки. Хто щедро розкидає болотом довкруги себе, вже себе відповідно рекомендує.

Завзяття та спосіб, з яким ведеться передвиборча кампанія наводять сумнів, чи взагалі пригадувати про ще одну важливу правду демократичного процесу, щоб не здійснилася староримська приповідка «співало для глухих вух». Але сумління не дозволяє промовчати, що в правдиво демократичному процесі владу здобувається для служіння, а не для володіння. В монархічних устроях жорсткого типу, і самозрозуміло в тоталітарних системах, влада має за ціль опанувати народ, а не послужити йому. Кандидати та партії повинні це маги перед очима і у серцях, бо наш народ вже доволі натерпівся від різного роду «володарів». Дуже важко розпізнати виборцям, хто бажає служити народові, а хто безоглядно шукає нагої влади, але треба в міру можливості старатися відрізнити справжнього політика, якому на серці добро народу, від такого, якому добро народу цілком байдуже. Вартість людини — каже стара приказка — не залежить від того скільки людей комусь служать, але скільком людям хтось служить.

II

Вже вище було сказано, що Церква не повинна шукати для себе користей світського політичного характеру, впливів, багатства, тощо. Однак виборець, повинен бути свідомим, що існують певні аспекти важливі водночас для добра Церкви і для Держави. Оцінюючи політичну, а вірніше, світоглядну позицію партії чи кандидата, віруючий, люблячий Церкву, розуміючий роль Церкви в державі виборець, повинен не проминути перевірити ці аспекти.

На першому пляні стосунки, які панують між Церквою і Державою. Конституція нашої Держави ясно розрізняє ці дві величини. І це є правильно. Але ми ще далекі до певного зрозуміння такого поділу. За нами десятиліття представлення Церкви як ворога народу. З часом, коли проявилося, що Церкву годі стерти з обличчя землі й правляча комуністична партія повинна була згодитися з цим фактом, вона не здала своїх позицій. Церкву потрібно було якнайприскипливіше контролювати і, по-можності, запрягати до державного воза. Засоби контролю були різноманітними. Не час тепер входити у всі ці рафіновані заходи, але треба бути на сторожі, щоб вони не повторилися, бо спокуса для Держави завжди була великою, як це відомо з історії різних народів та держав, навіть там, де не існувало тоталітарного устрою. Оскільки Церква виховує сумління людини-громадянина на підставі віри в Бога, така людина може ставитися критично до державної політики і діяльности взагалі. Багато держав, особливо недемократичних, розглядають це як загрозу для свого існування. Але насправді є навпаки Правдиве добро держави найкраще збережене і застраховане, коли громадяни діють згідно з Божою наукою чистим сумлінням, коли вміють насправді розрізняти добро й зло. Далекоглядна політика радіє моральною зрілістю своїх громадян, бо це є найкращою запорукою довготривалості держави. Тому в інтересі держави залишити Церкву цілковито вільною, забезпечити їй право на існування, на діяльність згідно зі своєю природою. Бажати маніпулювати Церквою, особливо, коли Церква звичайно є однією з небагатьох суспільних установ, до якої виборці ще мають довір’я, це дуже небезпечна, на довгу мету самовбивча гра. Навіть звести роль Церкви виключно до рівня вчителя моралі, тобто виховательки послушних громадян, також свідчить про незрозуміння ролі Церкви в державотворчому процесі. На превеликий жаль, Церква в Україні не відіграла вповні своєї державотворчої ролі в момент новонародження нашої Держави. Тому важливо, щоб вона могла зберегти вповні свою духовну свободу і дорости до свого завдання в майбутньому. Уважний виборець буде чуйно приглядатися до настанов кандидатів у цій ділянці. Вживання християнських символів чи термінів не є ще само собою запорукою справжнього християнського зрозуміння ролі Христової Церкви.

