Про те, що сільське християнство відрізняється від міського я, дівчинка з великого міста, уперше дізналася, коли приятель розповів про пригоду, що трапилася з ним у селі напередодні Великодня. Сільський священик призначив йому за покуту пройти на колінах від хати до церкви. Нема ради: піднявся хлопець о четвертій ранку, щоб ніхто не бачив, і пішов. Чи радше поповз. «Уявляєте, якби це в Києві було, – сказав він вкінці. – Це о котрій я мав прокидатися, щоб з Виноградаря до Подолу доповзти?»
Та, як я з’ясувала згодом, попри всю суворість панотців сільське християнство було популярним серед киян. Православні знайомі їздили в село вінчатися, хрестити дітей чи навіть просто «порадитися з батюшкою», хоча в Києві, здавалося, було досить парафій. Саме звідти, із села, починалося воцерковлення багатьох, навіть корінних городян. І вже після того, як вони знаходили собі в місті парафію «до смаку», все одно час до часу навідували якогонебудь «особливого» священика або яке-небудь «особливе» місце далеченько за міською смугою. «Святі місця» і «сильні» отці» чомусь завжди були за містом. Духовне життя в міських парафіях здавалося не таким «чистим та істинним».
А як із цим сперечатися? З образом старця («сильного батюшки») асоціюється радше пустинь, аніж кам’яні джунглі мегаполіса. Хоча, якщо взяти до уваги всі обставини, може виявитися, що місто – та ж пустеля. Тільки поміщена всередину людини.
Щоправда, зачарування сільським християнством – не прерогатива неофітів, які шукають первозданної чистоти. Сільське християнство дуже часто виявляється «мірою речей» і в устах священнослужителів. Міська віра постійно «перевіряється» відповідно до сільського еталона, а міське життя – зокрема парафіяльне – порівнюється із сільським зразком. Звісно, не на користь міста.
Представники традиційних Церков не надто люблять місто. А за що його любити? Чимало міст уражені секуляризмом. Щоб не сказати, що секуляризм – породження міської культури. А «секуляризм» в устах багатьох церковників – це фактично лайка.
Далі обов’язково ліричним відступом звучить гімн маленькій людині у великому місті – самотній у натовпі, занедбаній, відданій на поталу суєті, оточеній порожнім блиском вітрин і лукавими закликами неонових вивісок. Справжні цінності, глибока молитва, сама Істина вимагають тиші, якої не зустрінеш на гуркітливих вулицях, у транспортній тисняві, в черзі у супермаркеті. Міста – це левіафани, які ковтають людину, майже не залишаючи їй надії на порятунок.
У своєму антиурбанізмі ідеологія прихильників «традиційного» християнства мало відрізняється від того, що сповідують монахи, котрі продали свої «феррарі» і занурилися в сніги Тибету в пошуках просвітлення. Городяни, які вирушають за місто в пошуках дистильованої християнської істини, хіба що не такі радикальні. Та й не було в них ніколи «феррарі».
Задивлення у «сільське» християнство
Чому саме село стало зразком церковного життя, пояснити неважко.
По-перше, традиції – церковні зокрема – завжди краще зберігаються в патріархальній атмосфері сільської хати, аніж у посполитому місті, куди кожен протискується, як верблюд крізь вушко голки, втрачаючи дорогою більшу частину того, що ніс на собі і чим був раніше. По-друге, сільська громада дійсно в якомусь сенсі зразкова. Тому що сама сільська общинність будувалася навколо церкви – її центру. І навіть колгосп не зумів стерти цього з народної пам’яті.
Можна додати до цього історичний анамнез – у нас була імперія, яка все національне зводила до чистої етнографії. І войовничий атеїзм, який випалював церковність з міської культури, але до найпотаємніших глибин бабусиних скринь на стріхах сільських хат не добрався. Немає нічого дивного в тому, що «аграрна Україна» кинулася шукати себе – і свою церкву – саме в село. Тут є всі «кришталеві джерела» народної духовності. З християнською традицією включно.
