Лемківщина

Маємо на увазі Календар Перемишльсько-Санчівської Епархії, очевидно новоствореної єпархії Польської Автокефальної Православної Церкви. На !40 сторінках знаходимо обширну церковну частину, що торкається укладу свят, постів, «загальниць» та інших церковних заряджень. Знаходимо багату колекцію світлин із різних церковних свят, головно на Лемківщині, а теж біля 80 стор. всяких описів та розвідок про ікони чи святочні обходи в сучасну пору.

З поміщеного матеріялу довідуємося, що багато наших зацілілих церков на Лемківщині передано урядом Православній Церкві. Також довідуємося, що існує кілька новозбудованих церков, а деякі ще в процесі будови. Вірні купують нові дзвони, погребують із сховищ ікони, фелони чи церковні книги.

Щоб не переповідати всіх дописів, обмежимося лише до перечислення їх. «Дзвони Зиндранової», «Свято над святами», «Скарби Перегримки», криниця живої води», «Голишово відроджується», Новий дзвін у Туринську», «Про Висову, Ганчову, Бліхнарку та гору Явір», «Поведення у церкві», Цінні записки на сторінках церковних книг», «Ікона Спасителя з Перемишля», «Холмська ікона Божої Матері», «Манастирі Київської Руси — центри освіти та науки». А між цим вплетені відповідні поезії.

Єпископом Перемишльсько-Санчівської Епархії : єп. Адам Дубець, родом з Лемківщини. Знаючи, що його єпархія простягається на теренах, де колись буйно розвивалося життя Греко-Католицької Церкви та перебираючи з ласки польського уряду бувші греко-католицькі святині, — хитрує. У всіх своїх зверненнях чи дописах уникає прикметника польська православна», а послуговується самим православна». Залишає без змін всяке внутрішнє устаткування церков, щоб не зранити консерватизму лемків. Навіть своїм священикам дораджує не запускати бороди, що є майже обов’язковим у православних церквах, щоб вони зовнішньо були здібними до бувших греко-католицьких душпастирів. В його епархії нині маємо 17 парафій з власними церквами, а до кожної парафії дочеплено по 3 до 6 довколишніх сіл.

Читаючи дописи та описи різних церковних заходів, наглядно бачимо, що урядові чинники йдуть за руку православним, коли в той самий час всякі старання греко-католиків у подібних справах, як правило, відхиляється.

Знаходимо й таке місце, яке віднотовуємо для історії. «Не так легко піддавалася знищенню мурована церква в Бліхнарці. Але зате збезчестили її «бацовє» (чабани), замінивши її на хлів для овечок, які пригнано на випас аж з-під Нового Таргу. Коли вернули до села перші поворотці, то застали в церкві гною по самі вікна…».

Думаю, що ніяких пояснень тут не потрібно.

Додамо від себе одне. Перед війною на Лемківщині мешкало 145,000 греко-католиків і 18,000 православних. Нині чисельного стану не маємо, але довідуємось, що на тому терені маємо 17 православних парафій, а всього чотири греко-католицькі. Як довідуємося, в останніх часах польський перемишльський єпископ передав греко-католикам для вжитку 5 церков, сконфіскованих урядом і переданих для ужитку римо-католикам. Деякі вже діють (Ярослав, Устріки), а деякі нема навіть кому перебрати і зоопікуватися, бо в найближчій околиці немає зовсім наших людей або їх є дуже мало. А як опікувалися переданими урядом церквами римо-католики, то вказує наглядно доля мурованої церкви у Бліхнарці, яка перетривала воєнну заверюху.

Але, повертаючись до змісту календаря, треба признати, що він приготований не лише для внутрішнього вжитку православних підкарпатського терену, але радше для зовнішньої пропаганди. Ось, мовляв, читайте, люди, з яким ентузіязмом нарід горнеться до православної Церкви (постійно пропускаючи додаток — «польської»), що цілком заступає бувшу Греко-Католицьку, яка й тепер не має ніяких виглядів ані спроможностей. А все культурне та духове надбання — це виключно заслуга саме православ’я.

Коли людина, релігійна і з історією трохи обізнана, прочитає все це, то мимоволі мусить поставити собі питання: знову стоїмо в обличчі релігійної ворожнечі? Коли хитрі поляки маневрують так, щоб «пусціць русіна на русіна»?

