Леонід Рудницький

L `Osserwattore Romano, La Civilta Cattolica, The Tablet, Catholic Herald, Znak та багато інших відомих журналів з історією у кілька десятків років чи навіть понад столітньою, з більш ніж стотисячними накладами, але й так само малі, з тисячним накладом, які виходять в одній єпархії чи одній парафії, впливають на хід історії загалом і хід історії окремих осіб. Але за тими всіма виданнями завжди стоїть конкретна потреба чи ідея і цілком реальні люди, віддані ідеї й охочі до праці задля задоволення потреб.

Півстоліття тому наша Церква, частково будучи в підпіллі, а частково на чужині, мала направду серйозні потреби: залишитися собою (не піддатися на зміни в обряді), не розділитися, говорити світові про переслідування вірних в СРСР, бути визнаною на рівні з іншими Східними Церквами, зрештою, зростати в духовному зростанні своїх вірних. Важко уявити, щоби цих цілей можна було досягти без таких інструментів, як засоби масової інформації, одним з яких став журнал «Патріярхат». Але він би не був можливим без людей, що зуміли побачити загрози, котрі постали перед громадою вірних, які були готові присвятити свій час і свої здібності серйозній боротьбі, які мали відчуття гідності власної і гідності своєї Церкви, аби могти без страху висловлювати власну думку папам, кардиналам, конгрегаціям, президентам… Цих людей насправді багато: сотні активістів і прихильників патріархальної ідеї, тих, що планували, і тих, що втілювали плани, тих, що просто купували примірник журналу, і тих, що визначали, що писати і що видавати, щоб цілей було досягнуто.

Власне про останніх – головних редакторів журналу – хочемо вам розповісти в цій невеликій історично-інформаційній довідці, а також подати географію видання. У цьому плані воно, можливо, дуже навіть особливе (а може, і єдине таке) тим, що почало виходити в Західній півкулі, а згодом перемістилося в Східну, мандруючи туди, де виникає найбільша потреба в друкованому слові, у цьому випадку – для вірних, котрі щойно вийшли з підпілля. Сьогодні журнал творять у Львові, але він об’єднує читачів та авторів з різних частин світу.

Трішки розширюючи рамки поданої нижче довідки, хочеться сказати, що насправді дуже цікаво відстежувати те, наскільки акценти, розставлені у виданні, залежать від головних редàкторів: у кожного свій почерк, свій характер, зрештою, навіть обкладинка іноді є відображенням естетичних смаків головного редактора. Так стається, коли люди цілковито поринають у працю, зливаються з нею, живуть тим, що роблять, і матеріалізують те, чим живуть.

Біографії людей, які стали першими редакторами «Патріярхату», які видавали журнал на поселеннях, як також членів редакційних колегій, дуже насичені, сповнені переломних важких моментів, але це теж люди, які не зламалися, люди, здатні забувати про себе на користь всієї громади, справжні борці. Та й ті, що перейняли естафету в Україні, не менш цікаві особистості. Хоч їхні життєві дороги щойно в зеніті, та все ж позначені особливим творчим підходом до творення журналу. Ширше говоритимуть про них вже майбутні покоління.

СТЕПАН ПРОЦИК (1967 – 1974 рр.)

Інженер-економіст, журналіст, видавець, громадський діяч. Народився 25 травня 1921 року в селі Кут-Товсте Скалатського повіту на Тернопільщині в родині Йосифа і Варвари (Бирич).

Молодим хлопцем влився у лави ОУН, щоби виборювати незалежність для рідної країни, через це потрапив у німецький полон. Був в’язнем концентраційних таборів Авшвіц-Біркенав, Мавтгавзен, Ебензе. Після закінчення війни та визволення з полону разом з іншими українцями оселився в Мюнхені. Тут закінчив Вищу економічну школу (1950 р. ), а впродовж 1952 – 1954 років був директором української друкарні «Ціцеро». Дописував до журналів «Український самостійник», «Сурма».

1955 року з дружиною Любою, дочкою Оксаною і сином Романом емігрував до США. Родина оселилась у Філадельфії. Тут Степан Процик продовжив освітні старання і в університеті Темпл здобув ступінь магістра бізнесової адміністрації. Працював фінансистом у Штабі головного командування армії в Александрії, штат Вірджинія.

Засновник і перший редактор журналу «За Патріярхат» (1967 – 1974 рр. ), після якого редагував «Незалежний бюлетень» (1974 – 1997 рр. ). Був активним учасником середовища Української головної визвольної ради, Світової ліги українських політв’язнів, Українсько-американської координаційної ради, очолював батьківський комітет товариства «Рідна школа» у Філадельфії, Українсько-єврейське товариство у Вашингтоні, Об’єднання українців у Вашингтоні та ін.

