Левко Хмельковський

Службову поїздку до СШЛ здійснив о. Богдан Панчак, член Референтури кадрового плямування і інспекції Комісії у справах богословської освіти і священичої формації Синоду Єпископів УГКЦ. префект греко-католицьких семінаристів у Люблінській духовній семінарії (Польща).

Розмову вів журналіст Левко Хмельковський.

Отче Богдане, в минулі роки Українська Греко-Католицька Церква, повністю знищена в СССР, певною мірою уціліла в Польщі. Яким був її розвиток?

Більша частина Перемишльської єпархії і Апостольської адміністрації Лемківщини, де жили українські католики, опинилася в межах Польської Народної Республіки, де не сталося повного фізичного знищення нашої Церкви. Щоправда, до 1956 року Церква ледве животіла і напівофіційно діяла лише в одній місцевості на півночі Польщі, куди виселили українців в 1947 році. Після 1956 року прийшла свобода дії, але справжнє зрушення сталося після 1989 року, відколи наша Церква користується усіма державними правами, має свободу діяння, створює матеріяльні основи життя. Громади будують нові храми, купують або орендують будівлі, які можна використати під церкви. Основу Церкви складають українці, які колись були виселені з рідних сторін і у Церкві знайшли духовну опору, щоб вижити. Вже понад двадцять років безперервно до Люблінської семінарії зголошуються нові учні, щороку відбуваються нові рукоположення у священство, що свідчить про живучість Церкви і гарантує її майбутнє.

Українська Церква в Польщі сприяла відродженню УГКЦ в Україні?

Безперечно, був постійний зв’язок, підтримувалися контакти. Наприклад, видавництво «Свічадо», яке почало діяльність в Любліні, а зараз продовжує видавничу роботу у Львові. Багато священиків монахів, які походять з Польщі, працювали чи працюють зараз в Україні, приїздять до Львова чи інших місцевостей з лекціями. Ми є інтегральною часткою однієї Церкви, хоча нас і поділяють державні кордони. Особливістю Української Церкви в Польщі є велике розсіяння українців по усій країні. Вони живуть там, куди їх було виселено всупереч їхній волі. Церква збирає і єднає їх, у Церкві вони віднаходять свою національну ідентичність, дістають підтримку. Це культуротворча роля Церкви.

Коли вам так важко, то чи можна вести мову про вплив на духовне відродження України?

Ми можемо навіть своїм прикладом впливати на розвиток церковного життя в Україні, прикладом відстоювання своїх ідеалів, своєї ідентичності. Українці в Польщі намагаються не тільки зберегти минуле, а й творять нову якість, нову дійсність. Українська молодь не відходить від Церкви. Не хотілося б ідеалізувати ситуацію, але у порівнянні із західною діяспорою стан справ набагато кращий.

Яка мета вашого візиту до Америки?

За дорученням Комісії до справ богословської освіти і священичої формації я прибув до Стемфорду на запрошення владики Лостена, щоб відвідати студентів семінарії, які приїхали з України. Я разом з о. д-ром Іваном Дацьком, який очолює референтуру, вже відвідав інші місця, де вчаться українці, — в Римі, в Чехії — в Празі і Оломоуці. Я мав розмову з кожним студентом, познайомився із ситуацією, після чого маю написати звіт про побачене й почуте до Комісії, а також окремим єпископам, які благословили студентів на навчання. Навчання в Стемфорді організоване на високому рівні, забезпечені усі життєві потреби й залишається лише чекати… Дерево ми пізнаємо по плодах його, тож плоди Стемфордської школи ми знатимемо за кілька років. Найстарші студенти вже закінчили коледж і продовжують філософські студії. Навчання майбутніх священиків пов’язане з певними труднощами. Цього не практикує жодна інша Церква. Але ми змушені до цього, тому що в роки переслідувань були позбавлені усякої навчальної бази. Труднощі полягають у тому, що молода людина на кілька років відривається від рідного краю… Звісно, якщо наш студент залишиться працювати в країні, де навчався, справа не програє, але проблема полягає й у тому, чи віднайде себе людина в рідній країні по багатьох роках відсутности. В Любліні теж навчаються студенти з України (зараз в семінарії 65 студентів — 48 з України, 16 з Польщі, один з Білорусі) і вже два випуски повернулися до себе, майже всі прийняли свячення, але від Любліна кілька годин дороги до України, а західні країни — далеко… В Люблінській семінарії теж високий рівень навчання, але переважає пасторальне спрямування, підготовка студентів до майбутнього душпастирства, тоді як в окремих навчальних закладах Заходу бракує такої конкретної підготовки до священичого служіння, праці у парафіях, робиться наголос на високому науковому рівні навчання. На мою думку, підготовка до священства повинна проводитися головним чином в Україні, а за кордон, насамперед до країн Заходу, треба виїздити лише для спеціялізації.