Дуже делікатною в наших теперішних обставинах є справа, чи пак. брак єдності серед християнських конфесій. Це роз’єднання має багато наслідків фатальних для нашої політичної, а точніше державної спільноти. Релігійне роз’єднання серед громадян є відвічною проблемою тля будь-якої держави. Держави різних епох, за клясичний приклад можна взяти Візантійську імперію за тисячу років її існування. намагалися запобігти лиху роз’єднання. І нікому це, на жаль, або на щастя, не вдалося. Релігійна єдність громадян – це важлива запорука політичної стабільності. Щодо цього немає сумніву, але релігійну єдність можна осягнути лише чисто релігійними заходами. Інакше настає жахливе насильство над душами людей. Деякі партії чи кандидати вже висловили своє бажання навести власне таку єдність. Не можна бути байдужим до роз’єднання між християнами, але потрібно розуміти межі політичної влади.

Церква, а це значить християнська спільнота, дуже зацікавлена суспільними справами, які випливають з основних прав людини. Взагалі забезпечення прав людини — це необхідна, прямо істотна прикмета кожної політичної позиції, яка хоче зацікавити і здобути підтримку християнського виборця. Без виразного становища в цій справі не можна навіть починати розцінку будь-якої позиції. Тут не може бути ніяких «як», чи «але». Гідність людини в дуже конкретних обставинах повинна бути абсолютно гарантованою. Це не означає якогось мнимого права одиниці топтати права інших людей, чи з другої сторони, підпорядковувати одиницю масі.

З позиції збереження гідности людини випливають різні аспекти життя, які ті, хто претендує на керівництво Державою, повинні гарантувати. Інакше християнському виборцеві неможливо підтримати такі партії, чи позиції.

До основних прав людини належать: право на життя, право на нормальні обставини для ведення сімейного життя, право на високе моральне виховання, право на суспільну справедливість. Наш ідеал Держави зафіксований в Конституції, наша Держава хоче бути правовою державою. Церкві дуже на цьому залежить, щоб так воно було. Інакше нормальний розвиток суспільного життя цілком затриманий. Через своє законодавство, через урядування, через судівництво громадянинові повинні бути забезпечені й гарантовані його права. Держава не може позбавляти громадянина його прав.

Ми згадали вище лише деякі основні права людини, з якими пов’язані пекучі в наших днях соціяльні проблеми, що цікавлять Церкву, але розв’язати їх повинна держава й то на найвищому законодавчому та виконавчому рівнях. Вони не одинокі, але уважний громадянин сам застановиться і візьме це до уваги, коли розцінюватиме програми партій та кандидатів. Хочемо звернути увагу виборців на ще дві справи, які безпосередньо торкаються Церкви.

В 1946 році наша Греко-Католицька Церква була насильно зліквідована, поставлена поза законом. Сьогодні вона існує легально в Українській Державі, але ніколи не було заяви зі сторони нашої держави про відшкодування моральної кривди, яку було заподіяно. Цієї, так званої, моральної реабілітації не відбулося. Реабілітовано поодиноких осіб, але УГКЦ, як така, такої реабілітації не одержала. Доля Церкви та сповнення її основного завдання не залежить від того, чи вона втішається всіма належними їй державними правами, чи ні. Українська Греко-Католицька Церква пережила навіть переслідування, явне й послідовне заперечення її прав. Розходиться тут радше про принцип: чи може держава безкарно забирати будь-чиє право, чи то від приватних осіб, чи від організацій, чи від Церков. Відповідальність за відшкодування нане­сених збитків лежить на Державі. Держава повинна доказати, що вона не стерпить існування кривди, навіть якщо сама її не заподіяла.

Ми вже вище говорили про конечну свободу для Церкви. Державним органам України, законодавчим, виконавчим чи судовим треба випрацювати правне становище Церкви. У теперішньому законодавстві та на практиці вона виступає не більше як релігійна організація, яка має право існувати і втішається цими правами.

Але таких організацій зареєстровано кілька десятків, хоч не всі є Церквами. Між Державою та Церквою повинно здійснитися повне зрозуміння природи Церкви, інакше будуть постійно виринати непорозуміння або недорозуміння, як: можуть мати непотрібно прикрі наслідки. Таке взаємне розуміння це ще праця майбутнього. Але вже від сьогодні політики чи партії повинні працювати над цим. Беручи до уваги число державних органів на різних рівнях, які займаються релігійними справами, можна зрозуміти, яким великим є зацікавлення Держави Церквою. Але воно ще не є настільки вичерпно опрацьоване, щоб забезпечити плідну співпрацю.

