Львівський псевдособор 1946

Незаконне зібрання духовенства і мирян у березні 1946 року

Виступ на Міжнародній науковій конференції «Львівський собор» 1946 року: історичні обставини та сучасні оцінки»(4 березня 2021 р., Київ)

У істориків і правників досі виникає запитання: чим було зібрання духовенства і мирян у Львові на початку березня 1946 року? Якої конфесії воно було, адже там були єпископи РПЦ, священники Галицької греко-католицької митрополії, священники, приєднані до РПЦ? У офіційному виданні «Діяння Собору Греко-Католицької Церкви у Львові 8 – 10 березня 1946» вживається назва «Собор Греко-Католицької Церкви», у виданні 1984 року – «Львівський Собор Греко-Католицької Церкви». Чи це дійсно було так? Як Православні Церкви, так і Латинська чи Східні Католицькі Церкви керувалися і керуються відповідним церковним законодавством, у тому числі й тоді, коли мовиться про скликання і проведення соборів. Виникає запитання: чи були дотримані відповідні канони у його скликанні та проведенні згідно з греко-католицьким законодавством? А може, це був собор РПЦ? Відповідно, чи були тоді дотримані канони, якими керуються Православні Церкви? Відомо, що зобов’язувальними для них були канони Вселенських і помісних соборів першого тисячоліття. Отже, проаналізуємо питання канонічності березневого зібрання у світлі правових норм першого тисячоліття про синодальність, потім розглянемо закони, що були зобов’язувальними у Галицькій греко-католицькій митрополії на 1946 рік, та дамо канонічну оцінку тій сумнозвісній події.

Синодальність у першому тисячолітті

Починаючи з ІІ-ІІІ століть, у Палестині, Сирії, Єгипті, Кападокії, Азії, Римі, Італії, Африці, Галлії єпископи почали збиратися на спільні наради. Зрозуміло, що до 313 року, тобто до Міланського едикту, який приніс легалізацію Церкви, ці зібрання не були структуровані та впорядковані з канонічної точки зору. Проте місцеві Церкви шукали можливість власної організації, синодом або собором (synodos, concilium). У першому тисячолітті ці два терміни вважали синонімами. Грецький термін «синод» означає зібрання товаришів по подорожі, зібрання осіб, які зустрічаються з однією метою, перед якими стоїть частково невідоме майбутнє, в надії та очікуванні. Цей термін древня Церква перейняла зі світського словництва і почала називати ним зібрання єпископів. Від ІІІ століття на Заході поширюється термін concilium. Проте він був знаний і на Сході, бо Тертуліян, говорячи про Східні Церкви, вживає термін concilia. Рівнож термін synodus був знаним на Заході. Зібрання, які відбувалися в Римі у IV і V століттях, названі «синодами». Проте з Х століття на Заході виникає тенденція називати терміном concilium зібрання єпископів на рівні провінції або всієї Церкви, натомість слово synodos використовували на позначення зібрання клириків зі своїм єпископом.

На Заході найдревнішим вважається Собор (concilium), який згуртував близько 70 африканських єпископів у 220 році, але в тому самому часі відбулося два Собори в Александрії, щоби вивчити важність священничих свячень Орігена, які були йому уділені чужими єпископами. В дуже короткому часі такі зібрання єпископів стають щораз частішими. Зокрема, вони будуть гуртувати єпископів однієї провінції, межі якої найчастіше збігатимуться з адміністративним поділом Римської імперії. Єпископ центрального міста буде головувати на цих синодах, проте не з огляду на те, що матиме над єпископами владу, а через те, що його християнська спільнота в місті визнана важливою або ж його авторитет буде базуватися на його особистих заслугах.

Принцип синодальності єпископів у древній Церкві будувався на тому, що в кожній церковній провінції (митрополії) повинен був бути один єпископ-голова, який не міг, однак, нічого робити без згоди інших єпископів, котрі належали до цієї провінції. Ця ідея чітко сформульована у каноні 34 «Апостольських канонів» (IV – початок V століття). Таку ж ідею синодальності засвідчує канон 9 Антіохійського Синоду 341 року.

Отже, митрополит очолює митрополію і з огляду на те, що до його міста звертаються з різних частин і в різних питаннях, адже воно є адміністративним центром, він повинен турбуватися про всю провінцію. Тому всі єпископи, які належать до митрополії, повинні з пошаною ставитися до митрополита і трактувати його як першого серед рівних. Проте авторитет митрополита і його функція не применшують автономії кожної єпархії, яку очолює єпископ.

Для того, щоб Церква розвивалася і вирішувала важливі питання, формувалася структура синодальності як на загальному рівні (Вселенські собори), так на місцевому (провінційні синоди).

Згідно з «Апостольськими канонами» (канон 37), провінційні синоди повинні скликатися двічі або щонайменше раз на рік. Перший Вселенський Собор (канон 5), що відбувся в Нікеї у 325 році, урочисто проголосив цю норму. Згідно з каноном 20 Антіохійського Синоду 341 року, митрополит, який очолює церковну провінцію, має обов’язок скликати синоди. Він повинен пригадувати єпископам про ці зібрання. Окрім того, його присутність є необхідною для легітимності цього зібрання. Єпископи не мають права збиратися на синод без митрополита. Провінційний синод покликаний вирішувати питання, які торкаються всієї митрополії. Це дуже важливий принцип, проголошений на Другому Вселенському Соборі у Константинополі 381 року, який має на меті гарантувати однообразність і єдність церковної дисципліни у провінції (канон 2).

Вселенський Собор, що відбувся у Ефесі в 431 році, розглядаючи скаргу єпископів із Кіпру про незаконні претензії Антіохійського єпископа, підтвердив права кожної митрополії на законну автономію. Таким чином, цей Собор загарантував недоторканість синодального принципу функціонування кожної церковної провінції (канон 8).

Уже в середині V століття у деяких провінціях не проводили синодів, що спричиняло брак рішень у важливих церковних справах. Цим питанням зайнявся Четвертий Вселенський Собор у Халкедонії 451 року, який дав зауваження всім тим єпископам, котрі не збиралися на провінційні синоди. Халкедонський Собор (канон 19) пригадує, що принцип синодальності встановлений «Святими канонами».

Отже, не тільки правом єпископів, але й їхнім святим обов’язком є участь у провінційних синодах. Митрополит повинен скликати єпископів на синоди, а вони повинні брати в них участь. Здається, вже у VII столітті у провінціях виникали певні об’єктивні труднощі з тим, щоб єпископи могли збиратися двічі на рік. Тому Труллянський Собор у 691 році наголошує, що раз на рік синод обов’язково мусить відбутися (канон 8).

У першому тисячолітті перед Церквою постала й проблема впливу світської влади на неї. Постанова Сьомого Вселенського Собору 787 року щодо того, що цивільна влада, яка перешкоджає скликанню синодів, повинна бути покарана, свідчить про те, що синодальний принцип був для Церкви дуже важливим. Цей же Собор погрожує карами митрополитам, які занедбували б скликання провінційного синоду. Їм також заборонено вимагати будь-які матеріальні внески з нагоди синодів (канон 6).

Рівно ж на Заході практика провінційних синодів була прищеплена на взірець Східних Церков. Проте зібрання єпископів на синодах там були менш систематичними, аніж на Сході. Поза великими центрами західні церковні провінції часто мали труднощі зі збереженням принципу синодальності та однообразності церковної дисципліни.

У першому тисячолітті єпископи кожної церковної провінції під проводом митрополита збиралися один-два рази на рік на спільні синоди. Митрополит, як перший серед усіх єпископів і голова церковної провінції, скликав синод і головував на ньому. Проте його влада не мала над’єпископального характеру. Кожен єпископ був рівний і мав однакові права. Єпархії втішалися законними автономними правами. Митрополит мав авторитет серед єпископату з огляду на те, що був єпископом центрального міста, яке відігравало провідну роль у церковному житті провінції. Тому до нього зверталися єпископи провінції. Згідно з джерелами, тільки єпископи брали участь у провінційних синодах. Це було не тільки їхнім правом, а й обов’язком. На цих синодах єпископи вирішували важливі справи своєї провінції. Синоди були гарантом плекання єдності та збереження церковної дисципліни.

Поняття синоду в законодавстві Галицької греко-католицької митрополії

На 1946 рік у Галицькій митрополії діяло законодавство, прийняте Львівським Собором, що відбувся у 1891 році. Титул ХIV постанов цього Собору присвячений питанням провінційних і єпархіальних синодів. Провінційний синод скликається і відбувається під головуванням митрополита, а єпархіальний очолює єпископ. Якби митрополичий престол був вакантним, то скликання провінційного синоду належало б до компетенції найстаршого єпископа з цієї провінції.

