Леонід Рудницький

У понеділок, 25 жовтня 1993 p., делегація Українського Патріярхального Товариства у складі: Олександер Пришляк — голова, Микола Галів, Рома й Ігор Гайда, Василь Никифорук, Леонід Рудницький і Володимир Пушкар — члени делегації відвідали Преосвященнішого Митрополита Української Католицької. Церкви Владику Стефана у Митрополичій палаті, у Філядельфії. Згідно з рішенням крайової управи УПТ-ва, в якому було прийнято ухвалу відвідати всіх наших владик і провести розмови на релігійно-церковні питання, щоб можна було краще спрямувати працю зорганізованого мирянства.

В тому пляні така зустріч відбулась з Преосвященним Владикою Василем Лостеном у Стемфорді і тоді ще тільки єпископом-номінатом, а О. Пришляк привітав Преосвященнішого Владику Митрополита Стефана і висловив щиру подяку за те, що Владика Стефан погодився прийняти нашу делегацію. За успіх нашої спільної зустрічі попросили Владику Стефана провести молитву. На початку розмови порушено справу Синоду Української Греко-католицької Церкви, що відбувся у 1992 році у другій половині травня у Львові. Тут заторкнено такі питання — пропозиції утворення нових єпархій, визнання патріярхату, номінація кандидатів на єпископів. Кожне з питань було відповідно обгрунтоване і поставлене у площині дійсних фактів. Знаємо, що на спільного листа синодальних отців до Папи Івана-Павла II у справі визнання патріярхату УКЦеркви прийшла відпо­відь, — як сказав Патріярх Мирослав-Іван, — «на прохання прийшло питання». Це значить, знайшлись ще якісь перепони. Цією перепоною, правдоподібно, є наш північний сусід. Делегація висунула сугестію, щоб на черговому Синоді Блаженніший Мирослав-Іван офіційно прийняв титул і підписувався «патріярх», а синодальні отці одностайно це прийняли і після цього повідомили Апостольську Столицю. Преосвященніший Владика Митрополит Стефан на це сказав, що це можна зробити, але це не матиме сили, бо ми потребуємо визнання. Крім цього слід пам’ятати, що наша Церква діє як патріярша, бо ж Верховний Архиєпископ має патріярші права. Митрополит Стефан запевняв, що Патріярхат Помісної УКЦеркви буде визнаний. Ми повинні пам’ятати, що в Апостольській Столиці діють різні течії.

Також підкреслено, що у комунікаті після Синоду було подано, що має бути утворена нова Чернігівсько-Вишгородська єпархія і Луцьке єпископство. Комунікат, який видала патріярша курія при св. Юрі у Львові у половині ц.р., не має найменшої згадки про те, що якась з єпархій, що пропонував Синод, не є затверджена. Для мало ознайомленого мирянина у цих справах може видаватись, що все є в найкращому порядку, а в дійсності цим обмежується юрисдикцію Блаженнішого Мирослава-Івана тільки до Галичини. Що це справді є обмеженням, то на це звернув особливу увагу сам Блаженніший Мирослав-Іван у своєму Зверненні з 15 лютого 1993 р. до Божого Люду, яке чомусь не всі наші католицькі пресові органи надрукували. Знаємо, що Блаженніший Мирослав-Іван є дуже терпеливою і відданою людиною, але вже не міг утерпіти, щоб не виявити свого не то стурбовання, але рішучого незадоволення. Преосвященніший Владика Стефан до цієї справи, себто комунікату паріяршої курії, не міг багато сказати, але підкреслив, що нам ніхто не забороняє творити на східніх українських землях наші парафії і осередки нашого церковно-релігійного життя ,і якщо такі будуть, то напевно буде створена і єпархія. У нас бракує священиків місіонерського спрямування, те, що мають римо-католики. «Ми часто любимо нарікати на всіх, але в тому не бачимо самі себе. У багатьох випадках, що ми маємо такі великі проблеми у нашій Церкві, ми самі винні» — сказав Владика Стефан. Поруч також заторкнено питання призначення 5 польських єпископів для польських вірних в Україні і тільки один єпископ, Владика Мартиняк, для українців у Польщі на значно більшу кількість українських вірних.

Окремо обговорено справу Мукачівської єпархії і Перемишльської. Це справді складні й важкі питання до розв’язання. В цьому не можна посуджувати Папи Івана-Павла II. Коли ж ідеться про Перемишльську єпархію, яку було прилучено до Варшавської митрополії, то Папа Іван-Павло II цю справу відмінив і прилучив до Риму. Складнішою справою є з Мукачівською єпархією. Там був і досліджував цю справу папський нунцій з Москви Колосуано, як також папський нунцій України архиєп. Антоніо Франко. Вирішення Закарпаття є тимчасове. До цього цілого комплексу Владика Стефан ще додав справу нашої Церкви у Пряшеві, де єп. Іван Гірка наявно словакізує нашу Церкву. Чи у всьому маємо звинувачувати Апостольську Столицю? А чи може у цих справах і ми завинили. Без сумніву, в цій справі міг би багато допомогти український уряд у Києві. На жаль, для нього ці питання чомусь є чужими. В цих справах мусимо не тільки говорити і думати, але також діяти. В цій матерії обговорено багато інших аспектів.

Болючою справою було обговорення проблем в Торонтській єпархії. Тут підкреслено, що тут був зроблений певний нетакт. Тут треба було виявити більше второпности. Коли ця справа сталась, то повинні були наші владики самі між собою цю справу полагодити. На жаль, ватиканські висланники справі не допомогли, але ще більше пошкодили. За всяку ціну треба шукати розв’язки. Владика Стефан висловив свою особливу стурбованість цією справою. Зокрема підкреслив, що поїздка Владики Ісидора Борецького до Вселенського Патріярха у Царгороді Вартоломея не була щасливою. Владика Стефан, підкреслюючи цю справу, вказував нам, що вона дуже шкодить нашій УКЦеркві і тому просив, щоб Українське Патріярхальне Товариство доложило всіх зусиль, щоб допомогти чимскоріше полагодити цей конфлікт. Навколо цієї справи відбувся широкий обмін думками.

Обговорено питання Української Греко-католицької Церкви в Україні. При цьому вказано всі ці нездорові явища, які мають місце в Україні. Вказано, що єпархії не скликають своїх соборчиків. Існує обрядова різнородність, що варто цьому покласти край. Підкреслено, що Святоюрська гора втрачає свій авторитет, що Блаженніший Патріярх Мирослав-Іван повинен мати своїх дорадників. Чому ж би не привернути до повного життя Крилос, який так справно діяв під час похоронів св. п. Патріярха Йосифа і коротко після. Також висловлено думку, чи не варто б відмовитись від тимчасовости, яка в короткий період часу могла бути. Тут маємо на увазі справу документів, які виходять з Святоюрської гори і на них все подається, щоб звертатись до пані Соні Глутковської, а останньо вже додано ще одну пані, замість патріяршої курії. Це має дещо не дуже професійний посмак, а тим більше для такої високої інституції, як Святоюрська гора чи Патріярша Курія. Учасники просили, щоб Преосвященніший Владика Стефан на найближчому Синоді, що має відбутись у лютому 1994 p., заторкнув цю справу.

Так само і тут порушено справу висвячених владик св.п. Патріярхом Йосифом о. Любомира Гузара і о. Івана Хому. Вони були висвячені з призначенням для України. Тепер є добра нагода долучити їх до грона наших владик і про це повідомити Папу Івана-Павла II. При цьому Владика Стефан виявив свою симпатію до тієї справи, але сказав, що цього не можна зробити, бо це зроблено поза канонічним правом, поза відомом папи. Але присутні настоювали, що навіть коли є повна неможливість, але жодний канон не то що не забороняє, але і не може забороняти — молитись і просити. Просити все можна. «Тому просимо Вас, Преосвященніший Владико, щоб така просьба вийшла від нашого Синоду. Вона напевно не пошкодить, але може допомогти». Ми у Господа Бога просимо так багато неможливого, але просимо, то що ж тоді говорити про Главу Вселенської Католицької Церкви, який є людиною зі всіма слабощами… При цьому слід підкреслити і наголосити, що свячення є важні. Варто б взяти до уваги, що згадані отці повинувались своєму зверхникові — Главі Помісної УКЦеркви. Варто над цим застановитись, бо ці питання мають також інші виміри, які вкладаються в канони Церкви.

Члени делегації просили Владику Стефана пояснити, який є процес у підборі кандидатів на єпископів, бо якось так виходить, що номінують єпископів не найкращих. «Кандидатів на єпископів представляють владики на кожночаснім Синоді. Коли ж отці Синоду приймуть даного кандидата більшістю голосів, тоді Блаженніший пересилає список кандидатів до Апостольської Столиці для затвердження. Ватикан має вироблену систему провірки здатности кандидата». «Чи справді Ватикан знає краще священиків Філядельфійської Митрополії за Вас, Високопреосвященніший Владико?». Владика Стефан розповів цілу процедуру ставлення кандидатів і вибору єпископів.

Обмін думками членів делегації з Преосвященнішим Владикою Стефаном проходив так жваво, що і не спам’ятались, як пройшло три з половиною години. На закінчення просили Преосвященнішого Владику, щоб передав наші думки і сугестії та побажання на Синоді, щоб тим разом наш голос, себто голос мирян, не залишався, як дотепер, голосом вопіющого серед пустелі. І ще одне прохання — у Митрополичому офіціозі «Шлях» визначується нова ідеологія й ідентичність нашої Помісної Української Католицької Церкви, чи можна щось у цій матерії зробити, чи маємо вести полеміку. «Знаю, про що іде мова, ця справа вже полагоджена», — сказав Преосвященний Владика Стефан.

На закінчення Олександер Пришляк висловив Преосвященнішому Владиці щиру подяку, що уділив нам стільки уваги, зусиль і так багато часу. «Прошу провести молитву». «Прошу зачекати, дозвольте мені висловити кілька слів», — сказав Владика Стефан. — «Щиро дякую Вам, що прийшли. Щиро дякую за вашу віддану працю для добра нашої Церкви й українського народу. Працюйте в рамках священих церковних законів, а тоді будете мати Боже благословення. Прошу Всевишнього Господа Бога, щоб благословив вашу працю, нагородив кріпким здоров’ям та бажаю Вам дальших успіхів у вашій так корисній і потрібній праці для добра нашої Церкви», — сказав Преосвященніший Владика Стефан. Молитвою закінчено спільну зустріч.

Останні слова, що їх висловив Преосвященніший Владика Стефан, це справді вагомі слова. Вони для нас багатомовні. Вони заслуговують на окремий коментар, на окрему аналізу. Подумайте тільки на одну хвилину, ми ті, що були в деяких очах «бунтівники», «патріярхальні болільники» і т.д., а віддавали й віддаємо свої сили і труд тільки і тільки для добра нашої знедоленої Помісної УКЦеркви, дочекались визнання і признання.

Дорогі читачі, бажаємо тут сказати і наголосити, що ми прийшли до Преосвященнішого Митрополита Стефана не тільки з чолобитнею, але і респектом. Владика Стефан почув від нас багато терпких, а може і болючих слів, а ми також почули терпкі слова зі сторони Владики Стефана, але вони були висловлені щиро і без образи. Ми конфронтували наші думки, не все ми були праві, як і навпаки. І після трьох з половиною годин спільних дискусій нам було приємно почути вищесказані слова Преосвященнішого Митрополита Стефана. Наше ще і ще раз спаси Біг Преосвященному Владиці Стефанові.

Микола Галів

П.С. При цій нагоді делегація у складі о. Пришляк, Рома й Ігор Гайда, Микола Галів і Василь Никифорук відвідали канцелярію «Провидіння» і редакцію «Америки». На жаль, у той час не було редактора «Америки» Осипа Рожки, ні головного предсідника СУК «Провидіння», але нас тепло прийняв головний організатор Союзу Українців-католиків «Провидіння» Ігор Шперналь. Він розказав і показав, як працює бюро, чи точніше бюра «Провидіння», редакції, адміністрації і друкарня. Розказав про дальші пляни видавництва та їх розбудову. Під кінець візити погостив кавою. Олександер Пришляк щиро подякував Ігореві Шперналеві за його ввічливість та гостинність.

М. Г.

В суботу, 22 травня 1993 p., у Нью-Йорку, у приміщенні Наукового Товариства ім. Шевченка, відбувся п’ятнадцятий з черги крайовий з’їзд делегатів Українського Патріярхального Товариства в Америці. На з’їзді були заступлені 16 відділів, які були репрезентовані понад сорок делегатами. Згідно з статутом крайові з’їзди Українського Патріярхального Товариства відбуваються що два роки. В цьому відношенні з’їзд прийняв поправку до статуту і вирішив свої з’їзди відбувати що три роки. Варто тут пригадати, що Українське Патріярхальне Товариство, а точніше зорганізований мирянський рух за піднесення Помісної УКЦеркви до гідности патріярхату, постав тоді, коли вже деякі наші організації у діяспорі припиняли свою діяльність і перестали існувати. Це були 1964 і 1965 роки.

Народження зорганізованого мирянського руху було драматичним, але без цього драматизму видющі були б не побачили, а неглухі були б не почули ось цієї загрозливої ситуації, у якій знаходилася наша Помісна УКЦерква. Без найменшого сумніву, в цій ситуації прапорним ім’ям було і залишилось — св.п. Патріярха Йосифа. За кілька років сповниться 30 років існування мирянського руху.

Завдання зорганізованого мирянського руху було не тільки змагатись за піднесення нашої Церкви до гідности патріярхату, але також підкреслити, що Христова Церква складається з трьох складових елементів, а ними були, є і будуть миряни, священики й ієрархія. На жаль, у нашій Українській Церкві удомашнився звичай чи практика, що Церква — це тільки ієрархія. На жаль, права мирян і священиків не бралось до уваги. Слід підкреслити, що під тим оглядом у Римо-католицькій Церкві після Вселенського Собору Ватиканського II миряни і священики мають більші права. Отже, з того часу досьогодні Українське Патріярхальне Товариство дальше старається, щоб миряни у нашій Церкві також мали свої права і мали вплив на ріст і розвиток нашої Церкви.

З’їзд молитвою відкрила голова Товариства Рома Гайда. Вона щиро привітала делегатів, що приїхали, щоб підсумувати пророблену працю та намітити плян праці. При цьому вшановано пам’ять тих, що відійшли у Божу Вічність, а зокрема названо духовного опікуна Т-ва о. мітрата Маріяна Бутринського й одного з основників мирянського руху, провідного діяча ред. Василя Качмара.

