Леся Храплива-Щур

(Закінчення)

Родина й Церква

У всьому нашому дотеперішньому розгляді ми підкреслювали залежність людини від волі Божої, необхідність коритися їй, співпрацювати з нею. Але ж видимий образ Царства Божого на землі — це Церква. Вона, попри повноту духовних дарів, є теж організацією, складеною із людей та в немалій мірі побудована, як і інші людські організації, із матеріяльними необхідностями включно. Отже надходить час застановитися, яке відношення Церкви до родини і родини до Церкви.

Хіба для пригадки, треба все ж таки сказати, що Церква запопадливо опікується родиною в кожній фазі її життя. Вона злучує в таїнственний спосіб подружжя, даючи йому законну силу та всякі ласки. Вона приймає кожного нащадка на своє лоно у святій Тайні Хрещення та зміцнює окремими дарами Святого Духа на життєвий змаг. Вона й подає необхідні відомості молодій людині в катехизації. Вона подає в кожній хвилині відроджуючу й скріплюючу ласку Тайн Покаяння й Евхаристії. Вона ж і піддержує хворих та нещасних у найважчі хвилини їх життя. Вона приготовляє на вічну дорогу Оливопомазанням, прощає достойно покійних у похоронних відправах. А що особливо важливе, дозволяє членам родини, які ще залишилися на цьому світі, вдержувати і далі зв’язки «любови, яка сильніша від смерти» — через поминальні Богослужби, сорокоусти чи то зеленносвятні панахиди на могилках. Так забезпечує дальше життя покійних у живій пам’яті рідних, дає змогу помогти тим улюбленим, яких вже не можна осягнути земною уважливістю й піклуванням.

Церква не лише катехизує дітей чи новонавернених, але й поширює християнську свідомість вірних недільними проповідями, виданнями, сьогодні вже у великій мірі теж радієвими чи телевізійними передачами. Вона й дає, поза основними Святими Тайнами, теж і ряд прекрасних, змістовних Богослужб та обрядів, які дають родині благословення Боже та наповнюють змістом її життя. Це хоч би освячення новосілля, щорічні відвідини священика зі свяченою водою після Йордану, освячення для дому й родини лози, пасок, зілля, свічок. Церква і прийняла за свої та освятила навіть і передхристиянські скарби нашого народу: колядки, обряди Святої і Щедрої Вечері, писанки, гагілки, красу народніх вишивок, архітектури, різьби, живопису… Впродовж тисячоліття Церква створила українську християнську культуру, яку треба лиш належно пізнавати та цінити.

Але добро не має меж, отже й не має границь можливостям Церкви впливати ще й дальше та глибше на життя своїх людей. Не має і границь потребам цього впливу на нашу родину, на її духовне життя та ріст.

У всіх, навіть найважчих ситуаціях родинного життя священик, парох повинен бути для вірних прибіжищем, вміти порадити згідно приписів Церкви та особливої ситуації. Хоч би в подружніх непорозуміннях чи інших труднощах, яких і не зчислити. Це й називають у Західній Католицькій Церкві «душпастирюванням у парафіяльній розмовниці». І воно ніяк не зайва вигадка, бо сповідальниця далеко не дає можливостей входити у всі подробиці.

При церкві, в прицерковних організаціях гуртувалися вже від початків вірні-миряни в братствах, сестрицтвах, дружинах окремих віків та станів.

Це дитячі «круціяти», хрестові походи, Марійські й Вівтарні Дружини молоді. Навіть розвагові молодечі так звані «клюби кардинала Ньюмена», такі дуже успішні в Західній Церкві. Клюби старших, самітніх чи інвалідів, бо ті, при своїх обмеженнях мають окреме апостольське покликання. Є в світі, бували і в нас об’єднання католицьких студентів, інтелектуалістів («Обнови») чи то професіоналістів, які вводять християнську етику у практику своєї професії. Рятувала Церква в окремих згромадженнях і молодих дівчат-служниць, і робітників від згубних впливів комунізму.

Все це варто відроджувати, поширювати, плекати.

А як дуже були б потрібні при наших церквах студійні групи для поглиблення знання про нашу віру й Церкву. Коли тільки спробуємо провірити, що знають про свою релігію навіть найпобожніші нераз парафіяни, виявляється необхідність постійно це їх знання справляти та поглиблювати. І все це, в остаточному рахунку, завдання пароха в його парафії.

Легко вичисляти завдання, які можуть стояти перед священиком у парафії. Безумовно, що мусить він бути людиною дуже винятковою і мати особливо багато різнородних талантів та дарів Божих і невпинно їх помножувати. Вже саме знання, хоч би поверховне, своїх парафіян та їх окремих проблем — це предмет окремих студій, численних розмов, обговорень, щоб у суміші людських суперечних поглядів та судів знайти правду, найбільш об’єктивну, найбільш справедливу.

Це один із прикладів вимог до священика, а їм кінця немає.

Він повинен бути і скупчений у своїй побожності, і відкритий для людей, повинен бути безсумнівним авторитетом, але й близьким другом кожного від вченого, політика до найменшої дитини, має бути добрим проповідником, адміністратором, психологом, соціологом, правником, знавцем як християнської, так і національної історичної та культурної спадщини. І в нашій Церкві та за давніми традиціями і прикладами чоловіком та батьком родини. Зрештою, про це останнє сказав молодий і особливо успішний священик о. Андрій Чировський: «Якби я не мав постійної опори та потіхи в моїй дружині й дитяті, я вже давно загинув би під тягарем моїх різнородних обов’язків». І це ж наше право, згідно з Берестейською Унією.

Отже, очевидно, неможливо вимагати від Бога постійних чудес, а від людини-священика — надлюдського. І тут саме починається роля мирян. Вони ж творять 98 відсотків членів Церкви і не повинні б бути лише пасивними споживачами трудів духовенства. Зрозуміло, миряни не мають таких таїнственних дарів та харизм, як священики чи єпископи, і не можуть входити у всі ділянки церковного життя. Але все ж є нескінченні можливості для них виконувати для Церкви те, що світській людині дозволено.

Весь терен адміністративних завдань Церкви, де миряни можуть бути кращими знавцями. І всі мирянські згуртування, що про них ми згадували. Вони — духовна відповідальність духовних дорадників, але за їх організацію і діяльність відповідають члени-миряни.

Зрештою, ці організації діяли вже чи не від початків християнства в нашій землі. Йдеться про те, що діяльність зумовлює з другого боку і право на деяку власну ініціятиву, на рішення. І тут відносини між церковною владою та мирянством так дуже нагадують відносини в подружжі: і обов’язки,а владу можна найдоцільніше поділити в добронаміреному домовленні, без взаємних жалів чи обвинувачень. Для якнайбільшої успішности діла, що однаково дороге всім. А передумова всьому — взаємна пошана та доцінювання вартости і з одної, і з другої сторони.

Ми маємо приклад, сучасний та наявний, у мирянському рухові за збереження українських християнських традицій та власне за традиційне змагання нашої Церкви про завершення її структури Патріярхальним устроєм. Цей рух одушевляв та піддержував Ісповідник Патріярх Йосиф, і цей рух діяв завжди згідно його ідей та напрямних. Переходив періоди, коли доводилося йому й захищати наполегливо цю думку, і стягати на себе обвинувачення й докори. Але ось сьогодні виявляється, що берегли вони ідею і змагання, якому сьогодні прихильний і сам Святіший Отець. І справді, непередбаченим промислом Всевишнього ця ідея стає на наших очах щораз більше здійснимою, реальною.

А вже й годі належно оцінити ролю мирян у тому, що Українська Католицька Церква пережила майже півстоліття у катакомбах, щоб діждати свого світлого Воскресення. Такі постаті, як Йосиф Тереля, Степан Хмара чи Іван Гель матимуть безумовно своє місце в історії нашої Церкви.

Ось сьогодні, після сорока чотирьох років наполегливого й насильного відвертання молоді від Бога й релігії, на вулиці Львова виходять десятки тисяч молодих людей, щоб засвідчити свою вірність Христові. Це в дуже великій мірі висліди дії в родинах. Там, при закритих вікнах, проказувалися молитви спільно, всіми членами, там і звершувалися хрестини, вінчання, навіть Богослужби. Там переховувалися гонені священики і вчилися потайні богослови. Не зважаючи на всі небезпеки переслідувань. Там, немов у Вифлеємській стаєнці, підготовлялося у найтемнішу ніч відродження нашої Церкви. На наших корінних землях українська християнська родина здала блискуче іспит перед Богом і людьми. І викликає діяспору до наслідування.

Закінчення

Ми пройшли чи справді тільки заторкнули цілий ряд проблем і питань життя нашої християнської родини. З цього розгляду ми в першу чергу переконалися, що питання ці незвичайно широкі й сягають на ціле, поправді, життя людини, Церкви, народу. І що майже несила відповісти на них усіх, бо скільки є християн, стільки буває способів приложення ласки Божої та правильних доріг відзиву людини на цю ласку.

Не можна поминути ще й такого: велика була правда Світової Федерації Українських Жіночих Організацій, коли вона проголосила була минуле десятиліття Декадою Української Родини під гаслом «Родина — світло світу!».

Господь дозволив нам дожити до непередбачених, радісних подій у житті Церкви й народу. І дозволяє сподіватися ще кращого. Але ж це ще краще таки в наших руках. У спаяності й духовій силі кожної нашої родини, підставової одиниці Церкви й народу, кожної «домашньої Церкви», як називає її апостол Павло.

Там, де серед «згоди в сімействі» спільно моляться словом і ділом всі, «хто є в тому домі», — там Господь їх благословляє та вислухає їх молитов за нашу Церкву й нарід. Тільки б кожна наша родина зрозуміла це!

(Кінець)

(Продовження з січневого числа)

Велика родина – бездітні — самітні

Досі говорили ми про зв’язки між подругами та поміж батьками й дітьми. Та один із поважних недоліків життя сучасних наших родин — це власне звуження їх поняття до цих двох лише поколінь, до якнайменшої кількости осіб. А бували часи, що при одному вогнищі грілося три, а то й чотири покоління, разом із неодруженими чи осиротілими родичами, із овдовілими, а то й зовсім не членами родини, які «не мали де подітися у світі». У переписах населення українських міст із давніх часів знаходимо, що до родини зачисляли навіть слуг і ремісницьких челядників.

Так зустрічалося у щоденному побуті широке й різноманітне коло людей різного віку, різних характерів. Так же родинний дім давав дітям куди ширший образ майбутнього життя. Вони вчилися пізнавати й розрізняти прикмети поодиноких осіб, шанувати старших, помагати, служити слабшим, приймати самому допомогу й пораду від розумніших, більше досвідчених і платити добром за добро. Вчилися уступати, але якщо правда по їх стороні, проводити в життя свою думку, так щоб це нікого не вразило. І все це в атмосфері суцільної життєвої спільноти, довір’я, взаємної прихильности. Це давало пізнання життя із його найкращих, але й найтрудніших боків. І вможливлювало передавання духових та ідейних цінностей дуже безпосереднім та природнім шляхом.

А вже й не можна оцінити надто високо впливу дідів та бабунь. Найбільш досвідчених, розважних, хоч може вже й знесилених віком і недугами. І в наших обставинах, коли зовнішнє оточення не виховує дитини в дусі наших релігійних та національних традицій, незаступиме значення сивих носіїв наших найкращих ідей зростає непомірно.

А саме, йдучи за звичаями країн поселення чи може й економічними можливостями, родини корчаться, замикаються в собі. Причина: зріст егоїзму та, просто кажучи, самолюбства, яке так вперто проповідують масові засоби комунікації, вицвіт понять про необмежену свободу людини.

Чомусь то старенькі батьки-матері воліють якнайдовше жити, навіть і близько, та не в родинах дітей. А трохи підрослі діти вже влаштовуються на власних помешканнях, щоб якнайшвидше «усамостійнитися».

І цьому треба протидіяти. Хоч навіть вигідність професійної праці диктувала б, щоб члени родини роз’їхалися у найдальші закутки світу, треба завжди брати до уваги і важливість зв’язків з родиною. Як далеко це можливе, таки дійсних, із частими зустрічами, головно і зокрема важливо, поміж молодими, спільним святкуванням свят і спільними вакаціями. А якщо це неможливе, то хоч постійним письмовим чи телефонічним зв’язком. Хай воно коштує, хай забирає час, але ж здобутки його просто безцінні.

А ще треба сказати слово проти звичаю віддавати старших людей до піклувальних домів. Це буває необхідне, коли людина вже так знемощіє, що не обійдеться без медичної, професійної опіки. Старечий дім, місце для похилих віком самотніх, але не для батьків, що їх діти живі, здорові й спроможні б зайнятися батьками… якби була добра воля. Нехай що опіка над ними вимагає і посвяти, і терпеливости і ніяк не влегшує розв’язки інших родинних проблем. Але цією ціною здобувається куди більше в царині вартостей, які не визначуються ніякими обчисленнями цього світу. Батьки, які ціле життя трудилися і старалися, щоб вивести дітей у люди, заслуговують справді чогось більшого, як чека, що його совісно платять ці діти кожного місяця домові для старших. Вони заслуговують на безпосередню участь у житті родини, на кожну хвилину щасливого, затишного «золотого віку» в її нутрі, не з віддалі холодної чужої кімнати, хоч як комфортабельної.

І ще треба згадати про виняткові родини — про бездітних. Немає сумніву, що мета подружжя, дана й призначена Богом, приводити на світ нові душі, нових людей. І до цього повинно змагати кожне подружжя. Але невідомі шляхи Господні. Трапляється, що й найбільш вартісні одиниці, які справді мали б що передати своїм дітям, залишаються бездітними, не зі своєї вини. їх психічна ситуація зовсім не краща чи легша, ніж заклопотаних дітьми батьків. Для них така велика небезпека задивлятися лише одне в одного, замикатися від світа в почутті своєї винятковости, коротко кажучи, стародавнім і влучним словом «дивачіти». Залишатися безплідними не лише у фізичному, але й духовному, у громадському розуміні. І щойно це — справжня й остаточна трагедія.

Бо Бог знає, що й як заряджувати. Люди, яким Він не дав радости, щастя власного батьківства, мають нагоду знайти собі й мету і вдоволення у турботах про «людських дітей». Може потребувати їх усякої допомоги багатодітна дальша чи лише заприязнена родина. А вже певно потребують їх зайвого часу й сил і гроша різні наші установи, Церква, добродійні інституції, школи, все громадське життя. Це теж достойне місце приложення й самовияву особовости.

І ця праця не позбавлена сентименту, людяности, вдоволення. «Громадська тітка», — як кажуть, — інституція дуже потрібна й доцільна. І має всі можливості здобути й собі самій прихильність, пошану, навіть і вдячну любов тих, для кого живе й працює. До того ж дім бездітного подружжя може й повинен бути гостинним прибіжищем для тих, хто його потребує, а не має. Такий дім, не маючи турбот про дітей, може стати осередком доброго товариства, джерелом потіхи, доброї поради для багатьох. Це не лише допоможе потребуючим, але й самим подругам дасть мету життя й переконання, що не прожили вони віку надаремно.

Ще дальше йдуче природне обмеженя для людини — самотність. Від малку чи то через овдовіння. Цим людям ще важче. Вони й бо позбавлені й тієї опори, того тепла, яке дають одне одному бездітні чоловік і жінка.

Та тут, у першу чергу, їх стан не безвихідний. Церква не має нічого проти нового одруження вдів чи вдівців. Хоч і честь тим, хто зберігає першу вірність, навіть і поза межі могили, у люблячих спогадах та чистоті. І не від речі згадати із нашої історії вдовиць чи вдівців, як сподвижниця українського жіночого руху Наталія Кобринська чи о. мітрат Тит Войнаровський, захисник і добродій українського, кривдженого всіми, селянства. Цей останній сам признавав, що в трагедії, яка стрінула його замолоду, він бачив «Божий палець» та покликання до інших діл.

