Київське християнство

Популярно говориться, що зближається ювілей нашого християнства, чи пак ювілей хрещення Руси-України. Насправді, в наступному, тобто в 1988 p., будемо відзначувати не тільки хрещення краю чи народу Руси-України, як радше 1000-ліття зорганізовання Помісної Самоуправи Церкви Руси-України, що здійснив св. Володимир Великий в 988 році. Отже, св. Володимир Великий в 988 році не був лише місіонарем-хрестителем Руси-України, але йому належиться титул організатора Церкви на Русі-Україні, будучи фактичним і правним організатором нашої Церкви. Так само 1000 років тому постала патріярхорівна, хоч без патріяршого титулу, Помісна Церква Руси-України у канонічному зв’язку з Римським Апостольським Престолом, очолена архиєпископом Руси-України, що в теперішній назві позначується терміном: «верховний архиєпископ». (о. І. Назарко ЧСВВ, «Святий Володимир Великий»).

Самозрозуміло, що св. Тайну Хрещення не можливо перевести в одному році, ані в одному поколінні, бо це процес повільний на століття. Для населення українських земель процес християнізації почався ще від апостольських часів через грецькі колонії на українськім побережжі Чорного моря, звідки єпископи приїжджали, починаючи від 325 року, на всі перші Собори (Вселенські). (Патріярх Йосиф Сліпий. «Про меморія»).

Записані історичні документи з 944 року свідчать про існування вже тоді в Києві християнської церкви св. Іллі та про упривілейоване становище християн на Київськім княжім дворі. Відомо те, що в роках 945-962 Київською великою і могутньою державою володіла християнська княгиня св. Ольга. Під кінець свого володіння вона вистаралася з Німеччини на короткий час першого єпископа для Києва — Адальберта для зорганізування Київської Помісної Церкви. («Про меморія»).

Треба з вдячністю відмітити факт, що теперішній Папа Іван-Павло II своїм листом з дня 19 березня 1979 року до Патріярха Йосифа Сліпого покликаєть­ся на теперішні канонічні та юридичні обставини, а також на історичну дійсність, себто на 1000-літню минувшину Помісної (партикулярної) Церкви Руси-України.

Відомо бо, що Церква Руси-України від самого початку, себто від хрещення Руси-України, була автономною-адміністраційною одиницею в ранзі Верховного Архиєпископа. Замітне, що Церква на Русі-Україні була незалежною від візантійського патріярха, мабуть, на основі якогось договору, заключеного у Криму в 989 p., а також і від римського папи просто тому, що вона належала до Східніх Церков. А відомо, що папа римський не встрявав перед розколом у 1054 р. у внутрішні справи Церков Сходу. (Проф. М. Чубатий: «Історія християнства на Русі-Україні»). Треба ще на цьому місці підкреслити, що наша Київська Церква не приймала участи в церковному розколі між Візантією і Римом.

Початок культурного розвитку європейських народів найкраще віддзеркалюється у житті їхніх святих, які привели їх до Христової віри та поклали основи їхнього нового буття. Як вже згадано, то величною постаттю у початках нашого історичного життя є св. княгиня Ольга. Наші предки з вдячністю винесли її на престоли своїх Церков і з того часу вона свята. Княгиня св. Ольга багато причинилася до охрещення нашого народу 988 р. у Вселенській Церкві, залишаючи Володимирові Великому та Ярославові Мудрому поле для розбудови Божого царства на землях Руси-України. Історія нашого християнства і нашої Церкви доказують, що наш народ і наша земля були християнські зі своєї природи ще до того часу, заки просвітила їх ласка св. Духа хрещенням водою. Існують історичні докази на те, що ще далеко до хрещення Руси-України в столиці Києві жили вже християни, а наші предки-погани зовсім їх не переслідували. Це виїмкова та подивугідна толеранція, що випливає з християнської душі. Ще раз пригадуємо, що в Києві наша славна княгиня Ольга мала вже тоді свою княжу церкву св. Іллі. Чи це не яскравий доказ формування Київського християнства серед тодішнього там поганства? Цей приклад доказує, що в українській душі злились два світогляди: гуманний поганський і євангельський християнський.