Тепер виявляється, що був я дуже наївний, коли в липні м.р. писав я статтю «Досить панахиди» («НС» №20/82). Я тоді вірив, що для нікого не може бути байдужою справа рідної культури, і, якщо хтось про щось пише, то пише про найважливіше, якщо хтось, щось робить, то робить те, що треба якнайшвидше зробити. Я повірив Єві [Еті] Зарембі і статті В. Мокрого в «Тиґодніку Повшехним» про її виставку. Я вірив в те, що робили члени Екологічного клюбу у Прислопі.

Однак, вистачило три тижні подорожі від Криниці до Любачова, щоб під впливом побаченого і почутого я зрозумів, як дуже наївний був заголовок моєї статті і моя віра.

Ні, панахиди не припиняться! Нам треба буде відправляти ще не одну! А що з моєю вірою?

І виставка Є. Заремби, і стаття В. Мокрого, і те, що роблять члени Екологічного клюбу — це тільки півправди. А хтось давно тому сказав, що півправда — це щось гіршого від неправди.

Я знаю, що це тяжке обвинувачення, хтось скаже — наклепник, але постараюся довести, що це не пусті слова.

Коди лікар має двох хворих — простудженого і хворого з тяжким інфарктом, то котрим хворим він повинен зайнятися в першу чергу? Скажете — дурне питання! Ні, воно не таке дурне! Бо, бачите, хворий з інфарктом вимагає багато зусилля, він може вмерти, а тоді люди скажуть: «Поганий лікар!». А ось хворий простуджений і без лікування може прожити ще довгий вік, а лікар може сказати: «Він живе завдяки мені». Спитаєте, яке це має відношення до охорони пам’яток старовини? Ось послухайте.

Були в горах стара церква і стара каплиця, цінні як історичні пам’ятки. Церква була не в найгіршому стані, могла без ремонту простояти декілька років. Каплиця — навпаки; ще місяць, ще рік — і завалиться. Приїхали в гори молоді люди, між ними й історики мистецтва щоб рятувати пам’ятки. І ви думаєте, що спеціялісти зайнялися каплицею? О, ні! Вони ремонтували-церкву. А каплиця? Пройшов рік, і вже немає каплиці. Але члени Екологічного клюбу гордо кажуть: «Ми рятуємо пам’ятки лемківської культури» (це не мої слова, я їх чув у горах від молодих людей). І славить їх І. Б. на «Лемківській сторінці» в «Нашому слові». Тільки чому не згадує про каплицю в Баниці, котру можна було врятувати 2 роки тому і про Ярослава Скрипака, лемківського теслю, котрий найбільше заслужився при ремонті церкви у Прислопі? Знову півправда?

А тепер про виставу Є.Заремби «Бескидське реквієм». Вона була присвячена трьом знищеним церквам — в Райському, Панищові і Лютовиськах. Що це за будівлі, яка була їх цінність? Церква в Райському — мурована, з 1875 р, від 1950 р. в руїні, в Панищові — дерев’яна з 1925 p., вже в 1977 р. списана з реєстру пам’яток старовини, в Лютовиськах — дерев’яна з 1898 p., в 1970 р. ремонтована з державних фондів. У каталозі виставки було написано: «Три церкви зникнули весною 1980 р. Дві розібрано, одну висаджено. А В. Мокрий писав про «… трагічну смерть церкви у Лютовиськах». І тут маємо першу півправду. Вона стоїть до цього часу, тільки не в Лютовиськах, а в Двернику, й це вже не церква, а костьол. Тільки чому про це не згадала у своїй виставці Є. Заремба, чому не написав про це у своїй статті В. Мокрий? Може тому, що виставка була в червні 1981 p., а стаття в «Тиґодніку Повшехним» (№34 від 23 серпня 1981 р).

Коли чомусь присвячується виставку — то, на мою думку, це повинно бути щось найосновніше. Оглядаючи виставку Є.Заремби, читаючи каталог, хтось міг би подумати, що в 1980 р. знищено тільки З сакральні будівлі. А це ж не так! В цьому ж 1980 р. розібрано (в рамках «естетствування терену) церкви в Крецові (дерев’яна з 1784 p., в оцінці комісії Міністерства культури і мистецтва 1977 p., стан церкви був середній, рекомендовано перенести її до скансену) і Розпуті (дерев’яна з 1865 p.), в 1979 або 1980 р. остаточно розібрано церкву в Старому Селі (дерев’яна з 1640 p.), може ще тепер «догоряє» церква в Трійці (дерев’яна, з 1792 p.). Це тільки декілька десятків прикладів. Чому про ці пам’ятки ніхто не згадав? Вони, безперечно, набагато цінніші від тих, яким була присвячена виставка.

