Л. Х. Щур

Нарікаємо постійно, що «сильні світу цього» так нечасто згадують наш нарід, нашу Церкву, наші змагання. Нарікання ці не без підстав, бо така саме є дійсність. Таке безоглядне право сильніших. Всесвітні засоби масової інформації розхвалюють демократичні позиції провідників сьогоднішнього вільного світу, розголошують про них усе, аж до несмачних подробиць. За те ж не стає їм часу ні уваги, щоб згадати тих, хто в щоденному важкому змаганні здобуває право на віру й совість, свободу й демократію не лише собі, а й усьому людству. Хоч би про нашу УКЦеркву. А коли навіть не згадують, то що вже говорити про якунебудь піддержку, допомогу?!

Та бувають і світлі винятки серед цієї мрячної «конспірації мовчання». А коли вже хтось піднесе голос за нашу справу, треба нам уважно прислухатися до цього голосу. Тут хочемо згадати міжнародню католицьку організацію «Допомога Церкві в потребі». Під проводом свого творця та невтомного керівника, бельгійського ченця Веренфріда ван Страатена діє вона вже від кінця Другої світової війни. І, з широким розмахом, допомагає переслідуваним католицьким церквам в усьому світі. Між ними — й нашій.

Даних про допомогу того рода не розголошують, бо доводиться здійснювати її нераз дуже засекреченими шляхами, але відомо загально, як багато допомогла саме ця установа нашій Церкві в часи найжорстокіших її гонінь та неволі. Знаємо лише безспірний факт., що обидва глави нашої Помісної УКЦеркви, і покійний Патріярх Йосиф, і теперішній, Блаженніший Мирослав-Іван, близько співпрацювали з «Церквою в потребі» та давали вказівки, куди й як спрямовувати їх допомогу. Як доказ, хоч би два їхні прекрасні видання, численними мовами, в тому й українською, про нашу Катакомбну Церкву («Церква мучеників», 1981 та «Слідами Христа; Йосиф Кардинал Сліпий» 1985 року).

А оце в недавніх числах бюлетеню «Церкви в потребі», «Дзеркало» («Мірор» для англомовного світу, а виходить він і в інших мовах), знаходимо правдиві й вичерпні вістки про нашу Церкву на порозі її нового життя.

І так в окремому виданні «Дзеркала», «Свободу Слову Божому» бачимо оригінальні світлини: наш священик при Святій Літургії, то знов ціла група клячачих на молитві, серед природи, на якомусь узліссі; то знов група вірних на чолі з Владикою Павлом Василиком під час святкування Великодня — теж під дверима замкненої церкви. Далі — ціла сторінка світлин та пояснень про голодово-молитовну демонстрацію нашого духовенства й вірних мирян на московському Арбаті і картина нашої делегації в дорозі до Кремля з відомою петицією про легалізацію. Широкі пояснення до цих світлин — правдиві, без таких частих перекручень, дають міжнародньому читачеві справжній образ довготерпіння та непохитности нашої Церкви.

Та згадки про нас не лиш інформативного характеру. Чимало місця як у цьому випуску за вересень минулого року, так і в найновішому, за цей березень, присвячено допомозі «Церкви в потребі» саме нам.

Радіопередачі із станції «Благовість» у Брюсселі, в Бельгії, закликають постійно наших вірних, щоб пересилали свої прохання про релігійну літературу. Голос цих передач іде по всій європейській частині СССР, а теж «із другого боку світу», до азійської його частини, із станції на Філіпінах. Відомо ж, що українці живуть розкидані по всьому Союзі, аж по Тихий океан. Донедавна велися ці передачі російською мовою, від листопада минулого року промовляють теж і по-українському.

Читаємо в «Дзеркалі» листи-відгуки, які зворушують не лиш нас, але, очевидно, і людяних чужинців-християн.