Християнська віра є головною основою народів середземноморської культури, а до цих народів належить й український народ. У 1988 році відзначатимемо 1000-ліття київського християнства. Велич і значення цієї події можна повністю зрозуміти й оцінити лише в тисячолітній перспективі. Це направду була історична подія, бо це був початок нашої віри і нації, сформованої на християнських основах. Любов до ближнього в поганській державі, чи радше в родині, походила з інстинкту самоохорони, а християнство закріплювало любов до ближніх і вело до об’єднання родів у народ і націю.

Християнська віра дала українській спільноті критерій добра і зла, а також єднала минуле й майбутнє народу в небеснім світлі вічности. Замітне те, що, як стверджують і чужі історики, що поширення християнства на землях Руси-України не натрапляло ніякого спротиву її жителів. Значить, Русь-Україна була готова до прийняття Христової віри. Таким чином св. Ольга і св. Володимир вказали українському народові шлях правди на віки і до вічности. Вони поставили на нашій землі Христовий Хрест й утвердили віру святу християнську, (о. М. Ваврик, ЧСВВ, «Перша Хрестителька України»). Оця Правда-хрест дала початок славній добі нашої могутньої держави в минулому. Силу нашого народу творить Христова віра, а нашим історичним призначенням є: бути заборолом християнства на Сході й Півночі! В цьому й криється заповіт Київського Християнства. Аджеж вибух «жовтневої» революції в 1917 р. у царській Росії зрушив усі сили зла московської деспотії, знову ж атеїстичний уряд московського комунізму вважає Христову віру найгрізнішою небезпекою для існування білої чи червоної московської імперії. З цього прямий висновок, що київське християнство стало заборолом духовним проти Москви та її комуністичного атеїзму!

Традиційна залежність Російської Православної Церкви від московської деспотії примусила її служити не Богові, але радше атеїстичному урядові у Кремлі. Урядова комуністична пропаганда твердить, що в СССР «Церква відділена від держави». Одначе це стара и дешева побрехенька, це тільки на папері, в дійсності Російська Православна Церква є на службі КҐБ! Російська Православна Церква втратила правдивий християнський дух ще за московських царів, а в нашому столітті вона дає змогу атеїстичному дияволові ховатися поза хрестом, а на ділі служить московському імперіялізмові в його поході проти цілого християнського світу. Зате Старокиївська держава, чи пак її влада, користала з благословення Церкви, але ніколи не намагалася підкорити собі Церкву. Після упадку української державности в ХІV віці християнська Київська Церква заступила українському народові колишню свою державу, чи вірніше свою державну владу. При чому Київська Церква стала сильним бастіоном, відбиваючи чужоворожі наступи, які намагалися знищити самобутність українського народу. Наступ цей ішов упродовж сторіч, себто в ХІV-ХVІІ ст. із Заходу з Польщі, під покришкою ширення латинського католицизму на сході Европи. Упродовж наступних століть аж до нашого часу іде наступ на душу людини-українця з півночі, точніше з Москви, за поміччю московського месіянізму, себто за «Третій Рим» у Москві! Обидва наступи з півночі та із заходу — це приціл на Церкву українського народу, себто на Київське християнство України. В історії народів є небагато прикладів, де б віра й Церква були так безпощадно переслідувані, як в Україні.

Винищування Київського християнства Москвою, царською і комуністичною, поставлення віри українського християнства поза законом — це найвимовніший доказ, якою духовою потугою для збереження нації є в очах Москви форма і дух християнства, що має свої корені в старокиївському християнстві. Тому то наш Патріярх Йосиф Сліпий, Києво-Галицький Митрополит, московський в’язень, заявив був Москві, як йому пропоновано волю і православну патріяршу мітру за ціну відступства від Древнього Київського Християнства таке: «З Москви ми християнську віру не прийняли і ніколи не приймемо!».

