Іконопис – невід’ємна частина життя та історії Церкви, зокрема чернецтва. Про іконописні майстерні в Києво-Печерській лаврі відомо з ХІІ століття; схожі іконописні осередки були при Спаському та Золочівському монастирях на Львівщині, у Почаївській лаврі на Тернопільщині, Густинському (ХVІІ ст.) та Хрестовоздвиженському (ХVІІІ ст.) монастирях на Полтавщині. Зрештою, рано чи пізно ледь не в кожному монастирі виникає потреба мати якщо не іконописну майстерню, то бодай одну людину, яка володіє технікою іконопису: якщо не для створення унікального твору, то хоча б для консервації або реставрації ікон. Загалом народні іконописні школи України формувалися як у співпраці з академічно вишколеними майстрами, так і шляхом копіювання і запозичення сюжетів давнього українського іконопису або західноєвропейського сакрального мистецтва. Особливо яскравим явищем став розквіт таких малих іконописних шкіл на території Західної України, у тому числі українських етнічних територій Лемківщини, Надсяння, Холмщини та Підляшшя. Достатньо буде згадати риботицьку, радрузьку, перемиську, самбірську, львівську, дрогобицьку, закарпатську…
Створення «Студіону» та іконописної школи монахів-студитів
Спостерігаючи тяглість автохтонної традиції українського сакрального мистецтва, можна зрозуміти логічність створення на початку ХХ століття іконописної школи при Святоіванівському монастирі Студійського уставу: вона стала ще одним кроком у розвитку нашого іконопису. По-особливому заохотив і підтримав цю справу Митрополит Андрей Шептицький, який одним із перших оцінив вартість українського сакрального мистецтва та щедро інвестував у його розвиток. За його ж ініціативи почали збирати відому збірку «Студіон» – колекцію ікон, стародруків і літургійних речей українського сакрального мистецтва від ХІV століття. Із 1917 року цією збіркою заопікувався рідний брат Митрополита, архимандрит студійського чернецтва, блаженний священномученик Климентій Шептицький, а вже у 1939 році її передали до фондів новоствореного Національного музею у Львові та до Музею Святоуспенської лаври в Уневі. Дослідженням знахідок у Національному музеї займався відомий співробітник Владики Андрея, мистецтвознавець Іларіон Свєнціцький, який також передавав свої знання заангажованим у цій справі монахам-студитам.
Паралельно зі створенням Святоіванівської лаври Студійського уставу у Львові в 1927 році була заснована іконописна школа студитів. За поділом дослідниці Ольги Войтюк, ця «робітня малярства церковних ікон», як її називав Андрей Шептицький, мала три періоди розвитку: 1927 – 1933 роки – створення іконописного осередку та школи при львівському студійському монастирі на вул. П. Скарги, 20-а (тепер Озаркевича, 2); 1933 – 1937 роки – переміщення школи до Унева; 1938 – 1939 роки – повернення іконописної майстерні до Львова. Тобто загалом школа та майстерня проіснували 12 років. Але й на цьому їхня історія не закінчилася (хіба що структурно), бо вихованці продовжували діяльність як іконописці та згодом мали власних учнів і послідовників.
Особливість навчання в іконописній школі студитів та зв’язок з бойчукістами
Отже, на запрошення архимандрита Климентія Шептицького в іконописній школі почав викладати Михайло Осінчук – представник неовізантійської течії в українському мистецтві. Цей напрям ще називають «бойчукізм» від імені її засновника Михайла Бойчука, який, до слова, теж був стипендіатом Шептицького. Серед загального опису курсу Осінчук навіть написав для Митрополита вимоги до майстерні: «1. Робітня для учеників; 2. Робітня для професора; 3. Робітня технічна; 4. Одна дуже чистенька кімната, в якій сохли б верніксовані ікони. Відповідна кількість шпалюг. Два столи двометрові. Шафа на ікони і на підручники. Диктові рисівниці. Кілька табуретів зі скляними плитами для тертя та розроблювання фарбів. Відповідна кількість потрібних утензалій: порошкові фарби, посуда, карук, крейда, вугіль, позлітка, золото, репарірки для жолоблення орнаментів на ґрунті, пензлі, агати до полірування золота, куранти до тертя фарбів, шпалі тощо».