Лист православного із Східньої України: «Дякую щиро за прекрасну «Біблію для дітей». У нас чимало людей вірить у Бога, хоч навіть не знають «Отченашу». Вони залишаються вірні Христовій науці, яку передали їм батьки. Додержують, як знають та розуміють, Божі Заповіді, святкують свята, хоч ніколи н,е бачили навіть молитовника. І слідкують за Літургіями в передачах із Заходу…».

Лист католички зі Львова:

«Нам важко знайти релігійну літературу. Часом попадеться молитовник, у православній церкві, але катехизму таки нема. Часом можна купити православну Біблію — та це нам не під силу. Багато дехто одержує протестантські Біблії від різних сект, а згодом і сам пристає до них. Купуємо нераз молитовники із Польщі або ж робимо ручні відписи із тих, що доступні. Допоможіть нам виховати дітей по-християнському!»

Із листа українки в засланні:

«У нашому подружжі двоє діток. Проживаємо здалека від України, на Півночі СССР. Церкви тут немає. Хотіли б дістати якісь релігійні книжки, щоб виховати наших дітей у Святій Вірі. Пришліть нам щось підхоже, то будемо молитися за Вас…».

А це пише чотирнадцятилітній хлопчина:

«Сьогодні довідався я, що мої шкільні товариші одержують духовні книжки з описом життя та чудес Ісуса Христа. Ми знаємо про це все так мало, бо нігде дізнатися. У нас в школі висмівають тих, хто ходить до церкви. Сподіємося всі, що Ви пришлете й нам такі книжки: я, мої батьки та мій брат Володимир.

Ваш Іван».

У відповідь на такі листи, а їх число дійшло до 90,000 і щоденно збільшується на яку тисячу, організація «Церква в потребі» висилає десятками тисяч «Новий Завіт», «Катехизм для дітей», «Як молитися на вервиці», «Роздумування над «Отченашем», «Бог промовляє до своїх дітей» та інші. Книжки ці друкують різними мовами: російською, білоруською, польською, литовською, латишською, німецькою й українською і висилають у відповідні країни.

Друкують в Еспанії, Італії, при Католицькому Університеті в Іннсбруці, в Австрії.
А централя цих висилок — у Німеччині, в Кеніґсштайні. Там і займаються цією висилкою працівники-добровольці, між ними й українці. З великим пієтизмом подають у «Дзеркалі» світлину бабусі-українки, яка пережила всі жахи Казахстану, а тепер вже від року ревно допомагає висилати Слово Боже в рідний край.

Не одна «Церква в потребі» забезпечує католиків-українців релігійною книжкою. Ми, українці-католики у вільному світі, ніяк не могли б здатися виключно на поміч чужинців, хоч би яку добронамірну. Масово висилає релігійну літературу нашим братам в Україні наш римський центр, висилає Т-во «Свята Софія», як теж і організація «Хрест Тисячоліття» при єпархії в Торонто, де працює між іншим і відомий колишній голова Ініціятивної групи захисту Церкви й віруючих в Україні Йосиф Тереля. Та й так, кожний відділ наших мирянських Товариств чи навіть численні поодинокі наші миряни стараються всіми доступними засобами включитися в цю дію, що очевидно є наказом хвилини. Всі ці ініціятиви доцільні й потрібні, що ледве чи вистачило б їх усіх разом, щоб заспокоїти духовний голод наших братів, так довго вдержуваних у темряві й неволі. Тих, що в Україні, і тих, що насильно відірвані від рідного грунту, розкидані по всіх «неісходимих» преторах Совєтського Союзу.

Та в цьому випадку треба звернути увагу на особливий момент: оце допомагає нам міжнародня організація, і цим автоматично признає й визнає наше заслужене місце в рамках Вселенської Церкви, у загальному пляні вселенської боротьби добра проти зла.

