Свіжий номер

Ідентичність: яка і чия?

Час ставати сильнішими

Стати автором

комунізм

The bronze gate: the soviet enclave in the Vatican

Such is the title of the article which appeared in the magazine “II Borhese” about Bolshevik activities in Italy and their influence on the Vatican.

The Pontifical Collegium – Russicum – writes the author of the article, has changed its name without the Pope’s permission and is now called the “Russian House” (La Casa Russa). Its rector, the French Jesuit Paul Mailleux, is now called the “Red Pope” because of his great influence on the Eastern Congregation.

Three Russian religious, who are supposed to study the Latin rite, but actually draw the Vatican circles into the Bolshevik orbit, now live in the “Russian House”. One of them, a well-informed person, who is highly regarded by Vatican circles, told me recently — says the author of the article — that the Eastern Congregation now issues enormous sums of money to the Jesuits, who make the Russian Church their primary concern, the end result of which is that the Apostolic Capitol has never to date given out as much money to Catholic countries, as it now gives to the Orthodox Russians.

Vatican’s men behind-the-scenes even after many centuries (of experience) still don’t know the Russians. Consequently, the “Red Pope” places his people everywhere in key positions, as for example, in the Eastern Congregation, the University of Propaganda, the Lateran Atheneum, etc. And so friends of the Bolsheviks have gained control of the situation in the Eastern Congregation and in Vatican diplomatic circles, and the Gregorian University now has courses on Marx and Lenin, the Biblical Institute discusses the mistakes of (past) popes, and the Institute of Oriental Studies glorifies Russian imperialism and Russian nationalism.

Recently under the influence of the “Red Pope” the Jesuits met in Rio de Janeiro together with their Provincial Father Aruppe and there decided to aid the socialization of production and culture, to help bring an end to private property, and to give (material?) aid to the revolutionaries of South America. And so the Jesuits in these countries will no longer preach theology, but they will preach materialistic anthropology and sociology.

The Jesuits have become the tool of Bolshevik attempts to penetrate even Anti-Communist émigré circles. In their so-called “Missions” there are 345 priests at work, but this is another story — quite interesting indeed — which merits special attention, for the rector of the “Russicum” is surrounded by Bolshevik spies. It has been stated that a great number of women — both nuns and lay wo­men — partake in this activity, and all of this is being supported by Vatican money. The Italian police has seized quite a few letters from these “agents” to the rector of the “Russian House” — i.e. the Red Pope. These letters were sent there from Belgium, Brazil, Germany, Argentina, France, and Italy. At the present we will not divulge the names of the persons involved, but will merely mention (branches of the) Theological Institute (at the) following (addresses): (a) rue de la Couronne in Brussels, (b) rue de Rule in Paris, (c) via Pisana in Rome, (d) via Lattuada in Milan, (e) Rentgenstrasse Kirchenverwaltung in Munich, Bavaria, (f) 2964 Guemes in Buenos Aires, (g) Rua Bon Pastor in Sao Paulo, Brazil, etc.

All of these women have secret contacts with Bolshevik agents of the abovementioned countries, and their (bits of) information they send directly to the “Red Pope in the Russian House” in Rome.

To facilitate these activities the “Red Pope” has ordered that the designation “missions” be change to “Ecumenical Centers”. And thus the outer-trappings have been changed, but the “Mafia in the Russian House” continues its activities throughout the world.

Consequently, it is of utmost importance to uncover the work of Russian Communist agents in Italy, even though they may be dressed in clerical garments. Public opinion demands that everything that happens “behind bronze (or gates) doors” be brough out into the open — that the manner of maintaining the Bolshevik enclave (cell) in the Vatican be disclosed.

У Києві нажимають!… (Матеріял радіопрограми «Голос мирян – Філядельфія»)

Чим ближче було до заплянованої поїздки їх Блаженства Кир Йосифа І по Північній Америці, тим більше неспокійні були київські «трудящі», що мали на меті нападати й дискредитувати його в радянській пресі і перед зовнішним світом. Сьогодні запізнаємо наших читачів із черговим нападом на нього, надрукованим в газеті «Робітнича Газета» за 15 березня цього року, в статті під наголовком «Перед судом історії», й піднаголовком «Унія якою вона є»… Прізвища авторів: Бичатін, кандидат історичних наук, та Сугак – викладач філософії Київського Політехнічного Інституту.