І наша стара українська традиція користується успішно цим вимушено самітнім станом. По селах було відомо, що молодечі вечорниці відбувалися «у вдови», яка не лише передавала при цій нагоді скарби народнього фолкльору й звичаю, але й зберігала своїм авторитетом молоде товариство у пристойних товариських формах та моральній чистоті. І молодь залюбки горнулася до неї.

Існує одна чи не найвища можливість «опіки над людськими дітьми» — це прийняття за свою, адоптація сирітки чи дитини, якою батьки не мають змоги займатися. Або ж передержування такої дитини тимчасово, поки її адоптує хтось на постійно. Це справді найдосконаліше, бо ж підкреслював сам Божественний Спаситель заслуги тих, хто «прийме одного із тих найменших в ім’я Моє». Особливо коли хтось може й хоче прийняти дитину нашого власного, українського роду та не дасть їй втопитися у чужому морі.

Але така самопожертва вимагає дуже докладної застанови зі сторони того, хто на неї рішається. Маємо бо прекрасні приклади, де прибрані батьки зуміли вповні заступити своєю любов’ю неіснуючі кровні зв’язки. Де між ними й дитиною витворилося таке відношення, як у правдивій родині, де діти виросли на нормальних, чесних людей, а батьки знайшли в них щастя і піддержку на старші літа. Буває й таке, що бездітна пара, прийнявши за свою людську дитину, самим її вихованням, самою турботою про неї, доходить до відповідного власного психічного й фізичного розположення. Їм стає можливо привести на світ і власних дітей. Тоді опущена сирітка справді сповнила, хоч і несвідомо, величезне добро.

Але буває й інакше: недостача кровних зв’язків, а часом і спадкові обтяження дитини не дозволяють дійти до тієї твореної людською доброю волею гармонії. Бувають між дітьми і прибраними батьками нераз і дуже важкі непорозуміння, шкідливі, руйнуючі для одних і других; і немає змоги їх перебороти. Тому, зважуючися на таке справді добре діло, треба «тричі подумати», чи готові прибрані батьки справді на всі можливості. Якщо так, чи «не будуть вони малі перед Богом»…

Не безвихідне і становище зовсім самітніх, яких «життя поминуло». Знайдення бо друга життя — справа не з простих. Та їм теж не закритий шлях у родинні справи родичів чи друзів. Очевидно, з великою увагою, чи їх справді потребують, чи зуміють вони дати рідним чи приятелям потрібну їм прихильність, моральну, а як треба, то й матеріяльну підтримку. А тим більше потрібні, а то й необхідні вони в громаді із своїм залишеним вільно запасом сил, уваги, вільного часу, ну й матеріяльних засобів.

І що ще важливіше, як каже святий Павло в листі до коринтян: «Хто нежонатий, клопочеться про Господні справи, як подобатися Господеві. А хто жонатий, клопочеться про справи цього світу, як догодити жінці». Власне неодруженим остається більше часу на молитву, релігійні практики, духовне читання, справи прицерковних мирянських організацій. На добро ближнім та на досконалення своєї власної душі, поглиблення свого християнського світогляду. А кому Бог дав відповідний дар, тому й легше, зручніше писати, виголошувати доповіді, словом: активно апостолувати. Хоч, очевидно, від цього ніяк не виключені й члени родин.

Та й не зовсім виключене, що саме цією самотою приготовляє Бог якесь пізнє чернече покликання. Але можливо, що нагороджує Він довготривале та чисте дівоцтво, все його самовідречення та самодисципліну теж і пізнім, але не менш щасливим подружжям, «тихим вечором» життя у взаємному уподобанні та пошані. Невідомі бо шляхи Господні…

(Далі буде)

День 25 жовтня, остання неділя місяця цього року, був для української католицької парафії в Лондоні, Онтаріо, далеко не лише днем звичного, щорічного празника у день патрона Церкви, Царя-Христа. Це був справді винятковий та неповторний день, бо оце парафія посвячувала із радістю та вдоволенням новий додаток до свого храму, прекрасний кивот.

Церкву в Лондоні здвигнули парафіяни своїм трудом та жертвенністю впродовж довгих років, ще в 1958 році. Старання в цьому напрямі, діяльність численних попередніх отців-парохів та будівельного комітету завершив остаточно покійний вже сьогодні тодішній парох о. Мирослав Байрак. Йому теж завдячує лондонська церковця проект скромного, але незвичайно стилевого іконостасу. З додатком запрестольного образа та помісних ікон роботи мистця Теодора Куфаса, що їх придбав був о. крил. Василь Дзюрман, нутро церковці творить справді милу мистецьку цілість. Не можна не звернути уваги і на розкішні вишивки, дари запопадливих парафіян, а ще більше парафіянок, головно під проводом незабутньої пані добродійки Марії Куссої.

Впродовж трьох із половиною десятиліть чимало людських молитов полинуло із цієї святині до стіп Всевишнього, чимало радісних та болючих хвилин прожили парафіяни в її мурах. Та в гармонійній картині затишного Дому Божого зразу кидалась в очі вбогістю Святої Святих — кивоту.

І ось о. парох Ігор Хабурський, обійнявши рік тому опіку над парафією, став зразу шукати засобів, щоб надолужити цей недолік. Подав парафії і цю ініціятиву та підшукав мистця, Е. Тележіна, який запроектував великий кивот у формі п’ятибанної церковці з багатими різьбами та позолоченнями, такий, як ми звикли бачити по найкращих церквах нашої діяспори.

Кошти виконання нового кивоту погодився покрити, на пропозицію о. пароха, місцевий відділ ЛУКЖ під проводом своєї неструдженої, довголітньої голови, п. Марії Тягур. Відділ заявив готовість покрити всі кошти в сумі $10,000, а сума ця зменшилася тільки на кілька сотень — особисто датками кількох ревних парафіян.

Почесним гостем врочистости посвячення нового кивота був о. д-р Степан Гарванко, довголітній близький співробітник бл.п. Патріярха Йосифа Сліпого у Римі, а тепер парох сусідньої парафії у Четем. Він і виголосив під час Святої Літургії відповідну до нагоди вдумливу проповідь.

Після Богослужби та торжественного посвячення кивоту всі засіли у церковній залі до святкового обіду, який приготовили, як завжди, невтомні трудівниці та фундаторки кивота — пані з відділу ЛУКЖ.

Програмою святочної трапези кермував уміло голова парафіяльної ради Михайло Фуревич. Привіти виголосили від відділу ЛУКЖ голова Марія Тягур та культурно-освітня референтка Леся Щур. Від місцевого відділу КУК привітав приявних із цим великим днем голова д-р Є. Рослицький, запрошуючи рівночасно всіх взяти участь у недалекому відзначенні століття поселення українців у Канаді.

Заключне слово та кінцева молитва-подяка припали, як годиться, отцеві-парохові Ігореві Хабурському. Говорячи, він не міг здержати сліз зворушення із-за завершення в парафії такого великого діла. Парафіяни, з отцем парохом на чолі, зробили, що було в їх спроможностях, щоб створити гідне приміщення для Необ’ятого Гостя. Хоч нема земних засобів, щоб належно пошанувати велич мешканця цієї скромної обителі. Але віримо щиро, що Господь зглянеться на добру волю і жертвенність слуг своїх та, як говориться при закінченні нашої Літургії, «освятить тих, хто дбає про красу дому Його», благословляючи всіх їх задуми й почини.

(Продовження з листопадового числа)

І дальша можливість — це вчитися батькам разом із дітьми. Звичайно, не з такою докладністю, як вчиться дитина, але розпитуючи її чи навіть переглядаючи для цікавости її підручники й праці, таки мати загальне поняття, про що йдеться. Життєвим досвідом і тверезим розумом нераз і невчені батьки зуміють дати корисну пораду найбільше заавансованій у своїй спеціяльності людині. І цього права їм зрікатися не вільно, щоб не залишити дитину, навіть вивчену й немалу, духовою сиротою.

Ще одне питання, як задалеко, «зависоко» повинне йти навчання українознавства? Коли вже «досить»? Одні батьки вважають, що коли дитина переходить до середньої школи, то з українством час покінчити. Інші переривають так в міжчасі, коли вже забракне охоти. Тільки дуже виняткове і невелике число доводить дітей до закінчення передбаченої освіти, до «матури», десь після одинадцяти, дванадцяти років навчання. А опісля? Молода людина йде у високі школи, дуже часто кудись далеко від родинного дому і … Вивчає всі інші предмети на найвищому, академічному рівні, але ж знання про себе самого, свою спадщину залишається на тому рівні, де його покинули. Тобто через невживання відходить з ужитку й свідомости.

І тут це неправильно, шкідливо. Це ж починається одна з найважливіших фаз людського життя, власне вже самосвідоме визначення й оформлення людини і змісту її життя.

Існує й на це рада, тільки була б добра воля. При численних університетах існують відділи українознавства, доступні студентам усіх факультетів. Існують і часто замикаються через брак студентів, хоч українців на цих університетах не бракує. Але в кого із них вистачить «голосу предків», щоб записатися на дальші студії українознавства, коли за той час можна скористати якийсь курс, що допровадить скорше до закінчення студій, до доброго заробітку? Мабуть, кожний сучасний наш студент відкинув би таку вимогу, як дивну й неоправдану. А одначе, були й такі, що жертвували за цю ж справу дечим більше, ніж одним семестром…

Зрештою, при добрій волі і навіть якщо нема при їх університеті катедри чи відділу українознавства, переконані члени студентських громад чи клюбів мають завжди змогу продовжувати розпочате навчання самостійною працею над собою власне в тому колі. Давати доповіді, обговорювати книжки. А в першу чергу говорити українською мовою, навіть якщо треба часом посвятити додатковий труд і призадуматися над якимсь словом.

Треба згадати, і то обов’язково, і про молодечі організації. Почуття національної, як і релігійної приналежности, це в однаковій мірі справа знання і чуттєвого пов’язання, переживань. Знання без особистого зацікавлення, без дії незабаром залишиться сухим академічним і непридатним нікому. А тому й швидко заникне. А знов — для чуттєвого пов’язання необхідне знання. Хто ж міг би наприклад захоплюватися «Лісовою піснею» Лесі Українки, якщо її не читав чи не бачив на сцені? Хто шукав би, її слідом, краси і тривалих вартостей у буденному світі, коли й не чував про щось таке?

І коли українська школа дає дитині підставове знання про Україну, то саме молодечі організації, отой веселий, невимушений гурт — це місце чуттєвого зріднення з усім цим знанням. Це й місце, де знайдуть примінення, а з тим і пошану здобуті в школі знання. І рівночасно — це перехід дитини від пасивного лише сприймання, пізнавання чуттєвого українства до активної форми, до громадської дії. Вже малий чи молодий писар гуртка чи роя, це як на його вік, поважаний і достойний діяч, на порозі того, що теж не повинно спинятися ціле життя: громадської служби. Молодеча організація — це школа її, це й перше практичне застосування. А як дуже нам потрібні такі вмілі, успішні й ревні працівники! Ними ж встоялася Україна понад усі ворожі окупації, бо тільки дуже нечасто могли ми виявити «своїх сил безмірність» у повному державному житті. А таки ж жили й росли, наперекір усьому.

Вибір організації — справа в молодшому віці батьків, далі вже й самих молодих людей. Куди звертають уподобання, чи куди притягають добрі друзі, чи куди вказують батьки, зберігаючи спогади власної молодости. Нема в нас молодечої організації, яка не мала б на своїх прапорах тих основних гасел: «Бог і Україна». Різні їх засоби чи другорядні ознаки. І якщо діють вони дружньо та згідно, без лукавого співзмагання, то це добре. Хай ростуть і дають молоді якнайширші можливості вибору. Щоб лише не захопило чуже товариство, чужі ідеології цих молодих і щирих зацікавлень та покладів енергій.

Не треба й згадувати, що своє товариство робить більш правдоподібним і вибір друга чи подруги життя саме із його членів. Це ми вже обговорювали. І не дивно. Бо оце замикається цілий круг покоління: батьки-діти, які стануть знов батьками. Завершується одне звено в безконечному ланцюгу життя нації, і треба тільки докладати зусиль, щоб саме на нас чи на наших дітях цей ланцюг не перервався.

Вибір звання

Він, безумовно, не такий важливий, як вибір життєвого друга чи подруги, але має теж своє величезне значення для людини. Хоч таїнственно зв’язується зі званям хіба лише священик, проте розум велить, що хоч звання і можна змінити, то найдоцільніше вибрати зразу і не втрачати намарно зусиль найкращих і найдогідніших у житті років. Вже й не говорячи про кошти, звичайно, ще батьківські.

Вибір звання стається в дуже різному віці. Буває, що дитина виявляє вже змалку окремі зацікавлення чи здібності, так що вже дуже скоро її звання рішене і вона послідовно змагає до нього. Але буває, що рішення це приходить куди пізніше, навіть далеко після прередбачуваного віку, закінчення середньої освіти. І не завжди треба й жалувати за цією, як сказано нераз, і трудною для самої людини і її оточення зміною. Так ледве чи шкода, що Василь Стефаник, закінчивши медицину, став неповторним письменником, співцем душі українського селянина, залишаючи вивчену професію.

Але це — виняток, із тих, які не повинні стати правилом. Звичайно після закінчення середньої школи час рішати. Рішення це спільне і молодої людини і батьків. Одна і друга сторона зацікавлена, і нераз саме батьки краще оцінюють напрям здібностей дитини та мають правильнішу думку про те, що вона може й повинна осягнути. Буває одначе, що батьки так невідклично впевняють себе самі, чим дитина повинна стати, що це доводить якщо не до непорозумінь в родині, то в слухняної дитини і до того, що не виконає свого покликання й змарнується на праці, до якої не надається. Часто так буває, коли батьки хочуть здійснити в дитині свої нездійсненні професійні мрії чи амбіції, не дивлячись на неї саму, окрему людину, і в інших обставинах, ніж виростали батьки.

При виборі, крім узгіднення цієї важливої справи поміж обидвома поколіннями мусять грати визначну ролю вроджені здібності дитини. І знов тут не завжди можна передбачити, які слабі завдатки можна надолужити пильністю (бо можна в багатьох випадках), а де таки шкода пробувати. Дитину, яка мліє на вид крови, ледве чи зробиш хірургом, хоч як це привабливо та почесно. І з безголосого не зробиш співака, хіба невдаху, який проблукає крізь життя, нарікаючи на всіх, що «його не вміють оцінити».

Наші обставини винятково пригожі для всяких студій, підготови до всякого звання. Родини, в загальному, можуть забезпечити дітям якнайвищу освіту, програми університетських курсів часто передбачають і рівночасно досить часу на працю, так що студент може погодити одне з одним, якщо є справді в цьому потреба. А уряди дбають, щоб такі праці були доступні. Зрештою, здібним та пильним відкриті всякого роду позички чи стипендії. Отже, можна зайти високо і зовсім правильно, що треба змагати до якнайвищих кваліфікацій у кожному званні.

І саме ж звання згідно з добре продуманим вибором може бути дуже різне. Не всі люди мають особливі здібності. Кожне, навіть найскромніше, звання, якщо його виконувати чесно та з якнайкращим старанням, добре в очах Божих і корисне людям. Кожне звання має свою відповідальність. І справа саме в тому, щоб ту відповідальність нести якнайсумлінніше, якнайстаранніше, те, що називають обов’язками стану.

Та, зрозуміло, коли людина стоїть перед цілим життям, є здібності й можливості, треба вибирати щонайкраще. Але варто теж оглядатися, які власне професії найбільш потрібні. І не лише в чужому оточенні, але і в українському. Це, зрозуміло, не залишиться поза увагою батьків і дітей, які цінять свою спадщину та бажають її побільшувати.