Але тому було б дуже добре й побажано, якби ми відповіли добром на добро, піддержуючи їх задуми та діла. Це справа наших парафій, так і мирянських організацій та їх поодиноких місцевих відділів чи навіть поодиноких родин, осіб. Ми знаємо, як «у моді» в сьогоднішніх демократичних суспільствах — листовні реакції на всякий почин, реакції листами, вітаннями, побажаннями відносно різних справ. Ці голоси, навіть найскромніших громадян, числяться й мають свою вагу. Що більше їх, тим вони переконливіші. А тут, тим більше, що йдеться про допомогу не лише нашій Церкві, особливо варто саме підкреслити, що ми існуємо як окрема зорганізована, самосвідома спільнота, яка вміє належно оцінювати зроблене нам добро та належно відгукуватися на нього. Що з нами «варто говорити» та ще тісніше співпрацювати.

Зрозуміло, що наш відгук повинен би виявитися і в матеріяльній піддержці, яка, в остаточному рахунку, йде на користь нашим братам; так, як всі інші наші внутрішні, безумовно необхідні збірки та пожертви. Але тут не лиш сама поміч, але таки й добра нагода підняти увагу до українського імени серед людей справді доброї волі. За кожний даток «Допомога Церкві в потребі» виявляє належну вдячність, висилаючи жертводавцеві постійно «Дзеркало». На наше ж бажання може воно подавати ще куди більше вісток про наше життя!

У передмові до найновішого числа «Дзеркала» отець ван Страатен пише: «Після семидесяти років брехні поневолені совєтами народи знають сьогодні, що комунізм, за словами Пія XI — «зло у своїй найглибшій суті» та, як сказав Павло VІ — «невилічимий». Ці люди не приймуть якого-небудь підправленого соціялізму. Вони хочуть позбутися Маркса й Москви. А тому червона імперія, союзниця люципера у боротьбі проти Бога, загине разом з люципером».

Чи ж не варті такі слова нашої всякої піддержки?!

Адреси «Допомоги Церкви в потребі»:

Rev. W. van Straaten, Postfach 1209, D-6240 Koenigstein 1, West Germany Aid to the Church in Need, P.O.Box 576 Deer Park, N. Y. 11729-0576, U.S.A.

Aid to the Curch in Need, P.O.Box 250 Montreal, QC, НЗР 3C5 Aid to the Church in Need, P.O.Box 11 Eastwood, NSW 2122

Така була тема наукової конференції, що її влаштувало Релігійне Товариство «Свята Софія» в Канаді, разом із Каледжем св. Михаїла при Торонтському Університеті. Конференція ця відбулася у приміщенні студентського центру Бреннана цього каледжу, а дата її, дарма що здавна плянована на 1-3 грудня, випала особливо значуча. Бо в переддень появилася відома заява голови Ради в Справах Релігій при Раді Міністрів УССР, Миколи Колесника про право реєструватися релігійним громадам. А в день конференції саме й відбувалася історична зустріч Папи Івана-Павла II з генеральним секретарем Михаїлом Горбачовим у Римі. Через те довелося не одному із доповідувачів виправдуватися, що його виступ опрацьований без погляду на найновіші, тоді ще невідомі, події.

Живу актуальність справ, що їх обговорювали, підкреслював безпосередній телефонічний зв’язок залі нарад із Українським Пресовим Бюром у Римі. Через нього приявні мали нагоду чути тричі голос о. канцлера Івана Дацька, який інформував про найновіші події до останньої хвилини та відповідав на запити.

Почуття безпосередньої участи в подіях, які саме проходили, творила теж добре оформлена виставка світлин із останніх днів у Львові та Галичині взагалі, як теж у Києві. Привіз ці важливі документи голова Канадського Т-ва «Свята Софія» о. М. Татарин, який власне перед двома днями повернувся із подорожі в Україну. Там мав він нагоду, між іншими, відправляти Святу Літургію у нововідзисканій для нашої Церкви львівській Преображенській святині та, очевидно, зустрічався із владиками УКЦеркви і Комітетом Захисту УКЦ. Про свої враження із цієї поїздки він розказав ширше під час конференційного бенкету.

Господарі конференції, відділ постійного навчання при Каледжі св. Михаїла на чолі з головою відділу п-і проф. М. Марокко, доклали справді всіх старань до бездоганної організації технічної сторінки цієї імпрези. Від ректора каледжу вітав приявних, крім неї, проф. Вільям Данфі, а предсідником-модератором був професор слов’янських мов та літератур Річард Маршал.