Помер 17 серпня 1997 року у Вестфільді, Н. Дж. Похований на цвинтарі святого Андрія (Савт-Бавнд-Брук).

ВАСИЛЬ ПАСІЧНЯК (1974 – 1977 рр.)

Журналіст, громадський і церковний діяч. Народився 25 листопада 1912 року в селі Струпків на Станіславівщині. Після закінчення школи вступив до Станіславівської духовної семінарії (1933 – 1936 рр. ), згодом вивчав журналістику у Варшавському університеті (1936 – 1939 рр. ).

Учасник Похідних груп ОУН, в складі яких у 1941 році прибув на Східну Україну, до Кіровограда. Тут редагував газету «Український голос», заснував радіо, театр і школи. Також виконував обов’язки референта пропаганди Кіровоградського обласного проводу.

Німці арештували його в окрузі Кіровоградщини і на початку вересня 1941 року відправили в тюрму на Лонцького у Львові, а звідти до Кракова. 20 липня 1942 року з краківської в’язниці Монтелюпіх 24 перших членів ОУН перевезли в Авшвіц. Був серед них і Василь Пасічняк.

Після звільнення з концтабору в 1945 році працював видавцем та відповідальним редактором газети «Українська трибуна», яка виходила в Мюнхені у 1946 – 1949 роках. У той же час став головою Ліги українських політв’язнів у Німеччині (1945 – 1949 рр. ) і президентом Центральної міжнародної унії політв’язнів (1945 р.), яка об’єднувала литовців, латишів, естонців, сербів, хорватів, білорусів, поляків.

З Німеччини 1949 року переїхав до США. Активний у Патріархальному русі з часу приїзду Патріарха Йосифа Сліпого, голова товариства «За Патріярхат помісної УКЦ» (1966 – 1968 рр. ), член управи Українського патріархального світового об’єднання. Помер 22 квітня 1995 року в місті Бернардсвіль, Н. Дж. Похований на цвинтарі святого Андрія (Савт-Бавнд-Брук).

МИХАЙЛО ТОПОРОВИЧ (співредактор у 1974 – 1977 рр. )

Правник, публіцист, громадський діяч. Народився 1 травня 1898 року в Чернихівцях на Тернопільщині у селянській сім’ї.

В 1910 – 1914 роках навчався в українській приватній гімназії у місті Збараж. Із вибухом українсько-польської війни в 1918 році вступив у ряди Української Галицької Армії. В УГА став хорунжим і служив там до часу ліквідації регулярного фронту в 1920 році.

Три роки студіював право в таємному Українському університеті у Львові. Згодом коротко вчився на філософському факультеті в Ґраці (Австрія).

З 1925 року продовжував правничі студії в Краківському університеті, які успішно закінчив у 1929-ому. Відбув однорічну практику (спочатку в окружному суді Золочева, а згодом у повітовому суді в Збаражі). У 1936 році склав адвокатський іспит і відкрив власну канцелярію.

Ще за студентських часів активно працював у Просвіті, виступав на громадсько-політичних вічах із доповідями, дописував до часописів. Польська поліція побачила його значний вплив на молодь та організаторські здібності, і 1934 року він потрапив до числа в’язнів Берези-Картузької.

Після приходу більшовиків у 1944 році виїхав з родиною на Захід. В 1945 – 1946 роках був керівником табору Карлсфельд біля Мюнхена. Там зорганізував шкільництво та всі потрібні таборові уряди. В травні 1946-го переїхав до Міттенвальда і почав працювати правним дорадником в таборі Лютензе.

Прибувши до США в 1948 році, оселився спочатку в Випані, де працював фізично. Згодом переїхав до Клівленда і там активно включився в українське громадське життя. Був членом комбатантських організацій спочатку в Ньюарку, а відтак у Клівленді. Діяльно працював у мирянському русі, виступаючи в обороні прав Української Католицької Церкви, її помісності та патріаршого устрою. В останніх десяти роках свого життя написав цілу низку цікавих і вагомих статей в обороні патріархату.

Упокоївся 3 серпня 1983 року в Клівленді, штат Огайо.

ЛЕОНІД РУДНИЦЬКИЙ (співредактор у 1974 – 1977 рр.)

Академік Національної академії наук України, германіст, франкознавець, професор і професор-гість українських та американських університетів, почесний доктор сімох університетів, журналіст, par excellent перекладач, громадський діяч. Народився 8 вересня 1935 року у Львові.

1944 року виїхав з батьками до Німеччини, а 1952-го разом із матір’ю емігрував до Філадельфії.