Почнемо від найдостойнішого, священичого чи чернечого покликання. Воно й найбільше потрібне нашій Церкві і в діаспорі, і в Україні. І воно вимагає особливих здібностей — ласки Божого покликання. Як теж і особливої самопожертви зі сторони того, хто йде за ним. Велике це завдання — відкрити таке покликання і плекати, ростити його в дитини. Це справа батьків, хоч і знов же тут тиск може бути дуже небезпечним; бо священик чи черниця без покликання — це людина надто трагічна. І ледве чи корисна «і Богові і людям». Зате покликання, правильно розпізнане і розвиване в оточенні щиро християнської родини, це не лише безконечна користь найвищій у світі справі Божій. Це й неоцінима допомога людям, величезній кількості людей, які потребують ласки Тайн і сили Слова Божого. І для самого священика це джерело радости, що «хліб мій — сповняти волю Отця», і почесть та почуття вдоволення — батькам.

Але є багато світських звань, сьогодні просто необхідних українській громаді. Хто має виразно гуманітарні здібності, повинен добре подумати, чи замість клясичної, французької чи якоїсь екзотичної мови, історії, етнографії не зацікавитися йому своєю власною, українською. Так дуже треба нам сьогодні високої якости вчителів українознавства, від садочків до академічного рівня, редакторів української преси й видань, бо ж існуючі — не вічні, науковців дослідників української спадщини, можливостей на майбутнє. В цих усіх професіях ледве чи можуть заступити нас чужинці. Тут за нашу власну культуру відповідаємо ми самі. За її вивчення і дальше творіння, несення її у світ. Маємо і вирослих на чужині письменників, музиків, малярів, які це успішно роблять. Але скільки вспіли забути своє підгрунтя і служать чужим народам, чужим ідеям, згадуючи своїх тільки, коли їх, час до часу, за те пошанують…

Народові болюча втрата кожної одиниці, а вже тим більше кожної одиниці, яка могла б дати своїм так багато…

Але й кожний інший професіоналіст, навіть якщо в щоденній праці не служить безпосередньо українській справі, може прислужитися їй, хоч би влаштовуючи земляків на відповідні посади силою своїх зв’язків та доброго імени на місці, де працюють. Відкрита їм теж можливість діяльности в професійних українських об’єднаннях. Такі об’єднання існують по всіх більших осередках нашої діяспори і виконують дуже корисну громадську роботу. Зрештою, сьогодні вже бачимо, як дуже потребує Україна у своєму відродженні спеціалістів до кожної ділянки. Скільки вже змогли зробити для неї наші лікарі, правники, економісти, інженери і які ще перед ними можливості. Вже й не говорячи про професійних політиків чи державних урядовців. Найкращі з них вже сьогодні сягають американського Білого Дому і там працюють для української справи, чи то готовляться стати консулами держав свого народження в Києві. Є можливості, є в тому навіть і шляхи до високих особистих осягів. І є зобов’язання. Бо були такі, хто за цю ж саму справу міг стати тільки професійним в’язнем-каторжником чи мучеником, віддаючи взагалі все своє життя і його можливості.

Ми ще досі не говорили про один аспект цього питання. Звання, праця — це рівночасно і «хліб насущний» — джерело прожитку людини й родини. Цього легковажити ніяк не можна. Це безсумнівна відповідальність. Але власне справа в тому, щоб не робити її найголовнішою. Щоб, стараючись про матеріяльне забезпечення, не збільшувати до безконечности його вимог, не ставити вище інших справ. А спокуса велика, навіть аж до нечесности. А рівночасно — обмеження життєвих вимог, спільне й за домовленням всієї родини, це теж шлях до скріплення взаємних почувань, теж «родинний проект», самозречення, щоб здобути вищі вартості. Так, як наприклад спільний піст.

(Далі буде)

(Продовження з листопадового числа)

Що таке виховання?

Широкі дискусії велися на цю тему, що переважає у формуванні людини: вроджені прикмети чи виховання. Чи слід вкладати дитину, хоч би й насильно, у передбачені норми, чи дозволити на повну свободу, щоб розвивалася за своїми внутрішніми законами?

І знову ж, різні часи й культури мали на це свої відповіді. Що давніше сягаємо в історію, то суворіші були приписи, «наука не йшла до голови без бука» і «дітей можна бачити, але не чути». Аж до недавнього славного доктора Спака, який радив взагалі нічим не в’язати власної волі дитини, дозволяючи їй на все, чого забагне. Зрештою, під кінець свого життя він сам цю теорію спростував. Але вже виховано згідно з нею цілі покоління у західньому світі — і, як знаємо, не на добро.

Відповідь тут, як і в багатьох інших випадках, найкращий і доцільний посередній шлях. І велика це вмілість, і вимагає великої второпности від батьків знати в кожній ситуації, котре правило примінити. Ми вже натякали на те: дитина — окрема особовість, має власну волю. Для дитини — не добре відбирати їй право власного вибору там, де це можливе. Її добру волю треба школити й виробляти. Треба вчити, що кожне рішення, кожне самостійно задумане діло — це відповідальність. Воно буде мати свої наслідки. «Не торкай огрівання, бо спечешся», «Не тягни кицю за хвостик, бо їй болить» — це перші лекції. Світ має свої закони, природні й моральні, і людина, виростаючи, мусить остаточно навчитися примінюватися до них. Але примінюватися не під страхом кари, а тому, що жити згідно із законами — це добро і гідність людини.

Речниками цих законів, які дитина тільки поволі вчиться розуміти, є для неї батьки. Вони — перші авторитети, на які дитина може опертися, шукаючи правильного шляху в житті. І тому так дуже важливо, щоб думка батьків супроти дитини була однозгідна. Немає більш невиховної ситуації, як та, коли одне із батьків дозволяє те, що друге заборонило. Тоді дитина вчиться хитрувати, «вигравати» одне проти одного. Навіть коли йдеться про кожну, на перший погляд незначну дрібничку.

Коли говоримо про авторитети, то доводиться говорити про поблажливість чи кару. І знову ж тут — на місці розважливість батьків. Природньо, батьки люблять дитину, і жаль їм карати її, але так же і природньо, діти не раз вміють вивести старших із рівноваги та стягати на себе кари. Одно певне — ніколи не доречне встановлення кари в стані схвилювання, злости, може і страху, що дитина могла б накоїти якогось лиха собі чи другим. І велике нераз потрібне зусилля батькам, щоб себе опанувати, щоб нашвидку розважити, в чому дитина винна, що трапилося може випадково, а в чому саме відповідна нагода, щоб навчити дитину «раз і назавжди», що такого робити не вільно.

Кари повинні бути дібрані до вини і до вдачі дитини. Існують діти ніжні й чутливі, яким найгіршою карою буде вже неодобрення, гнів дорогої людини, саме позбавлення її прихильности, уваги. Бувають і діти, попри всю дитячу невинність, таки злобні, вперті і всяке інше. Для тих кари повинні бути суворіші, але ніколи не такі, щоб їх принижували. Фізичні кари сьогодні майже вже не в ужитку. Хоч чуємо й про випадки нелюдяного знущання над дітьми, аж до вбивств включно. Це, звичайно, поза всякою мораллю, бо вжиття грубої сили супроти тендітного, безборонного сотворіння — це щось дуже нелюдяне. Таким ще ніхто нікого не виховав.

Отже, кара — це наука. Заважка кара знецінює дитину в її власних очах, витворює жаль до всього світу, почуття незаслуженої кривди. А залегка — дозволяє легковажити приписи й закони, вчить, що «все можна». Якої ж мудрости та терпеливости вимагає від батьків кожночасне таке рішення! А ще ніколи не знаємо, що саме, який момент дитина собі запам’ятає на все справді життя. І тим більше треба зважати в кожному випадку.

Так само, як і кара, виховний засіб — нагорода. І її ніколи не слід забувати, бо це теж вияв справедливости. Але треба так дуже зважати, щоб не привчити дитину — бути чемною, робити все якслід — тільки за нагороду. «Тату, я заговорила по-українському, дай мені «кводра»!» — насміхається із таких виховних засобів сучасна письменниця Ганна Черінь (до того, це «українське» було дуже невдале). Чи не краще було, може, сказати, що говорити по-українському, це так, як говорять мама, тато і всі, хто милий та прихильний дитині. І всі цим радіють… Що це привілей і міра «чемности».

Зрештою багато є засобів, тих правильних, і їх треба шукати наполегливо.

Так, виховання — справжнє мистецтво і вимагає від батьків дуже, дуже багато. Тим більше, що чим менша дитина, тим менше можна підійти до неї із точки погляду доцільности, розуму. До цього треба поступово змагати, але на це покладатися не можна. Дитина має ще дуже мале знання і розуміння світу, вона бачить не так дійсність, як свою фантазію, казку. За це не можна на неї гніватися, а тільки вміло використовувати ці прикмети її віку. Казка, де добро завжди перемагає, — це одвічний засіб, яким народня мудрість передає новим поколінням незмінні етичні вартості. Як ось казки про «Правду й неправду», «Калинову сопілку», «Золоту рибку». І гра — на погляд старших нераз недоцільна, беззмістовна — це спосіб для дитини пізнати життя і його причинові пов’язання. Починається від такого простенького — «Коли натиснеш гумового зайчика — він запищить». А колись це усвідомлення доведе до поважного дорослого «Добре роби — добре й буде», — як писав Григорій Квітка-Основ’яненко.

Тому, зрештою, такий важливий та багатий у наслідки — вже доцільний, відповідний добір іграшок, не говорячи навіть про гарні, добрі книжечки. У тому маленькому світі дитини, що в ньому так радо відпочивають душею, яким так милуються дорослі, все важливе, все числиться. Кожне враження дитини, кожне переживання, кожна подробиця, яку вона схопить, запам’ятає, все це камені на підвалини її цілого майбутнього життя — доброго чи змарнованого.

І тут стає нам очевидним, як багато повинні знати батьки, щоб добре виховати дитину. Знати розумом, знати серцем, знати цілим переконанням про ваг у й доцільність виховних намагань. Бо скільки б не дискутувати про більше значення вроджених чи набутих прикмет, — завжди залишається відома правда: яблуня із найкращого насіння стане дичкою, якщо її не нащепити доброю, шляхетною гілкою.

Перші роки

Це відомо й природньо, що проходять вони а родинному домі. Ірина Калинець, яка старається сьогодні створити на руїнах комуністичної системи виховання нашу власну, Божу, людяну й українську, називає цей період виховання «материнською школою». І дуже доцільно. Бо дитина потребує понад усе материнської любови. Ніяка, навіть найкраща професійна опіка не заступить цього. Не говорячи вже про славні большевицькі «ясла». їх мета – якнайшвидше повернути матір до роботи поза домом. Ці ж бо ясла мали бути і першим ступенем виховання вірних державі роботів, які готові, як прославлюваний у них Павлик Морозов, навіть віддати на смерть рідного батька у догоду безбожному режимові.

Отже, школа материнської любови й запопадливости дитині найкорисніша. В її атмосфері дитина має вперше пізнати світ і то пізнати з якнайкращого боку. Це виняткова нагода батькам. Тоді вони мають одинокий і виключний вплив на дитину і можуть передати їй без зовнішніх втручань все те, що для них самих найсвятіше, найсуттєвіше.

А в цей дошкільний період дитина має пізнати навіть більше, ніж за все своє майбутнє життя. Починаючи від дійсности світу, власних рученят та ноженят, через розрізнювання форм, порівняння величин, пізнавання барв, запахів, смаків, поняття про різні предмети та їх вжиток. Від непорадних, перших відрухів до бажаної й наміреної доцільности. Від немовности до вміння все назвати, описати, висловити. Від блаженного, невинного незнання основних понять про добро і зло, правду й неправду, чесність і обман.

Про існування почувань і зобов’язань супроти рідних, народу, Творця

Справді, нагода для батьків тут одноразова і… більше вже не повториться. Зокрема на поселеннях, чи то буде в Америці, Австралії, чи на Зеленому Клині. Всюди там батьківський дім мас нагоду вкласти в свідомість, розум і почування дитини все те, в що самі вірують, чим живуть. Рідну мову, віру, звичаї, минуле, очевидно в доступній, казковій формі. Неменше і початки одного із найбільших здобутків людства — читання й писання, власне рідною мовою. На початок і як основу всякої о дальшого знання.

Виховання в ці перші роки — це справді, і ніколи не забагато буде цього підкреслювати — мистецтво. Мистецтво не лише знання, чого бажаємо, але й терпеливого слідкування, покірного пізнавання вдачі, думок, можливостей дитини. Не можна силою заставляти розуміти дитину те, до чого вона просто ще неготова й неспроможна. Так Богдан Лепкий розповідає, як він малий зімлів від натуги, коли батько старався вияснити йому таємниці соняшної системи. А знову ж неприродньо й тривожно виглядає, коли батьки штучно затримують розвиток дитини надмірною опікою, запопадливістю, недопусканням дитини до виконування того, що вона вже самостійно могла б зробити. Таке трапляється, коли батьки самі надто залюблені у цю привабливу непорадність дитини; але це вона буде мусіти колись гірко й важко надолужувати. А може й ніколи цього не зуміє виконати.

Дитина між добрими й запопадливими батьками — головна особа дому. Їй потрібна й корисна увага всіх. Тільки ж зовсім нездорово, коли вона того свідома. Вона має право на допомогу в тому, що їй необхідне, чого сама не зуміє. Але дуже скоро повинна пізнати, що вона — частина родини і має, крім прав, і обов’язки. Що не можна галасувати, коли батько відпочиває після праці, що не вільно займати уваги мами, коли в неї домашнє засідання управи її організації; що зошити старшого брата — не для забави. А зате дуже похвально, коли дитина комусь послужить, поможе, справить приємність, щось подарує, хай лише маленьку квіточку чи немудру, але зате саморобну дрібничку.

В домах, де більше дітей (ми вже підкреслили їх виховні добрі сторінки), особливо ДОЦІЛЬНО встановляти чергування кожної дитини при різних домашніх, посильних вікові, обов’язках. Це й сприяє такому дуже побажаному, необхідному із виховного боку, рівному відношенню до всіх дітей. На це вони особливо вразливі, і тут батькам дуже легко робити помилки, нераз непоправні. Бо материнська школа — це школа всебічна. Це теж початок суспільного життя людини, де вона має почуватися рівноправною, потрібною в громаді й відповідальною за її добро.

Школа-освіта-громада

Хвилина, коли дитина покидає вперше родинний дім, щоб включитися у спільне виховання в школі, особливо ваговита. Не одна дитина переживає цю чи не найбільшу, бо першу в житті, зміну навіть поважними фізичними й психічними забуреннями, а то й захворіннями. Тому розважно й доцільно, щоб батьки чи рідні особливо звертали в той час увагу на дитину, щоб слідкували за її поступами, допомагали, пригадували їй її обов’язки та завдання, вказували на їх важливість, на гідність бути «справжнім школярем». Безумовно, участь дитини у садочку, в передшкіллі, в світличці, які ще в дуже великій мірі побудовані виключно на грі, злагіднює цей стрімкий крок угору. І такі передшкільні зустрічі дитини із життям поза домом корисні всебічно. Тим більше, коли вони ведені в дусі та за напрямними, які ми тут невтомно підкреслюємо; коли вони християнські й українські. Бо навпаки — чуже, чужомовне передшкілля (хай стоїть хоч на якому високому виховному й професійному рівні) — це передчасне втручання чужих чинників у виховання дитини. Це зменшення можливости батькам впливати на дитину виключно в дусі їх переконань та вартостей.