Можна підкреслити технічну справність організації цієї конференції, але ще більше признання належиться організаційному комітетові під проводом о. Тараса Дусанівського за зміст її. Програма доповідей була подумана справді всебічно, а до співпраці притягнули найкращих знавців церковних відносин на Сході Европи.

Жаль тільки, що участь у конференції не була надто велика — до 60 осіб, головно духовен­ства. Участь брали одначе постійно три почесні, високопоставлені гості,-а саме: Митрополит Максим Германюк із Вінніпегу, Владика Торонтський Ізидор Борецький та голова Української Православної Церкви Америки й Канади, яка підлягає Вселенському Патріярхові в Царгороді, Владика Всеволод.

Конференцію розпочали, після вступної молитви, привіти владик. Письмово вітали її Блаженніший Глава УКЦеркви Мирослав-Іван Любачівський, який дав їй своє благословення, та митрополит львівський Володимир Стернюк, який, між іншими, підкреслив вірність УКЦеркви у краю — ідеї Києво-Галицького патріярхату.

Митрополит Максим повідомив у своєму вступному слові, що він вислав ґратуляційну телеграму Митрополитові Володимирові із нагоди дозволу на реєстрацію українським католицьким громадам в Україні. Змалював теж візію майбутнього, що її поділяє наша Церква, як у краю, так і діяспорі: візію повороту Глави УКЦ Мирослава-Івана у свої правні володіння, до катедри св. Юра у Львові, далі скликання синоду усіх владик УКЦ, як із діяспори, так і з краю, та відкриття можливостей ближчого порозуміння з православними церквами. Останні бо події — це вислід не лише довготерпіння членів нашої Церкви, але й виразний знак дії Божого Провидіння над нами.

Владика Ізидор, особливо відомий та шанований за свою непохитну поставу в останні часи, згадав, що відродження нашої Церкви після довгих років переслідувань було беззастережною надією як покійного Патріярха Йосифа, так і його великого попередника, Слуги Божого Андрея Шептицького. Далі Владика Ізидор згадував із зворушенням, як два роки тому йому доводилося служити Святу Літургію разом із Митрополитом Валодимиром пошепки, потайно у його скромному особистому приміщенні, рік пізніше вже при співучасті прекрасного хору сестер св. Вінкентія, а востаннє вже зовсім явно та без страху.

У першій вступній доповіді о. д-р Петро Біланюк, професор Каледжу св. Михаїла, з’ясував історичне становище Української Церкви. На його погляд, слова Спасителя «Ідіть і навчайте всі народи» треба інтерпретувати як вказівку, що Церква Христова — це збір національних Церков в одній містичній злуці.

У цій мозаїці національних Церков, з яких кожна складає свої окремішні цінності у цілість, Українська Церква має окреме значення. Вона побудована на етосі хліборобської культури, яка сягає своїм корінням ще неоліту (трипільська культура). Прикметне їй сприймання природи, як прихильної людині сили, твору Божого. Культ Матері-Землі спричинився до окремого почитання Богоматері в нашому народі. Також замітне розуміння релігії в емоційно-естетичній площині, зі слабшим розвитком раціональних елементів, як ось церковного права. Українська Церква має свої безпосередні апостольські традиції ще від побуту св. Андрея Первозванного на нашій землі та теж і через те — повне право на свою самобутність. Зокрема довготерпіння нашої Церкви, яке стало для неї своєрідним очищенням-катарзисом, надало їй ще своєрідну харизму, яка визначає її поміж іншими національними церквами.

Дальші дві доповіді були присвячені історичній перспективі сучасних подій. Професор-емерит Торонтського Університету Б. Будурович схарактеризував період історії УКЦеркви між двома війнами, під Польщею, згадуючи, як зовнішні обставини польської окупації і тиску, так і розвиток подій і постав внутрі нашого громадянства й Церкви. А. Кравчук, докторант теологічних наук, тепер пов’язаний із Українським Науковим Інститутом Гарвардського Університету, спинився на постулятах, які наша Церква правно ставить у зв’язку з легалізацією, це зокрема незалежність від світської влади та вдержання традиційних своїх впливів на світське суспільне життя.