У 1958 році закінчив університет «Ля Саль» у Філадельфії, здобувши ступінь бакалавра за спеціальністю германістика й англістика. У 1960- ому здобув ступінь магістра з германістики в Пенсильванському університеті у Філадельфії.

У 1961 році студіював у Вільному університеті в Берліні, де займався проблемами порівняльної літератури.

1976 року викладав українську літературу в Гарвардському університеті. Цього ж року Патріарх Йосиф Сліпий призначив його директором філії УКУ у Філадельфії.

З липня 1996 року був деканом філософського факультету, з січня 1998-го – проректором, а з липня 1998- го – ректором УВУ.

Впродовж 1971 – 1992 років був редактором радіопрограм «Голос мирян» у Філадельфії та «Голос української діяспори», яка була призначена для України у 1984 – 1992 роках.

У 1992 – 2006 роках – президент Світової ради НТШ. У 1994 році обраний дійсним членом НАН України. Від 1989-го є головою Наукового товариства ім. Т. Шевченка у США, а від 1991-го – президентом Світової ради наукових товариств ім. Т. Шевченка. Член Національної спілки письменників України.

Живе у Філадельфії.

МИКОЛА ГАЛІВ (1977 – 2002 рр.)

Журналіст, громадський діяч. Народився 29 червня 1924 року в селі Літиня (нині Дрогобицький район Львівської області).

Член ОУН з 1938 року. Організаційні псевда Дир, Коваль, Співак. За німецької окупації закінчив бухгалтерські курси та сільськогосподарську школу в Дрогобичі у 1941 – 1942 роках. Згодом був арештований гестапо за підпільну діяльність, сидів у берлінській тюрмі на Александерплац у 1943-ому, після чого був засланий німцями до табору примусової праці в околицях Берліна. Під час американської окупації Західної Німеччини в 1945 році навчався у таборовій гімназії в Авгсбурзі, середню освіту здобув у Регенсбурзі, згодом студіював на агрономічно-лісовому факультеті знаменитого навчально-дослідного закладу українства на чужині – Українського технічно-господарського інституту (УТГІ) в Регенсбурзі. Студії закінчив у 1950 році дипломом інженера-лісівника. В УТГІ студіював і журналістику. Професорська рада дала йому звання доцента.

У повоєнні роки був обласним провідником Юнацтва закордонних частин ОУН (ЗЧ ОУН) в Регенсбурзі та його околицях, де мешкало чимало українців. На початку 1950-их вивчав право в Українському вільному університеті (УВУ). Очолював канцелярію Української студіюючої молоді, був скарбником Української соціально-харитативної служби, працював у мюнхенському журналі «Фенікс», а в 1954-ому – в редакціях газет «Сучасна Україна» та «Українська літературна газета».

1956 року емігрував до США, де працював у різних інженерних фірмах. У 1977 – 2002 роках – головний редактор журналу «Патріярхат». Досі провідний та активний член Середовища УГВР, Українського патріархального товариства (Нью-Йорк). Активний член колись знаменитого Українсько-єврейського товариства, виявив себе раніше як член-засновник «Клубу круглого столу» в Нью-Йорку, став членом управи Фундації приятелів енциклопедії України та багатьох інших організацій і товариств світового українства. Від 1983 року – директор канцелярії НТШ у США.

Живе в Нью-Йорку.

ПЕТРО ДІДУЛА (2002 – 2009 рр.)

Експерт у галузі візуальних медіа, відеорежисер, журналіст. Народився 28 травня 1966 року у Львові в сім’ї письменника, перекладача, редактора Романа Дідули.

Вчився у відомій 8-ій школі (колись – німецька гімназія). Першу професійну освіту здобув у Львівському будівельному технікумі. Впродовж 1985 – 1987 років відбув службу в армії. Від самого заснування у 1987 році – член «Товариства Лева», в якому брав активну участь у різних акціях: відродження яворівської іграшки та гаварецької кераміки, впорядкування могил на Личаківському кладовищі, відродження українських народних звичаїв.

Вивчав філософію та богослов’я у щойно відновленій Львівській богословській академії (1994 – 1999 рр). Випускник першого набору ЛБА.

Закінчив факультет журналістики у Львівському національному університеті ім. І. Франка, де брав активну участь в студентському житті вишу.

Дописував до газет «Вірую» та «Арка». Працював над такими фільмами, як «Три історії Галичини», «Жінки Майдану», який нещодавно був представлений на Міжнародному фестивалі Woodstock у США.

Зараз працює прес-аташе у відділі інформації та маркетингу Українського католицького університету.

З Восресенням Христовим просимо приняти від Крайової Управи найщиріші побажання радісних і щасливих Свят. Дай Боже, щоб наші змагання за кращу долю рідної Церкви, за її Помісність і Патріярхат якнайскорше увінчалися успіхом.