III

Не один виборець питає, за яким кандидатом чи партією стоїть УГКЦ. Церква, як така, не ставить кандидатів, не організовує партій. Кожен член Церкви: єпископ, священик, монах, монахиня, мирянин, мають повне право вибирати згідно зі своїм сумлінням, кого уважають надійним майбутнім керівником суспільного життя. Вище ми подали орієнтовні критерії для виборців, як вони повинні розцінювати програми партій чи поодиноких кандидатів та перелік деяких справ, які цікавлять церковну спільноту. Щось більше було б поза межами компетенції Церкви. Партії та кандидати повинні вживати своїх власних заходів, щоб переконати виборців у свою користь. Вимагати від Церкви, чи хоч би очікувати якоїсь офіційної підтримки означало б ставити Церкву в становище політичного пропагандиста, використовуючи її духовний авторитет. Наскільки це шкідливо для Церкви та для Держави, було вже пояснено вище. Ми наполегливо просимо всіх кандидатів не робити жодних заходів з ціллю впливу на священнослужителів, щоб ті підтримували їхню партію. Священнослужителі, зі свого боку, повинні не допустити, щоб їх використовували для партійних цілей.

Проповідальниця не сміє ставати політичною трибуною.

Церковні люди, як добрі громадяни, повинні докласти всіх зусиль, щоб сповнити належно свій обов’язок щодо своєї рідної політичної спільноти.

Як віруючі християни, вони повинні вже від сьогодні молити Господа, щоб вибори випали на добро нашої Держави. Молитву ми згадуємо на самому кінці, не тому, що вона маловажлива чи маловартісна в справах політики, але радше, щоб кожен хто прочитає ці наші слова, як найважливіше пам’ятав, що від Господа одержав життя і всі інші дари, що від Господа одержали ми здійснення мрії багатьох поколінь свою рідну, вільну, незалежну Державу, за що маємо Йому з цілого серця дякувати. І від Господа надіємося світла й сили зробити належний вибір для добра цілого народу, за що мусимо Його благати.

Благословення Господнє на Вас!

Дано у Львові дня 22 грудня 1997
при архикатедральному Соборі св. Юрія

За збір Єпископів Галицької Митрополії
+ Любомир
помічник Глави Української Греко-Католицької Церкви

На підставі постанов Синоду Єпископів Української Греко-Католицької Церкви, що відбувся у Крехові-Львові з 14-го по 20-те вересня 1997 року, вирішено:

І. Літургійні постанови

Синод Єпископів постановив, що переклад текстів Святої Літургії Івана Золотоустого і Василія Великого, схвалений під час Синоду Єпископів у 1987 році, є офіційними літургійними текстами для обрядового використання в усій Українській Греко-Католицькій Церкві.

З огляду на виникнення неоднозначних обставин у релігійній ділянці суспільного життя в Україні. Синод Єпископів вирішив звернутися до Святішого Отця Івана-Павла II з метою консультації щодо теологічного терміну «православний» в богослуженнях Української Греко-Католицької Церкви.

Синод Єпископів постановив, що офіційні тексти молитов «Отче наш» і «Богородице Діво», в усій нашій Церкві (на Батьківщині й на поселеннях), відтепер є такі:

«Отче наш, що єси на небесах, нехай святиться ім’я твоє, нехай прийде царство твоє, нехай буде воля твоя, як на небі, так і на землі. Хліб наш насущний дай нам сьогодні, і прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим; і не введи нас у спокусу, але визволи нас від лукавого».

«Богородице Діво, радуйся, благодатна Маріє, Господь з тобою. Благословенна ти між жінками і благословенний плід лона твого, бо ти породила Христа Спаса. Ізбавителя душ наших».