Завданням більшовицьких ніби-науковців, а на ділі наївних аґітаторів, є дискредитувати нашу церкву в минулому і тим знецінити й оплюгавити її на сучасному етапі її боротьби за життя. Вони пишуть ось так: «Серед численних розгалужень християнства особливо сумну славу здобула греко-католицька, або уніятська церква. Церква ця виникла на прикінці 16-го століття на території колишньої Речі Посполитої з метою покатоличення й поневолення українського та білоруського народів і відриву їх від споконвічної дружби з російським народом… Особливу реакційну роль уніятська церква почала відігравати в епоху імперіялізму, коли на чолі її став польський граф Андрій Шептицький… Незабаром після визволення радянськими військами Західньої України весною 1940-го року Митрополит Шептицький писав у таємній відозві підлеглому йому уніятському духовенству таке: «багатьом з нас Бог пошле милість – проповідувати в церквах Східньої України, право – і ліво-бережної, до самої Кубані і Кавказу, Москви і Тобольська»…

У дальшій цитаті большевики згадують про звернення до Гітлера, яке підписали 72-ох визначних діячів Галичини 1941-го року, яке як вони кажуть – «ганебне звернення до біснуватого фюрера підписали немало уніятських священиків. Другим підписав це звернення тодішній ректор уніятської духовної академії і найближчий співробітник Шептицького – Йосиф Сліпий. Шептицький, Сліпий та інші лідери уніятства допомагали гітлерівцям грабувати Україну, вивозити юнаків і дівчат на фашистську каторгу, придушувати народній опір окупантам»…

Розвиваючи дальше теорію співпраці української греко-католицької церкви з гітлерівською Німеччиною автори пашквілю наводять факт створення Дивізії Галичина, до якої капелянами відряджено таких священиків, як отець Лаба, отець Карпінський, отець Ковалюк та інші. Осуджуючи найбруднішими лайками цей, так званий по їхньому – союз уніятської церкви з гітлерівськими окупантами, автори стверджують, що проіснувавши три з половиною століть уніятська церква скомпромітувалася остаточно, і тоді, під натиском вірних її зліквідовано. Вони говорять, що ця самоліквідація була жорстоким судом історії, і наводять до цього слова одного з найбільших ренегатів, якого українська земля виростила – Ярослава Галана, що писав таке: «Уніятська церква народилася 350 років тому в атмосфері зради. В цій атмосфері вона сьогодні вмирає»…

Ми свідомо навели декілька яскравих прикладів з більшовицької газети, як сполокуються мозґи вельми вченими кандидатами історичних наук, що покликуються на відомі факти й прізвища, але при тому вихолощують їх із всього, що позитивне для укараїнського народу, а наповняють їх казьонною лайкою і пропагандою. Якою твердою людиною треба бути сьогодні в Україні, щоб усю цю зливу більшовицької звироднілої псевдо-науки відкинути й стояти твердо при своїй прадідівській вірі. І власне цей факт, що такі статті пишуть сьогодні у Києві не у формі ретроспективних аналіз, але у наявному відношенні до сучасности, свідчить виразно про те, що нічого вони, більшовики, 1946-го року у Львові не вбили, і не зліквідували. Уся їхня лють, ненависть, нахабство перекручування фактів і їдка вулична термінологія походить із безсилля вбити те, що не вмирає: вбити віру в Бога. Бо ані рафінованими терористичними методами в Україні, ані дипломатичним тиском назовні, у Ватикані, віри української людини зліквідувати не можна.

1946 року більшовицька влада силою зліквідувала греко-католицьку церкву в Україні. В процесі ліквідації зліквідовано насамперед ієрархію, і як відомо, ні один із наших єпископів не відрікся своєї віри і не перейшов на казьонне московське православіє. Частину духовенства арештовано й вивезено, а частину стероризовано і примушено перейти на православіє. Дуже сумну ролю відіграли тут декількох ренегатів священиків, що діяли в цій акції з власної ініціятиви, і деяких із них московські каґебісти мусіли «Хіротонізувати в єпископи, бо усі наші єпископи були вже ув’язнені. Розправившись так із церквою можна було думати, що на цьому історія зупиниться. Одначе вона не зупинилась, і греко-католицька церква мимо терористичного переслідування також не зупинилась. Вона продовжує існувати серед своїх вірних в Україні у своїх власних формах. «Робітнича Газета» не може цього промовчати, і мусить її принижувати, оббріхувати та фальшувати форми її вияву.