З’їздом керувала обрана президія в складі: Роман Левицький — голова; Володимир Саляк і Мирослав Троян — заступники голови, Надія Попель і Степан Голуб — секретарі. До почесної президії запрошено о. пароха із Чікаґо Івана Кротця і голову Українського Патріярхального Світового Об’єднан­ня (УПСО) Василя Колодчина. З’їзд прийняв запропонований управою порядок нарад і обрав комісії: верифікаційну, номінаційну, статутову і резолюційну. З’їзд привітали: Патріярх Мирослав-Іван, Владика Іннокентій Лотоцький, Владика Василь Лостен, Владика Роберт Москаль, протоігумен Христофор Войтина, ЧСВВ, о. Іван Кротець з Чікаго, д-р Леонід Рудницький від Св. Софії і Юрій Милаховський від відділу УПТ в Нью-Йорку.

За працю крайової управи звітували — голова Рома Гайда, заступник голови і одночасно організаційний референт Олександер Пришляк, другий заступник голови, який також виконував функцію секретаря, Василь Никифорук, скарбник Василь Сосяк. Окремо звітували: редактор журнала «Патріярхат» Микола Галів і адміністратор д-р Володимир Пушкар. Звітування закінчено звітом Контрольної Комісії, за яку звітував Теодор Крочак. Всі звіти були короткі й ділові. У звітах були віддзеркалені досягнення і труднощі в праці. На основі заслуханих звітів відбулась широка дискусія. Підкреслено, що критична ситуація в нашій Церкві у першу чергу залежить від наших владик. Звичайно, що можна мати оправдані претенсії до Апостольської Столиці за невизнання патріярхату нашої Помісної УКЦеркви й інше, але чи всі наші владики, самі для себе, визнали Патріярхат нашої Церкви? Чому після Синоду УКЦеркви, що відбувся у травні 1992 року, чотирьох владик написало окремого листа до Ватикану? Також відмічено, що американські владики стараються накинути цензуру деякій світській пресі. Підкреслювано, що на синодах приймаються рішення, але після того їх або не виконується, або не мають відваги їх оборонити. Події, що мали місце в Торонтській єпархії з номінацією Апостольського Адміністратора для Владики Ізидора Борецького, в обороні якого стала подавляюча більшість священиків цієї ж єпархії, — це дуже сумне явище. Чому Ватикан поза відомом Синоду й глави — Патріярха Мирослава-Івана робить такі потягнення? Знаємо, що Церква є для того, щоб служити, але не панувати. Правда, така незаконна номінація, себто поза Синодом УКЦеркви, сталась для філядельфійського митрополита і пройшла без спротиву, у Канаді так не пройшло. Делегати ставили питання, як можна пояснити, що крайовій управі не вдалося нав’язати будь-якого контакту з одиноким Митрополитом Степаном Суликом? На жаль, уступаюча управа не могла дати якогось логічного пояснення. Уступаюча управа підкреслила, що з усіма владиками мала дружні відносини і робила всі старання, щоб такі відносини нав’язати з Філядельфійською Митрополією, але без успіху. Також відмічено і недотягнення, а зокрема про те, що не поширено мирянської мережі. Це справді складне і важке явище до розв’язання. Правда, є багато мирян, які поділяють наші ідеї і готові їх кожночасно піддержувати, але не бажають бути членами і брати на себе членські зобов’язання.

Також обговорено проблеми журнала «Патріярхат», який є здобутком мирянського руху, бо вдержується завдяки читачам і щедрим жертводавцям. Журнал не одержує жодних дотацій, ані субсидій і є незалежний ні від кого. Він є власністю всіх мирян і читачів. Були думки і пропозиції, щоб журнал «Патріярхат» друкувати в Україні. Після закінчення дискусії голова Контрольної Комісії Т. Крочак подав внесок уділити абсолюторію уступаючій управі, що прийнято одноголосно.

Верифікаційна Комісія, яка перевірила протокол з попереднього з’їзду, за яку реферував Василь Никифорук, заявив, що всі записи віддзеркалюють перебіг з’їзду. За працю статутової комісії реферував Олександер Пришляк. Голова номінаційної комісії Василь Никифорук подав склад нової управи, до якої за незначними змінами вибрано наступних осіб: Олександер Пришляк — голова, Микола Галів, Василь Колодчин, Василь Никифорук, Оксана Бережницька, Стефанія Бережницька, Роман Дубенко, Ярослав Клим, Оксана Луцька, Ігор Гайда, Сидір М. Тимяк, Степан Голуб і Осип Труш — члени управи. Контрольна Комісія: Василь Сосяк, Теодор Крочак, Іван Крих; заступники — Роман Левицький і Ярослав Білинський. Товариський суд: Олекса Мотиль, Юліян Головчак, Юрій Малаховський. Статутова комісія: Сидір Тимяк, Володимир Саляк, Володимир Медуха. Рада Мирян: Рома Гайда — голова, Мирон Куропась, Наталія Ґавдяк, Леонід Рудницький — члени.

Над зачитаним текстом резолюції вив’язалась широка і жвава дискусія. З одної сторони підкреслювано, що прочитані резолюції були задовгі, а з другої — постійно все додавались нові й нові пропозиції. Прийнято схематичний бюджет на черговий період праці.

Новообраний голова Олександер Пришляк в імені свойому і вибраних членів управи подякував за вибір і довір’я та заявив, що докладе всіх зусиль, щоб дальше успішно продовжувати працю на так важному відтинку, яким є зорганізований мирянський рух у нашій Помісній УКЦеркві. Молитвою закінчено наради з’їзду.

Безпосередньо після з’їзду відбулась заходами попередньої крайової управи доповідь на тему: «Помісність УКЦеркви в обличчі централізації Католицької Церкви», яку виголосив о. Іван Кротець, парох свв. Володимира й Ольги в Чікаго. Слід підкреслити, що це була особливо актуальна доповідь. Доповідач подав широку й глибоку аналізу ситуації Христової Церкви в цілому і на цьому тлі зокрема Української Католицької Церкви. Доповідач о. Кротець мав відвагу називати всі проблеми їх властивими іменами. Відмітив, що, без найменшого сумніву, нашій УКЦеркві діється кривда, але в цьому вина не тільки сторонніх чинників, але нас самих. Ми повинні в цих справах в першу чергу звертатись до наших владик. На основі виголошених думок о. Івана розгорнулась широка дискусія. Доповідача окремо представив новообраний голова О. Пришляк і також провадив дискусією. Дискусію продовжено при каві.

Микола Галів

(Ред.: Стаття побудована на доповіді, виголошеній на різних форумах української громади в США з нагоди ювілею 100-ліття народин світлої пам’яти Патріярха Йосифа й на конгресі, присвяченому його життю і творчості, що відбувся у Львові 28 серпня 1992 року з нагоди перенесення його тлінних останків з крипти собору Св. Софії у Римі до крипти собору Св. Юра у Львові).

Життєвий шлях Патріярха Йосифа всім нам добре відомий. Ми знаємо його як в’язня Христа ради, як великого богослова-науковця та духовного провідника своєї пастви, як першого Патріярха України. Його багатогранне життя і широкий діяпазон творчости є предметом наукових дослідів, книжок, статтей, репортажів тощо. Всім нам добре відома його сила духа та незламність його характеру, що уможливили йому не тільки пережиття 18 років радянської каторги, але й теж витримати довге лихоліття тиску ватиканської бюрократії. Недарма люди вбачали у Блаженнішому мужа Божого Провидіння, людину, яку сам Всевишній наділив особливими ласками, тим таїнством ісповідництва Святої Віри, що робило його тим, ким він був. І може саме сьогодні, коли його тлінні останки, згідно з його заповітом, спочивають у крипті Св. Юра у Львові, нам слід ще раз застановитися над особою нашого великого покійника, постаратися зблизитися до нього духово, вглибитися у світ його душі, збагнути глибше його значення для нас і для цілого українського народу.

Ми діти раціональної доби, люди, які живуть напередодні 21-го століття в часі, коли панує тенденція розумово схопити тайни буття, знайти пояснення там, де, виглядало б, панує містерія, закрита людському розумові. Ми стараємося розшифрувати навіть ці найглибше заховані істини, ці темні, невідомі сторони людської психіки, глибини людської душі. Отже згідно з духом часу, підійдім до постаті нашого Патріярха, розумово намагаючись відповісти на питання, що саме уможливило йому перебороти всі ці каторги, муки, терпіння і не заломатися та залишити нам, його духовним нащадкам, таку велику та цінну спадщину. Попробуймо дати і відповідь на питання, звідки взялася у цій людині ця майже надлюдська сила духа і стійкість характеру, що вела його per aspera ad astra? Постараймось зробити це не тільки на підставі його творів та великої наукової і науково-популярної літератури про нього, яка включає м.ін. теж твори таких дослідників як о. д-р Іван Музичка, а особливо збірник під назвою Intrepido Pastori,редагований ним і присвячений всеціло Блаженнішому (Рим, 1984 p.), праці Вл. Івана Хоми, а головно його найновіша монографія про Покійника, яка появилася (1992 р.) українською і італійською мовами, та розвідка «Шляхами каторги Блаженнішого Йосифа Сліпого» (Богословія, т. XIX, ч. 57, Рим, 1987 р.) і твір світової слави історика професора Єльського Університету Ярослава Пелікана «Confessor between East and West, A Portrait of Ukrainian Cardinal Josyf Slipyj!» (Грен Рапідс, Мічіген, 1990 p.) та інших авторів, що суґерують відповіді на нами поставлені питання, — але і теж на підставі власних спогадів про Патріярха у Римі, з яких вибрано три окремі епізоди. З тих спостережень зробимо тут певні висновки про особу великого Патріярха та з’ясуємо ці три головні джерела, з яких випливала його сила духа. Згідно з цими спостереженнями перше джерело сили нашого великого Покійника — це була його безпосередня людськість, його, можна сказати, туземне, життєстверджуюче наставлення, що йому дала батьківщина, улюблене ним золоте Поділля. Як приклад того глибоко людського життєсприймаючого характеру наводжу тут наступний епізод, якого я був учасником. Була це субота влітку 1975 року. Я був на курсах в УКУ в Римі. День був дуже гарячий, студенти всі кудись розбрелися, професори виїхали на пляж або до кав’ярень, тільки о. Петро Стецюк порався пильно у соборі, а я нудив світом у залі У КУ, читаючи перестарілі газети. Раптом на подвір’я заїхала елегантна лімузина, з якої висипалося щось з пів тузина монахинь, які метушливо почали оглядати собор Св. Софії, насолоджуючись ним зі всіх боків.

Незабаром вийшов до них о. Стецюк, привітав їх і попровадив до будинку університету. Як тільки вони увійшли до залі, о. Стецюк, побачивши мене, дуже зрадів і зразу віддав цих сестер під мою опіку, бо, мовляв, він дуже зайнятий, а проф. Рудницький, близький співробітник Патріярха Йосифа, їм все, що треба, покаже і пояснить.

Монахині, виявилося, були з Голляндії і не знали ні італійської, ні англійської мови, але знали німецьку і дуже втішилися, коли я до них заговорив цією ж мовою. Я почав їм пояснювати, що таке УКУ, чому Блаженніший збудував собор Св. Софії, і т.д. Вони знову ж сказали мені, що вони добре знають кардинала Віллебрандса і що вони дуже люблять і цінять російську культуру. Я відповів, що я теж знаю кард. Віллебрандса і що рівнож ціню російську культуру, але ствердив, що це український університет, що його збудував український кардинал і що голландський кард. Віллебрандс і російська культура тут ні при чому. Монахині уважно прийняли моє вияснення, але за кілька хвилин одна із них, говорячи про бібліотеку УКУ, завважила, що ще так багато російських книжок у своєму житті не бачила. Я знову по-джентельменському терпеливо пояснив, в чому справа, що це українські, не російські книжки, але коли одна із тих сестер кілька хвилин пізніше заговорила, що вони хотіли б зустрінутися із російським кардиналом Сліпим, мені урвався терпець і з коротким прощенням покинув їх і пішов з бібліотеки, щоб із досади закурити цигарку. Але ще поки я дійшов до виходу з будинку, двері відчинилися і у них появилася маєститична постать Патріярха. Я вклонився і, ховаючи поза себе цигарку, хотів іти дальше, але Блаженніший мене затримав. Він бистрим оком глянув у сторону монахинь і спитав мене, хто вони такі. «Монахині-паломниці з Голляндії, Ваше Блаженство, — відповів я, — приятелі кард. Віллебрандса, які хочуть оглянути УКУ і просять у Вас авдієнції». «То добре, пане професоре, — врадувався Патріярх, — але чому Ви лишаєте їх самих — ідіть до них, поясніть, що ми тут робимо, що ми тут маємо, розкажіть їм про українську культуру». «Та я вже з ними говорив, Ваше Блаженство, — відповів я з певною нехіттю, — але вони нас називають росіянами». «Що ви кажете, росіянами? — спитав Патріярх піднесеним голосом. — Но, то дурні баби, лишіть їх у спокою». І навіть не глянувши на монахинь, що вже збиралися йти до нього, Патріярх пішов до вінди і залишив мене самого з сестрами-голляндками.

Я пригадую, я був невимовно вдоволений, коли сказав здивованим монахиням: «Seine Seligkeit, der ukrainische Patriarch hält heute keine Audienz».

Ці спонтанно висловлені слова Блаженнішого дали мені відчути щось таке щире, безпосереднє, людське, щось, що нас єднало в цій хвилині. Але у цій людській стороні його крилася глибока життєва сила. Він був мені такий близький у цій хвилині, він зачарував мене своїм природнім, можна сказати, типічно українською реакцією і я певний, що саме ця йому притаманна прикмета, ця туземна людськість помогла йому побороти важкі хвилини його життя на засланні. Очевидно, ця його людськість була обумовлена особливою Божою ласкою. Як приклад цього, дозволю собі навести один короткий уривок із досі не опублікованої автобіографії Блаженнішого, рукопис якої зберігається в архівах УКУ в Римі. Згадуючи, як його переслідували на різних допитах, Блаженніший висловив такі думки про його переслуховування у 1961 році:

«Голодування, безсонниця і допити можуть допровадити до безумія. І тоді я переконався, що не можна дивуватися нікому, якщо він підписує всякі ложні зізнання та наклепи або пристає до шпіонажу і тому подібне. То була велика ласка Божа, що я видержав усі ті муки. Пригадую собі, як слідчий Горюн уживав усіх вивчених засобів і метод, щоб мене зломити і допровадити до розпуки, але я спокійно видержував те все, а він з люті кинув чорнильницю і по-звірськи закричав: «То нерви!».