І якщо про традиції взагалі сперечатися не стану, то в тому, що стосується християнства, за місто прикро. Адже розквіт української Церкви, сама українська християнська культура на піку її самобутності – в епоху ренесансу та козацького бароко, був пов’язаний із містом та відбувався у містах. Саме місто виростило і викохало свою церкву, міські громади вклали у неї свої кошти і працю. Українська Церква формувалася і розвивалася в урбаністичних пейзажах.
Це вже у новітній час «кришталевими джерелами» духовності в нас було оголошене саме село з його благочестивими бабусями, вишитими іконами й обов’язковою присутністю в церкві у неділю і на свята. Цю дисципліну наводили як приклад у міських храмах. Вчіться, мовляв, у села. Ось де по-справжньому вірять. І це діяло. Городяни їхали з міста в сільські парафії – чи то вчитися, чи то шукати ті самі «кришталеві джерела». І знаходили, звісно… Адже хто шукає, той знайде.
Утім ця наука зазвичай мало чим допомагала християнину в місті. Сільська модель погано адаптується до умов великого урбанізованого середовища. Та й самі «джерела» стрімко вичерпуються. Побожні бабусі прекрасні, але ж, крім них, на сільських парафіях майже нікого немає. Відтік молоді – давня сільська тенденція – доповнився відтоком людей середнього віку, які поїхали на заробітки. А це, за різними даними, до шести мільйонів українців – переважно, жителів сіл і малих міст.
Виникає незручне запитання про майбутнє сільського християнства. Чи не виявиться дуже скоро так, що українським Церквам доведеться за зразком Міністерства освіти організовувати «опорні храми» і програму «недільний автобус»? Для початку для діточок, яких так мало, що нема сенсу відкривати недільну школу, а там – і для їхніх бабусь, яких скоро залишиться так мало, що вони не зможуть утримувати свою церкву та й священика, який уже зараз на Галичині подеколи розривається між трьома-чотирма такими селами.
«Наріжні камені» і секуляризація
Про секуляризацію міст найчастіше говорять представники традиційних Церков. У той же час динаміка зростання кількості релігійних громад, особливо в перші роки після падіння СРСР, цього не підтверджує. Тут релігійні громади в 1990-ті росли як гриби після дощу, та й зараз їхня кількість у місті досить велика. Отже, можна зробити висновок, що запит на духовне життя в місті ніяк не нижчий, аніж у селі. Проблема для Церкви полягає у тому, що відповідати на цей запит в умовах міста подеколи набагато складніше. Тут висока конкуренція за душі: і поміж конфесіями, і поміж окремими парафіями, і поміж цілими релігіями, і поміж релігійними організаціями та іншими способами проведення дозвілля. Нерідко ті представники традиційних Церков, що не досягають успіху в ловах міських душ, саме через це й нарікають на місто.
Натомість історичний досвід і протестантизму, і української Церкви козацького періоду свідчить про те, що християнство не вмирає у місті. Воно переживає трансформації, стикаючись із викликами, яких у селі немає, і реагуючи на потреби людей, які в селах або виникають рідко, або мають інші відповіді.
Певною мірою працювати в селі простіше. Тут є готова громада, об’єднана загальним місцем проживання і загальними проблемами. Тут зазвичай немає великого вибору в пастви: церков у селі одна-дві, священик – той, якого призначать, а способів «культурно» провести недільний день, окрім походу до церкви (телевізор не беремо до уваги) майже немає. «Прозорість» сільського життя, за якої всі про всіх знають, і залежність від поголосу вельми висока, навіть у наш ліберальний час, стає запорукою моральної поведінки. Хоча б зовнішньо. Звісно, можна не «помічати», що село в такий спосіб привносить у християнство, побудоване на особистому почутті провини, «культуру сорому», в якій моральну поведінку диктує не так внутрішня настанова і відповідальність перед Богом, як те, «що люди скажуть».