Щоб не признати нелегального церковного життя вірючих в Україні в газеті весь почин і ініціятиву релігійних практик в Україні пришивають зовнішним силам, а спеціяльно активності нашої ієрархії на Другому Ватиканському Соборі. Про це пишуть автори статті так: «…Однак лідери уніятства не склали зброї. Частина з них разом з гітлерівцями втекла з території України і тепер бере активну участь у антикомуністичній діяльності націоналістичного охвістя, частина з них, (священики та колишні уніятські ченці що «не приєдналися» до православія), намагається проводити у західніх районах України. Особливо посилилася активність уніятів після закінчення роботи Ватиканського Собору католицької церкви… Ще до Ватиканського Собору, від Конференції уніятського духовенства було передане по радіо Ватикан звернення до уніятського духовенства в Україні із закликом зберегти вірність «найсвятішому престолу»… А під час Собору так звана «Українська Католицька Місія» розповсюдила серед учасників наклепницькі листівки про переслідування, заслання і ростріли, що ніби то були на Україні через релігійні переконання».

Приписавши ось так усю активність вірних в Україні ініціятиві зі зовні, колишньому націоналістичному та клерикальному активові, більшовики стверджують таке: «Помітно посилилась активність останнім часом і колишнього уніятського духовенства в окремих областях України, яке веде нелегальну агітацію за одновлення уніятської церкви що дискредитувала себе серед віруючих на території Радянської України.

Ці священики використовують радіопередачі та інші виступи Ватикану українською мовою, щоб виставити себе в очах віруючих у ролі мучеників за віру, розповсюджують серед колишніх членів уніятської церкви релігійні листівки, календарі й молитовники анти-радянського змісту, які доставляють з допомогою деяких «туристів»…

Отже, церква раз зліквідована, стероризована, розв’язана на бажання вірних, як це вони кажуть, – а тут раптом «помітно посилилась активність»… А як що так, тоді з ласки і дозволу «Робітничої Газети» слід ствердити цілому світові, що наша церква існує й живе в Україні і не думає вмирати. І це в найтвердішій формі слід закомунікувати Ватиканським «остполітікерам», а в свою чергу усім тим нашим «Святішому Престолу» вірним служакам, що відчужують Церкву від її знедоленої матірної організації, творячи на еміграції візантійський гібрид.

Не обходиться тут і без провокацій, бо провокації це найулюбленіша метода роботи радянських органів безпеки. Щоб скомпрометувати нелегальних грекокатолицьких священиків, і рівночасно мати матеріял обтяження їх антирадянською роботою, священикам: Солтисові, Поточнякові та Сирецькому, приписується створення чуда появи Богоматері, і створення груп «покутників», що походить від слова покута.

«У своїх інструкціях ватажки покутників вимагають від своїх послідовників не працювати в радянських установах, відмовлятися від паспортів, військових квитків, та інших радянських документів, не посилати своїх дітей до школи, і не звертатися за медичною допомогою до лікарів». Дальше ідуть ще пов’язання з міжнароднім монополістичним капіталом та підривною антирадянською діяльністю, щоб було чим підробити справу згідно з радянським карним кодексом закону. А це тому, щоб доліквідувати в 1973-му році те, що невдало зліквідували 1946-го року.

Мимо найтяжчих репресій і вирафінованих провокацій Українська Греко-католицька Церква в Україні живе, і не дає себе ліквідувати.

Про працю «трудівників» радянської України

Про виїзд Верховного Архиєпископа з Риму до Мельборну, а опісля до Північної Америки, писалося широко недавно й цікаві голоси донеслися щойно тепер від радянської преси. Большевицька влада не придивляється спокійно діяльності Верховного Архиєпископа, а витягає із свого пролетарського арсеналу найтяжчі набої, щоб принизити й скомпромітувати самого Верховного Архиєпископа й цілий патріярхальний рух.

