Одні за одними відлітають у Божий вирій сучасники незабутнього Патріярха та подвижники його ідеї, збільшуючи тим. кому ще суджено оставатися на цій долині сліз…
Не було й ніякої замітки у нашій торонтській пресі, аж випадково довідалася авторка цих рядків про «Заупокійну Службу Божу у сороковий день смерти Марії Дзядик»… Безпомилково, це була вона…
Кольоритна постать на тлі нашої торонтської громади, а зокрема нашої української католицької…
Уродженка містечка Гусакова, що лежить в середині трикутника українських культурних і національних осередків: Львова, Самбора й Перемишля», та замітне тим, що ніколи не тратило своїх окремих привілеїв, що славилося добрими ремісниками та купцями і завзято плекало національні, козацькі традиції, які походили мабуть від козаків, які колись, то заклали, це містечко… Дівоче прізвище покійної. «Козак» — дуже поширене між його мешканцями…
В цих традиціях виростала й покійна, від наймолодших літ беручи участь у праці «Січей», та місцевої «Просвіти». Закінчивши українську дівочу гімназію в Перемишлі, одружилася й виховуючи дітей, все життя не покидала громадської роботи.
Вихована у глибокій релігійності, зачарована красою народніх релігійних обрядів, коляда, які сама й збирала та записувала, все життя сприймала із християнської точки погляду та безкомпромісово вірила, що правда Божа мусить перемогти. Вихована в сирітстві, при мачусі-польці, скоро навчилася уповати на власні сили та діяти згідно із власним сумлінням, незважаючи на людські погляди. Покинула Україну аж у 1959 році, коли було вже очевидним, що залишатися — і жити зі своїми національно-релігійними переконаннями — неможливо.
По цей бік океану прилучилася скоро до Патріярхального Руху, не бракувало її ніколи на патріярхальних з’їздах чи зустрічах, і всюди виступала вона рішуче й різко в обороні нашої й Божої правди.
Ідучи за непереможним покликом любови до землі — завела біля Торонта власну господарку і вела її самостійно, виконуючи нераз і найважчі роботи. Розвела пасіку, милувалася красою й щирістю «Божої мушки» — бджоли, щедро обдаровувала своїх приятелів золотим медом та хлібом, який, дарма що печений з онтарійської пшениці, мав смак і запах того «святого хліба», що його з такою увагою й любов’ю пекли українки ще від трипільських часів…
Писала сама вірші, сценки, нариси й статті на актуальні теми, почала автобіографічну повість «Марія», була референткою суспільної служби у Лізі Визволення України. Там голосила: «Українцям в Україні потрібні не светери (які тоді масово висилалося) — а ідеї. І справді — сьогодні бачимо надто добре, що суть кризи нашої молодої Держави — саме в недостачі ідейного наснаження народу.
Із відродженням української держави — не було сили, яка могла б вдержати, голубиного вже віку, паню Марію, від численних поїздок у рідні сторони. Відновила та вивінувала школу в Гусакові, перемінила безобликий «клуб» у справжню читальню «Просвіти», видала своїм коштом і стараннями велику збірку віршів Уляни Кравченко, збірку теологічних статтей Покійного вже о. Мітрата Петра Біланюка, та добірку власних писань «Віхи життя — віхи історії». І зрештою — зробила несподіванку авторці цих рядків, перевидаючи в Україні її дитячий декляматор «На ввесь Божий рік» — своїми коштами та трудом, навіть без відома авторки. Це було останнє з її добрих ідей — а число їм записане хіба в Книзі Життя, не на цьому вже світі.
Її висока, достойна постать, яка, тратячи вже зір, відважно й рішуче крокувала по стрімких рухомих сходах торонтських підземок — була невідлучною від образу цілого українського Торонта. Наполягала на своїй самостійності до кінця і в останній розмові телефоном казала: «Не турбуйтеся мною; мною опікується Матінка Божа».
Хай же золотим медом та святим хлібом буде вічність непохитній Праведниці, а її ідея хай стане прикладом для нових поколінь українців-християн і сподвижників Помісности й Патріярхату нашої Церкви!