Згідно з нормами Львівського Собору 1891 року, хоча на синоди і скликають представників духовенства, однак тільки єпископи мають вирішальний голос. Всі інші духовні особи мають дорадчий голос. Львівський Собор дозволяє митрополитові на його розсуд покликати на засідання провінційного синоду одного мирянина, а саме Старшину (Сеніора) Ставропігійського інституту у Львові, якому, однак, не надає навіть дорадчого голосу.

Львівський Собор також постановив, що в питаннях віри, звичаїв і церковної дисципліни закони, ухвалені на синодах, набувають чинності лише тоді, коли отримають апробату Римського Архиєрея і будуть відповідно проголошені.

Провінційні синоди повинні відбуватися кожні три роки, єпархіальні – щороку. Але як митрополит, так і єпископ можуть отримати дозвіл від Апостольської Столиці, щоб у тому випадку, коли скликання синоду було б неможливе, можна було скликати лише єпископів із деякими представниками духовенства. Проте Львівський Собор застерігає, щоб, однак, кожні п’ять років митрополит таки скликав провінційний синод, а єпископ кожні три роки – єпархіальний синод.

Закони про синоди, які зобов’язували в Галицькій греко-католицькій митрополії, чітко визначають питання їхнього скликання, головування, членства, періодичності тощо. Вони подібні до законодавства Латинської Церкви (Кодекс канонічного права 1917 р.). Присутність єпископів і наявність у них вирішального голосу в ухваленні рішень на синодах є необхідним елементом їхньої легітимності. Тільки митрополит або найстарший єпископ митрополії, у випадку вакантності престолу, можуть скликати провінційний синод і тільки єпископ може скликати єпархіальний синод. Так само, як і в латинському законодавстві, рішення синодів Греко-Католицької Церкви мають юридичну силу тільки тоді, коли вони будуть перевірені й апробовані Апостольською Столицею, зокрема Римським Архиєреєм.

Оцінка канонічності зібрання 1946 року

Навіть поверховий аналіз історії березневого зібрання духовенства і мирян у Львові 1946 року (приготування, скликання, головування, порядок денний, перебіг обговорення, прийняті документи ) показує, що воно не просто має окремі неканонічні елементи, а й цілковито не може бути назване собором. Проте для обґрунтованої аргументації неканонічності цього зібрання перейдімо до аналізу його головних елементів у світлі «Святих канонів» І тисячоліття і чинного на 1946 рік законодавства Галицької греко-католицької митрополії.

Отже, приготування березневого псевдособору відбувалося Народним комісаріатом державної безпеки (далі НКДБ) з наказу вищого керівництва держави. Йому передував довготривалий процес, проваджуваний каральними органами Радянського Союзу з 1939 року. Мету, яку переслідували комуністи, можна окреслити просто – ліквідація Греко-Католицької Церкви в Галичині. Для приготування «собору» було залучене обмежене коло осіб: працівники органів державної безпеки, представники Московського Патріархату і три колишні греко-католицькі священники. Каральні органи разом з «ініціативною групою» підбирали кандидатів на членів «собору». Ними стали священники та миряни, причому деякі з них уже були «приєднані» до РПЦ. Списки складало і затверджувало НКДБ. Натомість, згідно з рішеннями Львівського Собору 1891 року, на синод повинні бути скликані, окрім єпископів, настоятелі капітул, вищі настоятелі монастирів і так далі. Собор дозволяв присутність тільки одного мирянина, а, згідно з архівними даними, у псевдособорі брали участь 19 мирян із 22 запрошених. При скликанні Львівського псевдособору всі канонічні норми були знехтувані.

Окрім того, варто наголосити, що серед членів псевдособору не було жодного греко-католицького єпископа, а всі троє членів президії уже належали до РПЦ, до якої приєдналися наприкінці лютого 1946 року. НКДБ разом із Московським Патріархатом, однак, задумувалося над питанням канонічності псевдособору, а тому був обраний такий шлях. Згідно з витягом із плану заходів НКДБ УРСР щодо проведення у Львові собору Греко-Католицької Церкви від 6 лютого 1946 року, було сказано: «Для того, щоб надати собору греко-католицької церкви правосильність і канонічність до його скликання здійснити перехід в православіє і хіротонію в єпископи членів Ініціативної групи – генерального вікарія Дрогобицької єпархії Мельника і представника Станіславської єпархії Пельвецького». Важко зрозуміти логіку НКДБ, як православні єпископи можуть представляти Греко-Католицьку Церкву і надати легітимності незаконному зібранню. Рівно ж присутність на псевдособорі кількох єрархів РПЦ аж ніяк не свідчить про те, що це був канонічний греко-католицький собор.

Рішення про скликання «собору» було здійснене світською владою за посередництва найвпливовішого карального органу – НКДБ СРСР – 25 січня 1946 року. Процедуру скликання Львівського псевдособору не можна вважати канонічною, адже, згідно з каноном 20 Антіохійського Синоду 341 року та каноном 19 Халкедонського Собору 451 року, скликання має право робити митрополит. Це також є його обов’язком, згідно з каноном 6 Другого Нікейського Собору 787 року. Таку ж вимогу щодо процедури скликання провінційного синоду подає Львівський Собор 1891 року.

На провінційному синоді повинен головувати митрополит, без його згоди жоден єпископ нічого не може робити, що торкалося б справ митрополії, адже він є протос (перший – Авт.) і його повинні трактувати як голову – це чітка постанова канону 34 «Апостольських канонів» та канону 9 Антіохійського Синоду 341 року. Окрім того, митрополит спільно з єпископами визначає перелік справ для вирішення на синоді. Рівнож Львівський Собор 1891 року виразно підкреслює, що на синодах повинен головувати митрополит. Натомість на львівському зібранні у березні 1946 року головував священник Гавриїл Костельник, який, як уже згадувалося, тоді вже належав до РПЦ. Та й частина делегатів псевдособору формально вже були членами РПЦ. Тож псевдособор у жодному випадку не можна назвати греко-католицьким. Щодо порядку денного засідань «собору», то він рівно ж був приготований і затверджений НКДБ.

У зв’язку з тим, що питання для псевдособору були визначені НКДБ, офіційні доповіді в порядку денному не торкалися справ Галицької митрополії, віри, моралі, звичаїв тощо, які належать до компетенції провінційного синоду, а були спрямовані на проголошення схизми, тобто приєднання Греко-Католицької Церкви до РПЦ. Тому так звані постанови «собору» не мали жодної канонічної сили, адже не вирішували питань митрополії, а проголошували «ліквідацію Берестейської унії» і «повернення греко-католиків до матері РПЦ». Окрім того, всі вони були старанно приготовані й перевірені працівниками НКДБ.

Оскільки Львівський псевдособор 1946 року не можна назвати греко-католицьким, то зрозуміло, що не могло бути й мови про його апробацію Римським Архиєреєм, як цього вимагає Львівський Собор 1891 року. Понад те, у 1945 році Святіший Отець Пій ХІІ звертався до греко-католицького духовенства з такими словами: «Витримуйте дальше, заохочуємо вас, сильно і постійно у вашій вірі в цих сумних часах й дальше піддержуйте слабих та скріплюйте тих, що хитаються. Упоминайте на скільки треба, поручених вам вірних, що не можна ніяк, навіть поверхово чи словом заперечити або опустити Христа та Його Церкву, та виявляйте єхидні штучки тих, що обіцюють людям земські вигоди і незнать яке щастя в цьому житті, а гублять їхні душі». Натомість вірних греко-католиків Галичини підтримував таким закликом: «Тому вже тепер, найдорожчі сини, заохочуємо вас пильно в Господі, щоб ви ніколи не відреклися вашої віри і вашої вірності для Матери Цекрви та не далися залякати жадними погрозами ні жадними шкодами ані навіть небезпекою заслання і втрати самого життя».

Із листа Московського патріарха Алексія голові Ради у справах РПЦ Георгію Карпову від 7 грудня 1945 року зрозуміло, що патріарх сам усвідомлював, що скликання «собору» у Львові не буде канонічним. Тому пропонував радянській владі, щоби «приєднання» греко-католиків до РПЦ здійснювалося на єпархіальних з’їздах чи поодинці. Кілька наступних пропозицій Московського патріарха про способи «возз’єднання» засвідчують зацікавлення і співпрацю Патріархії з НКДБ щодо приєднання Греко-Католицької Церкви до РПЦ. Тому й над легітимністю «собору» особливо ніхто не застановлявся. Корисними вважали будь-які методи, аби лише звершити «собор» і «ліквідувати унію».

Зрозуміло, що Львівський псевдособор не ліквідував Греко-Католицьку Церкву – вона й надалі існувала в підпіллі: мала своїх єпископів, священників, монахів, монахинь, тисячі вірних. Багато священників, богопосвячених осіб і мирян засвідчили свою вірність Церкві, потрапивши до в’язниць і таборів. Церква мала свої структури, які діяли у катакомбах. Підпільно відбувалося й виховання семінаристів у різних місцях.