Синод Єпископів, йдучи назустріч своїм вірним, вирішив, вірні Української Греко-Католицької Церкви зобов’язані святкувати, окрім, неділі, нижче зазначені церковні празники і виконувати, у ці дні, такі обрядові обов’язки: брати участь у Святій Літургії, вислухати проповідь, не виконувати важку працю. Обов’язкові, окрім неділі, церковні свята:

Різдво Христове (один день).
Богоявлення Господнє.
Вознесіння Господнє.
Благовіщення Пресвятої Богородиці.
Успення Пресвятої Діви Марії.
Свято верховних апостолів Петра і Павла.

Синод Єпископів заохочує усіх вірних до участі в богослуженнях під час таких нижчеперелічених та усіх інших традиційних свят нашого церковного календаря:

Обрізання Господа Нашого Ісуса Христа.
Преображення Господнє (Спаса).
Воздвиження Чесного Хреста.

Синод Єпископів постановив: доповнити український церковний календар святом в честь пам’яті християнського подвигу Пратулинських мучеників (які у 1874 році віддали життя за свою віру й оборону свого храму в селі Пратулин); визначив дату свята — 23 січня, і доручив Літургійній комісії укласти відповідні богослужебні тексти.

З душпастирських причин, та в дусі рішень Другого Ватіканського Вселенського Собору «Про Східні Католицькі Церкви», Синод Єпископів доручив застосовувати таку термінологію: «Перша Свята Сповідь і Урочисте Святе Причастя», замість «Перше Причастя».

Обговорення і рішення щодо практики дотримання постів в Українській Греко-Католицькій Церкві, Синод Єпископів вирішив розглянути під час наступного Синоду Єпископів.

Внутрішні структури української греко-католицької церкви

II.І. Синод Єпископів ухвалив «Правильник Секретаріяту Синоду Єпископів Української Греко-Католицької Церкви» у такій версії:

Арт. 1. Верховний Архисгіископ і Синод Єпископів обирають Секретаря Синоду Єпископів, Секретарем Синоду Єпископів стає той кандидат із владик, який під час голосування отримав більшість голосів. Секретар Синоду Єпископів, під час виконання своїх обов’язків, постійно консультується із Головою Синоду Єпископів, чи Верховним Архиєпископом. Секретар Синоду Єпископів є підпорядкований Голові Синоду Єпископів, хоч не є його безпосереднім Секретарем. Секретаря Синоду Єпископів обирають на шестирічний термін, але не більше, ніж на дві каденції підряд. Верховний Архиєпископ підтверджує своїм Декретом правочинність вибору особи на посаду Секретаря Синоду Єпископів.

Арт. 2. Секретар Синоду Єпископів, за згодою Постійного Синоду Єпископів, формує собі допоміжний персонал, включно із своїм заступником. Члени допоміжного персоналу Секретаря Синоду Єпископів складають присягу сумлінно виконувати свої обов’язки, зокрема не розголошувати інформацію і таємниці про все, що стало їм відомо під час виконання своїх посадових обов’язків.

Арт. 3. Архів та всі документи, які стосуються роботи Синоду Єпископів, знаходяться (згідно з Кодексом Канонів Східних Церков [далі — ККСЦ] канн. 256-260) у розпорядженні Секретаря Синоду Єпископів. Члени Синоду Єпископів можуть ознайомитися із архівами та документацією синодальних засідань тільки з дозволу Секретаря Синоду Єпископів або Верховного Архиєпископа.

Арт. 4. Секретар Синоду Єпископів виконує такі обов’язки:

• дбає про сумлінне ведення й оформлення всіх протоколів і актів синодальних засідань та зачитує їх під час роботи поточного Синоду Єпископів;
• збирає, у визначений термін, від усіх членів Синоду Єпископів довірочні списки кандидатів на єпископський уряд та передає їх Верховному Архиєпископу;
• розглядає і представляє на розгляд Синоду Єпископів, згідно із вказівками Верховного Архиєпископа та на підставі ККСЦ, тематику і порядок наступної роботи Синоду Єпископів;
• перебуває у постійному контакті із членами синодальних комісій, слідкує за веденням і розвитком прані синодальних комісій та своєчасно повідомляє Верховного Архиєпископа і всіх членів Синоду Єпископів про їхню діяльність;
• інформує інші Церкви Партикулярного права про роботу Синоду Єпископів УГКЦ, згідно з дорученням Синоду Єпископів.