Проф. Б. Боцюрків із університету Карлтона в Оттаві проаналізував політику М. Горбачова супроти національностей та релігій. Архимандрит о. С. Келегер, близький співпрацівник Владики Ізидора Борецького, подав перегляд найновіших подій, які визначували відношення між урядом СССР та Російською Православною Церквою — з одного і ватиканськими колами — з другого. Ці події довели поступово, хоч ще не до повної легалізації УКЦеркви в підсовєтській Україні, але хоч до близької її можливости.

Доповідачі із Риму о. д-р І. Дацько та керівник Українського Пресового Бюра Соня Глутковська не могли, зрозуміло, покинути саме в ці дні Риму, де можна було сподіватися таких долеконосних рішень для нашої Церкви. Отже їх доповіді прочитав д-р А. Сороківський, довголітній співпрацівник відомого Кестон Каледжу в Англії, сьогодні ж теж член УПБ в Римі.

Темою доповіді С. Глутковської була постава західніх офіційних чинників супроти УКЦ та її легалізації. Тут вона підкреслювала, що слід звернути особливу увагу на збільшення наших голосів у цій справі для вироблення потрібної прилюдної прихильної нам опінії.

Отець І. Дацько старався передбачити у своїй доповіді «чого можемо сподіватися від теперішніх переговорів про легалізацію УКЦеркви».

Д-р Марко Бойцун із Кестон Каледжу, відомого своїми об’єктивними дослідами над питаннями релігії в СССР, розглянув можливі наслідки легалізації УКЦеркви для всього суспільства в СССР. Наслідки ці можуть бути дуже далекойдучі, як для офіційних чинників, так і зміни поглядів і постав супроти нашої Церкви й загалу.

Отець М. Татарин, голова Т-ва «Свята Софія» та випускник і докторант Каледжу св. Михаїла, просліджував діялог поміж Українською Католицькою та Російською Православною Церквами. Тут послужив йому матеріялом не лиш його довголітній досвід у ширенні нашої правди поміж неукраїнським населенням Канади, але і його переживання з першої руки, під час такої недавньої подорожі в Україну.

Особливо цікава та знаменна була доповідь священика Української Православної Церкви Канади о. д-ра І. Куташа із Монтреалю. Він аналізував відносини між Українськими Церквами — Католицькою і Православною в дусі справжнього екуменічного взаємного зрозуміння і бажання співпраці.

Доповіді цілого ряду неукраїнців кинули проблематику нашої Церкви на тло міжнароднього контексту. Професор Томас Бирд із Квінс Каледжу Нью-Йоркського Університету розглянув можливий вплив легалізації УКЦеркви на діяспору і старався передбачити поставу супроти неї в різних зацікавлених чинників, як ось: уряду СССР, Ватикану, патріярхії Російської Православної Церкви, ієрархій та мирянства УКЦеркви в краю і діяспорі.

Професор Педро Ромет із Університету Вашінґтона в Сієтлі, США, спинився на стараннях Ватикану для поліпшення долі інших католиків на терені СССР, поза УКЦерквою. Декан теологічного факультету Колегії св. Михайла, о. М. Фагі, розглядав вплив екуменічного діялогу між Вселенською Церквою та Царгородським Патріярхатом — на справи Української Церкви.