Про попередні поїздки Верховного Архиєпископа у світ Радянська Україна від 21 січня цього року писала таке: «І знову «Ісповідник Віри», як нарекли Сліпого уніятсько-націоналістичні юди, не сидить на місці. Він гасає Сполученими Штатами, по Канаді, Бразилії, Західній Німеччині, шукаючи собі спільників і однодумців для авантюр, прозоро замаскованих релігійною полудою. Одначе ця метушня, вже не приносить лаврів Сліпому. Не вірять у щирість слів Кардинала ані трудівники-емігранти, ані їх німецькі, канадські та американські брати по класу. Водночас, у багатьох віруючих і навіть у окремих священиків уніятів, почали виникати сумніви що до справжніх мотивів діяльності кардинала, його більш ніж прихильного ставлення до різного роду реакціонерів, реваншистів та бандерівських верховодів. В цьому плані, досить показовим є відкритий лист до Сліпого, опублікований у квітні 1972 року священиком з Торонто в бюлетені «За Патріярхат», що видається групою віруючих у Філядельфії».

Стільки про журнал «За Патріярхат» і про мирянський рух написала Радянська Україна. Замітне те, що так само авантюристами називають нас пан Лапичак і пані Мілена Рудницька в газеті «Українське Життя». Не знати лиш, хто у кого термінологію позичає.

Але багато цікавіше є твердження Радянської України про самий журнал «За Патріярхат». Хоч брехню большевиків видно зразу, бо по-перше, журнал виходив досі квартально і датований місяцями що замикають чотири квартали року, а не у квітні, на що покликується Радянська Україна, і по-друге, лист отця з Торонта ніколи в журналі не друкувався. Покликуючись на неіснуюче число журналу і на не друковану статтю в журналі, большевики трохи перестаралися. Ми про це не згадували б коли б нам не пригадалася історія з листом із Торонто, про якого згадка.

Отже колись дійсно прийшов до Редакції «За Патріярхат» пашквіль з Торонта, анонім, ніби-то отця, та ще й колишнього учня Кардинала Сліпого, і згідно з характером пашквілю, він був відложений там, де всяке сміття відкладається. Коли до сьогодні ніхто про цей пашквіль не згадував, ані не надрукував його, а покликається на нього одинока в світі Радянська Україна, то ясно, що ніхто інший, як лиш «трудівники» Радянської України кинули його до поштової скринки в Торонто, заадресувавши його до журналу «За Патріярхат». Напевно вони ще й зрепортували до Києва.

Сьогодні ж, коли прийшла потреба накинутися на Верховного Архиєпископа, який знова приїхав до Північної Америки, в Києві відгребали свій пашквіль і вдекорували ним велику погромницьку статтю в Радянській Україні, під наголовком «Балаган войовничих уніятів». Як на поважне видавництво республіканського маштабу це невеличкий скандал, коли підкинена журналові «За Патрірхат» провокація не вдалась, а виявились при тому методи республіканських трудівників преси; як нема дійсних аргументів у боротьбі проти Верховного Архиєпископа, тоді треба надумати їх, створивши у Торонто отця духовного, та ще й колишнього «учня Сліпого».

The Ukrainian Catholic Church as a social problem

Since 1946, when the “Uniate Church” was forcibly incorporated into the Russian Orthodox, the Ukrainian Catholic Church has been denied all modes of outward expression, although attacks in the Soviet press against the “now defunct Uniate Church” seem to indicate some vital signs. As an effective structure, however, it exists now primarily in the communities comprising the Ukrainian Diaspora.

The estimated number of Church members living in the West varies widely from 800,000 to a million and a half, depending on the source consulted. The former figure is of interest to this article since it seems to have official acceptance. It is the one given by Monsignor V. Pospishil in his pamphlet on the question of a Patriarchate for the Ukrainian Catholic Church.