Але, святочна громадо, у казематах, у нетрях та тундрах Сибіру Блаженніший часто не був з людьми; його старалися тримати самого, ізольованого, і він терпів на самоті, не маючи можливости втримувати щирі людські взаємини, що помагають перебороти важкі життєві хвилини. І тут входить другий момент, друге джерело його стійкости і сили, а саме: любов Блаженнішого до рідної науки.

Ми усі знаємо, що Блаженніший був науковець, тонкий аналітик складних філософських і богословських питань, автор численних наукових творів, основник і перший ректор УКУ. Та мало хто усвідомлює, яку велику ролю відіграла у житті Патріярха наука, як дуже він цінив наукову працю. Все це, що видав УКУ, це його заслуга і доказ його далекосяжної візії. Він друкував українські твори, які тоді ще не мали багато читачів,в часах, коли між діяспорою і рідною землею була залізна заслона, але вже тоді він велів відкладати сотні книжок із кожного видання для України, і сьогодні йому вдячні люди України за те, що він зберіг тяглість української християнської науки на чужині.

Другий епізод — це оповідання, що його розказав Блаженніший професорам УКУ на засіданні філософічного факультету УКУ влітку 1975 року в Римі.

Було це десь далеко на Сибірі. Блаженніший був ізольоваий. Єдиний контакт із свободою була одна жінка, яка два дні на тиждень приходила працювати до карного табору, а решту тижня працювала в бібліотеці в недалекому селі. Але хоч Блаженніший був в ізоляції, добрі люди все ж таки його не забували і так одна якась праведна душа передавала йому таємно щотижня одну або й дві грудки цукру, щоб він не тратив сили. Цукор — коштовна річ, можна сказати, люксус у радянській тюрмі на Сибірі, але Блаженніший цей дар не вживав для себе. Він довідався, що згадана бібліотекарка мала маленьку донечку, і він з нею склав угоду. Блаженніший віддавав цей дорогоцінний цукор їй для дитини, але за те вона йому крадькома приносила папір і книжки з бібліотеки і він міг науково працювати. І Блаженніший працював. Сидячи у в’язниці, він закінчив 5 томів історії української Церкви, а при дальшій праці його зловили агенти КҐБ і рукопис сконфіскували. Пригадую, з яким великим жалем Блаженніший оповідав: «Прийшли і забрали, а я вже ось-ось був би закінчив цілу роботу!». У своїй цитованій вище біографії Блаженніший згадує не одну наукову працю, що він її написав під час свого ув’язнення, між ними теж «довшу й основнішу статтю про канонізацію святих в княжій добі».

Всі ці праці Блаженнішого Патріярха Йосифа, написані в неволі, довго зберігалися в різних архівах КҐБ, а останніми часами деякі з цих безцінних архівних матеріялів були передані урядовими чинниками української держави представникам УГКЦ, про що обширно звітував проф. Олекса Мішанич під час наукової конференції, що відбулася у Львові у серпні 1992 р. з нагоди перенесення тлінних останків Блаженнішого Патріярха Йосифа.

Цей епізод яскраво ілюструє це друге джерело сили Блаженнішого Патріярха Йосифа, що уможливило йому перебути радянську неволю, — джерелом цієї сили була безмежна любов до науки.

Але, як відомо, були у житті Патріярха Йосифа хвилини, коли його позбавлено майже всього людського контакту і тим самим можливости потонути у світ науки. Тоді залишалося йому третє і найглибше джерело його сили, а саме — молитва.

Про силу молитви і її важливість для спасіння Блаженніший обширно висловився. Але не будемо тут робити спроб проаналізувати ці численні наукові-богословські праці його, що торкаються цієї ділянки, як наприклад збірку статтей п.з. «Шляхами обнови» з 1928 року чи його студії про Пресвяту Тройцю або науковий твір п.з. « Die Auffassung des Lebens nach dem hl. Johannes» — Концепція життя згідно з св. Йоаном. До деякої міри це вже визначив Ярослав Пелікан у згаданому творі « Confessor between Еаst and West».

Нам ідеться тут не про наукову аналізу його думок, а радше про пізнання ролі молитви в його житті, бо це, може, чи не найкраще віддзеркалює його глибоку віру в Бога. І саме тому нам слід приглянутись коротко до тих творів Блаженнішого, які можна назвати автобіографічними — маю тут на увазі головно його спогад, видрукуваний під заголовком «Паломництво до Святої Землі — враження з подорожі», що його, на мою думку, наші богослови й науковці поминають, хоч цей твір не без наукової і навіть не без літературної вартости.

Описуючи своє паломництво з 1934 року, Блаженніший вже на початку твердить: «З глибини душі вдячний я Всевишньому… та молитвою старався віддячитись Високопреосвященному Митр. Андреєві за дозвіл на виїзд» до святої землі…

Молитва у Блаженнішого, тоді ще молодого священика о. д-ра Йосифа, як бачимо — це подяка Богові і людині, себто митр. Андреєві, і нею він починає репортаж про свою подорож, і молитва стає наче ляйтмотивом у цілому тому творі. Пригляньмося, як саме описує о. Сліпий молитву паломників при Божому гробі на святій землі: «Всі самометно впали на коліна і стали шептати молитви, дякуючи найщиріше, з глибини душі Христові… Радість витискає рясні сльози… Ніхто не звертав на других уваги; кожний заглиблений сам у собі, полишив серцю повну свободу в молитві до Христа. Молитва — кульмінаційна точка святих переживань, найглибша і наймогутніша, а при тім без зовнішнього вислову».

Так описує і так переживав молодий о. Йосиф молитву при Божому гробі, і вона, ця молитва, найглибша і наймогутніша, залишилася могутньою силою впродовж цілого його життя.

Заспокоюючий і миродайний вплив молитви подає о. Йосиф в описі однієї дуже прикрої пригоди, що трапилася тоді йому на святій землі. Йому заборонено відправляти святу Літургію при Божому гробі, і ця заборона його, як він це сам стверджує, глибоко обурила. Але, цитую слова Патріярха: «По молитві за Св. Отця, за Унію, за здоров’я Митрополита, єпископів, за Академію, за професорів і питомців, за рідню, знайомих, а передусім за долю і волю цілого народу, за всіх, що прохали згадки, неначе камінь упав мені з плечей і якось легше стало на серці».

Молитва завжди приносила нашому Патріярхові полегшу. Щира, гаряча молитва зближає його до Бога, але рівночасно нагадує йому, що він людина, і то українська людина. Ось ще один пасус з його репортажу про побут у Вифлеємі:

«Коли ще другі путники цілували святі місця, я не видержав і став колядувати «Бог предвічний». Молитва у Вифлеємі відтворює Різдво хлоп’ячих літ, тріскучий мороз, Святий Вечір, вечірню зірку на небі,… сіно, дідух; дзвенить у вухах крик і коляда звіздарів з вертепом, лунає радісне «З нами Бог»… Всі дійсні переживання Різдва стають мрією, а колишня мрія перемінюється у дійсність».

Блаженніший Патріярх твердо і непохитно вірив, що у молитві, як він це писав у передмові до третього видання молитовника «Господи, до Тебе возношу душу мою», людина завжди може «знайти… піддержку і поміч в піднесенні духа до Бога», і ця віра в молитву й в піддержку та поміч Бога не покидала нашого Патріярха ніколи.

Одного разу я мав цю велику ласку бути свідком молитви Патріярха Йосифа в одній із багатьох прикрих хвилин його життя. Було це тоді, коли одного дня Східня Конгрегація зробила одне із своїх численних потягнень на некористь нашої Церкви і прикрість її голові — в деталі тут не потрібно входити. Блаженніший був дуже сумний цілий день, аж прикро було на нього глядіти, і його сум ділав на нас усіх, що були тоді при УКУ в Римі. Вечором того ж дня я зайшов до каплиці УКУ, щоб відзискати дещо духовну рівновагу. Каплиця була темна, світились тільки дві свічади, а перед іконостасом стояв Патріярх і молився. Але це не була звичайна молитва — це була розмова людини з її Творцем. Я стояв, мов зачарований, слухав і дивився. Блаженніший здвигав раменами, розводив руками і говорив до Бога. Мене обняло дивне почуття, немов я підслуховую інтимну святу розмову, і я, перехрестившись, швидко вийшов із каплиці. Але цей образ — розмова Блаженнішого з Богом — залишиться зі мною до кінця мого життя. Так, мабуть, він, в’язень Христа ради, говорив із Богом на далекому Сибірі, коли мучили його нелюдки КГБ, так, мабуть, він говорив з Богом, коли хитрі радянські дипльомати спокушували і манили його жезлом Московської Патріярхії, так, мабуть, він говорив з Богом у всіх важких хвилинах — говорив, молився і поборював усі катастрофи й трагедії.

Молитва для Патріярха Йосифа була розв’язкою yciх великих, виглядало б, непереборних труднощів. У своєму посланні з нагоди завершення 90 років життя він закликає усіх нас до боротьби за кращу долю народу і знову покликується на силу молитви. Ось його слова:

«Шукаймо, Дорогі Браття і Сестри, сил у цій не легкій боротьбі за славу Божого Імени і за людські Богом дані права, за Боже царство на землі — у молитві. Молімся, безнастанно молімся. Учіть молитви своїх дітей, щоб молодь наша не виростала без молитви до Бога і Пресвятої Богородиці — нашого Покрова, щоб наші молоді покоління в Україні і на засланнях були через молитву в злу ці з Богом, просвічувались Божою Правдою, освячувались Божою благодаттю і щоб ми всі разом з молитвами наших небесних заступників виблагали світлі дні для нашої Церкви і народу».

Я навів три прикмети Блаженнішого Йосифа, які, на мою думку, причинилися до духової величі та сили: його життєсприймаюча людськість, його палка любов до науки і його глибока віра, виявлена настановою до молитви. Але у всіх тих прикметах криється певне таїнство. Вони були так сильно і велично розвинуті у нашого Патріярха, що годі собі уявити їх без того, щоб не допускати тут діяння окремої Божої ласки.

І саме ця Божа ласка, яка наповнювала життя Блаженнішого Патріярха Йосифа, сьогодні з нами, у цей великий час. Боже Провидіння дозволило його Церкві вийти із підпілля, а українському народові стати вільним і створити свою незалежну державу.

У серпні 1992 р. завершилась, при Божій помочі, ще одна мрія покійного Блаженнішого Йосифа. Згідно з Завіщанням, його тлінні останки було перенесено з крипти храму Св. Софії у Римі до крипти св. Юра у Львові. Нехай ця вагома подія у житті УКЦ стане для нас усіх джерелом поновної обнови й поштовхом до наполегливої праці для остаточно повного здійснення його пророчої візії. Нам дано жити у великих часах. Дехто з нас навіть мав цю велику ласку працювати і молитися разом з нашим улюбленим Патріярхом, коли він ще був фізично між нами на землі, і це накладає на кожного із нас певний обов’язок. А цей обов’язок, що його нам слід сповнити, мабуть, найкраще зформулював сам Патріярх у своєму Завіщанні наступними словами:

«Моліться, працюйте і боріться за збереження християнської душі кожної людини українського роду і за ввесь український нарід і просіть всемогучого Бога, щоб Він допоміг нам завершити нашу тугу за єдність і наші змагання за церковне з’єдинення у здвигненні патріярхату української Церкви».

Здається, немає слів, ні фарб, якими можна передати ці унікальні події, переживання і почування, які відбувались на вулицях Києва і Львова у ці виняткові дні першої річниці незалежности України. Все це сталось, як сон. Тому рік пролунали перші слова проголошення незалежности, самостійности і соборности української держави, як несподівана блискавка над українським небосхилом, а сьогодні відзначуємо один рік її життя. Незалежність української держави з’явилась, як мітичний Фенікс, до нового, творчого життя. Тому рік, коли до нас у діяспорі долітали слова деклярації — проголошення незалежности України навіть не могли подумати, що через рік будемо брати безпосередню участь у святочному відзначенні однорічного життя молодої незалежної української держави, що доведеться свобідно, без страху гуляти вулицями Києва і Львова, ходити стежками великих українських князів і гетьманів, подивляти красу Києва та чудового Дніпра. Справді, краса Києва і Дніпра прямо очаровує людину, але, на жаль, трагедія Чорнобиля відстрашує людей насолоджуватись хвилями Дніпра. Забруднення вод Дніпра є пострахом для населення.

Під кінець серпня майже всі київські готелі були переповнені гостями із східньої і західньої діяспор. Тим разом для гостей Київ був іншим, бо учасники, що прибули на Всесвітній Форум Українців, почувались, як у себе дома, на своїй вільній і незалежній батьківщині. Це особливе почуття, якого ми дотепер ніколи не мали, бо навіть як приїжджали перед тим, як туристи, то ми все були чужинцями для офіційних чинників. Вже сама Українська Авіялінія, що була на трасі Нью-Йорк — Київ, викликала в українських пасажирів певну гордість, що ми не останні, що ми не є безбатченки. Правда, літаки закуплені від поляків з польськими написами, але через гучномовці вже звучить українська мова, хоч обслуга на літаку між собою вживає російської мови. На українському летунському майдані Бориспіль довга процедура. Делегатів і гостей на Всесвітній Форум Українців з рамени оргкомітету зустрів В. Якимець, який подав поточні інформації і призначення до готелю. Подав, який є офіційний курс доляра і на чорному ринку, остерігаючи, щоб бути обережним з чорним ринком, бо є фальшиві купони.

Всесвітній Форум Українців

розпочався 21 серпня 1992 року молитвою «Боже великий, Творче всесильний» у палаці культури «Україна». Це гарна і репрезентативна споруда з просторою залею і сценою. Перед тим від 18 до 20 серпня тривала реєстрація учасників-делеґатів і гостей, яка відбувалась у Міжнародньому центрі культури і мистецтва.

За президіяльним столом засіли члени Оргкомітету, президент Леонід Макарович Кравчук, деякі члени уряду та запрошені гості. Офіційне відкриття Всесвітнього Форуму Українців зробив голова Оргкомітету Микола Жулинський, який в коротких словах привітав учасників форуму.

Слід звернути увагу, що чомусь організатори Всесвітнього Форуму Українців не передбачили, щоб таку особливу подію, крім відспівання пісні, започаткувати наради молитвою, щойно на залі запрошено двох присутніх на залі владик Митрополита Української Католицької Церкви Максима Германюка і Митрополита Української Православної Церкви київського патріярхату Філарета Денисенка, які разом проказали молитву «Отче наш».