У зв’язку з приїздом нашого Первоієрарха Блаженнішого Кир Йосифа до Канади, а опісля, можливо, і до ЗСА, звертаємо увагу на слідуючі точки:

1. Приїжджає до нас не гість, а наш Перший Патріярх.
2. Від хвилини Його приїзду, проситься не вживати іншого титулу як тільки: їх Блаженство, Блаженніший Кир Йосиф І Київо-Галицький Патріярх.
3. Привітальні написи на вітальних таблицях і транспарентах в українській і англійській мовах повинні відзеркалювати нашу любов і відданість Патріярхові – Первоієрархові нашої Церкви та нашу єдність.
4. Треба доложити усіх зусиль, щоб приїзд їх Блаженства був церковно-національним святом, величавою маніфестацією єдности нашої Церкви та виразом нашої твердої постави в обороні її прав. Масова участь у всіх церковних відправах, імпрезах, бенкетах чи на летовищі, конечні.
5. Слід зазначити також, що появляється багато «Вісток», якими хтось старається впровадити в блуд нашу громаду. Противорічні «комунікати» сіють розгублення, зневіру та знеохочення. Треба тому протиставитися та спокійно працювати над дальшими приготуваннями.
6. Всі заходи до зведення цієї візитації до безвартісних «парад» по малих місцевостях мусимо п’ятнувати як злобний саботаж та надуживання доброти, гідности і що найважніше – здоров’я Достойної Особи нашого Первоієрарха.
7. Обов’язком кожного Осередку, який відвідає їх Блаженство, є подбати про якнайширшу інформацію радіо, преси і телевізії. Всі пресові звідомлення просимо відтак надіслати до Крайової Управи.
8. Їх Блаженство Кир Йосиф І, по від’їзді з Австралії відвідав Формозу й Японію, та приїхав до Ванкуверу в Канаді, дня 13-го квітня ц.р., а вже слідуючого дня, 14-го IV. переїхав до Едмонтону. Як довідуємося з Едмонтону, там прибув 15-го квітня спеціяльний висланник з нунціятури в Оттаві, який, як говорилося, мав застереження відносно поїздки їх Блаженства до ЗСА. Подробиці цеї візити нам невідомі.
9. Дня 18-го квітня 1973 року Управа вислала листа до Папа Павла VI в обороні прав Помісної Української Католицької Церкви. Цей одинадцять-сторінковий лист подає не лиш вичерпну документацію наших історичних прав, але наводить також факти, коли ці права Апостольський Престіл нехтував. Є це рівночасно відповідь на листа Секретаря Стану, Кардинала Війо.
10. Подібно як це було в Австралії, масовими підписами на листі до Святішого Отця Папи Павла VI, заманіфестуймо нашу єдність і одність в змаганні за привернення історичних прав нашої Церкви та в обороні нашого Первоієрарха та всего Єпископату.

За Управу

Др. Мирослав Навроцький, голова
Др. Леонід Рудницький, секретар

A special report to the”Voice of the Ukrainian Community”
from Leo Rudnytsky in Melbourne, Australia.

The fortieth Eucharistic congress in Australia is an authentic Christian happening, and an event of truly international magnitude. There are countless conferences, seminars, and exhibitions devoted to various issues both religious and secular. Among the participants in the congress are 17 cardinals including the Primate of the Ukrainian Catholic Church, His Beatitude Major Archbishop Joseph Slipyj. With the exception of the Holy Father, Pope Paul VI, and a few members of the curia, just about anybody of importance in the Church has come to Melbourne. In addition, numerous high ranking officials and prelates of other churches are participating in the congress giving it a truly ecumenical flair.

The congress has also a distinct ethnic flavor. Various nationalities and national minorities of Australia are making a vital contri­butions to the congress by displaying the beauty and splendor of their individual rites. Among these the Ukrainians are definitely the first. Beautiful Ukrainian masses are celebrated, at the Ukrainian Cathedral in Melbourne and an exhibition on the life and suffering of the Ukrainian Catholic Church prepared by Bishop Prashko and the Ukrainians of Melbourne is without a doubt a unique contribution to the event. Thousand of Ukrainian pilgrims from Australia and other continents have converged on Melbourne. Most of these have come under the leadership of their bishops among whom are Metropolitan Maksym Hermaniuk, Bishop Isydor Boretsky, Neil Savaryn all from Canada, and Bishop Havryyil Bukatko from Yugoslavia, and Bishop Ivan Prashko from Australia. The Ukrainian Bishops from America are rather conspicuous by their absence.