Арт. 5. Секретар Синоду Єпископів є постійним делегатом від УГКЦ для робочих зустрічей з представниками Конференцій Єпископів інших Церков, а також речником Синоду Єпископів та підтримує контакти із засобами мас-медія.

Арт. 6. Роботу Секретаріяту Синоду Єпископів фінансує Синод Єпископів. Під час чергових синодальних засідань. Секретар Синоду Єпископів складає звіт про використані кошти та представляє майбутній бюджет.

Арт. 7. Якщо Секретар Синоду Єпископів не може якийсь час брати участь у роботі Синоду Єпископів, тоді Верховний Архиєпископ призначає одного із владик, за згодою Постійного Синоду Єпископів, тимчасово виконувати обов’язки Секретаря Синоду Єпископів. Верховний Архиєпископ може також призначати заступника Секретаря Синоду Єпископів. Вони виконують цей уряд до тих пір, поки Секретар Синоду Єпископів, чи заступник не повернуться до своїх обов’язків, або наступний Синод Єпископів не прийме іншого рішення.

Арт. 8. Синод Єпископів може звільнити Секретаря Синоду Єпископів від виконання його посадових обов’язків, якщо 2/3 членів Синоду Єпископів виявлять на це згоду. Секретар Синоду Єпископів сам може відмовитися від своєї посади за згодою Синоду Єпископів.

Синод Єпископів (згідно з ККСЦ, кан. 1062 §2) обрав Трибунал Синоду Єпископів Української Греко-Католицької Церкви (терміном на п’ять років) у такому складі:

Єпископ Софрон Мудрий (Голова Трибуналу), Митрополит Іван Мартиняк, Єпископ Володимир Паска.

До Постійного Синоду Єпископів Української Греко-Католицької Церкви обрано таких трьох нових членів та їх заступників (терміном на п’ять років):

Члени: Митрополит Стефан Сулик, Єпископ Михаїл Гринчишин, Єпископ Софрон Мудрий.

Заступники: Єпископ Юліян Гбур, Єпископ Василь Лостен. Єпископ Михаїл Сабрига.

Члени Постійного Синоду Єпископів: Любомир Гузар. Єпископ-Помічник Глави УГКЦ, Митрополит Стефан Сулик, Владика Михаїл Гринчишин, Владика Софрон Мудрий, Владика Михаїл Колтун.

Заступники членів Постійного Синоду Єпископів: Владика Юліян Гбур. Владика Василь Лостен, Владика Михаїл Сабрига. Владика Юліян Вороновський.

Дія завершення підготовки проекту Партикулярного права Української Греко-Католицької Церкви. Синод Єпископів призначив нових членів Канонічної комісії: о. Йосиф Андріїшин, о. Михайло Квятковський. о. д-р Михайло Димид, о. д-р Едмунд Пшекоп.

Члени Канонічної комісії: Владика Софрон Мудрий — Голова, Владика Володимир Паска, о. Йосиф Андріїшин, о. Михайло Квятковський, о. д-р Михайло Димид, о. д-р Едмунд Пшекоп.

Синод Єпископів призначив о. Теодозія Янківа, ЧСВВ Секретарем Патріяршого Собору Української Греко-Католицької Церкви та визначив дату другої сесії Патріяршого Собору, яка від­будеться у Львові з 23-го по 30-те серпня 1998 року. Під час роботи другої сесії Патріяршого Собору, делегати розглянуть тему «Роль мирян в Українській Греко-Католицькій Церкві».

На підставі ККСЦ (кан. 143, §6) Синод Єпископів підтвердив представництво членів Патріяршого Собору Української Греко-Католицької Церкви та ухвалив: до вже визначеної кількості делегатів від кожної єпархії, яка візьме участь у роботі Патріяршого Собору, долучити ще двох представників, віком до 30 років.