Чому ніхто не пише, не робить виставок про те, що можна назвати свідомим нищенням пам’яток матеріяльної культури українців теперішніми користувачами більшости церков — латинськими парафіянами. Навпаки, І. Б. в «Нашому слові» пише: «… сказане не торкається тих церков, які перебрані для використування новозаснованими латинськими парафіянами; там парафіяни самі дбають про себе, щоб зовнішній і внутрішній вигляд святині був гідний назви божого [! — Прим. Ред.] храма». І знову неправда! Є латинські парафії, в котрих парохи і парафіяни дбають про церкви. Ось хоч би в Полянах (біля Грибова), Бересті, Чирній, Вороблику, Верхомлі. Тільки скільки є таких парафій? Дуже мало, особливо в перемиській латинській єпархії. Подивіться на сакральні пам’ятки у Варі, Обаримі, Крам’яній. Кому перешкоджали їхні бані? Нові користувачі замінили їх на якісь «космічні» конуси. Від багатьох років консерватори боряться за повернення іконостасу до найстаршої лемківської церкви в Поворознику.

Але він перешкоджає парохові місцевої латинської парафії, і не знаю, чи повернеться ще колись на своє місце. Те, що зробили теперішні користувачі з церквою в Поздячі (перепрошую, тепер це село називається Лєшно), самі католики називають варварством. У своїй попередній статті я згадав про церкву в М’якішу Старому, Варто пригадати, що багато років з неї користували латинники, але, коли збудували костьол, будівлю залишили без жодної опіки. А церква в Хотинці? А іконостас собору в Перемишлі? Я ще довго міг би писати про знищені іконостаси, замальовані розписи стін.

Але гляньмо на фактичний стан. За які церкви, якщо нічого не зуміємо вдіяти, треба буде відправляти панахиди? Є їх немало. Дуже цінна сакральна будівля в Брусні Новому (дерев’яна, з 1676 р) може завалитися ще в цьому році. Це саме з церквою в Дудинцях (дерев’яна, з 1802 p., воєвідський консерватор визначив для неї ролю «тривалої руїни». Не знаю, чи ще стоять цього типу храми в Корчмині (дерев’яний, з 1658 року) і Тенятиськах (дерев’яний з 1754 p.), в Лукавцю (дерев’яний, з 1701 р.) може ще постояти 2-3 роки, в Горайці (дерев’яний, з 1864 р.) та залишені без жодної опіки святині в Змиєвиськах (дерев’яна, з 1782 р.) і Вільці Змиївській (дерев’яна, з 1896 p.). Якщо не буде ремонту — також довго не постоять. Це тільки декілька прикладів. Під загрозою є набагато більше церков. Вистачить, однак, і того.

У своїй попередній статті я написав: «А нашому середовищу, УСКТ, ця справа не може бути байдужою, хоча б з огляду на пам’ять наших предків». А в дійсностйі я бачу, що ця справа є зовсім байдужа середовищу. Є декілька ентузіястів, які намагаються щось робити, щоб урятувати старі пам’ятки, покинені цвинтарі, придорожні хрести. Але — це тільки одиниці!

Я бачив церкву в Лукачівці, в селі, в якому, як кажуть українці, греко-католики становлять 60-70% мешканців. Вона в руїні, а ті, котрих батьки і діди молилися в цій церкві, байдуже проходять біля неї, йдучи до костьола. І байдуже дивляться, як вона руйнується (більше того, будують величезний костьол). Вже декілька років мандрує по дорогах Бескидів українська молодь, а при тих же дорогах лежать розбиті хрести, стоять знищені каплиці, церкви, цвинтарі заростають кущами… Я просив, щоб зібрали дані про церкви. Не мали на це часу!