But the one person who has made a great impact on the entire congress is the Primate of the Ukrainian Catholic Church, His Beautitude Joseph Cardinal Slipyj. His journey to Melbourne was heralded a week in advance by the Australian press, and his arrival on February 17, brought the international Airport of Melbourne virtually to a standstill. News papers, radio, and national television, the equivalent of our network, covered his arrival and the tumultous welcome he received from the Australian people. His arrival in Melbourne focused once more the attention of the world on the plight of the Ukrainian Catholic Church. In an interview with the government television network Cardinal Slipyj said the following words quote і “We will not die. We are dispersed, but we will be united. We will not die. Our Church will not die. You know the position of our Church in Ukraine and also here in diaspora. And that is the reason why the holy people, the clergy and the bishops are for the unity of our Church and only the Patriarch can unite all the parts of the Church Government, organizations, and political pa rties can not unite the people. But the patriarchate and the church can unite all the people. And that is the reason why we are all for the Patriarchate … We have the right to have it, because Vatican said it once and also because the Union of Brest.” No other prince of the Church has received so much coverage as the Ukrainian Patriarch. It seems that everywhere he goes he touches intimately the lives of young people, adults, religious, lay, and clergy and the people of Australia are no exception.

His human warmth, his patriarchal appearance, coupled with a truly Christian humility evoke respect and love from all. Here in Melbourne Australia at the 40th Eucharistic Congress Cardinal Slipyj is truly a prophetic figure. His pressence here will leave on ideiibie imprint on the pilgrims from all over the world and on the people of Australia.

Протягом останніх літ,так на сторінках преси,як і у виді пашквілів та анонімів, появляються різні «еляборати», яких зміст є обчислений на дискредитацію Голови УКЦ. Щоб заощадити труду та зусиль на майбутнє усім анонімістам, пашквілянтам і т.п. Крайова Управа рішила подати до відома свій погляд та становище до того рода «творчости».

На сірому тлі нашої негеройської емігрантщини – блистить висока постать нашого Архипастиря Кир Йосифа VIІ-го, що за словами латинського поета «збудував собі пам’ятник тривкіший від криці». Збудував собі його Він на сторінках історії Української і Вселенської Церкви і в наших серцях. Збудував Він його своїм терпінням, ділами і далекосяжними візіями — ідеями.

І того пам’ятника не знищить ворог української Церкви й народу і не знищать його піґмеї-землячки ані нікчемними інтриґами, ані анонімами та пашквілями, якими вони обкидають його, ради мамони, чи подразнених амбіцій, чи прямо з невіжества й глупоти, збаламучені лже-пророками й вождями.

Публіцистка пані Мілена Рудницька, на сторінці 395-тій своєї книжки «Невидимі Стигмати», писала:

У величній процесії Христових наслідувачів іде й найбільший мученик сучасности, Первосвященик Української Церкви.Він несе хрест такої кошмарної величини й важкости, що його рефлекс освітлює нашу добу. Бо хрест — це не тільки символ страждань, але й символ найвищої жертви та найсвятішої любови, любови, що спасла світ. Власне кажучи, хрест, що його несе Первоієрарх, це не тільки його обобистий хрест, але й хрест замученої Української Церкви.

Іде спокійною, твердою ходою, непохитний, нездоланий…

Дня 25. VI. ц.p. на сторінках чікаґівського часопису «Українське Життя», появилась стаття тієї ж самої авторки під наголовком: «Криза чи провал». Авторка, звільнивши сама себе /вживаючи її ж таки слів/ «від загально прииятих правил такту», робить все можливе – при помочі нелогічної та незгідної з правдою аргументації, щоб переконати всіх, що за кризу в УКЦ одиноко відповідальним є ніхто інший а сам Голова УКЦ !

Пашквільний рівень та стиль цієї статті, заставляє нас запитати – ради чого авторка книжки «Невидимі Стиґмати», рішила власним пером здеґрадувати себе саму на старі літа, з рівня здібної публіцистки, до позему юрби піґмеїв – землячків та Кочубеїв, які болотом і камінням клевети пробують знищити та оплюгавити, на втіху наших ворогів, світлу й нам усім дорогу постать нашого Первоєрарха.

П’єдестал, на якому стоїть серед «Христових наслідувачів» – «НАЙБІЛЬШИЙ МУЧЕНИК СУЧАСНОСТИ, ПЕРВОСВЯЩЕНИК УКРАЇНСЬКОЇ ЦЕРКВИ» високий і недосяжний ! – Недоояжний для болота й каміння клевети, навіть того, яким пробувала обкидати Його, «обновлена» авторка книжки «Невидимі Стигмати», забуваючи про власні слова, що: «На святих подвижників слід дивитись очима віри…»

Цим ствердженням Крайова Управа Товариства за Патріярхальний Устрій УКЦ бажає закінчити цей жалюгідний епізод, сподіючись, що в майбутньому ні один чесний та культурний редактор-українець, не помістить на сторінках свого часопису подібного eляборату, навіть з під пера пані Мілени Рудницької. Бо обов’язком кожного редактора є знати де кінчається свобода думки й слова, а де зачинається брук і риншток.