Після цього довшу промову виголосив президент Л. М. Кравчук. На жаль, промова президента до справді святочної атмосфери причинилась до зайвого несмаку. Йдеться про те, що на такого роду форумах не варто вносити полемічні нотки, не варто розправлятись зі своїми політичними противниками, а що найгірше, не варто їх називати по імені.

Отже, тут ішлось про «Рух», який розколовся, а розкол приписано Чорноволові. Можливо, що це і незаперечна правда, але це не було місце про це говорити. Цей факт викликав серед присутніх несмак, а серед деякої частини пряме обурення, і на залі почулися вигуки: «бу-у, бу-у…». При цьому можна сказати, що президент Л. Кравчук має поганих дорадників, а що гірше, поганого промовописця. На жаль, це завважується і в інших промовах президента.

Після цього слідували дальші доповіді, серед яких слід назвати доповідь президента Республіканської асоціяції українознавців Івана Дзюби, яка була найбільш концептуальна, глибоко осмислена. Вона була на потребу сьогоднішнього і завтрашнього дня.

Можна тільки висловити жаль до президента СКВУ Юрія Шимка, який мав говорити на тему «Західня діяспора: завдання і перспективи діяльности», чомусь трішки розминувся з темою. Замість говорити про перспективи, дав лекцію президентові Л. Кравчукові, що і як треба діяти, а на закінчення прочитав меморандум, який пляновано особисто вручити президентові Кравчукові. (Для інформації слід подати, що Ю. Шимко був організатором і очолював делегацію, яка складалась з біля 25 осіб, для зустрічі з президентом Л. М. Кравчуком, щоб вручити згаданий меморандум, яка, на жаль, вийшла не надто щасливо).

Там знову була викладена лекція Л. Кравчукові. Також була мова про підписання договору Л. Кравчука з Б. Єльциним, як факт доконаний, що не відповідало правді, бо це була тільки одностороння пропозиція з російської сторони. З цього можна зробити заключення, що дехто їхав на ці святкування не для того, щоб підкреслити і віддати належне за пройдений однорічний період незалежности України та визначити її перспективи на майбутнє, але, щоб поширювати свої вузько групові чи особисті інтереси.

На особливу увагу заслуговував виступ члена Координаційної ради Товариства «Славутич» Олександра Руденка-Десняка, який у своєму слові розказав багато цікавих моментів з життя українців у Москві та на терені Російської Федерації. Вказав на багато різних труднощів, які має українська меншина в Росії. Українська діяспора на Сході потребує окремої уваги й допомоги. Чи сьогодні молода українська держава буде здібна і спроможна цю допомогу подати, трудно сказати, а тим більше під сучасну пору, коли є багато різних першочергових завдань до виконання. Такі виступи і їм подібні вказували для учасників форуму про складність проблем української меншини у розсіянні. Ці проблеми зовсім інші від української діяспори на Заході. Найбільше відчутними є економічні проблеми, які не можна легко розв’язати.

О дванадцятій годині дня, того ж 21 серпня, на останньому поверсі палацу культури «Україна» відбулось пресове звідомлення з проведених нарад Форуму для закордонних журналістів, яким провадив начальник відділу інформації Міністерства закордонних справ України Володимир Л. Чорний, а також відповідав на питання Іван Драч.

Після обіду дальше проводились наради. Виступали з короткими промовами поодинокі особи. Серед них виступав генеральний секретар закордонних справ УГВР Микола Лебедь, який розказав про дію українського резистансу під час Другої світової війни. Далі виступали Іван Драч, Павло Попович (Москва), Дмитро Павличко, Богдан Гаврилишин, Василь Маркусь, Павло Мовчан, Олександр Гарканець (Казахстан), Мирослав Маринович,Юрій Колєсніков, Лариса Скорик, Вячеслав Чорновіл, Михайло Горинь, Костянтин Морозов, Юліян Тамаш й інші. Післяобідня сесія тривала до шостої години вечора. Треба відмітити, що це було велике перенасичення виступами. Слухач не мав фізичної спроможности всього схопити. Серед виступаючих було чимало таких, які не мали що сказати. Під тим оглядом організатори були замало селективні. На жаль, мало з виступаючих додержувались передбаченого регляменту.

На закінчення першого дня нарад Всесвітнього Форуму Українців відбувся концерт творчої молоді «Рок-Академія» популярної музики «Молода Україна», що відбувся у залі Міжнароднього центру культури і мистецтва. Можливо, концерт сучасної музики не дуже відповідав для цього слухача, але з цього можна було зробити дуже виразний висновок, що під тим оглядом мистецько-музичної творчости Україна не відстає від того напрямку музики на Заході. Слід підкреслити, що програму концерту розпочато молитвою і молитвою закінчено, що також має свою вимову.

Другий день нарад, себто 22 серпня, до обіду відбувався по секціях, яких було всіх вісім. Кожна секція мала своє окреме приміщення, розкинені по Києву. Якщоб наради секцій були б відбувались в одному будинку, то можна було б брати участь на кількох, а так можна було бути виключно на одній. На секціях обговорювалось багато різних актуальних проблем. Крім цього були «круглі столи», яких було шість, також розкинених по різних місцях. Мені довелось бути на міжконфесійній секції, що відбулась у домі Спілки Українських Письменників. До речі, заля виявилась замалою. Тут в основному зібрались переважно владики, священики, пастирі і миряни різних конфесій, які активно виступили та висловлювали цікаві думки.

Ось деякі думки, що були висловлені на форумі цієї секції. Довше вдумливе слово, треба підкреслити, спонтанне слово, бо до нього не приготовлявся, виголосив о. д-р Іван Музичка. Зайняв слово митрополит Володимир (Сабодан) з Української Православної Церкви, який тепер сидить у Київській Лаврі. Він сказав — наша розмова буде дружня і приязна. У Церкві не було іншого шляху, як іти з своїм народом. Чи хтось змінив наш світогляд? Останньо у церкві чомусь замість Тарасового слова «обніміте» часто чуємо розпни, розпни… Ми розуміємо дію політиків. Ось у Луцьку замкнено церкву, там автокефальники намагались забрати катедру для себе. Де ж тут миротворчість? Церква повинна спиратись на християнських ціннощах.

Митрополит Філарет (Денисенко) у своєму слові наголосив, що у незалежній державі повинна бути незалежна Церква. Знаємо, що у ранніх роках нашого християнства греки старались настановляти своїх митрополитів, але наші князі старались мати своїх, українських владик. Отже йшла боротьба за незалежність. У 1654 р. Росія доклала всіх зусиль, щоб Київську Русь приєднати до Росії. Держава не може бути незалежною, як Церква є залежною. Нагадав, що Українська Автокефальна Православна Церква, що постала у 1918 році, не вдержалась. Нагадав, як по православних церквах виклиналось ім’я Івана Мазепи. Українська Автокефальна Православна Церква Київський Патріярхат бажає відновити, історичний патріярхат…

Патріярх Мстислав сказав, що тут були висловлені цінні думки. Як бачимо, церковні справи є дуже важкі. Український народ є розкинений по цілому світі, а що ми думаємо про державу, про богослов’я… Церква може тільки сослужити з державою, але держава не може вмішуватись у церковні справи. Держава накидає своїх кандидатів, так було в минулому і так є сьогодні. Державі не обійтися без Церкви…

Сергій Білокінь розказав, на основі простудійованих документів, як НКВД нищило християнську Церкву.

Митрополит Максим Германюк ствердив, що ми повинні змагати до цього Господнього «щоб усі були одно». Ми не повинні нікого оскаржувати, нікого не осуджувати, кожний це скаже сам перед Богом. Ми повинні себе шанувати, ми мусимо разом сходитись, себе поважати, молитись і себе взаємно пізнавати. Скажім собі, що ми бажаємо жити спільно.

Мирослав Маринович, відомий дисидент, висловив жаль, що митрополія УАПЦ під час святкування 1000-ліття християнства Руси-України не знайшла спільної мови зі сторони католицької ієрархії… Одна жінка закликала, щоб в першу чергу помирились священики. Знову ж інша жінка з Дніпропетровського звернула увагу, що на 70 відсотків українців немає на своїй землі ні одної української церкви, а всюди панує дух російської церкви. Виступало багато представників євангельсько-баптистських з’єднань, які закликали до молитви.

Безперечно, така міжконфесійна зустріч була б куди більше корисна, якщо б для цього було призначено більше часу, але і це було корисне, що одні на одних подивились і взаємно себе послухали і побачили, як багато треба працювати для того, щоб відродити віру в Христа і змагати до того Господнього — «щоб усі були одно». Час наглив і не давав можливости все якслід передумати й глибинно осмислити, бо треба було кінчати.

У пообідніх годинах у палаці культури «Україна» відбулось урочисте засідання Верховної Ради та уряду України на пошану Дня Незалежности України. На цьому форумі президент Леонід М.Кравчук, у відміну до попереднього дня, виголосив чудову, глибоко осмислену святочну промову, яка викликала бурю оплесків. Після цього запрошено до слова президента УНР у екзилі Миколу Плав’юка, який виголосив річеве коротке слово, стосовне до хвилини часу, відмічуючи факти, чим екзильний уряд займався на чужині, яку проводив працю, щоб належно інформувати чужинецький світ про Україну. Передаючи мандати екзильного уряду президентові України Леонідові Кравчукові, сказав, що з цією хвилиною перестає існувати екзильний уряд УНР. Це справді була зворушлива хвилина, яку учасники піддержали довготривалими оплесками. Після цієї церемонії у вечірніх годинах відбувся величавий концерт, у якому взяли участь багато різних співочо-музичних і танцювальних ансамблів. Це був вияв високого рівня музичного, хорового і танцювального мистецтва. Можливо, було б куди краще, якщо б були обмежились до клясичного хорового і музичного мистецтва, а балет і гопак відклали на інший раз.

На жаль, організатори на неділю, 23 серпня, не передбачили відповідного часу на молитву — Службу Божу, себто на подяку Всевишньому Господеві за всі блага. Незалежно від того, що праці Форуму продовжувались, частина мирян, священиків і владик УКЦеркви зібрались біля церкви на Аскольдовій могилі, і там була відправлена торжественна Служба Божа. В той же самий час також була відправлена Служба Божа під дзвіницею при Покровській вулиці 6, де є офіційна парафія Української Католицької Церкви, парохом якої є студит о. Валерій Шкарупський, яка підлягає юрисдикції Патріярхові Мирославові-Іванові Любачівському. Перша згадана парафія, якої парохом є о. Ігор Онишкевич, ЧСВВ III ступеня, що означає одружений священик, яка невідомо чому підлягає єп. Дмитеркові у Івано-Франківську. Це виглядає трохи парадоксально, але така є дійсність. Можемо поставити питання, що шукає в Києві Владика Дмитерко? Чому о. Ігор Онишкевич поза відомом Глави УКЦеркви Патріярха Мирослава-Івана творить ще одну парафію, коли така вже була і є? Без сумніву, є місце для всіх, але не слід починати історії від себе. Ось у Казахстані шукають і просять священика і не знаходяться ті, що посвятились працювати у Божому Винограднику.

Наради Всесвітнього Форуму у неділю закінчились спільною вечерею. Треба відмітити, що багато виступів на форумі були безпотрібними й зайвими, бо вони своїм змістом нічого не вносили до тієї скарбниці, яка тому рік відродилась — української державности. Це саме можна сказати про виступи у понеділок, 24 серпня, на Софійській площі. Ті, що на Софійській площі, намагались вирішувати дальшу долю України, міняти уряд, закривати прозорі кордони, організувати українську армію і проводити свої особисті чи клікові порахунки, звичайно, помилялись, бо цих питань, які, звичайно, треба вирішувати, але в жодному випадку не на такому форумі. Цей форум на Софійській площі мав заманіфестувати факт, що Україна появилась на мапах світу як самостійна, незалежна українська держава.

На закінчення можна поставити питання, чи Світовий Форум Українців осягнув те, що перед собою ставили організатори? На мою скромну думку, він розминувся з ціллю, але зате був блискавичною лекцією, як улаштовувати подібні імпрези на майбутнє. Учасники форуму роз’їхались з різними почуттями, але залишився незаперечний факт, що молода українська незалежна держава існує, росте і розвивається, може не так скоро, як дехто цього собі бажає, але незаперечно росте, а це є найбільш істотне.

Всесвітній форум українців у Києві закінчився створенням Української Всесвітньої Координаційної Ради (УВКР), до якої делегують по чотирнадцять представників від західньої, східньої діяспор і України. Ця Рада буде діяти між всесвітніми конгресами.

Львів по-своєму відзначив річницю незалежности України

Сотні тисяч львів’ян і околиць відкриттям пам’ятника Тарасові Г. Шевченкові, за спорудження якого боролись довгі, довгі роки, відзначили першу річницю незалежности України. Здавалось, що хмарна з дощем погода переб’є і відстрашить львів’ян, але над сподівання на той час і небо трішки прояснилось, і львів’яни масово заповнили Проспект Свободи і всі сумежні вулиці. Хмари людей прибули, щоб бути безпосередніми учасниками тієї небуденної події, на яку древній Львів чекав сотні років, а водночас з тим, щоб підкреслити і відзначити, що український народ після довгої неволі став господарем на своїй прадідній землі. Це справді ціла симфонія людських почувань, які поруч всієї складности різних проблем молодої — однорічної незалежної української держави були тими промінчиками, які вказували шлях до українського сонця, до кращого завтра.

На Проспекті Свободи майоріли українські синьо-жовті прапори, у етер неслись святочні слова — відкриття посадника міста Львова Василя Шпіцера, святочні промови, молитовні, народні і на слова Т. Шевченка пісні, чудово виконані різними мистецькими ансамблями міста Львова. Це була справді унікальна і незабутня хвилина радости, радостей у житті, довгому і страждальному житті українського народу. Сповнилось ось це Шевченкове: «Будеш, батьку, панувати…».

Можна б тут було говорити про сам пам’ятник, який не всім сподобався, а зокрема українській діяспорі на Заході, але це вже не має значення. Покищо стоїть сам пам’ятник Т. Шевченкові, а фасада, яка буде ще добудована, може додасть певної мистецької завершености і може при тому згубляться соцреалістичні вплив и на мистецьку творчість пам’ятника. На жаль, і тут, у Львові, деякі промовці, а маємо тут на увазі Валентина Мороза, який не відчув духу часу, що це був час не на політику і критику президента Л.Кравчука, але на слово, присвячене великому генію української нації Т. Шевченкові. Поминаючи всі недоліки, Львів гідно відзначив першу річницю незалежности України величавим відкриттям пам’ятника Т. Шевченкові.