Байдужість, байдужість і ще раз байдужість, і до того поклони биті півправдою! Ні, при такому ставленні середовища до справи охорони пам’яток власної культури нічого доброго виникнути не може. І тому, може, не треба писати про панахиди, може, краще процитувати народне прислів’я: «Баба з возу, коням легше!».

Знаю, що те, про що я пишу, є дразливим, але може ця стаття викличе якийсь відгук. Бо найгіршою є стояча вода. В ній заводяться жаби, і вона смердить!

Б. Мартинюк

Під таким заголовком появилась стаття у польській газеті «Тиґоднік Повшехни»
за 23-8/, ч. 34, автором якої є Влодзімєж Мокри (себто Володимир Мокрий).
До речі, автор статті нашим читачам вже відомий з його попередньої статті,
що також появилась у цій самій газеті й була реферована на сторінках нашого журнала за місяць липень-серпень 1983 р. під назвою «Християнізація русинів у Києві і початок староруського письменства». Автор В. Мокрий у своїй статті «Бескидська Панахида» порушує надзвичайно болюче питання —
знищення українських церков на Лемківщині. Щоб не переповідати статті,
нижче друкуємо її переклад з польської на українську мову.

Редакція

Три церкви, як довідуємось з обгортки каталогу виставки — «Реквієм бєщадське» Ети Заремби, зникли весною 1980 р. Дві розібрано, третю знесено динамітом. Четверту, що її залишки були сфотографовані на прозірки кілька днів перед відкриттям виставки, — спалено. Зафіксовані студенткою краківської Академії Мистецтва докази знищення церков у селах: Лютовиськах, Паніщеві, Райську, а також у Лип’є, це найбільший зворот відліт тривалого процесу нищення українських церков, придорожніх каплиць і хрестів, як рівнож цвинтарів на терені південно-східньої Польщі.

Вщеплені в землю і небо дерев’яні українські церкви, колись відомі як руські, існували віками. Незломані рамена їх хрестів постійно з силою тієї самої віри і непохитною надією ставили опір надходячим навальним хмарам і пожежам.

На жаль, серед 529 церков, в тому 734 дерев’яних (тут, мабуть, є якась помилка у числах, — Ред.), що існували до Другої світової війни у самому тільки Ряшівському воєвідстві, залишилось невелике число. Певна частина цих, часто з ХVІ-ХVІІІ сторіч, пам’яток церковної архітектури була знищена під час війни і в період драматичних обставин 1945-1947 років.

Роки миру не сповільнили процесу знищення церков. Гинуть вони дальше, і щораз частіше у бескидських селах знаходимо:

По середині неба
Перекинене крісло
Стільки — по Богові.

(Єжи Гарасимовіч)

Про що свідчать свідомі й несвідомі визначені руїнами бескидські шляхи? Чи не є вони доказом взаємних упереджень, які до сьогодні утримуються у нас найчастіше з приводу браку вірогідних інформацій про причини найбільше прикрих фактів з історії польсько-українського співжиття?

Існуючі в XIX і XX століттях і наростаючі в різних періодах польсько-українські конфлікти довели до трагедії не в одній польській і українській родині. Крім цього, у діючій громаді непевні вістки про причини тих трагедій, найчастіше сперті на емоційних розповідях, а рівночасно зачерпнутих на знанні односторонніх і тенденційних публікацій, які довели до створення негативних стереотипів, утруднюючи зміну все існуючих претенсій та упередження.

А, може, руїни церков — це висліди обоятности, що виросла не тільки з упереджень, але й несвідомости того, що, існуючі від віків на Ряшівській землі, у південно-східніх районах Любельщини і в східній частині Краківської землі руські церковні об’єкти становили автентичне тло того району і перетоплене в натуральний спосіб в загальноцивілізаційний контекст поляків, збагачували й урізноманітнювали польську культуру, а тим більше у якомусь сенсі становили її частину?

Перегороди упереджень і обоятности громади та влади не в стані перервати ані протестаційні листи і постуляти, скеровані до компетентних чинників локальних і центральних, ані сантиментальні поезії Єжи (Юрія) Гарасимовіча, ані публікації у пресі з пропозиціями певних обговорень проблем Церкви, як, наприклад, алярмуюча стаття в цій справі Р. Бриковськеґо і Й. Вільчура — «Вздовж великої і малої огорожі», надрукована на шпальтах «Політики» (1971 p., ч. 42). Вислід заходів у напрямі охорони об’єктів власної матеріяльної культури не відродило, як дотепер, чого треба було сподіватись, існуюче в Польщі від 1955 року Українське Культурно-Громадське Товариство.