Тенденція зростання УГКЦ в Україні дає їй можливість зайняти позицію провідної християнської Церкви, оскільки Православ’я перебуває в розколі…

Сьогодні ніхто з серйозно мислячих українських католиків не має наміру дискредитувати інші Церкви. Кожен з нас знає, що у нашій Церкві теж є багато проблем, недоліків, тож ми бачимо себе в поставі митаря, який б’є себе в груди і просить милості у Господа. Звісно, ми маємо єдність, що завжди становило духовну силу католицької Церкви, маємо центр, який нас об’єднує і дає Церкві силу, тому єдине, що ми можемо дати Україні, усім, хто шукає Бога, так це приклад єдности, який сприятиме подоланню того, що діється в Україні. Ми можемо тільки допомагати іншим у пошуках того, що об’єднує, що є спільного, починаючи від найпростішого, від, скажімо, спільних молитов, щоб ми разом могли проказати спільну молитву, щоб ми мали екуменічне видання святого Письма, щоб греко-католики й православні спільно видавали тексти Літургії, яка є внутрішнім змістом життя Церкви.

Отже, екуменічність можлива…

Просто необхідна…

Але є ще й протестанти…

Очевидно, що екуменізм не обмежується греко-католиками й православними… Наш діялог йтиме паралельно із загальним діялогом, який ведуть Церкви у світових масштабах… Такий діялог вимагає часу, довготерпеливости і підготовлених кадрів… В Україні — розмаїття протестантських Церков, це щось, що твориться, перебуває в постійному русі. З протестанською Церквою у нас немає історичного минулого, яке призводило б до непорозумінь. Ми не маємо іншого шляху як екуменічна співпраця й шукання того, що єднає.

Чого більше в Греко-Католицькій Церкві — Риму чи Візантії?

Для ряду католиків це питання має дещо одіозне забарвлення. Одні вважають, що латинська Церква — це польський католицизм, а інші, що Візантія — це московське Православ’я. Про це треба забути, бо латинська Церква — це не тільки Польща, це весь світ, а Візантія — це (абсолютно) не тільки Москва. Не можна примітивно підходити до важливих питань, треба дивитися не так політично, більш церковно. Що стосується нашої Церкви, то через факт прийняття християнства з Візантії ми до кінця визначені цим, не маємо права нічого міняти. Нашу тотожність визначає Літургічна спадщина, але ми не можемо це протиставляти латинській традиції. Ми повинні взаємно себе доповнювати. Те, чого не мав візантійський Схід, випрацювала латинська Церква на Заході, а те, чого бракує Латинській Церкві, вона черпає з Візантії: духовність, ікону. Літургію, глибину віри. Сьогодні, наприкінці XX століття, ми повинні собі виразно сказати, шо відокремлення Церкви від держави, від політики є загальноприйнятим й ніхто не буде повертати історії назад. В Україні це треба зрозуміти й досягти, щоб таке розуміння функціонувало, щоб його сприйняли політики і церковні діячі й не входили взаємно у невластиві їм компетенції. Адже ще трапляється, що священики балотуються на виборах до органів влади, а цього ж не повинно бути. Політики зловживають поняттями духовности, тоді як духовність це життя Євангелією, яка зроджує в Церквах Святий Дух. Треба це розуміти й не бути для Европи заповідником всіляких експериментів на людській совісті.

На закінчення хочу закликати усіх, хто бачить у Люблінській семінарії допомогу в духовному відродженні України, підтримувати зв’язки з семінарією й сприяти її розвиткові. Будемо вдячні за пам’ять і ввічливість. Наша адреса для кореспонденції: Rev. Bohdan Panczak, ul. S. Wyszynskiego, 6, 20-950, LUBLIN, Poland.

(Закінчення з лютневого числа)

Ще один мій приятель Борис Воєводченко поділився вісткою, що у селі Нечаївці, де живе його мама, люди впродовж місяця палили печі книжками, викинутими напризволяще з бібліотеки зачиненого тут Онуфріївського манастиря (зараз манастир відроджується, але втраченого не повернути). Водночас треба сказати, що в Черкаському обласному державному архіві збереглися папери багатьох церков, але переважно метричні книги про шлюби, хрещення, смерті.