У Львові відбувся Світовий Конгрес Мирян

Світовий Конгрес Мирян, що відбувся у Львові у будинку Профспілок, при вул. Володимира Великого 50, слід також розглядати в аспекті подій відзначення першої річниці незалежности України та перепохоронення св.п. Патріярха Йосифа. До речі, слід підкреслити, що Світовий Конгрес Мирян, що відбувся 25 і 26 серпня 1992 року, є незаперечним плодом зерна, яке засіяв св.п. Патріярх Йосиф. Організаторами Конгресу Мирян були Українське Патріярхальне Світове Об’єднання (УПСО) і Мирянські Організації у Львові, а господарями були львів’яни.

У Конгресі взяло участь сто сімдесятвісім осіб, у тому сто двадцять з України і п’ятдесятвісім осіб з діяспори.

Наради Конгресу, які відкрив депутат до Верховної Ради України і один з членів Оргкомітету по відбутті конгресу Михайло Косів, розпочато молитвою. Продовжуючи, М.Косів привітав Владику Филимона Курчабу, о. Івана Дацька і голову Львівської Ради Миколу Гориня, які зайняли місця у президії, присутніх отців та всіх учасників. «Вчора, — сказав М. Косів, — ми святочно відкрили пам’ятник Т.Шевченкові, закінчивши одну фазу наших змагань, сьогодні ми ставимо черговий крок у релігійно-церковному житті і стоїмо перед похороненням св. пам’яти Патріярха Йосифа».

Після відкриття Конгресу Владика Курчаба прочитав привітання від Патріярха Мирослава-Івана, яке друкуємо на іншому місці. Микола Горинь привітав конгрес від Львівської обласної Ради, підкресливши, що на шляху нашої національної і релігійної незалежности впало багато жертв, яких трудно почислити. Сьогодні покладаємо великі надії на зародок мирянського руху в Україні, перед яким стоять важливі завдання. Голова УПСО Василь Колодчин, який також зайняв місце в президії, склав щире привітання для учасників конгресу, підкресливши, що ми, тут присутні, а ще більше неприсутні, є духовими дітьми світлої пам’яти Патріярха Йосифа і зійшлись тут, щоб спільними силами продовжувати візію й ідеї Патріярха Йосифа. Після привітів предсідник М. Косів попросив цілу низку осіб до почесної президії. Дальше слідували запляновані доповіді.

Першу доповідь на тему «Релігійне відродження в Україні як один із основних факторів розбудови української незалежної держави» виголосив Михайло Косів. Доповідач проаналізував ситуацію релігійного питання в Україні, яка вона була в далеко і близько-минулому і яка під сучасну пору. Підкреслив, що українське політичне життя багато покладало на духовно-релігійне відродження. Підкреслив, що до релігії повертаються вчорашні атеїсти-комуністи. Відмітив, що на Україні є біля 170 костьолів. Доповідач цікаво схопив і представив релігійно-церковні питання в Україні.

Отець д-р Іван Дацько у своїй доповіді на тему «Легалізація Української Греко-католицької Церкви: проблеми й перспективи» підкреслив, що легалізація стала більше академічною, але дійсність є іншою. За все те, що сьогодні маємо на релігійно-церковному полі, ми можемо тільки завдячувати Божому Провидінню. Сьогодні УГКЦерква начисляє п’ять мільйонів вірних. Слід зупинитись над питанням про відношення держави до Церкви, про дипломатичні відносини Ватикану з нашою Церквою та в загальному з Україною. Поставив питання, як нам прямувати до релігійної єдности в Україні. Марґінесово згадав про велике число абортів й проблеми корупції та хабарництва, що сильно негативно впливає на розвиток соціяльного життя. Без сумніву, треба б також визначити ролю української діяспори. Церква сама без уряду не може переводити більших проектів. Доповідач підкреслив, що коли Церква буде тісно співпрацювати з мирянами, то наш екуменізм буде успішним.

У міжчасі Конгрес обрав комісії: до номінаційної обрано Романа Чмелика, Олександра Пришляка, Івана Гречка; до статутової обрано Олександра Пришляка, Михайла Косіва, Василя Колодчина, Ярослава Гавриха й Ігоря Матушевського; до резолюційної обрано Миколу Галіва, Рому Гайду, Сидора Тимяка, Лесю Храпливу-Щур, Леоніда Рудницького, Василя Маркуся, Костюка і Юзьківа.

Д-р Дмитро Степовик, відомий з своїх писань та виступів на релігійно-церковні теми, говорив про «Проблеми християнського екуменічного руху в Україні». Доповідач чітко визначив проблеми Церкви, вдаючись до богословських критеріїв. Висунув думку, що атеїзм є також своєрідною релігією, бо посідає деякі релігійні елементи. Також відмітив, що в останньому часі миряни перебирають принципи душпастирювання, а особливо і наполегливо шукають спільної мови і активно проводять екуменізм у нашій Церкві, підкреслюючи, що всі ми є православні по вірі і католики по любові. Католики повинні перестати критикувати православних. Ми повинні дальше змагатись за визнання патріярхату УКЦеркви у Римі, продовжувати екуменічний рух, не вносити місцевих конфліктів до Церкви. Висловлені думки Д. Степовиком заслуговують на окрему увагу, бо це дорога для того «щоб усі були одно».

Отець Мирон Бендик у своїй співдоповіді на тему «Легалізація Української Греко-католицької Церкви: проблеми і перспективи» підкреслив, що треба дальше змагати до повної регабілітації Української Католицької Церкви, як також порушив пекуче питання церковної власности, яка була перед 1946 роком. Тоді всі церкви в Західній Україні належали і були власністю УКЦеркви. Розв’язка цього питання є дуже трудною, але треба шукати різних можливостей, щоб її знайти. Також підкреслив, що деяким наших священикам в Україні перешкоджає комплекс підпільности. Це справді дуже складне питання.

Іван Гречко, що є головою Клюбу Католицької Інтелігенції, говорив про «Християнізацію культури і духовних вартостей в Україні». Доповідач цікаво осмислив свою тему. Відмітив, що наша Церква, а точніше ієрархія, не дуже цікавиться мирянським рухом і не сприяє його розвиткові. Шкода, що немає мирянської преси, яка б могла підносити релігійно-церковні проблеми мирян, підкреслив доповідач.

Першою сесією керував Михайло Косів, а другою Леонід Рудницький. Надзвичайно цікаву і глибоко продуману доповідь архимандрита Любомира Гузара (який не був присутній через смерть мами) на тему «За відродження духовости, за християнську Україну» прочитав Олександер Пришляк. Доповідач підкреслив, що допомога для Церкви — це допомога для нас самих. УКЦерква мусить сьогодні дивитись не на Галицьку частину, але на цілу Україну. Така повинна бути візія нашої Церкви. Ми можемо ставити перед собою питання, чому Господь дозволив на такі великі наші жертви? Відповідь на ці й інші питання дає нам ясну картину, як далеко ми є позаду у богословському відношенні. Треба пам’ятати, що вороги Церкви не знищать її, бо це Божа Установа.

Отець д-р Іван Музичка говорив про «Ідею українського патріярхату в житті та діяльності Блаженнішого Патріярха Йосифа Сліпого». Слід підкреслити, що доповідач о. Іван Музичка належить до тих небагатьох священиків, який вміє словами кольоритно накреслити ситуації, проблеми і силюетки людей. Доповідач розгорнув широке полотно, на якому барвисто представив широку творчість Патріярха Йосифа та його унікальну візію про УКЦеркву.

Д-р Михайло Димид, як знавець канонічного права, говорив на тему «Канонічно-юридичне завершення процесу формування нашої Церкви, усталення її місця у Церкві Вселенській». Доповідач до цих питань підійшов з правної точки зору. Він відповідними прикладами і посиланнями на документи доказував, що УКЦерква повинна була вже давно мати своє патріярше завершення.

Проф. Василь Маркусь доповідав на тему «Принципи побудови стосунків поміж Церквою і державною владою». Тема важлива, і доповідач її цікаво представив. Доповідач оправдано обстоював, що держава не повинна втручатись у церковні справи.

На другий день конгресу доповідали: Василь Колодчин про завдання мирянського руху, а Микола Галів — «Для чого створюється мирянські організації у світі. Їхня мета і принципи діяльности». Рома Гайда з’ясовувала питання поновного входження українських релігійних організацій у світові структури мирянських організацій. Тут в першу чергу йшлось про відому міжнародню організацію «Пакс Романа». Цікаво представив ролю мирян в Українській Католицькій Церкві о. мітрат Роман Ганкевич. Про досягнення і проблеми добродійної організації, відомої під назвою «Марійський рух», в Україні доповідала Стеф. Шабатура. Д-р Борис Ґудзяк говорив на цікаву тему — участь молоді у церковно-релігійному житті. Треба радіти, що участь молоді в релігійно-церковному житті в Україні без порівняння є більшою, як у діяспорі. Леся Xраплива-Щур говорила про християнську родину і ролю в ній жінки. Про суспільну етику та християнську соціяльно-економічну програму в пристосуванні до української дійсности доповідав проф. Володимир Мокрий. Кінцевою доповіддю була «Українська Церква і громада у світі», яку виголосив Роман Кравець.

З повищого видно, що Світовий Когрес Мирян заторкнув широкий вахляр релігійно-церковних проблем. Слід завважити, що програма, поза всяким сумнівом, була перенасичена. Дослівно не було часу на обговорення хоч деяких питань, а це велика шкода, бо напевно дискусія і форма запитань були б увипуклили і доповнили не одну з виголошених доповідей.

Під час другого дня нарад був учасником конгресу патріярший архимандрит о. д-р Іван Гриньох, довголітній співробітник Патріярха Йосифа, якого привітав предсідник нарад Михайло Косів. Отець Іван Гриньох щиро привітав учасників конгресу, підкресливши, що нам треба постійно переображуватись, як про це говориться у празник Переображення Господнього. Наша Церква не є Церквою Галичини, але Церквою вселенського християнства. Христова Церква вічно переображується, оновлюється і є живою творчою Церквою.

Олесь Пришляк зреферував статут створеної нової організації: «Світовий Християнський Конгрес Української Греко-католицької Церкви».

Після прийняття статуту обрано управу, якою керуватиме двоє співголов, якими є Михайло Косів — Україна і Василь Колодчин — діяспора, США, заступниками голови обрано Ігоря Матушевського — Україна й Олега Гнатюка — Польща, секретар — Роман Чмелик —Україна, скарбник — Ганна Іваниць — Україна і двоє членів: Борис Ґудзяк — США і Богдан Трояновський — Україна.

Передбачена також Головна Рада, до якої мають делегувати своїх представників мирянські організації в Україні і діяспорі. Число делегатів визначає статут. До Контрольної Комісії вибрано: Анізія Кравчук, Мельник, Р. Кравець, М. Гуменюк, М. Косів і Анна Мороз. У Конгресі взяло участь 180 осіб, у тому 120 з України і 58 з діяспори.

Микола Галів прочитав випрацьований резолюційною комісією текст резолюцій, які за незначними завваженнями прийнято. Текст резолюцій друкуємо на іншому місці. В імені Конгресу Василь Колодчин висловив щиру подяку Оргкомітетові, а зокрема Лесі Крип’якевич, за її особливу дбайливість та організаційну підготовку. Конгрес закінчено молитвою.

У патріяршій палаті катедри св. Юра, о годині 6 вечора відбулася авдієнція учасників Конгресу у Патріярха Мирослава-Івана. Обидва співголови, Михайло Косів і Василь Колодчин, поінформували патріярха про відбутий Світовий Конгрес Мирян, який закінчився створенням Світового Християнського Конгресу УГКЦеркви. Після цього Патріярх Мирослав-Іван подякував за інформацію, розказав про проблеми Церкви та спроби за визнання Апостольською Столицею патріярхату нашої Церкви. На закінчення Патріярх побажав обраній управі Світового Християнського Конгресу успіхів у праці та уділив усім патріярше благословення.

Відбувся у Львові сьомий з черги З’їзд делегатів УПСО

27 серпня 1992 р. у Львові у залі Профспілок, при вулиці Володимира Великого 50, відбувся сьомий з черги з’їзд делегатів Українського Патріярхального Світового Об’єднання, у якому взяло участь двадцять один делегат та гості. З’їзд відкрив голова УПСО Василь Колодчин, привітавши учасників з’їзду, та попросив о. мітрата Романа Ганкевича провести молитву. З’їздом керувала президія у складі: Олександер Пришляк — голова, Роман Кравець — заступник, Василь Никифорук і Оксана Тарнавська — секретарі. Після прийняття порядку нарад обрано комісії: до номінаційної увійшли Ярослав Гаврих, Микола Когут, Леся Храплива-Щур, Олександер Пришляк, Іван Бобин; до верифікаційної увійшли Рома Гайда, Антін Ґралюк і Сидір Тим’як; до статутової увійшли Роман Кравець, Василь Маркусь, Сидір Тим’як; до резолюційної увійшли Микола Галів, Рома Гайда і Василь Колодчин.

З огляду на обмежений час уступаючі члени управи склали дуже короткі усні звіти, а письмові були передані до секретаріяту. Першим звітував голова Василь Колодчин, який підкреслив, що його праця була складною, бо приходилось робити різні поїздки до Англії, Австралії, Канади і двічі на Україну, відмітив відбуті засідання та участь у різних спільних громадських акціях. Микола Галів склав звіт з редакційної праці, вказуючи на труднощі у праці, а також сказав кількома реченнями про працю адміністратора д-ра Володимира Пушкара, який хоч був у Львові, але занедужання недозволило йому особисто скласти звіту. Леся Храплива-Щур склала звіт з пресової референтури. Був прочитаний звіт Контрольної Комісії Ігоря Гайди з переведеної контролі, у якому була подана пропозиція на уділення абсолюторії. Дальше слідували короткі інформаційні звіти з поодиноких країн. За Австралію звітував Антін Ґралюк, за Англію — Роман Кравець, за Бельгію Микола Когут, за Німеччину Іван Бобин, за США Рома Гайда, за Канаду о. мітрат Роман Ганкевич, за Союз Братств і Сестрицтв Василь Маркусь. Дальше слідувала коротка виміна думок над заслуханими звітами.