«Реквієм бєщадське» Ети Заремби є протестом проти ґвалтовного знищення церков, а рівночасно Панахида, яка в східньому обряді кінчається проханням не про вічне спочивання, але про вічну пам’ять. Висловлена в цей спосіб віра й надія у безсмертність нищених вартостей, в цім випадку церков, співдіє з візією віщуна Тараса Шевченка, похиленого над гробом церкви у Суботові, й віра, що вона встане з-посеред руїн.

Трагічна смерть церкви в Лютовиськах, Райськім, Паніщевє і Лип’ях може бути сигналом висліду до концентрації спроби людей доброї волі в напрямі рятування церковних об’єктів у південно-східніх районах нашого краю.

Виставка світлин Ети Заремби під назвою «Реквієм б’єщадське» була відкрита в червні 1981 р. у залі Краківського Товариства Архітектів.

Переклад програмки Ети Заремби

Ета Заремба нар. 1956 р.
Студентка 4-го року графіки
Академії Мистецтва Польщі (АМП)
в Кракові

Виставка
Фотографії
РЕКВІЄМ Б’ЄЩАДСЬКЕ

«Хоч живемо в підмінованих часах силою диявола,
ніхто з нас не бачив диявола, властиво, що як запевняють, не існує фізично.
Хто докаже, що диявол у всьому винен, а люди — це невинні ягнятка».

С. Вінценз
«На високей полонінє»

Бескиди:
Лютовиська — церква греко-католицька П.В. се. Архангела Михаїла, дерев’яна, 1898р.
Паніщев — церква П.В. св. Параскевії, дерев’яна, 1925 р. (не вживана)
Райське — церква П.В. св. Параскевії, кам’яна, 1872-74 (від 1950 в руїні), дзвіниця і каплиця мурована в XIX сторіччі.

Три церкви зникли весною 1980 р. Зникли у подивугіднім темпі. Дві розібрано, третя — зірвана динамітом. Нова акція «Хоронім пам’ятки». Важко вияснити це рішення, а ще важче зрозуміти. Сліди трагічної історії Бескидів є завжди свіжі, але правдоподібно була потреба нових. Може для збереження специфічної атмосфери тих гір, понурих, часом грізних…

Тимчасом сучасність різниться дещо від романтично-туристичних леґенд. Гниюче падло, звірячі черепи, скелети, розкинені по траві — наслідок сонця, дощу й круків. Аналогія?

Тема з під т.зв. абон, яка інтересує мене від кількох літ. Церкви нема. Натомість є вірш — віщування Юрія Гарасимовіча. І є фота. Роблені на протязі багатьох місяців в різних порах дня і року, під враженням нових фактів. Просто — це документ нищення. (Зберігаємо пунктуацію автора — Ред.)

ЛЮТОВИСЬКА

Хто вийде
На цю гору
Витре руки
В блакитний рушник
Захоплений
Краде ліхтарі
Зі столу вечері
Загнаний у кут
Архангел Михаїл
Борониться шаблею
Перед тінню злодіїв
Михаїл
Через бурі вислухані
Через град
До крови — збитий
На середині неба
Перекинуте крісло
Стільки — Божого
Збурення світла
Принесе
Завтрашній день
Винеслись
Навіть сови
Через вибите небо
Сипле сніг
Єжи Гарасимовіч

Немає сумніву, що Церква в житті українського народу відограла велитенську ролю, як в історичному минулому, так і теж у сучасному. Це тому, що специфічна релігійність і посвята українського народу є саме тією твердинею духовою об яку розбиваються ворожі наступи. Українські церкви, побудовані нашими князями, чи боярами, дають певну пропорцію для величі, віри та видержливости народу на всіх землях України. Цей феномен вороги волі нашого народу та Церкви повністю доцінюють, тому теж і приціл спрямований в першу чергу на Українську Церкву. Московський комуно-атеїстичний уряд, поневоливши Україну, вже в 1920-30- тих роках в нелюдський спосіб зліквідував відроджену Українську Автокефальну Православну Церкву, а в 1946 р. брутально зліквідував на західних землях України Українську Католицьку Церкву.