Саме духовна книга, на мою думку, є зараз найпильнішою потребою людей в Україні, яких ще можна врятувати для благочестивого життя. І це одними з перших сприйняли видавці греко-католицького манастиря Студитів у Львові, яких очолює п. Богдан Трояновський. Я побував у манастирському видавництві «Свічадо», ледве воно почало обживати приміщення, у якому після вигнання католиків-кармелітів тривалий час господарювало НКВД та його наступні перетворення. Молоді редактори вигрібали з покоїв радянський бруд, а один з них запросив мене до підвалу, де в мороці показав моторошну піраміду людських черепів та кісток, біля якої жевріла лампадка й стояв камінний хрест. Коли у пивниці спробували дещо переробити, з пройми в стіні раптом посипалися оті людські рештки. Зверху вони були засипані уламками скла й замуровані. Неважко здогадатися, що більшовики розстрілювали людей у костелі, тіла скидали в пройми стін і сяк-так закривали неймовірні поховання. Їх відкривачі звернулися до прокурора, але той лише безпорадно розвів руки: тут з новими мордерствами не дамо ради, а ви хочете слідства про загальновідомі репресії?

До Львова я привіз книгу православного священика о. Олександра Меня «Син Людський», яку саме переклав українською мовою на прохання вдови автора п. Наталки Григоренко-Мень. Отець Олександр був замордований сокирою на стежці, що вела з його дому до церкви. Це сталося вересневого ранку в 1990 році. Олександр Мень походив з катакомбної православної церкви, в якій 1935 року прийняла хрещення сама й охрестила сина його мама, єврейка. Хлопчик перебував під постійним впливом підпільної Церкви і виріс талановитим богословським письменником і проповідником. Свої книги О. Мень друкував за кордоном під псевдонімом, тож зрозуміло, що КДБ мало за ним пильний нагляд. Після трагічної смерти літературна слава Олександра Меня дуже зросла (зараз в Україні на книги О. Меня існує сталий значний попит) і мені дуже хотілося, щоб саме о. Олександер провадив людей до храму. За дорученням паніматки Наталі я переклав українською мовою дві книги священика «Син Людський» і «Світло в пітьмі сяє». Обидві видало «Свічадо». Видавництво заснувало невелику книгарню, а я став активним учасником поширення книжок цього видавництва в Подніпров’ї. Мене особливо приваблювала певна екуменічність книговидавців УГКЦ. При виданні книг православного о. Олександра Меня бралася до уваги їх значимість для українського читача, а не конфесійна приналежність автора. Із радістю пристав я на пропозицію львів’ян перекладати для видання книги католицьких душпастирів з польської мови, потайки мріючи про таку злагоду в усіх християнських конфесіях України.

Але злагоди не було. Особливо унаочнили це події на Тарасовій горі 22 травня 1991 року. На той час я вже 5 років працював у Черкасах на обласному радіо. Одним з перших моїх кроків на посаді керівника радіомовного блоку стало впровадження щотижневої радіопередачі «Віра», яку почав вести настоятель Свято-Успенського собору в Золотоноші о. Олександр Білокур. Щопонеділка він виходив в ефір, читаючи й коментуючи Святе Письмо, виголошуючи проповіді. Комітети комуністичної партії ще були на старих місцях, але часи змінювалися, донедавна керівна партія втрачала силу, її апаратні працівники придивлялися до партійних коштів і майна, намагаючись увірвати ласий шматок кожен для себе в ту нетривалу мить, коли вся піраміда правлячої партії почне хилитися до падіння. А ця мить наближалася, хоч мало хто очікував такого блискавичного розвитку подій, як це сталося у серпні 1991 року.

Але ще стояв травень і з Ленінграду, якому тепер повернуто його справжнє найменування, наближався до Канева похід «Останнім шляхом Кобзаря», розпочатий з благословення і за активної участи УАПЦ. Московська Церква збагнула, що прогавила нагоду пограти на патріотичних почуттях українців і вирішила показати, що принаймні в Каневі вона є господарем. Адже, один з найстаріших храмів України — Успенський собор у Каневі (1144 рік) ще й досі підлягає Московському патріярхату. Протистояння у Каневі очолив митрополит Харківський і Богодухівський УПЦ Московського патріярхату Никодим. Зранку київські семінаристи у мирському одязі зайняли ключові позиції біля собору й на Тарасовій горі, маючи завдання не пускати до місць вшанування поета служителів УАПЦ. Впродовж усього дня вони відправляли на могилі нескінчені панахиди, аби тільки не пустити сюди інших священиків, не менш українських (а може й більше, бо не московських). Найприкріше сталося, коли похід, що йшов з Петербургу, наблизився до могили й міліція почала виривати в людей і ламати синьо-жовті прапори, тоді ще переслідувані. Інцидент міг перерости на трагедію, але у вирішальну мить митрополит зійшов з могили, з ним і увесь його почот, а унизу міліція ніби за сценарієм покинула «поле бою». Служителі УАПЦ разом зі своїми вірними почали молебень… Що хотіли довести цією демонстрацією сили служителі Московського православ’я? Свою зверхність? Свою силу? Не довели, лише продемонстрували свою неповагу до заповіту великого поета.