У навчальній програмі іконописної школи студитів були такі предмети: рисунок вуглем, технічні підготування для ікони, копіювання ікон, вивчення орнаменту на основі орнаменту на іконах, спроби компонування стилевих орнаментів ікон, стінопис фресковий і темперовий. Ця програма та засвоєння практичного і теоретичного матеріалу були розраховані на два роки щоденних чотирьохгодинних занять. Але врешті-решт була укладена угода про заняття двічі на тиждень по дві чи дві з половиною години.
Зрозуміло, що Осінчук, як митець-візантиніст, навчав своїх студентів основ візантійського стилю сакрального мистецтва. У пізніші роки студенти також пробували себе в мистецтві різьби та скульптури.
Почалося навчання 4 листопада 1927 року. У перших лекціях брали участь монахи зі Святоуспенської унівської лаври: схимонах Вісаріон Лепкий, схимонах Філотей Коць, новик Анатоль Яблонський. Пізніше в різні роки приєдналися брати Михайло Висоцький, Домінік Шельонг, Іван Савицький, а також схимонах Мар’ян Пигель, єродиякон Христофор Куць, схимонах Ювеналій Мокрицький, брат Роман, єромонах Гелазій Семенюк. Цими даними науковці оперують завдяки вцілілим монастирським літописам студитів. У них записували тільки імена монахів та послушників обителей, утім не можна виключати вірогідності навчання в іконописній школі й світських осіб, якими опікувався Митрополит Андрей. Зрештою, з історії українського мистецтва початку ХХ століття дізнаємося, що таких митців на Західній Україні було чимало.
Цікаве й те, що в літописі монастиря Святого Йосафата у Львові, де діяла іконописна школа, Михайла Осінчука згадують як «бувшого старшину УГА». А рідний брат схимонаха Вісаріона Андрій Лепкий був випускником Академії мистецтв у Кракові та викладав у гімназіях Дрогобича.
Відомо також, що ще до початку заснування іконописної школи схимонах Гелазій, послушник монастиря Святого Йосафата, з 1926 року брав уроки малярства у відомого тогочасного іконописця і вітражиста Петра Холодного. Тобто мусимо розуміти, що створення школи не було випадковою подією: їй передували послідовні кроки Митрополита і його брата Климентія.
Період навчання під орудою Василя Дядинюка
Коли Михайло Осінчук із невідомих причин припинив співпрацю зі школою у 1929 році, його наступником у 1931-ому став Василь Дядинюк – автор альбому портретів «Володарі України княжої доби», виходець із Великої України, колишній старшина Армії УНР, який свого часу вивчав мистецтво в Парижі. До загальної програми навчання цей викладач додав обов’язкові щомісячні відвідини учнями Національного музею у Львові, щоби вони ознайомлювалися з оригіналами робіт, докладно досліджуючи техніку і стиль. Новий викладач працював за графіком чотири лекції на тиждень по дві години.
Із листа Василя Дядинюка до отця Климентія Шептицького від 14 вересня 1929 року дізнаємося, що їхня співпраця почалася з 15 жовтня 1929 року. Учні під проводом митця вивчали різні техніки іконопису: яєчна темпера, темперо-олія, суха і мокра фрески. Окрім повноцінного вивчення іконопису від етапу приготування дошки до готового виробу, Василь Дядинюк очолив у програмі «артистичний провід» із різьбярства, золотництва, емалі (зокрема емалі на Євангеліях) і книжкової мініатюри.
Під орудою нового викладача і за новою програмою учнів побільшало. Окрім згаданих уже схимонахів Вісаріона Лепкого і Філотея Коця, новика Анатоля Яблонського, приїхали з Унева: єромонах Ювеналій Мокрицький, схимонах Гелазій Семенюк, єромонах Олександр Мацейович, брат Михайло Висоцький і схимонах Мар’ян Пигель. У 1931 році до групи приєднався унівський рясофор Іван Савицький, який, на жаль, помер 19 квітня 1932 року.