За Крайову Управу Товариства за Патріярхальний Устрій У.К.Ц.
Др. Мирослав Навроцький, Голова
Др. Леонід Рудницький, Секретар

Крайова Управа вважає за відповідне зайняти становище до т.зв. «Крайової Конференції Українських Центральних Організацій» в Чікаго, та подати до відома слідуюче:

1. Товариство за Патріярхальний Устрій Української Католицької Помісноі Церкви нід часу свого основання стоїть на принципах боротьби за існування нашої Церкви, оборони її помісности, завершення її устрою Киіво-Галицьким Патріярхатом та беззастережної вірности ідеям та починам їх Блаженства Архиєпископа Кир Йосифа VII.

Самостійність і незалежність від других сил, а зокрема політичних, є передумовою і найдогіднішою формою організації і дії так нашого Товариства, як і других споріднених з ним мирянських організацій чи комітетів.

Товариство за Патріярхальний Устрій Української Католицької Помісноі Церкви є самостійного і незалежною організацією. Воно базується на індивідуальному членстві і провадить свою працю згідно з постановами своїх вищих статутових керівних інстанцій. Така організаційна форма забезпечує успішність плянованих і реалізованих Товариством акцій і не перешкаджає процесові узгіднення їх та співпраці з другими спорідненими організаціями.

Товариство згідно зі своєю програмою займається виключно церковними і мирянськими справами. Організації ж громадські, професійні, комерційні, політичні і регіональні мають свої окремі статутові цілі, які ані поодиноко, ані разом взяті не мають відношення до мирянських і церковних справ. Груповий чи політичний характер таких організацій, а зокрема різноконфесійний склад їхнього членства не уповноважнює їх до вирішування внутрішних мирянських справ Української Католицької Помісноі Церкви.

Крайова Управа стверджує, що т.зв. «Крайова Конференція Центральних Організацій» заповіджена на день 17. VI. ц.р. в Чікаґо, була заплянована і скликана без відома нашого Товариства та що по сьогоднішній день нашого Товариства до співучасти в ній не запрошено.

Ця т.зв. «Крайова Конференція Центральних Організацій» уважається за зговорення політичних чинників з метою підпорядкування та контролювання мирянського руху т.зв. «Радою Українських Організацій у З.С.А. за Патріярхат».

Серед існуючих під цю пору обставин, цього рода контроля не відровідає пекучим потребам Української Католицької Помісноі Церкви на рідних землях та в діяспорі – та могла б тільки послабити мирянський рух в боротьбі за існування та за краще завтра нашої Церкви.

Крайова Управа стверджує з жалем, що деякі наші Ієрархи дозволяють на вмішування політичних чинників у церковні справи зі шкодою для Церкви і мирянських організацій. Це є незгідне з принципом незалежности Церкви від політичних чинників. Крайова Управа натомість стоїть на принципі повної незалежности мирянського руху від будь-яких зовнішніх чинників.

За Крайову Управу:
Др. Леонід Рудницький /секретар/
Др. Мирослав Навроцький /голова/
Філядельфія, 13. VI. 1972.

Ідучи назустріч сучасних потреб боротьби за помісність і патріярхат УКЦ, Крайова Управа розвинула широку видавничу діяльність. Її завданням є сформулювати друкованим словом усі ті ідеї, що в минулих роках сколихнули нашою еміґрацийною спільнотою й своєю спонтанністю поклали перші основи для покликання до життя Товариства за Патріярхальний Устрій Української Католицької Церкви.

На внутрішньому відтинку це конечне, щоб остаточно сконсолідувати нашу громаду в одній вірі й дії в користь рішучої оборони прав нашої Церкви.

На зовнішньому відтинку нам треба приєднати якнайбільше приятелів і прихильників для наших змагань за патріярхат УКЦ, дати науково опрацьовану документацію і рівночасно опрокинути ті твердження, що ними послуговуються противники помісности і патріярхату УКЦ.

Наша. мета ясна і недвозначна: Повна помісність УКЦ в злуці з Вселенською Католицькою Церквою, з усіми правами ґарантованими Берестейською Унією та приверненими Другим Вселенським Ватиканським Собором, та її завершення патріярхатом.