Мені випало стати свідком й інших випадків міжконфесійної ворожнечі з ініціятиви московських священиків в Україні. Не раз місцеві ієрархи московської орієнтації були вкрай неприхильні й до служителів власної церкви, ледве помічали в їхніх діях «неканонічну» самостійність, прагнення подолати віковічний консерватизм ортодоксальної Церкви. Отець Олександр із Золотоноші не тільки провадив християнські передачі обласного радіо, а й повідчиняв у місті недільні християнські школи, подружився з вояками місцевої ракетної бригади, заходився створювати при церкві притулок для старих, організував у Золотоноші високої кляси церковний учительський хор, який теж став переможцем міжнародного конкурсу. І раптом усе завалилося: черкаський єпископ Софроній наклав заборону на служіння о. Олександра, за ним пішов з собору й чарівний хор (маю мрію, що якась громада запросить хор «Воскресіння» — регент Тетяна Журба до США, адже він визнаний кращим серед кращих). На радіо, за прикладом о. Олександра, почала цикл передач про жінок, у православній церкві уславлених, настоятельниця Мотронинського манастиря в Холодному Яру, але після першої ж передачі Софроній і її видалив з обителі. Все це дуже нагадувало поневіряння покійного о. Олександра Меня у православній патріярхії, на якого всі там дивилися скоса, бо був несхожий на інших. Але діяльність і загибель О. Меня породили рух у московській церкві, в якому провідну роль відіграють голова Біблійного товариства о. Олександр Борисов, о. Ігнатій Крекшин, інші натхненні служителі, а один з них — о. Гліб Якунін, який у студентські роки жив біля О. Меня і під його впливом прийшов до храму, на російській землі заснував общину православної церкви Київського патріярхату, бо коли Москва має церкви в Україні, то чому б не мати їх Києву в Росії?

Особливо активно відновлюється у центральній і східній Україні протестантська Церква трьох її провідних деномінацій — євангельських християн-баптистів, християн віри євангельської, адвентистів сьомого дня (на Заході України динаміка розвитку все ж за УГКЦ). Зводяться нові молитовні будинки, закладаються нові общини. Такий успіх цієї Церкви, думається полягає у її певній демократичності, доступності, відкритості, навіть можна сказати зрозумілості для переважно ще вчора атеїстичного населення, яке не завжди розуміє церковні канони і навіть побоюється їх. З цього приводу слушно зауважує відомий український публіцист Мирослав Маринович у книзі «Україна — дорога через пустелю» (Харків, СП «Фоліо», 1993): «Опираючись на величезну фінансову підтримку західних, головно американських одновірців, протестантизм в Україні вповні реалізує свої конфесійні особливості, які на тлі ворогування інших Церков виглядають суттєвими перевагами, і швидко завойовує добрі позиції». Хочу зауважити, що ворогуючі Церкви все ж висловлюють однакове невдоволення прогресом про­тестантів і переносять його в сферу політики, діячі якої вимагають несумісної з демократією заборони всіх церков, крім якоїсь однієї, недопущення в Україну закордонних служителів тощо.

На тлі певного вакууму, що утворився в духовному житті народу після зникнення офіційної комуністичної «релігії» (усе ж піонерія, комсомол, партія якось заповнювали духовний світ), зросла потреба в релігії, а тривала перерва в церковній традиції розірвала зв’язок поколінь, що сприяло появі незнаних релігійних течій (серед них «Біле братство» Юрія Кривоногова та Марини Цвигун), відкриттю нових Церков (РУНвіра, харизматичні протестантські групи), масовому завербуванню до Свідків Єгови. Серед молоді мають популярність східні та індуїстські релігії. Майже непомітне відродження юдейства, окрім щорічного паломництва хасидів на могилу цадика Нахмана в Умані, яке рік-у-рік набирає сили.