Таким чином, у світлі канонічних норм першого тисячоліття, якими керуються Православні Церкви, чи постанов Львівського Собору 1891 року, які зобов’язували Галицьку митрополію, питання неканонічності зібрання духовенства і мирян у березні 1946 року не може викликати жодних сумнівів. Його навіть не можна назвати греко-католицьким. Як також, згідно з церковними канонами, воно не може підпадати під поняття «собор».

Теодор Мартинюк, єпископ-помічник Тернопільсько-Зборівської архиєпархії, член Постійного синоду УГКЦ

Львівський псевдособор у низці «ліквідацій унії»

У своєму виступі я спробую поставити Львівський псевдособор 1946 року в ширшу перспективу історії християнства. Львівський псевдособор – це, як добре відомо, далеко не перша спроба знищити унійну Церкву. Звісно ж, ми можемо пригадати так звані «воссоєдінєнія» уніятів, що відбувалися в Російській імперії у ХІХ столітті. Це з одного боку. З другого боку – чуємо ствердження, що подія 1946 року віддзеркалює події, пов’язані з насадженням Берестейської унії, отже, Львівський з’їзд іноді розглядають (і виправдовують) як відповідь на Берестейський Собор 1596 року, знаходячи таким чином у цих двох церковних зібраннях, просто протилежного напряму, певну подібність («симетрію»). Нарешті існує можливість поглянути на Львів 1946 року ще ширше: історія християнства наповнена сутичками між християнами і спробами або приєднати, або знищити церковні структури, які розглядали як опонентів. Уже Вселенські Собори були тими подіями, після яких відбувалося послідовне винищення опонента: згадаймо долю аріян та іконоборців у Візантії. «Торжество Православія» виголошене на Сьомому Вселенському Соборі, як добре відомо, мало остаточним наслідком повне знищення візантійських іконоборців. Отже, чи не маємо спокуси повторити слова Еклезіяста? «Що було, то й буде, і що робилось, буде робитись воно, і немає нічого нового під сонцем» (Еккл. 1:9). З одного боку, нам ніби кажуть: несправедливість Львівського псевдособору (якщо ви вже на неї так наполягаєте) лише симетрично віддзеркалює несправедливості Берестейської унії, отже, греко-католики мають уже нарешті припинити нарікати. З другого боку – усякий широкий підхід до століть християнської історії ніби демонструє, що подій, подібних до Львівського псевдособору 1946 року у різних географічних, етнічних і культурних контекстах, можна нарахувати безліч. Отже, таким є світ, у тому числі той, що називає себе «християнським». Із Львівським псевдособором 46-го року стає на ще одну несправедливість більше, so what? – «і що?».

Не можна заперечувати, що наведені паралелі й контрасти справді дозволяють, ба більше, роблять необхідним дивитися на Львівське зібрання духовенства 1946 року крізь призму цілої низки інших подій в історії християнства. Однак згадана подія має в собі дещо, що ставить її окремо і робить український досвід 1946 року унікальним. Два аспекти, на мою думку, допоможуть нам зрозуміти місце цієї події в низці інших подій подібного ґатунку. Для пояснення необхідно ввести в наш дискурс два поняття, які стали інструментом історіографії модерного часу: тоталітаризм і конфесіоналізація. По-перше, жодна інша подія, про яку я згадав на початку, не відбувалася в політичному контексті тоталітарного політичного устрою. По-друге, жодна інша подія з тих, що були згадані, не належала до доби, яка демонструвала б такий високий рівень конфесіоналізації.

Не може бути ані «симетрії», ані паралелізму

Отже, спробуємо в цьому розібратися. Почну з такої цитати: «Львівський собор [1946 року] можна розглядати як абсолютно симетричну антитезу до Берестейського уніятського Собору. Так, Греко-Католицька Церква в Радянському Союзі зазнавала переслідувань від держави, але цей сумний факт, знову ж таки, симетрично віддзеркалює події, пов’язані з насадженням Берестейської унії в Речі Посполитій. Більшість духовенства, монашества та мирян Київської митрополії були примушені прийняти унію брутальним насильством з боку влади. […] Фактично, на Львівському Соборі відбулося точнісінько те саме, що й на Соборі в Бересті, тільки в протилежному напрямку. […] Чи справедливо говорити про незаконність одного Собору й цілковито ігнорувати проблему незаконности другого? Чи ж несправедливість, учинена в ХХ столітті, не стала прямим наслідком несправедливости, скоєної в столітті XVI-ому?»¹. Я навів цитату з однієї доповіді офіційного представника Московської Патріархії, що була виголошена на міжнародній конференції чотири роки тому. «Львівський собор» 1946 року виступає тут як запізніла на 350 років відповідь на Берестейську унію 1596 року. Це ствердження наочно ілюструє деякі парадигми мислення, що досі впливають на історичні, богословські та екуменічні дискусії на Сході й на Заході.

Усупереч такому ствердженню між Берестейським Собором 1596 року і Львівським «собором» 1946 року не може бути ані «симетрії», ані паралелізму, якщо розглядати їх у властивому історичному контексті. Фундаментальна й неусувна незіставність історичних контекстів ХVI і середини ХХ століття зумовлює цілковиту фальшивість будь-яких прямих паралелей між ними. Ключ до розуміння цієї незіставності – у феномені тоталітаризму. Бо неможливо ігнорувати безпрецедентність тоталітарних режимів ХХ століття, особливо після тих досліджень природи тоталітаризму, що з’явилися у повоєнні десятиліття. Після Ханни Арендт і Роберта Конквеста сміховинно ототожнювати політичний тиск з боку влади в ранньомодерній Речі Посполитій із діяльністю радянського репресивного апарату. Цей контраст стає особливо наочний, коли зважити, що противники унії з Римом XVI століття змогли скликати власний Собор, а відтак не приєдналися до Унії, і це не мало для них жодних фатальних наслідків. Справді, дизунітам довелося боротися за те, щоби польська влада визнала законність їхньої єрархії, але в підсумку їхні церковні структури були визнані й існували (ба навіть процвітали) паралельно з уніятськими. Досить порівняти біографію такого противника унії, як єпископ Гедеон Балабан (1530 – 1607 рр.), та долі греко-католицьких єпископів Григорія Хомишина (1867 – 1947 рр.) і Теодора Ромжі (1911 – 1947 рр.) – тільки двох із сотень заарештованих, ув’язнених і закатованих у 1945 – 1948 роках, щоби збагнути незіставність цих історичних контекстів. На відміну від Берестя 1596 року Львівський псевдособор – подія, зорганізована у пізньомодерному світі, з цілковитим застосуванням усіх методів, засобів та інструментів модерної організації та логістики. Згадаймо принаймні два аспекти: провідну роль спецслужб, політичної поліції, НКВС і роль пропаганди, бо організація Львівського псевдособору мала за мету створити постанову – те, що сьогодні називають «фейк». У цьому сенсі Львівський «собор» вказує той шлях, яким і нині просувається російська постмодерна тиранія (застосую тут слово «тиранія», яке використав Тімоті Снайдер, слово, яке знаходимо уже в богословських дискусіях середньовіччя).

Фальшиве алібі РПЦ

У березні 1991 року, коли, незважаючи на шалений спротив керівництва РПЦ, уже почався процес легалізації УГКЦ і вона почала відбудовувати свої структури, митрополит Кирило Гундяєв, тодішній голова Відділу зовнішніх церковних зв’язків Московської Патріархії, дав інтерв’ю французькій католицькій газеті «Ла Круа». На питання, чи погодиться він із твердженням, що в 1946 році уніяти стали жертвами православного прозелітизму, Кирило відповів так: «Ні. Уніятську Церкву заборонив Сталін, а не наша Церква. Звісно, з політичних причин. Ми прийняли тих, які вирішили стати православними […], без жодного примусу. Навпаки, ми боролися з атеїстичним режимом і захищали віруючих»². Відтоді й дотепер РПЦ повторює це фальшиве алібі, не відступаючи від нього ні на йоту. Зовсім недавно ці самі тези публічно виголошував теперішній голова Відділу зовнішніх церковних зв’язків МП митрополит Іларіон Алфєєв. Такого роду заперечення своєї причетності до знищення УГКЦ разюче перегукуються із сумнозвісними заявами «их там нет», які звучали свого часу з Кремля щодо російських військ у Криму і звучать сьогодні стосовно Донбасу. Визнання власних провин є табу в політичному житті Росії. Як видно зі згаданого інтерв’ю газеті «Ла Круа», керівництво РПЦ продемонструвало взірець такої поведінки ще на початку 1990-их.