Наприкінці навчального року в 1931-ому в літописі обителі Святого Йосафата записано, що Василь Дядинюк незадоволений успіхами учнів, а тому під питанням їхнє подальше навчання. Утім за домовленістю з ігуменом Климентієм викладач продовжив виклади з 15 вересня 1931 року. Навчання під орудою цього майстра тривало до 1933 року, тоді ж осередок іконописної школи переїхав до Унева, де брати передавали досвід іншим. З того часу школа діяла під назвою «Живописна», підтвердженням чого є документи про видатки «Студіону» на малярське приладдя і різного роду матеріали.
Творчий доробок студійської іконописної школи
Учні школи-робітні при «Студіоні» схимонах Філотей (Коць) та єромонах Рафаїл Хомин у 1934 році поновили копію чудотворної ікони Унівської Богородиці Одигітрії (1696 р.), про що засвідчує напис на її звороті. Зрештою, під час та після навчання в школі студенти працювали над реставрацією і систематизацією збірки «Студіону». Зокрема, у реставраційній майстерні працював єромонах Ювеналій Мокрицький, з постаттю якого ви вже мали нагоду ознайомитися у вересневому номері нашого журналу1.
Впродовж 1935 – 1936 років вихованці іконописної школи розписували монастирський храм Успіння Пресвятої Богородиці в Уневі. Над фресковими стінописами працювали вчитель Микола Дюк, єромонах Ювеналій Мокрицький, схимонах Філотей Коць, єромонах Рафаїл Хомин, єродиякон Христофор Куць, студент Академії мистецтв Іван Курах, брат Микола. У 1950-их цей унікальний твір неовізантійського українського мистецтва був замальований та обпалений. Реставраційні роботи стали можливі тільки в часи незалежної України. До слова, у 1950-их радянські посіпаки знищили й унікальний монастирський іконостас 1730 року (фото цієї втраченої пам’ятки з 1920 року можна знайти в одній із праць сучасного дослідника з української діаспори отця Петра Ґалазди).
Дослідник Володимир Вуйцик зазначає, що стінописи в Унівській лаврі не були єдиною монументальною роботою студитів. Під орудою схимонаха Філотея та єромонаха Рафаїла група іконописців розписувала Святоіванівський монастир у Львові, працювала в церкві села Борщів, а в 1938 – 1939 роках виконувала розпис мурованої церкви Різдва Богородиці (1914 р.) в Холоєві у передмісті Старики (тепер село Вузлове Радехівського р-ну Львівської обл.). Для цієї ж церкви майстри зробили іконостас, взоруючись на стилістику роботи Петра Холодного, яка вже була в цьому храмі. Консультантом робіт став візантолог Володимир Залозецький. На жаль, ці розписи та іконостас втрачені.
Також роботи вихованців студійської іконописної школи можна було часто зустріти в журналі «Ясна путь», який брати Унівської лаври видавали і друкували у власній друкарні в 1935 – 1939 роках. Окрім ілюстрацій до матеріалів видання, тут публікували репродукції ікон, намальованих братами. Графікою ілюстрували календарі «Студіону» в 1942 – 1943 роках.
Відомою скульптурною роботою братів був трираменний хрест, встановлений перед Унівською лаврою на честь 850-літнього ювілею Хрещення України-Руси, посвячений 2 жовтня 1939 року. Він був залізобетонний, дерев’яні форми для відливу зробив схимонах Мар’ян Пигель.
У 1937 році школа разом із багатою мистецтвознавчою бібліотекою переїхала до новозбудованого «Студіону» на вул. П. Скарги, 2-б у Львові, де успішно діяла до 1939 року. Зазначимо, що п’ятиповерховий будинок «Студіону» також був призначений для архіву Унії та бібліотеки, подарованої Митрополитом Андреєм. Зрозуміло, що з окупацією Львова «совітами» в 1939-ому дія цього мистецького осередку на попередніх засадах стала неможливою, як і, зрештою, звичне життя греко-католицького монашества.
Цікаво, що в 1942 році послушником у монастирі Святого Йосафата у Львові був всесвітньо відомий іконописець Юрій (Єжи) Новосільський, який у ХХ столітті здійснив реформу сучасного сакрального мистецтва, майстерно поєднавши дух візантійської ікони з модернізмом у формі та кольорі.