Державний комітет України в справах релігій полічив, що на 1 січня 1996 року Українська православна церква Московського патріярхату налічувала 29 єпархій, у яких діяло 6500 громад, 60 манастирів, 10 навчальних закладів, 7 братств, мала 23 періодичних видання, 1500 недільних шкіл, 5100 священиків. Найбільше громад цієї Церкви було у Вінницькій, Волинській, Закарпатській, Рівненській і Хмельницькій областях. Українська Православна Церква Київського Патріярхату мала на цей день 21 єпархію, 1332 громади, 14 манастирів, 2 місії, 4 братства, 7 навчальних закладів, 8 періодичних видань та близько 300 недільних шкіл. Українська Автокефальна Православна Церква після підписання Акту про об’єднання з УПЦ КП зросла у два рази й має зараз 1200 парафій. Українська Греко-Католицька Церква має в Україні 3079 громад і практично вийшла на довоєнний рівень (3237). Вона посідає друге місце в Україні, маючи 6 єпархій, 50 манастирів, 9 навчальних закладів, 16 періодичних видань. До цієї Церкви належать також 19 єпархій української діяспори. Римо-Католицька Церква має 694 громади, 21 манастир, понад 300 служителів. До Другої світової війни в Україні була також Вірменська Католицька Церква з центром у Львові, розгромлена разом з іншими католиками. Зараз відродилася одна община цієї Церкви. Є проблема з поверненням віруючим храмів, значну частину яких не віддають різні установи культури. Так, в Умані вже тривалий час католики латинського обряду безуспішно домагаються повернення їм костелу (1825 року побудови), у якому міститься міська картинна галерея сумнівної цінності. В деяких містах Шевченкового краю немає католицьких громад, які могли б клопотатися про повернення уцілілих храмів (Сміла, Мошни та ін.).

На мою думку, шириться мода на спорудження великих, коштовних храмів, тоді як коштів на це бракує. Чи не краще для пробудження у народі віри, дати йому передовсім книгу, дати Слово, дати взірець життя, сповненого любові й прощення?

Моя розповідь не матиме характеру аналітичного дослідження, я хочу лише поділитися тим, що бачив, про що читав у рідній Україні на теми нашої християнської віри, її переслідування, її відродження. Почну з того, що спеціяльний дитячий будинок імені Сталіна, у якому я зростав після арешту й засудження у 1944 році моєї матері на десять сибірських літ за вірш про Україну, містився у старовинному манастирі серед глухого лісу біля села Головчинці на Поділлі. Вже тепер я прочитав, що той манастир був православним, заснованим 1640 року, мав дві церкви й збирав прочан з далеких околиць. Я жив у старих стінах до 1952 року, коли скінчив семирічну школу, то ж встиг полюбити це місце. Манастир стояв на високому березі Південного Бугу, на узліссі, оточений грубими цегляними стінами, всередині яких містилися спальний корпус на два поверхи, інші будівлі й серед них церква, яку ми впродовж літа вщерть завантажували торфом на зиму. Був також розкішний яблуневий сад. Ніхто нам й слова не говорив про давно зачинений манастир, релігійної теми взагалі не порушували, але, мабуть, не тільки з генами, а й через старі стіни передалася мені повага до манастиря. Відтоді кожна руїна церкви мені боліла і я намагався бодай привернути до неї людську увагу. Тимчасом у серпні 1996 року дорогою до Львова я побував у місцях дитинства і щиро зрадів новині про відродження у старих стінах манастиря Української Автокефальної Православної Церкви.

У місті Черкасах, над Дніпром, де я прожив останні 36 років, не збереглося жодного храму. Надто запобігливими були місцеві більшовики, бо останні будівлі — Миколаївську та Успенську православні церкви зруйнували вже після Другої світової війни. Минулу зиму, з 1995 на 1996 рік, я просидів над архівами КДБ, з яких Україна зняла позначку секретності, і тепер значно більше знаю про жахливий розгром Христової Церкви в Шевченковім краї, як називають Черкащину. А за комуністичного часу я міг лише вболівати за руїни церков. Моїм наставником став православний священик о. Іван Ткаченко. Уродженець села Петропавлівки біля Городища, він змалку встиг прилучитися до церковного життя, вчився і співав у Мошнівському манастирі. Мошни лежать поблизу Черкас, серед лісу… Там збереглися напрочуд гарні церкви, споруджені з волі Новоросійського губернатора графа Михайла Воронцова, якому передали ці землі Браницькі з Білої Церкви на посаг за своєю донькою Єлисаветою. Зараз у православному храмі править службу о. Андрій і створений ним та регентом Ольгою пречудовий хор, лавреат Міжнародного фестивалю церковної музики в польській Гайнівці. Поблизу височить гарний католицький костел, але в ньому… ремонтують двигуни.