Тим часом картина, що вимальовується з документів радянської епохи, кардинальним чином відрізняється від тієї, яку намалював Митрополит Кирило в 1991 році. Як уже не раз доводили історики, у 1943 – 1945 роках Московська Патріархія була з волі Сталіна відбудована (а фактично створена наново) після свого майже цілковитого знищення в 1930-их для того, щоб стати незамінним і напрочуд ефективним інструментом радянської експансії в повоєнному світі. Звісно, радянська тоталітарна репресивна машина цілком могла б обезголовити й делегалізувати УГКЦ навіть без співпраці з Московською Патріархією. Політичне рішення про «ліквідацію» цієї Церкви, як і всі інші політичні рішення такої ваги в тогочасному Радянському Союзі, ухвалив, безперечно, сам Сталін. Однак зображати операцію НКВС як «торжество Православ’я», зорганізувати церковний собор, додати йому авторитетності висвяченням двох єпископів (Михайла Мельника та Антонія Пельвецького), що мали б на ньому головувати, підносити «ліквідацію» як акт «повернення» в «святий материнський дім» і як «сповнення мрій та молитов вірних» – усе це було б неможливе без охочої співпраці з боку керівництва РПЦ. Особливо вражає той ентузіазм і захват, яким пройняті всі пов’язані з Львівським «собором» документи, відозви та промови. Для прикладу вистачить навести кілька рядків із промови, з якою звернувся до Львівського «собору» протоєрей Костянтин Ружицький: «Напередодні великого Торжества Православ’я в наших серцях чути, як виростає щось незвичайне, давно бажане, світле, святе… […]. Перед руським непереможним богатирем […] упали долі всі папські домагання. О свята перемога Православ’я! О велике свято Торжества Святого Православ’я! ‘День радости й веселости явився днесь’. […] Возрадуймося ж і возвеселімся в цей день, що його сотворив Господь. […] Амінь»³.

Прикладів такої фразеології з уст офіційних представників Московської Патріархії безліч. І всі ці вислови радості були адресовані стероризованим, здеморалізованим людям, зігнаним на «собор» під загрозою арешту, і виголошувалися в церкві, оточеній працівниками НКВС.

Тріумфалізм, що виправдовував репресії

Оця фразеологія «торжества Православ’я», яку так широко використовували на Львівському «соборі» 1946 року, підводить нас до другого аспекту незіставності історичних контекстів – аспекту конфесіоналізації. Католицько-православна конфесійна дихотомія, що лежала в основі ідеологічного виправдання Львівського «собору», не відігравала ніякої особливої ролі на Соборі в Бересті. Іншими словами, об’єднання Київської Митрополії з Римом не відчували ані українські церковні діячі, ані загалом їхні сучасники як «перехід із православ’я в католицизм». Конфесійний поділ почав відігравати певну роль у «возз’єднаннях» уніятів у Російській імперії ХІХ століття, але тоді він лише починав набувати того радикального, непримиренного, ідеологізованого характеру, який став притаманний стосунку східних християн до західних конфесій з кінця ХІХ століття. У XVI столітті процес конфесіоналізації в християнстві візантійського обряду ще не розпочався, тоді як у ХХ-ому конфесіоналізм став визначальним чинником його релігійної історії. Саме поняття кonfessionalisierung, тобто «конфесіоналізація», яке запровадили в 1960 –1970 роках німецькі історики, дає нам ключ до розуміння релігійного аспекту незіставності двох історичних контекстів. Перипетії затяжних процесів конфесіоналізації в Центрально-Східній Європі можуть багато в чому прояснити наше розуміння католицько-уніятсько-православних відносин і місця в них Львівського псевдособору.

У широких дискусіях на тему конфесіоналізації німецькі історики пов’язували початок конфесійного періоду християнської історії з Реформацією і відносили його до XVI століття. А проте існує виразна асиметрія між тою системою конфесійних ідентичностей, що усталилася під кінець XVI століття в католицькому й протестантському ареалі, і плинним, іноді важковловним світом східного християнства ранньомодерної доби. На Сході процес конфесіоналізації, каталізатором якого стала взаємодія із західними «конфесіями», почався пізніше і тривав довше, аніж на Заході. Було б цілком хибно переносити в ранньомодерний світ сучасну тріаду «римо-католики – протестанти – православні»; і було б анахронізмом проєкціювати на ранньомодерну епоху чітку конфесійну карту сучасного християнства. Аналіз реалій XVI – XVII століть показує, що відносини між західним та східним християнством були складним діалектичним процесом, який включав, з одного боку, конфлікти й напругу, а з другого – взаємодію, співпрацю, ба навіть злиття і синтез. До того ж незгоди, поділи і конфлікти часто були найдужчі в самому східному християнстві, між його різними культурними версіями та богословськими проєктами, а не між східним християнством як цілістю та західними конфесіями.

Як я вже сказав, на Сході процес конфесіоналізації, почався пізніше і тривав довше, аніж на Заході, а саме в першій половині XVII століття і завершився не раніше як у середині ХІХ-го. Перші дуже невиразні й локально фрагментовані ознаки цього процесу з’явилися допіру в 1620-их роках. Серед чинників, що стали поштовхом до конфесіоналізації східного християнства, було й те, що в 1620 році Єрусалимський Патріарх Теофіл заснував на Русі паралельну дизунійну єрархію, розділивши таким чином русинів на дві конкуруючі Церкви візантійського обряду: унійну та дизунійну. Але щойно в 1670 –1680-их роках з’являються ознаки широкої консолідації, що вказують на поступове формування «православ’я» як «конфесії» в західному розумінні цього слова. Однак повноцінно сформована православна «уявлена спільнота» (якщо вжити термін, що його запровадив Бенедикт Андерсон, говорячи про явище націоналізму) постала фактично не раніше як у XIX столітті, з поширенням романтичної й націоналістичної філософії та ідеології, з початком боротьби греків та слов’ян за незалежність і з зародженням у Російській імперії слов’янофільського руху. В західному контексті цю епоху називають «друга конфесіоналізація», але у випадку східного християнства процес конфесіоналізації завершився допіру в рамках цієї другої хвилі. Отже, у випадку східного християнства ранньомодерної епохи є сенс говорити про «запізнілу» або «затяжну конфесіоналізацію».

Львівський «собор» 1946 року та його наслідки жахливі не тільки з політичного, а й насамперед із богословського та духовного погляду саме через отой православний конфесійний тріумфалізм, який супроводжував і виправдовував криваві політичні репресії. Справді, в історії християнства був так само й тривалий період католицького конфесіоналізму, але принаймні з часу Другого Ватиканського Собору він більше не є визначальним чинником у Католицькій Церкві. Тим часом у Росії, навпаки, конфесійний тріумфалізм досі домінує на релігійній сцені й далі набирає сили. Саме він задає тон сьогоднішній політично-церковній пропаганді з усіма її методами, притаманними епосі «постправди». Ідеологія православного тріумфалізму – це духовний корінь ідеології «русского міра». За піднесеною формулою «торжества Православ’я», що звучить немовби не від світу цього, ховається легітимізація збройного насильства.

Коли досягнемо порозуміння

На завершення дозвольте мовити кілька слів із богословської перспективи. «Торжество Православ’я», яке відбулося на зорганізованих заходом НКВС зборах деморалізованого греко-католицького духовенства у Львові в 1946 році, іноді розглядають як ілюстрацію поняття «політичної релігії». Аналіз такого роду подій у соціологічних категоріях цілком виправданий, але він відвертає увагу від релігійного тла події та затушовує відповідальність тих церковних діячів, які брали в ній участь і виправдовували її. На мою думку, елементи «політичної» релігії присутні в нашому власному богословському мисленні так глибоко, що ми вже плутаємо їх із богослов’ям. Чудовим свідченням цього є два поняття, якими ми послугуємося нині, обговорюючи Львівський «псевдособор» або Берестейську унію: «православні» і «католики», «православ’я» і «католицтво». Усупереч тому, в чому нас пробують переконати, друге з цих понять не означає – в нашому дискурсі – тієї фундаментальної властивості Церкви, про яку мовиться в Нікейсько-Константинопольському Символі віри. Так само й перше поняття, «православ’я», не означає реальної екзистенційної боротьби за богословську істину. Коли богослови намагаються підкріпити концепти «православ’я» і «католицтва» посиланнями на первісне значення обох цих слів, то фактично оманюють свою аудиторію. Ці слова означують сьогодні дві конфесійні ідентичності, дві сутності, які протиставляються одна одній, два тверді, взаємонепроникні й самодостатні моноліти, що навзаєм виключають один одного. Якщо ти «католик», то силою самого факту свого членства в Католицькій Церкві ти вже не православний; якщо ж ти православний, то ти не маєш нічого спільного з католиками. «Бути католиком» і «бути православним» у світі, в якому ми живемо, значить репрезентувати дві різні й конкуруючі «культурні ідентичності». І ми, церковні історики та богослови, судячи з усього, геть неспроможні обмірковувати нашу проблематику таких подій, як Львівський псевдособор 1946 року або Берестейська унія, без використання цих двох категорій.