Синод Єпископів розглянув подання Єпископа-Ординарія Івано-Франківського, Преосвященного Софрона Дмитерка, ЧСВВ звільнити його від виконання обов’язків Ординарія. Синод задовільнив це подання на підставі ККСЦ, кан. 210.

На підставі Декрету Конгрегації для Східних Церков, від 30 грудня 1995 року (Протокол. N 249 95), Синод Єпископів доручив вивчити справу Закарпаття.

Постанови з питань душпастирства

ІІІ. 1. Катехизація і молодь

1.1. В рамках державних ювілейних заходів з нагоди 2000-ліття Різдва Христового, звернутися до Міністерства освіти України з пропозицією ввести християнське виховання, як обов’язковий предмет у навчальні програми загальноосвітніх шкіл, середніх спеціяльних та вищих навчальних закладів, попередньо узгодивши з традиційними християнськими Церквами України.

III.1.2. Звернутися до Міністерства освіти України з пропозицією запровадити інституцію академічного капелянства в усіх вищих навчальних закладах України та залучити до цього заходу всі традиційні християнські Церкви України.

III. 1.3. З метою вдосконалення роботи та організаційних заходів Катехитичної і Молодіжної комісій, які до цього часу були підпорядковані Патріяршій Курії, підпорядкувати їх Голові Катехитичної та Молодіжної комісій Синоду Єпископів; у випадку вирішення термінових і важливих питань

Главі Української Греко-Католицької Церкви.

ІІІ.2. Монашество

Кожна єпархія зобов’язана сприяти створенню умов при монастирях для вишколу магістрів новіціяту і юніорату.

Кожна єпархія зобов’язана забезпечити манастирі, які знаходяться на її території, квалі­фікованими сповідниками.

Родина

ІІІ.3. У кожної єпархії створити, згідно з ККСЦ, кан. 783, Комісію з питань, подружжя і сім’ї. Доручити цій Комісії підготувати, в першу чергу, програму підготовки мирян до Святої Тайни Подружжя та узгодити її з Єпископом-Ординарієм.

Використовуючи можливості, створити при кожній парафії релігійні братства, які б не тільки провадили молитовну практику, але також здійснювали харитативну діяльність: допомагали багатодітним сім’ям, неповним сім’ям, дітям-сиротам, хворим, інвалідам, людям похилого віку.

Екуменічний діялог

Продовжити і активізувати екуменічний діялог з Православними Церквами в Україні й на поселеннях згідно з ККСЦ, кан. 902-908.

Доручити Екуменічній комісії укласти програму екуменічної діяльності УГКЦ в таких напрямах:

а)           заходи з підготовки до Великого Ювілею 2000 року;

б)           створити Екуменічне бюро Української Греко-Католицької Церкви.

Беатифікація і канонізація святих

1. Синод Єпископів й надалі доручає усім вірним УГКЦ ревно молитися за прославлення на Божих престолах Митрополита Андрея Шептицького, Сестри Йосафати Гордашевської — засновниці Згромадження Сестер Служебниць, і Сестри Варвари (Катерини Шапки) — Головної Настоятельки Згромадження Сестер св. Йосифа (1896-1942).
2. Синод Єпископів прийняв тимчасовий список мучеників УГКЦ і доручив Єпископу Михайлові Гринчишину й далі провадити нагляд за процесом, аж до його завершення, підготовки беатифікації та канонізації українських мучеників. Нижче перечислені прізвища мучеників УГКЦ XX-го століття:

Кир Григорій Хомишин, Кир Павло Гойдич, Кир Йосафат Коциловський, Кир Никита Будка, Кир Григорій Лакота, Кир Іван Лятишевський, Кир Николай Чарнецький, Кир Василь Величковський, Кир Олександер Хира, Екзарх Леонід Фьодоров, о. Прелат Петро Вергун, о. Климентій Шептицький, о. Методій Терчка, ЧНІ, о. Еміліян Ковч, о. Андрій Іщак, о. Олекса Зарицький, о. Володимир Гриник, о. Микола Конрад.

1. Фінанси

V.1. Синод Єпископів прийняв постанову щодо єпархіяльного бюджету для синодального фонду на 1998 рік.