Тридцять років тому я познайомився з о. Іваном у аеропорті, де працював механіком, а він, траплялося, чекав літака до Канева, де був тоді священиком. Іван Ткаченко у роки війни був радянським солдатом, потрапив у полон, разом з іншими українцями був відпущений з горезвісного табору полонених «Уманська яма», прийшов до рідної Петропавлівки і був поставлений людьми на сільського священика. Пізніше, з архіву КДБ, я дізнався, чому це наше українське село залишилося без священиків, а 30 років тому цієї теми ми з о. Іваном не торкалися. Зате я дізнався від нього, що поблизу Золотоноші, на Лівобережжі, у Красногірському манастирі, є руїни напрочуд славної церкви, зведеної тут за почином святителя Софронія, архиєпископа Іркутського, який провів на Красній Гірці роки послушництва. У далекому Сибіру святитель думав про Україну і замовив проект церкви славному київському будівничому Іванові Григоровичу-Барському. Зведено її 1762 року в стилі українського барокко. До тієї церкви я поїхав з фоторепортером Володимиром Роговим і почав розсилати знімки руїни в різні редакції. Мабуть, не тільки мені боліла та церква, бо відбудували її серед найперших, на зорі відродження України.

Моя приязнь з о. Іваном тривала до його недавньої смерти і саме він став першою духовною особою, яка звернулася до людей Черкащини через радіо, де я став працювати на хвилі змін 1986 року. Місцеві цензори (зокрема, тодішній головний редактор Віктор Сироватський та інші) ще пильнували, аби о. Іван не цитував Святого Письма, бо це називали релігійною пропагандою, але він і своїми словами міг передати Слово Господнє, бо був натхнений Святим Духом. Отець Іван був свідком, але не став учасником сумнозвісної акції православної церкви Московського патріярхату на Тарасовій горі 22 травня 1991 року (про це я розповім далі). У Черкасах о. Іван першим освячував українське воїнство й міліцію, які присягали на вірність Україні.

Так докладно розповідаю про о. Івана, бо саме він став для мене містком до Храму, зачиненого не тільки у манастирі мого дитинства. Другим містком стала ще царського видання Біблія, успадкована від вдови розстріляного в 1938 році дідового брата — Настасії Іванівни, яка останні роки життя мила посуд у ресторані на черкаській пристані й щонеділі вчащала до церкви, до її тимчасового приміщення.

Читаючи архіви КДБ, я дізнався про два періоди масових страт священства на Черкащині. Першими були замордовані в 1928-1930 роках служителі Української автокефальної православної церкви. Якщо комусь з них і пощастило тоді врятуватися, то куля ката досягла в 1937-му. Тоді ж, на межі 1930 року, не стало й римо-католицьких служителів (мені не вдалося зустріти на Черкащині якогось сліду Української Католицької Церкви, неможливої тут після Першої світової війни) і протестантів. Серед страчених першими були такі світлі діячі Української Автокефальної Православної Церкви як митрополит Іван Павловський, о. Микита Кохно та інші, знані й у США. Водночас переді мною поставали з архівних розповідей про останні дні їхнього життя й менш знані священики.

Священика УАПЦ о. Віктора Колосовського з села Ксаверового звинувачували в участі у війську Симона Петлюри. Він і справді після гімназії добровільно став козаком Холодноярського полку імені Байди Вишневецького, потім закінчив у Кам’янці-Подільському юнкерське училище, але на тому його військова кар’єра скінчилася, бо українське військо було інтерноване в Польщі. До осени 1923 року хорунжий Віктор Колосовський перебував у таборах, а тоді за амнестією повернувся до радянської України, вчителював, далі став священиком УАПЦ. Його арештували 17 травня 1929 року. Проти о. Віктора свідчив член комуни «Комінтерн» Семен Олійник, який запам’ятав, що священик відмовився намовляти селян до позики СРСР і навіть сказав: «Я дам Сталіну гроші на галіфе, але не буду ходити по хатах і дерти людям очі». Машина «пролетарського суду» в 1929 році ще не набрала страшної інерції тридцять сьомого року, тому навіть більшовицька «особлива нарада» визнала звинувачення проти Колосовського недостатніми й вважала, що вистачило б заслати його на Північ. Тимчасово виконуючий обов’язки уповноваженого ДПУ (попередника КДБ) Шевченківської округи Грінштейн подав клопотання про ув’язнення Колосовського в концтаборі, але 30 січня 1930 року на справі Віктора Колосовського якийсь можновладець синім чорнилом написав: «Колосовского расстрелять» і поставив карлючку підпису. Тридцятирічного священика разом з іншими «ворогами народу — Автономом Чучупакою, Семеном Куліничем, Яковом Калиною, Миколою Лаптєвим, Кирилом Кравченком — розстріляв у Черкасах