Гадаю, досягти порозуміння навряд чи вдасться доти, доки ми житимемо в світі «православ’я» і «католицизму». Наш офіційний екуменізм живиться конфесіоналізмом. Інституційний екуменізм і конфесіоналізм – це, по суті, близнюки, два боки тої самої медалі. Навіть гірше: цим самим конфесійним мисленням підживлюється й політична пропаганда. Не випадково тоталітаризм зумів так успішно, для себе, використати конфесійність. Сьогодні «торжество Православ’я» в очах багатьох нерозривно пов’язане з торжеством «русского міра». На цьому тлі Львівський псевдособор залишається незагоєною раною; саме тому необхідно повертатися до нього знову і знову, досліджувати архівні матеріали, викривати фейки та поширювати правду про нього. І ця конференція стане, без сумніву, важливим внеском у цю роботу.

о.-д-р Юрій Аввакумов, професор історії християнства в університеті Нотр-Дам, США

Фільм про відзначення 40-річчя т.зв. «Собору» в 1946 р. у Львові

Заходами Наукового Товариства ім. Шевченка у Нью-Йорку
6 грудня 1986 року був висвітлений фільм з святкувань 40-річчя т.зв. «возз’єднання» Української Католицької Церкви з Російською Православною Церквою. З невідомих причин організатори цього вечора не подали дійсної теми фільму, заповівши, що буде висвітлений фільм про архітектурні пам’ятники Львова. Цей фільм був накручений австрійськими кореспондентами,
що мали на той час бути у Львові і робити фільм та переводити інтерв’ю. Австрійські кореспонденти мали офіційне запрошення і дозвіл. Звичайно, саме відзначення т.зв. «собору» було інспіроване й аранжоване офіційними чинниками, але поруч з цим завважувалась деяка спонтанність, яка не дуже мусіла подобатись аранжерам, що поставили УКЦеркву поза буквою закону.
Цей фільм передавала австрійська телевізійна мережа. Пресовий комунікат підписаний Францем Кеслером. До речі, цей відео-фільм не можна пустити на звичайні американські телевізійні апарати, для цього потрібно мати європейську систему. Господар вечора, Василь Калинович, представив Леоніда Рудницького, у посіданні якого знаходиться цей фільм і який постарався випозичити в університеті відповідну європейську телевізійну апаратуру і міг все це нам задемонструвати. На початку Л. Рудницький зробив короткий вступ, розповівши загальний зміст фільму, і зазначив, що за технічне переведення відповідає його син Никола, який з свого завдання дуже добре вив’язався.

Редакція

Нижче передаємо загальний огляд австрійського кореспондента і його розмови-інтерв’ю з приводу святкувань з київським митрополитом Філаретом і польським священиком у Львові. Кореспондент ставив цікаві питання, але, як завважується з відповідей, то розмовники часом оминали прямих відповідей, або ж відповідали не до теми. Дуже вражала велика кількість вірних, це є багатомовний факт. Ці питання варто студіювати, аналізувати та робити належні висновки. Біда в тому, що це все є інспіроване й ізольоване від впливів західнього світу. Під цим оглядом ті самі аранжери також відповідно приготують і 1000-річчя хрещення Руси-України. Незаперечним залишається факт, що, крім офіційної режимової православної Церкви в Україні існує і катакомбна Українська Католицька Церква, яку польський священик називає «інші вірні». Трудно заперечити цей факт, і він має також вагому вимову.

На телевізійному екрані показано фрагменти краєвидів Львова, а після цього барвисті картини церковних відправ у катедрі св. Юра.

Спочатку австрійський кореспондент подав коротку історію про Львів. Підкреслив, що це місто по-різному називають. Українці називають Львів, поляки — Львув, росіяни — Львов, а німці — Лемберґ. Обличчя Львова все було залежне від того, хто в ньому панував. Львів є столицею Галичини. На тлі фільмових кадрів з міста Львова кореспондент подавав історично акуратні інформації та пояснення. Він сказав, що мешканців Львова можна порівняти з мешканцями Заходу. Тут можливо побачити культурний вплив і залишки Габсбурзької імперії. Це можна відчути навіть сьогодні, хоч число національностей в часі останньої війни зменшилося. Католицька катедра і каплиці є показом ґотичного стилю і ренесансу. З багатої єврейської культури взагалі нічого не збереглося. Головні фасади на площі міста нагадують багатство минулого. Елегантні готелі, розкішні крамниці, ресторани і книгарні.

Єзуїтський коледж є свідком релігійного конфлікту, що мав місце в тій частині міста, де взаємна культура мала своє місце. Релігія була інструментом культури, політики і національної єдности Львова з Заходом. Латинський хрест зберігся. Самі будинки тепер є власністю комуністичної верхівки. Висвітлюючи палату Митрополита Андрея, автор підкреслює, що це була резиденція Митрополита Львова (Шептицького). Кореспондент пояснює, як Українська Католицька Церква прийняла авторитет Папи під час унії у Бересті 1596 р. В 1946 p., коли Сталін керував Радянським Союзом, уніятська Церква була розв’язана і включена до Російської Православної Церкви. На Зелені Свята православна російська Церква святкувала контроверсійну річницю «возз’єднання».

Кореспондент подає свої спостереження святкувань. Двадцять тисяч людей прийшло до катедри св. Юра, які не могли там поміститись. Багато з них прийшли в українських національних строях. Ця церква є визнана українською національною церквою. Єдність з папою створила культурну єдність з Заходом. Коли Львів став частиною Радянського Союзу через поділ Польщі в 1939 p., там була велика нагінка на уніятську Церкву. Коли остаточно гітлерівська армія окупувала Україну, багато українських націоналістів дивились на німців, як на своїх визволителів, між ними була частина ієрархії і вірні Української Церкви. Фатальна, облудна надія.

Кореспондент подає історичні факти з Львівського псевдо-синоду в 1946 р. Він підкреслює, що рівно сорок років тому подібна церемонія відбувалась у катедрі св. Юра. Уніятська Церква була «возз’єднана» з Російською Православною Церквою. Картини, показані тут, були ті, які найбільш трудно осягнути, це історичні документи тих подій. Майже вся ієрархія уніятської Церкви була звинувачена у коляборанстві з німецькими окупантами і була арештована. Церква була зломана, деморалізована під сильним політичним тиском.

В тій ситуації створилась ініціятива ліквідувати українську уніятську Церкву і сполучитись з Російською Православною Церквою. Одним з ініціаторів цієї спроби розв’язати Церкву був о. Гавриїл Костельник, священик уніятської Церкви. Разом із іншими він скликав кілька синодів, які були негативно наставлені до унії з Католицькою Церквою в 1596 р. Легальність цих синодів все була заперечувана Католицькою Церквою. Уніятська Церква була під політичною пресією, а заарештовані ієрархи не мали можливосте взяти участи в дискусіях.

Тут є історична неточність. Пропозиція про ліквідацію Церкви була, мовляв, прийнята одноголосно. Тут при цьому був показаний на фільмі історичний фрагмент, коли о. Костельник проголошував ліквідацію, було чути його голос. Картина була дуже понура, без ентузіязму.

Дальше кореспондент говорить, що Костельник був убитий кілька років пізніше у цій церкві, як піонер «возз’єднання» з Російською Православною Церквою. Сьогодні люди говорять, що убивник діяв в імені Ватикану. Правдоподібно, Костельник був жертвою українських націоналістів, які в той час ще вели боротьбу проти радянської сили. Тут слід завважити, що кореспондент, мабуть, не знав, що о. Костельника не вбили у церкві, але біля церкви, коли він йшов додому, і що його не вбили з наказу Ватикану, ні українські націоналісти, але ті самі, що аранжували «возз’єднання», себто НКВД. На це вже сьогодні існують достовірні факти, яких не можна заперечити. Дальше кореспондент говорить, що політика єдности Церкви є також критично оцінювана католицькою стороною, учасниками Ватиканського Собору II. Стратегія створювати окремі Церкви і з’єднувати їх знову, до чого Католицька Церква створила дух екуменізму. Сьогодні Костельник є мучеником, і питання єдности залишається критичною точкою у завершенні екуменізму між Католицькою і Православною Церквами.

Після цього була передана розмова кореспондента з київським митрополитом Філаретом (Денисенком), що її перевів той самий кореспондент.

Питання: Питання уніятської Церкви на протязі довгого часу є перешкодою між вами і Католицькою Церквою. Як ви бачите ці відношення тепер?