В ділянці екуменічної думки мала вершинне значення промова Владики УПЦеркви, пов’яза­ної з царгородським патріярхатом, Всеволода, виголошена в час святкового бенкету. Владика Всеволод вже брав нераз участь в екуменічних відправах, які ініціювала Торонтська Епархія, та загально відома його незвичайно позитивна постава супроти нашої Церкви. Він підкреслив, що вважає як нашу католицьку, так і православні українські Церкви — одною Київською Церквою. Знаменне його твердження: «Питання стоїть не в тому, чи можлива злука наших Церков, тільки чи нам вільно жити далі окремо». Тим більше сьогоднішнє щораз більше зближення між Римом та Царгородом творить пригожий ґрунт і для українського екуменізму. Владика Всеволод брав теж участь, щоправда лише як гість, в Архиєрейській Святій Літургії в церкві св. Миколая в неділю та виголосив там теж зворушливу проповідь. Він же й запросив Владику Ізидора до участи у Синоді своєї Церкви в наступному році.

В конференції брав теж участь, як представник Ватикану, член Папської Ради Сприяння Християнській Єдності о. Сальваторе Скрібано. У своєму зверненні він запевнив приявних, що хоч досі ватиканські чинники ще не звернули уваги на нашу Церкву, як підмет екуменічних переговорів, одначе є надія, що цей стан зміниться. Плянується окрема Папська Комісія для екуменічного діялогу, і в цій комісії УКЦерква зможе бути речником своєї власної справи. Це зовсім оправдане, беручи до уваги природне становище УКЦеркви, як помосту поміж християнським Сходом та Заходом.

В рамках конференції, крім згаданої Архиєрейської Служби Божої, відправлявся теж екуменічний Молебен в наміренні нашої Церкви та Вечірня в дуже цікаво, модерно побудованій каплиці св. Василія при каледжі.

Ще слід згадати, що крім привітів від найвищих ієрархів нашої Церкви привітали конференцію теж проводи наших православних, як теж і інших, навіть некатолицьких Церков. Не бракувало теж і привітального письма від Українського Патріярхального Світового Об’єднання.

Можна зрозуміти, що конференція ця, подумана як імпреза каледжу св. Михаїла, проведена при участі неукраїнських сил, мусіла бути англомовною. Зрештою, одне із її завдань було — звернути відповідальним чинникам нашого канадського оточення увагу на справи нашої Церкви. Одначе треба зазначити, що, наприклад, не обов’язково було правити частини Молебня англійською мовою, тоді коли тільки дуже нечисленні приявні неукраїнці мали зрештою в руках англомовний переклад Богослуження та й так могли без труду зрозуміти, що українська мова — невідривна прикмета нашого обряду.

В цілому належиться признання Т-ву «Свята Софія» за ввесь труд, вкладений у цю конференцію, та взагалі за ініціятиву її проведення. Якщо ще вдасться «Святій Софії» завершити справу виданням усіх матеріялів, по змозі теж і в українському перекладі, щоб стали вони спільним добром усіх українців-католиків, то тим більшого значення набере їх діло. Бо ж конференція ця була саме найкращим можливим відгуком заморських братів — на переломові події в житті УКЦеркви на рідних землях.

(Нарада Ради Українських Громадських Організацій Канади
за Патріярхальний Устрій Української Католицької Церкви)

Рік 1989 — повний непередбачених зворотів у всесвітніх політичних та суспільних процесах. А ще зокрема знаменний він для української спільноти, як по цей, так і по той бік Залізної заслони. Ба, навіть сама ця заслона, слідами берлінського муру, щораз тоншає та виявляє тріщини. Кріпшають зв’язки поміж українцями в краю й діяспорі, оживляється обостороння виміна інформаціями, друкованим словом, записними стрічками, а, що найважливіше — людьми. Раз-по-раз появляються поміж нами живі та реальні постаті, які донедавна могли нам бути лише невидимими та недосяжними легендарними героями.

Що більше, всі познаки вказують на можливості дальшого розвитку подій у бажаних нам напрямах, до кращого завтра. Візьмемо хоч би до уваги посилену діяльність обезправленої вже майже пів століття — Української Католицької Церкви. Вона пережила всі переслідування, очорнювання, заперечення з боку «власть імущих», поклала гекатомби жертв. Та все ж не віднімалася від Неї оборонна рука Провидіння: Безприкладною енергією, відвагою і витривалістю своїх членів, від ієрархії до мас вірних, вона зросла, поширилася, відважилася навіть на частинний вихід із підпілля. І насьогодні стає поважною позицією навіть у переговорах вершинних потуг світу. А її легалізація в СССР видається вже майже вповні досяжною.