Зате в село священик часто приходить «на все готове». Він часто може просто продавати треби – і до нього не буде особливих претензій. Йому не потрібно створювати громаду, оберігати її, витримуючи тиск конкурентів. Хороший священик, зрозуміло, знайде широке поле діяльності й тут: село повне внутрішніх демонів і прихованого язичництва, обрядовір’я і самовпевненої обмеженості, є що духовно вдосконалювати і тут, біля самого початку «кришталевих джерел». Але навіть якщо цього не робити, а просто продавати треби, зовні буде не дуже помітно. Місто в цьому сенсі, звичайно, зовсім інший – важчий – випадок. Але кому докоряти: місту чи священикам, які так закохані в село, що не хочуть бачити місто ніяк інакше, як «зіпсовану» версію села?
Одним із перших закидів, які роблять місту всі церковні критики, – атомізація. Її обов’язково трактують як відчуженість, байдужість, екзистенційну занедбаність, навіть як «трагедію маленької людини у великому місті».
Однак сама собою атомізація людини у великому місті – це не трагедія і навіть не докір. Це необхідна умова виживання і почасти перевага життя у великому місті. Це маленький тріумф внутрішньої свободи, при якому ти можеш вибирати, з ким тобі спілкуватися, знайомитися, зближуватися, а з ким тримати дистанцію, обмежуючись кивком голови або коротким обміном загальними фразами в ліфті. У міській тісноті дуже гостро відчуваєш кордони – власні та іншої людини, і швидко вчишся їх поважати. Вони принципово непрозорі на відміну від прозорості сільської громади. «Поважати» іншого – це і є готовність рахуватися з непрозорістю його кордонів і недоторканністю особистого простору іншої людини. Фізична близькість, «відчуття ліктя» і при цьому загострене відчуття своєї окремішності (те, що описують зазвичай у драматичній конструкції «самотність у натовпі») – саме те, що багатьом городянам подобається. Ніде так гостро не відчуваєш себе і свою внутрішню свободу, як у тісному зіткненні з іншими.
Громада вірних у самотньому місті
Проте самотність – не міф. І участь в житті громади вірних – один із найочевидніших «рецептів» від самотності в місті. На цьому засновані успіхи протестантських і особливо неопротестантських громад, які буквально «бомбардують любов’ю» кожного, хто приходить і демонструє голод за спілкуванням, потребу уваги до себе. Також церковна громада нерідко виявляється центром ресоціалізації: приймає і допомагає відновити людські зв’язки тим, що з якихось причин їх втратили. Зазвичай це трапляється внаслідок життєвої кризи чи навіть краху. Тому в невоцерковлених городян доволі поширена думка, що якщо людина «пішла до церкви», справи в неї кепські. Тобто церква – для невдах і старих.
Та попри цей стереотип ресоціалізації у великому місті потребують не тільки ті, що «похитнулися». Дуже часто її потребують ті, що на вигляд міцно стоять на ногах. Це люди, в яких «усе норм»: надійне робоче місце, регулярна зарплата, постійне житло, сім’я. І саме це все, як не дивно, стає причиною розриву зв’язків: люди живуть у жорсткому ритмі, віддають багато сил роботі та іншим обов’язкам, і їх «більше ні на що не залишається». Навіть на пікніки з друзями, які віддаляються, також замикаючись у власних колах суєти.
«Сил не залишається» – це, зрозуміло, ілюзія. Втрачені не сили – втрачений сенс. Основна проблема людини, непогано влаштованої у великому місті, – те, що спричиняє численні життєві кризи, депресії – відчуття порожнечі, марноти. Це не та самотність маленької людини у великому місті, про яку писали російські класики. Це радше екзистенційна занедбаність зразка Сартра. Така «людина без сенсу» могла б стати об’єктом інтересу для ловців душ. Але з нею дуже важко працювати. Хоча б тому, що вона нічого не шукає і не завжди підозрює про те, що «в неї проблеми», допоки ці проблеми не гримнули з усією очевидністю у вигляді депресії або руйнівної життєвої кризи.