Відповідь: Ми бажаємо розвинути наші відносини у братерський спосіб, тобто Унія, як засіб об’єднання католиків з Православними Церквами, мусить бути включена у наших відносинах.

Питання: На які конкретні кроки ви сподіваєтесь сьогодні з боку Католицької Церкви?

Відповідь: Ми сподіваємося, що Католицька Церква беззастережно відкине Унію, як передумову наладнання відносин між Католицькою і Православною Церквами.

Питання: Чи ви вірите, що Папа Іван-Павло II прийме цей підхід?

Відповідь: Я вірю, що все переважно залежить від Папи. Папа у своїх останніх промовах сказав, що Унія є важливою в історії і що вона не втратила своєї важливости й дотепер. Ці ствердження Папи Івана-Павла II викликали неспокій в Православній Церкві. Представники Православної Церкви виготовили відповідний документ в Женеві відносно Унії і прозелітизму.

Питання: Як ви знаєте, на Заході, у Відні й Римі та в інших містах, живуть українці-католики, які не брали участи у «возз’єднанні», але які все ще вважають себе українцями-католиками. Які взаємовідносини у вас з ними як екзарха України і як ви почуваєтесь відносно їх церков?

Відповідь: Ми трактуємо їх як братів у християнській любові так, як ми трактуємо всіх християн і членів інших релігій. Ми є об’єднані в християнській любові, а це торкається також християн-українців. Якщо ми критикуємо їх, то ми маємо на увазі тих в католицькій ієрархії, які сіють недовір’я, фалшують історичну правду і не роблять корисного вкладу в розвиток братніх відносин між Церквами. Якщо справа торкається українців-католиків у Відні, то я мав дуже добрі відносини з ними в час, коли я був єпископом у Відні, і я вірю, що вони залишились такими досьогодні.

Питання: У вашій промові тут, у Львові, ви висловили дуже жорстоку критику щодо цих вірних. Ви звинуватили їх у співпраці з німецькими окупаційними силами під час війни і в малій активності тепер для послаблення напруження і прагнення до миру.

Відповідь: Так, ми критикуємо факт, що Українська Католицька Церква співпрацювала під час війни з німецькими окупантами. Ми також критикуємо під час нашої урочистої зустрічі тих керівників Української Католицької Церкви, які ще сьогодні не спромоглись зробити корисного вкладу своєю активністю до братніх відносин між Церквами. Вони очорнюють нас і нашу соціалістичну батьківщину; вони співпрацюють з українськими націоналістичними організаціями і в такий спосіб вони провадять політичну активність, яка не є сприятлива для братерства, навпаки, вона далі посилює ворожнечу й ненависть. Як християни ми повинні відкинути і засудити це.

До цього інтерв’ю поданий наступний коментар:

Російська Православна Церква зайняла позицію, навіть коли вона є уразливою для неї ж. Під час величавих святкувань річниці ліквідації уніятської Церкви церковні достойники сиділи поруч з репрезентантами радянської влади в незвичайній гармонії. Продовжуючи замирення Сталіна з Православною Церквою після Другої світової війни, тільки Хрущов намагався через адміністраційні чинники драстично обмежити силу Церкви. З того часу це є чутливе питання, що його обминають. Безсумнівно, труднощі існують дальше. Все частіше в офіційних колах говориться про посилення ідеологічної боротьби проти релігії. Багато церков залишились замкненими. Держава все ще затримує призначення паперу для друкування церковних публікацій. Наприклад, немає Біблії в Україні в національній мові. Але в останніх кількох роках Православна Церква більше й більше просувається в офіційні пресові органи. Навіть офіційна газета «Ізвєстія» написала про святкування у Львові. З другого боку, Церква підтримує економічну політику Горбачова і його політику роззброєння.

До церкви у Львові ми випадково приїхали, коли відбувався шлюб. Ми мали можливість робити фільм без зайвих бюрократичних труднощів, і ніхто з учасників не відмовлявся з нами говорити.

І дальше продовжує кореспондент, що незалежно від активної антирелігійної пропаганди у різних засобах комунікації і школах, всі церкви, не тільки православні, реєструються. Б останньому році є певний зріст і заінтересування релігією. Кількість баптистів у Львові в останніх кількох роках зросла від 200 до 2,000. Для них існують труднощі одержати дім для молитви, який міг би вмістити таку кількість вірних. У підсумку, згідно з інформаціями православного священика, число вірних в Україні швидко зросло на протязі останніх років. Проте, немає жодних статистичних даних. Образ вірних також змінився. Вже більше не домінують хустки старих жінок на фотах; багато молодих людей можна також побачити у церквах. Вірні не можуть бути членами партії. Атеїзм є вимаганий для членів партії. Активна релігійна праця є заборонена для молодших, коли вони не є в супроводі старших. Але багато людей хрестять своїх дітей. Церква тримає в таємниці тих, які бояться негативних наслідків. Проте, на вулиці пара новоженців, що вийшли з церкви, викликали велике зацікавлення і несподіванку присутніх, що можна було побачити по виразі обличчя тих людей (автобус з людьми, що проїжджав).

Служба Божа в римо-католицькій церкві Пресвятої Діви Марії

Парафія Римо-католицької Церкви у Львові складається приблизно з 30,000 вірних, майже всі говорять польською мовою, як своєю рідною. Служба Божа відправляється чотири рази денно. Звичайно церква є переповнена. Для католиків це є складна ситуація. Вони вважаються поляками, а поляки були довгий час володарями. Національне почуття було від незапам’ятного часу змішане з релігійними почуваннями. Навіть уніятська Церква, що визнає папу, не вірить польським католикам з приводу національних міркувань. Тільки небагато вірних українців-католиків знайшли нову церкву в зв’язку з ліквідацією їх Церкви. Зокрема по селах уніяти часто-густо залишились без Церкви. Держава відмовляє їм реєстрацію як окремої релігійної громади. Без реєстрації практика релігії вважається нелегальною. Люди (українці Католицької Церкви) про це рідко говорять.

Інтерв’ю з польським пастором Львова о. Камілієвським

В захристії католицької церкви пастор говорить про сучасну ситуацію.

Питання: Уніятська Церква була розв’язана 40 років тому. Чи ця проблема ще існує сьогодні, і чи є дійсні випадки, які маніфестують це?

Відповідь: Ситуація у Львові й околиці є наступна: найбільша частина вірних уніятської Церкви прилучилась до Православної Церкви. Вони належать до неї тепер, вони відвідують свої Літургії. Мале число прийшло до нас (себто до Римо-католицької Церви — Ред.). Вони прийняли наш календар, наші свята, вони роблять все те, що ми робимо. Я знаю, що інша частина вірних, третя частина, не належать ні до православної Церкви, ні до римо-католицької Церкви. Вони не ідуть до Російської Православної Церкви і вони не бажають прийти до нас, бо ми є поляки, а вони не вважають нас за своїх. Я є переконаний, що для цих людей релігія має другорядне значення, для них найважливіше є національне питання. Ці люди не відвідують ні православних, ні католицьких церков, але я вірю, що їх є небагато.

Питання: Але, очевидно, вони все ще існують, навіть після 40 років. Що ви думаєте про них? Чи ви вважаєте їх за ваших братів, що вони є для вас?

Відповідь: У Львові й околиці немає національних проблем. Всі національності мають бути респектовані, і всі люди, що мають свої переконання, можуть їх спокійно здійснювати. Тут є православна церква, католицька й інші. В Львові, для прикладу, існують також баптисти.

Питання: Ви репрезентуєте Римо-Католицьку Церкву, уніяти також визнають папу, як найвищий авторитет. Чи ця ситуація є проблемою сьогодні для вас у вашій співпраці з Російською Православною Церквою?

Відповідь: Ні, уніяти не є проблемою в наших відносинах. Ми знаємо наші завдання, а православні знають свої. Ми є як брати одні до одних. Ми є люди, що вірять в цього самого Бога і Христа в дусі екуменізму.

Звідомлення про манастир у Почаєві

Кілька сот кілометрів від Львова лежить чудовий Почаївський манастир — в забороненій частині, куди не дозволено чужинцям заходити. З нагоди відвідин митрополита святкування були зааранжовані у манастирі. Століттями він був заставою православ’я під коротким польським пануванням. Число монахів швидко змаліло. В навколишніх селах багато церков є замкненими, і вірні взялися паломничати до монахів. Державна влада підкреслює, що це не є без недовір’я. Ходять чутки, що манастир має стати музеєм. Відвідини православної ієрархії можна пояснювати як часткове змагання за існування Церкви.