«Печерський Патерик» чітко з’ясовує фундаментальні засади древнього київського християнства, яке так дуже відмінне від московського. Ось цитата: «Хай державна влада не встряває у справи Церкви, бо й Церква не вмішується у державні справи. Одинокий виїмок тільки тоді, коли духовна влада має інтервеніювати в справі світської влади, якщо християнська мораль є нарушена світською владою». Таке було безкомпромісове становище Теодосія Печерського у відношенні до публічного зла. Зате московське православ’я заступало і тепер заступає зовсім відмінні «християнські» погляди.

Російський історіософ Георгій Федотов, дослідник київського християнства, твердить, що «Древнє київське християнство було одним із найкращих засобів реалізації Христового вчення у цілому світі». Зате московське християнство, твердить Федотов, «було і є зовсім інше, протилежне до київського християнства». З гордістю слід відмітити, що київське християнство формувалось у часі трагічної кризи в Христовій Церкві, а саме в часі роздору між Римом і Візантією. Володар Руси-України Ярослав Мудрий проти волі візантійського патріярха й цісаря, на Соборі єпископів своєї Київської держави поставив на Київського Митрополита монаха Іларіона, першого ідеолога київського християнства. Церковний роздор 1054 року для Київської Церкви так якби не існував. Наша Київська Церква мала свої погляди на вселенськість Христової Церкви.

Московські окупанти знищили в Україні не тільки Українську Автокефальну Православну та Українську Католицьку Церкви, всі церковні установи та організації, але й саму можливість вільного віровизнання, заступивши віру й Церкву «Русскою Православною Церквою», яка служить безбожницькій державній владі. Брутальну спробу ліквідації Української Католицької Церкви предсказав вже в 1940 році «митрополит» Ніколай Крутицький такими ось словами: «для автокефальної Церкви в Україні немає жодних підстав, ані правних, ані канонічних, ані церковно-побутових»! Цей «митрополит» — служака КҐБ, висловив офіційний погляд московської режимної Церкви, який є тотожний з поглядом атеїстичного уряду у Кремлі.

У ворожості Москви до України, як у минулому, так і тепер, проявляється дика ненависть напасника й загарбника. Чому? Тому, що московські деспоти бачили й бачать в Україні передову силу вільного та поневоленого світу. А втім, Київ і Москва репрезентують два різні світи, не тільки в географічному смислі, але й у смислі людського життя. Київ у ХІ-ХІІ століттях був осередком слов’янського світу, а тепер Москва хоче зробити Київ своїм сателітом. Київ не змагав панувати над іншими народами,й у минулому не панував. Київ — це Матір городів руських у минулому. Треба цей історичний факт сучасникам пригадати, а нащадкам передати! Це бо чи не найважливіше зобов’язання із заповітів Київського хрещення Руси-України!

Народ, що свідомий того, яку велику культуру мала стародавня Русь-Україна, має священний обов’язок супроти рідної історії, що: Київ ніколи не буде сателітом Москви ні білої, ані червоної! Київ не претендує бути «Третім Римом».

Одначе не вільно нам і нашим нащадкам забувати про те, що Київ був у давнині «другим Єрусалимом», себто містом правдивої побожности та великої науки. (М. Добрянський, «Український Самостійник», жовтень 1974 p.). Треба ще пригадати, що за гетьмана Івана Мазепи Могилянська Академія була науковим вогнищем для всієї Східньої Европи. Це ж бо в Києві складалися «Київські й Галицько-Волинські Літописи». Це був Київ, в якому укладали «Руську Правду», в Києві Митрополит Іларіон читав у соборі Св. Софії своє «Слово о законі й благодаті», а невідомий поет творив капітальне «Слово о полку Ігоревім»! Так, Київ був і буде гордістю й славою України!