Вихованці іконописної школи студитів та їхні долі
Деякі випускники школи «Студіону» продовжували своє навчання за кордоном за сприяння Митрополита Андрея або інших меценатів. Наприклад, послушник Анатоль Яблонський у липні 1929 року залишив монастир, але продовжив заняття в іконописній школі, брав участь у мистецьких виставках, робив огляди сучасного українського мистецтва в пресі, а в 1930-ому продовжив навчання в Парижі як стипендіат Митрополита Шептицького. Пізніше став членом Асоціації незалежних українських митців (АНУМ) та Спілки образотворчих мистецтв. У 1931 році виконав стінопис для монастирської трапезної обителі отців-студитів у Львові за адресою: вул. П. Скарги, 2-а. Відомий нам доробок Яблонського складається з іконостаса для сестер-студиток у Якторові, стінописів для храмів отців-василіян у Лаврові, для монастиря сестер-василіянок у Суховолі та у Львові, два великі полотна в залі нарад Конгрегації Східних Церков у Ватикані, іконостаси для 18 церков у Галичині та на еміграції (дві ікони в митрополичій каплиці у Львові, у Якторові, Старих Бродах, Калуші, Володимирцях). Варто сказати, що іконописець не працював самотужки, а в команді з Михайлом Осінчуком і Павлом Ковжуном. Роботи Яблонського виходили за сакральну тематику. Він створював фольклорні композиції та історичні твори, зображення українських князів та гетьманів, працював з ілюстраціями і в техніці графіки. Із 1950 року Анатоль Яблонський жив і працював у Парижі, створивши кілька ікон для УГКЦ у столиці Франції, де й помер в 1954-ому.
Деякі учні «Студіону» продовжили свої студії та кар’єру за кордоном: єромонах Рафаїл Хомин навчався на богословських відділеннях Варшавського і Лювенського університетів, єромонах Юліан Мокрицький здобував освіту у Віденській академії мистецтв, схимонах Мар’ян Пигель переймав досвід у художньо-реставраційних майстернях Москви і Санкт-Петербурга.
До прикладу, єромонах Рафаїл Хомин реставрував храм у княжому Крилосі біля Галича. Окрім занять іконописом, був душпастирем у селах Галичини і тюремним капеланом, а в 1944 році став капеланом Старшинської школи УПА «Олені». Загинув у бою 25 жовтня 1944 року, потрапивши зі штабом (150 осіб) у ворожу засідку.
Єромонах Ювеналій Мокрицький відомий завдяки іконостасу для новозбудованого Патріархом Йосифом Сліпим собору Святої Софії в Римі. Він також працював для храмів і монастирів Італії, Бельгії, Англії, Австралії, США та Канади.
На долю схимонаха Мар’яна Пигеля випала відповідальність за збереження пам’яток українського сакрального мистецтва. Як працівник Львівського державного музею українського мистецтва, він неабияк переймався долею цінних експонатів українського іконопису ХV – ХVІІІ століть (їх у радянський час зберігали в приміщенні зачиненого Вірменського собору в непридатних умовах).
Спадкоємство і спадкоємці іконописної школи
Тепер постійно діюча виставка робіт вихованців міжвоєнної студійської іконописної школи розміщена в музеї Святоуспенської лаври в Уневі. Серед 28 експонатів – ікони, натільні та ручні хрести, плащаниці у виконанні єродиякона Христофора Куця, антимінси, кивот із церкви Святого Івана Богослова в Словіті.