Висновки: Святкування у Львові притягнуло численну участь людей — видимий доказ сили православної Церкви у Радянському Союзі. В делікатному балянсі національних сил це стало спадкоємцем Української Католицької Церкви після воєнних років в ролі Російської Національної Церкви, яка працює також в інтересі радянської влади. Це є також причина для її сили. Це не є опозиційна сила, така, як Католицька Церква у Польщі, але немає жодного сумніву, що тепер, як і перед тим, має силу внутрішня сила радянської держави.

* * *

Після цього учасники ставили питання, на які відповідав Л. Рудницький, а, крім цього, Василь Маркусь виступив з коротким коментарем до цілого фільму, відмічуючи цікаві місця окремих кадрів.

35-річчя ліквідації Католицької Церкви в Україні

35 річчя ліквідації більшовиками нашої Церкви на Україні повинно бути для нас нагодою для застанови над цим болючим фактом з певними далекойдучими висновками, але в ніякому випадку не на попис патріотичних промов. Це питання повинно бути також включене і всесторонньо представлене та висвітлене у святкуваннях тисячоліття хрещення Руси-України, про яке так багато говориться, але дотепер ще нічого не зроблено. Замало гриміти канонадою відважних і войовничих фраз проти Москви і всіх ворогів. Тут потрібно суттєво спокійно підійти до проблеми та випрацювати солідну працю про нашу Українську Католицьку Церкву, яку 35 років тому більшовики поставили поза буквою закону. Воно дивно й незрозуміло, що до сьогодні на цю тему не появилось з нашої сторони солідної джерельної праці, на яку можна б було покликатись.

З приводу 30-річчя ліквідації нашої Церкви з’явилась в українському щоденнику «Свобода» за 17 квітня 1976 р. нотатка, подана за канадською газетою «Поступ», під заголовком «Акції в обороні переслідуваної УКЦеркви продовжуються». Під цим заголовком високого звучання подано інформацію про пресову конференцію, що відбулась у канцелярії митрополита Максима Германюка у Вінніпегу. Ця пресова конференція була присвячена ліквідації нашої Церкви. Митрополит Германюк заявив, що будуть проведені різні акції в обороні нашої Церкви в Україні. Нам відомо, що формально наша Церква в Україні перестала існувати. Цю формальність ліквідації нашої Церкви повторив на соборі Російської Православної Церкви в Загорську, біля Москви, нововибраний патріярх Пімен у присутності офіційного Ватиканського представника, теперішнього кардинала Віллібрандса. Ми не чули спростування ні там на місці, ні пізніше у Ватикані. Чи це треба було розуміти, що Ватикан погодився з насильним фактом ліквідації? Незалежно від цього, ми знаємо, що в Україні існує катакомбна Українська Католицька Церква. У цій самій пресовій нотатці говориться: «Владика Максим при тому заявив, що він був особисто на авдієнції у Святішого Отця (тут слід мати на увазі, що це був папа Павло VI, примітка М.Г.) у цій справі і що він одержав дуже прихильну і позитивну відповідь». Напрошується поставити й залишити відкритим питання — які практичні наслідки цього?

Відтоді, коли ці гарні слова були сказані Митрополитом Германюком, до сьогодні проминуло повних п’ять років. На протязі цього часу не вдалось завважити ні започаткованої, ні розгорненої праці. В газеті було гарно написано і це все. Автор цих рядків далекий від того, щоб за те, що нічого в цьому напрямі не зроблено, обвинувачувати одного митрополита М. Германюка. За це винні всі наші владики. Під тим оглядом зовсім нічого не зроблено, а це шкода. За реалізацію цього питання ще не пізно взятись і сьогодні, чи навіть завтра.

З приводу цієї круглої дати варто собі пригадати, як відбувалась ліквідація нашої Української Католицької Церкви. 11 квітня 1945 р. більшовики арештували Митрополита Йосифа Сліпого, а разом з ним всіх наших владик. Після арешту, 28 травня 1945 р. вперше своїми листами дала про себе знати т.зв. «Ініціятивна група» по підготовці до «возз’єднання» Української Католицької Церкви з Російською Православною Церквою, до якої входили: о. д-р Гавриїл Костельник, настоятель Преображенської Церкви у Львові, як голова, о. д-р Михайло Мельник, парох Нижанкович і генеральний вікарій перемишльської єпархії, дрогобицької области і о. А. Пелвецький, парох Копиченець, декан гусятинського деканату, представник станиславівської єпархії. Треба припускати, що «ініціятивна група» діяла далеко перед 28 травня 1945 р. Поруч з цим слід зробити завваження, що завербування осіб до «ініціятивної групи» не було добровільне. Вони погодились на співпрацю під сильним моральним тиском. Зрештою, коли б вони були навіть категорично відмовились, то більшовики знайшли б таких, що «добровільно» приняли б їх вимоги. Поставлена кремлівськими вождями ціль разом з патріярхом Алєксеєм зліквідувати нашу Церкву, була невідклична, а зокрема в той час і в тих обставинах. Плян був виготовлений, ролі розписані й знайдено «акторів» до виконання.

Щоб не виглядало, що приписується патріярхові Алєксеєві не потверджена вина, дозволю собі зацитувати, як він писав перед ліквідацією нашої Церкви: «Господь явно благословив зброю тих, хто піднявся проти Гітлера і фашизму на захист волі, миру та щастя людськости… А до чого закликав Вас небіжчик митрополит Андрей Шептицький та його найближчі спільники? Вони кликали Вас під ярмо Гітлера, вони вчили вас схиляти свої голови перед ним. А куди і тепер веде вас Ватикан, закликаючи в різдвяному та новорічному посланнях папи доброзичливо ставитися до всіх носіїв фашизму, поставитися милосердно до Гітлера, цього найбільшого злочинця, яких тільки знала історія…» Це своєрідне признання достойника Російської Православної Церкви, що звучить як блюзнірський брехливий донос, щоб після нього можна було вже явно закликати до бунту і зради своєї Церкви. І так патріярх Алєксей закликає: «порвіть, розторгніть вузи з Ватиканом, який веде вас у темряву, у духову загибель, завдяки своїм релігійним помилкам, а тепер хоче вас озброїти проти вільної людськости, хоче поставити вас спиною до всього світу…» Заклик був опублікований ще перед відбуттям т.зв. «львівського собору».

Тут треба ще відзначити один важливий фактор, що на цьому «соборі» не було ні одного українського єпископа, бо всі були арештовані і ув’язнені. Треба було цю прогалину якось заповнити. Тому перед «собором» були висвячені у Києві на єпископів о. д-р Михайло Мельник і о. А. Пельвецький, але вони в такій ролі чомусь не виступали на «соборі», і цей факт для багатьох був таємницею. Ось що пишеться в цій справі на стор. 26 і 27 «Діянь Собору». «Ясним є для кожного, що Собор не міг відбутись без участи в ньому єпископів, і то своїх, що вийшли з свого духовенства. Відчуваючи і глибоко розуміючи цю нашу потребу своїм батьківським серцем, Патріярх Московський і всієї Руси Алєксей сам розв’язав справу єпископату для нової галузі у винограднику Христової Церкви і тому 24 і 25.11.1946 р. призначив хіротонію на єпископів о. Антонія Пелвецького і о. д-ра Михайла Мельника… «Львівська єпархія» без всякого сумніву, була б мала своїм ієрархом голову «ініціятивної групи» о. д-ра Костельника, якби він не був жонатий». Так було розв’язано питання нових «владик».

Всі питання «возз’єднання» формувала Москва на чолі з кремлівськими вождями і патріярхом Алєксеєм. «Зірвання» нашої Української Католицької Церкви з Апостольською Столицею і «прилучення» її до Російської Православної Церкви сталось на т.зв. «Львівському соборі», який відбувся 8-10 березня 1946 р. В «соборі» взяло участь 216 делегатів священиків, 19 делегатів мирян, як офіційно ствердила мандатна комісія у складі: о. Дмитро Семчишин, о. Павло Швидкий і о. Олександр Крижанівський. На «соборі» не було ні одного українського єпископа. Висвячені у Києві єпископи в такій ролі на «соборі» не виступали.

Така сама доля зустріла нашу Церкву на Закарпатській Україні. В 1950 роках примусово переводили українську греко-католицьку Церкву на російське православ’я на Пряшівщині. Священики й вірні рішуче протестували проти насильства. На місце арештованих священиків прислали російських, з Центральної Росії, які зовсім не дбали про розвиток релігійного чи культурного життя на Пряшівщині. Хто з них менше цими справами займався — в урядових колах зачислявся до «кращих» священиків. Така була і є політика Москви. Відродження Української греко-католицької Церкви на Пряшівщині наступило за «празької весни» 1968 p., коли вийшов на волю єп. Василь Гопко.

Згадаймо ці події хоч з перспективи 35 років, бо в той час, коли вони відбувались, деякі з них були поза нашою увагою. Тоді ми можемо спокійно призадуматись над подіями того часу і зробити важливі висновки та залишити належні свідчення і праці про той трагічний час нашої Української Католицької Церкви.