Working from various statistical tables, Pospishil observes that among these 800,000, only 8,603 baptisms were recorded in 1970. Assuming a normal birth rate of 2% percent, this yields a figure of 344,000 as the estimate of active Church members in the West. Obviously then, most Ukrainian Catholics are not having their children baptised into their own rite, but into that of others, the most likely possibility being the Latin rite. The reason for this lies primarily in the inaccessibility of Ukrainian Catholic priests to perform baptisms due to distance and scarcity.

Regular religious instruction and church attendance would tend to be in the rite of baptism. From this, Pospishil concludes that requests of Ukrainian Catholics for a Patriarch ought to be toned down since there seem to be so few of them. A different conclusion, however, may be drawn from the data. Observing that about 57 percent (or more, taking other estimates) of all Ukrainian Catholics in the West lack access to priests of their own rite, one might well raise the question as to the reason behind this. One hypothesis forwarded here is that the Ukrainian Catholic Church is unable to provide such necessary services because it is prevented from doing so. It has not been permitted to control its own church affairs, and therefore cannot meet the needs of its own people.

Evidence of interference in the functioning of the Ukrainian Catholic Church is unfortunately great. The most obvious instance occurred in 1934, when the right of Ukrainian Catholic clergy to marry was overturned, a right guaranteed since 1596 by the Treaty of Berestia. This action has had serious effects on Ukrainian Catholic community life, the number of applicants to the priesthood declining as a result of it. More recent events testify to further indignities suffered by the Ukrainian Catholic Church; the appointment of Church leaders without the prior consultation with Church bishops, the deprivation of the Ukrainian Catholic Eparchy in Brazil, the declaration of Synods of Ukrainian Catholic bishops as null and void, entirely without legality. Most of all, the promises of a Patriarchate for the Ukrainian Catholic Church have remained unfulfilled. A fuller glimpse at the responsible agent must be taken.

The mere necessity of an administrative body of the Roman Catholic Church having ‘control over the Ukrainian Catholic Church smacks of that same overbearing paternalism exhibited in former times by a colonial power to its charges, who presumably were unable to guide properly their own destinies. If one were to search for a contemporary counterpart to the Sacred Congragation of Estern Rite Catholic Churches, it could be found in the United States Bureau of Indian Affairs. The paradigm that may be drawn is that of an agency assigned by some great entity the duty of maintaining and protecting the rights of smaller entities, aboriginal tribes or churches respectively, to which the large one has somehow become affiliated. This then is its overt official role. Its covert role, perhaps also official, is to control these small entities for the benefit of the large entity to which the agency is actually responsible.

Once control is firmly established, treaties may be broken and rights abrogated, as is found necessary to further the higher interests of those in actual power. A veneer of liberality and token gestures may be necessary for a respectable facade, but actual conditions are always maintained at such a level that eventually, it is hoped, the burden which the large entity has taken upon itself will disappear. Depending on the circumstances, one may then speak of either assimilation or extermination.

In a situation such as exists today, when detente between the Vatican and the Soviet government is being advanced, the existence of an autonomous Ukrainian Catholic Church is an embarassment to the two parties. It is then to their advantage to eliminate such an obstruction. Perhaps it is thus that Ukrainian Catholics and officials in both the Roman Curia and the Soviet government can all be said, ironically, to view the Ukrainian Catholic Church as a social problem. To the former, however, the Church poses a problem to the extent that it must be maintained and preserved for the benefit of the Ukrainian community. Among the latter, the Ukrainian Catholic Church seems to be something to be eliminated or effectively silenced, since it impedes the realization of their ultimate ends.

In the summary then, the Ukrainian Catholic Church is threatened with ultimate extinction given the present state of gradual attrition. This process is abetted by the preculiarly dependent position in which the Church finds itself, with most of its own internal affairs decided not by Ukrainians who are immediately concerned with the problems of their Church, but by others, who are responsible largely to the Roman Catholic Church. These affairs are then handled to the foremost advantage of those in power, and only secondarily to that of the Ukrainian Catholic Church itself.

Solutions couched in glib words are possible, but not very useful from the standpoint of practicality. Perhaps the best answer, if only as a first step, is to be found in the movement for a Patriarchate. The continued petition toward this, if strongly supported, will not fail to have effect on the hitherto deaf ears of those in power.

Peter Homel

 Mr. Peter Homel is a third year phychology major at La Salle College in Philadelphia.