На внесок Контрольної Комісії, піддержаний у залі, уділено абсолюторію уступаючій управі УПСО. Тому що обрані комісії, такі як статутова і резолюційна, не мали можливости працювати, прийнято пропозицію резолюційної комісії, щоб з’їзд УПСО прилучився до прийнятих резолюцій, які були прийняті Світовим Християнським Конгресом УГКЦеркви. Пропозицію прийнято, а статутова комісія буде працювати між каденціями. Номінаційна Комісія подала наступний склад управи УПСО: Василь Колодчин — голова, Мирослав Лабунька (США), о. Роман Ганкевич (Канада), Роман Кравець (Англія), Юрій Конюшко (Австралія) — заступники голови; Володимир Баран (США) — секретар, Анатоль Ромах (США) — скарбник, Леся Храплива-Щур (Канада) — пресова референтка; члени ради: Антін Ґралюк (Австралія), Антін Хлопецький (Аргентіна), Ярослав Гаврих і Маркіян Шептицький (Англія), Іван Бобин (Німеччина), Оксана Бережницька, Рома Гайда, Дарія Кузик, Василь Маркусь, Василь Никифорук, Олександер Пришляк, Леонід Рудницький, Сидір Тим’як (США); Мирон Барабаш, Мирослав Гладишовський, Методій Кінах, Павло Копачівський, Степан Петелицький, Роман Рожак, Ярослав Сиваник (Канада), Кирило Митрович (Франція), Союз Братств і Сестрицтв Омелян Басюк (США). Контрольна Комісія: Ігор Гайда (США) — голова, Юрій Буцяк (Англія), Рома Дигдала і Любомир Калинич (США), Іван Равлюк (Англія) і Оксана Тарнавська (Австралія). Товариський Суд: Микола Кушпета (Канада) — голова, Михайло Василик (Аргентіна), Михайло Марунчак (Канада), Богдан Шарко (Німеччина), Микола Щупляк (Англія).

Редактор «Патріярхату» — Микола Галів, адміністратор — Володимир Пушкар (США). Номінаційна Комісія: Іван Бобин, Ярослав Гаврих, Микола Когут, Олександер Пришляк і Леся Храплива-Щур. Запропонований склад був прийнятий. Голова Василь Колодчин подякував за вибір і з’їзд закінчено молитвою, яку провів о. мітрат Роман Ганкевич.

Переклад з англійського

Брате Президенте!

Леонід Кравчук є першим президентом, обраним народом України, під проводом якого ця країна із 52 мільйонами населення осягнула свою незалежність і встановила демократичну систему правління.

Перед його обранням на президента 1 грудня 1991 року Леонід Кравчук був Головою Українського Парляменту й за його головування Український Парлямент прийняв ряд історичних рішень, такі як: Акт Проголошення самостійности України, цілий ряд законів про здійснення суверенних прав Республіки, як також закони охорони прав меншин, що живуть на території України.

Леонід Кравчук став основою і запорукою стабільности в цій мінливій частині світу під час цього небезпечного періоду наших днів. Здійснюючи зміни, він зумів зберегти мир, збурюючи старі єхидні структури, він зумів створити нові й доброчинні.

Але зусилля Президента Кравчука для справи миру необмежені не тільки до його батьківщини України. На форумі 46 сесії Генеральної Асамблеї Об’єднаних Націй, дня 30 вересня 1991 року, він запропонував обширний плян для покращання стану життя людства й видав красномовний заклик до роззброєння. Я цитую: «Полишаючи за нами добу гострої ідеологічної конфронтації, ми нарешті є в стані покінчити із гонкою озброєння, що була таким великим марнотратством і… нищівною для людства». В додатку він запевнив, що уряд України «керуватиметься високими міжнародніми стандартами у справах людських прав та основних свобід людини».

Брате Президенте! Зусилля Президента Кравчука виказують, що він — це той високодосвідчений державний муж, котрий, дбаючи про добробут і безпеку свого народу, є всеціло відданий справі всього людства. З цієї причини я маю честь запропонувати Вам, Брате Президенте, Леоніда Макаровича Кравчука як кандидата на ступень докора гоноріс кавза гуманітарних наук.

В суботу, 26 жовтня 1991 p., відбулося в приміщенні парафії св. архистратига Михаїла у Філадельфії заходом відділу Українського Патріярхального Товариства у Філадельфії торжественне відзначення 20-річчя радіопрограми «Голос Мирян». Програму вечора відкрив голова відділу Іван Крих, а нею енергійно й уміло провадив Мирослав Лабунька. У вечорі взяло участь біля сто осіб, а між ними тринадцять представників організацій та двох священиків, о. мітрат Зенон Злочовський і о. крилошанин Ярослав Шуст. В програмі вечора виступали з коротким словом Леонід Рудницький і Мирослав Лабунька. Короткий нарис історії радіопрограми «Голос Мирян» подав її директор Юліян Головчак. Від слухачів із коротким привітом-словом виступив д-р Юрій Рибак, довголітній слухач і постійний критик-дорадник програми.

Під кінець вечора вручено Леонідові Рудницькому і Юліянові Головчакові картину В. Литвина, як також грамоти, що їх графічно оформив Ярема Гриців. На закінчення програми вечора Л. Рудницький і Ю. Головчак сердечно подякували всім присутнім за гарний і зворушливий вечір, а українській громаді міста Філадельфії і околиці за моральну і матеріальну піддержку. Пожертви, зложені з цієї нагоди, будуть подані у наступних передачах.

На цьому місці працівники «Голосу Мирян» бажають висловити свою щиру подяку управі філадельфійського відділу УПТ за зорганізування та успішне переведення цього ювілейного свята. Під час вечора були прочитані привіти від організацій і зібрано на радіопрограму близько $1,000.00. Нижче друкуємо стосовні матеріали до відзначення 20-річчя «Голосу Мирян».

Редакція

УРИВОК СЛОВА НА ВЕЧОРІ «ГОЛОС МИРЯН» — Л. РУДНИЦЬКОГО

Моє слово сьогодні — це про майбутнє радіопрограми «Голос Мирян», але, слухаючи слово нашого директора, який сьогодні виступив тут як свого роду літописець (літописець Юлько, то навіть добре звучить), я зрозумів, що наше майбутнє за нами. Золотий вік радіопрограми «Голос Мирян» минув.

Були це ті бойові роки, змагання за Патріярхат, роки інновації, телефонних розмов в етері, програм на живо, розмов на різні теми, серйозних і жартівливих, між цими останніми були такі, на які реагували навіть члени нашої ієрархії або з погрозами адвокатом, або зі скаргами до моєї дружини, були це часи репортажів з Риму, з Австралії, роки гострої критики церковного і громадського життя, на які не завжди був позитивний відгук від усіх наших слухачів, але були і контроверсійні.

Коли так подумати, що ми не виробляли на цій програмі, то цілком закономірно виринає питання, звідки бралася та енергія і охота до тої, часом нелегкої, інколи невдячної і завжди безплатної праці? Відповідь тут, мабуть, цілком проста: ми були молоді й, як каже Франко, ідеалісти непоправні.

Очевидно для мене, але не очевидно для вас, дорогі слухачі, тим найбільшим ідеалістом і рівночасно тим мотором, що пхає наш пароплав, був і є інж. Юліян Головчак. Мене люди чули і мені приписували все, добре і зле, що я робив. Але без нього не було б мене, бо я тільки писав і читав, а кожний, хто бодай трішки розуміється на радіо, знає, що це тільки одна частина праці. Юліян Головчак виконував муравлину роботу, якої діяпазон дуже широкий: від збирання матеріялів, до бухгальтерства, від технічного оформлення програми до експедиції, від архіварства до фінансів, словом — від редакції до адміністрації.

Тому мені сьогодні дуже приємно, що я маю нагоду публічно сказати йому це у вашій присутності. Та, мабуть, найбільшу його заслугу він поділяє з моєю дружиною, а саме: на протязі тих 20 р. я з ним ніколи серйозно не посварився, а вас запевняю — витримати зі мною без сварки 20 років нелегко — це тільки вміє або богобоязлива жінка, або благородний святець.

Пригляньмося ще трошки до минулого «Голосу Мирян», і може з того проходу в історію вийде якась концепція майбутнього. «Голос Мирян» мав вплив на наше довкілля. Програма до певної міри стала матір’ю інших етерних феноменів. Валентин Мороз сам раз ствердив, що він вчився від нас і згодом зорганізував свою програму. Були й інші, на жаль, деякі цікаві думки та пляни, що родилися у нас, але ніколи не знайшли собі повного вияву у житті.

Маю на увазі заснування української мережі радіопрограм, яку ми запропонували ще у пізніх семидесятих роках, а така мережа п.з. «Юнайтед Юкрейнієн-Американ Радіо» значно піднесла б престиж усіх наших українських радіомовлень, порозкиданих по різних місцях нашого поселення. Але «Голос Мирян» все ж таки породив ГУД, програму, яка вже понад 100 передач передавала на коротких хвилях на українські землі і яка на Україні втішається великою популярністю.

Та не буду тут довго розводитися, бо всі радіокоментарі мусять бути короткі. Я думаю, що минуле «Голосу Мирян» вказує на те, що програма заслуговує на майбутнє, що вона є потрібна українській громаді міста Філядельфії на майбутнє. Філядельфійська громада втратила б щось доволі цінного, якби ми сьогодні перестали її передавати. Але рівночасно програма мусить змінитися, бо міняються часи, і ми, як це казали старі римляни, міняємось із ними. Я надіюся, що знайдуться люди, які зможуть не тільки що продовжувати цю працю, але і теж осягнути нові успіхи, допровадити програму до нового золотого віку.

Ми, з нашої сторони, готові все зробити, щоб у цьому допомогти, і я вірю, що ви, шановні пані й панове, які сюди так численно прибули, теж готові у цьому почині допомогти.

І тому, кінчаючи цей свій коментар, я дякую усім за цей гарний вечір, за ваші добрі теплі слова і за піддержку у минулому і прохаю вас усіх подумати, що робити із цим форумом, який вже 20 років нас усіх інформує, денервує і розважає. Якби сьогодні тут між нами зродився плян на майбутнє «Голосу Мирян», то цей вечір мав би особливу додаткову вартість.

Подумайте, дорогі слухачі, а покищо, як це колись запорожці говорили: «Бувайте здорові і Богові милі».

(Коментар до радіо програми «Голос Мирян», Філадельфія, 2 червня 1991 р.)

Релігійна ситуація на Україні і в Східній Европі непокоїть чимало українців у діяспорі. Недавно, наприклад, світова преса докладно звітувала про дві події — обидві спрямовані проти УГКЦ. Маємо на увазі тут випадки, що сталися у містах Перемишлі й Києві. У Перемишлі, як відомо, деякі поляки не допустили українців до їхньої старинної катедри, помимо того, що сам Папа Іван-Павло II і кардинал Примас Польщі Юзеф Ґлемп дали своє благословення на те, щоб українці перейняли цей храм бодай на наступних п’ять років. Отже, воля польської вулиці тут важливіша, ніж найвищого церковного авторитету. І рівнож із світової преси довідуємось, що Патріярха Мирослава-Івана, Кардинала Любачівського УКЦ, члени Російської Православної Церкви не допустили до храму св. Андрія у Києві, де він, за дозволом українського уряду, мав відправити Божественну Літургію. Спочатку, згідно з пресою, кардинал Любачівський мав відправляти Службу Божу у соборі Св. Софії, але, на бажання уряду, він пішов до храму Андрія. Та коли і там його не допущено, він відправив Божественну Літургію у храмі святого Миколи Притиска.

Читаючи ці пресові звідомлення, кожна культурна людина Заходу мимоволі думає, чи ці поляки і ці москвофіли — це справді християни?

Невже християнство у цій частині світу впало на такий низький рівень, що у ньому не знайдеться ні крихітки толеранції, не говоримо вже про любов? Виглядає, що переслідування українців увійшло вже так глибоко у психіку наших сусідів як східніх, так і західніх, що воно, прямо кажучи, вже стало у них традицією. Це логічно думаючій людині, навіть людині нехристиянинові, дуже важко зрозуміти.

Адже Ісус Христос завжди говорив про любов до ближнього. Його найбільша заповідь — це слова «Люби ближнього свого, як самого себе». Як же можна поєднати ці скандальні поступування тих римо-католиків і православних із Христовою наукою. Виглядає, що наші сусіди, римо-католики і православні, хоч, як відомо, себе не цінять і не люблять, мають спільно одну дуже маркантну рису: обоє вони найбільше ненавидять українців греко-католиків. Спитаємо, чому така ненависть до тих. людей, що злого вони вчинили, себто що злого вчинили українці греко-католики полякам і москалям? Відповідь тут, нам виглядає, слід шукати у недавній історії. Не забуваймо, що донедавна ні Російська Православна Церква, ні уряд СССР не хотіли визнати існування УГКЦ.

А у Польщі теж, ще донедавна, Українська Греко-католицька Церква не мала жодних прав. Ось цей скандал у Перемишлі стався під час інсталяції першого УГКЦ Владики у Польщі о. Івана Мартиняка. Подумаймо тільки, один владика на більш ніж чверть мільйона вірних, коли в Україні є вже п’ять польських єпископів! Отже, і поляки, і москалі (і додамо — їхні українські різного роду поплічники) пробували замилити світові очі. І там, і тут не було українців-католиків, згідно з їхніми твердженнями. Але правда, як це завжди було, вийшла наверх.

Не тільки, що УГКЦ проіснувала у підпіллі, заплативши за свою вірність Христові і його намісникові морем крови і горами трупів, як це свого часу ствердив покійний Патріярх Йосиф, але вона, ця Церква-страдниця, стала теж джерелом українського національного відродження на рідних землях. Вона вийшла із катакомб і її вихід показав всім людям ту велику неправду, цю перфідну брехню, якою жили та якою замилювали світові очі її вороги як на Сході, так і на Заході.

Отже, немає сумніву, що є елементи у польській і римо-католицькій Церкві, які ще досі не можуть прийняти того факту, що правда перемогла. Вони дальше хотіли б, щоб ця Церква мучеників офіційно не існувала. Це їхнє бажання можна теж психологічно пояснити: саме існування УГКЦ нагадує їм їхні гріхи, нагадує їм, що вони були з тими, що переслідували цю Церкву і її вірних, що вони, під одним чи другим претекстом, служили дияволові, який руками Сталіна у 1946 році зліквідував УГКЦ.