І школа для переважної більшости українських дітей у діяспорі — це власне перша й на все життя зустріч з чужим оточенням, його мовою, звичаями, порядком думок і вартостей. Безумовно, що батькам треба заздалегідь подбати, розглянутися, до якої школи найкраще вписати дитину, бо часта зміна шкіл не дуже корисна. Адже бувають сьогодні школи, справжні гнізда злого виховання та осередки згубних прикладів, вже від наймолодших літ.

Найбезпечніше, отже, вибирати католицьку школу. Але й тут на місці повна й невсипуча увага, що й як дитина вчиться, навіть у бездоганних із релігійного, загально-виховного й навчального погляду школах. Там теж дитина може набратися захоплення чужим, погорди до свого рідного. Тим більше, що знаємо добре, як занечищені офіційні підручники русофільськими інтерпретаціями та московськими перекрученнями, коли йдеться про історію, географію, суспільствознавство. І на це треба бути чуйним і вже змалку привчати дитину не мовчати на неправду, а розумно, з відповідним знаням її виправляти. До речі, добрі вчителі у чужих школах вміють такі спроби належно оцінити й піддержати.

Тут, безумовно, найкраща розв’язка: українська цілоденна школа. Але можлива вона, як знаємо, тільки в найбільших наших осередках. Батькам треба добре старатися, щоб такі школи поставали, де лише до того є можливість. До речі, і не завелика це жертва змінити навіть місце замешкання чи й кращу працю на гіршу, щоб діти мали свою школу і своє оточення. Варто згадати світлий приклад визначного вченого, громадського й зокрема Патріярхального діяча, покійного професора Богдана Лончини, який саме задля того покинув дуже успішну кар’єру та мусів починати все наново в новому університеті. І виховав тією ціною всіх своїх дітей на повновартісних людей-українців, включно із двома світлими духовними покликаннями.

Але в нормальних випадках, у більшості їх, треба миритися із чужою школою. Це значить дослівно — миритися. Тобто вдержувати її авторитет в очах дитини, заохочувати до пильности, дисципліни, самостійних додаткових зусиль, до пошани вчителів. Але рівночасно, не забуваючи про своє власне. Розважні вчителі зрозуміють (а якщо ні, треба їх до того привести!), що дитина не прийде до школи, коли в нас Різдво чи Великдень, що вона пропустить і якесь шкільне чи позашкільне заняття, коли треба взяти участь у якійсь українській імпрезі, в молодечій організації чи в Рідній Школі. Бо сутички, нераз дуже болючі та важкі, будуть їй зустрічатися на тому полі через усе життя, хіба що матиме щастя — повернеться у Землю Батьків. Це, до речі, виглядає сьогодні куди більше можливим, ніж було кілька років тому. І щораз більше студентів із діяспори таки поважно беруть до уваги студії в Україні, хоч би лише короткочасові. А так треба готовити дитину вже змалку до того, що чуже гідне поваги, але своє — святе й невіддільне від людини. Як це знаменито сказав був народжений вже в Канаді редактор Іван Сирник у своєму «Кредо українця в діяспорі».

Але в пересічному випадку Україна для української дитини поза Рідною Землею — це її Церква, школа українознавства, молодеча організація, товариші. Все це підготовляє її належно, щоб стала повновартісним наслідником своїх предків. А це в нічому не перешкоджує й успішному житті в існуючому чужому середовищі, коли тільки вміти поставити належні справи на належному місці.

Діяспорні школи українознавства, установи, якими турбуються та про які особливо стараються численні наші Церкви, світські, окремо-виховні чи взагалі громадські установи. Треба зразу сказати, що може якраз турбуються, та не достатньо. Українське шкільництво поза Україною — це система особливо вразлива. Починаючи від того, що рідна школа — додатковий обов’язок дітям до підставових шкільних обов’язків. Його, зрозуміло, небагато дітей прийме з захопленням. До того ж чомусь вважають це навчання більш добровільним, менш важливим для дитини («З того хліба не буде їсти!»).

Доведеться згадати слова Спасителя, що «не одним тільки хлібом» і вести це шкільництво проти всіх перешкод та супротивних хвиль. А їх, крім неохоти дітей до збільшених обов’язків, таки немало. І проблема достойних, догідних приміщень для шкіл, і підручників, і дошкіл молодого покоління вчителів. Вони самі вже не бачили ніколи Землі Батьків і далеко не завжди належно кваліфіковані.

Бо ж загартована вірна гвардія «крайових» вчителів природнім порядком сходить поволі зі сцени. І що найважливіше й найболючіше — це такий частий брак зрозуміння і в батьків, і в зорганізованого нашого громадянства до справи українського шкільництва. А воно жити мусить, бо інакше пропаде наша діяспора. Ота, що про неї так гарно і з захопленням висловлюються наші діячі відродження з України. Що це, мовляв, саме ми переховали для народу всі його релігійні, національні, культурні цінності через час руїни та «застою». Хіба нам вільно «самоліквідуватися»?!

І тут завдання батькам: не критикувати українські школи,не забирати з них дітей, бо їм не подобалася особа вчителя чи то не стає часу дитині на балет чи гокей. Треба, розуміючи вагу знання українознавства, піддержувати школу в кожному її почині. У батьківських гуртках (які нераз навіть неможливо зібрати на квартальні засідання!), які дбали б про кожний аспект школи, включно з допомогою вчителям. Таку зразкову школу із найкращою участю батьків (зрештою, згідно із найновішими знахідками педагогіки!) маємо в Торонто. Це кооперативна школа ім. Цьопи Паліїв. Та ніщо не стоїть на перешкоді, щоб кожна наша школа стала такою, бо ж хіба можуть бути завеликі старання батьків для добра їхніх дітей?

Треба сказати, що в кожній школі, чужій чи своїй, дитині миле, а то й необхідне щире зацікавлення батьків: що вона там робить, чого вчиться.

Безумовно, є батьки, які до цього завдання доросли, але цього неможливо вимагати від усіх. І так часто менше освічені батьки тут «піддаються» та дозволяють дитині, більшій чи меншій, вповні відступати з-під їх авторитету чи влади, «бо воно мудріше від нас». На це рада, про яку ми вже згадували: власне від наймолодших уже літ, коли дитина вповні залежна від батьків та їх авторитет неподільний, нав’язати якнайміцніші зв’язки на основі щирих почувань супроти дитини, на основі релігійних, моральних та національних ціннощів. Тоді ніяка пізніша різниця інтелектуального рівня їм не пошкодить.

(Делі буде)

Здається, немає слів, ні фарб, якими можна передати ці унікальні події, переживання і почування, які відбувались на вулицях Києва і Львова у ці виняткові дні першої річниці незалежности України. Все це сталось, як сон. Тому рік пролунали перші слова проголошення незалежности, самостійности і соборности української держави, як несподівана блискавка над українським небосхилом, а сьогодні відзначуємо один рік її життя. Незалежність української держави з’явилась, як мітичний Фенікс, до нового, творчого життя. Тому рік, коли до нас у діяспорі долітали слова деклярації — проголошення незалежности України навіть не могли подумати, що через рік будемо брати безпосередню участь у святочному відзначенні однорічного життя молодої незалежної української держави, що доведеться свобідно, без страху гуляти вулицями Києва і Львова, ходити стежками великих українських князів і гетьманів, подивляти красу Києва та чудового Дніпра. Справді, краса Києва і Дніпра прямо очаровує людину, але, на жаль, трагедія Чорнобиля відстрашує людей насолоджуватись хвилями Дніпра. Забруднення вод Дніпра є пострахом для населення.

Під кінець серпня майже всі київські готелі були переповнені гостями із східньої і західньої діяспор. Тим разом для гостей Київ був іншим, бо учасники, що прибули на Всесвітній Форум Українців, почувались, як у себе дома, на своїй вільній і незалежній батьківщині. Це особливе почуття, якого ми дотепер ніколи не мали, бо навіть як приїжджали перед тим, як туристи, то ми все були чужинцями для офіційних чинників. Вже сама Українська Авіялінія, що була на трасі Нью-Йорк — Київ, викликала в українських пасажирів певну гордість, що ми не останні, що ми не є безбатченки. Правда, літаки закуплені від поляків з польськими написами, але через гучномовці вже звучить українська мова, хоч обслуга на літаку між собою вживає російської мови. На українському летунському майдані Бориспіль довга процедура. Делегатів і гостей на Всесвітній Форум Українців з рамени оргкомітету зустрів В. Якимець, який подав поточні інформації і призначення до готелю. Подав, який є офіційний курс доляра і на чорному ринку, остерігаючи, щоб бути обережним з чорним ринком, бо є фальшиві купони.

Всесвітній Форум Українців

розпочався 21 серпня 1992 року молитвою «Боже великий, Творче всесильний» у палаці культури «Україна». Це гарна і репрезентативна споруда з просторою залею і сценою. Перед тим від 18 до 20 серпня тривала реєстрація учасників-делеґатів і гостей, яка відбувалась у Міжнародньому центрі культури і мистецтва.

За президіяльним столом засіли члени Оргкомітету, президент Леонід Макарович Кравчук, деякі члени уряду та запрошені гості. Офіційне відкриття Всесвітнього Форуму Українців зробив голова Оргкомітету Микола Жулинський, який в коротких словах привітав учасників форуму.

Слід звернути увагу, що чомусь організатори Всесвітнього Форуму Українців не передбачили, щоб таку особливу подію, крім відспівання пісні, започаткувати наради молитвою, щойно на залі запрошено двох присутніх на залі владик Митрополита Української Католицької Церкви Максима Германюка і Митрополита Української Православної Церкви київського патріярхату Філарета Денисенка, які разом проказали молитву «Отче наш».

Після цього довшу промову виголосив президент Л. М. Кравчук. На жаль, промова президента до справді святочної атмосфери причинилась до зайвого несмаку. Йдеться про те, що на такого роду форумах не варто вносити полемічні нотки, не варто розправлятись зі своїми політичними противниками, а що найгірше, не варто їх називати по імені.

Отже, тут ішлось про «Рух», який розколовся, а розкол приписано Чорноволові. Можливо, що це і незаперечна правда, але це не було місце про це говорити. Цей факт викликав серед присутніх несмак, а серед деякої частини пряме обурення, і на залі почулися вигуки: «бу-у, бу-у…». При цьому можна сказати, що президент Л. Кравчук має поганих дорадників, а що гірше, поганого промовописця. На жаль, це завважується і в інших промовах президента.

Після цього слідували дальші доповіді, серед яких слід назвати доповідь президента Республіканської асоціяції українознавців Івана Дзюби, яка була найбільш концептуальна, глибоко осмислена. Вона була на потребу сьогоднішнього і завтрашнього дня.

Можна тільки висловити жаль до президента СКВУ Юрія Шимка, який мав говорити на тему «Західня діяспора: завдання і перспективи діяльности», чомусь трішки розминувся з темою. Замість говорити про перспективи, дав лекцію президентові Л. Кравчукові, що і як треба діяти, а на закінчення прочитав меморандум, який пляновано особисто вручити президентові Кравчукові. (Для інформації слід подати, що Ю. Шимко був організатором і очолював делегацію, яка складалась з біля 25 осіб, для зустрічі з президентом Л. М. Кравчуком, щоб вручити згаданий меморандум, яка, на жаль, вийшла не надто щасливо).

Там знову була викладена лекція Л. Кравчукові. Також була мова про підписання договору Л. Кравчука з Б. Єльциним, як факт доконаний, що не відповідало правді, бо це була тільки одностороння пропозиція з російської сторони. З цього можна зробити заключення, що дехто їхав на ці святкування не для того, щоб підкреслити і віддати належне за пройдений однорічний період незалежности України та визначити її перспективи на майбутнє, але, щоб поширювати свої вузько групові чи особисті інтереси.

На особливу увагу заслуговував виступ члена Координаційної ради Товариства «Славутич» Олександра Руденка-Десняка, який у своєму слові розказав багато цікавих моментів з життя українців у Москві та на терені Російської Федерації. Вказав на багато різних труднощів, які має українська меншина в Росії. Українська діяспора на Сході потребує окремої уваги й допомоги. Чи сьогодні молода українська держава буде здібна і спроможна цю допомогу подати, трудно сказати, а тим більше під сучасну пору, коли є багато різних першочергових завдань до виконання. Такі виступи і їм подібні вказували для учасників форуму про складність проблем української меншини у розсіянні. Ці проблеми зовсім інші від української діяспори на Заході. Найбільше відчутними є економічні проблеми, які не можна легко розв’язати.

О дванадцятій годині дня, того ж 21 серпня, на останньому поверсі палацу культури «Україна» відбулось пресове звідомлення з проведених нарад Форуму для закордонних журналістів, яким провадив начальник відділу інформації Міністерства закордонних справ України Володимир Л. Чорний, а також відповідав на питання Іван Драч.

Після обіду дальше проводились наради. Виступали з короткими промовами поодинокі особи. Серед них виступав генеральний секретар закордонних справ УГВР Микола Лебедь, який розказав про дію українського резистансу під час Другої світової війни. Далі виступали Іван Драч, Павло Попович (Москва), Дмитро Павличко, Богдан Гаврилишин, Василь Маркусь, Павло Мовчан, Олександр Гарканець (Казахстан), Мирослав Маринович,Юрій Колєсніков, Лариса Скорик, Вячеслав Чорновіл, Михайло Горинь, Костянтин Морозов, Юліян Тамаш й інші. Післяобідня сесія тривала до шостої години вечора. Треба відмітити, що це було велике перенасичення виступами. Слухач не мав фізичної спроможности всього схопити. Серед виступаючих було чимало таких, які не мали що сказати. Під тим оглядом організатори були замало селективні. На жаль, мало з виступаючих додержувались передбаченого регляменту.

На закінчення першого дня нарад Всесвітнього Форуму Українців відбувся концерт творчої молоді «Рок-Академія» популярної музики «Молода Україна», що відбувся у залі Міжнароднього центру культури і мистецтва. Можливо, концерт сучасної музики не дуже відповідав для цього слухача, але з цього можна було зробити дуже виразний висновок, що під тим оглядом мистецько-музичної творчости Україна не відстає від того напрямку музики на Заході. Слід підкреслити, що програму концерту розпочато молитвою і молитвою закінчено, що також має свою вимову.

Другий день нарад, себто 22 серпня, до обіду відбувався по секціях, яких було всіх вісім. Кожна секція мала своє окреме приміщення, розкинені по Києву. Якщоб наради секцій були б відбувались в одному будинку, то можна було б брати участь на кількох, а так можна було бути виключно на одній. На секціях обговорювалось багато різних актуальних проблем. Крім цього були «круглі столи», яких було шість, також розкинених по різних місцях. Мені довелось бути на міжконфесійній секції, що відбулась у домі Спілки Українських Письменників. До речі, заля виявилась замалою. Тут в основному зібрались переважно владики, священики, пастирі і миряни різних конфесій, які активно виступили та висловлювали цікаві думки.

Ось деякі думки, що були висловлені на форумі цієї секції. Довше вдумливе слово, треба підкреслити, спонтанне слово, бо до нього не приготовлявся, виголосив о. д-р Іван Музичка. Зайняв слово митрополит Володимир (Сабодан) з Української Православної Церкви, який тепер сидить у Київській Лаврі. Він сказав — наша розмова буде дружня і приязна. У Церкві не було іншого шляху, як іти з своїм народом. Чи хтось змінив наш світогляд? Останньо у церкві чомусь замість Тарасового слова «обніміте» часто чуємо розпни, розпни… Ми розуміємо дію політиків. Ось у Луцьку замкнено церкву, там автокефальники намагались забрати катедру для себе. Де ж тут миротворчість? Церква повинна спиратись на християнських ціннощах.