V.2. Синод Єпископів створив Ревізійно-фінансову комісію під головуванням Владики Василя Лостена, який повинен обрати кваліфікованих членів даної Комісії.

V.3. Стосовно будівництва Патріяршого собору в Києві, Синод Єпископів постановив провести збір коштів в усій Церкві.

V.4. Синод Єпископів підтвердив рішення провести щорічний збір «Андріїв гріш» на потреби розвитку Української Греко-Католицької Церкви.

1. Різне

VI.1. До 30-го листопада 1997 року опублікувати рішення попередніх Синодів Єпископів Української Греко-Католицької Церкви 1989-1996 pp. (у формі окремої брошури, як витяг із серії видання «Благовісник»).

VI.2. Синод Єпископів постановив: з 1-го по 10-те вересня 1998 року провести в Україні наступний Синод Єпископів Української Греко-Католицької Церкви.

Ці постанови стають правосильними з днем 20 січня 1998 року, і з того дня обов’язують всіх Владик, священиків, ченців, черниць і вірних помісної Української Греко-Католицької Церкви.

Благодать Господа нашого Ісуса Христа і любов Бога і Отця, і причастя Святого Духа нехай з усіма нами.

+ Любомир Гузар, Єпископ-Помічник Глави Української Греко-Католицької Церкви
+ Юліян Ґбур, Секретар Синоду Єпископів

Дано у Львові, 24 грудня 1997 року
при Архикатедральному соборі святого Юра

(II ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ ФОРУМ УКРАЇНЦІВ)

Київ, 21 серпня 1997 р.

Темою круглого столу — є «Духовне єднання українських Церков». Коли ми говоримо про єднання, то значить, що його немає, немає єдности. Отже, хочемо єднатися, хочемо йти до єдности. До цього дозвольте мені сказати три думки: перша — стан про з’єднання в Україні — це віддзеркалення взагалі духовного стану в Україні. Ми говоримо про великі речі, ми говоримо про взнеслі речі, а чомусь не хочемо глянути в своє серце і признатися, що після тих трудних десятиліть, після великої війни ми, на жаль, залишились в душі хворими людьми. Коли дивимось сьогодні, 2000-ліття — це, як підкреслює багато духовних провідників, церковних провідників, має бути час навернення, час оздоровлення, час примирення. Мені здається, що нам потрібно, перш за все, глянути у наше власне серце й старатися непоодиноко, але спільно, спільними силами лікувати наші душі, тоді нам об’єднання далеко легше прийде. І ті цілі, які ми собі ставимо, про велич і силу нашої Церкви, тоді вони стануть дійсністю. Трудно, щоб великі речі збудували хворі люди, а ми, хоч як нам прикро це собі признати, може не згоджуйтесь зі мною, це є моя думка, це не є думка Греко-Католицької Церкви, на душі люди хворі.

Друга думка — я собі дозволю на таку відважну річ не погодитись з нашим паном Президентом. Сьогодні він говорив, що до 2000 року ми повинні мати одну Православну Церкву в Україні. Мені здається, що він чомусь був дуже скромний, а можна б сказати, може трошки скупий. Я вважав би, хоч я не є так певний, що це вдасться до 2000 року, щоб в Україні була одна Церква, Христова Церква, не Православна, не Греко-Католицька, але одна Христова Церква для всіх, щоб ми всі були у ній християнами.

Третя думка, яку я хотів би сказати, і може тут, власне, наша присутність на цьому форумі, бо ви є представниками, я надіюсь, що ви це понесете у свої громади, які вас вислали сюди. Єдність прийде, коли її будемо направду бажати. Не один чи другий ієрарх, не одна чи друга конфесія, але коли її буде бажати увесь наш народ. І якщо ми всі, починаючи від найменшого до найстаршого, будемо направду цього бажати, — воно станеться. Тому нашим завданням повинно бути: застановитися дуже серйозно, не закидаючи один одному нічого, але заглядаючи у свою власну душу, спільними силами застановитись, як би ми могли в нашому народі збудити справжнє бажання, ефективне бажання єдности однієї Христової Церкви.