У Києві нажимають!… (Матеріял радіопрограми «Голос мирян – Філядельфія»)

Чим ближче було до заплянованої поїздки їх Блаженства Кир Йосифа І по Північній Америці, тим більше неспокійні були київські «трудящі», що мали на меті нападати й дискредитувати його в радянській пресі і перед зовнішним світом. Сьогодні запізнаємо наших читачів із черговим нападом на нього, надрукованим в газеті «Робітнича Газета» за 15 березня цього року, в статті під наголовком «Перед судом історії», й піднаголовком «Унія якою вона є»… Прізвища авторів: Бичатін, кандидат історичних наук, та Сугак – викладач філософії Київського Політехнічного Інституту.

Завданням більшовицьких ніби-науковців, а на ділі наївних аґітаторів, є дискредитувати нашу церкву в минулому і тим знецінити й оплюгавити її на сучасному етапі її боротьби за життя. Вони пишуть ось так: «Серед численних розгалужень християнства особливо сумну славу здобула греко-католицька, або уніятська церква. Церква ця виникла на прикінці 16-го століття на території колишньої Речі Посполитої з метою покатоличення й поневолення українського та білоруського народів і відриву їх від споконвічної дружби з російським народом… Особливу реакційну роль уніятська церква почала відігравати в епоху імперіялізму, коли на чолі її став польський граф Андрій Шептицький… Незабаром після визволення радянськими військами Західньої України весною 1940-го року Митрополит Шептицький писав у таємній відозві підлеглому йому уніятському духовенству таке: «багатьом з нас Бог пошле милість – проповідувати в церквах Східньої України, право – і ліво-бережної, до самої Кубані і Кавказу, Москви і Тобольська»…

У дальшій цитаті большевики згадують про звернення до Гітлера, яке підписали 72-ох визначних діячів Галичини 1941-го року, яке як вони кажуть – «ганебне звернення до біснуватого фюрера підписали немало уніятських священиків. Другим підписав це звернення тодішній ректор уніятської духовної академії і найближчий співробітник Шептицького – Йосиф Сліпий. Шептицький, Сліпий та інші лідери уніятства допомагали гітлерівцям грабувати Україну, вивозити юнаків і дівчат на фашистську каторгу, придушувати народній опір окупантам»…

Розвиваючи дальше теорію співпраці української греко-католицької церкви з гітлерівською Німеччиною автори пашквілю наводять факт створення Дивізії Галичина, до якої капелянами відряджено таких священиків, як отець Лаба, отець Карпінський, отець Ковалюк та інші. Осуджуючи найбруднішими лайками цей, так званий по їхньому – союз уніятської церкви з гітлерівськими окупантами, автори стверджують, що проіснувавши три з половиною століть уніятська церква скомпромітувалася остаточно, і тоді, під натиском вірних її зліквідовано. Вони говорять, що ця самоліквідація була жорстоким судом історії, і наводять до цього слова одного з найбільших ренегатів, якого українська земля виростила – Ярослава Галана, що писав таке: «Уніятська церква народилася 350 років тому в атмосфері зради. В цій атмосфері вона сьогодні вмирає»…

Ми свідомо навели декілька яскравих прикладів з більшовицької газети, як сполокуються мозґи вельми вченими кандидатами історичних наук, що покликуються на відомі факти й прізвища, але при тому вихолощують їх із всього, що позитивне для укараїнського народу, а наповняють їх казьонною лайкою і пропагандою. Якою твердою людиною треба бути сьогодні в Україні, щоб усю цю зливу більшовицької звироднілої псевдо-науки відкинути й стояти твердо при своїй прадідівській вірі. І власне цей факт, що такі статті пишуть сьогодні у Києві не у формі ретроспективних аналіз, але у наявному відношенні до сучасности, свідчить виразно про те, що нічого вони, більшовики, 1946-го року у Львові не вбили, і не зліквідували. Уся їхня лють, ненависть, нахабство перекручування фактів і їдка вулична термінологія походить із безсилля вбити те, що не вмирає: вбити віру в Бога. Бо ані рафінованими терористичними методами в Україні, ані дипломатичним тиском назовні, у Ватикані, віри української людини зліквідувати не можна.

1946 року більшовицька влада силою зліквідувала греко-католицьку церкву в Україні. В процесі ліквідації зліквідовано насамперед ієрархію, і як відомо, ні один із наших єпископів не відрікся своєї віри і не перейшов на казьонне московське православіє. Частину духовенства арештовано й вивезено, а частину стероризовано і примушено перейти на православіє. Дуже сумну ролю відіграли тут декількох ренегатів священиків, що діяли в цій акції з власної ініціятиви, і деяких із них московські каґебісти мусіли «Хіротонізувати в єпископи, бо усі наші єпископи були вже ув’язнені. Розправившись так із церквою можна було думати, що на цьому історія зупиниться. Одначе вона не зупинилась, і греко-католицька церква мимо терористичного переслідування також не зупинилась. Вона продовжує існувати серед своїх вірних в Україні у своїх власних формах. «Робітнича Газета» не може цього промовчати, і мусить її принижувати, оббріхувати та фальшувати форми її вияву.

Щоб не признати нелегального церковного життя вірючих в Україні в газеті весь почин і ініціятиву релігійних практик в Україні пришивають зовнішним силам, а спеціяльно активності нашої ієрархії на Другому Ватиканському Соборі. Про це пишуть автори статті так: «…Однак лідери уніятства не склали зброї. Частина з них разом з гітлерівцями втекла з території України і тепер бере активну участь у антикомуністичній діяльності націоналістичного охвістя, частина з них, (священики та колишні уніятські ченці що «не приєдналися» до православія), намагається проводити у західніх районах України. Особливо посилилася активність уніятів після закінчення роботи Ватиканського Собору католицької церкви… Ще до Ватиканського Собору, від Конференції уніятського духовенства було передане по радіо Ватикан звернення до уніятського духовенства в Україні із закликом зберегти вірність «найсвятішому престолу»… А під час Собору так звана «Українська Католицька Місія» розповсюдила серед учасників наклепницькі листівки про переслідування, заслання і ростріли, що ніби то були на Україні через релігійні переконання».

Приписавши ось так усю активність вірних в Україні ініціятиві зі зовні, колишньому націоналістичному та клерикальному активові, більшовики стверджують таке: «Помітно посилилась активність останнім часом і колишнього уніятського духовенства в окремих областях України, яке веде нелегальну агітацію за одновлення уніятської церкви що дискредитувала себе серед віруючих на території Радянської України.

Ці священики використовують радіопередачі та інші виступи Ватикану українською мовою, щоб виставити себе в очах віруючих у ролі мучеників за віру, розповсюджують серед колишніх членів уніятської церкви релігійні листівки, календарі й молитовники анти-радянського змісту, які доставляють з допомогою деяких «туристів»…

Отже, церква раз зліквідована, стероризована, розв’язана на бажання вірних, як це вони кажуть, – а тут раптом «помітно посилилась активність»… А як що так, тоді з ласки і дозволу «Робітничої Газети» слід ствердити цілому світові, що наша церква існує й живе в Україні і не думає вмирати. І це в найтвердішій формі слід закомунікувати Ватиканським «остполітікерам», а в свою чергу усім тим нашим «Святішому Престолу» вірним служакам, що відчужують Церкву від її знедоленої матірної організації, творячи на еміграції візантійський гібрид.

Не обходиться тут і без провокацій, бо провокації це найулюбленіша метода роботи радянських органів безпеки. Щоб скомпрометувати нелегальних грекокатолицьких священиків, і рівночасно мати матеріял обтяження їх антирадянською роботою, священикам: Солтисові, Поточнякові та Сирецькому, приписується створення чуда появи Богоматері, і створення груп «покутників», що походить від слова покута.

«У своїх інструкціях ватажки покутників вимагають від своїх послідовників не працювати в радянських установах, відмовлятися від паспортів, військових квитків, та інших радянських документів, не посилати своїх дітей до школи, і не звертатися за медичною допомогою до лікарів». Дальше ідуть ще пов’язання з міжнароднім монополістичним капіталом та підривною антирадянською діяльністю, щоб було чим підробити справу згідно з радянським карним кодексом закону. А це тому, щоб доліквідувати в 1973-му році те, що невдало зліквідували 1946-го року.

Мимо найтяжчих репресій і вирафінованих провокацій Українська Греко-католицька Церква в Україні живе, і не дає себе ліквідувати.

Рубрики

Свіжий номер

«Тайно образующе». Молитви візантійської Літургії як містагогія

Час ставати сильнішими

Львівський псевдособор 1946

Рубрики

Підпишись на нашу розсилку