Митрополит Філарет (Денисенко) у своєму слові наголосив, що у незалежній державі повинна бути незалежна Церква. Знаємо, що у ранніх роках нашого християнства греки старались настановляти своїх митрополитів, але наші князі старались мати своїх, українських владик. Отже йшла боротьба за незалежність. У 1654 р. Росія доклала всіх зусиль, щоб Київську Русь приєднати до Росії. Держава не може бути незалежною, як Церква є залежною. Нагадав, що Українська Автокефальна Православна Церква, що постала у 1918 році, не вдержалась. Нагадав, як по православних церквах виклиналось ім’я Івана Мазепи. Українська Автокефальна Православна Церква Київський Патріярхат бажає відновити, історичний патріярхат…

Патріярх Мстислав сказав, що тут були висловлені цінні думки. Як бачимо, церковні справи є дуже важкі. Український народ є розкинений по цілому світі, а що ми думаємо про державу, про богослов’я… Церква може тільки сослужити з державою, але держава не може вмішуватись у церковні справи. Держава накидає своїх кандидатів, так було в минулому і так є сьогодні. Державі не обійтися без Церкви…

Сергій Білокінь розказав, на основі простудійованих документів, як НКВД нищило християнську Церкву.

Митрополит Максим Германюк ствердив, що ми повинні змагати до цього Господнього «щоб усі були одно». Ми не повинні нікого оскаржувати, нікого не осуджувати, кожний це скаже сам перед Богом. Ми повинні себе шанувати, ми мусимо разом сходитись, себе поважати, молитись і себе взаємно пізнавати. Скажім собі, що ми бажаємо жити спільно.

Мирослав Маринович, відомий дисидент, висловив жаль, що митрополія УАПЦ під час святкування 1000-ліття християнства Руси-України не знайшла спільної мови зі сторони католицької ієрархії… Одна жінка закликала, щоб в першу чергу помирились священики. Знову ж інша жінка з Дніпропетровського звернула увагу, що на 70 відсотків українців немає на своїй землі ні одної української церкви, а всюди панує дух російської церкви. Виступало багато представників євангельсько-баптистських з’єднань, які закликали до молитви.

Безперечно, така міжконфесійна зустріч була б куди більше корисна, якщо б для цього було призначено більше часу, але і це було корисне, що одні на одних подивились і взаємно себе послухали і побачили, як багато треба працювати для того, щоб відродити віру в Христа і змагати до того Господнього — «щоб усі були одно». Час наглив і не давав можливости все якслід передумати й глибинно осмислити, бо треба було кінчати.

У пообідніх годинах у палаці культури «Україна» відбулось урочисте засідання Верховної Ради та уряду України на пошану Дня Незалежности України. На цьому форумі президент Леонід М.Кравчук, у відміну до попереднього дня, виголосив чудову, глибоко осмислену святочну промову, яка викликала бурю оплесків. Після цього запрошено до слова президента УНР у екзилі Миколу Плав’юка, який виголосив річеве коротке слово, стосовне до хвилини часу, відмічуючи факти, чим екзильний уряд займався на чужині, яку проводив працю, щоб належно інформувати чужинецький світ про Україну. Передаючи мандати екзильного уряду президентові України Леонідові Кравчукові, сказав, що з цією хвилиною перестає існувати екзильний уряд УНР. Це справді була зворушлива хвилина, яку учасники піддержали довготривалими оплесками. Після цієї церемонії у вечірніх годинах відбувся величавий концерт, у якому взяли участь багато різних співочо-музичних і танцювальних ансамблів. Це був вияв високого рівня музичного, хорового і танцювального мистецтва. Можливо, було б куди краще, якщо б були обмежились до клясичного хорового і музичного мистецтва, а балет і гопак відклали на інший раз.

На жаль, організатори на неділю, 23 серпня, не передбачили відповідного часу на молитву — Службу Божу, себто на подяку Всевишньому Господеві за всі блага. Незалежно від того, що праці Форуму продовжувались, частина мирян, священиків і владик УКЦеркви зібрались біля церкви на Аскольдовій могилі, і там була відправлена торжественна Служба Божа. В той же самий час також була відправлена Служба Божа під дзвіницею при Покровській вулиці 6, де є офіційна парафія Української Католицької Церкви, парохом якої є студит о. Валерій Шкарупський, яка підлягає юрисдикції Патріярхові Мирославові-Іванові Любачівському. Перша згадана парафія, якої парохом є о. Ігор Онишкевич, ЧСВВ III ступеня, що означає одружений священик, яка невідомо чому підлягає єп. Дмитеркові у Івано-Франківську. Це виглядає трохи парадоксально, але така є дійсність. Можемо поставити питання, що шукає в Києві Владика Дмитерко? Чому о. Ігор Онишкевич поза відомом Глави УКЦеркви Патріярха Мирослава-Івана творить ще одну парафію, коли така вже була і є? Без сумніву, є місце для всіх, але не слід починати історії від себе. Ось у Казахстані шукають і просять священика і не знаходяться ті, що посвятились працювати у Божому Винограднику.

Наради Всесвітнього Форуму у неділю закінчились спільною вечерею. Треба відмітити, що багато виступів на форумі були безпотрібними й зайвими, бо вони своїм змістом нічого не вносили до тієї скарбниці, яка тому рік відродилась — української державности. Це саме можна сказати про виступи у понеділок, 24 серпня, на Софійській площі. Ті, що на Софійській площі, намагались вирішувати дальшу долю України, міняти уряд, закривати прозорі кордони, організувати українську армію і проводити свої особисті чи клікові порахунки, звичайно, помилялись, бо цих питань, які, звичайно, треба вирішувати, але в жодному випадку не на такому форумі. Цей форум на Софійській площі мав заманіфестувати факт, що Україна появилась на мапах світу як самостійна, незалежна українська держава.

На закінчення можна поставити питання, чи Світовий Форум Українців осягнув те, що перед собою ставили організатори? На мою скромну думку, він розминувся з ціллю, але зате був блискавичною лекцією, як улаштовувати подібні імпрези на майбутнє. Учасники форуму роз’їхались з різними почуттями, але залишився незаперечний факт, що молода українська незалежна держава існує, росте і розвивається, може не так скоро, як дехто цього собі бажає, але незаперечно росте, а це є найбільш істотне.

Всесвітній форум українців у Києві закінчився створенням Української Всесвітньої Координаційної Ради (УВКР), до якої делегують по чотирнадцять представників від західньої, східньої діяспор і України. Ця Рада буде діяти між всесвітніми конгресами.

Львів по-своєму відзначив річницю незалежности України

Сотні тисяч львів’ян і околиць відкриттям пам’ятника Тарасові Г. Шевченкові, за спорудження якого боролись довгі, довгі роки, відзначили першу річницю незалежности України. Здавалось, що хмарна з дощем погода переб’є і відстрашить львів’ян, але над сподівання на той час і небо трішки прояснилось, і львів’яни масово заповнили Проспект Свободи і всі сумежні вулиці. Хмари людей прибули, щоб бути безпосередніми учасниками тієї небуденної події, на яку древній Львів чекав сотні років, а водночас з тим, щоб підкреслити і відзначити, що український народ після довгої неволі став господарем на своїй прадідній землі. Це справді ціла симфонія людських почувань, які поруч всієї складности різних проблем молодої — однорічної незалежної української держави були тими промінчиками, які вказували шлях до українського сонця, до кращого завтра.

На Проспекті Свободи майоріли українські синьо-жовті прапори, у етер неслись святочні слова — відкриття посадника міста Львова Василя Шпіцера, святочні промови, молитовні, народні і на слова Т. Шевченка пісні, чудово виконані різними мистецькими ансамблями міста Львова. Це була справді унікальна і незабутня хвилина радости, радостей у житті, довгому і страждальному житті українського народу. Сповнилось ось це Шевченкове: «Будеш, батьку, панувати…».

Можна б тут було говорити про сам пам’ятник, який не всім сподобався, а зокрема українській діяспорі на Заході, але це вже не має значення. Покищо стоїть сам пам’ятник Т. Шевченкові, а фасада, яка буде ще добудована, може додасть певної мистецької завершености і може при тому згубляться соцреалістичні вплив и на мистецьку творчість пам’ятника. На жаль, і тут, у Львові, деякі промовці, а маємо тут на увазі Валентина Мороза, який не відчув духу часу, що це був час не на політику і критику президента Л.Кравчука, але на слово, присвячене великому генію української нації Т. Шевченкові. Поминаючи всі недоліки, Львів гідно відзначив першу річницю незалежности України величавим відкриттям пам’ятника Т. Шевченкові.

У Львові відбувся Світовий Конгрес Мирян

Світовий Конгрес Мирян, що відбувся у Львові у будинку Профспілок, при вул. Володимира Великого 50, слід також розглядати в аспекті подій відзначення першої річниці незалежности України та перепохоронення св.п. Патріярха Йосифа. До речі, слід підкреслити, що Світовий Конгрес Мирян, що відбувся 25 і 26 серпня 1992 року, є незаперечним плодом зерна, яке засіяв св.п. Патріярх Йосиф. Організаторами Конгресу Мирян були Українське Патріярхальне Світове Об’єднання (УПСО) і Мирянські Організації у Львові, а господарями були львів’яни.

У Конгресі взяло участь сто сімдесятвісім осіб, у тому сто двадцять з України і п’ятдесятвісім осіб з діяспори.

Наради Конгресу, які відкрив депутат до Верховної Ради України і один з членів Оргкомітету по відбутті конгресу Михайло Косів, розпочато молитвою. Продовжуючи, М.Косів привітав Владику Филимона Курчабу, о. Івана Дацька і голову Львівської Ради Миколу Гориня, які зайняли місця у президії, присутніх отців та всіх учасників. «Вчора, — сказав М. Косів, — ми святочно відкрили пам’ятник Т.Шевченкові, закінчивши одну фазу наших змагань, сьогодні ми ставимо черговий крок у релігійно-церковному житті і стоїмо перед похороненням св. пам’яти Патріярха Йосифа».

Після відкриття Конгресу Владика Курчаба прочитав привітання від Патріярха Мирослава-Івана, яке друкуємо на іншому місці. Микола Горинь привітав конгрес від Львівської обласної Ради, підкресливши, що на шляху нашої національної і релігійної незалежности впало багато жертв, яких трудно почислити. Сьогодні покладаємо великі надії на зародок мирянського руху в Україні, перед яким стоять важливі завдання. Голова УПСО Василь Колодчин, який також зайняв місце в президії, склав щире привітання для учасників конгресу, підкресливши, що ми, тут присутні, а ще більше неприсутні, є духовими дітьми світлої пам’яти Патріярха Йосифа і зійшлись тут, щоб спільними силами продовжувати візію й ідеї Патріярха Йосифа. Після привітів предсідник М. Косів попросив цілу низку осіб до почесної президії. Дальше слідували запляновані доповіді.

Першу доповідь на тему «Релігійне відродження в Україні як один із основних факторів розбудови української незалежної держави» виголосив Михайло Косів. Доповідач проаналізував ситуацію релігійного питання в Україні, яка вона була в далеко і близько-минулому і яка під сучасну пору. Підкреслив, що українське політичне життя багато покладало на духовно-релігійне відродження. Підкреслив, що до релігії повертаються вчорашні атеїсти-комуністи. Відмітив, що на Україні є біля 170 костьолів. Доповідач цікаво схопив і представив релігійно-церковні питання в Україні.

Отець д-р Іван Дацько у своїй доповіді на тему «Легалізація Української Греко-католицької Церкви: проблеми й перспективи» підкреслив, що легалізація стала більше академічною, але дійсність є іншою. За все те, що сьогодні маємо на релігійно-церковному полі, ми можемо тільки завдячувати Божому Провидінню. Сьогодні УГКЦерква начисляє п’ять мільйонів вірних. Слід зупинитись над питанням про відношення держави до Церкви, про дипломатичні відносини Ватикану з нашою Церквою та в загальному з Україною. Поставив питання, як нам прямувати до релігійної єдности в Україні. Марґінесово згадав про велике число абортів й проблеми корупції та хабарництва, що сильно негативно впливає на розвиток соціяльного життя. Без сумніву, треба б також визначити ролю української діяспори. Церква сама без уряду не може переводити більших проектів. Доповідач підкреслив, що коли Церква буде тісно співпрацювати з мирянами, то наш екуменізм буде успішним.

У міжчасі Конгрес обрав комісії: до номінаційної обрано Романа Чмелика, Олександра Пришляка, Івана Гречка; до статутової обрано Олександра Пришляка, Михайла Косіва, Василя Колодчина, Ярослава Гавриха й Ігоря Матушевського; до резолюційної обрано Миколу Галіва, Рому Гайду, Сидора Тимяка, Лесю Храпливу-Щур, Леоніда Рудницького, Василя Маркуся, Костюка і Юзьківа.

Д-р Дмитро Степовик, відомий з своїх писань та виступів на релігійно-церковні теми, говорив про «Проблеми християнського екуменічного руху в Україні». Доповідач чітко визначив проблеми Церкви, вдаючись до богословських критеріїв. Висунув думку, що атеїзм є також своєрідною релігією, бо посідає деякі релігійні елементи. Також відмітив, що в останньому часі миряни перебирають принципи душпастирювання, а особливо і наполегливо шукають спільної мови і активно проводять екуменізм у нашій Церкві, підкреслюючи, що всі ми є православні по вірі і католики по любові. Католики повинні перестати критикувати православних. Ми повинні дальше змагатись за визнання патріярхату УКЦеркви у Римі, продовжувати екуменічний рух, не вносити місцевих конфліктів до Церкви. Висловлені думки Д. Степовиком заслуговують на окрему увагу, бо це дорога для того «щоб усі були одно».

Отець Мирон Бендик у своїй співдоповіді на тему «Легалізація Української Греко-католицької Церкви: проблеми і перспективи» підкреслив, що треба дальше змагати до повної регабілітації Української Католицької Церкви, як також порушив пекуче питання церковної власности, яка була перед 1946 роком. Тоді всі церкви в Західній Україні належали і були власністю УКЦеркви. Розв’язка цього питання є дуже трудною, але треба шукати різних можливостей, щоб її знайти. Також підкреслив, що деяким наших священикам в Україні перешкоджає комплекс підпільности. Це справді дуже складне питання.

Іван Гречко, що є головою Клюбу Католицької Інтелігенції, говорив про «Християнізацію культури і духовних вартостей в Україні». Доповідач цікаво осмислив свою тему. Відмітив, що наша Церква, а точніше ієрархія, не дуже цікавиться мирянським рухом і не сприяє його розвиткові. Шкода, що немає мирянської преси, яка б могла підносити релігійно-церковні проблеми мирян, підкреслив доповідач.

Першою сесією керував Михайло Косів, а другою Леонід Рудницький. Надзвичайно цікаву і глибоко продуману доповідь архимандрита Любомира Гузара (який не був присутній через смерть мами) на тему «За відродження духовости, за християнську Україну» прочитав Олександер Пришляк. Доповідач підкреслив, що допомога для Церкви — це допомога для нас самих. УКЦерква мусить сьогодні дивитись не на Галицьку частину, але на цілу Україну. Така повинна бути візія нашої Церкви. Ми можемо ставити перед собою питання, чому Господь дозволив на такі великі наші жертви? Відповідь на ці й інші питання дає нам ясну картину, як далеко ми є позаду у богословському відношенні. Треба пам’ятати, що вороги Церкви не знищать її, бо це Божа Установа.

Отець д-р Іван Музичка говорив про «Ідею українського патріярхату в житті та діяльності Блаженнішого Патріярха Йосифа Сліпого». Слід підкреслити, що доповідач о. Іван Музичка належить до тих небагатьох священиків, який вміє словами кольоритно накреслити ситуації, проблеми і силюетки людей. Доповідач розгорнув широке полотно, на якому барвисто представив широку творчість Патріярха Йосифа та його унікальну візію про УКЦеркву.

Д-р Михайло Димид, як знавець канонічного права, говорив на тему «Канонічно-юридичне завершення процесу формування нашої Церкви, усталення її місця у Церкві Вселенській». Доповідач до цих питань підійшов з правної точки зору. Він відповідними прикладами і посиланнями на документи доказував, що УКЦерква повинна була вже давно мати своє патріярше завершення.