Ось тут факт, який світ не сміє забути: Російська Православна Церква була знаряддям Сталіна у його ганебному вчинку ліквідації УГКЦ. І тут цілком закономірно виринає питання: що робити, як поборювати цій Церкві таку ненависть зі сторони своїх сусідів.

Відповідь тут не легка, але нам здається, що це правдивий християнський рух, це справжнє Христове вчення найбільш затрималося в УГКЦеркві. Саме тому, що її ненавидять, її переслідували і дальше переслідують, ця Церква, на нашу думку, є справжньою Христовою Церквою. «І будуть вас ненавидіти, і будуть переслідувати у моєму ім’ї», — сказав Христос, і це сьогодні найбільше відноситься до УГКЦ.

Отже, відповідь на поставлене вище питання ясна — у світлі Христового заповіту — ненависті слід протиставити любов. Христос любив навіть тих, що розпинали його. Він прощав усім грішникам, і цією ж самою страсною дорогою мусить іти дальше УГКЦ. Зрештою, муки, тортури й переслідування стали для українців-католиків традицією — життєвим шляхом.

Помимо тої ненависти, яка єднає наших сусідів як із Сходу, так із Заходу, і яка робить нам кривду і спричинює нам невимовний біль, ми, українці, мусимо бути гідними нащадками тих великих мужів Вселенської Церкви XX століття — Слуги Божого Митрополита Андрея Шептицького і Ісповідника Віри Патріярха Йосифа Сліпого. Вони більш, ніж хто інший у нашому столітті, зрозуміли суть християнства, вони перейшли пониження, муки, тортури і не заломалися, вони лишилися вірні нашому Спасителеві Ісусові — а нам залишили великий духовий Заповіт, заповіт християнської любови.

Молімо Господа Бога, щоб він дальше тримав цю Церкву-мученицю під своєю опікою, і щоб вона росла і міцніла у духовій єдності й святості, а це буде найкращою відповіддю її ворогам як із Сходу, так із Заходу.

Леонід Рудницький

Євген Сверстюк — відомий український письменник, мислитель, літературний критик, довголітній політичний в’язень, член Народнього Руху України за Перебудову, наприкінці 1989 р. прибув до США, де відвідав свого сина у Філядельфії. При цій нагоді гість з України, Євген Сверстюк, відвідав українські осередки в США і Канаді, виступаючи із своїми цінними доповідями. Дав інтерв’ю для радіо «Голос Америки» й інших журналів і газет.

Стаття Леоніда Рудницького, що її друкуємо на цьому місці, є побудована на доповіді про Євгена Сверстюка, що її автор виголосив від час зустрічі з громадою у Філядельфії, яку влаштували 90 Відділ СУ А і ЗУАДК, що відбулась ЗО грудня 1989 р. Євген Сверстюк вже повернувся на Україну.

Редакція

Євген Сверстюк — психолог, вчений, літературознавець, літературний критик — так колись писатимуть, чи радше вже й тепер пишуть в різних енциклопедіях та довідниках про цю небуденну людину наших днів. На українському культурному обрії постать Євгена Сверстюка унікальна. В’язень ҐУЛаґу — його засуджено ще 1973 року на 12 літ: п’ять — ув’язнення і сім — заслання, його літературно-критичні статті перестали друкувати ще в 1965 році в Україні, хоч він ще після того деякий час друкувався в пряшівському журналі «Дукля». Але 21 серпня 1968 р. «Дукля», як це каже Кошелівець, у вступі до збірника есеїв автора, «була розчавлена разом з «Празькою Весною» під гусеницями радянських танків», і Сверстюкові лишився був тільки один вихід: писати для себе, для своїх друзів та однодумців, іншими словами, стати автором самвидаву. Тому велика частина його культурного дорібку народилася в самвидаві, а згодом побачила світ і на Заході у формі передруків та перекладів у різних видавництвах та журналах.

Все це сказане, стисло беручи, не робить Сверстюка унікальною постаттю; багато українських культурних діячів друкувалися в самвидаві, багато сиділи в ҐУЛаґу. Не унікальне теж, що Сверстюк має освіту психолога та є визначним літературним діячем, і не криється та унікальність його в тому дивовижному, багатомовному трагічному факті, що після повернення із заслання він працював столярем. Нагадуються мимоволі слова німецького поета пізніх середніх віків, Ганса Сакса (1494-1576), котрий підписував деякі свої твори словами: «Діхтер унд Шумахер дацу» (Поет і вдодатку швець). Причини столярства Сверстюка не такі самі, що спонукали були Сакса стати шевцем, але про це не потрібно говорити. Не унікальне явище теж, що Сверстюк працював у технічній галузі — він був редактором журналу ботаніки — це, мабуть, теж довелося робити деяким культурним діячам, яких позбавлено можливостей працювати для рідної культури. Унікальність Євгена Сверстюка, його духовий гештальт, як це каже німець, криється в чомусь іншому.

В сучасному українському культурному світі Євген Сверстюк унікальний тому, що його світогляд, його настанова до життя і до культури, закорінені глибоко в українській духовості, в тій автентичній християнській духовості, яка породила таких велетнів української літератури, як Шевченка, якому Сверстюк присвятив кілька своїх наукових праць. Ця духовість дуже глибоко вкорінена в душу українського народу, але в Україні її приспано, а то й прибито в серцях культурних діячів роками гегемонії марксизму, соцреалізму та пан-російської культури; а у діяспорі знову ж, в багатьох випадках її цілком знищено духом секуляризму, що опанував нашим світом і якому ми, українці на Заході, особливо академіки, літератори та культурні діячі, на жаль, дуже часто піддаємося. Усупереч тій хворобі відступництва від свого кореня, на яку хворіє велике число наших провідних культурних та громадських діячів, як у діяспорі, та й в Україні, Євген Сверстюк вірить, що людина створена на образ і подобу Бога і що вона мусить виказати себе гідною свого Творця.

Віра Євгена Сверстюка в таку, можна сказати, християнську генезу людини, іде рука в руку з його вірою у незнищимість людського духа та конечність людської гідности. Це й уможливило йому перебороти не тільки довголітнє ув’язнення і не заломатися й не «покаятися», але й теж перетривати інші терпіння життя в країні, яка, згідно з його словами, «не терпить прагнення індивідуальности досягти своєї вершини». Поборення терпіння в собі при помочі тієї віри, що людина має призначення відтворити у собі цей образ і подобу Бога, дає йому сьогодні унікальний моральний авторитет, який знову є, мабуть, теж і причиною, що досі, не зважаючи на перебудову, Сверстюкова муза, його талант не є використані вповні для лікування цієї звихненої, скаліченої української культури, яка ще довгі роки засуджена на те, щоб клигати, заки діб’ється вона до того рівня, на якому повинна бути.

Не забуваймо, що ті люди, котрі мали свою індивідуальність, котрі заповідалися на провідників, творців культури, були на Україні осунені, а часто навіть зліквідовані. Доля Сверстюка є тут дуже добрим прикладом. Зразу після університету він працював на чисто технічній редакційній роботі. Дисертація його не була пущена до обігу; в концтаборі він, очевидно, працював чорноробочим, а після табору, як вже було сказано, столярем. Спитаймо: як може народ, позбавлений сил своєї творчої інтелігенції, а особливо праці тих індивідуальностей, які завжди ішли прямо, безкомпромісовим шляхом, відкидаючи усі намагання обмежити свободу їхнього духа, бути здоровим і динамічним та творити нові духові вартості? Трагедія України сьогодні полягає теж в тому, що вона дальше змушена говорити зі світом устами не завжди тих її синів і дочок, які заслуговують на це право говорити в імені своєї матері. Натомість, ті, що на це право заслуговують, ці, що здобули собі це право ув’язненням, терпінням, стійкістю і нескореністю, ще досі не мають тих можливостей.

У світлі сказаного стає теж ясно, що у Сверстюка, не може бути численних грубезних томів наукового чи то публіцистичного дорібку. Є у нього, натомість, цінні, високо-оригінальні есеї, літературознавчі праці, якими він здобув собі місце в історії української культури, зробивши ними новий та тривалий вклад у неї. Мабуть, найбільш відомі між його есеями — це праці Собор у риштованні й Іван Котляревський сміється, а недавно, наприкінці 1989 року, появилася його Чорнобильська притча, памфлет на 42 сторінки, що його можна назвати квінтесенцією християнської філософії Євгена Серстюка. Всі три твори виказують, що їхній автор — це більше, ніж літературознавець чи літературний критик. Собор у риштованні, стисло беручи, це не тільки інтерпретація архитвору Олеся Гончара, не тільки оборона Гончара від нападків режимних критиків, але головно й перш усього, це аналіза духа нашого часу та основних проблем сучасного людства взагалі, а українців зокрема. Ось як аналізує Сверстюк Цайтґайст нашої доби: «Нині брак великої мудрости, великої поваги і любови до людини, великої відповідальности за спадщину предків і долю нащадків відчувається як найбільша рана людства».

Інтерпретуючи твір Гончара, Сверстюк розшукує ті опори духу, завдяки яким український народ ніколи не затратив свого національного «я»: «Основним сенсом роману Гончара, — пише Сверстюк, — є пошук опори духовности, пошук живих джерел людяности, розгадування народніх традицій і святинь, за які тримається народ в розхитаному світі стандартизації, в прагненні зберегти своє єство, своє обличчя».

Коли призадумаємось над тими словами, то ясно зрозуміємо, що не тільки українцям в Україні, але й українцям у діяспорі потрібно соборів, потрібно духових абсолютів, які ми теж затратили в країнах добробуту й матеріялізму.

Собор у риштованні — це один із великих критичних творів нашого часу. У ньому знаходимо тонку аналізу проблематики сучасного світу і виклик кожному із нас боротися за краще життя, старатися залишити клаптик світу краще після себе. Ось що читаємо дальше в тому есеї:

«Атмосфера, позбавлена духовного і творчого напруження, не має умов утримати людину на людському рівні. В ній навіть не можна осмислити граней, де починається браконьєрство, а де — вищі нетлінні цінності. Як можуть бути неутилітарні цінності в світі, де споживацтво і корисливість стають нормою? Там ще можна наказати не чіпати соборів як культурно-історичних пам’яток. Але ж ідеться не про самі споруди, а радше про нас самих, про атмосферу плекання духа творчости і збереження. Передусім навколишньою атмосферою визначається життєвий стиль і творчий дух нашого сучасника, його ідеали, критерії, мотиви — як вони виявляються у ставленні до народу, до великого і вічного. Чи він прагне піднестись і розширити свої горизонти так, щоб, великими очима глянути на проблеми сучасного світу, чи він тупо рветься зрівняти все до своїх горизонтів».

Це, безперечно, глибокі слова, які автор цих рядків дуже часто цитував, вживав, як базу своїх міркувань, і знаходив у них надхнення.

Подібну оригінальність погляду та глибину думки знаходимо в есеї Іван Котляревський сміється. Знову, йдеться тут не тільки про реінтерпретацію Енеїди Котляревського, але і теж про нову інтерпретацію самобутньости українського духу, про аналізу того розкладеного національного тіла-організму та його поновного оживання. Ось слова з початку есею:

«Ніякою логікою не пояснити нам наших відроджень після поразок і самого факту нашого національного існування: ми живемо в стихійно-іраціональному, в глибинах, самим корінням, що вічно пробивається паростками і рідко досягає нормального цвітіння. Лише в глибинних джерелах вільно народжується наша сила, яка на поверхні не має жодної видимо стійкої форми існування. Наші перемоги нагадували нічний бенкет на руїнах чужого палацу. Зате наші поразки кожен раз здавалися остаточними — нас вирубували на пні, забуваючи в кривавому п’яному газарді, що в глибинах недосяжне коріння, а в нашій землі — проростає кинуте в бою зерно».

Сверстюк осмислив життя людини у світлі філософій таких різнородних мислителів як Ґете, Шіллер, Кант, Шаміссо, Сант-Екзюпері, Паскаль, Вольтер, Дідеро та багато інших. Інші, глибші, бо ближчі джерела його філософії — це рідна українська традиція: Сковорода, Шевченко, Леся Українка, Франко, Микола Зеров та інші велетні українського духа й слова. У есеях Сверстюка відчуваємо, як він пережував, перетравив ту багату культурну спадщину України та Европи й що він творчо та оригінально застосовує думки своїх попередників до свого завдання: чи то у шуканні засобів естетичного виховання людини, чи то у шуканні способів збагнення сутности та популяризації мистецтва, чи в розвиненні педагогічно-психологічних засобів навчання дітей, чи у пізнанні творчости поодиноких поетів, від Шевченка до Симоненка, чи у віднайденні джерел української духовости. Як колись Івана Котляревського, так і тепер, мутатіс мутандіс, Євгена Сверстюка, ополонила українська культура й він став голосом народнього духа і знаряддям українського світогляду.

Цей глибокий християнський етос творчости Сверстюка, що обумовив його світогляд і з якого виростають його твори, знайшов свій найсильніший вияв і у згаданій брошурі Чорнобильська притча.

Тут (хоч слід на адресу видавця зробити закид, що твір не дуже дбало виданий і що його треба буде перевидати з поправками) знаходимо Сверстюка визначення християнства, спробу охопити його суть і важливість для сучасної людини, а головно для української людини, й устійнити ролю Бога в житті людини двадцятого століття. «Християнство, — пише Сверстюк, — є вченням для вироблення індивідуальности через пізнання Найвищої Особи. Його мета — особа, індивідуальність, яка зберігає дар любови і силу обдаровувати — роздавати… Християнство вчить моральної непохитности і не розуміє гнучкости людини на вимогу минулих обставин. Християнство не визнає морального релятивізму і пристосування до волі особи, яка має владу».

При кінці цієї своєї сума теолоґіка Сверстюк доходить до висновку, що головна криза сьогодні — це криза людини, що її хочуть «перебудувати ті, які виховали, і на тих самих ідеях». А для тих власть імущих нашої доби такі абсолюти, як «право, совість, правда» — це лише інструменти. Та порятунок в наших руках; ми, люди двадцятого століття, яке бачило так багато аварій та катастроф, яке було свідком найбільшого знущання людини над людиною, мусимо повернути до Бога. Ось як кінчає Сверстюк цей свій твір:

«Без Бога — правда, честь і сама особа непотрібні… Моральні цінності — недійсні. Там починається інша, свавільна гра, гра без правил. Дай нам, Боже, здобутися ще на один урок: відживлення змученої занедбаної душі. І дожити до свята духовного єднання з усім світом».