Ідея слушна – оперта всеціло на Божій і людській справедливості, згідна зі засадами канонічного права й приписами моралі взагалі. Вона захоплює всю нашу спільноту й робить її здібною до найбільшої жертвенности, бо в ній вона бачить відродження своїх стародавніх прав, випливаючих з рації її існування як помосту між Заходом і Сходом.

Ідея ця захоплює також чужинців, які в змаганнях українців за долю своєї Церкви, на тлі щораз більше зростаючої безрелігійности з одної сторони, а розполітиковання деяких кругів Ватикану з другої, добачають можливості великої місії УКЦ.

Крайова Управа докладає усіх старань, щоб правильно вибраний шлях дальше промощувати. В тій цілі видано книжочку «І благослови твою спадщину» Е. Піддубчишин, «Критика» на книжку Поспішіля-Лужницького, та теж запляновано також ряд видань стисло наукових і популярних. Все це однак пов’язане з поважними коштами, які винесуть кілька чи кільканацять тисяч долярів. Дотеперішні видання вичерпали й так дуже обмежені фонди Крайової Управи, яка ніяких дотацій не має, а одиноко здана на жертвенність Вш. Членства й усіх людей доброї волі.

Тому Крайова Управа змушена проголосити оцим зверненням добровільну збірку пожертв на видавничий фонд Т-ва, на протязі місяців жовтня і листопада ц.р.

Вш. Громадяни! Просимо відгукніться щедро й складайте свої пожертви на видавничий фонд Т-ва за Патріярхальний Устрій УКЦ.

За Крайову Управу:

д-р Леонід Рудницький, секретар

д-р Мирослав Навроцький, голова

д-р Володимир Бачинський, фінансовий референт

On June 19, 1971, the Ukrainian Catholic laity of the United States held a convention. The convention, hosted by the Ukrainian National Home in New York City and sponsored by the Society for the Promotion of the Patriarchal System in the Ukrainian Catholic Church, was attended by 8б0 delegates, alternates, and observers who represented most of the Ukrainian Catholic parishes in the East and in the Midwest of the United States. The convention unanimously adopted the following resolutions:

–        to send a petition to His Holiness Pope Paul VI, urging the Pontiff to make possible for His Beatitude, the Archbishop Major Joseph Cardinal Slipyj, the visitation of his flock on the American continent;

–        to urge the Ukrainian bishops in the United States to adhere to the decrees of the Fourth Archepiscopal Synod and to support the Archbishop Major Joseph Cardinal Slipyj in his struggle for the patriarchal system in the Ukrainian Catholic Church;

–        to urge the Ukrainian Catholic hierarchy to take all the necessary steps for the convocation of the Fifth Archepiscopal Synod scheduled for 1971;

–        to express reverence and admiration for the 79 Ukrainian Catholic priests of the American Ukrainian Church province who have manifested their courage and signed a petition to the Metropolitan Ambrose Senyshyn of Philadelphia, requesting that he adhere to the decrees of the Fourth Archepiscopal Synod.

The delegates also resolved:

1. to demand the resignation of the Metropolitan Ambrose Senyshyn of Philadelphia;
2. to put into effect a moral and financial boycott of the Metropolitan;
3. to initiate the canonical process, required to invalidate the consecration of Msgrs. John Stock and Basil Losten;
4. to protest the unbidden intrusion by the Congregation for the Eastern Rite Churches into the internal affairs of the Ukrainian Catholic Church;
5. to protest the recent Vatican-Moscow rapprochement, achieved by the Vatican at the expense of the Ukrainian Catholic Church.

The convention adjourned with the firm intent to take all the appropriate measures to safeguard the unity and integrity of the Ukrainian Catholic Church. The Convention unanimously resolved to work for the establishment of the Patriarchate of the Ukrainian Catholic Church with His Beatitude Joseph Cardinal Slipyj as her first Patriarch.

For the Public Relations Department of the Society:

Eva Piddubcheshen

Leo D. Rudnytzky

Radio Commentary

 Perhaps the most “burning questions in the minds of many Ukrainian- Americans to-day are:

Why the demonstrations?

Why all the protests?

What is happening to the Ukrainian Catholic Church and to her faithful?

Other Ukrainian-Americans who seem to know the answer to these questions inasmuch as they have participated in the demonstrations, are tormented by doubts and incertitude; they are faced with-questions like:

What good are these demonstrations?

Isn’t it true that no matter how much the people protest those in power will do as they please anyway?

Doesn’t it follow, therefore, that all the demonstrations are an exercise in futility, a big waste of time and energy?