Проф. Василь Маркусь доповідав на тему «Принципи побудови стосунків поміж Церквою і державною владою». Тема важлива, і доповідач її цікаво представив. Доповідач оправдано обстоював, що держава не повинна втручатись у церковні справи.

На другий день конгресу доповідали: Василь Колодчин про завдання мирянського руху, а Микола Галів — «Для чого створюється мирянські організації у світі. Їхня мета і принципи діяльности». Рома Гайда з’ясовувала питання поновного входження українських релігійних організацій у світові структури мирянських організацій. Тут в першу чергу йшлось про відому міжнародню організацію «Пакс Романа». Цікаво представив ролю мирян в Українській Католицькій Церкві о. мітрат Роман Ганкевич. Про досягнення і проблеми добродійної організації, відомої під назвою «Марійський рух», в Україні доповідала Стеф. Шабатура. Д-р Борис Ґудзяк говорив на цікаву тему — участь молоді у церковно-релігійному житті. Треба радіти, що участь молоді в релігійно-церковному житті в Україні без порівняння є більшою, як у діяспорі. Леся Xраплива-Щур говорила про християнську родину і ролю в ній жінки. Про суспільну етику та християнську соціяльно-економічну програму в пристосуванні до української дійсности доповідав проф. Володимир Мокрий. Кінцевою доповіддю була «Українська Церква і громада у світі», яку виголосив Роман Кравець.

З повищого видно, що Світовий Когрес Мирян заторкнув широкий вахляр релігійно-церковних проблем. Слід завважити, що програма, поза всяким сумнівом, була перенасичена. Дослівно не було часу на обговорення хоч деяких питань, а це велика шкода, бо напевно дискусія і форма запитань були б увипуклили і доповнили не одну з виголошених доповідей.

Під час другого дня нарад був учасником конгресу патріярший архимандрит о. д-р Іван Гриньох, довголітній співробітник Патріярха Йосифа, якого привітав предсідник нарад Михайло Косів. Отець Іван Гриньох щиро привітав учасників конгресу, підкресливши, що нам треба постійно переображуватись, як про це говориться у празник Переображення Господнього. Наша Церква не є Церквою Галичини, але Церквою вселенського християнства. Христова Церква вічно переображується, оновлюється і є живою творчою Церквою.

Олесь Пришляк зреферував статут створеної нової організації: «Світовий Християнський Конгрес Української Греко-католицької Церкви».

Після прийняття статуту обрано управу, якою керуватиме двоє співголов, якими є Михайло Косів — Україна і Василь Колодчин — діяспора, США, заступниками голови обрано Ігоря Матушевського — Україна й Олега Гнатюка — Польща, секретар — Роман Чмелик —Україна, скарбник — Ганна Іваниць — Україна і двоє членів: Борис Ґудзяк — США і Богдан Трояновський — Україна.

Передбачена також Головна Рада, до якої мають делегувати своїх представників мирянські організації в Україні і діяспорі. Число делегатів визначає статут. До Контрольної Комісії вибрано: Анізія Кравчук, Мельник, Р. Кравець, М. Гуменюк, М. Косів і Анна Мороз. У Конгресі взяло участь 180 осіб, у тому 120 з України і 58 з діяспори.

Микола Галів прочитав випрацьований резолюційною комісією текст резолюцій, які за незначними завваженнями прийнято. Текст резолюцій друкуємо на іншому місці. В імені Конгресу Василь Колодчин висловив щиру подяку Оргкомітетові, а зокрема Лесі Крип’якевич, за її особливу дбайливість та організаційну підготовку. Конгрес закінчено молитвою.

У патріяршій палаті катедри св. Юра, о годині 6 вечора відбулася авдієнція учасників Конгресу у Патріярха Мирослава-Івана. Обидва співголови, Михайло Косів і Василь Колодчин, поінформували патріярха про відбутий Світовий Конгрес Мирян, який закінчився створенням Світового Християнського Конгресу УГКЦеркви. Після цього Патріярх Мирослав-Іван подякував за інформацію, розказав про проблеми Церкви та спроби за визнання Апостольською Столицею патріярхату нашої Церкви. На закінчення Патріярх побажав обраній управі Світового Християнського Конгресу успіхів у праці та уділив усім патріярше благословення.

Відбувся у Львові сьомий з черги З’їзд делегатів УПСО

27 серпня 1992 р. у Львові у залі Профспілок, при вулиці Володимира Великого 50, відбувся сьомий з черги з’їзд делегатів Українського Патріярхального Світового Об’єднання, у якому взяло участь двадцять один делегат та гості. З’їзд відкрив голова УПСО Василь Колодчин, привітавши учасників з’їзду, та попросив о. мітрата Романа Ганкевича провести молитву. З’їздом керувала президія у складі: Олександер Пришляк — голова, Роман Кравець — заступник, Василь Никифорук і Оксана Тарнавська — секретарі. Після прийняття порядку нарад обрано комісії: до номінаційної увійшли Ярослав Гаврих, Микола Когут, Леся Храплива-Щур, Олександер Пришляк, Іван Бобин; до верифікаційної увійшли Рома Гайда, Антін Ґралюк і Сидір Тим’як; до статутової увійшли Роман Кравець, Василь Маркусь, Сидір Тим’як; до резолюційної увійшли Микола Галів, Рома Гайда і Василь Колодчин.

З огляду на обмежений час уступаючі члени управи склали дуже короткі усні звіти, а письмові були передані до секретаріяту. Першим звітував голова Василь Колодчин, який підкреслив, що його праця була складною, бо приходилось робити різні поїздки до Англії, Австралії, Канади і двічі на Україну, відмітив відбуті засідання та участь у різних спільних громадських акціях. Микола Галів склав звіт з редакційної праці, вказуючи на труднощі у праці, а також сказав кількома реченнями про працю адміністратора д-ра Володимира Пушкара, який хоч був у Львові, але занедужання недозволило йому особисто скласти звіту. Леся Храплива-Щур склала звіт з пресової референтури. Був прочитаний звіт Контрольної Комісії Ігоря Гайди з переведеної контролі, у якому була подана пропозиція на уділення абсолюторії. Дальше слідували короткі інформаційні звіти з поодиноких країн. За Австралію звітував Антін Ґралюк, за Англію — Роман Кравець, за Бельгію Микола Когут, за Німеччину Іван Бобин, за США Рома Гайда, за Канаду о. мітрат Роман Ганкевич, за Союз Братств і Сестрицтв Василь Маркусь. Дальше слідувала коротка виміна думок над заслуханими звітами.

На внесок Контрольної Комісії, піддержаний у залі, уділено абсолюторію уступаючій управі УПСО. Тому що обрані комісії, такі як статутова і резолюційна, не мали можливости працювати, прийнято пропозицію резолюційної комісії, щоб з’їзд УПСО прилучився до прийнятих резолюцій, які були прийняті Світовим Християнським Конгресом УГКЦеркви. Пропозицію прийнято, а статутова комісія буде працювати між каденціями. Номінаційна Комісія подала наступний склад управи УПСО: Василь Колодчин — голова, Мирослав Лабунька (США), о. Роман Ганкевич (Канада), Роман Кравець (Англія), Юрій Конюшко (Австралія) — заступники голови; Володимир Баран (США) — секретар, Анатоль Ромах (США) — скарбник, Леся Храплива-Щур (Канада) — пресова референтка; члени ради: Антін Ґралюк (Австралія), Антін Хлопецький (Аргентіна), Ярослав Гаврих і Маркіян Шептицький (Англія), Іван Бобин (Німеччина), Оксана Бережницька, Рома Гайда, Дарія Кузик, Василь Маркусь, Василь Никифорук, Олександер Пришляк, Леонід Рудницький, Сидір Тим’як (США); Мирон Барабаш, Мирослав Гладишовський, Методій Кінах, Павло Копачівський, Степан Петелицький, Роман Рожак, Ярослав Сиваник (Канада), Кирило Митрович (Франція), Союз Братств і Сестрицтв Омелян Басюк (США). Контрольна Комісія: Ігор Гайда (США) — голова, Юрій Буцяк (Англія), Рома Дигдала і Любомир Калинич (США), Іван Равлюк (Англія) і Оксана Тарнавська (Австралія). Товариський Суд: Микола Кушпета (Канада) — голова, Михайло Василик (Аргентіна), Михайло Марунчак (Канада), Богдан Шарко (Німеччина), Микола Щупляк (Англія).

Редактор «Патріярхату» — Микола Галів, адміністратор — Володимир Пушкар (США). Номінаційна Комісія: Іван Бобин, Ярослав Гаврих, Микола Когут, Олександер Пришляк і Леся Храплива-Щур. Запропонований склад був прийнятий. Голова Василь Колодчин подякував за вибір і з’їзд закінчено молитвою, яку провів о. мітрат Роман Ганкевич.

(Продовження з ч. 6 за червень 1992 р.)

Пляни подружнього життя

Одне дівчатко, коли показали йому вінчальну світлину тітки, пояснило: «Це тета й вуйко йдуть до церкви… хреститися». Це не лише жарт, з якого мала досить потіхи вся родина. Це «правда із невинних уст»: молодята на початку подружнього життя справді — мов новонароджені, здивовані новими обставинами, а то й новим образом світу, який їм нараз відкривається, присоромлені й безпорадні. До того ж взаємне захоплення показує їм усе майбутнє життя в якнайкращому світлі, нераз далекому від дійсности. А одначе сама ця нова дійсність стоїть із ними віч-на-віч і ці перші «медові» тижні й місяці — це рівночасно період, до якого слід віднестися з якнайбільшою увагою. Це той час, коли встановлюються перші закони й приписи спільного життя. Легшого й радіснішого, тому що воно спільне, а рівночасно й куди складнішого, як досі.

Розважно й доцільно це, що звичай дозволяє молодятам у той час на безжурне, хай би й коротке дозвілля, ще й на самоті. В той час роботи їм надто багато. Це ж час плянування і то вже не в мріях, а з реальним прицілом на найближче майбутнє.

Кожен плян мусить мати свої передумови, своє теоретичне оправдання. І на цьому тут головно зосередимося. Практичні подробиці самі випливають із нього.

Родина, про яку ми тут говоримо, — це християнська родина в повному цього слова розумінні. Не лиш із хрестом та іконами на почесному місці в хаті, не лиш із сумлінним виконуванням усіх релігійних обов’язків, спільно та з охотою. Це лише зовнішні знаки внутрішньої постави, визнання авторитету Божого та своїх зобов’язань супроти Нього. Слова Божественного Спасителя «Де збереться вас двох чи трьох в ім’я Моє, там Я буду з вами», це саме й найглибша суть християнського подружжя. Християнські основи життя родини — не лише у зовнішніх знаках та практиках. Вони можуть бути так легко ознакою зовнішнього — пустоти, а то й фарисейства, що йому Господь не жалував докорів і осудів. Хоч не без значення вони, бо постійний погляд на святі зображення сам по собі викликає відповідну застанову. Що ж до практик, то сказав св. Ігнатій Льойоля: «Практикуйте, а віра прийде».

І справді, якщо молодята входять у подружжя з не зовсім твердими релігійними переконаннями, то саме в тому вони повинні утверджувати одне одного, а коли треба, то й лагідно й тактовно нагадувати: «Чоловік освячується в жінці, жінка освячується в чоловікові», — каже великий знавець людської, зокрема подружньої проблематики св. Павло в листі до коринтян. Це й сходиться із нашим попереднім ствердженням про те, як люди в подружжі перебирають одне від одного як глибокі засади, так і зовнішні звички. Тією дорогою вони й повинні впливати одне на одного, а спільно старатися про поглиблення свого релігійного життя. Не лише молитвою, участю в Богослужбах, спільним прийманням Святих Тайн, які, поза своєю духовною вартістю, дають такі прекрасні почуття справжньої духової і духовної спільноти подругам, зв’язують їх ще міцніше. Але теж і частими розмовами про надземне (про земне й буденне говориться так багато, без окремого наміру!) духовним читанням, спільними розважаннями.

Це їх внутрішнє найспільніше життя, і нікому до цього вмішуватися. Бо так часто зустрічаємо, навіть зі сторони добрих християн, критику «надто побожних», із легким підозріням фарисейства, бажання похвалитися своїми чеснотами перед другими. Правда, як про всі інші інтимні справи, про це не слід говорити багато між людьми. Але ж в душі — це не перешкода для росту побожности, бо й немає їй меж. «Я готова знести те, що мене називають «девоткою», за всі ті духовні потішення, що їх дістаю», — казала Софія Шептицька. І Господь нагородив її величчю її сина — Слуги Божого Андрея.

Так, бо релігійність подругів та всі чесноти, з якими вони йдуть в парі, це не лише для них самих, не лише на те, щоб дім їх став місцем прикладення обильних ласк Божих, але й на те, щоб майбутні їх діти знайшли в житті незрушиму й певну опору в християнських традиціях батьківського дому.

Подібне можна сказати і про вдержання родини й дому — якнайбільш українськими. Бо вірність Батьківщині, де б не жили її діти, походить у прямій лінії із промислу Божого. Це ж Божею волею народилися вони дітьми цього, не іншого народу. І Бог наказав «шанувати» не лише своїх безпосередніх предків, але й спадщину тих безчисленних поколінь, яку залишили людині цілі віки її історії. Історії змагань, пожертв, злетів та поразок. Таке розуміння цієї справи можемо знайти в неодному місці писань Великого Мужа Божого Провидіння, Митрополита Андрея. Вони для нас найавторитетніші. Але дуже подібно, про зв’язок Четвертої Заповіді із вірністю своєму народові сказав власне українцям, при нагоді святкування нашого Тисячоліття християнства в Ченстохові Примас Польщі, Кардинал Юзеф Ґлемп.

І тут знову тризуб чи портрет Тараса Шевченка на стіні — це видимий знак цілого наставленя дому, не прикраса на показ. Український дім — це твердиня українства серед чужого моря. Тут воно зберігається, розвивається, передається наступним поколінням. В першу чергу, українською мовою. Тут можна б сказати особливо багато. Бо в заморських поселеннях вона безпросвітньо марніє й заникає під гул теорій, що вона ніяк не значуча, що «можна бути добрим українцем і без мови». І в українській землі, дарма, що її відродження розпочалося саме обороною української мови, і там насильна русифікація причинилася до такої кількости «неукраїномовних українців», що провідні українські чинники мусять погодитися і з цією дійсністю. А втім мова — це вияв і носій національного духа. Народ формує вислів свого відношення до життя у мові. А мова формує думку народу. Мова — це щось живе, дійсне, Богом дане — і не людям його вбивати. Під карою гріха, під силою совісти.

Тому й проголосив Світовий Конгрес Вільних Українців спершу рік 1989 — Роком Української Мови, а опісля і декаду 1990-1999 — Декадою Української Мови. Тому, що це справа дуже нелегка серед чужого моря. І що дальші покоління народжуються поза рідною землею, тим важчою вона стає. Тим легше вивчати молодим найчужіші мови, спеціялізуватися у найбільш складних ділянках науки й техніки, але вивчення своєї власної мови стає для них щораз більшою неможливістю. І українська родина повинна зрозуміти цю небезпеку та протиставитися їй. Постійним вживанням рідної мови, наявністю української бібліотеки теж не лише на похвалу перед гостями, щирим й глибоким зацікавленням усім українським життям. Не лише «щоб знати», але й щоб діяти, почуватися відповідальним за долю українства. Ми ж знаємо, в яких обставинах сказав на початку віків Каїн: «Хіба ж я сторож мого брата?». І що це значило? Українська родина — це власне сторож українства і цього свого післанництва вона не сміє зректися, якщо не хоче заперечити самої себе.