о 23.30 комендант ДПУ Стрельцов. Уже через 50 хвилин, пишеться у протоколі, трупи були закопані на міському цвинтарі.

У селі Лебедині Шполянського району на Черкащині досліджує історію розгрому УАПЦ в Шевченковім краї п. Іван Єлинецький і я маю надію, що йому вдасться завершити цю справу.

У архіві КДБ я прочитав також справу Жахківсько-Городищанської общини євангельських християн-баптистів та її пресвітера Петра Метелиці, який приїхав служити на селі з Києва. Протестанти теж зазнали нищівного удару: не тільки Петро Метелиця, а й багато простих селян загинули в таборах за віру в Христа.

Одночасно з УАПЦ знищувалася й Католицька Церква, у якій переважну більшість прихожан складали місцеві поляки. Фізичне знищення прошарку польського населення у Шевченковім краї мало статися у 1937 році, але спершу комуністи заходилися зачиняти костели й вбивати ксьондзів. Я читав про опір населення цим діям у селах довкола Манастирища на Черкащині. До села Шуляків приїхав з Умані Богдан Хмелевський, уповноважений до створення гуртка «Войовничий безбожник». Проти такого гуртка, проти закриття костела гаряче протестували Антоніна та Ілля, Степан та Іван Стахневичі, Цезар Врочинський, Мар’ян Чайківський та інші. Коли у грудні 1929 року комсомольці заходилися закривати костел, Антоніна Стахневич виявила такий опір, що її посадили у «холодну» при сільській раді, але були змушені випустити на вимогу сільських жінок. У 1930 році Антоніну Стахневич та її чоловіка Іллю заслали на три роки на Північ. Востаннє її арештувало ДПУ в серпні 1937 року, вилучивши при обшуку дві польських книги і 13 листів. Її звинувачували в передаванні ксьондзу Олександру Савицькому відомостей «шпигунського характеру» про настрої селян у районі й збиранні пожертв для церкви, які ДПУ визнало матеріяльною допомогою «контрреволюціонерам». Вона була засуджена до 10-річного ув’язнення. Особливу нетерпимість влада мала до кс. Олександра Савицького, близько 50-річного на той час уродженця Литви. У заяві ДПУ свідок Павловський називав священика «аферистом», «якому не повинно бути місця у нашому Союзі». До його вимоги прислухалися, о. Олександра в лютому 1930 року арештували й слід його пропав у таборах ГУЛАГу.

Отже, в 1929-1930 роках комуністи остаточно зліквідували в Шевченковім краї, а також в Україні, всі церкви, крім православної, й зробили собі перепочинок перед наступом на наймасовішу й найвпливовішу Російську Православну Церкву в Україні. Наближалася чорна осінь 1937 року.

В Православній Церкві того часу теж не було згоди: вона поділилася на ворогуючі табори вірних традиції «тихонівців», які, хоч й мляво, суперечили режимові й «обновленців», котрі намагалися реформувати православ’я за більшовицькими вказівками. Десь у підпіллі була й катакомбна Церква, на Черкащині навряд чи представлена. Чимало православних священиків, українців за походженням, дореволюційних випускників Київської семінарії, усе ж співчували українській національній ідеї, хоч і не поспішали оприлюднювати такі симпатії із зрозумілих причин.

Таким був, зокрема, благовісник Шполянського округу о. Володимир Кальницький. У 1918 році, коли військо Центральної Ради ввійшло до Канева, о. Володимир, який там служив, поблагословив вояків, які визволяють український народ від гніту, дають йому справжню свободу розвитку багатств і культури, закінчив словами «Ще не вмерла Україна!» (я цитую архівну справу священика). Після Канева о. Володимир служив у Черкасах, з 1930 року — в Шполі, але, маючи вже похилий вік, з серпня 1934 року відійшов від активної служби, волів просто допомагати в місцевій дерев’яній церкві. Його заарештували 1 серпня 1937 року й розстріляли о 2.40 ночі 10 жовтня того ж року. Осиротіли паніматка Олена й троє дітей, паства втратила духівника. Йому було 62 роки.