Людова Польща дістала в «дарунку» від Москви Лемківщину, Перемищину, Холмщину, Полісся і Підляшшя, а головно велику частину перемиської нашої єпархії, яка чи не найстарша своїм існуванням помічається, дивне явище, що комуністичний уряд залишив римо-католицькій Церкві в Людовій Польщі релятивну свободу, але зате Українську Католицьку Церкву позбавив цілковито правного статусу. Вона ніби існує з ласки римо-католицької ієрархії і польського комуністичного уряду. В 1971 р. українці католики, які проживають у Польщі, 111.000осіб підписали петицію до варшавського міністра віровизнання і культу, щоб Українській Католицькій Церкві признано правний статус існування, яким користується римо-католицька Церква. У тому самому році у Варшаві гостював Ватиканський висланник єп. Кассаролі, якого відвідала українська делегація під проводом генерального вікарія о. митрата Василя Гриника. Клопотання ішло про повернення українцям їхньої греко-католицької катедри в Перемишлі, яку передано після II світової війни отцям кармелітам, а зокрема говорено про оформлення правно 32 існуючих наших парафій. Одначе, як єп. Кассаролі, так і варшавський уряд дав ляконічну відповідь: — «підождіть ще якийсь час».

Отож стан фактичний нашої Церкви в Польщі такий, що всі наші церкви, яких на теренах прилучених після 1946 р. до Польщі було 454, з того числа 195 передано до вжитку полякам, себто латинникам, 27 віддано Польській Автокефальній Православній Церкві, а решту 229 передано як архітектурні пам’ятки під «опіку» державних чинників. Як ця «опіка» проявляється на ділі, то наведемо такі факти: майже всі ризи з наших церков понищено, ікони й іншу церковну утвар також понищено, а тільки частину ікон приміщено в польських музеях у Сяноці, Перемишлі, Ряшеві та Ланцуті. Одначе і ці наші ікони в деяких музеях, як наприклад у Перемишлі, вже не мають своїх, себто українських документацій, які замінено написом «нєзнанеґо походзеня». 10 наших церков замінено на різні магазини, а около 100 церков знищено. У Радимні розібрано чудову нашу церкву за тихою намовою латинського пароха, а на цьому місці привозять тепер сміття і гній. У Піщинах, пов. Добромиль, спрофановано нашу церкву, бо її замінено на публичний кльозет (виходок). В 1955 р. уряд наказав зладити інвентар українських оцілілих церков у перемиському повіті. Одначе в 1975 р. машинопис цієї інвентаризації як документ не має вже жодної вартости, бо лежить у сховку, половина зінвентаризованих церков вже понищені, а святі прицерковні місця заросли кропивою і будяками. Оціліли покищо чудова церква в П’ятковій і в Кругелі Великому, а немає вже барокової церкви в Берізці. Зникла з лиця землі церква в Сіракісцях, знищено нашу святиню у Війську, (тепер Нові Сади), на Паславській Кальварії, в Новосілках і багато інших. Церкву в Лодинці розвалено, а іконостас розбито.

Якщо їхати з Перемишля до Горлиць (Лемківщина), то наші церкви в доброму стані передано латинникам, а старі історичної вартости просто спалено, церкву в Бірчі розібрано, а в Малявій замінено на склад цементу. У селі Нова Весь, поблизу Криниці, в ночі 31.5.1975 р. постала з «невідомої» причини пожежа і згоріла високої архітектурної вартости церква. Таких випадків було куди більше. Безпощадно знищено наші церкви на Лемківщині, в Перемищині, що були побудовані в 17 і 18 столітті, які чарували своєю зовнішньою і внутрішньою красою. Церкви, в яких немає латинських парафій завалилися, як наприклад, у Волі Корінецькій осталась без опіки, бо наших Лемків насильно виселено з їхніх господарств і така ж доля зустріла наше населення з надсяння, тому там не можна зустрінути вже багато наших рідних церков як у Горличчині та на всій Лемківщині.