Міська комунальність і сільська общинність
Міська комунальність на відміну від сільської общинності ґрунтується не на єдності місця, а на схожості інтересів, спорідненості поглядів та спільному діянні. «Секулярність» спіткає міську комуну вже тому, що в ній сходяться на тісному майданчику різні люди, які мають жити і працювати пліч-о-пліч. Зокрема, в спільнотах, об’єднаних спільними інтересами і загальними справами.
Загальне місце проживання для міста на відміну від села – всього лиш збіг малозначущих координат. Випадковість, у якій немає нічого доленосного. В місті до «своєї» парафії можна їхати з пересадками. Звичайно, є церкви «на районі», які нерідко мають успіх, особливо на Великдень. Але кожен міський священик у глибині душі пишається саме тим, що до нього «їдуть з усього міста». В місті на відміну від села немає «готових» громад. Громади тут не «займають», а створюють в умовах високої конкуренції.
Церковні громади у місті є центрами тяжіння для людей, яких об’єднує ще щось, окрім загального обряду. Вони обирають «свою» церкву «за сумою показників», серед яких «нецерковні» чинники є іноді не менш важливими, аніж церковні.
Іноді ці чинники абсолютно очевидні. Як, наприклад, у випадку з греко-католицькими парафіями Києва в 1990-их, коли до столиці за заробітком потягнулися підприємливі галичани. На парафії вони компенсували ті соціальні зв’язки, які обривалися при переїзді. Парафії формувалися як земляцтва, як спільноти, в яких люди знаходили малу батьківщину – щось на зразок діаспори. І тільки від мистецтва священика залежало, чи перетвориться ця «діаспора» на справжню церковну громаду, чи збереже він парафіян після того, як вони достатньо соціалізуються, знайдуть нових друзів, відкриють для себе всі можливості іншого проведення часу, які охоче пропонує велике місто.
Іноді ці чинники менш очевидні: людей може приваблювати особистість настоятеля, краса хору, можливість спілкування з друзями, які також ходять до цієї церкви, «дитяча» служба або те, що церква – на самому початку улюбленого маршруту прогулянки вихідного дня. Будь-що може виявитися «конкурентною перевагою». І, можливо, священикові було б трохи прикро дізнатися, що це «щось» не має жодного стосунку до його зусиль. Але головне, що це працює.
Перебувати в умовах конкуренції людям Церкви, що природно, не подобається. І не тільки тому, що важко. А й тому, що це ризиковано для самої Церкви, її місії. Необхідність залучати вимогливого (щоб не сказати – розбещеного) міського жителя часом призводить до дивних спотворень. Публіка може потягнутися до харизматичного, модного духівника. Який, своєю чергою, не завжди здатен витримати випробування популярністю. Наприклад, зірка екстравагантного отця Андрія Ткачова могла просяяти тільки у великому місті Києві, а краще в Москві. Куди він, зрештою, і втік, не так через уявний страх гонінь, як «за Гоголем»: навіщо скніти у «провінції», якщо можеш знайти набагато більше шанувальників (і грошей) на столичних підмостках?
Також із деяким ризиком пов’язані спроби створення «профільних» церковних громад: молодіжних, мамсько-дитячих, віп-парафій, парафій для колишніх (і не тільки) наркозалежних, «інтелектуальних» парафій тощо. В умовах міста це правильний підхід – збирати під одним склепінням людей, яких об’єднують життєві обставини, які розуміють одне одного і можуть бути одне одному корисними. Це створює особливу атмосферу братства. Може, іншого способу створити ефективну громаду в місті просто немає. Але в той же час непросто втримати у полі зору такої пастви головне. Мовиться про те, щоб не перетворитися з церковної парафії на клуб за інтересами або фан-клуб шанувальників конкретного проповідника. Ті, що сильно приросли до «своєї» парафії, виявляються часом парафіянами не Церкви Христової, а однієї її частини.