Бог і Україна — хоч, може, ці гасла вже й дещо збуденніли через часте уживання, але в повному їх розумінні та в повній їх суті — вони, одначе, є тою скелею, на якій безпечно будувати дім української родини, щоб встоявся він проти всіх негод життя.

Матеріяльне і буденне

Можна і треба говорити чимало про ідеальні духові й духовні сторінки подружжя, але ж цілість його існування таки включає і матеріяльні справи, і проблему прожитку та влаштування «родинного кубелечка» і на тривалій фінансовій основі. І це теж, зрозуміло, предмет обговорень та узгіднень поміж подругами на початку їх спільного життя.

Християнство має відповідь на те питаня, в «пільних лілеях», тобто у заклику не турбуватися понад міру цими аспектами життя. Але ж матеріяльне забезпечення родини, зокрема дітей, — це обов’язок, дійсний і невідкличний. Працьовитість, наполегливість у здобутті гроша, коли засоби до цього чесні, — це теж чесноти. Зокрема ще велика чеснота — ощадність, розумне та доцільне використовування дібр, які мається. Добрий господар, а ще більше господиня, не викинуть нічого, не дозволять змарнуватися нічому. Все ж, що маємо, дар Божий. І коли людина, як ми вже згадували, має право «підпорядковувати собі землю», то, безумовно, несе і відповідальність за неї. Про це починають щораз більше говорити у зв’язку із щораз небезпечнішим занечищенням землі відпадками. Про можливість і потребу ощадної, розважної господарки. Розкидати бездушно матеріяльні добра — це нещастя, як нераз представляють, це небезпека для людського характеру, це шлях до упадку.

Ніхто не вважає неправильним, щоб людина задовольняла свої матеріяльні потреби. Але велике і дуже непевне питання, як далеко ці потреби дійсні й оправдані, а де починається нерозумна вимогливість. Вона, на жаль, у нас, як і в нашому оточенні дуже в моді. «Щоб додержати кроку Джансонам», як це каже відома в англомовному світі приказка. Щоб похвалитися, щоб надати собі більшої поваги. І, знов же на жаль, так часто падуть жертвою цих забаганок дійсні вартості. Нераз молоді люди, готові під кожним поглядом до одруження, зволікають, «поки доробляться власної хати». Нераз через те батьки відчужуються від родини, матері мусять працювати, залишаючи виховання дітей вулиці й телевізорові. А вже одне із найгірших — це бездушна праця молодих, фізична чи на послугах, яка нераз доводить і до поганого товариства, і до справжнього упадку. «Я мушу працювати, бо батьки дадуть мені лише те, що мені потрібне, а я хочу мати те, чого я хочу», — висловила це, може і несвідомо, але особливо влучно одна учениця. Друга можливість була провести літо в таборі, серед українського товариства, на зміцнення тіла й духа…

А вже беззастережна і невідклична правда у справах матеріяльних дібр — це необхідність добродійности. Як неправильне бездушне розкидання дібр, здобутих важко (чи, може, навіть без труду), так тим гірше затримування всього собі, без уваги на потреби ближнього. Тим грішили багачі із притч про нерозумного, який бажав ужити своє добро, щоб «їсти, пити й веселитися», як і про багача, який не знав убогого Лазаря. І в решті, із позитивного підходу, сказав апостол Павло: «Бог любить охочого жертводавця».

Так, куди більша хвала родині, коли вона, наприклад, оплатила студії новому священикові, ніж те, що їздить найновішим моделем авта. Куди більша повага того, хто зафундував якесь корисне й потрібне видання, ніж того, хто чваниться, скільки грошей він видав на якусь екзотичну подорож.

У наші часи навіть Церква нераз знижує тут вимоги до того, «що нам зайве». Але цим не варто обмежуватися. Бувають часи та обставини, коли треба не лише жертви того, що зайве, а треба таки зректися того, що, може, справді і потрібне людині чи родині. Щоб здобути вищі, неоцінимі просто вартості: духовні плоди звершення чеснот, благословення з висот. І, може, і не в останній мірі, щиру вдячність і добру пам’ять у людей. Хоч не завжди її можна добитися. І зректися її — теж чеснота, за євангельською порадою «нехай не знає ліва рука…».

Не слава «незміренних багачів», а щедрих добродіїв-меценатів повинна бути метою української християнської родини. Бо потреби до цього існують постійно. Від скривджених навіки дітей Чорнобиля до необхідности розбудови церковного й національного життя в діяспорі, а ще більше сьогодні в Україні. Ні Церква, ні українська спільнота не мають адміністративного, ні карального апарату, який збирав би примусові податки та так їх забезпечував. Такий стан бував у нашій історії лише дуже нечасто й не на довго. А так, нашу історію підбудовувала матеріяльно лише добра воля та зрозуміння потреб громади в поодиноких членів Церкви й народу. І це одна з найкращих традицій, яку необхідно зберігати і плекати, як свій особливий привілей кожній українській родині.

Може, й не місце тут, коли говоримо про початок і розвиток родинного життя, згадувати про кінець і смерть. Але до второпних і розумних господарів належить забезпечитися і на таку можливість, яка остаточно таки колись прийде. У завіщанні нашої зразкової родини залишиться чимала частина як потребуючим убогим, так і всім церковним та світським установам. Бо скільки ж то народнього добра йде в нічиї руки лише тому, що люди не взяли в час до уваги того, що за словами святого Василія Великого:«Із всіх своїх дібр людина бере на той світ тільки те, що роздала».

(Далі буде)

 

(Продовження з березневого числа)

Добір подругів

Коли отже подружні зв’язки такі міцні й тривалі, коли християнське подружжя заключується на все життя, то зрозуміло, який тут важливий добір подругів.

За якими ж познаками вони добираються? Як вже згадано, чуттєвий потяг, оте «відчуття свого призначення», що про нього так часто говорять молоді люди, може бути нераз і дуже правильним вказівником, але не завжди. Особливо тоді, коли йде він у розріз із іншими, наприклад, як релігійним чи національним підгрунтям людей, із їх розумінням життя й оцінкою порядку вартостей у ньому. У молодому захопленні так легко помилитися, прийняти зовнішні ознаки чи хвилеві настрої за вияви справжнього характеру людини і, як каже народня приказка, «зав’язати собі світ».

Тому й повинні тут мати голос батьки, взагалі старші люди. Голос розваги, життєвого досвіду. Велике, одначе, питання, як далеко цей голос повинен бути рішальний. І знов же були часи й культури, де молодят парували інші люди, не питаючи про їх власну згоду чи уподобання. Це не було згідне із Божою волею, ні зі свободою людини. Ця свобода, шкідлива, коли перебільшена, одначе є правом кожної особовости. Відомий проповідник та знавець молодої душі о. Марко Дирда, ЧСВВ, пояснював молодим, які «бунтувалися»: «Якщо говорите про «вільну любов», то думайте в першу чергу про вінчання, де священик вже на вступі запитує, чи маєте вільну й непримушену волю одружитися з тією саме людиною».

Велика це правда, що молода людина, яка входить у подружжя, це «сирий матеріял». Вона вносить свій духовий посаг (матеріяльний — це не міра оцінки в нашому розумінні!) — свій досі вироблений характер, досі здобуте знання та життєвий досвід, свої погляди. Але відомо, як дуже зміняє подружжя людину. На краще чи гірше. Нерозважні молодята можуть стати нераз дуже запопадливими, коли відчують на собі відповідальність за своє власне життя; а талановита й енергійна людина може нераз заломатися під впливом невідповідного друга чи подруги і навіть вповні змарнувати свої завдатки. Але не берімо таких межових випадків. Просто й звичайно, люди, які живуть разом, перебирають одне від одного чимало звичок, поглядів, «вчаться» одне від одного. Вчаться вичувати свої взаємні настрої, відчитувати думки, кермувати розмовами чи ділами, так щоб були у відповідний час і на відповідному місці. Коротко — вчаться самодисципліни, мистецтва розумного и доцільного ведення життя. Для себе, для друга, для тієї невидимої, але рішуче дійсної вартости, яка постає між ними: для їх родинної спільноти. А в майбутньому, що й найважливіше — для дітей.

Які, отже, напрямні вибрати в цьому, такому ваговитому шуканні й добиранні? Без сумніву, доручати його волі Всесильного. Батьки, матері, бабуні добре й розумно роблять, молячи Бога про добру пару для своїх нащадків. Зрештою, про підготову до подружжя будемо ще говорити ширше. Тут досить сказати, що добір повинен іти в першу чергу за підставовими прикметами людини: за її національністю, релігією, світоглядом, порядком вартостей, які вона визнає. Бо будучи «одною душею і тілом», подружжя в першу чергу не повинно різнитися в основних справах.

Мішані подружжя

Це проблема у наших обставинах, на поселеннях, поміж морем неукраїнців, особливо важча й болюча. Неможливо ж було б виключити дитину в процесі її росту від чужої школи, впливів преси, радіо, телевізії, а далі й праці, професійного життя. Там всюди знаходить молода людина чужомовне й чужонаціональне товариство, спілкується з ним, а отже постає можливість, що в ньому знайде й товариша на все життя. І саме в наших обставинах це, у пригноблюючій більшості випадків, кінчається і повним збайдужінням до українства, повною — будьмо відважні і назовім це по-імені — національною зрадою. Вона ж не менша і не краща від найосновнішої — покинення своєї віри, збайдужіння до того, на чому стоїть — дослівно — ввесь світ і земне та вічне існування людини.

До того ж, коли приходять діти, починається змагання за їх душі, розхоплювання їх в один чи другий бік. А кінчається воно звичайно повним збайдужінням дитини, бо коли її вчать про непохитність двох різних правд, вона сама дійде до висновку, що ні одна із них не правдива. А зовнішній світ так легко приманює своєю поверховністю, шуканням лише матеріяльних дібр і вигід… навіщо ж тоді турбуватися про вартості, на яких не можуть погодитися батьки?

Безумовно, мішаним подружжям треба протидіяти, як далеко це лише можливо. Вони — не лише шкода і зменшення національного людського потенціялу, але й величезне утруднення для самого подружжя. Один розумний батько, великий патріот і громадський діяч, повчав своїх дочок: «Подружжя — саме по собі — нелегка справа. Навіщо його ще ускладнювати релігійними чи національними різницями?!». До речі — дочки послухали, на щастя батькові та собі самим.

Але буває так, що хвиля чужого моря перемагає. Воля молодої людини не поступається ні перед голосом здорового розуму, ні перед відкликанням до емоційних чинників. Доходить до мішаного подружжя. Що ж тоді?

Чимало батьків зуміло здобутися на героїчний чин — зректися дітей, які одружилися поза своєю Церквою та народом. Цей чин настільки героїчний, що його ледве чи можна вимагати від кожних батьків. Правда, може він-заставив призадуматися не одних молодих людей, які були вже на такій самій дорозі — і завернутися. Але поза тим, цей засіб і не дуже правильний. Хоч сталося небажане, якого вже не завернути, бо все ж батьки повинні хоч домагатися церковного вінчання молодят — одначе ще не все пропало. Велика кількість неукраїнських прізвищ між сьогоднішніми учнями українських шкіл та членами, а то й провідниками молодечих організацій вказує безумовно, що можна вдержати українство і в мішаному подружжі. Якими силами і якою ціною — цього, мабуть, ніхто ніколи не зміряє.

Але в усякому разі неукраїнець в українській родині повинен навчитися всього, що зв’язане із релігійним та національним добром його друга чи подруги. Пізнати його вартості із вселюдської точки погляду, вміти пошанувати і навіть жити ним. А вже — це незаперечна, найменша вимога — дозволяти своєму українському співдругові практикувати його чи її віру і виконувати національні обов’язки, брати участь у житті своєї Церкви та громади. І виховувати дітей згідно традицій свого роду та його вартостей.

Бувають випадки, що «приженені» чужинці не лише вповні переймають «закон і віру» своїх супругів, але й своїми зв’язками між сильними світу цього допомагають у змаганнях за нашу правду. Наша історія знає теж чимало визначних українців чужинного роду, як О’Коннори, Русові, Бурггарти… Але це винятки, світлі винятки, а життя слід влаштовувати за нормальним порядком та законами, за найбільшою правдоподобністю.

Але в кожному випадку такий неукраїнець чи неукраїнка для того, щоб здобути позитивне відношення до всіх аспектів українства (власне всіх, а не лише поверховних познак!) мусить відчути, що оточення, в яке вони ввійшли — їм приязне. Такий теж обов’язок батьків і дальшої родини. Безперечно, нема їм причини виявляти надмірної радости чи захоплення, нема причини придобрюватися йому, применшуючи вартість всього, що їм дороге й рідне. Гідна і стримана прихильність — вистачить. Але завіщо ж терпіти батькам і родині такий біль?..

Підготова до одруження

Ми вже згадували, що в подружжя вносить молода людина ціле своє дотогочасне життя — все, що до того часу зуміла здобути. А тим самим і підготова до подружжя починається вже дуже в заранні, майже від колиски. Це — взагалі всі старання, щоб дитина виросла людиною в найкращому розумінні цього слова. Але вибір товариша життя, що його вагу ми вже підкреслили, — це окрема сторінка і вимагає окремої уваги. Тут підготова теж починається вже дуже скоро.

Вже змалку дитина пізнає, що вона не сама на світі. Що є батьки й інші старші, яким можна довіряти й у яких можна кожночасно шукати рятунку в скрутних ситуаціях. Існують і такі ж, як вона, ровесники — друзі, з якими добре гратися. Це початок суспільного життя людини. І тому батьки повинні дбати, щоб дитина змалку бачила таких же самих, як вона, та вчилася з ними співжити, починаючи від мирного поділу забавками.

У ранній молодості приходить життя в більшому гурті – зрозуміло, в школі, клясі чи добровільно створеній «пачці», що в ній молодь спільно використовує дозвілля, але й вчиться пізнавати одне одного, вчиться, що другі знають, ділиться з ними своїм знанням та вмілостями. Нахил до творення таких груп використовують доцільно молодечі організації, щоб гуртувати старших дітей і молодь разом виробляти їх найкращі прикмети духа й тіла. Через добровільну гру, спорт, звернення зацікавлень на корисні й добрі справи. Але це час спільного росту в більшому гурті, ще не парами. Тому розважні виховники остерігають перед (як це звуть модерно) «постійним ходженням у парі». Правда, із малих товаришів дитячих забав виростають нераз особливо гармонійні подружжя, але ж надмірне особисте зацікавлення в ранній молодості ще передчасне й нездорове.

Воно приходить у передбачений час, у віці дозрівання. І тут потрібна велика увага зі сторони всіх дорослих, хто несе відповідальність за молодих людей. В котрийсь, звичайно несподіваний момент, ця молода людина спостереже в товаришеві чи в товаришці молодечих ігор та загадок особу протилежної статі, яка через те може бути їй особливо цікавою. 1 тут ніколи не досить уваги та старань, щоб це пізнання та початок того нового зацікавлення проходили на належному рівні. Традиція віків, в тому зокрема багата поетична духовість нашого народу створила в цій то ділянці безліч способів та засобів, щоб змалювати, прикрасити ці перші юні та світлі почування.

«Ой, піду в лісочок та вирву листочок,
Та покрию мого милого слідочок...» — це лише один із прикладів.

Юна любов — це мрія і поезія, це бажання на віддаль, бажання чисте та добре. Поезія всього світу побудована на тому багатстві почувань і мрій.

Але саме в тому віці заходить і небезпека, що нерозважна молодість сама знищить цю найкращу свою весну — передчасним конкретним підходом до справ міжстатевих відносин. Так впливає все зовнішнє оточення, навіть школа, нераз хоч би католицька. Трапилося, що в українській школі, коли вчителька змальовувала відносини між Тарасом Шевченком та княжною Варварою Рєпніною (як відомо, це була «чистої води» ідеальна, безплотна любов), але згадала, що не було мови про подружжя через соціяльну нерівність, одна учениця, вихованка манастирської школи, вигукнула із обуреням: «Ви хочете сказати, що вони… жили грішно?!». Про чисту, духову і одухотворену любов вона, очевидно, ніколи не чувала.