Серед монахів-студитів іконописцями сьогодні є єромонах Орест Козак, схимонахи Йов Вадюк, Боніфатій Івашків, Дам’ян Мимрик і монах Іван Панас. Схимонах Йов працює в техніках станкової ікони, мозаїки, стінопису, опановує мистецтво випалювання смальти різної текстури, художніх орнаментів та оптичних ефектів. Схимонах Боніфатій та монах Іван працюють у техніках традиційного іконопису. Схимонах Дам’ян займається іконою, різьбою і витинанками (цього року побачила світ книга-альбом «Свою Україну любіть», де зібрані 147 витинанок). Єромонах Орест працює з іконою та стінописом (навчався іконопису у відомого сучасного грецького майстра Георгія Кордіса). Схимонахи Йов та Боніфатій здобули мистецьку освіту в Національній академії мистецтв у Львові. Схимонах Йов додатково вивчав принципи грецької техніки «чотири кольори» в єромонаха Ореста, а схимонах Боніфатій переймав майстерність від єромонаха Ювеналія в Канаді упродовж 1998 – 1999 років. Серед відомих сьогодні монументальних робіт сучасних іконописців-студитів слід назвати, зокрема, стінопис та іконостас каплиці пророка Іллі в монастирі Святого Михаїла Студійського уставу у Львові (група іконописців на чолі зі схимонахом Йовом, 2004 р.), розпис каплиці Воскресіння Христового монастиря Згромадження сестер-мироносиць у Івано-Франківську (виконав єромонах Орест, 2011 – 2012 рр). Схимонах Дам’ян вирізьбив кам’яний іконостас у Трапезному храмі Святого Антонія Печерського в Унівській лаврі. Схимонах Боніфатій розписав іконостас церкви Святого пророка Іллі в Дорівському монастирі студитів.
При монастирі Святого Михаїла Студійського уставу у Львові діє реставраційна майстерня, в якій працюють світські майстри та монахи, які допомагають за потреби. Наприклад, свого часу схимонахи Дам’ян і Боніфатій пройшли базовий вишкіл реставраційно-консерваційної справи під орудою знаного львівського реставратора Володимира Мокрія, який реставрував ікону Львівської Богородиці.
Початок діяльності науково-реставраційного осередку при монастирі у Львові сягає 1992 року. Тоді там починали працювати І. Паламаренко, О. Сойка, подружжя Мельників та Андрій Лінинський. Кураторами майстерні були провідні фахівці реставраційної справи у Львові Володимир Мокрій, Ярослав Мовчан та Володимир Вуйцик. Наразі реставраційна майстерня також діє при Унівській лаврі під керівництвом директора монастирського музею Миколи Толочка, який викладає у Львівському державному коледжі декоративного і ужиткового мистецтва ім. І. Труша.
Команда реставраційної майстерні музею Унівської лаври займається колекцією «Студіону». Саме тією, збірку якої зорганізував Митрополит Андрей і яка налічує близько півтори тисячі одиниць збереження. До речі, деякі вже відреставровані експонати з цієї колекції можна побачити безпосередньо в монастирському музеї та у храмі Священномученика Климентія Шептицького у Львові. Також майстри час до часу проводять реставрації пам’яток сакрального мистецтва поза музеєм і лаврою. До прикладу, зараз працюють над іконостасом дерев’яної церкви Благовіщення в Коломиї. Крім того, періодично організовують просвітницькі заходи – лекції, семінари, майстер-класи, що охоплюють тематику українського сакрального мистецтва.
За час незалежності України студити неодноразово намагалися продовжити традицію своєї іконописної школи. Їхні навчальні майстерні діяли у львівському монастирі Святого Михаїла в 1990-их під орудою відомого митця, професора Карла Звіринського, а в 2000-их працював іконописний гурток на чолі з єромонахом Орестом, де навчали іконопису і світських людей.
* * *
Ознайомившись з історією іконописної школи студитів міжвоєнного періоду, неважко переконатися, як одна з численних ініціатив Митрополита Андрея та його брата – архимандрита Климентія й досі має вплив на сьогодення УГКЦ. Годі уявити, яким було б сучасне українське сакральне мистецтво без спадку численних митців, підтримуваних Шептицькими. Та й узагалі, чи могли б ми впевнено говорити про унікальність давнього українського іконопису, якби не колекція «Студіону» і не створення Національного музею у Львові. Немає сумніву, що варто якнайкраще дослідити біографії учасників іконописної школи студитів, аби повніше розкрити історію УГКЦ у ХХ столітті, долі її вірних в умовах двох світових воєн і переслідувань тоталітарним режимом, а також довести тяглість української мистецької традиції навіть під загрозою смерті.
Ніна Поліщук