Бог – Іменник і Дієслово
Помилкою було б стверджувати, що в українському місті Бог живе тільки під церковними склепіннями. У місті, як і всюди, він розлитий у повітрі, і кожен ним дихає, не завжди розуміючи, чим саме наповнюються його легені. Місто не те що «секуляризоване» (хоча, звичайно, так) – воно не схильне приймати єдине формулювання істини. Християнства в місті досить, тільки воно дуже часто «тече» поза церковними мурами.
Наприклад, своїм специфічним християнським служінням (хоча релігійна складова може й не бути акцентованою) стає для городян волонтерство різного штибу. Проактивні групи об’єднують людей різних поглядів, у тому числі конфесійних, і питання власне конфесії виносяться в них за дужки. У фокусі – спільна справа. Коли отець Кирило Говорун писав, що найповніше дух Церкви втілювався на Майдані, він не мав на увазі молебні або навіть присутність священиків на барикадах. Гадаю, він мав на увазі радше загальне діяння заради загального блага. Якщо для села Слово – це Іменник, то міський Бог – напевно, Дієслово.
***
Людина у великому місті живе в жорстко заданому ритмі. Вона любить цей ритм, приймає його за биття власного серця. Але в цього явища є зворотний бік: людина звикає покладатися на цей заданий ззовні ритм, і коли він порушується, здається, що світ тоне в хаосі. Самоорганізація і внутрішня дисципліна для людини нашого часу – радше виняток, аніж правило.
Звикла жити в таких – багато в чому зовнішніх – рамках людина потребує їх відчуття ненастанно. Її здатність до самоорганізації знижується з кожним роком. Із ущільненням потоків інформації нам щораз важче втримувати рівновагу без зовнішніх опор. Релігійні ритуальні практики здатні надати в цьому велику підтримку.
Вони часто здаються зайвими, зовнішніми або навіть надуманими – ці практики. Або ж непомірно роздутими. Навіть традиційні конфесії з усією своєю суворістю «йдуть назустріч», пом’якшують, попускають і так далі. Бо як можна вимагати від людини на нервовій роботі, яка ковтає кожен день свій бізнес-ланч у сусідньому кафе, щоб вона дотримувалася пісних правил, писаних для монастиря?
Люди, які їздять до сільських священиків і неодмінно відбувають прощу в далекі монастирі, щоби послухати просвітлених старців, роблять це не тому, що потребують цих «кришталевих джерел» або сеансів мазохізму, на які перетворюються покути. Багато з них шукають чітких правил, з якими можна було б звіряти власне життя: крок за кроком. У наш час – особливо в рамках міського, тобто свідомо ліберального християнства – прийнято з іронією говорити про ритуал і обрядовість. І це частково правильно, бо при виборі між зовнішнім і внутрішнім внутрішнє – краще. Але як довго протримається те внутрішнє без зовнішнього каркаса?
Можливо, тут криється одне з пояснень популярності суворих сільських панотців, старців, навіть епатажних ткачових. Усупереч загальній думці міське християнство зовсім не обов’язково ліберальне. Воно різне. У тому числі догматичне, навіть жорстке.
Підсумки
Місто завше різне, і це ключовий момент. Велике місто – величезний вибір. Цією рисою воно докорінно відрізняється від села. Можна сперечатися про те, чи є село «кришталевим джерелом», але про одне не посперечаєшся: майбутнє живе не в селі, а в місті. Тому від страшних картин тотальної секуляризації, непереборної міської відчуженості, лібералізму, що межує з розпустою, варто відмовитися, і що швидше, то краще. Якщо декотрі служителі Церкви відчувають негативні почуття стосовно великих міст – цих вавилонів, ніневій та содомів, то так роблять тільки ті, що не вміють працювати в міському середовищі. Велике місто – це виклик. І для кожної людини окремо, і для Церкви, і для християнства в цілому. Якщо майбутнє – за урбанізацією і містами, а саме про це свідчать тенденції демографії, то міське християнство – єдина надія для християнства взагалі.
Катерина Щоткіна, публіцист