Не можна кінчати хоч би й тої короткої аналізи творчости Євгена Сверстюка, не згадавши його поезій. Очевидно, не маємо тут наміру подати вичерпної аналізи, навіть не поверхової. Читаючи вірші Сверстюка, відчуваємо, що усі вони, як це колись висловився про свої вірші Франко, правдиві «Шмерценс-кіндер», у яких так багато, багато болю і терпіння. Читаючи їх, ми можемо пізнати бодай трішки той творчий процес, яким автор перетворює терпіння в красу. Сверстюкові дав Бог талант висловлювати все це, що він відчуває. А це є завжди велике, добре, чесне.

Минуло п’ять років від відходу у вічність св.п. патріярха Йосифа, цієї великої постаті в історії нашого народу, велич і важливість якої ми ще досі вповні не збагнули. І тому сьогодні, на цій нашій святочній академії, стараючись гідно і достойно відзначити пам’ять першого патріярха України, пригляньмось коротко наново його духовній спадщині, вглибімось в те духове багатство, що він нам його залишив, та попробуймо зрозуміти це таїнство його ісповідництва віри, що так міцно просякнуло цілу його істоту і яке обумовило було його візію самого себе — Покійний бачив себе на своєму життєвому шляху, в’язнем Христа ради — і врешті спитаймо себе, що конкретно залишив він нам і грядущим генераціям українців?

Бо, як кожна велика людина, Блаженніший Патріярх Йосиф жив не тільки сучасним і не захоплювався тільки минулим. Приглядаючись вже тепер, з перспективи минулих п’яти років, ми можемо зформулювати його наставлення до життя, його філософське світосприймання ось так: покійний Патріярх вивчав минуле, творив сучасне і дбав про майбутнє. Він працював і трудився за долю завтрашнього дня, бо йому, більш ніж кому іншому, було притаманне загострене почуття відповідальности за душу українського народу, на Україні і в розсіянні, і за долю УКЦ, для якої жив, боровся і терпів 18-літню каторгу.

Блаженніший Патріярх Йосиф був людиною такої величі ума і духа, людиною такої далекосяглої, можна сказати, віщої візії, що ми досі не вповні збагнули значення всіх його діл, важливости усіх його заслуг для українського народу.

Турбуючись долею завтрішнього дня, він творив сучасне для майбутнього. Він велів друкувати книжки у Римі, що їх тепер висилають на Україну і які тепер там на рідних землях є здоровим духовим кормом, хоч тоді дуже часто наші наукові вожді твердили, що не потрібно друкувати книжок українською мовою, а тільки англійською.

Він заснував Український Католицький Університет, щоб наука була своя, хоч знову були (і є ще навіть сьогодні) такі, котрі твердили, що не потрібно того роду установ, себто окремих українських наукових інституцій на еміграції, мовляв, вистачить мати інститути при американських університетах. Сьогодні з того університету Св. Климента Папи в Римі користали вже молоді українці не тільки з країн Заходу, з діяспори, але і теж з Польщі і Югославії, і так ,як тепер ситуація міняється, то цілком не виключено, що ще з нього й скористають студенти з України, але це, у великій мірі, залежатиме теж від нас. Для кращої долі церкви і народу заснував Блаженніший Патріярх Йосиф теж Товариство «Св. Софія», дав йому мандат придбати постійний патріярший Фонд, відсотки з якого мають утримувати патріярші інституції. Блаженніший, мабуть, перший в історії нашої Церкви зрозумів, що Церква у часах двадцятого століття не може бути ексклюзивною енклявою єпископів і священиків. Згідно з своїм еклезіологічним наставленням, себто згідно із своєю візією Церкви і цілком у дусі Другого Ватиканського Собору, він старався визначити чіткіше ролю мирян, накладаючи на них нові обов’язки і нові відповідальності. Це була й головна причина, чому він створив організацію «Свята Софія» — Релігійне Товариство Українців-Католиків — релігійне, не церковне, але із завданням служити українській Церкві і працювати для добра українського народу.

Що саме обумовлювало цю візію Блаженнішого? Що давало йому те запевнення, що те, що він робить, є добре і корисне для майбутнього? Перш усього, у нього була та сильна непохитна віра у Бога — Віра, яка уможливила йому пережити ці безконечні хижі ночі далекої полярної, ночі, проведені у в’язницях, казематах, в голоді, холоді, під тиском загрози смерти, в граничному напруженні нервів. Він не заломався, бо вірив у Бога, у свою Церкву, у свій нарід.

А терпіння його були жахливі, і про них ми малощо знаємо, бо він сам про це не любив говорити. Але Бог давав йому сили перебороти всі муки та тортури. Дозволю собі прочитати вам уривок із досі не друкованої автобіографії нашого Патріярха, де він згадує про переслідування його органами НКВД. Цитую: «Мене викликали… до великої темної залі. Один із …(слідчих — молодший) сидів при затемненій лямпі, а старший з них зачав мене намовляти до апостазії. Опісля підійшли до мене від бюрка і при засвіченій лямпі зачали дальше настирливо мучити мене і намовляти відректися Католицької Церкви. Я не відповідав їм нічого, тільки подумав собі, що я ще, Богу дякувати, з розуму не зійшов. Тоді молодший слідчий зачав голосно виявляти мої думки. Я припускав, що це якийсь гіпнозист або ясновидючий, бо колись я таких здибав у Франції. Я зрефлектувався сейчас і перестав думати і тоді вже над ранком мене відіслано назад до келії». І дальше Блаженніший подає нам немов свого роду аналізу тортур:

«Голодування, безсонниця і допити можуть допровадити до безумія. І тоді я переконався, що не можна дивуватися нікому, якщо він підписує всякі ложні зізнання та наклепи або пристає до шпіонажу і тому подібне. То була велика ласка Божа, що я видержав ті всі муки. Пригадую собі, як [слідчий] Горюн уживав всіх вивчених засобів і метод, щоби мене зломити і допровадити до розпуки, але я спокійно видержував все те, а він з люти кинув чорнильницю і по-звірськи закричав: „то нерви“».

Крім в Бога і в свою Церкву Блаженніший вірив теж в українську людину, вірив в її світле майбутнє. «Ви не знаєте генія українського народу, — казав нам Блаженніший не раз, — Почекайте ще 20-25 років і побачите, там (себто на Україні) є люди».

І справді, коли приглянемось сьогоднішній ситуації в Україні, не цілих двадцять років від того часу, коли Блаженніший висловив ці свої думки, то побачимо, що у нього була та віща візія, що він бачив ту сучасну істину, яка тоді нам була прикрита.

На Україні є люди, є борці-мученики за віру, його духовні діти, діла яких є для нас, у діяспорі, наявним доказом незнищимости українського духа, ненарушимости української душі.

Це саме є запорукою нашого завтра; ця незломна сила української християнської людини, її завзятість, її бажання, не так то побідити, перемогти чи знищити ворога, але не датися,знести терпіння, перетривати недолю.

Блаженніший Патріярх Йосиф, цей ісповід­ник віри між Сходом і Заходом, як його називає американський історик Ярослав Пелікан у своїй біографії Блаженнішого, що має ось днями вийти друком під тим же заголовком, знав людину Сходу і людину Заходу.

Та, будучи сином українського народу, він знав найкраще українську людину, долею якої він найбільше турбувався. Яка шкода, що не дожив він наших днів, у яких його візія починає ставати дійсністю.

Не довелось йому побачити ці могутні заворушення, які наново будять українську людину на українських землях, і не було йому дано бути між нами, коли ми, і тут, і там, святкували цей неповторний святий ювілей Тисячоліття Хрещення Руси-України.

Та пригляньмось коротко, що діється тепер на Україні: відроджується українська мова, починає лунати вона там, де вже довгі роки не було її чути; УКЦ після сорока років вийшла частинно із катакомб і вимагає правного визнання згідно із совєтською конституцією; на тлі нуклеарного страхіття Чорнобиля родиться свого роду екологічний націоналізм, який сприяє розвиткові української культури, а українська література і наука скидають із себе пута минулого і всупереч атмосфері духовного відчуження, яка ще донедавна панувала над усіма дітьми українського народу, віють тепер життєдайні вітри істини і свободи.

Правда, дехто цілком слушно завважує, що все це було вже у 20-х роках, а після того відродження прийшло це жахливе сталінське лихоліття враз із голодомором 1932-33 років. Але тоді не був той самий світ, що тепер. Не було тоді тих неймовірних технологічних засобів масової комунікації, не було того ціпкого взаємопов’язання і взаємозалежности між народами, що тепер, і, а це, мабуть, найважливіше, не було сильної і непогано зорганізованої української діяспори, велика частина якої живе і діє згідно із завіщанням Йосифа Сліпого.

Ця частина, до якої належимо ми, особливо повинна дорожити його знаменними словами, висловленими у його «Завіщанні»: «Моліться, працюйте і боріться за збереження християнської душі кожної людини українського роду і за весь український нарід і просіть Всемогучого Бога, щоб він допоміг нам завершити нашу тугу за єдність і наші змагання за церковне з’єдинення у здвигненні Патріярхату Української Церкви».

Своїми ділами, своїми словами, а головно своїм терпінням цей в’язень Христа ради зцементував нас у велику сильну громаду, якої завданням є боротися за, цитую знову Блаженнішого, «самобутність рідної церкви, за її повноту, якої видимим знаком буде єдиний Патріярхат Української Церкви». Ось де правдивий екуменізм, справжнє соборне наставлення, що може змінити нас і наш світ. Не забуваймо, що історія не повторяється, є інші часи, інші обставини: життя у нашому столітті — це раптова неповторна дія, інколи прекрасна, часто трагічна, завжди суперечлива, яка мчить прямим шляхом у далеке незнане.

Безперечно, ще не минула цілком темна ніч недолі українського народу там, на рідних землях, і не прояснились ще цілком уми наших провідників тут, у діяспорі, але вже видніється світ Божий, і тут, і там, і вже сходить сонце правди і свободи з-за далекого обрію. І чи не криється в тім певна символіка, і чи не дивний тут збіг обставин, що все це справді почалося в час святкувань тисячоліття хрещення Руси-України, цього одноразового ювілею, до якого так дуже бажав дожити покійний Патріярх Йосиф?

Сьогодні ми, його спадкоємці, маємо змогу працювати для здійснення тих ідеалів, за які він боровся ціле своє життя, і тим самим причинитися до кращої долі завтрішнього дня українського народу. А на тому шляху до майбутнього нас мусить єднати його візія України та її Церкви, яка так чітко підкреслює спільність наших завдань і потребу єдности наших зусиль. Саме почуття цієї єдности уможливлювало Блаженнішому переборювати найприкріші хвилини життя, найважчі моменти неволі і пониження.

Ось як висловився він про це у своєму «Завіщанні»: «Силу на оцьому моєму хресному шляху В’язня Христа ради давала мені свідомість, що цим шляхом іде також зі мною моє духовне стадо, мій рідний український нарід, всі владики, священики, вірні, батьки і матері, малолітні діти, жертвенна молодь і безпомічні старці. Я не самотній». І дальше у цьому документі Блаженніший каже словами Євангелія: «Як ніколи передше, розкрилася мені таємниця слів Христа: «І будете мені свідками…» (Ді. 1,9). Свідчити Христові — ісповідувати Його перед людьми (пор. Лк. 12,8), а не відрікатися Його, нести хрест свій, страждати за Христа і з Христом, бути готовим на муки і навіть життя своє віддати за друзів своїх, не лякаючись тих, що «тіло вбивають» (Лк. 12, 4), пам’ятаючи, що «хто хоче душу свою спасти, той погубить її, а хто погубить душу свою ради мене та Євангелії, той спасе її. Бо яка користь людині здобути увесь світ, а занапастити душу свою…» (Мр. 8, 35, 36)».

Закінчуючи ці свої думки, наш дорогий Покійник навчає і благовістить такими словами: «Сьогодні я дякую Господу Богу, що дав мені ласку бути свідком і ісповідником Христа так, як це велять Його заповітні слова! З глибини душі дякую Господу Богу за те, що з Його поміччю я не посоромив землі своєї, ні доброго імени своєї рідної Церкви, ні себе, її смиренного служителя і пастиря…».

Ось тут криється апотеоза терпіння людини і суть таїнства ісповідництва віри. У цій синтезі, любови Бога і народу, є сила, яка може перемогти усі перешкоди і забезпечити нам, українцям, краще славне майбутнє. У світлі цих великих сучасних подій, згідно з візією нашого в’язня Христа ради, у непохитній вірі до Бога та з палкою щирою любов’ю до ближнього продовжуймо наші змагання за кращу долю завтрашнього дня української Церкви і українського народу.

* Ця доповідь була виголошена на святочній академії,
присвяченій Патріярхові Йосифу в Нью-Йорку, 10 вересня 1989 р.

В суботу, 4 березня 1989 p., у Нью-Йорку відбулось дев’яте з черги засідання крайової управи Українського Патріярхального Т-ва в США. У засіданні взяли участь: Володимир Пушкар, Леонід Рудницький, Василь Никифорук, Василь Пасічняк, Степан Гробельський, Ева Піддубишин, Роман Осінчук, Ігор Гайда, Іван Крих, Ярослав Пастушенко і Микола Галів. З огляду на те, що голова Олександер Пришляк не міг взяти особистої участи, засіданням провадив заступник голови д-р Володимир Пушкар.

Крім поточних точок нарад обговорено і вирішено справу кооптування членів до Контрольної Комісії, до якої запрошено Ярослава Пастушенка. Обговорено справу чергового крайового з’їзду, який намічено на суботу, 3 червня цього року. З’їзд запляновано відбути у Філядельфії в приміщенні Ля-Саль Університету. Намічено програму нарад. При цьому члени Номінаційної Комісії поінформували про працю комісії. Із звітів виявилось, що Комісія має труднощі підшукати кандидата на голову крайової управи. Після цього обговорено це питання і взято до уваги деяких осіб, з якими треба буде переговорити й устійнити їх участь.

Ще раз обговорено легально-податкові справи. Вирішено, щоб з цими справами не зволікати. На засіданні вирішено від крайової управи вислати окреме привітання для опікуна мирянського руху Владики Івана Прашка з його золотим ювілеєм — п’ятдесятиріччям священства. До привіту вирішено залучити з приводу такої небуденної нагоди подарунок.

Вирішено, що ще перед з’їздом треба буде відбути одне засідання. На початку нарад вшановано пам’ять почесного члена Товариства Йосипа Гірняка. Наради закрито молитвою, а д- р В. Пушкар подякував усім за ділову участь у нарадах.