А життєва дійсність вимагає, щоб молода людина пережила повністю період цієї незайманої романтики познайомилася спершу з моральними й естетичними сторінками цих відносин, поки, в добрий час та з доброю підготовою, дійде до них самих. Тоді ж ця краса освітлить та покаже їй у правильному образі і всю життєву дійсність.

І коли вже молода людина дійде до відповідного віку, «стає на порі», знов основне питання, в якому товаристві вона перебуває. Бо з ширшого товариства вибирається того одного. І молода людина дуже чутлива на погляди і опінію цього свого товариства. Це треба пам’ятати тим, хто опікується молоддю, та тактовно, «невидно» старатися про добре товариство, яке плекатиме нахили росту, а не упадку.

Приходить колись у житті людини і цей чи ця «одинока й незамінна». І до того вибору, що його вагу ми вже підкреслили, молодець чи дівчина повинні бути готові, знаючи, хто й чому повинен стати їм другом на все життя. Правда, ледве знаходяться в реальному житті вимріяні ідеали, але велика це мудрість (та ще з боку молодої, чуттєвої людини) знати, з чого можна зректися в користь можливостей, а котрі вимоги невідкличні. Не треба й окремо згадувати, що до тих невідкличних вимог належать у першу чергу вартості людського духа і спільність у них, на чолі з єдністю релігії й національности. В них же включений і добрий, чесний характер людини, бо немає безхарактерного доброго християнина. Далі ж щойно приходить рівність інтелектуального розвитку, спільність зацікавлень та ще дуже багато чого…

Час залицяння для молодих зворушливий та довгопам’ятний, хоч нераз і болючий, бо не завжди стається той добір зразу та не завжди доводить до бажаного кінця. Але одно певне: навіть вже наречені, що обіцяли одне одному подружжя, мають провести цей вирішний час підготови у повній чистоті. Це їх перша спільна, велика власність. В її атмосфері може успішно пройти взаємне, глибоко людське пізнання, узгіднення поглядів та життєвих плянів, від всеохоплюючих аж до навіть побутових, про влаштування щоденного, домашнього життя. Бо хоч життя може нераз зовсім безжалісно змінити ці пляни, але тим неменше вони потрібні. Щоб подружжя знало свою мету та змагало до неї, як лиш можливо. А мріяти й бажати цього, хоч нераз і не зовсім здійснимого, — це право молодости. Це й щастя і краса періоду нареченства.

Одруження

Коли ми вже з’ясували собі вагу подружжя, стає ясним, яка це велика й вирішальна хвилина, коли доходить до самого моменту одруження. Його ж і Церква підносить до величі Тайни і благословить прекрасними молитвами, окружує глибокими символами, такими як безконечні, без початку й кінця — вінець та перстень; як батьківське благословення іконами.

Знає вагу «весіллю» і народня мудрість, і традиція. Із вишитими символами життя, рушниками, із «святим хлібом», короваєм та гільцем — деревом життя, із цілою високо поетичною та драматичною весільною дією, з безконечним числом пісень. Не диво, бо нарід, навіть ще у стадіях своєї національної підсвідомости, розумів, що йдеться тут не лише про двоє членів спільноти, а про продовження, щасливе та успішне процвітання роду й народу.

Тому весілля було й справою цілої громади, ближчої і дальшої родини, всього села, яке бавилося, радувалося, бажало й обдаровувало з такої нагоди нераз і цілий тиждень.

І ці прекрасні традиції варто зберігати в міру спроможностей і сьогодні. Хоч і наперекір чужим, панівним у нашому неукраїнському середовищі. Ці звичаї не лише не наші вони визначно зкомерціялізовані та пристосовані не до нашого розуміння подружжя і одруження.

Молодята в такі хвилини, зовсім зрозуміло, зворушені, розгублені і потребують допомоги й проводу. Тому й доцільно, що їм всі призначають якнайбільше уваги й прихильности. Це їх і скріпить у майбутніх нових обов’язках і труднощах, це зв’яже їх ближче з їх рідним підложжям.

І справді, добре й розумно роблять батьки, рідні, товариші й товаришки, коли справді оформлюють молодятам цю незабутню хвилину врочисто й достойно. Але власне достойно — не з непосильни­ми витратами, чи вже ніяк із надміром алькоголю. А за те із естетичним, стилевим, хай і скромним влаштуванням цього свята, із щирими, змістовними промовами, вартісними дарунками, такими, як українські книги чи твори українських мистців, може і з добірною мистецькою програмою. І з багатими дарами з тієї радісної нагоди: потребуючим чи на церковні й громадські цілі, згідно з великою життєвою мудрістю, що «тим більша радість, чим більше людей має причину радуватися».

Бувають і сумні випадки, що після гучного весілля — подружжя розпадається. Болюча це неспівмірність. А тому треба звернути особливу увагу, щоб усе, що торкається весілля, одруження, справді скріплювало молодят у їх взаємній вірності та вірності їх родовому корінню і законам.

(Далі буде)

Сьогодні починають все більше говорити в католицькій Церкві — про можливість одруженого духовенства. Розважають всі «за» і «проти». Для Заходу це — небувала новина. А в нас було воно звичаєм і правом, що його підтвердила й запевнила нашій Церкві — Берестейська Унія. Так було від віків: у селі отець парох (званий з-польська «єгомосцем», але зміст цього слова був суто український). І була його численна родина, осінена ласкою дружини — «їмосці». Саме це відповідало способові сприймання та мислення українця — надавало парафії достойности, а прихожанам — почуття порядку, спокою, безпеки.

Саме тепер, коли питання одруженого священства стає таким актуальним, хочеться згадати одну галицьку «їмосць». Не таку визначну, як Наталія Кобринська чи інші піонерки українського жіночого й громадського руху. Не з тих, що про них так широко і вміло пише Марта Богачевська-Хом’як, до речі, теж внучка священика. Ні, вона провела свій працьовитий вік скромно, відома хібa тільки як дружина, мати, бабуня.

Була дочкою, внучкою, правнучкою і хто знає ще, до кількох поколінь священичої родини належала. Закінчила чотири народні кляси, бо парафія не була з багатих, а численні брати мали беззастережне право на вищу освіту. Але від хвилини, коли опанувала читання, — читала без перестанку в кожну вільну хвилину. Заручилася в вісімнадцять років, зрозуміло, теж із поповичем із сусіднього села. Той, ще богословом, вніс був на семінарійному святі тост у честь Івана Франка і трохи не втратив через те права на дальші студії.

Починаючи із сотрудництва в її батька — теж, як звичай велить; потім припала отцеві парафія з двома церквами на Підгір’ї. Ще в батька, в невеличкому містечку, молодий сотрудник розворушив цілу парафію: хори, читальня, драматичні гуртки, нова церква, українська (так, українська!) щаднича каса, навчання і двері у світ несміливим міщанським дітям…

А «їмосць» господарила. Точно за приписами, від поколінь плеканого домашнього мистецтва, які вивчила запопадливо в своєї матері. Господарила і співала ніжним ліричним сопраном, якого ніхто ніколи й не подумав школити… І ростила четверо дітей. На аматорські вистави, в залі під їх помешканям — брала їх усіх, до найменшого. На кожній перерві доводилося відносити додому чергове маля, що вже заснуло. Зрештою, діти читали й писали трохи вже не від народження. Це не було важко, бо в хаті не забракло ні одного часопису чи іншого українського видання, яке лише можна було дістати. А дитячий журналик «Дзвінок» передплачувала для кожної дитини окремо, бо інакше — була небезпека конфліктів.

Зрештою, в непросторій, завжди вогкій, але завжди заквітчаній хаті вигрівалися в світлі її доброти не лише діти: були там і всі бабуні, овдовілі тітки, незамужні сестри, а далі й осиротілі передчасно небожі чи просто й не-родичі, які не мали де подітися в тодішній негнучкій економічній структурі. До того ж гості не переводилися, бо й не один громадський задум народжувався й набирав реальних форм саме при гостинно заставленому столі на приходстві. На те ж воно і звалося так, що кожного прихожого там зустрічали, як довгожданого, дорогого гостя.

Парафіяни використовували, як уміли, ідеалізм і життєву незарадність «єґомосця»; слуги користали щедро із вибачливости «їмосці». І як вона зводила кінці — ніхто не знає. Між молоддю кружляли невинні жарти про розпускання водою зупи чи компоту, коли прибули несподівані гості,чи про легеньке штовхання дітей під столом, щоб не набирали собі так багато присмаків — щоб для всіх вистачило… Добре було сміятися, коли кожне знало, що кривди йому в мами ніяк не станеться…

Але її гостинності були й межі. Коли, вже після війни, польський міністер внутрішніх справ візитував їх терени після великої повені, тиха і всепрощаюча «їмосць» відмовилася прийняти його у своїй хаті; просто — відмовилася.

Та це вже було після листопада. Коли вночі постукали у вікно і покликали отця пароха перебирати владу в повітовому місті. Коли старший, шістнадцятилітній син пішов з Галицькою Армією за Збруч і, тільки трембіта затужила по ньому… Коли молодшого так побили переможці-поляки, що хворів кілька років, поки помер, ще студентом. Як отець парох відсидів півтора роки, без суду, в Бригідках і постійно хворів, аж до трагічно-передчасної смерти. Вона терпеливо возила передачі в обтовчених валізах, оббивала пороги адвокатів, прокуратур, лікарень. Випивала людську байдужість, ворожу злобу — до останньої краплі. І зогрівала невеселі залишки родинного життя хоч своїм ласкавим прозоро-голубим поглядом.

Дві осталі дочки дістали одначе серед усіх злиднів добру освіту і знайшлися зяті, які вміли оцінити те, що не зміряти і грішми не заплатити… Та отець парох гаснув із дня на день. Коли в неділю відправляв в обох церквах та ще виступав на зборах, потім пролежував решту тижня в безвихідній немочі. Аж поки…

Залишилася овдовіла, опечалена, позбавлена свого широкого господарства, де нетісно було і людям, і тваринам, і квітам. Якби не уважливість дочок — і зовсім не дбала б про себе. В тісній львівській квартирі господарила молодшій дочці та читала вголос малому внукові. Читала всі можливі українські журналики і книжечки, а коли тих було замало, перекладала просто, зразу ж, читаючи, і польські. Викохувала своєю турботою вогник життя, який грозив постійно загасненням. Аж поки викохала повновартісного, статечного громадянина, батька трьох правнуків, що їх вже так і не побачила…

У перші дні на новому континенті трохи не померла, перейшовши важку операцію в незнайомій лічниці, між людьми, які навіть не розуміли її мови. Але мусіла ж видужати, щоб знову повернутися до свого заповітного обов’язку — кормити родину. І турбуватися внуками, які підростали і не знати як і куди, по яких зборах, зустрічах, таборах ганяли їх громадські гени. Залишалося лиш молитися за їх щасливий поворот, за їх долю… Молитися довго й ревно, під муркотіння улюбленої кицьки — тужливої намістки втраченого господарства. І останнього вислову її замилування до всякого сотворіння Божого.

Більше для себе не мислила й не бажала — хіба, щоб час до часу відвідав її священик зі Святими Тайнами, на п’ятому поверсі, звідкіля ніяк було зійти — до церкви. Звідтіля тільки ж і знесли її, коли впала, поражена паралічем. Вічна Кормилиця, «альма матер», впала на своєму пості, приготовляючи їжу дітям… Лежала довгі місяці у півсвідомості і тільки клала на себе раз-по-раз знак хреста. Не помогли запопадливі заходи дочок та внуків, які відчували, що з кожною хвилиною втрачають щось неповторне…

А на скромному білому хресті, самітньому на чужому кладовищі, український напис: «Могутня, як смерть, є любов»… Нечасто хтось і навідується. Діти розкидані по інших кладовищах, а внукам і правнукам ніколи, бо всіми силами і кожною хвилиною стараються переводити у життя те, чого вона їх навчила. Для себе ж не вимагала ніколи й нічого.

За нашими змаганнями про право одруженого священства стоїть багата історія з велетнями такого формату, як Маркіян Шашкевич. Але хай і її скромний та многостраждальний життєпис стане ще одним голосом «за» — за давні, животворні традиції українських священичих галицьких родів. Нашої духовної аристократії, яка пережила все і вийшла переможно. І багато ще завдань кладе на неї сьогоднішня хвилина.

Світова Координаційна Виховно-Освітня Рада при Світовому Конгресі Вільних Українців схвалює та гаряче піддержує ініціятиву учителів і учнів Рідних Шкіл Америки (США) допомогти дітям-жертвам Чорнобиля.

Під цю пору до СКВОР наспів заклик одної із шкіл, який подаємо:

Ми, учні ШКОЛИ УКРАЇНОЗНАВСТВА Об’єднання Українців Америки «САМОПОМІЧ» у Нью-Йорку, затурбовані долею українських дітей, які потерпіли у ядерній катастрофі в Чорнобилі, вирішили започаткувати під проводом наших учителів грошеву збірку під кличем:

«ДІТИ ДІЯСПОРИ – ДІТЯМ В УКРАЇНІ»

Ми закликаємо всіх українських дітей прилучитися до нашої акції і так хоч частинно причинитися до полегшення долі наших ровесників в Україні.

Закликаємо до співпраці в цій акції все наше вчительство, проводи молодечих організацій та батьків, провадити в цьому напрямі роз’яснювальні гутірки з дітьми та спонукувати їх до жертвенности для «найменшого брата». Така жертвенність, винахідливість у засобах проводження збірок та їх належного використання матиме й великий, корисний виховний вплив на самих дітей.

Як сьогодні відомо з різних джерел, поміж дітьми у щораз дальшому засягу Чорнобиля ширяться все більше захворіння, пов’язані з ядерним опроміненням. Урядові чинники стараються їх приховувати чи приписати іншим причинам, а рівночасно не мають змоги дати цим дітям відповідної допомоги й можливости лікування. Хворим дітям потрібні ліки, забавки, книжечки, а в неменшій мірі і дружня піддержка ровесників, яку так легко й можливо здійснити при допомозі переписки. При поважніших захворіннях треба думати і про спровадження дітей у західні країни на лікування. Такі програми вже подекуди і здійснюють наші різні установи. Тут поле для діяльности — просто необмежене.

Було б важко, а то й недоцільно переводити цю акцію якимось одним шляхом. Тому радимо звертатися в справі використання зібраних фондів до місцевих осередків Прихильників Народнього Руху України за Перебудову. Далі радимо використовувати всякі можливі існуючі зв’язки, включно з родинними чи особистими. Якщо такі недоступні, можна завжди пересилати зібрані датки на адреси Краєвих Шкільних Рад чи Світової Координаційної Виховно-Освітньої Ради на адресу:

World Congress of Free Ukrainians 2118-A Bloor St. W., Toronto, Ont.,

Радимо теж широко інформувати про такі ініціятиви на місцях — місцеву українську пресу та СКВОРаду.

Ми вже маємо інформації, що учні Школи св. Софії в Міссісага, Онт. в Канаді вже зібрали і передали для дітей-жертв Чорнобиля понад 200 різдвяних дарунків. Ґратулюємо вчителям і дітям Школи св. Софії за добре діло!

ДІТИ В УКРАЇНІ ДОЖИДАЮТЬ ДОПОМОГИ ВІД СВОЇХ ДРУЗІВ І3 ДІЯСПОРИ!

НЕ ЗАВЕДЕМО Ж ЇХ ДОВІР’Я!

За СКВОР-у
Іроїда Винницька Голова
Леся Храплива-Щур
Секретар