Та висліди сміливої, а то й геройської постави співбратів в Україні не дозволяють українській спільноті у вільному світі залишатися тільки пасивними, хай і зацікавленими, споглядачами великих подій. Дія закликає до дії, велич жертвенности зобов’язує людей сумління до піддержки, співпраці з тими, хто стоїть у перших лініях змагань.

Саме в цьому дусі відбулася дня 30 жовтня цього року ширша нарада управи та місцевих членів Ради Українських Громадських Організацій Канади за Патріярхальний Устрій Української Католицької Церкви. Нарада відбулася у приміщенні при церкві св. о. Миколая в Торонто, яка ще так добре пам’ятає тріюмфальні відвідини бл.п. Патріярха Йосифа, надхненника Патріярхального руху.

Нарада була відгомоном кількох важливих подій у вільному світі, а тим більше того, що відбувається сьогодні в Україні. При кінці вересня і на початку жовтня відбувся VI Синод Ієрархії Української Католицької Церкви у Римі, безпосередньо опісля — з’їзд Українських Католицьких Організацій Канади у Ванкувері, а в часі ХVІ Конгресу Комітету Українців Канади у Вінніпегу відбула свій VІ З’їзд і Рада УГО Канади.

Про всі ці події інформував приявних Голова РУГО, о. митрат Р. Ганкевич із Гамілтону. Він — відомий сподвижник ідеї українського патріярхату та діяч РУГО ще від його постання в 1971 році, сам був учасником усіх цих зібрань та подій, тому й зміг зреферувати їх у належній перспективі.

Римський Синод був Синодом виключно ієрархії, а не всієї Церкви. Владики, які брали в ньому участь, зустрінулися тільки коротко з представниками мирянства та Патріярхальних Товариств, об’єднаних від 1974 року в Українському Патріярхальному Світовому Об’єднанні. Під час зустрічі висловили погляди та побажання мирянства п. Іванна Ґорчинська, редактор часопису «Нова Зоря» із Чікаго, та Голова УПСО, інж. Василь Колодчин. Мирянство було теж заступлене при нагоді величавих Богослужб, якими вшановувано 250-ту річницю передання нашій Церкві храму свв. Сергія і Вакха, двадцятиліття посвячення собору Святої Софії в Римі, а врешті п’яту річницю відходу у Вічність їх Блаженства Патріярха Йосифа. Посвячено теж в окремому Богослуженні нові українські мозаїки в храмі святого Петра, що їх уфундувала родина Владики Василя Лостена із Стемфорду. Та поза цими прилюдними святкуваннями — наради Владик відбувалися, згідно приписів, при закритих дверях, а їх наслідки можна буде почути аж після одобрення Святішим Отцем.

Та при нагоді Синоду прибули до Риму теж представники Патріярхальних Товариств із Канади, США, Англії, Німеччини та Бельгії. Вони відвідали ватиканські установи та амбасади країн свого перебування, просячи піддержки для справи легалізації Української Католицької Церкви. Не бракувало теж зустрічей та палких дискусій із високопоставленими виразними противниками нашої Церкви та її легалізації.

Про З’їзд Українських Католицьких Організацій Канади у Ванкувері вже широко звітувала наша преса. Побуваючи на ньому, голова РУГО виконав окреме завдання — відновив діяльність Відділу Ради в цьому, найбільш висуненому на захід Канади, українському осередку.

VІ З’їзд Ради відбувся у Вінніпегу, дня 9 жовтня. Хоч не зібрав він великого числа учасників, бо навіть деякі, приявні на місці, були зайняті іншими обов’язками на Конгресі КУК, але все ж таки число управнених представників дозволило відбути З’їзд зовсім формально. Звітували делегати із Гамілтону, Монтреалю, Едмонтону, Саскатуну, Калґарів і з Вінніпегу, де праця, після деякого застою, обіцяє можливості нового пожвавлення. Діяльність проходила всюди при більших чи менших труднощах, часто із зовсім несподіваного боку. І, як майже завжди буває, держалася вона стараннями одиниць, які не жаліли труду, щоб вдержувати живою іскру патріярхальної ідеї.