Колись наступні покоління, які переглядатимуть різні старі альбоми, довідники, фотознімки з наших віковічних земель, які після другої світової війни «подарував» Сталін Людовій Польщі, просто не повірять в те, що сотні українських церков існували століття, а польський комуністичний уряд знищив їх усі «з димом пожару» і то при повній мовчанці латинської місцевої ієрархії та Ватикану! Пресові агенції недавно повідомляли, що папа Павло VI прийняв на послухання 1 грудня 1977 р. секретаря польської компартії Едварда Ґерека, який заявив, що він шукає у папи моральної піддержки. Кореспондентам Е. Ґерек сказав, що його уряд помагає будувати нові костели в Польщі. Мусимо пригадати Е. Ґерекові, що він призабув признатись, що саме польський комуністичний уряд є морально й правно відповідальний за знищення сотень українських церков у Людовій Польщі! Треба пригадати, що саме уряд Е. Ґерека дня 22 серпня 1977 р. наказав змінити всі українські назви сіл і міст на землях, які покищо є в межах Людової Польщі, на польське звучання. Значиться, «ма биць паньство єдноліте», себто ґарантії конституції Людової Польщі для національних меншин остались тільки паперовими. Накладом «Музеум Будовніцтва Людовеґо в Саноку» появилася на книжковому ринку книжечка під таких же самим наголовком, а яку зладила до друку якась пані Анна Кісєлевска. На кінцевій сторінці цієї книжечки є карта етнічних ґруп, які розміщені-поселені на Лемківщині, частині Бойківщини, Перемищині, Ряшівщині і т.д. Вичислено такі етнічні ґрупи: лемки,бойки, доліняже, подґужанє і русіні. «Значить українців вже немає в теперішніх «господарів» наших земель. Чи це не є поворот до «мажень» Станіслава Ґрабського в поверсальській Польщі?

Можна не дивуватись комуністичному урядові Людової Польщі, що проводить антиукраїнську політику, але можна вимагати від латинської польської ієрархії, а зокрема від примаса кардинала Стефана Вишинського дещо більше християнської любови та вирозуміння супроти Української Католицької Церкви в Польщі під сучасну пору. Мимо усильних старань нашого церковного проводу в Польщі, щоб отці кармеліти віддали українцям католикам нашу катедру св. Івана Хрестителя у Перемишлі до «уживання», якщо не на власність. Єп. Токарчук (в Перемишлі) відсилає нашу делегацію до воєвідського уряду в Ряшеві, а цей твердить, що «вашу катедру вживають духовні, а не уряд». А цього року літом 1977 р. отці кармеліти почали усувати з нашої катедри іконостас, перемалювавши раніше на таблицях імена українських добродіїв і ктиторів катедри. На протест нашої капітули, отці кармеліти заявили, що «жуцілосєн робацтво». Так, кинулось «робацтво», але в кого? За іконостасом прийде черга на усунення історичної вартости проповідальниці з нашої катедри. Про що ж отже ідеться? Ясно, що новітні польські іконоборці намагаються усунути з нашої катедри її східний обрядовий характер. Ото ж приціл наставлено на нашу Церкву в Людовій Польщі, яка нероздільно пов’язана з народом. Церква бо завжди несла духову розраду та кріпила народнього духа, а під сучасну пору посиленого наступу «на зніщенє Русі», роля і завдання рідної Церкви для наших братів у Людовій Польщі просто незаступимі! Тому то наша допомога, моральна в першу чергу, мусить прийти негайно. Відповідальні керівні українські установи а зокрема і наш церковний провід повинен зайняти рішуче становище щодо польського наступу на українську Церкву в Польщі.

У цій статті говориться про Українську Католицьку Церкву в Людовій Польщі. Її положення незавидне, як теж праця наших там священиків це просто героїзм. Їхні матеріяльні умовини, шикани з боку латинських «пробощів», у костелах яких і відправляються наші Богослужби. Тільки Отці Василіяни мають власну церковцю, яку дарував їм примас Вишинський. Вони святкують за латинським календарем, а в тому кожної неділі служать одну Святу Літургію польською мовою і в латинських ризах. Це певна вдячність примасові Вишинському.

Не можна поминути мовчанкою і Православної Церкви в Польщі. Отже немає Української Автокефальної Православної Церкви в сучасній Польщі. Її назва така: Польскі Автокефальни Косьцюл Православни, а її церковний «Вістник» написаний (друкований) російською мовою! Польський уряд дає фінансову допомогу цій церкві, чи вірніше костелові, якої не має польський римо-католицький костел, ні Українська Католицька Церква.