Ще більше віку, бо 64 роки, мав о. Михайло Загайкевич з села Цибулева Манастирищенського району. В 1930 році він уже засилався до Архангельської губернії на три роки, але вижив і повернувся до зачиненої церкви. Коли 27 жовтня 1937 року його знову заарештували, о. Михайло на допиті сказав слідчому (а той записав) усе, що думав про радянську владу. Він сказав, що ця влада не утримається, кращого життя людям не дасть, що комуністів не стане, вони вже почали знищувати своїх, а іншим треба молитися і просити в Бога прощення. Йому ж, старому, смерть не страшна й він зустріне її з гідністю священика. Отця Михайла розстріляли у Вінниці серед ночі 13 листопада 1937 року.

Церковний староста Самсін Лаврега з села Почапинців не витримав пограбування церкви сільськими «активістами», запротестував, за що й був засуджений на тривалий строк. Повернувся немічним дідом і його дочка Марія сповідалася мені про те, що не могла назвати Самсона Ларіоновича батьком, називала дідом, а це мучило нещасного.

На час тих репресій Церкви були вже давно зачинені, священики перебивалися випадковими заробітками, а опублікована в 1936 році так звана «Сталінська конституція», маючи запис про свободу совісті, стала жахливим обманом передовсім саме священиків, які повірили обіцяному, але були масово вбиті в 1937 році. Настав час торжества антихриста, навальної деморалізації суспільства.

Маю надію, що моя книжка про ці події, написана за матеріялами КДБ, побачить світ.

Я прийшов у свідоме життя, не знаючи Бога. Не знали його й численні мої ровесники, крім деяких вийнятків. Але в багатьох з нас, далеко захована, жевріла жаринка Божої любові, готовності прийняти її. По-різному це виявлялося. Так, був нестримний потяг до книжок, у яких ішла мова про Бога, але таких книг було мало, то ж читав антирелігійні памфлети Лео Таксиля. запобігливо перекладені росіянами з французької (автор щедро цитував Святе Письмо), «Біблійні оповіді» Зенона Косидовського, археологічні нариси М. Керама, інші книги, з яких можна було довідатися про Біблію. Думаю, що багато радянської молоді пройшло цей шлях. Пізніше мені дісталася Біблія Настасії Іванівни й саме її найперше вилучив серед інших книжок при обшуку в 1974 році працівник КДБ Павленко. Але Біблія була старого видання і він залишив її мені, поцікавившись лише, навіщо я її зберігаю. Мені було зрозуміле його розчарування: КДБ цікавили передовсім шляхи доставки християнської літератури з-за кордону. Такий канал я освоїв з допомогою свого приятеля Стефана Пастушевського в Польщі. При зустрічах він давав мені видання Біблії російською мовою, «Добротолюбие», часописи, які я перевозив через кордон серед книг історичного характеру, а газети й плакати загортав у килимки з соломи, які виробляли на продаж черниці й народні майстри.

Але це було пізніше, а в 60-ті роки московський лідер Микита Хрущов розпочав новий і, на його думку, остаточний наступ на православну церкву в Україні. І, зокрема, на книги, які звозилися із зачинених знову церков (багато їх почало діяти ще за німців і збереглося після відновлення радянської влади, яка в роки війни створила Церкві певну свободу в обмін на її підтримку в боротьбі проти німецького агресора). Я вже був вигнаний з редакції обласної газети й працював у хімічному інституті, коли туди прийшов впорядковувати папери архіваріус Володимир Косцов. Він похвалився, що має Біблію з часів Полтавської битви. Мені закортіло побачити таке диво й Володимир приніс важкий фоліянт, на якому й справді значилося, що він був разом з таким-то полком у битві під Полтавою. Наступного дня Косцов приніс ще більшу книгу — зведення мирських законів «Кормчу». Я не втримався і почав розпитувати, де це він дістає такі коштовності. Косцов розповів, що впорядковував архів у Драбові й у гаражі районного комітету партії побачив купу старих книжок. Зацікавлений, він запитав про них у шоферів, які охоче пояснили, шо старі книги звозять з сільських церков для спалення, але водіям бракує часу для такої роботи, бо вогонь треба пильнувати. Парубки дозволили Косцову взяти з купи стільки книжок, скільки йому заманеться, то ж він і скористався з нагоди, узяв кілька, зустрівши вдома критичне зауваження власної дружини, заклопотаної ненайкращим станом книг з гаражу.

Далі буде