Дискусія після цього звіту зосередилася в першу чергу на найближчому конкретному завданні, завершенні вибору нової Управи РУГО. Для цього докооптовано ще деяких нових членів до вибраної на з’їзді номінаційної комісії.

Далі оформлено остаточно подання про вступ РУГО в члени Конгресу Українців Канади. Хоч поодинокі Відділи в деяких місцевостях є такими членами, одначе пригожа пора для оформлення у всекраєвому розмірі прийшла аж сьогодні і її належно використається.

Були вияснені деякі статутові проблеми. РУГО подумане, на всіх рівнях, як Рада представників українських організацій, які піддержують змагання за Патріярхальний устрій УКЦеркви. В канадських обставинах така форма виявилася найбільш підхожою. Однак, згідно місцевих вимог подекуди дозволено приймати в члени і фізичних осіб. Цю поправку внесено до статуту на У З’їзді РУГО в Саскатуні 1986 року.

Та найважливіша справа — це пляни діяльности на найближчий час. Тут стверджено, що смерть бл.п. Патріярха Йосифа була дуже важким ударом для Патріярхального руху у всьому світі. Одначе залишив наш Патріярх нам свій «Заповіт», у якому благав — ні за яких обставин не відмовлятися від ідеї Українського Патріярхату. Та й однодушний голос із Краю ставить безумовно цю вимогу, і це найкращий доказ її актуальности, не зважаючи на всі труднощі. Одначе з хвилиною, коли не стало харизматичної постаті Великого Патріярха, яка гуртувала довкруги себе вірних та надихала ентузіязмом, збільшилися непомірно обов’язки Його послідовників. Безсумнівна правда про необхідність Патріярхального устрою для Української Католицької Церкви, а з нею і для добра всього народу, вимагає у наші часи як глибшого теоретичного розпрацювання, так і поширення поміж найдальшими колами нашого діяспорного громадянства. Потрібне організаційне скріплення та посилення внутрішньої динаміки Патріярхального Руху та його членства. Потрібні імпрези для вшанування великих людей нашої церковної історії, доповіді, конференції, а перш за все пресові кампанії.

Та найзвучніший наказ хвилини — це, попри удержання патріярших надбань у Римі – безпосередня допомога Українській Католицькій Церкві в Україні.

Для цього існують сьогодні численні дороги, включно з приватними, через відвідувачів з України та туристів, які подорожують туди. А ось на заклик української радіопрограми з Ватикану з України надходить так багато прохань про висилку релігійної літератури, що невеликий український римський центр не може просто фізично справитися з усіми цими замовленнями. І тут повинні вступити у свою ролю Патріярхальні Товариства. Подібні завдання виконує вже і Канадське Релігійне Товариство «Свята Софія» і «Хрест Тисячоліття» при Торонтській єпархії, до якої діяльности заохочує і всі Патріярхальні Товариства світу — Світове Патріярхальне Об’єднання. Одначе й цього не може бути забагато, бо не так легко заспокоїти майже півстолітній голод п’яти мільйонів людей. А цей глибокий душевний голод, це ж і знак живучости та духового здоров’я нашого народу.

Завдання наші куди ще збільшаться, коли наступить сподівана та очікувана легалізація. Як оновлення парафій, так і вивінування відновлюваних церковних інституцій, вимагатиме величезних вкладів, грошей, труду й любови. І завдання ці лежать власне на нас, на тих, що їх Господь поблагословив всякими можливостями та матерільними достатками.

У цьому настрої великих надій та готовости — зустрінути їх належно, і закінчено цю ширшу нараду Управи РУГО. Закінчено, як звичайно, молитвою за благословення Боже на дальших шляхах діяльности.