The answers to these questions must be sought in the past as well as in the present. To put the problem in a proper historical perspective we have to go back as far as the 16th century. In 1596, the Ukrainian Orthodox bishops present at the Council of Brest-Litovsk, ratified a treaty of union with the Holy See. In signing this document, the Ukrainian bishops formally recognized the primacy of the Pope over their Church. The Holy Father, in return, explicitly guaranteed to the Ukrainian Catholic Church a definite degree of autonomy which included certain rights and privileges.

Among these rights and privileges are:

The right to maintain and perpetuate own customs, traditions, and rituals.

The right to have a married clergy.

The right to have a Major Archbishop, the Metropolitan of Kiev-Halych, who together with his Synod of Bishops, would be the highest governing authority in the Ukrainian Catholic Church.

and:

The right of the Major Archbishop to nominate and consecrate bishops »

These are some of the terms of the Union of Brest-Litovsk of 1596» More recently, on November 21, 1964, the Second Vatican Council reaffirmed these terms in its Decree on Catholic Eastern Churches. The fathers of the Second Vatican Council carefully defined the rights of the patriarch in the following sections of the decree. We quote:

“BY the name Eastern Patriarch is meant the bishop who has jurisdiction over all bishops (including metropolitans), clergy, and people of his own territory or rite, in accordance with the norms of law and without prejudice to the primacy of the Roman Pontiff.”

And:

“The Patriarch with their synods constitute the superior authority for all affairs of the patriarchate, including the right to establish new eparchies and to nominate bishops of their rite within the territorial bounds of the patriarchate, without prejudice to the inalienable right of the Roman Pontiff to intervene in individual cases.”

Probably most pertinent for the Ukrainian Catholics is Section 10 of the decree which states:

“What has been said of Patriarchs applies as well, under the norm of law, to major archbishops, who preside over the whole of some individual Church or rite.”

Inasmuch as His Beatitude Joseph Cardinal Slipyj is the only Major Archbishop in* the Catholic Church at present, it is clear that these articles apply to him. We might add, that in a special Papal Bull issued in 1965, The Confessor of Faith, Joseph Cardinal Slipyj, was recognized to be, by virtue of his office as Metropolitan of Kiev-Halych, a Major Archbishop v/ith jurisdiction over all the Ukrainian Catholics, regardless of their place of residence. This was done in anticipation of the decisions of Vatican II.

These historical facts formed the basis of the Fourth Archepiscopal Synod of the Ukrainian Catholic Hierarchy which His Beatitude Joseph Cardinal Slipyj convoked in Rome on September 29, 19.

At that time, it appeared, that the age-old dream of the Ukrainians was to be realized. The Synod was attended by all the bishops of the Ukrainian Catholic Church in the Free World. All these bishops voted to adopt a patriarchal constitution for the Ukrainian Catholic Church. All the bishops signed a petition to His Holiness Pope Paul VI asking the Pontiff to elevate the Major Archbishop Joseph Cardinal Slipyj to the dignity of a Patriarch. All the Bishops signed all the documents all the bishops but one. The lone dissenter was the Metropolitan of Philadelphia, His Excellency Archbishop Ambrose Senyshyn.

It is futile to attempt to postulate possible reasons for the Metropolitan’s actions. And in the final analysis, the reasons are not that important. What is important, however, and ineffably tragic as well, is the result of his actions. By his actions Metropolitan Ambrose Senyshyn has shattered the unity of the Ukrainian Catholic Church and has sown discord and dissent among her faithful.

A period of agonizing ambiguity followed. Assertions that the Metropolitan added his signature to the petition to the Holy Father were followed by denials. Numerous conflicting statements by the” Metropolitan and the Chancery resulted in an unbridgeable credibility gap. It became progressively more obvious to the faithful that their Metropolitan wanted no part of the Synod, that he preferred the Ukrainian Catholic Church to be a colony of the Congregation for Eastern Churches. Therefore, when in December 1969, the Metropolitan sought to strengthen his separatistic position by inviting Maximilian Cardinal de Furstenberg, the Prefect of the Sacred Congregation for Eastern Churches, to Philadelphia, for the celebration of the 10th anniversary of the elevation of the Philadelphia Ukrainian Catholic diocese to the status of a Metropolitan See, the faithful felt conscience-bound to safeguard the integrity of their Church. They demonstrated against the visit of Cardinal de Furstenberg. And that’s how it all began.

The faithful felt that by his actions the Metropolitan was, in fact, depriving them of their ecclesiastical and spiritual heritage. Having exhausted all the means of recourse available, they demonstrated, hoping to persuade the Metropolitan to change his perilous course.

Today about two years later, the issues are still essentially the same. But thanks to the demonstrations all the world is now aware of the tragic plight of the Ukrainian Catholic Church. And because of this awareness thereis hope for a better future.